Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Пленум ЦК КП/б/У, який проходив у лютому 1922 р., спираючись на дані проведеної перевірки, ухвалив резолюцію «Про допомогу голодуючим», у якій указав на необхідність активізації проведення партійними, радянськими та господарським організаціями всіх можливих заходів щодо боротьби з голодом. З метою посилення контролю за ходом організації харчування на місцях повітові партійні комітети у своїх доповідях губпарткомам, а ті, у свою чергу, в доповідях ЦК КП/б/У мали звітувати про здійснені заходи, у тому числі про відкриття кооперативних їдалень та обсяги охоплення ними голодуючого населення [2, с.213].

Для того, щоб посилити координацію та контроль за допомогою голодуючому населенню, оргінструкторський відділ КП/б/У систематично розсилав розпорядження місцевим партійним осередкам, які певним чином стосувалися і споживчої кооперації. Так, 2 січня 1922 р. Полтавський губпартком отримав директиву терміново розгорнути широку кампанію допомоги голодуючим. Оскільки Полтавська губернія вважалася практично не постраждалою від неврожаю, ЦК КП/б/У вимагав від місцевих партійних осередків активізувати роботу щодо забезпечення харчуванням за кошти профспілок та споживчої кооперації якомога більшої кількості прибулих голодуючих із південних районів республіки. Для узгодження дій органів місцевої влади та споживчої кооперації в боротьбі з голодом до складу бюро Полтавського губкому КП/б/У ввели голову губспоживспілки [46, арк.1]. Крім цього Полтавська губспоживспілка отримала розпорядження пленуму Полтавського губвиконкому від 26 січня 1922 р., за яким зобов'язувалася до 5 лютого налагодити підтримку гарячим харчуванням нової партії прибулих голодуючих [47, арк. 23].

На виконання розпоряджень центральних органів влади відбулося посилення регулюючого впливу місцевих партійних організацій на процес організації допомоги голодуючим безпосередньо на території неврожайних губерній. Зокрема, резолюція Катеринославського губкому КП/б/У від 10 січня 1922 р. «Про боротьбу з голодом» підкреслювала, що слід «організувати харчування виключно через громадські їдальні і пункти харчування, відкриваючи їх поступово, залучаючи широко до цієї роботи кооперацію» [48, арк.2.].

З огляду на те, що протягом першої половини 1922 р. продовольча ситуація залишалася вкрай загрозливою, сотні тисяч голодуючих залюднили міста і села України. Як свідчать явно занижені дані офіційної статистики, на початку 1922 р. голодувало 12% населення неврожайних губерній, а в травні того ж року - вже 40% [35, с.12]. Практично до нового врожаю в Україні зберігалася досить складна продовольча ситуація. 24 травня 1922 р. голова ВУЦВК Г.І. Петровський повідомляв голову ВЦВК М.І. Калініна про те, що розмір допомоги, яку отримувало населення в голодуючих губерніях України, не перевищувало 7,5%, а допомога іноземних організацій становила всього 8% потреби. Гарячим харчуванням було охоплено не більше 10% загального числа голодуючих [49, арк.49].

Стихійна міграція населення за умови руйнації економіки і голоду катастрофічно загострила соціальні проблеми, призвела до загибелі значної частини біженців. Намагаючись рятувати людей, керівництво республіки вдалося до адміністративного тиску в організації благодійницької кампанії допомоги голодуючим. Постанова ВУЦВК «Про відповідальність за злочини проти справи надання допомоги голодуючим» від 1 березня 1922 р. посилила відповідальність керівників та співробітників господарських та громадських організацій. Відтак керівники споживчих товариств та їх спілок підлягали покаранню до п'ятирічного терміну позбавлення волі з конфіскацією майна за службові злочини, пов'язані з недбалим виконанням обов'язків щодо організації допомоги голодуючим [35, с.96-97].

До січня 1922 р. гаряче харчування споживча кооперація УСРР надавала практично за власні кошти, оскільки грошових видатків та продовольства від держави не надходило. Попри бюрократичні перепони з літа 1921 р. організації споживчої кооперації не тільки організували харчування голодуючих біженців із Поволжя, але й створювали їдальні, пункти харчування для голодуючих із південних губерній України. У січні 1922 р. ЦК Допомоги при ВУЦВК почала більш тісно співпрацювати з Вукопспілкою і виділяти кооператорам частину державних запасів для забезпечення харчування потерпілих від неврожаю. На засіданні правління ВУКС від 23 січня 1922 р. був зроблений акцент на тому, що «виконання і розширення справи громадського харчування знаходиться у тісній залежності від тих коштів і ресурсів, які має ВУКС, що справа ця має бути організована на певних господарських засадах» [50, арк.5]. Керівництву УСРР довелося піти на підтримку споживчої кооперації, у результаті чого 29 січня 1922 р. Вукопспілка уклала угоду з Центральною комісією допомоги голодуючим при ВУЦВК про організацію громадського харчування. ВУКС, отримуючи від держави певні запаси продуктів і кошти, віднині мала істотно розширити мережу їдалень для підтримки голодуючого населення [50, арк. 90].

Отже, лише у 1922 р. органи влади налагодили систематичну співпрацю з Вукопспілкою та місцевими кооператорами, виділяючи для забезпечення гарячого харчування потерпілих від неврожаю частину державного продуктового запасу та надаючи грошову підтримку. Це, у свою чергу, сприяло активізації діяльності кооперативних організацій та покращенню ситуації щодо забезпечення голодуючих. Якщо раніше допомога споживчої кооперації у забезпеченні населення гарячою їжею здійснювалася у вигляді акцій, то протягом 1922 р. ця робота стала систематичною й охоплювала різні верстви суспільства. У 1922 р. лише в Запорізькій, Донецькій та Миколаївській губерніях споживчою кооперацією було відкрито 350 їдалень, які обслуговували 170 тис. 775 чоловік [3, с.39].

Від початку 1922 р. більш відчутну допомогу держави та кооперативних організацій почали отримувати безробітні, які через критичну соціально-економічну та продуктову ситуацію втратили роботу. Так, у кінці січня 1922 р. губернська комісія допомоги голодуючим Донеччини передала Союздонбасейну права щодо транспортування, зберігання і розподілу вантажів, які надходили для підтримки голодуючих та безробітних, а також справу організації громадського харчування. Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК ухвалила рішення про створення в Донбасі безкоштовних їдалень для безробітних робітників на 12 тис. чоловік. Практично ця робота була доручена споживчим кооперативам. Їдальні охоплювали послугами: у Юзівському повіті - 2 тис., у Дебальцевському - 2 тис., у Луганському - 1,6 тис., у Маріупольському - 1,5 тис., у Бахмутському - 1 тис. 250 тис., у Шахтинському - 720, у Таганрозькому - 550, у Слав'янському - 250 і у Гришинському - 100 чоловік [44, с.50]. Споживча кооперація отримала певні державні фонди, але продовжувала розраховувати переважно на власні сили. У результаті протягом кількох тижнів кооператори змогли організувати харчування голодуючих безробітних. При цьому зазначимо, що насамперед було організовано гаряче харчування кваліфікованих безробітних.

Оскільки ситуація із забезпеченням безробітних службовців та робітників у Донбасі залишалася складною, 21 червня 1922 рр. Донецький губпартком КП/б/У звернувся до ЦК КП/б/У і Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК з проханням посилити допомогу щодо забезпечення гарячим харчуванням не лише цієї категорії постраждалих, але й членів їх сімей. Зокрема, у доповідній записці секретаря Донецького губпарткому до ЦК КП/б/У підкреслювалося: «Ми порушуємо нині як термінове завдання необхідність відкриття їдалень для робітників Донбасу. Навряд чи робітники Москви перебувають у гіршому стані, ніж робітники Донбасу, а між тим у всіх районах Москви за допомогою міжнародних комітетів допомоги голодуючим відкриті їдальні для робітників та їх сімей» [51, арк.164]. Зрозуміло, що розраховувати на значну підтримку союзної влади та закордонну допомогу щодо харчування безробітних керівництву УСРР не доводилося, відтак було вирішено максимально задіяти потенціал місцевої робітничо-міської кооперації та робкоопів інших губерній.

Багато безробітних налічувалося в Одеській, Херсонській, Миколаївській, Катеринославській та Запорізькій губерніях. Так, 8 березня 1922 р. у повідомленні політвиконкому Президії ВУЦВК указувалося, що у Херсонському повіті зареєстровано 10 тис. голодуючих безробітних, тобто 60% від загального числа членів профспілок. Втративши засоби до існування, безробітні масово виїздили за межі губернії, у результаті чого промисловий район позбувався кваліфікованої робочої сили [35, с.100]. Подібна ситуація із безробітними простежувалась і в інших губерніях Півдня України, де закривалися промислові підприємства. Безробіття і виснаженість призвели до високої смертності людей. Особливо високою вона була серед будівельних робітників і вантажників у Миколаєві, Катеринославі, Одесі і Запоріжжі, бо існував найбільший попит на металургійні і шахтарські спеціальності, а найменший - на будівельні та вантажні [52, арк.149].

Робітничі кооперативи на місцях, намагаючись підтримати гарячим харчуванням безробітних, спиралися на власні кошти та допомогу пайовиків і всього населення. Наприклад, у Балтському та Первомайському повітах Одеської губернії з 1 березня 1922 р. був проведений двотижневик збору коштів та продуктів, у результаті чого вдалося організувати декілька пунктів харчування голодуючих безробітних [35, с.102]. У квітні 1922 р. споживча кооперація Запоріжжя для організації пунктів харчування для голодуючих безробітних ухвалила переказати 10 відсотків із обороту найбільш ефективного дня місяця та один відсоток постійних відрахувань від усіх оборотів [53, арк.95].

Протягом 1922 р. з метою узгодження дій робітничої кооперації з державними та іншими структурами щодо надання допомоги голодуючим безробітним Український центральний робітничий кооператив (Уцеробкооп) уклав декілька угод. Так, 8 березня на засіданні президії Уцеробкоопу підтримали пропозицію Південбюро ВЦСПС і Наркомату праці про спільні дії щодо організації громадського харчування для безробітних голодуючих губерній [54, арк.24].

У червні 1922 р. ІІІ пленум Уцеробкоопу видав спеціальне «Положення про організацію громадського харчування для безробітних», ухвалене Уцеробкоопом і пленумом Центрального робітничого комітету допомоги голодуючим при Південбюро ВЦСПС, яке робітничі споживчі товариства мали терміново впроваджувати [55, арк.45]. Згідно з цим положенням робітничо-міська кооперація України була зобов'язана активізувати участь в організації справи громадського харчування безробітних насамперед у неврожайних губерніях - Миколаївській, Запорізькій, Катеринославській, Донецькій і Одеській. Щоб виконати це завдання, робітничі кооперативи республіки мали відраховувати з продуктів харчування 2% і з інших товарів грішми- 3%. Кооперативні організації Волинської, Київської, Кременчуцької, Подільської, Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній натуральні та грошові відрахування на підтримку громадського харчування для голодуючих безробітних мали здійснювати двічі на місяць (3 і 18 числа). Відповідно губернські робітничі кооперативи (губробкоопи) Запорізької, Миколаївської, Катеринославської, Донецької і Одеської губерній отримали завдання спільно з профспілками організувати чи розширити при робітничо-міських споживчих товариствах мережу їдалень для харчування безробітних робітників [56].

Лише 26 вересня 1922 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про заходи щодо надання допомоги безробітним», у якій ішлося не лише про державне соціальне страхування, але й про необхідність активізації дій усіх громадських та господарських організацій у наданні допомоги цій категорії населення. Проте повністю вирішити проблему харчування безробітних тривалий час не вдавалося у зв'язку з відсутністю необхідних коштів та продуктів як із боку держави, так і споживчої кооперації. У найбільшому промисловому регіоні України - Донбасі спільними зусиллями влади, профспілок та робітничої кооперації цього домоглися лише у червні 1923 р., коли по всій Донецькій губернії було організовано безкоштовне харчування безробітних. З липня 1923 р. безробітним Донбасу Раднарком республіки почав виплачувати грошову допомогу, тому їх харчування у безкоштовних кооперативних їдальнях урядом було заборонено [57, с.53].

Вище зазначалося, що у роки «воєнного комунізму» значну увагу керівництво країни приділяло безкоштовному харчуванню ослаблених дітей, передусім із робітничих сімей. Організація радянською владою харчування дітей у період громадської війни потребувала великих коштів держави. Так, до жовтня 1920 р. по всій країні безкоштовним харчуванням користувалося 7 млн. 600 тис. ослаблених та хворих дітей. Для цього державою було виділено 11800 млн. крб. [58, с.84-85]. Не випадково у 1919 р. голова ВЦВК М.І. Калінін зазначав: «Мільйони дітей ми годуємо за рахунок держави при всьому нашому безгрошів'ї» [59, с. 135].

Голод 1921-1922 рр. викликав особливу тривогу керівництва РСФРР та УСРР, адже він був пов'язаний із дитячою смертністю від недоїдання та виснаження. До осені 1921 р. по всій країні налічувалося 8 млн. 700 тис. голодуючих дітей. На утримання і розширення мережі дитячих будинків у постраждалих від голоду районах Раднарком РСФРР виділив додаткові кошти. Крім цього в короткі терміни була збільшена чисельність дітей у дошкільних закладах, дитячих садках, приймальниках Наркомосвіти [14, с.139]. Проте виділених коштів для харчування голодуючих дітей явно бракувало. Тож держава намагалася залучати громадські та господарські організації до відкриття їдалень та пунктів харчування. У країні були створені шефські фонди для утримання їдалень для дітей. Не випадково циркуляр ЦК РКП/б/ від 10 серпня 1921 р. «Про допомогу голодуючим дітям Поволжя» зобов'язував споживчу кооперацію приділити максимум уваги організації харчування дітей із голодуючих місцевостей [60, арк.3]. Ряд директивних рішень щодо надання допомоги дітям було ухвалено керівними органами України протягом листопада, коли смертність від недоїдання зросла. Так, 1 листопада 1921 р. вийшла інструкція РНК УСРР «Про порядок стягнення і розподіл продуктів та інших предметів на утримання сільських закладів» [61, с.752-753]. Ішлося про те, що місцева влада та сільські споживчі кооперативи були зобов'язані надавати допомогу у вигляді продуктів та гарячих обідів сільським лікарням, амбулаторіям, яслам, школам, де перебували ослаблені діти даної місцевості та евакуйовані з голодуючих районів Поволжя і Півдня України.

Восени кількість голодуючих та безпритульних дітей різко збільшилася. Наприклад, Катеринославський губком КП/б/У 21 жовтня 1921 р. у доповідній записці Всеукраїнській Центральній комісії незаможних селян повідомляв, що деякі голодуючі батьки кидали дітей напризволяще, а самі виїздили на роботу у хлібні губернії. У результаті зросла кількість дітей, які шукали їжу або роботу у сусідів. Частина зголоднілих і виснажених дітей валялася на вулицях. До того ж республіку охопила хвиля підліткової жорстокості та злочинності. Голодуючі діти були першими жертвами злочинів. Нерідко вони ставали безпритульними при живих батьках [35, с.39].

Цілком забезпечити потреби голодуючих дітей українське керівництво тоді не мало змоги. Ще з осені 1921 р. дитячі будинки і притулки були укомплектовані дітьми, евакуйованими з неврожайних губерній РСФРР. На початок 1922 р. їх кількість становила 75% дитбудинківців [62, арк. 446]. З огляду на це частину дитячих закладів влада зобов'язала утримувати на кошти господарських організацій, зокрема споживчої кооперації.

Проте ситуація з дитячою безпритульністю у міру наростання голоду все більше загострювалася. Залізничні вокзали та станції були переповнені голодуючими хворими дітьми. Так, доповідна записка чергового по Харківському вокзалу управління зв'язку Червоної армії до місцевої комісії допомоги голодуючим при губвиконкомі від 14 листопада 1921 р. містила інформацію про жахливі умови на дитячому ізоляційному пункті при залізничному вокзалі м. Харкова. Було вказано на антисанітарний стан, зазначалося, що немовлята, які тут перебували, по декілька днів нічого не отримували, крім води. Та навіть окріп їм давали раз на день [63, арк. 13].

Постанова ВУЦВК від 2 листопада 1921 р. «Про безпритульних дітей» акцентувала на тому, що істотно зросла кількість дітей, які рухалися з охоплених голодом місцевостей у більш-менш забезпечені продовольством. З огляду на це перед Вукопспілкою було поставлене завдання максимально охопити безпритульних дітей гарячим харчуванням та для попередження злочинності потурбуватися про можливість надання їм роботи в системі споживчої кооперації [64, с.701-702].

За допомогою щодо порятунку безпритульних та хворих дітей до споживчої кооперації зверталося й Головне управління Українського Червоного Хреста. Як засвідчують архівні документи, кооператори тоді зробили певний внесок у налагодження харчування голодуючих. Наприклад, лише за 12 листопада 1921 р. Вукопспілка влаштувала декілька пунктів харчування дітей у Харкові, виділивши для них не лише борошно, олію та картоплю, а також 10 пудів копченостей, 5 пудів сиру, 25 пудів цукру, 1 пуд чаю, 0,5 пуди какао, 0,5 пуди шоколаду, 2 пуди цукерок тощо [65, арк.187]. Цей доброчинний внесок споживчої кооперації в організацію харчування голодуючих та хворих дітей у Харкові, як і в ряді інших міст республіки України, 24 листопада 1921 р. був відзначений Г.І. Петровським на засіданні президії Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК [66, арк.16]. Однак наведені дані переконують у тому, що виділених кооператорами продуків були надто мало для того, щоб цілком вирішити проблему.

Полтавські кооператори брали активну участь у налагодженні дитячого харчування. Цей факт був визнаний з'їздом Рад Полтавської губернії, який проходив 6 грудня 1921 р. Він виразив подяку Полтавській губспоживспілці за допомогу в організації харчування дітей у їдальнях та дитячих будинках, зокрема в Мачуському. Особливо схвально була оцінена практика, коли кооператори брали голодуючих дітей у свої сім'ї на повне утримання. Відтак з'їзд запропонував узяти цей досвід за приклад усіма кооперативними організаціями губернії 67, арк.6].

Протягом 1922 р. споживча кооперація України створила ряд спеціальних дитячих будинків, організувала шефство над іншими дитячими притулками, де знаходилися евакуйовані з Поволжя та Півдня України. За власні кошти працівники кооперативних організацій України створили дитячі їдальні, в яких харчувалося 3908 дітей із Поволжя [3, с.39].

Згідно з рішенням президії правління ВУКС від 24 жовтня для порятунку голодуючих дітей південних губерній України було відкрито кооперативний будинок ім. І.А. Саммера в Харкові. Вукопспілка взяла на себе повну матеріальну відповідальність за його забезпечення харчуванням, одягом і меблями. Цього року Бердянська контора ВУКС безкоштовно утримувала 40 дітей голодуючих рибалок, а Київська контора відкрила 3 дитячі будинки на 75 місць [68, арк.26]. Протягом 1922 р. Київська губспоживспілка організувала і забезпечила гарячим харчуванням 9 дитячих будинків на 273 особи, а Запорізька губспілка - один дитбудинок на 60 чоловік [69, арк.58-59.]. На початок 1923 р. Одеська губспоживспілка зуміла відкрити декілька дитячих будинків на 2 тис. чоловік, забезпечивши їх гарячим харчуванням [70, арк.41].

З кінця 1921 р. Чернігівська губспоживспілка допомогла в організації харчування місцевого дитячого будинку для дітей із Поволжя чисельністю 20 чоловік [71, арк.950]. Однак такі обсяги доброчинності споживчої кооперації не влаштовували керівництво України, тому центральні та місцеві органи влади у директивному порядку зобов'язували кооператорів брати на утримання голодуючих дітей. Наприклад, на засіданні президії Чернігівського губвиконкому від 29 травня 1922 р. ухвалили рішення прикріпити до губспоживспілки 50, а до Чернігівського ЄСТ - 20 дітей з тим, щоб кооператори забезпечили їх розміщення у дитячих будинках або інших закладах і налагодили гаряче харчування [72, арк.6].

Надзвичайно складною була ситуація із голодуючими дітьми у неврожайних губерніях УСРР. Відомо, що допомога влади і споживчої кооперації призначалася передусім промисловим робітникам, що свідчило про класовий підхід більшовиків до вирішення даної проблеми. Однак узимку 1921-1922 рр. дитяча смертність від голоду різко зросла. З огляду на це Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК у своєму «Бюлетені ЦК Допомоги при ВУЦВК» від 29 грудня 1921 р. звернулася до всіх радянських і господарських організацій, включаючи споживчу кооперацію, допомогти дітям. Зокрема, у зверненні щодо допомоги голодуючим дітям Донбасу підкреслювалося: «Край вимирає. Ми морально зобов'язані кричати про це і вимагати допомоги для порятунку краю». Комісія закликала всі громадські та господарські організації допомогти у відкритті пунктів харчування у Донецькій губернії, відновити роботу закритих через нестачу продуктів дитячих притулків, зокрема у Маріупольському повіті. Наголошувалося на тому, що у пошуках їжі підлітки зважуються на пограбування і крадіжки. У «Бюлетені ЦК Допомоги при ВУЦВК», зазначалося: голод призвів до того, що діти під час уроків непритомніють від недоїдання, у результаті чого школи в Донбасі закриваються [73, арк. 62-63]. Така ж ситуація з дитячим виснаженням була зафіксована і в інших південних губерніях України, що постраждали від голоду.

З метою підтримки голодуючих дітей влада направляла на роботу в південні регіони республіки кваліфікованих господарників. Серед них були і кооператори. Наприклад, Катеринославську губернську раду захисту дітей очолював відомий кооператор А.І. Кельмансон. Оскільки продуктових запасів у губернії катастрофічно не вистачало, у січні 1922 р. гарячим харчуванням було забезпечено всього 7% від загальної кількості голодуючих дітей. У повідомленні А.І. Кельмансона до Катеринославського губвиконкому зазначалося, що скрутне становище із забезпеченням голодуючих дітей ще більш ускладнилося тим, що з 20 лютого 1922 р. державні їдальні міста на 3 тис. чоловік були зняті з державного забезпечення. Це змусило кооператорів узяти ці заклади під свою опіку. Однак удалося забезпечити харчуванням лише 1 тис. дітей. Щоб врятувати інших дітей від голодної смерті, довелося відкрити пункти харчування, в яких для приготування гарячої їжі використовували макуху. Проте й цього продукту не вистачало, тому за кошти споживчої кооперації його заготували в урожайних губерніях. У результаті голодуючі діти могли отримувати щодня мізерне харчування - Ѕ фунта хліба та ј фунта звареної макухи [73, арк.70].

Протягом 1922 р. украй складною залишалася ситуація із харчуванням голодуючих дітей в інших південних губерніях України. Так, із доповіді уповноваженого Одеської губернської комісії допомоги голодуючим до ЦК Допомоги при ВУЦВК від 6 лютого дізнаємося, що обіцяної підтримки центру не дочекалися, тому довелося розраховувати лише на власні сили. За підтримки Одеської губспоживспілки та доброчинних надходжень від населення змогли відкрити декілька пунктів харчування для безпритульних дітей [74, арк.18].

11 лютого 1922 р. Запорізький губвиконком звернувся з подібним проханням до ЦК Допомоги при ВУЦВК. У документі наголошувалося на тому, що Червоний Хрест відкрив у місті лише одну їдальню, а представник від міжнародної організації допомоги голодуючим АРА (американського комітету допомоги), ознайомившись із ситуацією, взагалі поїхав. Без сумніву, у даному разі місцевим органам влади також доводилося розраховувати на підтримку громадських та господарських організацій у створенні їдалень для дітей, серед яких значне місце відводили споживчій кооперації [75, арк. 14].

Навіть зібраний улітку урожай не врегулював проблему харчування дітей. Як указувалося у протоколі засідання президії Запорізького губвиконкому від 26 вересня 1922 р., губернська комісія допомоги голодуючим дітям харчувала їх борошном зі шкірок кавунів і різним сурогатом. У результаті голодуючі діти отримували лише одну третину необхідних калорій. Запорізький губвиконком, узявши до уваги ту обставину, що груба їжа не відповідає віку і викликає високу смертність, звернувся до місцевої кооперації допомогти покращити харчування дітей. Зокрема, йшлося про налагодження дієтичного харчування для виснажених і хворих дітей [76, арк. 110].

Постійне недоїдання супроводжувалося загальною слабкістю дітей, апатією, різким ослабленням пам'яті, що засвідчували вчителі. Про це йшлося в інформаційному звіті Одеської губернської комісії допомоги голодуючим до ЦК Допомоги при ВУКВК від 15 серпня 1922 р. [77, арк.204]. Однак замість необхідної державної продуктової та грошової підтримки керівництво республіки 1 жовтня 1922 р. перевело харчування в школах на місцеві кошти. У результаті кількість шкіл, особливо в селах, почала різко скорочуватися [76, арк.110]. За кілька місяців до цього зняли з державного забезпечення гарячим харчуванням учителів. Тож голова Миколаївської губернської ради захисту дітей у кінці травня 1922 р. звертався за допомогою до керівництва республіки, наголошуючи на тому, що голодують і школярі, і педагоги. Як наслідок - закривалися школи, зростала кількість злочинів, зокрема, пограбувань, учинених підлітками. У зверненні підкреслювалося не лише соціально-економічне, але й морально-виховне значення налагодження харчування дітей та вчителів [78, арк.163]. Оскільки очікуваного сприяння від ЦК Допомоги при ВУЦВК не надходило, місцевій владі в Миколаївській губернії доводилося вкотре апелювати до споживчої кооперації та інших господарських організацій, які могли якимось чином налагодити забезпечення шкіл гарячою їжею.

Отже, у голодні 1921-1922 рр. у найскрутнішому становищі опинилися діти. Восени 1922 р. на Півдні України голодувало їх близько 2 млн., але допомогу отримали лише половина. Діти, які навіть мали батьків, харчувалися в їдальнях ЦК Допомоги при ВУЦВК, кооперативних та створених за кошти міжнародних організацій. Безпритульні в дитбудинках систематично недоїдали і перебували у стані глибокого виснаження. Не кращою була ситуація у шкільних колективах, оскільки продуктів для забезпечення дітей гарячою їжею катастрофічно не вистачало. Навіть у врожайній Полтавщині половина школярів при обстеженні виявилася хворою на сухоти, а решта - недокрівною і виснаженою [35, с.19]. Зрозуміло, що допомоги споживчої кооперації у подоланні цієї трагедії виявилося замало, оскільки масштаби голоду були надто великі, а фінансовий стан кооперативних організацій був складний.

Малодослідженою сторінкою історії споживчої кооперації у голодні 1921-1922 рр. залишається питання про роботу щодо забезпечення гарячим харчуванням селян. Тривожні сигнали про голод регулярно надходили до центру, однак системи заходів щодо підтримки сільських мешканців продуктами харчування на рівні держави розроблено не було. Наприклад, уже в серпні 1921 р. було зрозуміло, що голод охопив Запорізьку губернію, проте лише в середині жовтня цей факт офіційно визнала влада, а губернію оголосили голодуючою. Лише тоді почали розробляти заходи щодо порятунку селян [79, арк.141]. На початку 1923 р. Центральна комісія по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК підготувала звіт про чисельність голодуючих, їх харчування, захворюваність та смертність, у якому було зазначено, що харчування селян у Запорізькій губернії вже в жовтні 1921 р. складало від ј до 1/3 нормального [35, с.208]. Фінансово слабка сільська споживча кооперація, виконуючи передусім завдання радянської влади щодо відправки продуктів для голодуючих РСФРР, не мала змоги підтримувати селянські родини.

Традиційно вважається, що неврожай охопив південні губернії України. Слід зауважити, що голод охопив і окремі повіти Полтавської та Кременчуцької губерній, про що наголошувалося на V губернському з'їзді Рад Полтавщини 4 грудня 1921 р. Підкреслювалося, що існує нез'ясованість відносин між окремими організаціями щодо допомоги голодуючим селянам, бо губернія вважалася досить урожайною. Замість конкретної своєчасної допомоги селянам тривала міжусобна боротьба комісій щодо перевірки продовольчого стану губерній. «Немає розуміння, що допомога голодуючим - велика господарська справа», - зауважувалося у рішеннях з'їзду. Ухвалене рішення полягало в тому, що з'їзд мав стати переломним моментом у подальшій роботі всіх організацій щодо надання допомоги селянам найбільш постраждалих повітів - Кобеляцькому та Костянтиноградському. Відтак до надання допомоги голодуючим селянам шляхом відкриття пунктів харчуванням залучали і місцеві кооперативи. Таким чином, опікуючись організацією харчування у дитячих будинках та інтернатах, кооператори приклали немало зусиль для того, щоб урятувати голодуючих селян двох потенційно міцних сільськогосподарських повітів [80, арк.95-96]. Зауважимо, що офіційно неврожайні райони Полтавської та Кременчуцької губернії були проголошені голодуючими тільки в червні 1922 р., а значить, розраховувати на державну підтримку в організації харчування до того моменту місцевій владі не доводилося.

Хоча голод у степових губерніях України зростав, уряд РСФРР продовжував викачувати її продовольчі ресурси, тим самим прирікаючи на голодну смерть виробників тієї сільськогосподарської продукції, яка йшла для допомоги Поволжя. Лише 11 грудня 1921 р. у посланні до місцевих органів влади Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК звернула увагу на необхідність забезпечення селян українських губерній, які перебували у важкому стані, не лише насіннєвим матеріалом, але й харчуванням. Згідно з розпорядженням ЦК Допомоги при ВУЦВК, усі наркомати УСРР, господарські та громадські організації мали брати активну участь у цій справі. При цьому зазначалося, що від випадкової доброчинності потрібно перейти до регулярної [81, арк. 24-24 зв.]. Без сумніву, цей заклик стосувався й споживчої кооперації, яка мала досить розгалужену мережу сільських кооперативів, а відтак могла оперативніше, ніж інші, організувати пункти харчування на селі.

Лише на початку січня 1922 р. республіканські органи влади та господарські структури дістали офіційний дозвіл уряду РСФРР допомагати українським голодуючим селянам, але винятково за рахунок внутрішніх коштів і за умови продовження безперебійного надання допомоги голодуючии районам Поволжя. Всеукраїнська комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК отримала право залишити в республіці третину власних ресурсів, проте їх не вистачало. До того ж плани продовольчого забезпечення голодуючих селян виконувалися повільно. Гаряче харчування було організовано вкрай незадовільно [82, арк. 446]. У цій справі держава покладалася на міську, зокрема, сільську споживчу кооперацію, проте її фінансовий стан та мізерні запаси не давали можливості охопити гарячим харчуванням максимальну кількість голодуючих селян.

З початком зими продовольча ситуація на Україні суттєво погіршилася і призвела до масових смертей серед голодуючих селян. Цей факт підтверджують такі дані. 25 січня 1922 р. у повідомленні ВУЦВК Гуляйпільський політвиконком та Запорізька губернська комісія допомоги голодуючим вказували на різке вимирання від голоду сільського населення повіту. Були зафіксовані випадки поїдання або удушення матерями своїх дітей. У повідомленні підкреслювалося, що настрій у селян панічний. Ті ресурси, які виділяла для організації харчування радянська влада, були недостатні і лише викликали роздратування. Відтак ішлося про необхідність терміново створити не менше 20 лікарсько-харчових пунктів з пропускною здатністю 2 тис. чоловік щоденно. У разі затримки чи невжиття заходів, наголошувалося у повідомленні, це спричинить вимирання селян, знищення сільського господарства й утворення пустелі в Гуляйпільському повіті [83, арк.68-69].

Звернення Донецького губвиконкому та Донецької губернської комісії допомоги голодуючим до ВУЦВК про допомогу селянам від 30 січня 1922 р. свідчило про те, що у Маріупольскому, Гришинському та Таганрозькому повітах губернії голод набув загрозливих розмірів. За даними обстеження місцевої влади, голодувало близько 500 тис. осіб. Селяни у відчаї виривали собі могили, не відчуваючи реальної допомоги від держави. «До цього часу із центру не отримано жодного зерна», - говорилося у зверненні губвиконкому [83, арк.66]. Подібні повідомлення, листи та звернення до центральних органів влади УСРР надходили з усіх губерній республіки. Можна, звичайно, дорікнути споживчій кооперації за її бездіяльність щодо надання харчування голодуючим селянам Донбасу, проте не варто забувати, що кооператори стали заручниками складної продовольчої ситуації і були змушені відкривати їдальні насамперед для безробітних промислових підприємств регіону.

У пошуках шляхів надання допомоги голодуючим селянам, 30 червня 1922 р. ВУЦВК зобов'язував споживчу кооперацію в особі Вукопспілки активізувати діяльність щодо допомоги голодуючим. При цьому було вказано на недоліки у роботі споживчої кооперації Запорізької та Миколаївської губерній щодо налагодження мережі пунктів харчування для голодуючих селян. Керівництво республіки обіцяло видати кооперації невеликий продовольчий фонд із запасів Наркомпроду УСРР для організації харчування селян [76, арк.180]. Зрозуміло, що розмір цієї державної допомоги не міг суттєво допомогти кооперативним організаціям в організації харчових пунктів для сільського населення. Тому, як і раніше, кооператорам доводилося відшукувати власні джерела продовольчих запасів та грошей.

Улітку 1922 р. накреслилася тенденція до покращення забезпечення селян продуктами харчування. Певною мірою цьому сприяв як зібраний урожай, так і перехід у більшості губерній республіки від натурального товарообміну до свободи торгівлі. З цього приводу 1 липня 1922 р. Запорізький губернський комітет допомоги голодуючим повідомляв ВУЦВК, що селяни, переконавшись у відкритті пунктів харчування, які організовували державні структури, споживча кооперація і міжнародні доброчинні організації, почали інтенсивніше сплачувати продподаток державі, що мало не лише соціально-економічне, але й політичне значення [79, арк.160].

Проте до кінця 1922 р. українській владі побороти голод не вдалося. Постанова третьої сесії ВУЦВК VІ скликання «По доповіді ЦК допомоги голодуючим про форми допомоги потерпілим від голоду губерніям» від 16 жовтня 1922 р. наголошувала на тому, що місцевим організаціям необхідно і надалі продовжувати надавати допомогу таким категоріям населення південних губерній: бідняцьким селянським господарствам, інвалідам війни та праці, безробітним, безпритульним дітям. Пропонувалося здійснювати допомогу голодуючим у двох формах: пряма допомога (громадське харчування та продовольче забезпечення) і допомога у відродженні сільського господарства. Вибір форми допомоги голодуючим залишили за місцевими губвиконкомами. Сесія зазначила, що завдання споживчої кооперації полягає у відкритті їдалень для дітей у відповідних закладах та для безробітних. Особливу увагу кооператори мали приділити харчуванню сімей робітників, зайнятих на держпідприємствах великої промисловості у містах Миколаєві, Бердянську, Олександрівську, Катеринославі, Кривому Розі. При цьому наголошувалося, що кооператори повинні так побудувати роботу їдалень для робітничих сімей, щоб калорійність обідів відповідала їх фізичній потребі, у тому числі дітей. Крім цього споживча кооперація мала віднайти кошти для охоплення гарячим харчуванням сімей червоноармійців [84, с.178-179].

У грудні 1922 р. проходив VІІ Всеукраїнський з'їзд Рад, який обговорив заходи щодо боротьби з наслідками голоду в Україні. Наголошувалося на тому, що допомоги центральної та місцевої влади потребують насамперед такі категорії населення: розорене селянство, бездомні діти, безробітні працівники промислових підприємств, інваліди-червоноармійці та їх сім'ї. Разом з тим з'їзд ухвалив рішення скоротити виділення державних продовольчих запасів на громадські їдальні для забезпечення потерпілих від голоду. Зокрема, про громадські безкоштовні заклади харчування було сказано: «З усіма позитивними сторонами їдальні мають багато темних сторін, вони відривають від праці, вони створюють клієнтів у наших організаціях Допомоги голодуючим» [85, арк.214]. Відтак було вирішено відмінити допомогу селянам гарячим харчуванням, натомість виділити їм запаси насіння та зерна у кредит. Забезпечення всіх інших категорій голодуючих гарячою їжею було перекладено переважно на споживчі товариства.

Зауважимо, що контроль з боку керівництва країни та республіки за станом забезпечення робітників промислових підприємств та голодуючих продовжував здійснюватися і надалі. Про це переконливо свідчать партійно-державні розпорядження та директиви щодо створення ряду комісій. До перевірки стану громадського харчування на місцях залучали не лише партійні осередки, але й інші організації. Наприклад, інструкція Одеського губкому КП/б/У від 12 листопада 1922 р. доручила перевірку стану допомоги робітникам та голодуючому населенню комісіям у складі представників від губкому партії, губернських рад та профспілок. Аналогічні комісії діяли і в повітах губернії. У компетенцію комісій входила систематична перевірка кооперативних організацій на предмет наданої ними допомоги у справі харчування різних верств голодуючого населення [86, арк.7].

Таким чином, протягом 1921-1922 рр. громадське харчування було засобом вирішення гострих продовольчих проблем у державі. Так, у середині літа 1922 р. у масштабі СРСР діяло 30 тис. їдалень і пунктів харчування, де отримували їжу близько 13 млн. чоловік [14, с.139]. Зрозуміло, що частина з них була створена за кошти кооперативних організацій. Споживча кооперація УСРР, як і кооперація всієї країни, зробила відчутний внесок у вирішення продовольчих труднощів перших років непу. В умовах різкого загострення продовольчої кризи кооператори, будучи заручником ситуації, насамперед мали забезпечити безперебійним харчуванням робітників, від яких залежало якнайшвидше відродження промислових підприємств, а отже всієї економіки країни.

Аналіз діяльності споживчої кооперації України щодо налагодження громадського харчування переконує в тому, що вона протягом 1921-1922 рр. допомагала радянській владі боротися з голодом, забезпечуючи певні групи населення, передусім безробітних, біженців, дітей, хворих, безпритульних. Слід враховувати, що споживча кооперація налагоджувала кооперативні їдальні для голодуючого населення практично за власні кошти і лише на початку 1922 р. вона отримала підтримку продовольством і грішми із державних запасів. Проте і надалі при відкритті закладів громадського харчування кооператори мусили переважно спиратися на власні сили. Не можна відкидати внеску кооперативних організацій у порятунок ослаблених і хворих дітей з південних губерній УСРР та Поволжя. Здебільшого це була безкоштовна доброчинна допомога споживчої кооперації. Практично неможливо підрахувати, скільки чоловік врятували кооператори від голодної смерті у 1921-1922 рр. Слід зазначити, що споживча кооперація республіки, як і всієї країни, діяла адекватно ситуації і відповідно до своїх можливостей. Перемога над голодом у 1921-1922 рр. відвела загрозу не лише від відродження економіки країни, але й від реалізації більшовицьких проектів побудови соціалізму. Тобто перемога над голодом мала не лише соціально-економічне, але й політичне значення.

Щодо подальших перспектив вивчення історичного досвіду споживчої кооперації у справі налагодження громадського харчування в перші трагічні роки непу було б доцільним з'ясувати роль кооперативних організацій у підтримці таких верств населення, як службовці, вчителі, студенти. Малодослідженим до цього часу залишається питання про залучення кооперативних організацій до забезпечення гарячим харчуванням у 1921-1922 рр. дитячих будинків, притулків та інтернатів. На нашу думку, було б доцільним з'ясувати, чи були налагоджені взаємоконтакти вітчизняної споживчої кооперації з кооператорами ряду європейських країн щодо отримання продуктів з метою відкриття пунктів харчування для голодуючого населення.

Вважаємо, що висвітлення досвіду діяльності споживчої кооперації України щодо організації громадського харчування протягом 1921-1922 рр. може бути корисним і нині передусім для поліпшення забезпечення потреб найменш захищених соціальних груп та протидії систематичному недоїданню малозабезпечених категорій громадян.

4.2 Державна політика щодо кооперативного громадського харчування в 1923-1925 рр.

Із зростанням кількості робітників, зайнятих у промисловості, в Україні загострилася потреба у здоровому і доступному громадському харчуванні. Через голод перших років непу перехід підприємств громадського харчування на господарський розрахунок уповільнився. Після зібраного врожаю 1922 р. та певного поліпшення продовольчого забезпечення були скасовані карткова система та безкоштовне харчування. Ряд громадських їдалень, не прилаштованих до нових товарно-грошових відносин, припинили своє існування. У роздрібному товарообороті переважала приватна торгівля. Питома вага приватногосподарського сектора в усій промисловій продукції України в 1922-1923 рр. досягала 25%, а в громадському харчуванні - 83,4% [87, арк.79]. На численних зборах, конференціях у Харкові, Катеринославі, Києві, Одесі та інших містах робітники та службовці вимагали посилити боротьбу з приватним капіталом, удосконалити діяльність закладів громадського харчування, підвищити якість страв, культуру обслуговування при одночасному зниженні цін. Без сумніву, на той час лише шляхом госпрозрахунку та суворого режиму економії можна було досягти підвищення ефективності громадського харчування і витіснення приватного капіталу зі сфери виробництва і реалізації готових страв.

Протягом першої половини 1923 р. у боротьбі з господарськими труднощами періоду виходу з голоду робітники активізували роботу щодо контролю за діяльністю закладів харчування. Так, у Бахмуті виробничі осередки не лише виявили зайві накладні витрати в кооперативних їдальнях, які негативно впливали на ціни, але і змусили кооператорів шукати резерви для зниження цін на обіди [3, с.41].

До середини 1923 р. Україна ще відчувала на собі гостру нестачу продуктів та наслідки голоду. Крім цього, новим випробуванням стала соціально-економічна криза, пов'язана з дисбалансом цін на сільськогосподарські продукти та промислові товари, яка посилилася влітку-восени того ж року. Негаразди в економіці істотно впливали на купівельну спроможність населення та рівень їх забезпечення продуктами харчування і промисловими товарами. Зважаючи на низький рівень забезпечення населення продуктами харчування, кооперативні організації робили спроби розширити мережу закладів громадського харчування з тим, щоб допомогти як своїм пайовикам, так і некооперованій частині населення.

По-перше, певний час на виконання директив партійно-радянських керівництва УСРР кооператори забезпечували гарячою їжею голодуючих безробітних і дітей, по-друге, поліпшували матеріальний стан та побутові умови робітників промислових підприємств, від яких залежало відродження економіки республіки та побудова соціалізму. З огляду на це громадське харчування, яке протягом 1923-1925 рр. налагоджувала споживча кооперація республіки, мало не лише соціально-економічне, але й політико-ідеологічне значення. Власне, воно мало бути однією з умов забезпечення матеріального рівня робітників - основної сили для реалізації більшовицьких проектів. Не випадково сьома конференція КП/б/У (квітень 1923 р.) зазначила, що «через державну промисловість пролягає шлях до соціалістичного суспільного ладу» [2, с.259]. Тож радянські, профспілкові та громадські організації мали «прагнути до покращення становища робітничого класу» [2, с.265]. Тобто основні завдання, які протягом 1923-1925 рр. виконувала споживча кооперація в контексті державної політики відродження економіки країни, полягали в розгортанні мережі закладів громадського харчування для підтримки голодуючих і виснажених категорій населення та поліпшення матеріально-побутових умов життя робітничого класу.

За умови певної стабілізації сільського господарства та економіки загалом держава прагнула збільшити капіталовкладення у відродження промисловості, тим самим намагаючись побороти безробіття. Проте, як засвідчують документальні матеріали, протягом 1923 р. ця проблема залишалася гострою, супроводжуючись виснаженням та голодуванням тих, хто втратив роботу, а також членів їх сімей. Із переходом підприємств на госпрозрахунок число безробітних почало різко зростати. Зазначимо, що до числа безробітних тоді входили не лише некваліфіковані робітники (вантажники, чорнороби), але й працівники радянських установ, які потрапили до цієї категорії у зв'язку з переходом на госпрозрахунок. Кількість некваліфікованих безробітних становила щорічно від 15 до 45% загальної чисельності робітників, а радянських службовців - від 10 до 17%. Лише у відділах праці виконкомів рад Донецької губернії на 1 жовтня 1923 р. було зафіксовано 16 тис. 595 чоловік, які офіційно не мали роботи [57, с.50-51]. Оскільки з липня 1923 р. уряд УСРР скасував безкоштовне харчування безробітних за державний кошт, ситуація ускладнилася. Грошової державної допомоги безробітним на продукти харчування не вистачало. Вона становила 7,5-15% від рівня зарплати працюючих робітників, безробітні службовці відповідно отримували 3,5-7% від рівня зарплати працюючих службовців [57, с.54]. Зрозуміло, що коштів для закупівлі продуктів харчування на ринку у безробітних явно бракувало. Відтак керівництво республіки залучало профспілки та споживчу кооперацію до надання допомоги шляхом організації безкоштовного чи дешевого харчування для безробітних робітників і службовців та членів їх сімей.

Чільне місце у підтримці безробітних гарячим харчуванням протягом 1923 р. належало робітничим кооперативам. Для прикладу наводимо дані по робітничо-міській кооперації Києва. Так, у віданні підвідділу громадського харчування Київського центрального робітничого кооперативу - Соробкопу на початку 1923 р. у центрі міста перебувало 3 їдальні і 2 чайні. Протягом першої половини року їдальні обслуговували переважно безробітних: так, у січні 1923 р. безробітним було відпущено 72% усіх обідів, у лютому - 78% і у березні - 67%. Улітку з моменту зняття Соцстрахом безробітних з безкоштовного харчування 2 їдальні були закриті і замість них відкриті їдальні в робітничих районах (одна - при Арсеналі, а друга - на Подолі). Ці заклади обслуговували робітників і службовців Арсеналу, артскладу та інших підприємств. У листопаді була відкрита їдальня при Київському кооперативному технікумі. Відтак усі чотири їдальні Київського Соробкопу, забезпечуючи потреби робітників у харчуванні, водночас продовжували надавати допомогу безробітним. Лише з середини 1923 р. кількість безробітних, які харчувалися у робітничих їдальнях Києва, почала різко зменшуватися, відповідно в грудні вона становила 6,1% від кількості всіх виданих робітникам та службовцям обідів, що підтверджено в додатку Ф [88, с.24].

Держава, як і в попередні роки, залучала споживчу кооперацію до налагодження харчування голодуючих дітей. Це було пов'язано з тим, що протягом зими-весни 1923 р. продовольча ситуація в Україні, зокрема, в її південних губерніях, залишалася складною. По-перше керівництво республіки, виділяло державні кошти та залучало радянські і господарські організації для підтримки голодуючих дітей із Поволжя. Так, із звіту Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК про евакуацію дітей з Поволжя в Україну (травень 1923 р.) дізнаємося, що уряд України ще в 1921 р. узяв на себе зобов'язання надати притулок і харчування 25 тис. дітей. Зобов'язання було виконане на 150%. Проте не всіх дітей реєстрували, оскільки деякі прибували з Росії самостійно. Відповідно на місцях простежувалися значні неточності у їх обліку. Відтак до середини 1923 р., за підрахунками вищевказаної комісії, Україна прийняла і забезпечила житлом та харчуванням до 80 тис. дітей із голодуючого Поволжя [89, с.31]. Отже, частину державних продовольчих запасів республіки кооператори виділяли для допомоги дітям із неврожайних губерній РСФРР.

По-друге, на початку 1923 р. державна допомога голодуючим дітям України ускладнювалася тим, що зерно та іншу сільськогосподарську продукцію вивозили за межі республіки, зокрема до Європи. Так, за період із серпня 1922 по січень 1923 рр. до сусідніх республік з України було надіслано 9 млн. пудів хліба. Крім того, 13,5 млн. пудів зерна УСРР реалізувала за кордон [90, арк.26]. Вивіз зерна українська влада здійснювала для подолання господарської розрухи та відродження промисловості. На думку керівництва УСРР, продовольчий експорт був необхідний для відродження промисловості. Отже, українська влада розпочала вивіз зерна до РСФРР та Європи тоді, коли в республіці ще зберігалася висока дитяча смертність від голоду. Не випадково 17 березня 1923 р. оргбюро ЦК КП/б/У на своєму засіданні заборонило публікувати відомості про експорт сільгосппродукції [91, арк.43]. Відтак турботу про підтримку голодуючих дітей радянська влада практично переклала на місцеві органи влади та громадські організації.

У січні 1923 р. безкоштовні їдальні Українського Червоного Хреста забезпечували тільки 63 тис. голодуючих дітей. У лютому їх пропускна спроможність зросла до 100 тис. чоловік, надалі вона не перевищувала 70 тис. чоловік [92, арк.1]. Певну допомогу голодуючим України надавали іноземні благодійницькі організації. Однак із літа 1923 р. після зібраного в Україні врожаю вони почали згортати доброчинну роботу щодо харчування голодуючих та безпритульних дітей. Сигналом до скорочення продовольчої допомоги міжнародних благодійних організацій став український хлібний експорт. Представники міжнародних місій допомоги голодуючим не могли собі уявити, що існуюча влада зможе розпочати експорт хліба за нестачі продуктів харчування всередині країни.

Зазначимо, що споживча кооперація України, виконуючи розпорядження вищих партійних та радянських органів влади, робила всій внесок у справу порятунку дітей, надаючи їм, як і в попередні роки, гарячу їжу. Характерно, що у справі допомоги дітям до кооперативних організацій систематично зверталися й місцеві органи влади. Наприклад, 18 травня 1923 р. Катеринославський губернський виконком ЦК по боротьбі з наслідками голоду просив місцеві громадські та господарські організації організувати харчування виснажених дітей. На 1 квітня 1923 р. у губернії їх було зареєстровано майже 310 тис., однак харчування від різних організацій отримувало лише 153 тис. Зокрема, у зверненні йшлося про необхідність налагодження харчування вихованців дитбудинків: «Помічена у дитбудинках Бердянської, Криворізької та Катеринославської округ відсутність повної норми харчування, житнього хліба, чим викликані шлункові захворювання. Медичним оглядом встановлено, що на 1023 чоловіки припадає хворих гострим малокрів'ям - 449, туберкульозом - 137, золотухою - 248 та іншими хворобами - 533» [93, арк.115]. Органи місцевої влади просили господарські організації, у тому числі кооперативні організації, допомогти грішми, картоплею та іншими продуктами для поліпшення харчування дитбудинківців.