Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Такою ж складною залишалася ситуація із забезпеченням дитячих будинків та голодуючих безпритульних дітей і в інших південних губерніях України. Немало виснажених та безпритульних дітей залишалося по всій республіці. Укотре радянська влада задіювала у процес вирішення цієї проблеми потенціал споживчої кооперації. Так, 16 серпня 1923 р. за підписом голови Центральної Комісії допомоги дітям при ВУЦВК Г.І. Петровського та заступника голови правління ВУКС І.І. Фетисова був опублікований циркуляр Вукопспілки організаціям споживчої кооперації України «Про допомогу безпритульним дітям». У цьому документі зазначалося, що на Україні голодувало 1,5 мільйони дітей, 100 тис. із них не мали притулку. Проте допомоги держави було не достатньо, бо вона забезпечувала лише 50% потреби у продуктах харчування та житлі. У зв'язку з цим у директиві акцентувалося на тому, що споживча кооперація має відгукнутися на заклик ВУЦВК допомогти дітям. Зокрема, у документі підкреслювалося: «…кооперація виконала свій обов'язок, вона врятувала не одну сотню тисяч людей від голоду. Обов'язок кожного кооперативного працівника, кожного члена споживчого кооперативу - зробити все можливе для ліквідації дитячих злиднів. Органи споживчої кооперації та їх об'єднання не повинні припиняти патронажу над дитячими закладами, які існують завдяки їх підтримці. Припинення цього джерела допомоги загрожує викинути на вулицю не одну сотню дітей. Обов'язок кооперації врятувати їх від болота, в яке затягує вулиця. Кожний член споживчого товариства зі свого боку повинен робити все від нього залежне для широкої та безперервної допомоги безпритульним і голодним дітям» [94, с.60].

З огляду на цю директиву споживча кооперація опікувалася харчуванням дитячих закладів і безпритульних дітей, виділяючи для цього гроші, продукти, посуд тощо.

Як засвідчують архівні документи, статистичні дані та матеріали періодичних видань періоду непу, основне завдання, яке мала вирішувати споживча кооперація протягом 1923-1925 рр., полягало у пропаганді ідеї громадського харчування та залученні до кооперативних їдалень різних верств населення, передусім робітників, для покращення їх побуту. Виконання цього завдання мало не лише соціально-економічне, але й політико-виховне значення. Керівництво країни вважало, що споживча кооперація мало опікується справою обслуговування повсякденного побуту робітничого класу. Підтвердженням цього є резолюція Пленуму ЦКК КП/б/У (травень 1923 р.) «По доповіді М.К. Ветошкіна про заробітну плату робітників». Текст документу свідчить про те, що голова правління Вукопспілки був зобов'язаний доповідати про рівень обслуговування робітничого класу споживчою кооперацією на предмет економії заробітної плати. У резолюції підкреслювалося, що держава не могла цілком задовольнити матеріальні потреби робітників за рахунок державного забезпечення, відтак мала зростати роль споживчої кооперації у вирішенні цієї проблеми. Однак, на думку ЦКК КП/б/У, споживча кооперація недостатньо обслуговувала потреби робітників і тим самим спричиняла їх скрутне матеріальне становище. З огляду на це кооператорам було запропоновано «з метою усунення подібних ненормальностей розширити кооперативну мережу в усіх районах України», звернути увагу на поліпшення побуту робітників промислових районів - Донбасу та Катеринослава [95, с.48].

На нашу думку, звернення правлячої партії до ідеї організації громадського харчування передбачало не лише прагнення покращити матеріальний стан та побут робітників і їх сімей, а реалізувати інші соціальні завдання. По-перше, йшлося про те, що широкомасштабні проекти соціалістичних перетворень усіх галузей життя вимагали серйозної економії державних коштів. Тому більшовики вважали, що старий побут та задоволення матеріальних потреб населення супроводжувалися колосальною витратою зусиль і коштів. Відтак модернізувати побут робітників та їх сімей шляхом усуспільнення споживання необхідно було з метою економії грошових ресурсів для здійснення державних планів побудови соціалістичного суспільства. По-друге, така перебудова необхідна була для того, щоб «розкріпачити» робітників для більш корисної суспільної діяльності, підвищити їх кваліфікацію. Більшовики вважали, що новий побут мав велике значення в побудові нового суспільства, бо старий «зв'язував руки і думки» мільйонів трудящих і заважав їм брати повну участь у громадській роботі. По-третє, створення нових побутових умов звільняло жінку від приготування їжі та домашніх турбот і відкривало шлях до активної громадської діяльності.

Щоб закласти основи нового побуту, слід було охопити населення населення мережею закладів громадського харчування. Це відповідальне завдання партійно-радянське керівництво країни певною мірою покладало на споживчу кооперацію та профспілки, які спільними діями брали на себе пропаганду ідей громадського харчування та залучення до кооперативних їдалень робітників і членів їх сімей. Отже, кооперативні та профспілкові організації повинні були виконувати місію «звільнення сотен тисяч своїх членів від дрібних домашніх турбот з метою підняття їх культурного рівня і більш повної участі у суспільному житті й виробництві» [96, с.113]. Споживча коопераця як громадсько-господарська організація мала сприяти радянській владі у колективізації побуту. При цьому зазначимо, що від кооперації влада вимагала створити такі громадські їдальні, які могли організувати забезпечення стравами кращої якості за ту ж або дешевшу ціну, в яку обходилося харчування робітничій сім'ї вдома.

Принагідно згадаємо, що втручання більшовиків у процес становлення громадського харчування в країні розпочався практично з перших кроків непу. Здебільшого проголошені представниками влади гасла щодо невтручання у господарські справи закладів громадського харчування не збігалися з реальними справами. Ще в кінці 1921 р. на ІV Всеросійському з'їзді профспілки працівників народного харчування акцентувалося на тому, що процес становлення громадського харчування складний, а тому проблеми, які виникали у цій галузі, не можна вирішувати лише адміністративними заходами. З огляду на це з'їзд наголосив: шлях боротьби з приватними закладами харчування - це шлях економічний [97, с.160].

Не зважаючи на те, що в умовах конкуренції з приватними закладами громадське харчування споживчої кооперації мало розвиватися на засадах госпрозрахунку та господарської самостійності, союзне та республіканське партійно-радянське керівництво країни намагалося впливати на цей процес. Отже, більшовики та органи виконавчої влади країни порушували господарську ініціативу кооператорів у сфері налагодження громадського харчування.

Питання організації кооперативного громадського харчування систематично розглядалося вищими та місцевими органами влади і управління. Відповідно у роботі щодо організації кооперативних закладів харчування кооператори мали постійно враховувати союзні та республіканські директиви. Ряд їх чітко вказував на політично-пропагандистське значення кооперації у створенні оптимальних умов для праці робітничого класу. Наприклад, тринадцятий з'їзд РКП/б/, що відбувся у травні 1924 р., акцентував на тому, що споживча кооперація, допомагаючи налагоджувати побут робітників, тим самим сприяє побудові соціалізму [98, с.234]. Оскільки більшовики прагнули якнайшвидше відродити важку промисловість, з'їзд закликав забезпечити передусім матеріальну підтримку шляхом налагодження громадського харчування робітників Донбасу та працівників транспорту [98, с.237]. Обов'язковою для виконання українськими кооператорами була й резолюція чотирнадцятої конференції РКП/б/ (квітень 1925 р.) «Про споживчу кооперацію», у якій акцентувалося на необхідності покращення обслуговування членів кооперативів і «пожвавленні кооперативної діяльності» за умови врахування потреб пайовиків у сфері їх побуту [98, с.379].

Протягом 1923-1925 рр. керівництвом УСРР було ухвалено цілу низку розпоряджень щодо залучення споживчої кооперації до налагодження громадського харчування. Так, у жовтні 1923 р. пленум ЦК КП/б/У звернув увагу кооператорів, профспілок та інших організацій на необхідність термінового налагодження якісного харчування робітників промислового Донбасу з урахуванням їх потреб [99, арк.4].

Пленум ЦК КП/б/У (22-24 березня 1924 р.) ухвалив резолюцію «Про зарплату», в якій указувалося на необхідність покращення матеріального становища робітників. Ішлося про те, що фактично зарплата не покриває всіх потреб робітника та його сім'ї, до того ж кредити у банках та продаж власних речей складали до 20% доходу робітничої сім'ї. Зважаючи на це, пленум закликав кооперативні організації не лише розширити пільговий дрібнокрамничний та індивідуальний кредит робітникам, але й максимально залучити їх до громадського харчування для економії зарплати [2, с.288]. Десятий з'їзд КП/б/У, що проходив у грудні 1925 р., також наголошував на необхідності покращення матеріального становища робітників. Більшовицька партія та радянська влада повинні звернути серйозну увагу на діяльність робітничої кооперації щодо забезпечення та економії реальної заробітної плати робітників шляхом їх залучення до кооперативних їдалень [2, с.387].

Липневий (1924 р.) пленум ЦК КП/б/У запропонував губкомам партії приділити особливу увагу громадському харчуванню на місцях. У резолюції пленуму „По доповіді про роботу споживкооперації” підкреслювалося, що робітнича кооперація ще не підійшла до справи харчування «в усій широті цього питання» [2, с.321]. На нашу думку, саме таким висновком пленуму пояснюється намагання партійного керівництва республіки спрямувати та регулювати до дрібниць процес організації кооперативного громадського харчування, про що переконливо свідчить ряд фактів. Так, політбюро ЦК КП/б/У у своєму циркулярі від 8 листопада 1924 р. вказало місцевій кооперації на недоліки щодо організації громадського харчування. Зокрема, Полтавському ЦРК було запропоновано забезпечувати їдальні продуктами шляхом власних заготівель, тим самим уникаючи приватного ринку; від Катеринославського ЦРК вимагали вжити заходи щодо підвищення якості продукції в їдальнях; Подільському губробкоопу належало поліпшити якість випічки хліба для робітничих їдалень тощо [100, арк.72-73].

Виконуючи розпорядження вищого партійного керівництва республіки, місцеві партійні та радянські органи також контролювали і регулювати діяльність закладів харчування споживчої кооперації. Насамперед це стосується промислових районів та великих міст. Під постійною опікою місцевої влади перебувала справа кооперативного харчування в Харкові та Харківській губернії. Здебільшого місцеві партійні осередки ставали ініціаторами організації кооперативних їдалень. Це засвідчує пленум Ізюмського окрпарткому, який 7 квітня 1924 р. визнав «доцільним організувати громадське харчування» у повіті» [101, арк.71].

Про систематичний контроль з боку місцевих органів влади за розвитком кооперативного громадського харчування свідчать звіти робітничої кооперації Харкова. Харківська міська рада регулярно відстежувала стан кооперативних їдалень та рівень забезпечення робітників і службовців. Харківський ЦРК неодноразово звітував на її засіданнях. Так, на початку вересня 1924 р. правління ЦРК звітувало у кооперативній секції міської ради про стан громадського харчування в Харкові. ЦРК зобов'язали переглянути мережу їдалень у робітничих районах та усунути недоліки в їх роботі. З метою поліпшення громадського харчування Харківському ЦРК було доручено віднайти відповідні приміщення і механізувати роботу їдалень. Особливу увагу харківські кооператори мали звернути на зменшення вартості обідів для робітників при одночасному збереженні їх хорошої якості [102]. Як бачимо, кооперативне харчування розвивалося під прискіпливою увагою партійного керівництва республіки та його місцевих осередків. Архівні документи засвідчують, що ЦК КП/б/У та місцеві партійні органи регулярно давали вказівки кооперативним організаціям навіть щодо технічного боку налагодження громадського харчування.

Другим напрямом регулювання кооперативного харчування з боку керівництва УСРР мала стати активна пропаганда переваг комуністичного побуту і залучення до громадських їдалень різних верств населення. Робітничо-міським кооперативам рекомендувалося розвивати енергійну діяльність щодо пропаганди ідей громадського харчування, залучаючи широкі маси робітників та службовців до користування громадськими їдальнями шляхом зразкового налагодження харчування. Велику увагу більшовики приділяли залученню до кооперативних їдалень не лише робітників, але й членів їх сімей, зокрема жінок. При цьому неодноразово наголошувалося, що громадські їдальні змінюють побут на новий лад, коли жінка на виробництві й на громадській роботі може працювати нарівні з чоловіком.

Держава відводила жінці значну роль у налагодженні та розширенні громадського харчування. Підтвердженням цього є ініціатива жіночих відділів Донбасу щодо відкриття кооперативів «Мати й дитя», мета яких полягала в організації системи дієтичного харчування вагітних і матерів-годувальниць, новонароджених, малолітніх. Дієтичні кооперативні їдальні, які почали діяти в Донбасі у березні 1923 р., набули широкої підтримки жіночих організацій та профспілок і в інших регіонах України [103, с.99]. Питаннями громадського харчування активно опікувалися комісії з колективізації побуту робітниць і селянок, що виникли у кінці 1924-на початку 1925 рр. на виконання партійних директив. Ці комісії діяли при ЦРК та міських споживчих товариствах. У селах вони виникали на базі комітетів незаможних селян. Завданням подібних комісій була пропаганда ідеї громадського харчування з метою залучення до цієї справи жінок, сприяння у влаштуванні їдалень, пралень, дитячих ясел та перевірка їх роботи.

Слід зауважити, що протягом 1923-1925 рр. споживча кооперація отримувала певну державну підтримку щодо організації громадського харчування. Зокрема, це сприяння стосувалося оподаткування кооперативних закладів харчування. Так, НК фінансів України погодився з пропозицією Головного кооперативного комітету від 24 вересня 1923 р. про зменшення податків споживчій кооперації щодо закладів громадського харчування для робітників і службовців, крім ресторанів. Звертаючись до НК фінансів Головкооперком УСРР мотивував своє клопотання рядом факторів. По-перше, споживча кооперація здійснювала громадське харчування за помірними цінами, значно нижчими, ніж у приватному секторі, і мала на меті полегшення матеріальних умов життя менш забезпечених груп робітників і службовців. По-друге, кооперативні їдальні, хоч і працювали на засадах госпрозрахунку, практично не мали доходу, будучи іноді збитковими. Проте клопотання Головкооперкому УСРР про повне звільнення кооперативних їдалень від податків НК фінансів республіки не ухвалив [104, арк.76].

18 листопада 1925 р. для всебічного сприяння й допомоги справі громадського харчування на Україні ВУЦВК ухвалив затвердити спеціальне «Положення про Раду допомоги народному харчуванню при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті» [105, с.1359]. Безпосереднім завданням цієї Ради було встановлення тісного зв'язку з усіма установами та організаціями, задіяними у громадському харчуванні. Вони зобов'язувалися допомагати Раді у її роботі. Натомість Рада мала сприяти державним і кооперативним організаціям у вирішенні питань, пов'язаних із організацією та діяльністю закладів харчування.

Для розв'язання поставленого владою завдання щодо розширення мережі закладів харчування для забезпечення потреб робітників та інших верств суспільства кооператорам доводилося постійно шукати найбільш оптимальні шляхи його вирішення, аналізувати наявний досвід та виробляти заходи на перспективу. Відтак регулярними стали не лише всесоюзні, але й всеукраїнські та регіональні наради щодо громадського харчування за участю представників пайового товариства «Нархарч» (про створення якого йтиметься нижче), споживчої кооперації, профспілок та інших організацій. Ці форуми розглядали питання розвитку громадського харчування та виробляли, у тому числі і шляхом дискусій, стратегію на майбутнє.

Так, у січні 1924 р. відбулася всесоюзна конференція з питань громадського харчування, яка обговорила результати виконаної роботи та накреслила перспективні завдання щодо покращення обслуговування населення. Зокрема, було ухвалено рішення створити у столицях республік й обласних центрах комітети, а при місцевих радах - осередки сприяння громадському харчуванню. Ці комітети та осередки координували допомогу, яку господарські та громадські організації надавали споживчій кооперації та «Нархарчу» у відкритті їдалень, що, у свою чергу свідчило про намагання існуючої влади посилити регулювання процесом розвитку громадського харчування [3, с.42]. У лютому загальні збори пайовиків «Нархарчу» виступили з ініціативою створити Раду сприяння громадському харчуванню. На своєму засіданні в липні 1924 р. Рада ухвалила створити в масштабі всієї країни зразкові їдальні та фабрик-кухні. Ішлося і про необхідність переоснащення їдалень та встановлення нового устаткування, а також наголошувалося на необхідності термінового налагодження громадського харчування в тих районах, які постраждали від неврожаю [97, с.164]. Без сумніву, рішення цієї наради були обов'язковими для виконання кооперативними організаціями України.

Важливу роль у розробці практичних заходів щодо налагодження громадського харчування в Україні відіграла торговельна нарада робітничих кооперативів (20-24 червня 1924 р., м. Харків), яка сформулювала і затвердила програму розвитку цієї галузі діяльності робітничо-міської кооперації. Передусім наголошувалося на тому, що робота кооперативних їдалень має бути беззбитковою. Існували два підходи для вирішення цього завдання. Перший полягав у тому, щоб дотримуватися централізації в організації громадського харчування, тобто обіди мали готуватися в одному великому кооперативі із подальшою доставкою на підприємства. Другий напрям вирішення проблеми організації кооперативного харчування, навпаки, передбачав, щоб заклади харчування відкривалися безпосередньо в промислових районах або на підприємствах. Тобто йшлося про більш оперативне обслуговування потреб робітників у гарячій їжі та усуненні зайвих витрат на її перевезення.

Водночас, щоб бути рентабельними, кооперативні їдальні не могли бути дрібними підприємствами. Справа у тому, що устаткування закладів харчування вимагало великих затрат коштів із основного капіталу і великого оборотного капіталу на заготівлю овочів на зиму. Зважаючи на цю обставину, не кожний робітничо-міський кооператив міг узяти на себе організацію мережі робітничих їдалень для своїх членів. Тому до моменту фінансового зміцнення робітничих кооперативів організація громадського харчування мала здійснюватися спільно з державними структурами, профспілками, пайовими товариствами та іншими організаціями. Проте нарада наголосила, що у міру фінансового зміцнення споживчої кооперації й охоплення нею широких трудящих мас справа громадського харчування має передаватися з відання інших структур у кооперативне підпорядкування.

У рішеннях наради також було згадано питання щодо поповнення продовольчих запасів кооперативних їдалень, бо від цього істотно залежала рентабельність їх роботи. Для економії ресурсів та безперебійності функціонування їдалень цю справу зобов'язувалися здійснювати самі робітничі кооперативи. При цьому наголошувалося, що кооперативні їдальні мають враховувати економічну доцільність дешевизни обідів, чого можна досягти, заготовляючи продукти з осені, а не купуючи їх на приватному ринку [106, с.17-18].

Виконуючи директиви партійно-радянського керівництва країни та республіки щодо розширення мережі закладів громадського харчування, кооператори переборювали ряд проблем, передусім пов'язаних із браком коштів. У попередні роки їх увага переважно зосереджувалася на торговельній роботі, перебудові кооперативів, поліпшенні і здешевленні їх роботи. До того ж досвіду у налагодженні широкомасштабної роботи кооперативних громадських їдалень також не було.

Без сумніву, важливе місце в організації кооперативних закладів харчування займало питання фінансування цієї галузі. Хоча в попередні роки споживча кооперація України мала створювати їдальні на засадах госпрозрахунку, проте залучення її потенціалу та коштів до боротьби з голодом не давали можливості повноцінно розгорнути роботу у цьому напрямку. Починаючи з 1923 р., громадське харчування фактично створюється заново, бо належало повністю перейти на госпрозрахункові засади. Підкреслимо, що незначний розвиток громадського харчування пояснювався насамперед його збитковістю. Як засвідчують архівні документи, самостійно розгорнути цю справу для максимального охоплення населення, як того вимагали партійно-радянські директиви, кооперативні організації спочатку не могли, бо бракувало коштів. Зважаючи на цю обставину, кооператори йшли на співробітництво у галузі налагодження громадського харчування з різними структурами, зокрема профспілками, державними організаціями та пайовими товариствами, які могли зробити свій внесок у цю справу.

Слід зазначити, що у зазначений період важливу роль в організації громадського харчування на госпрозрахункових засадах відіграла співпраця кооперативних організацій країни з пайовим товариством «Нархарч». Це товариство було сформоване в Москві за ініціативи Ради праці та оборони (РПО) РСФРР у січні 1923 р. для вдосконалення системи управління громадським харчуванням, а також для поєднання інтересів населення із госпрозрахунковими принципами діяльності галузі. Статутом товариства у травні того ж року було визначено, що «Нархарч» створений «з метою надання міському та промисловому населенню покращеного харчування за зниженими цінами на засадах беззбитковості і самоокупності, шляхом створення мережі доступних їдалень, ресторанів, чайних і т.п. підприємств» [14, с.133]. Зазначимо, що статут затвердив пайовий капітал товариства у розмірі 1 млн. крб. [3, с.41]. Без сумніву, поява цього товариства знаменувала новий етап у розвитку громадського харчування. В організації пайового товариства «Нархарч» брали участь деякі союзні наркомати, ВЦСПС, Центроспілка, Московська та Ленінградська ради народних депутатів, вкладаючи значні кошти. Важливо зауважити: Державний банк СРСР надав товариству кредити, «Нархарч» від початку був звільнений від податків, зборів, відрахувань у будь-які фонди; крім цього, держава забезпечувала йому істотні пільги при оплаті приміщень та комунальних послуг [107, с.11-12]. Цей факт, зокрема, відобразив диференційний підхід держави до здійснення податкової політики в період непу, яка мала класовий характер, позбавляючи одночасно приватних власників закладів харчування можливості отримувати великі прибутки, оскільки більша частина їх доходів оподатковувалася фінансовими органами.

У діяльності «Нархарчу» реалізувалася настанова більшовицької партії на наукову розробку важливих проблем громадського харчування. Члени правління товариства працювали безкоштовно, а технічний апарат після створення філіалів у інших містах становив 25 чоловік. Зазначимо, що до «Нархарчу» перейшло керівництво їдальнями, створеними передусім у ряді міст відділом громадського харчування Центроспілки, а також їдальнями на транспорті, які належали наркомату шляхів сполучення. Розпочата «Нархарчем» боротьба за режим економії значно знизила накладні, а також інші витрати виробництва. Реалізуючи якісне харчування на пільгових умовах, товариство отримувало 20% прибутку [3, с.42]. Ціни в його їдальнях були нижчі від приватних закладів харчування. Відтак через «Нархарч» радянська влада боролася з приватним капіталом у галузі харчування. Більшовики добре розуміли, що потрібно відволікти увагу населення від приватних закладів харчування не лише цінами, але й якістю їжі, асортиментом страв. Вони закликали працівників системи громадського харчування налагодити справу таким чином, щоб державні їдальні «слугували символом добротного продукту і символом порівняльної дешевизни». Крім цього, при їдальнях, які перейшли до відання «Нархарчу», почали відкривати бібліотеки, виставки, проводили культурно-просвітню роботу. Тобто була здійснена спроба організувати не лише усуспільнене споживання, але й довести його переваги над приватними закладами харчування.

Загалом потреба населення в розширенні мережі загальнодоступних їдалень була велика. Відтак стан справ у громадському харчуванні постійно перебував у полі зору більшовицької партії. Досвід розвитку мережі підприємств харчування під керівництвом «Нархарчу» майже за рік діяльності дав позитивні результати. З огляду на це ХІІІ конференція РКП/б/ у січні 1924 р. пропонувала «сприяти зростанню добровільних, самодіяльних об'єднань, особливо таких, які безпосередньо зачіпають сімейно-суспільний побут робітничої маси (нархарч і т.ін.), забезпечуючи їм можливість правильного розвитку» [1, с.506].

У роки непу вітчизняна споживча кооперація набула досвіду співпраці з пайовим товариством «Укрнархарч». Воно було створене за ініціативи й участі всесоюзного пайового товариства «Нархарч». На прохання профспілок Катеринослава, Харкова, Києва, Одеси та Донбасу представники «Нархарчу» Москви були запрошені в Українське бюро ВЦСПС і взяли на себе ініціативу організувати такі ж пайові товариства для населення України. Скликана 14 грудня 1923 р. міжвідомча нарада за участю громадських організацій з метою сприяння розвитку справи громадського харчування ухвалила рішення утворити на території УСРР пайове товариство «Укрнархарч». Пайовиками цього товариства стали наркомати УСРР, кооперативні центри, профспілки, радянські заклади тощо. Товариство діяло на засадах госпрозрахунку і самоокупності [108, арк.70]. У 1924 р. «Укрнархарч» організував у промислових центрах республіки понад 90 їдалень, які працювали за принципом самоокупності. Зазначимо, що члени профспілок харчувалися в них за пільговими цінами. До 1926 р. в УСРР уже діяло 117 підприємств «Укрнархарчу» [3, с.42].

На нашу думку, співпраця споживчої кооперації з «Укрнархарчем» мала як позитивні, так і негативні сторони. З одного боку, кооператори потребували матеріальної підтримки цієї структури, а з другого - їм неодноразово доводилося відстоювати свої права щодо самостійного ведення громадського харчування. Політика взаємовідносин споживчої кооперації з «Укрнархарчем» була визначена у червні 1924 р. на торговій нараді робітничих кооперативів. Так, фінансовоспроможні кооперативи, які могли самостійно організувати громадське харчування, мали встановлювати свої взаємозв'язки з «Укрнарчарчем» як центральним кредитуючим органом. При цьому бралося до уваги, що «Укрнархарч» буде виробляти загальні норми громадського харчування, узгоджувати роботу кооперативів між собою та з державними і профспілковими організаціями. Другій групі кооперативів, які не могли самостійно організовувати і вести громадське харчування, рекомендувалося укладати угоди з «Укрнархарчем» для того, щоб отримувати від нього відповідне фінансування. У такому разі «Укрнархарч» здійснював контроль за діяльністю кооперативних їдалень, але управління ними залишалося у повноваженні робітничих кооперативів. Фінансовослабкі кооперативи мали звертатися до «Укрнархарчу», щоб він узяв на себе відкриття підприємств громадського харчування. Водночас ці робітничо-міські кооперативи повинні були сприяти товариству в організації громадських їдалень та залученні до них робітників [106, с.18]. Отже, при створенні їдалень робітнича кооперація мала спиратися на фінансову та організаційну допомогу «Укрнархарчу», який був для неї кредитуючим органом.

Протягом 1923-1925 рр. співпраця з «Укрнархарчем» виявилося ефективною і потрібною для споживчої кооперації України. Робітнича кооперація спільно із зазначеною структурою відкрила ряд їдалень. З архівних документів відомо, що у 1923 р. Одеський ЦРК самостійно зміг відкрити їдальню на джгутовій фабриці, а в липні 1924 р. - на тютюновій. Однак це не відповідало потребам міста, до того ж робота підприємств громадського харчування була збитковою. Шукаючи додаткові ресурси, 27 вересня 1924 р. Одеський ЦРК уклав угоду про співпрацю з «Укрнархарчем», що дозволило за період із листопада 1924 по жовтень 1925 рр. відкрили ще 11 їдалень. У результаті пропускна здатність усіх їдалень Одеського ЦРК за цей період становила 722 тис. обідів. [109, арк.51].

У ряді випадків для розширення обсягів охоплення робітничо-міського населення громадським харчуванням керівництво республіки зобов'язувало споживчу кооперацію до співпраці з «Укрнархарчем». Наприклад, у директиві Політбюро ЦК КП/б/У від 8 листопада 1924 р. зверталась увага Катеринославського ЦРК на недостатній розвиток громадського харчування в місті і пропонувалося спільно з «Укрнархарчем» зміцнити і розгорнути мережу робітничих їдалень. Водночас партійна директива зобов'язувала Катеринославський губпартком разом з комуністичною фракцією Вукопспілки здійснювати систематичне спостереження за виконанням ЦРК вказаних заходів [110, арк.47]. З кооперативних періодичних видань того часу дізнаємося, що лише до кінця року Катеринославський ЦРК уже мав 6 робітничих їдалень, створених спільно з «Укрнархарчем», щоденна пропускна здатність найбільшої їдальні складала 500 чоловік. Виконуючи розпорядження вищих органів влади щодо максимального охоплення робітників харчуванням, протягом 1924 р. робкоопи міста Сталіно (нині Донецьк) також організували 6 робітничих їдалень за підтримки «Укрнархарчу». У Запоріжжі за участю цієї структури ЦРК відкрив дві заводські їдальні, кожна з яких могла обслуговувати щоденно по 400 чоловік [111, с.46].

При поліпшенні фінансового стану більшовики радили кооператорам самостійно створювати їдальні і повністю переходити на госпрозрахункове їх утримання. Зокрема, у квітні 1925 р. губернська кооперативна нарада при оргінструкторському відділі Катеринославського губкому партії запропонувала місцевому ЦРК терміново взяти у своє господарське відання їдальні «Укнархарчу», тобто переобрати на себе повну відповідальність щодо забезпечення робітників гарячим харчуванням [112, арк.191]. Загалом масштаби охоплення робітників промислових районів гарячим харчуванням почали істотно зростати.

Проте у деяких випадках, коли робота їдалень виявлялася украй збитковою, кооператорам доводилося віддавати їх у підпорядкування «Укрнархарчу». Це можна сказати про деякі робітничі їдальні Одеси, Миколаєва та Кривого Рогу [100, арк.63].

Особливу увагу ЦК КП/б/У та уряд України приділяли організації громадського харчування в Донбасі, де була найбільша концентрація робітничого класу і де найбільше відчувалася потреба у налагодженні їдалень. Переважно такі заклади у цьому регіоні перебували у підпорядкуванні робітничої кооперації та «Укрнархарчу». Пропускна спроможність усіх їдалень Донбасу тоді щоденно складала 20 тис. чоловік [100, арк.61].

Процес відкриття та діяльності кооперативних їдалень, особливо у промислових центрах, постійно контролювався державою. До того ж регулярно відбувалися партійно-радянські перевірки стану закладів харчування, які перебували у підпорядкуванні споживчої кооперації та «Укрнархарчу». Так, за результатами перевірки громадського харчування, яка проходила за розпорядженням оргбюро ЦК КП/б/У у квітні 1925 р., «Укрнархарч» та споживча кооперація в особі Уцеробкоопу отримали ряд вказівок, а саме: забезпечення їдалень продуктами здійснювати планово через державні і кооперативні органи, звернути виняткову увагу на правильну калькуляцію собівартості обідів і внести ясність у справу звітності кожної їдальні, зокрема у Харкові та Одесі. Крім цього була висунута директива, щоб «Укрнархарч», Уцеробкооп та профспілки активізували енергійну діяльність щодо пропаганди ідеї громадського харчування та залучення робітників і службовців до харчування у їдальнях [100, арк.72].

Загалом протягом 1924-1925 рр. у спільних їдальнях «Укрнархарчу» та Центрального робітничого кооперативу у середньому щоденно харчувалося 50 тис. робітників. Вартість обіду становила від 15 до 50 коп., сніданку та вечері - від 10 до 25 коп. У листопаді 1925 р. газета «Пролетарий», підбиваючи результати співпраці споживчої кооперації з «Укрнархарчем» щодо організації робітничих їдалень, зазначала: «Громадське харчування тільки починає розвиватися, але вже те, що досягнуто за 1924-1925 рр. у цій важливій галузі покращення побуту, дуже показово» [113]. Слід зазначити, що при співпраці з «Укрнархарчем» на споживчу кооперацію поширювалися податкові пільги, надані товариству урядом РСФРР [100, арк.63], що, без сумніву, сприяло господарській ініціативі кооператорів.

Проте зауважимо, що протягом 1923-1925 рр. відносини між споживчою кооперацією України й «Укрнархарчем». складалися непросто, виникало ряд неузгоджених і суперечливих моментів. Не випадково на сторінках кооперативних видань, зокрема «Кооперативного бюллетеня», точилася дискусія з приводу доцільності ведення споживчою кооперацією громадського харчування. Єдиної точки зору щодо цього не існувало. На кінець 1925 р. у багатьох працівників «Укрнархарчу» та споживчої кооперації склалася думка, що кооперативні організації повинні відмовитися від справи громадського харчування, відтак єдиною організацією в цій галузі мала бути мережа «Укрнархарчу». Участь кооперації у громадському харчуванні мала обмежуватися внесенням пайових внесків до цієї структури. Вищевказана точка зору мотивувалася тим, що кооперативним організаціям було складно організовувати та утримувати їдальні за відсутності необхідних коштів. До того ж, прагнучи отримати певний доход, кооператори намагалися вкладати кошти у ті галузі виробничої діяльності, які більш оперативно могли дати результат, зокрема хлібопечення, у ряді випадків недостатньо приділяючи увагу громадському харчуванню з огляду на його збитковість.

Друга точка зору полягала в тому, що громадське харчування споживчої кооперації потрібно й надалі розвивати з метою охоплення максимальної частини населення, систематично пропагуючи ідеї цієї справи, залучати кошти нових членів кооперації та розширявати коло відвідувачів кооперативних їдалень. Саме таким шляхом передбачалося вирішити проблему збитковості закладів громадського харчування.

Проведемо порівняльний аналіз результатів діяльності споживчої кооперації та «Укрнархарчу» щодо налагодження громадського харчування та його доцільності у забезпеченні населення протягом 1924-1925 рр. Дані звітів цих двох організацій дозволяють констатувати, що на 1 жовтня 1925 р. відсоток охоплення населення громадським харчуванням з боку «Укрнархарчу» становив у середньому 4% (переважно це були члени профспілок). Громадське харчуванням споживчої кооперації тоді забезпечувало 3% населення. Як бачимо, ні «Укрнархарч», ні споживча кооперація на мали абсолютної першості у справі громадського харчування. Натомість громадські їдальні ще слабко ввійшли в побут населення. При цьому слід ураховувати, що більшість їдалень на підприємствах такого великого промислового району, як Донбас, мали виняткове значення для непостійних робітників і не повною мірою охоплювали сім'ї робітників [114, с.32]. Тож існувало широке поле для розгортання діяльності обох організацій, причетних до налагодження громадського харчування.

На нашу думку, вони ще на набули досвіду щодо налагодження громадського харчування, зазнавали аналогічних збитків, не зважаючи на великі пільги, які мав «Укрнархарч» порівняно зі споживчою кооперацією. Отже, обидві організації мали не конкурувати між собою, а узгоджувати і взаємодоповнювати діяльність у згаданій сфері. Відтак для співпраці споживчої кооперації з «Укрнархарчем» було кілька причин: 1) збитковість робітничих їдалень на підприємствах; 2) брак достатніх коштів на розгортання мережі громадського харчування; 3) відсутність належного досвіду; 4) слабка участь населення у формуванні системи громадського харчування. Без сумніву, без допомоги зацікавлених радянських, громадських, господарських організацій та профспілок «Укрнархарч» і вітчизняна споживча кооперація не могли виконати покладеного на них завдання залучення населення до громадських їдалень.

Дискусія щодо доцільності функціонування громадського харчування в системі споживчої кооперації, яка тривала на сторінках кооперативних видань протягом 1923-1925 рр. завершилася на користь прихильників цієї справи. Без сумніву, розширення масштабів розвитку кооперативного громадського харчування підтримувало керівництво країни, чиї директиви керівництво УСРР та Вукопспілки мали виконувати. Проведена дискусія сприяла виробленню ряду нових завдань щодо перспектив розвитку закладів громадського харчування споживчої кооперації. По-перше, більшістю кооперативних організацій було вирішено не відмовлятися від участі у створенні системи громадського харчування. По-друге, для розгортання мережі їдалень у споживчій кооперації було ухвалено створити спеціальний фонд - 5-10% від отриманих доходів господарської діяльності. По-третє, з метою поповнення коштів для налагодження громадського харчування кооператорам рекомендувалося залучати нових пайовиків, державні, громадські та господарські організації, а також профспілки. По-четверте, кооперативні організації мали і надалі активно домагатися від держави надання їм гарантованих пільг у галузі громадського харчування, якими користувався «Укрнархарч». По-п'яте, продовжити співпрацю з «Укрнархарчем» на засадах взаємодопомоги і взаємодоповнення [114, с.33-34].

Певну допомогу щодо налагодження громадського харчування споживча кооперація отримувала від профспілкових організацій, які брали активну участь у цій справі, розуміючи важливість якісного харчування для поліпшення побуту і зростання продуктивності праці робітників [96, с.113]. У ряді випадків профспілки надавали кооперативним організаціям приміщення для відкриття їдалень, допомагали у придбанні устаткування, виділяли кредити для організації їдалень. Також профспілкам здебільшого доводилося чинити тиск на господарські органи, щоб останні взяли на себе частку витрат щодо ремонту приміщень і переобладнання їх під їдальні, влаштували у зручний час обідню перерву, ухвалили угоду з кооперативом про видачу обідів у кредит тощо. Бували випадки, коли пункт про сприяння споживчому кооперативу в організації їдальні включали в колективний договір робітників з адміністрацією підприємства. Профспілки постійно підтримували клопотання кооператорів перед радянськими установами про надання приміщень під їдальні на пільгових умовах та податкових пільг тощо.

Проаналізуємо основні показники щодо налагодження та розвитку громадського харчування кооперативними організаціями протягом 1923-1925 рр. Передусім розглянемо особливості організації кооперативного громадського харчування в окремих містах та регіонах України.

Зазначимо, що на виконання партійно-радянських директив Центральні робітничі кооперативи (ЦРК) у першу чергу обслуговували робітників промислових центрів. Так, за період з 1 жовтня 1923 р. по 1 жовтня 1924 р. ЦРК України створили ряд їдалень на промислових підприємствах, у яких робітники могли отримати якісну і дешеву їжу. Наприклад, у Харкові, за неповними даними, було організовано 8 кооперативних їдалень на підприємствах, в Одесі - 3, у Миколаєві - 2, в Сумах - 2 [115, арк.8]. Заводські їдальні, які належали споживчій кооперації, реалізували свою продукцію за пільговими цінами і тому були збиткові. Щоб перекрити збитки таких підприємств і одержати певний доход, кооператори відкривали в промислових центрах міські їдальні для всіх бажаючих. Крім цього, збитки заводських їдалень ЦРК перекривали доходами і від підприємств торгівлі.

Наприклад, при організації закладів громадського харчування у Донбасі кооператорам доводилося враховувати той факт, що тут працювали переважно чоловіки-одинаки, відтак громадські їдальні мали забезпечити їх гарячою їжею протягом дня. До 1925 р. практично на всіх рудниках та шахтах Донбасу до 1925 р. були створені кооперативні їдальні. Досвід кращих із них пропагувався на сторінках періодичних видань. Так, журнал «Известия ЦК КП/б/У» відзначав, що під керівництвом місцевого партійного осередку кооператорами вдало організовано безперебійне громадське харчування на Щербинівському руднику, їдальня якого щодня забезпечувала обідами 300 чоловік. Зрозуміло, що діяльність цієї їдальні систематично підлягала контролю з боку партійного осередку рудника [116, с.34]. Про добре налагоджену роботу кооперативної їдальні на Рутченківському руднику у Донбасі писала газета «Коммунист», звертаючи увагу на високу калорійність обідів та помірні ціни [117].

Архівні документи переконують у тому, що у зазначений період з-поміж промислових міст республіки краще було налагоджене кооперативне громадське харчування у Харкові. Харківський ЦРК тоді був лідером громадського харчування на Україні. ЦРК організував ряд їдалень на окремих фабриках та заводах, де працювала велика кількість робітників, і відкрив їдальні для робітничо-міського населення. На початку 1924 р. був створений спеціальний відділ Харківського ЦРК, який опікувався поліпшенням громадського харчування й організацією нових їдалень у робітничих районах [118]. У цей час у віданні відділу громадського харчування Харківського ЦРК перебувало 5 їдалень, із них дві у центрі міста, одна - на заводі ВЕК (електромеханічний завод), одна - у проммістечку Вукопспілки й одна - на канатному заводі. Харківські кооператори залучали до громадського харчування не лише робітників, але й членів їх сімей, тож це позитивно позначилося на товарооборотах їдалень. Зокрема, у грудні 1923 р. обороти їдалень Харківського ЦРК становили 18 тис. 516 крб., у січні 1924 р. - 20 тис. 388 крб., у лютому - 27 тис. 565 крб., тобто за два місяці вони зросли у середньому на 49%. Зокрема, обороти їдальні на заводі ВЕК збільшилися у лютому 1924 р. на 45,3% порівняно із січнем, а також на канатному заводі (у січні 1924 р. на 43,8% порівняно з груднем попереднього року), що свідчило про зростання темпів охоплення робітників громадським харчуванням [88, с.25]. У серпні 1924 р. у Харкові вже діяло 11 їдалень, які належали ЦРК. Вони обслуговували обідами 208 тис. 693 тис. чоловік (порівняно з 89 тис. 707 чоловіками у січні). У серпні 1924 р. оборот їдалень дорівнював 63 тис. крб., тобто від початку року він зріс майже втричі [111, с.46]. При цьому зазначимо, що з 11 їдалень три були відкриті Харківським ЦРК у центрі міста, відтак вони давали доход і тим самим перекривали збитки заводських їдалень [3, с. 43]. Зауважимо: наведені дані дещо не співпадають з тими, які були наведені вище, що підтверджує факт розбіжностей у статистичних підрахунках 1920-х рр.

Протягом 1925 р. Харківський ЦРК активізував роботу щодо залучення нових членів кооперації до громадських їдалень. Передусім з цієї метою використовували державні свята. Так, до Міжнародного свята жінок-робітниць 8 березня 1925 р. Харківський ЦРК підготував відкриття їдалень на фабриці «Красная нить» і в гуртожитку працівників шкіряного заводу [119], намагаючись задовольняти потреби робітників у гарячій їжі і на виробництві, і за місцем проживання.

Цікавою виявилася і така практика Харківського ЦРК. На підприємства, які не мали своїх їдалень, заклади харчування Харківського ЦРК відправляли гарячі обіди в термосах. Протягом 1924-1925 рр. обороти їдалень Харківського ЦРК істотно зросли: у першому кварталі вони становили 243 тис. крб., у другому - 288 тис. крб., у третьому - 402 тис. крб. і в 4-му - 360 тис. крб. Усього з 1 жовтня 1924 по 1 жовтня 1925 рр. оборот 17 їдалень Харківського ЦРК склав 1 млн. 300 тис. крб. За цей час було відпущено 5 млн. 600 тис. порцій при середній ціні 23 коп. за кожну. На 1 грудня 1925 р. у підпорядкуванні Харківського ЦРК налічувався 41 заклад харчування, при цьому в робітничих районах було відкрито 12 їдалень і 18 буфетів. Відтак восени 1925 р. місячний оборот закладів харчування ЦРК у середньому досяг 610 тис. крб. Суттєві досягнення Харківського ЦРК дали підставу «Кооперативному бюллетеню» зробити такий висновок: «Харчування з кожним роком усе більше розвивається як на Україні, так і в СРСР і починає займати все більш важливі позиції на фронті боротьби за новий побут» [120, с.48-49]|.

Набуло поширення громадське харчуванні і в Києві. Зазначимо: у 1923 р. Київський Соробкоп, маючи 3 їдальні і 2 чайні, щоденно задовольняв гарячим харчуванням 35 тис. чоловік. І хоча ці заклади зазнавали збитків, кооператори намагалися тримати необхідну для робітників калорійність обідів. Відтак обід включав у себе 80% необхідних харчових речовин. Проте вказана кількість їдалень не відповідала потребам міста, тому Київський Соробкоп вживав заходи щодо відкриття відповідних підприємств у робітничих районах і залучення до них не лише робітників, але й членів їх сімей [121].

У 1924 р. Київський Соробкоп утримував 4 їдальні: на Подолі, Крещатику (500 обідів щоденно), заводі «Арсенал» (250 обідів щоденно), і при Кооперативному технікумі (150 обідів щоденно, з них 25 - безкоштовно для малозабезпечених студентів) [122]. Цього ж року відкрив їдальню та буфет при робітничому клубі Васильківський робітничий кооператив на Київщині, який об'єднував 1134 пайовики або 81% усіх працівників міста та навколишніх сіл [123,с.123].

Зважаючи на брак мережі громадського харчування, Київський Соробкоп удався до налагодження співпраці з «Укрнархарчем». У результаті цього протягом липня-серпня вдалося відкрити три нові їдальні на підприємствах із пропускною щоденною здатністю 2 тис. чоловік. Якщо в липні було відпущено 19 тис., то в серпні - 40 тис. обідів. При цьому зауважимо, що завдяки зусиллям двох партнерів удалося знизити вартість обіду до 30 коп., не вилучаючи з обов'язкового раціону м'ясо [111, с.46]. Отже, особливістю громадського харчування в Києві було те, що Соробкоп у ряді випадків об'єднував свої зусилля з «Укрнархарчем». Характерним також було те, що заклади харчування обслуговували не лише робітників, але й службовців, жителів навколишніх сіл, студентів. Якщо в Харкові заклади харчування переважно відкривали на великих промислових підприємствах, то в Києві їх організовували в робітничих районах міста - на Подолі, Шулявці, Деміївці, біля залізничного вокзалу, при навчальних закладах.

Налагоджуючи громадське харчування в Одесі, кооператори мали враховувати те, що великих промислових підприємств тут практично не було, проте простежувалася велика міграція населення, зростання чисельності мешканців міста під час літнього сезону. Як привило, заклади харчування Одеського ЦРК обслуговували незначну частину споживачів. Так, у 1923 р. ЦРК відкрив їдальню на джгутовій фабриці, де щоденно харчувалося 160 чоловік. Вартість обіду становила 32 коп., тобто була трохи дорожчою, ніж в інших робітничих кооперативних їдальнях України [124, с.25]. У 1924 р. Одеський ЦРК відкрив їдальню на тютюновій фабриці. При цьому зазначимо, що ЦК КП/б/У постійно контролював роботу їдалень міста, наполягаючи на тому, щоб одеські кооператори звернули увагу на зниження організаційних витрат з тим, щоб здешевити обіди [100, арк.72-73].

Оскільки керівництво республіки наполягало на розширенні мережі кооперативних закладів громадського харчування в місті, у 1924 р. при Одеському ЦРК у 1924 р. створили спеціальний відділ громадського харчування. Був узятий курс на організацію районних їдалень відкритого типу не лише для промислових робітників, але й для всіх бажаючих. Протягом року одеські кооператори відкрили чотири їдальні: на Молдаванці, на Пересипі, в районі Чумки і в центрі міста [125, арк.1-2]. Під час літнього сезону 1924 р. Одеський ЦРК відкрив на курортах декілька їдалень для відпочиваючих, тим самим відволікаючи їх увагу від приватних закладів харчування [126].

У березні 1924 р. робкоопом була відкрита кооперативна їдальня на Миколаївському суднобудівному заводі. Вона відпускала робітникам обіди в порядку проведення дрібнокрамничного кредиту. Вартість обіду у середньому не перевищувала 28 коп. Проте робітники заводу вважали, що обіди дорогі, бо націнка на покриття організаційних витрат становила 6 коп. до собівартості. Спочатку харчувалося 500 чоловік, але потім кількість тих, хто користувався послугами їдальні, значно скоротилася [127]. З огляду на це робкоопом заводу були вжиті заходи щодо поліпшення роботи їдальні. У результаті вартість обіду знизилася до 20 копійок, покращилася якість продуктів. Число відвідувачів їдальні досягло 280 чоловік. Відтак у міру збільшення кількості відвідувачів їдальні заводський робітничий кооператив знижував вартість обідів [88, с.25]. На кінець 1924-початок 1925 рр. їдальня на Миколаївському суднобудівному заводі обслуговувала 350 чоловік [128, с.35]. Як бачимо, у зв'язку із низькими заробітними платами робітників миколаївським кооператорам доводилося приділяти серйозну увагу скороченню організаційних витрат для зниження вартості обідів.

Особливість діяльності робітничого кооперативу Криворізького рудного району полягала в тому, що у 1924 р. при відкритті їдалень на Октябрському та Артемівському рудниках були створені гарні умови для робітників. На першому відпуск обідів складав 83 порції, а на другому - 42, хоча пропускна здатність їдалень сягала 3 тис. обідів щоденно. Недовантаження в роботі їдалень викликало їх збитковість. Для того, щоб збільшити кількість відвідувачів їдалень, кооператори запровадили таку практику: триразове харчування для постійних відвідувачів їдальні визначили у розмірі 35 коп. [129, с.30].

З великими труднощами відбувалося становлення громадського харчування на госпрозрахункових засадах у тих містах України, де не було великих промислових підприємств. Прикладом того може слугувати Чернігів. Чернігівський ЦРК відкрив їдальню у перший рік непу, проте брак коштів не дозволяв йому розширити мережу закладів громадського харчування. Як засвідчують архівні документи, чернігівські кооператори неодноразово отримували директиви місцевого губпарткому знизити ціни на обіди, які перевищували 40 коп. З огляду на це у листопаді 1924 р. правління Чернігівського ЦРК ухвалило знизити ціни на обіди до 40 копійок. Для цього було вирішено запросити на роботу в їдальню ЦРК спеціалістів з організації справи громадського харчування, які вже мали досвід роботи [130, арк.4].

Протягом 1923-1925 рр. перші спроби у налагодженні громадського харчування здійснювали й райспоживспілки та окремі міські і сільські споживчі товариства. Архівні матеріали та періодичні видання тих років указують на те, що практично в усіх регіонах України місцева кооперація намагалася відкривати громадські їдальні, тим самим спонукаючи населення переходити до нового побуту. Здебільшого це доводилось робити під контролем місцевих партійних органів. Так, на засіданні пленуму Ізюмського окрпарткому Харківської губернії 7 квітня 1924 р. визнали доцільною організацію громадського харчування силами райспоживспілки та міського ЄСТ, оскільки для відкриття їдалень коштів у кожної з цих організацій бракувало [101, арк.71]. Наприклад, у селі Рогань Харківської округи діяла державна їдальня на паперовій фабриці. Оскільки ціна обіду була високою, кількість відвідувачів зменшилася, що загрожувало закриттям їдальні. Тоді місцевий партійний осередок вирішив залучити до громадського харчування споживче товариство. За рахунок активізації роботи їдальні та залучення нових відвідувачів із числа пайовиків кооперації планували здешевити обіди, що врешті й було зроблено [131].