Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Протягом 1928-1929 рр. було розпочато чи закінчено спорудження великих закладів громадського харчування у Сталіно, Кривому Розі, Костянтинівці, Миколаєві, Харкові, Маріуполі, Щербинівці, Кадіївці та інших містах і промислових центрах. Зведення цих закладів громадського харчування відбувалося за рахунок промислових фондів, фондів покращення побуту, бюджетних коштів республіки, банківського кредиту, коштів місцевого бюджету та власних коштів споживчої кооперації. При цьому на власні кошти споживчої кооперації, за підрахунками І.Г. Бережного, припадало 10% вартості запланованого будівництва зазначених підприємств громадського харчування [3, с.48].

Як довела практика діяльності кооперативних закладів громадського харчування, під тиском більшовиків кооператорам не лише довелося відшукувати кошти на механізацію виробництва обідів, але й перетворювати їдальні на осередки комуністичного побуту. Тобто заклади харчування водночас мали стати культурно-просвітніми осередками, паростками нового побуту. Підтвердженням цього є постійна пропаганда ідеї фабрики-кухні як закладу харчування та культурного осередку на сторінках республіканської партійно-радянської та кооперативної преси. Так, журнал «Кооперативне будівництво» окреслив такий план фабрики-кухні: на першому поверсі мали розміщатися кафе, магазин напівфабрикатів і обідня зала; на другому поверсі пропонувалося відкрити обідню залу, буфет, бібліотеку, товарний кабінет і товарну лабораторію для перевірки якості їжі; на третьому поверсі радили створювати клуб, кімнати для гуртків, сцену і зал для глядачів на 500-600 чоловік. Як бачимо, фабрика-кухня мала бути не лише зразком усуспільненого харчування, але й колективного відпочинку робітників та членів їх сімей [165, с.43].

Оскільки спорудження фабрик-кухонь вимагало великих коштів, вітчизняні кооператори активно запроваджувати механізацію вже існуючих їдалень. Наприклад, протягом 1928 р. у промислових районах України була проведена механізація 7 кооперативних їдалень, котрі щоденно змогли видавати до 8 тис. обідів [166, с.27]. Кошти на механізацію кооперативних їдалень надходили від самої системи, державного бюджету, за рахунок надходжень від місцевих господарських органів і внесків промислових підприємств та профспілок. Таким чином, протягом другої половини 1920-х рр. у кооперативному громадському харчуванні активно проводилася робота щодо механізації процесів приготування їжі.

Одночасно з технічною реконструкцією громадського харчування здійснювалася система організації виробництва і планування галузі, запроваджувалася нова методика обліку витрат виробництва й обороту, запроваджувалися економічні стимули, розроблялися науково обґрунтовані нормативи використання приміщень, устаткування, способи визначення калорійності блюд.

Серйозною проблемою, яка перешкоджала поліпшенню громадського харчування і яку належало терміново вирішити кооперативним організаціям, була відсутність відповідних робітників, здатних суттєво покращити цю справу. Відтак загострилася проблема з кухарями. Ця категорія робітників здебільшого прийшла у кооперативні їдальні з приватних ресторанів та їдалень. З огляду на це більшовики вимагали від кооператорів не лише підвищити кваліфікацію працівників їдалень, але й виховувати їх у комуністичному дусі. Відтак питання підготовки нових кадрів громадського харчування та перепідготовки старих стало одним із першочергових завдань кооперативних організацій. Тому у березні 1927 р. Вукопспілка та «Укрнархарч» порушили перед НК освіти питання про включення в кошторис наркомату відповідних коштів для організації шкіл та курсів для підготовки і перепідготовки адміністративних і технічних робітників у галузі громадського харчування [146, арк.9].

Споживча кооперація, виконуючи директиви партійно-радянського керівництва країни та вищих господарських регулюючих органів щодо якісного забезпечення населення, передусім робітників промислових районів, гарячою їжею, надавала велику увагу питанням санітарії в закладах громадського харчування. Так, Центроспілка СРСР 1 жовтня 1927 р. надіслала до Укрробсекції при Вукопспілці циркуляр «Про заходи охорони їдалень» [167, арк.11]. Відповідно цей циркуляр був призначений ЦРК, робкоопам та міським кооперативам. Робітничо-міська кооперація зобов'язувалася терміново виробити ряд заходів щодо перевірки і поліпшення санітарного стану закладів харчування. Така постановка питання була викликана рядом отруєнь у робітничих їдальнях. Щодо причин отруєнь робітників існували дві версії: перша - неякісні продукти, друга - шкідництво. З огляду на це кооператори мали посилити контроль за службовими приміщеннями їдалень, ізолювати їх від випадкових відвідувачів, систематично здійснювати перевірку якості зберігання та видачі продуктів, а також регулярно перевіряти харчові котли для приготування обідів.

Слід зазначити, за порушення правил санітарії в кооперативних їдальнях, де харчувалися робітники, кооператори мали нести адміністративну відповідальність. Це підтверджує спільна постанова Наркомздоров'я, Наркомземсправ та Наркомторгу від 7 квітня 1928 р. «Тимчасові правила, які регулюють склад і якість зернових продуктів, що підлягають продажу» [168, с.249]. Ішлося про необхідність посилення боротьби з фальсифікацією харчових продуктів у торговельних закладах та громадських їдальнях. Пропонувалося звернути особливу увагу на молочні продукти та ковбасні вироби. Нагляд за перевіркою санітарного стану їдалень та якістю продуктів у них покладався на санітарні та ветеринарно-санітарні органи. Слід зауважити, що за порушення санітарних норм винних мали притягати до адміністративної відповідальності. Як бачимо, дотримання санітарних норм у закладах громадського харчування набувало не лише економічного, але й політичного характеру.

Політико-виховне значення мала Постанова Наркомату внутрішніх справ УСРР від 5 липня 1928 р. «Про торгівлю виноградними, садовоягідними й родзинковими винами», яка визначала порядок вживання спиртних напоїв у закладах громадського харчування. Лише з дозволу окружного адміністративного відділу дозволявся чарковий продаж вина та горілчаних виробів у ресторанах і буфетах. При цьому слід зауважити, що дозволи на продаж спиртних напоїв постанова радила видавати переважно ресторанам у містах. Щодо промислових районів акцентувалося на необхідності дотримання такого правила: вживання у закладах громадського харчування вина та інших спиртних напоїв мало бути обмеженим з тим, щоб воно «не набирало масового характеру» [169, с.557-558].

Необхідність розширення громадського харчування вимагала від кооператорів не лише приділити увагу збільшенню кількості закладів громадського харчування, але й поліпшити якість і калорійність обідів. Цього вимагали директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства країни на 1928-1929-1932-1933 рр. Крім цього, з початком першої п'ятирічки з осені 1928 р. під тиском органів влади керівництво споживчої кооперації почало перетворювати заклади громадського харчування на зразкові культурно-просвітні осередки, заборонивши вживання в них спиртних напоїв і пива. Відтак кооператори намагалися привернути увагу відвідувачів їдалень, буфетів та чаєнь хорошим оформленням, чистотою, наявністю газет, книжок, радіо й широким асортиментом страв.

Цікавою видається інструкція Наркомфіну СРСР від 27 грудня 1928 р. «Про порядок стягнення державного промислового податку» [159, с.60]. Згідно з нею, ті кооперативні їдальні, які відмовилися від продажу міцних спиртних напоїв, звільнялися від промислового податку. Без сумніву, з одного боку, це призводило до зниження товарообороту закладів громадського харчування споживчої кооперації, але з другого - покращувало якість обслуговування робітників і членів їх родин, сприяло поліпшенню санітарного стану їдалень, буфетів та чайних.

Санітарний стан і якість страв у кооперативних їдальнях на місцях систематично відстежувала Центральна комісія щодо забезпечення робітників, яка діяла при Раднаркомі СРСР. Неодноразово під час перевірок вона виявляла недоліки в роботі окремих підприємств громадського харчування, серед яких виокремлювалися такі: недостатній випуск овочевих блюд і захоплення виробництвом м'ясних та круп'яних, слабка ініціатива щодо використання місцевих ресурсів для покращення продовольчого забезпечення в промислових районах, у тому числі в Донбасі [14, с.149].

Відтак кооператорам необхідно було перебороти такі недоліки в роботі громадських їдалень, як антисанітарія, низька калорійність і вузький асортимент страв. Тому не випадково для розширення та поліпшення асортименту блюд та підвищення їх калорійності робітничі споживчі кооперативи почали створювати приміські підсобні господарства, де вирощували городину, фрукти тощо. Підтвердженням цього є практика Харківського ЦРК, який, маючи 32 їдальні (120 тис. обідів та сніданків щомісяця), запровадив використання відходів цих підприємств, а також відходів від переробки молока та хлібопекарень для відгодівлі понад сотні свиней. Без сумніву, це сприяло підвищенню калорійності й урізноманітненню асортименту обідів у кооперативних їдальнях Харкова [170, с.47].

У 1928 р. розвиток громадського харчування в масштабі всієї країни, зокрема в Україні, зазнав певних ускладнень, спричинених значним зростанням чисельності робітників державної промисловості, викликаним високими темпами індустріалізації. З огляду на це почала відчуватися нестача продуктів харчування, відповідно різко підвищилися ціни на вільному ринку. Продуктова криза призвела до скорочення обсягів споживання. У цій ситуації більшовики запровадили нормування продажу продуктів. З середини 1928 р. населення у ряду міст України перейшло на отримання промислових товарів і продуктів харчування за картками. Без сумніву, в умовах запровадження карток харчування у їдальнях було додатковим джерелом задоволення потреб населення у продовольстві. Важливо було те, що відвідувачі кооперативних закладів громадського харчування отримували їжу за твердими цінами.

Охарактеризуємо основні показники кооперативного громадського харчування України протягом 1926-1928 рр. Зазначимо, що зростання мережі закладів громадського харчування у цей період відбувалося швидкими темпами відповідно до темпів індустріалізації країни. Водночас істотно зросла кількість закладів громадського харчування споживчої кооперації. Проте статистичні показники, архівні дані та дані періодичних видань містять певні розбіжності, називаючи різну кількість закладів харчування.

Зауважимо, що більше кооперативних закладів харчування було відкрито робітничими кооперативами у великих містах та промислових районах. Згідно з архівними даними, протягом 1926-1927 рр. у системі робітничої кооперації України налічувалося 102 їдальні, у 1927-1928 рр. - 180 [171, арк.151], тобто простежувалася тенденція до помітного зростання кооперативних закладів харчування, які належали робітничо-міським кооперативам. За підрахунками дослідника кооперативної торгівлі Г.О. Гетьмана, на 1 жовтня 1929 р. число підприємств громадського харчування в робітничих кооперативах УСРР досягло 1006 [172, с.70]. За даними І. Витановича, спільна кількість державних і кооперативних підприємств громадського харчування, включаючи їдальні та чайні, в 1930 р. уже становила 11416 одиниць [173, с.310-311]. На підставі цього можна твердити, що протягом другої половини 1920-х в умовах індустріалізації країни відбувалося значне зростання кількості закладів харчування, які належали робітничо-міській кооперації.

Слід зазначити, що протягом 1926-1928 рр. споживча кооперація України почала істотно розширювати мережу закладів харчування, створюючи власні, а також отримуючи їдальні, які до цього перебували у віданні «Укрнархарчу». Більш показовою у цьому плані була робота фінансовоспроможних ЦРК. Наприклад, у той час помітних успіхів досягло громадське харчування робітників у Харкові. Так, у 1927 р. Харківський Церобкооп мав 48 підприємств громадського харчування, а вже через рік - 90, тобто майже вдвічі більше [174, с.51].

Журнал «Кооперативне будівництво» подає такі показники щодо динаміки закладів громадського харчування, які належали робітничим кооперативам України. На 1 жовтня 1926 р. 17 робкоопів України займалися громадським харчуванням, маючи у своєму розпорядженні 56 їдалень. Протягом 1927 р. робкоопи України відкрили ще 10 їдалень, а 36 одиниць закладів харчування отримали від «Укрнархарчу». У результаті на 1 жовтня 1927 р. 34 робкоопи республіки здійснювали громадське харчування у 102 їдальнях [175, с. 25] (табл. 4.3):

Таблиця 4.3. Дані про мережу їдалень робітничо-міської кооперації України (на 1 жовтня 1927 р.)

Як бачимо, із 78 робкоопів України на 1 жовтня 1927 р. громадське харчування могли розгорнути 34, тобто менше половини. Це свідчило про те, що ця справа була під силу лише фінансовоспроможним робітничим кооперативам промислових районів і міст.

Якщо проаналізувати динаміку мережі закладів громадського харчування робітничо-міської кооперації України за період від 1 жовтня 1926 по 1 жовтня 1928 рр. на підставі іншого джерела, маємо такі показники (табл. 4.4):

Таблиця 4.4. Динаміка мережі підприємств громадського харчування робітничо-міської споживчої кооперації УСРР (за період від 1 жовтня 1926 по 1 жовтня 1928 рр.)

При цьому зазначимо, що із 316 одиниць підприємств громадського харчування 159 перебували у спільному підпорядкуванні „Укрнархарчу” і робітничо-міської кооперації, а 157 належали робітничим кооперативам [174, с.51]. Тобто протягом двох років (з 1 жовтня 1926 по 1 жовтня 1928 рр.) кількість закладів харчування робітничої кооперації України зросла в 3,5 рази. Дві третини вказаних закладів громадського харчування знаходились у промислових районах [151, с.53]. При цьому зазначимо, що відбулося урізноманітнення форм громадського харчування. Крім кооперативних їдалень, почали діяти буфети та чайні, які сприяли забезпеченню населення сніданками та вечерями і допомагали зменшувати витрати часу на приготування та вживання їжі зранку та після робочого дня.

Помітно зросли й обсяги продукції громадського харчування робітничої кооперації України. Так, 56 робітничо-міськими їдальнями за І півріччя 1926-1927 рр. кількість виданих ними обідів та порцій складала 3 млн. 3475 тис., а за ІІ півріччя цього ж року 4 млн. 4444 тис. Усього ж за 1926-1927 рр. закладами харчування робітничо-міської кооперації було видано 7 млн. 791,9 тис. обідів та порцій. Тобто у другому півріччі відбулося зростання на 133% [175, с.26]. У 1928-1929 рр. кількість відпущених робкоопами страв у їдальнях наближалася до 84 млн. 413 тис., тобто порівняно з 1926-1927 рр. відбулося зростання майже у 11 разів [176].

Відповідно зріс товарообіг підприємств громадського харчування споживчої кооперації України, який у 1928-1929 рр. становив 32 млн. 648 тис. крб. проти 432 тис. крб. у 1925-1926 рр., тобто збільшився у 7,5 раза [177, с.50]. При цьому зауважимо, що майже 82 % товарообігу закладів громадського харчування УСРР припадало на робітничо-міську кооперацію (додаток Х). Однак потужності кооперативних їдалень загалом були невеликі і в середньому за день одне підприємство відпускало лише 250 обідів [178, арк.32].

Порівняємо рівень харчування робітників у кооперативних їдальнях у масштабі СРСР та УСРР. Так, по Україні протягом 1926-1927 рр. на одного пайовика робітничо-міської кооперації припадало 46,6 обідів на рік, тоді як по СРСР цей показник становив 24,3, тобто майже вдвічі менше [179, с.35]. За даними обстеження якості харчування населення в громадських їдальнях, яке провело Центральне статистичне управління СРСР, протягом 1925-1926 рр. калорійність їжі в закладах громадського харчування по країні зросла на 3,1%, а по УСРР - на 8% [180, с.11]. Тобто рівень харчування в кооперативних їдальнях на Україні був дещо вищий від аналогічних показників по робітничо-міській кооперації в масштабі всієї країни.

Питома вага громадського харчування у загальному обсязі товарообороту робкоопів України зросла з 3% у 1924-1925 рр. до 3,7 % у 1928-1929 рр. По 4 великих ЦРК (Харківський, Катеринославський, Київський та Одеський) питома вага громадського харчування складала 3,6 - 4,3%, а в транспортних споживчих товариствах - близько 8% загального обсягу товарообороту [146, арк. 91].

Якщо визначити питому вагу продукції громадського харчування серед продукції всієї промисловості споживчої кооперації України, маємо такі дані. За 1928-1929 рр. річна продукція промисловості споживчої кооперації складала 142,4 млн. крб., при цьому на громадське харчування припадало 14,5 млн. крб., тобто 10,2% від загальної суми продукції [181, с.33-34]. Отже, у загальній продукції промисловості споживчої кооперації громадське харчування займало десяту частину. Прикметно, що згідно з рішенням правління Вукопспілки від 15 листопада 1927 р. про розподіл доходів від господарської діяльності, робітничі кооперативи регулярно виділяли на розвиток громадського харчування десяту частину його доходів [146, арк. 53].

Протягом другої половини 1920-х рр. помітною була тенденція до зростання питомої ваги державних та кооперативних закладів громадського харчування порівняно з приватними. Поступово приватний сектор втрачав свої позиції у галузі громадського харчування. Варто зауважити, що державні та кооперативні заклади харчування були більшими за приватні. У 1929 р. кількість приватних закладів харчування складала ј від загальної чисельності підприємств громадського харчування в країні. До того ж основним типом підприємств громадського харчування в усуспільненому секторі стала їдальня, а не ресторан чи кафе [14, с.152].

За даними статистичних органів СРСР, у 1926-1927 рр. на державні та кооперативні заклади харчування в товарообороті підприємств громадського харчування припадало 52%, а на приватні - 48%; відповідно у 1927-1928 рр. - державні та кооперативні становили 61%, а приватні - 39%; у 1928-1929 рр. на державні та кооперативні заклади харчування припадало 78,5%, а на приватні - 21,5% [14, с.153]. Отже, відбулося помітне витіснення приватного сектора зі справи громадського харчування. Оборот закладів громадського харчування споживчої кооперації СРСР складав у 1926-1927 рр. близько 14% всього обороту громадського харчування в країні, що певною мірою можна віднести до громадського харчування УСРР [182, с. 210].

Таким чином, перебудова громадського харчування на основі непу дозволила кооперативному та державному секторам посісти помітні позиції в цій галузі і потіснити приватний сектор. Динаміка питомої ваги державного, кооперативного та приватного секторів громадського харчування в масштабі СРСР протягом 1925-1929 рр. зафіксована в табл. 4.5:

Таблиця 4.5. Динаміка питомої ваги державного, кооперативного та приватного секторів в обороті продукції громадського харчування в СРСР за період з 1925 по 1929 рр.

Протягом другої половини 20-х рр. ХХ ст. споживча кооперація на селі тільки розпочала створення мережі закладів громадського харчування. Так, на 1 квітня 1926 р. споживча кооперація СРСР мала всього 134 сільські їдальні [182, с.211]. Переважно це були дрібні, немеханізовані заклади харчування. Зрозуміло, що кількість кооперативних їдалень на селі в Україні вираховувалася в одиницях. Проте, починаючи з проголошення курсу на колективізацію сільського виробництва (грудень 1927 р.), споживча кооперація була зобов'язана включитися в роботу щодо розгортання кооперативного харчування у сільській місцевості. Так, на межі 1920-1930-х рр. громадське харчування на селі набуло розвитку, головним чином, у радгоспах та МТС. Почалося масове створення кооперативних їдалень і чайних у колгоспах, особливо для обслуговування колгоспників під час польових робіт.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що початок індустріалізації істотно вплинув на зростання кількості міського населення. У свою чергу, зміни в соціальній структурі суспільства посилили необхідність у прискоренні процесів реконструкції громадського харчування. На порядку денному гостро постало питання про розширення організації забезпечення харчування населення, передусім робітників важливих новобудов та промислових центрів. На вирішення складних економічних та соціально-побутових завдань державного значення була спрямована також діяльність споживчої кооперації України з розбудови мережі закладів громадського харчування, які стали важливим інструментом державної політики у сфері постачання й розподілу серед населення продуктів харчування. Масове залучення жінок до суспільного виробництва у зв'язку з початком індустріалізації також впливало на темпи та масштаби діяльності споживчої кооперації щодо налагодження системи громадського харчування. Не зважаючи на збитковість, громадське харчування, у тому числі - кооперативне, в період індустріалізації країни розвивалося високими темпами.

Через нестачу коштів на самостійне ведення громадського харчування, зокрема відкриття їдалень, споживчої кооперації доводилося співпрацювати з державними організаціями, профспілками та іншими структурами. Помітних результатів у цій справі досягла робітничо-міська споживча кооперація України, яка мала для цього дещо більше ресурсів. Були зроблені і перші кроки сільських споживчих товариств у напрямку організації підприємств громадського харчування, передусім у великих селах. З кінця 1920-х рр., з розгортанням колективізації сільського господарства, громадське харчування системи споживчої кооперації стало новим об'єктом роботи сільських споживчих товариств.

Труднощі на продуктовому ринку, які виявилися з весни 1928 р., загальмували темпи розгортання кооперативного громадського харчування. Проблеми із заготівлями сільськогосподарської сировини для їдалень, викликані рядом причин (зростання міського населення, неврожай 1928 р., підвищення цін на продукти сільськогосподарського виробництва, обмеження децентралізованих заготівель) змусили кооператорів обмежити охоплення населення кооперативними їдальнями. Передусім гарячим харчуванням радянська влада зобов'язувала забезпечувати робітників. Припинення продажу в робітничих їдальнях спиртних напоїв та пива як прибуткових товарів певною мірою погіршило доходи кооператорів. Відтак протягом 1928 р. під тиском соціально-економічних ускладнень робітничим кооперативам довелося діяти з великим напруженням, щоб зберегти свої заклади громадського харчування.

Загалом в останні роки непу в контексті розгортання політики індустріалізації країни системою споживчої кооперації України була закладена потужна матеріально-технічна база для функціонування громадського харчування, яка допомагала радянській державі успішно вирішувати проблему продовольчого забезпечення швидко зростаючого населення міст і робітників промислових новобудов.

Отже, перехід до непу сприяв розгортанню господарської ініціативи вітчизняних кооператорів у галузі налагодження мережі закладів громадського харчування. Однак у перші роки нової економічної політики робота кооператорів щодо відкриття громадських їдалень була ускладнена неврожаєм 1921 р. та загальними економічними труднощами. Тому створення кооперативних їдалень спочатку відбувалося безсистемно. Проте слід зазначити, що протягом 1921-1922 рр. споживча кооперація практично за власні кошти відкриваючи громадські їдальні у промислових центрах, допомагала міському населенню переборювати продовольчі труднощі і підтримувати фізичний стан робітничого класу. Водночас кооперативні організації в силу фінансових та продуктових можливостей намагалися надавати допомогу голодуючим з Поволжя та південних губерній України шляхом створення громадських їдалень. Крім цього, держава використувала потенціал споживчої кооперації для забезпечення голодуючих дітей гарячим харчуванням.

Протягом наступного періоду, який охоплює 1923-1925 рр., діяльність вітчизняної споживчої кооперації у справі громадського харчування була більш чіткою і продуманою. Передусім у контексті відродження державної промислолвості кооператори намагалися забезпечити безперебійним громадським харчуванням робітників та членів їх сімей. Особливістю кооперативного громадського харчування у вказаний період була діяльність виключно в умовах госпрозрахунку, як змушувала регулярно вишукувати нові джерела фінансування. Оскільки необхідних коштів не вистачало, кооператори практикували співпрацю з державими, профспілковими та іншими структурами та організаціями щодо налагодження мережі громадського харчування. По-різному можна оцінювати співпрацю споживчої кооперації щодо створення спільних їдалень із госпрозрахунковим пайовим товариством «Укрнархарч», створеним у 1924 р. З одного боку, фінансова допомога «Укрнархарчу» стала поштовхом до пожвавлення роботи громадського харчування кооперативних організацій, проте з другого - спричинила паралелізм у роботі обох структур, іноді нездорову конкуренцію і тертя. Хоча спільні зусилля кооператорів і «Укрнархарчу» стали противагою приватному сектору у громадському харчуванні, фінансова залежність споживчої кооперації від пайового товариства не давала їй можливості розвивати цю справу самостійно. Відтак з середини 1920-х рр. у міру стабілізації фінансового стану кооперативні організації прагнули самостійно розвивати громадське харчування, однак з цього приводу все частіше виникало непорозуміння з «Укрнархарчем» щодо прав на окремі підприємства громадського харчування.

Також кооперативним організаціям доводилося враховувати директиви вищих органів влади та управління щодо перетворення громадських їдалень в усуспільнені підприємства. Тобто кооперативні заклади харчування почали виконувати не лише своє основне призначення - забезпечення населення гарячими стравами, але й формувати і пропагувати новий побут. Відтак протягом 1923-1925 рр. кооператорами регулярно проводилися акції щодо ширшого залучення до їдалень як робітників, так і членів їх сімей. Це мало сприяти надходженню нових коштів до кооперативних їдалень, звільненню часу на громадську діяльність для членів споживчих товариств. Як бачимо, розвиток громадського харчування системи споживчої кооперації в середині 1920-х рр. відбувався не хаотично, а в контексті державної продовольчої політики щодо поліпшення побутових умов робітників, яким належало реалізувати більшовицькі проекти побудови соціалістичного суспільства.

З огляду на розгортання індустріалізації протягом другої половини 1920-х рр. державні організації та споживча кооперація були залучені владою до створення широкої мережі підприємств громадського харчування. Правляча партія та радянське керівництво країни виявляли виняткову увагу розвитку громадського харчування, особливо в промислових районах та на новобудовах. Воно було одним із важливих заходів соціальної політики партії в здійсненні програми підвищення матеріального добробуту трудящих, покращення умов їх праці і побуту. Розгортаючи масштаби й обсяги громадського харчування в умовах індустріалізації, кооперативні організації України виконували не лише соціально-економічне завдання, але і враховували політичний аспект цієї справи - максимальної колективізації побуту населення.

Протягом 1926-1928 рр. відбувалося помітне зростання масштабів діяльності кооперативних закладів харчування. Хоча держава, місцеві органи влади, профспілки та окремі промислові підприємства надавали певну підтримку споживчій кооперації, основним джерелом фінансування громадського харчування залишалися паї членів кооперації та відрахування від загальних доходів робітничих кооперативів. До кінця 1920-х рр. фінансовий стан кооперативних підприємств громадського харчування залишався надзвичайно напруженим через те, що під тиском партійно-радянських директив та наполягання місцевих органів влади безупинно збільшувалася мережа громадських їдалень, буфетів і чайних та обсягів виробництва ними страв. Помітно зменшилися виробничі і накладні видатки на собівартість продукції кооперативних закладів харчування. До того ж у ряді робітничих кооперативів великих міських центрів зросла рентабельність закладів харчування. Однак загалом громадське харчування у деяких кооперативних організаціях залишалося збитковим. Це пояснювалося як низькими цінами на робітниче харчування, які постійно відстежувалися регулюючими органами, так і невідповідністю устаткування та технологій підприємств громадського харчування реальним потребам часу.

Попри фінансові, технологічні та організаційні складнощі, у період розгортання індустріалізації протягом другої половини 1920-х рр. системою споживчої кооперації України була закладена матеріально-технічна база для функціонування громадського харчування і розпочата її механізація й обладнання новою технікою. Отже, можна констатувати, що кооперативне громадське харчування водночас набирало все більшого розвитку, поступово перетворившись на самостійну галузь виробничої діяльності споживчої кооперації УСРР. Водночас, змушені брати державні кредити на розвиток громадського харчування, кооперативні організації підпорядкувались загальнодержавним планам і виконували директиви центру щодо налагодження громадських їдалень та інших закладів харчування.

У цілому протягом другої половини 1920-х рр. громадське харчування стало важливою сферою діяльності споживчої кооперації України, хоча й суттєво поступалося кооперативному хлібопеченню. На кінець 1928 р. питома вага громадського харчування складала 10 % від загальної суми продукції виробничих галузей споживчої кооперації республіки [181 с.33]. Однак потужний розвиток кооперативного громадського харчування належить до наступного періоду, тобто до початку 1930-х рр.

Висновки

У запропонованій монографії зроблено спробу здійснити комплексний аналіз історичного досвіду діяльності виробничих галузей споживчої кооперації України щодо забезпечення ринку товарами першої необхідності та продуктами харчування в період нової економічної політики.

Осмислення історіографічної бази окресленої проблеми дозволяє констатувати, що донині бракує спеціальної розвідки з історії залучення виробничого потенціалу споживчої кооперації республіки до вирішення нагальних соціально-економічних проблем на різних етапах непу. На підставі наявних джерел можна стверджувати, що вітчизняні вчені практично не досліджували історичну практику кооперативного сектора економіки щодо налагодження таких виробничих галузей, як переробна та харчова промисловість, а також хлібопекарська справа в умовах функціонування ринку в 1920-ті рр. З'ясовуючи певні аспекти історичного розвитку споживчої кооперації, науковці переважно звертали увагу на досвід торговельної діяльності споживчої кооперації у боротьбі з приватним торговцем.

Виявлені студії з історії становлення громадського харчування переконують у тому, що їх автори, як правило, прагнули висвітлювати специфіку роботи державних їдалень, хоча певною мірою й згадували громадські заклади харчування, які належали споживчій кооперації та іншим господарським структурам. Оскільки процес налагодження громадського харчування в аналізованих працях розглядався на тлі формування нового, так званого комуністичного побуту, об'єктивний аналіз результатів конкурентної боротьби між приватними, кооперативними та державними закладами громадського харчування у них практично відсутній.

З огляду на обмежену історіографічну базу монографія переважно побудована на виявлених автором раніше не відомих чи маловідомих у наукових колах джерелах, включаючи архівні матеріали, статистичні дані, періодичні видання. Залучення великої кількості джерел дало можливість зробити комплексне узагальнення досліджуваної проблеми. Задіяні документи центральних архівів сприяли осмисленню шляхів та методів оптимізації вітчизняного споживчого ринку більшовиками, які з перших кроків непу, наслідуючи свою класову доктрину, використовували виробничий потенціал кооперативних організацій, залучаючи їх до вирішення гострих соціально-економічних проблем, зокрема продовольчого забезпечення робітничого класу. Матеріали місцевих архівів та періодичні видання допомогли автору у зборі фактажу, сформулювали певне уявлення про особливості становлення кооперативної промисловості на місцях. Використання даних статистичних органів СРСР та УСРР, Центроспілки та Вукопспілки сприяло з'ясуванню місця промислових підприємств споживчої кооперації України в контексті промисловості республіки та всієї країни, ступеня забезпечення членів кооперативів товарами повсякденного вжитку та продуктами харчування кооперативного виробництва.

Дослідження окресленої проблеми допомогло автору зробити ряд висновків. Узагальнюючим висновком, який стосується всієї виробничої діяльності споживчої кооперації протягом 1920-х рр., можна вважати такий: за часів непу місце і роль виробничих галузей споживчої кооперації радянською владою визначалися через призму класової доктрини створення соціалістичної економіки. Наразі маємо визнати, що покладання надій більшовиків на споживчу кооперацію як потужну господарську організацію, здатну шляхом власного фінансування оперативно налагодити випуск тих товарів широкого вжитку та продуктів харчування, яких бракувало на ринку, виявилося правильним і своєчасним. Радянська влада, прагматично підійшовши до можливості використання виробничого потенціалу споживчої кооперації, у перші роки непу не заперечувала щодо відновлення діяльності її невеликих промислових підприємств, котрі оперативно випускали дефіцитні товари.

Досягнення виробничої діяльності споживчої кооперації України протягом 1921-1928 рр., безперечно, є результатом творчості та підприємливості організацій споживчої кооперації за певної підтримки державних, профспілкових і господарських організацій. Розпочавши її в умовах економічного хаосу, при відносному невтручанні держави, завдяки господарській винахідливості, кооператори змогли відродити промислові підприємства і тим самим, у міру своїх можливостей, допомогти існуючій владі у вирішенні продовольчої проблеми та «товарного голоду».

Отже, за умови обмеженості промислових товарів діяльність кооперативних промислових підприємств виявилася доцільною і своєчасною. Тим більше, що на початку непу при відродженні невеликих підприємств місцевого значення кооперативні організації практично використовували власні кошти, не сподіваючись на суттєву допомогу влади. Більшовикам було вигідно, щоб кошти кооперації, зокрема членські паї, були спрямовані на відродження середніх і невеликих місцевих підприємств. Тобто випуском дефіцитної продукції споживча кооперація України рятувала як своїх пайовиків, так і некооперовану частину населення від голоду, недоїдання, переплати приватному виробникові і тим самим запобігала соціальному невдоволенню. Таким чином, мобілізувавши внутрішні ресурси ряду господарських організацій, серед яких певне місце посідала споживча кооперація, більшовики перебороли продовольчу і товарну кризу 1921-1923 рр.

Разом з тим зазначимо, що в перші роки непу відродження кооперативної промисловості УСРР загалом відбувалося стихійно, без чіткого плану та врахування доцільності існування того чи іншого підприємства. Обмеженість коштів, дисбаланс цін та загальна нестабільність економіки в країні незабаром далися взнаки, відтак у кінці 1922 р. «промислове захоплення» споживчої кооперації почало спадати. Під тиском реалій кооперативні організації були змушені піти на скорочення своїх виробничих галузей, одночасно шукаючи шляхи випуску недорогої, але вкрай потрібної пайовикам продукції.

Хоча протягом 1924-1925 рр. відбувалася стабілізація економіки, однак серед кооператорів України виникла дискусія щодо доцільності продовження виробничої діяльності через нестачу коштів. Вихід був знайдений у запровадженні госпрозрахункових засад та відмові від великих промислових підприємств і зосередженні дрібного та середнього кооперативного промислового виробництва на місцях. Для держави це було вигідно, адже промислові підприємства споживчої кооперації, які випускали товари першої необхідності та сільськогосподарський реманент, практично працювали за власні кошти. До того ж слід зауважити, що ряд галузей державної промисловості лише відроджувалися, відтак товари широкого вжитку кооператори, йдучи назустріч своїм членам, виробляли самостійно. Якщо на початку непу вітчизняна споживча кооперація намагалася розвивати понад 30 галузей промисловості [1, с.9], то з середини 1920-х рр. її промислова діяльність стала більш продуманою і зваженою, хоча й спричинила згортання ряду галузей. Крім того у результаті регулювання з боку радянської влади промислова діяльність споживчої кооперації почала все більше схилятися до переробної та харчової галузей.

Протягом другої половини 1920-х рр. промислова діяльність споживчої кооперації здійснювалася в контексті політики індустріалізації країни та виконання планових директив партійно-радянського керівництва. Відтак інтенсивний розвиток і зростання масштабів випуску продукції споживчою кооперацією стали відображенням промислової політики держави, розрахованої на створення вітчизняної промислової бази у короткі терміни. Проведений автором аналіз засвідчує, що споживча кооперація України, залучивши власні кошти, зробила істотний внесок у проведення індустріалізації переробної промисловості республіки і тим самим допомогла державі зосередити увагу на індустріалізації важкої, у тому числі, оборонної промисловості. Підприємства такого спрямування, як хлібопечення, переробка м'яса та молока, консервне виробництво, практично ще до початку першої п'ятирічки активно розпочали процеси механізації та раціоналізації.

Виконане дослідження переконує у тому, що у період індустріалізації країни розвиток промислових підприємств споживчої кооперації здійснювався у контексті промислової політики держави. З одного боку, кооператорам доводилося забезпечувати зростаюче населення продуктами харчування, а з другого - збільшувати обсяги продукції переробних галузей для експорту. Без сумніву, більшовики, враховуючи близькість промислових підприємств споживчої кооперації до джерел сировини, змусили кооператорів спрямувати переважну частину своїх зусиль на розвиток переробних галузей. На нашу думку, це обумовлювалося двома факторами. По-перше, місцева кооперація могла безперебійно випускати продукцію харчування, у тому числі борошно, хліб, м'ясопродукти, вершкове масло, олію, рибні, овочеві та фруктові консерви, і тим самим задовольняти продовольчі потреби робітничо-міського населення. По-друге, промислові підприємства, розвиваючи переробні галузі, могли зробити суттєвий внесок у посилення експорту УСРР, оскільки якісні продукти харчування та сільськогосподарська сировина традиційно користувалися попитом на світовому ринку і давали валютні надходження для індустріалізації.

Завдяки всебічному аналізу архівних й опублікованих документів автором виявлені особливості конкурентної боротьби кооперативних промислових підприємств за посилення своїх позицій на ринку не лише з приватними промисловими підприємствами, але й державним сектором виробництва. Якщо на початку непу влада практично не заважала відродженню кооперативної промисловості, розглядаючи її як перепону на шляху посилення приватних промислових підприємств, то з середини 1920-х рр. вона цілеспрямовано витісняла споживчу кооперацію у переробні галузі, залишаючи за собою право визначати напрям розвитку тих чи інших галузей промисловості. Більшовики свідомо усували споживчу кооперацію, як конкурента державної промисловості, зокрема, зі шкіряного, будівельного, лісопереробного та металообробного виробництва, продукція яких приносила існуючій владі значні прибутки. З огляду на це кооператорам довелося вибудовувати роботу своїх промислових підприємств таким чином, щоб у першу чергу випускати продукти харчування, конкуруючи як із приватними промисловими підприємствами, так і з державними.

Попри посилення адміністративного тиску з боку держави, споживча кооперація України продовжувала успішно розвивати свої промислові підприємства, які були менші за розміром, ніж державні, але працювали на заготовленій кооператорами сировині і за вкладені самою системою кошти. Зазначимо, що кооперативні промислові підприємства були спроможні більш оперативно випускати ту продукцію і товари, на яку існував попит і на випуск якої державній промисловості потрібно було більше часу. Тим самим кооператори допомагали державі систематично фінансувати важку промисловість, оскільки переробні та харчові підприємства переважно працювали за кошти споживчої кооперації. Загалом під час непу був зроблений великий прорив у напрямку створення вітчизняної переробної, зокрема харчової, промисловості. Це підтверджується результатами проведеного дослідження.

Опрацювавши численні архівні та статистичні матеріали, можна стверджувати, що з початком індустріалізації кооперативна промисловість все більше втрачала господарську самостійність, бо радянська влада розглядала її перспективи у контексті виконання промислових п'ятирічних планів. Відтак протягом другої половини 1920-х рр. під тиском державного планування та регулювання споживча кооперація була змушена зайняти ту нішу у промисловій політиці країни, яку їй відвели більшовики, тим самим відмовившись від захоплення різноплановими виробництвами і зосередившись переважно на переробній та харчовій галузях. Найбільший розвиток отримали млинарство, переробка м'яса та молока, олійна, консервна та кондитерська промисловість, миловаріння. На кінець непу споживча кооперація УСРР мала 577 промислових підприємств у 14 галузях виробництва, при цьому на харчову промисловість припадало понад 89% підприємств [2, с.24].

Автором зроблено висновок про значний внесок хлібопекарської промисловості споживчої кооперації УСРР у вирішення продовольчих проблем та у завоювання хлібного ринку за часів непу. Без сумніву, більшовики прагнули якомога швидше витіснити приватний сектор з хлібного ринку. Цій меті, як підтверджують виявлені документи, мало бути підпорядковане кооперативне хлібопечення. Це практично єдина виробнича галузь споживчої кооперації, яка мала істотну фінансову та податкову підтримку більшовиків. Зазначимо, що продукція хлібопекарських підприємств споживчої кооперації певною мірою сприяла усуненню продовольчих ускладнень, особливо в період неврожаю 1921-1922 рр. та економічної кризи 1923 р.

Водночас хлібопекарські підприємства споживчої кооперації змогли зробити значний внесок у забезпечення потреб зростаючого населення промислових центрів і новобудов під час індустріалізації, практично витіснивши зі споживчого ринку приватного конкурента. Тим самим кооператори успішно виконували державне завдання безперебійного забезпечення населення якісною випічкою за цінами, нижчими від приватного виробництва. Слід зауважити, що споживча кооперація України протягом 1920-х рр. за підтримки держави не лише зуміла започаткувати хлібопекарську справу, але й зробити її рентабельною галуззю своєї господарської діяльності. У числі перших вона змогла оперативно провести механізацію хлібопекарської галузі, тим самим значно збільшивши обсяги випуску хлібної продукції. Цьому сприяла не лише проведена раціоналізація виробництва, але й постійний пошук шляхів зниження цін, поліпшення якості і калорійності хлібної продукції. Кооперативне хлібопечення виявилося найбільш рентабельним серед виробничих галузей споживчої кооперації України. В останні роки непу у середньому по республіці хлібопекарські підприємства споживчої кооперації на 67% забезпечували міське населення та робітників промислових районів продуктом щоденного споживання [3, с.61]. В окремих робітничо-міських споживчих кооперативах цей показник становив 90% [4, с.25].

Опрацювання значного масиву архівних документів, статистичних даних центральних та місцевих періодичних видань дозволило зробити висновок про внесок закладів громадського харчування кооперативної форми власності у вирішення продовольчих проблем у період непу. Проведений аналіз переконує у тому, що споживча кооперація має певний історичний досвід щодо налагодження громадського харчування, у тому числі у періоди економічних криз та зростання безробіття. Проаналізовані автором матеріали свідчать про те, що кооператори, створюючи заклади громадського харчування у період продовольчих труднощів та голоду перших років непу намагалися підтримувати гарячим харчуванням своїх членів. Крім цього, під час голоду 1921-1922 рр. більшовики залучали невеликий на той час продуктовий потенціал споживчої кооперації до підтримки громадськими їдальнями голодуючих біженців, безпритульних дітей з Поволжя та південних губерній України.

Зазначимо, що у перші роки непу кооператори відкривали громадські їдальні за власні кошти, практично не отримуючи фінансової підтримки держави. Якщо розвитку кооперативного хлібопечення влада допомагала, то становлення кооперативного громадського харчування відбувалося практично за кошти самої системи, включно з пайовими внесками. Нині на підставі ряду виявлених документів маємо визнати, що здебільшого допомога споживчої кооперації УСРР голодуючому населенню гарячим харчуванням носила доброчинний характер. Практично не можливо підрахувати, скільки чоловік врятували кооператори від голодної смерті у 1921-1922 рр. Важливо зазначити, що споживча кооперація республіки, як і всієї країни, діяла адекватно ситуації і відповідно до своїх можливостей.

Із переходом на госпрозрахунок у середині 1920-х рр. кооперативні заклади громадського харчування були змушені систематично шукати шляхи оптимізації своєї господарської діяльності, оскільки державні кредити були мізерні і не сприяли вирішенню проблеми фінансування галузі. Нестача коштів та постійне зниження цін на обіди в кооперативних їдальнях, яке здійснювалося під тиском влади, призводило до того, що громадське харчування практично до кінці непу залишалося збитковою справою, яку, втім, не можна було згорнути. По-перше, кооперативні їдальні допомагали підтримувати продуктами харчування своїх членів. По-друге, заклади громадського харчування споживчої кооперації були надійним засобом забезпечення міського населення, що цілком влаштовувало більшовиків. Якщо на початку непу громадські їдальні допомагали як членам кооперації, так і голодуючим, то в середині 1920-х рр. існуюча влада намагалася спрямовувати кооперативні їдальні на формування так званого нового комуністичного побуту та забезпечення гарячим харчуванням передусім робітників та членів їх сімей. Тобто громадське харчування споживчої кооперації, як і хлібопечення, відзначалося класовою спрямованістю, оскільки було спрямоване на забезпечення продовольчих потреб опори радянської влади - робітничого класу.

Відтак, щоб зберегти громадські їдальні з огляду на конкуренцію з приватними закладами харчування, у середині 1920-х рр. в умовах запровадження госпрозрахунку кооператорам довелося шукати нові джерела фінансування, знижувати ціни, приділяти увагу урізноманітненню асортименту, підвищенню калорійності, поліпшенню якості та дотриманню санітарних норм у процесі виробництва готової їжі для масового споживача. Тобто кооперативні організації у контексті продовольчої державної політики постійно підтримували громадські їдальні попри те, що у переважній більшості вони були збиткові.

Особливо зросли масштаби кооперативного громадського харчування протягом другої половини 1920-х рр., коли в умовах розгортання індустріалізації кооператори разом із державними закладами харчування та їдальнями пайового товариства «Укрнархарч» мали забезпечувати потреби швидко зростаючого міського населення та робітників промислових новобудов. При цьому зауважимо, що співпраця споживчої кооперації з товариством «Укрнархарч» у галузі громадського харчування була неоднозначною, маючи як позитивні результати, так і ряд неузгодженостей, протиріч, викликаних конкурентним змаганням структур між собою.

З огляду на швидкі темпи розгортання індустріалізації споживча кооперація УСРР, виконуючи партійно-радянські директиви, мусила оперативно і швидко розгортати мережу закладів харчування у місцях великого скупчення працівників, задіяних на промислових об'єктах. Без сумніву, від систематичного забезпечення гарячою їжею промислових районів залежав фізичний стан і побут робітників. Тобто, розвиваючи громадське харчування, кооператори мали враховувати державно-політичні інтереси щодо забезпечення продовольством основної сили побудови соціалістичної економіки.

Порівняно з іншими виробничими галузями громадське харчування системи споживчої кооперації України набуло меншого розвитку, залишаючись до кінця непу збитковим. На громадське харчування у 1928-1929 господарському році припадало всього 10,2% від загальної суми промислової продукції споживчої кооперації УСРР [5, с.33]. Однак спільно з державними закладами харчування споживча кооперація зуміла суттєво потіснити приватний сектор, чого врешті від неї чекали більшовики. Відтак на кінець непу на державні та кооперативні їдальні, буфети та чайні припадало майже 79% обороту продукції громадського харчування у масштабі СРСР, що свідчило про значні втрати позицій у цій справі з боку приватного сектора [6, с.153]. Тобто на межі 1920-1930-х рр. громадське харчування в країні, у тому числі в УСРР, практично було зосереджене в руках держави і споживчої кооперації.

Загалом протягом другої половини 1920-х рр. системою споживчої кооперації України була закладена потужна матеріально-технічна база для функціонування громадського харчування. Громадське харчування, переважно створене за кошти кооператорів і пайовиків, хоч і було підпорядковане загальнодержавним планам, проте набирало все більшого розвитку, перетворившись на самостійну галузь діяльності споживчої кооперації. Із проведеного дослідження можна зробити висновок: розвиваючи громадське харчування у роки непу, коли довелося переборювати ряд продовольчих криз, організації споживчої кооперації республіки допомагали державі забезпечувати населення продуктами. Підкреслимо, що кооперативне громадське харчування дозволяло робітникам та членам їх родин істотно економити на придбанні продуктів харчування, а отже - заробітній платі. При цьому питання якості та калорійності громадського харчування, а також дотримання його санітарних норм для кооператорів залишалося провідним.