Із закордонних архівів: невідоме інтерв'ю Юрія Бойка-Блохіна (Німеччина, 1950-1951 рр.)

B. (1) В обкомах та райкомах завжди працювали українці, але також і росіяни. Якщо українець займав високу посаду в обкомі, він не був національно свідомим українцем, а лиш таким за походженням, і хоч мовою він розмовляв, жодних почуттів до України не мав. Боротьбисти та укапісти займали високі посади в харківському, київському та одеському обкомах, але їх намагалися відлучити від українських національних інтересів, вони були ізольовані від національно свідомих елементів. Починаючи приблизно з 1928 року боротьбистів та укапістів заарештовували, і до 1934 року їх всіх практично вичистили. Панас Любченко був останнім значимим боротьбистом і він покінчив самогубством -- він був повністю ізольованим.

Втім, українців використовували на багатьох посадах, щоб приховати російський характер партії в Україні. Серед секретарів партії Косіор був поляком, Постишев -- росіянином, Попов, який редагував історію партії, -- росіянином, Хрущов -- росіянином, Мельников, теперішній секретар, -- росіянин, Хатаєвич був євреєм, хоч секретарем він був недовго. Скрипник був секретарем якийсь час .

(2) Я знаю, що Павло Усенко, поет, був членом КП(б)У і секретарем комсомольської організації в Україні . Думаю, ви знайдете відомості про це в київських Вістях та в Комуністі, у вас мусять бути примірники цих двох газет у великих бібліотеках в США.

С. У більшості наркоматів українці займали високі посади у 1920-х роках. Комісаріат освіти був винятково в українських руках у 1920-х. До 1932-1933 року Держплан очолював Коцюбинський, син письменника. Скрипник очолював юстицію в 1920-х. Гринько та Чубар відігравали важливу роль у фінансових та економічних справах. Українців, які любили свою батьківщину і які були віддані передусім Україні, а не Радянському Союзові, відсунули. У відсотковому відношенні, українців у державному апараті було багато і так тривало до війни, та і зараз, але це все одно не відображає повний потенціал українського населення.

(1) В партії у 1920-ті роки у центральному партапараті використовували росіян, Шумський та інші українці протистояли цьому і це навіть у пресі підкреслювали, до 1927 року у пресі наголошували на повній українізації партійного апарату. Потім, після 1927-го, ті люди, які знали українську, використовували її на партійних зборах, але російську використовували частіше, ніж українську. Після 1935 року російська стала важливішою і українську використовували лише для декорації: Хрущов робив промови російською з тяжким та однозначно московським акцентом, але вставляв кілька фраз українською, як наприклад, «хай живе тов. Сталін». Хрущов жив в Україні десять років і не вважав за потрібне вивчити мову. Постишев говорив української лиш трохи і досить погано. Косіор говорив, але погано. Затонський та Скрипник, звичайно, добре говорили українською.

В обкомі партії російська домінувала. В райкомі партії у несільськогосподарських регіонах ситуація була різною: використовували російську та українську. У райкомах промислових центрів використовували російську.

У державних установах це залежало від населення: де населення було російським, у обвиконкомах та райвиконкомах використовували цю мову. У наркоматах та в економічних і промислових організаціях наприкінці 1920-х років українську використовували все більше, але з кінця 1920-х ситуація змінилася за протилежну і то досить швидко. За 2 роки результати українізації у наркоматах та на економічних підприємствах було знищено. У 1930-х роках у владних структурах та на високих посадах використовували російську, але там, де державний апарат мусив часто мати справу з українцями, використовували українську.

(2) Я би не сказав, що всі наркомати очолювали винятково росіяни. Визначальним фактором тут була політична надійність особи.

Б. Чубар був членом ЦК ВКП(б). Скрипник мав багато влади в ЦК ВКП(б), як і Петровський, хоч я й не знаю, чи вони були членами ЦК. Натан Рибак, український єврейський письменник, мав зв'язки у Москві завдяки «спорідненості» [в оригіналі слово не перекладено, транскрибовано латиницею. -- Н.Л.] Олександр Корнійчук досяг успіху, бо одружився з правильною жінкою -- Вандою Василевською, якій Кремль довіряв і яку поважав. Корнійчук не надто здібний, але мусив бути якийсь українець на високій літературній посаді. Він визрівав у Комсомолі. Досяг високої посади, борячись з українськими націоналістами, на зустрічах письменників завжди суворо критикував інших. Чітко слідував сталінській лінії в літературі. Він не геть безталанний, але його популярність у жодній мірі не співмірна з його талантом. Його п'єса «Платон Кречет» написана так погано, що її навіть не ставили на сцені, аж поки актори театру Шевченка у Харкові її не переписали.

Б. Майже всі лідери НКВД були росіянами та євреями. Баліцький, думаю, був поляком. На звичайних посадах були українці. Міліцію переважно очолювали росіяни, хоч було і кілька євреїв. Талановитий український поет, Філянський, працював на Чека, а потім у своїй поезії висловив жаль, що брав участь у розстрілах українських селян, і після цього його арештували .

Н. На вищих посадах українців було дуже мало -- лише Дубовий. Серед середнього рангу українців було більше. Також українські офіцери знали, ми це знаємо з повоєнних підпільних джерел, що їм відмовляють у багатьох посадах. Військо та НКВД -- це організації, де українцям не дозволяли підніматися високо.

V. Культура.

А. Українська культура розвивалася інтенсивно у 1920-ті роки. Лебедщина стосувалася не лише Лебедя, це був цілий рух. У 1930-х роках, попри зміни в політиці, були певні позитивні досягнення, тому що український культурний процес не можна було зупинити. Навіть перші два томи з Шевченкового десятитомника, що були опубліковані у 19341935 роках під час періоду суворих репресій, будуть завжди вважатися доброю роботою. Інші 8 томів не з'явилися, тому що редакторів заарештували. П'ять томів Франкових вибраних праць, опублікованих напередодні війни, завжди будуть вважатися солідною роботою. Українські художники та актори, хоч вони і мусили звертатися до інших тем, не можуть бути ігноровані у будь-якому майбутньому розвиткові української культури -- хоч би і на іншій основі. У повоєнні роки спостерігався новий прояв національного розвитку, тому що національний рух був активним під час німецької окупації. УПА створила нові умови, і це додало труднощів більшовикам, адже люди знайшли нове джерело духовної підтримки. Після війни з' явилася ціла серія робіт, які відступали від партійної лінії, і це призвело до чисток у другій половині 1946 року.

С. Теми партія визначила для літератури у 1930-х та 1940-х роках, однак, звичайно, кожній темі можна було надати нового змісту та значення. У 1920-ті роки теми взагалі-то йшли всупереч партійній лінії. Візьмімо Чорне озеро Володимира Гжицького, опубліковане у 1928-1929 роках [зірочка та примітка наприкінці сторінки «опубліковане в Літературному ярмарку за редакції Хвильового». -- Н.Л.], його темою була боротьба алтайців у Центральній Азії проти росіян. Чи візьмемо п'єсу Миколи Куліша «Мино Мазайло», опубліковану наприкінці 1920-х років. Мина Мазайло -- харківський купець. У п'єсі є також тітка, росіянка з Курська, яка говорить, що не існує України. Є також дядько Тарас, який прихильний до петлюрівської України. Мина, батько сім'ї, не може себе русифікувати, хоч він і дуже старається. Потім є Минин син, комсомолець, який втім приваблений красою української мови та раси і який не любить свою тітку з Курська. Минин син мав би репрезентувати партійну лінію, так як він -- член Комсомолу, але насправді те, що він говорить, суперечить партійній лінії. Цю п'єсу Миколи Куліша ставили багато разів наприкінці 1920-х років у театрі Березіль у Харкові.

Миколи Кулішева «Патетична соната» була зроблена дуже розумно. Ви не знайдете антирадянської пропаганди в жодному рядку, але якщо подивитися на п' єсу в цілому, зрозумієте, що вона символічно антирадянська. У Радянському Союзі її поставили на сцені лише один раз, у Москві російською, у Малом Художествєнном Театрі. Її оголосили контрреволюційною та націоналістичною. Її темою є національний героїзм і жертовність та ідея співпраці різних соціальних груп під одним національним стягом. Дія у п'єсі відбувається під час революції 1917-1919 років. Героїня, Марина, красива дівчина, що приваблює багатьох залицяльників, вона -- символ Україні. Є російський офіцер, що нею цікавиться, і вона говорить йому, що він має служити Україні, він служить гетьманському режимові, але не втрачає свою російську душу. Її також таємно любить Микола, український сільський хлопець, який розривається на частини: він не знає, чи він має проявити той тип героїзму, якого хоче від нього Марина, чи слідувати інтернаціональним закликам. Головну ідея тут в тому, що любов долає всі труднощі лише тоді, коли є готовність пожертвувати життям заради цієї любові. Марину заарештовують, а Микола за цим спостерігає. Читач має сам придумати кінець, так як Куліш не міг написати його таким, як хотів.

Візьмемо Смерть Антоненка-Давидовича, текст, опублікований 1925 чи 1926 року. У ньому він зображає початок 1920-х років, коли ще існував національний селянський рух і червоноармійське з' єднання та партійні працівники починають діяти проти цих національних повстанців. Боротьба проти цих повстанців представлена у такий спосіб, що антипатію викликають лише комуністи. Наприклад, комуністи приймають стадо корів у пиляві за повстанців. Комуністи також розстрілюють селян, які навіть не брали участь у національному повстанському русі. У ній постає картина українського комуніста, який ніяк не може обійти той факт, що був з Петлюрою, хоч як він старається стати хорошим комуністом. Тому він вирішує зв'язати себе кров'ю з росіянами, вбивши когось, хто ще досі прихильний до петлюрівського руху. Тому він приєднується до партійного загону та солдатів, щоб придушити повстанців. Коли він стріляє у невинного селянина, то нарешті відчуває, що між ним та росіянами немає жодної різниці.

Праці такого типу, на противагу партійній лінії, були досить численними. Було десятки таких робіт. Відповідаючи на ваше питання щодо 1920-х років, це був загальний прогрес та розвиток, все занепало десь у 1930-ті, але це не значить, що не було культурного прогресу, який не буде задокументований та належно оцінений у майбутньому. Наші українські праві та монархісти не люблять з тим погоджуватися, вони не хочуть прийняти українських націоналістів, які співпрацювали з більшовиками і які походять з нижчих соціальних прошарків (як і сам респондент), попри те, що пізніше їх знищили і вони зробили суттєвий внесок до українського національного руху, хоч і співпрацювали з більшовиками. Ті люди не люблять Хвильового, наприклад, і вважають його просто ще одним комуністом. Але молодші люди, що отримали освіту і виросли в радянських умовах, сприймають це по-іншому. Їхній світогляд не був повністю сформований у 1917-1920 роки, тоді як ці старіші елементи зовсім після того не змінилися.

Б. (1) Так, фольклору приділяли багато уваги, але не національним пісням про старих героїв. У радянських умовах почали брати до уваги фольклор, коли Горький на першому з'їзді радянських письменників 1934 року в Москві, як я пам'ятаю, наголошував на фольклорі як на першоджерелі. Багато українських пісень записували, а музичні ноти -- партитуру -- публікували. Також існувало багато псевдо-фольклору, який був спеціально зроблений у такий спосіб, щоб він виглядав як популярні народні пісні про Сталіна і партію. Українська академія наук мала інститут фольклору, який якось там працював. Науковці сміялися з цього інституту, але він мусив існувати на вимогу зверху. До війни Андрій Хвиля опублікував збірник фольклору, але у ньому було дуже мало про прославляння козаків.

Е. Це дуже важливе питання. У царині мовознавства у 1920-ті роки багато чого відбувалося. Багато робіт було опубліковано. Ще 1919 року були опубліковані Увагі до української літературної мови Олени Курило, потім 1923 року вийшло друге видання, а пізніше -- третє. Говорили, що вона єврейка, але вона використовувала дуже багато матеріалів з народної фразеології. Вона показала, яких ідіом та фразеології треба було позбутися, тому що вони прийшли в мову під російським впливом. Потім 1926 року Микола Сулима опублікував книжку під заголовком Українська фраза. Книжка невелика, але вона також вказала на потребу позбавити дух української мови від духу росіян. 1928 року в Харкові було опубліковано книжку Наконечного під заголовком Українська мова чи Українська літературна мова. Ця книжка добре подає українську морфологію, фонетику і синтаксис. Це був не просто підручник, це була нова праця з української філології. Наприкінці у нього була табличка з різними словами, які треба було використовувати, щоб в українській використовувати їх у спосіб відмінний від того, як вони використовуються в російській.

Олекса Сенявський [sic] написав Норми української літературної мови, вперше опубліковані 1925 року російською мовою, друге розширене видання з'явилося 1929 року чи десь у цей час українською, і це настільна праця для всіх українців. Цю книжку заборонили після 1931 року, але її повторно опублікували фотографічним методом на Галичині 1943 року.

Ще одну хорошу книгу написав Євген Тимченко, вона називається Історія української мови -- лише перший том було опубліковано. Ганцов опублікував Українську діалектологію, що була першою солідною працею щодо українських діалектів з картою, її було опубліковано у другій половині 1920-х років. Ганцов був працівником Української Академії Наук. Ціла серія словників була опублікована. Грінченковий українсько-російський словник початково був опублікований до Першої світової війни, потім десь 1923 року український уряд видав його повторно фототипічним способом у Лейпцигу. Тоді це можна було зробити, якщо у тебе була золота валюта і український уряд на той час, хоч і був радянським, мав деякі дипломатичні і торговельні місії закордоном і міг це зробити.

Довідник українського правопису О. Сенявського [sic] був опублікований у Німеччині коштом українського радянського уряду 1922 чи 1923 року. Це був хороший довідник для тих, хто не міг правильно писати українською і хто, наприклад, не знав, чи вживати «и» чи «і».

Українська академія наук приділяла багато уваги словникам і публікувала термінологічні довідники, у яких легко можна було знайти українську термінологію для медицини, зоології, математики, фізики, геології та інших дисциплін і наукових галузей. У цих термінологічних довідниках була зроблена спроба використовувати українські, а не інтернаціональні терміни -- останні використовувалися лише тоді, коли українська народна мова не мала відповідника. Ці довідники публікували в другій половині 1920-х років. Академія опублікувала російсько-український словник у 5 чи 6 томах, здається, у другій половині 1920-х років, але вони не дійшли далі літери «с», тому що 1933 року його оголосили шкідливим . Його також оголосили націоналістичним, тому що він начебто створив дуже багато відмінностей між російською та українською мовами. Редакції газет не використовували цей словник після 1933 року. 1933 рік -- це великий поворотний пункт в українській філології.

До 1917 року правописів було багато, деякі писали фонетично, інші -- морфологічно. Метод письма Панька Куліша був досить популярний до 1919 року, але не був обов'язковий. 1919 року Академія взяла Кулішеву орфографію і лиш трохи її змінила, і це стала єдина орфографія для всієї радянської України -- але ця орфографія була представлена у маленькій тоненькій книжечці. У 1927-1929 роках відбулася переоцінка орфографії і об'ємна орфографія була запропонована і надіслана редакторам у 1927 році. У 1927-1929 роках тривала велика дискусія і було опубліковано багато статей щодо того, як писати українською. Деякі дослідники говорили, що українська орфографія має використовувати винятково латинські літери, тоді як інші -- що латиницю треба використовувати лише частково. Була навіть дискусія, які з наступних слів слід використовувати: абетка, азбука, абецадло чи альфабет. Ці дебати співпали з дискусією щодо напряму української літератури і Хвильовим з його закликом «Геть від Москви». 1929 року Скрипник як нарком освіти мусив вирішити питання орфографії і він зібрав конференцію українських лінгвістів та філологів, яку відвідали навіть філологи із Західної України -- на той час вона була під польською владою. Це була «соборницька» [в оригіналі вжито без перекладу, в латинській транскрипції -- Н.Л.] конференція і орфографію, яку затвердили 1929 року, у 1933 році оголосили націоналістичною.

Отже 1933 року Хвиля запропонував свою орфографію і її прийняли 1934 року. За його системою всі іноземні слова мали писати так, які і в російській мові. Її мета була зробити українську орфографію подібною до російської. Була ціла серія статей молодих «дослідників», які стверджували, що орфографія до 1933 року була націоналістичною та поганою. Лідером цієї кампанії статей був такий собі Каганович -- не Лазар Мойсейович, але особа цієї ж національності. Кожна стаття, яку він написав, починалася із лайки українських націоналістів. Пізніше з'явився молодий науковець, Шевельов, людина мішаної крові -- польської, російської та української, -- яка втім прийняла українську культуру. Він і Каганович опублікували підручник з вивчення української мови для середніх шкіл у 1937 році, здається. Шевельов був хорошим науковцем, але Кагановича було згадано як автора лише задля протекції. (Зараз

Шевельов під іншим ім'ям викладає слов'янську філологію в одній із західноєвропейських країн).

У 1930-х роках радянська влада спробувала запровадити більше інтернаціональних слів в українську мову і не використовувати українські слова там, де був вибір між ними та інтернаціональними словами. В українській мові багато синонімів, деякі з них такі ж, як і їх відповідники в російській, інші -- суто українські. Однак у другій половині 1930-х років ці останні слова вилучали і надавали перевагу першим під приводом «кампанії проти анархізмів в українській мові». Однак у 1938-- 1939 роках Микола Бажан атакував мову української газети Комуніст і як результат літературних редакторів було змінено. Бажан доводив, що не можна знищувати суто українські слова, просто стверджуючи, що вони пропагують полонізацію.

Певне послаблення обмежень щодо української мови відбулося, коли радянська влада захопила Галичину 1939 року, тому що не хотіли збурити населення. Коли Українську академію наук евакуювали з Києва до Уфи, вона працювала над питанням орфографії (правопису). Академік Булаховський над цим працював. Це було часткове повернення до Скрипниківської орфографії, але також очевидно, що був російський вплив. Ця повоєнна орфографія була результатом багатьох впливів -- українських та російських. 1946 року опублікували останній Офіційний український

75

правопис, у якому підкреслено цей метод .

F. Грицько Чупринка, поет-модерніст, був заарештований двічі: перший раз його відпустили під поруку боротьбистів, потім він знову приєднався до петлюрівської опозиції, був заарештований вдруге в серпні 1921 року і розстріляний. Після цього терору проти українських письменників не було аж до 1928 року. Багатьох арештували під час суду над СВУ: Михайла Івченка, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Андрія Ніковського -- літературного критика, Сергія Єфремова -- історика літератури, [Володимира] Щепотьєва. Ладя Могилянська була заарештована у 1920-х роках, до суду над СВУ, як і М. Антіох, тому що вони публікували націоналістичні статті у львівському Літературно-Науковому Віснику за редакції Дмитра Донцова. На суді над СВУ Микола Зеров та

Олександр Дорошкевич були свідками, але вони були дуже обережними і не відомо, чи їхні свідчення призвели б до їхнього арешту.

Дуже складно точно датувати арешт, адже письменників заарештовували вночі і сім'я про це мовчала, а потім їхні книги зникали з полиць. Західноукраїнські письменники, які переїхали до Східної України до 1939 року, тому що поляки гнобили їх як комуністів, уже вважалися націоналістами, коли приїхали до радянської України. Серед них М.[ирослав] Ірчан, [Володимир] Гжицький та [Василь] Бобинський. Серед заарештованих українських радянських письменників були Олекса Влизько, Григорій Косинка, Кость Буревій, Дмитро Фальківський. Миколу Зерова заарештували 1935 року і відправили на заслання на Соловецькі острови. Остап Вишня та Андрій Панів були заарештовані 1934 року. Павло Христюк, який був секретарем Центральної Ради, був заарештований 1929-1930 року, хоч і не в справі СВУ. І.[ван] Лизанівський, лівий есер у 1918-1920 роках, був заарештований 1932 чи 1933 року. Миколу Куліша було виключено з партії 1934 року і того ж року заарештовано. Іван Лакиза, літературний критик, був заарештований і засланий 1931 чи 1932 року. Професор Андрій Музичка, літературний критик, був заарештований на початку 1930-х років. П.[авло] Филипович був заарештований 1936 року і відправлений на заслання. [Олександр] Дорошкевич був заарештований 1933 чи 1934 року, як і Григорій Епік. Андрій Річицький був заарештований 1933 року, як і Сергій Пилипенко, що очолював Плуг. Михайло Яловий був заарештований 1932 року. Гордій Коцюба був заарештований на початку 1930-х років. Майк Йогансен, який написав роман Американці, був заарештований на початку 1930-х років. Михайло Семенко був заарештований 1937 чи 1938 року. Іван Микитенко був заарештований 1933 чи 1934 року. Іван Кулик, єврей, був заарештований 1936 чи 1937 року. Іван Кириленко був заарештований 1936 чи 1937 року.

Серед тих, хто був популярним у 1920-х роках, вижило дуже небагато. Петро Панч, Павло Тичина, Максим Рильський. З них Тичина та Рильський писали до революції. Щонайменше 80% всіх українських письменників було заарештовано. У Харкові був великий багатоквартирний будинок «Слово», у якому жили журналісти і письменники; серед більш ніж 100 сімей, які у ньому жили, лише 6 залишилося незаторкнутими арештами. 1934 року НКВД приїжджало вночі на конях і очіплювало будинок, щоб ніхто не зміг втекти, і зривало паркет в квартирі. Так траплялося через день-два і письменники думали, кого ж арештують наступного разу. Панча, Тичину та Рильського не заарештували, тому що інакше було би абсолютно ясно, що радянська влада бореться не просто з класовими ворогами, але з письменниками цілої нації. Радянський режим міг завжди вказати на них і сказати, як багато це значить для українського культурного розвитку [зірочка та примітка наприкінці сторінки «Респондент зазначив, що Аркадій Любченко, який написав Вертеп, долучився до підпілля ОУН під час Другої світової війни і помер у Німеччині 1945 року». -- Н.Л.].

О. В Україні існувало Всеукраїнське Фото-Кіно Управління (ВУФКУ), що продукувало фільми. На початку 1920-х років з'явився фільм «Червоні дияволята» про Махна і як комсомольці з ним боролися. Українські революційні та націоналістичні сили, очолювані Петлюрою, у цьому фільми представляли гумористично. Фільм був на українську тематику, але з російськими титрами, адже тоді ще звукових фільмів не було. Українізація ВУФКУ сталася у 1925-1926 роках. Вийшла «Бурлачка» на основі твору Нечуя-Левицького, з українськими титрами . Фільм «Тарас Шевченко» зробили 1928 року з українськими титрами Це був біографічний фільм про Шевченкове життя від народження до смерті, але його представлено як соціального революціонера. Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років режисер Довженко почав свою роботу, знімаючи фільми «Звенигора» (історичний фільм), «Земля» та «Арсенал» (антиукраїнський фільм, що зображав більшовицький заколот у Києві).

У фільмовій індустрії прискіпливо спостерігали, щоб українці не звеличували свого минулого. Я, хто отримав освіту та професійну підготовку в Радянському Союзі, наприклад, не знав про битву під Крутами до 1941 року. Фільм «Коліївщина» режисера Кавалерідзе спотворював історичну правду і перебільшував роль Росії. 1946 року «Українські мелодії» з'явилися українською мовою, їх темою була ідея, що боротьба, на яку Україна нарешті піднялася проти Гітлера, завдячує історичному минулому, а саме запорозьким козакам -- і за це фільм шалено критикували і вилучили. Другий фільм під заголовком «Тарас Шевченко» випустили після війни, тема цього фільму -- його дружба з росіянами і його повага до всього російського. Це було навіть гірше перекручення, ніж у першому фільмі про Шевченка. «Наталка-Полтавка» на основі Котляревського була добре зроблена, як і «Запорожець за Дунаєм».

* *«Сорочинський ярмарок» -- хороший, як і Гоголева «Майська ніч» . Ці фільми, що базувалися на класиці, не могли через їхній зміст використати більшовики.

Н. У Києві був Музично-драматичний інститут імені Лисенка. Микола Грінченко викладав там і написав першу історію української музики в 1920-х роках в радянській Україні . Дмитро Ревуцький, [Григорій] Вірьовка, [Борис] Лятошинський і П.[илип] Козицький були провідними українськими радянськими композиторами, чиїм головним внеском було збирання, оркестрування та аранжування української народної музики. Володимир Леонтович був відомим у 1920-х роках в українській музиці, як і [Кирило] Стеценко, хоч останній незабаром помер. Стеценко зробив багато для української православної церковної музики, запроваджуючи до неї тональність (тоність) української народної музики. До війни, а також під час війни, підготовлено кілька балетів.

[Андрій] Штогаренко заявив про себе як про українського композитора великого значення після Другої світової війни, написавши симфонію під заголовком «Україно моя», яку він написав 1944 чи 1945 року. За неї він отримав Сталінську премію. Оркестрові композиції в Україні були досить численні та успішні.

Сорок українських опер було написано за радянські часи, хоч більшість з них ніколи не ставили на сцені. «Наталка-Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм» регулярно з'являлися в репертуарі оперет, а «Тараса Бульбу» Лисенка ставили багато разів у Києві та Одесі. Всі лібрето класичних зарубіжних опер були українською. Найвидатнішим перекладачем лібрето в радянській Україні був Варава (який у США використовує ім'я Воронін). Його спогади були би дуже цінними, він живе у Нью-Йорку і був би невичерпним джерелом інформації, хоч він може і не захотіти спілкуватися. Він особисто знав більшість письменників та музикантів України.

У царині музики, можна сказати, радянський період підніс українську музику до європейського рівня, оскільки аранжування та публікація українських народних пісень -- це багатий внесок до європейської культури.