Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Зауважимо, що економічна криза 1923 р. призвела до погіршення фінансового стану промислових підприємств райспоживспілок. Через брак коштів, слабку матеріальну базу та недостатню підтримку з боку держави райспоживспілкам України протягом 1924-1925 рр. довелося піти на скорочення ряду виробничих підприємств, що зафіксовано в додатку Е.

Отже, на 1 січня 1924 р. промислова мережа включала в себе 144 підприємства, які належали 32 райспілкам із загальної кількості 43. Діючих підприємств на цей час було 131, недіючих 13, із них власних - 52 і орендованих - 92. Відтак орендованих промислових підприємств райспілок майже вдвічі було більше, ніж власних. Серед промислових підприємств райспоживспілок збільшилася чисельність переробних та харчових, натомість відбулося зменшення кількості підприємств інших галузей. Так, на 1 січня 1924 р. переробкою харчових продуктів займалося 68,8% від усього числа підприємств [94, с.8]. Оскільки за браком коштів та необхідної сировини тенденція до звуження виробництва тривала, райспоживспілки республіки на середину 1924 р. мали приблизно 100 промислових підприємств [154, с.150]. Проте і надалі чисельність підприємств продовжувала зменшуватися. Підтвердженням цього є дані табл. 2.6.

Таблиця 2.6. Дані про скорочення промислових підприємств райспоживспілок України за період з 1 жовтня 1924 по 1 жовтня 1925 рр.

Таким чином, за рік промислова мережа райспоживспілок зменшилася майже на 52%, причому швидше відбувалося скорочення орендованих підприємств, ніж власних. Одночасно зростало число райспоживспілок, які через брак коштів взагалі відмовились від промислової діяльності (додаток Ж). Якщо восени 1924 р. без промислових підприємств була 21 райспоживспілка із загальної кількості 49, то через рік кількість райспілок, які не мали промислових підприємств, зросла до 29 із загальної чисельності 44. На нашу думку, з одного боку, інтенсивне скорочення промислових підприємств свідчило про слабку фінансову та матеріальну базу райспілок, а з другого - про поспішність висновків щодо необхідності їх закриття.

У результаті скорочення промислової мережі райспілок зменшилася і кількість промислвоих галузей, а саме - із 17 на 1 жовтня 1924 р. до 11 на 1 жовтня 1925 р. [155, с.21] (табл.2.7):

Таблиця 2.7. Розподіл промислових підприємств районних (окружних) спілок споживчої кооперації УСРР по галузях виробництва за період з 1 жовтня 1924 по 1 жовтня 1925 рр.

Отже, на підставі таблиці можна зробити висновок, що передусім зникли підприємства другорядного значення, а потім ті, які були господарськи не вигідними. Із тих, що залишились на кінець 1925 р., діяли: 16 млинів - 5 із добовою потужністю від 200 до 900 пудів кожен; 6 - із добовою потужністю від 1 тис. до 1,5 тис. пудів; 2 - із добовою потужністю по 2,5 тис. пуд.; 2 - із добовою потужністю від 3 тис. до 3,5 тис. пудів і 1 млин з добовою потужністю 5 тис. пудів на добу; із 6 олійних заводів - 2 із місячною потужністю до 600 пудів; 3 - із місячною потужністю в 7 тис. 200 пудів; із 2 миловарних заводів виробництво одного становило 500 пудів господарського мила на місяць, другого - 1 тис. пудів господарського мила і 3 тис.штук туалетного. Шкірзавод був завантажений на 250 шкір на місяць. З-поміж крупорушок і просорушок переважали дрібні підприємства [155, с.22].

Скорочення млинів відбувалося у напрямку відмови від орендованих та збиткових, скорочення мережі олійниць здійснювалося за рахунок найбільших, які вимагали значних витрат і наявності достатніх обсягів сировини. Хоча кількість млинів та олійниць скоротилася, проте серед інших промислових підприємств райспілок вони працювали більш рентабельно. Отже, ефективно діяли підприємства у галузі переробки сільськогосподарської сировини, зокрема, насіння соняшнику, млини, крупорушки. Саме в цих сферах виробництва райспоживспілки намагалися витіснити приватного виробника [94, с.8].

Хоча шкіри у той період не вистачало, райспоживспілкам довелося закрити ряд шкіряних заводів. Серед причин їх ліквідації варто назвати такі як низька продуктивність і якість продукції. Брак сировини і відповідно не- завантаженість процесу виробництва викликали зменшення кількості миловарних заводів. Практично були закриті всі взуттєві фабрики райспілок, оскільки вони випускали продукцію низької якості, що спричинило проблеми зі збутом. Закриття цукрових заводів райспілок пояснювалося тим, що ці підприємства були погано оснащені, тому в середньому кожне із них виробляло 8 тис. пудів цукру на рік, тоді як воно було розраховане на 100 тис. пудів [137, с.8].

Таким чином, повністю зберегти власні підприємства райспоживспілкам, як і Вукопспілці, через брак коштів, сировини та з ряду інших причин не вдалося. Потрібно сказати, що більша частина збережених промислових підприємств районних спілок споживчих товариств мала суто місцеве значення - обслуговування населення свого району, а доцільність існування цих підприємств залежала від ряду умов: наявності коштів, якості продукції, цін і, звичайно, незбитковості підприємств. Передусім залишились ті підприємства, у яких була крайня потреба. Наприклад, у Полтавської райспоживспілки було 3 млини: у Великій Багачці, Бирках та Ковалівці, власні механічна та ковальсько-слюсарна майстерні в Полтаві, бричкова - у Краснограді [156, арк.34].

Загалом протягом 1924 р. серед кооператорів переважала думка про необхідність закриття нерентабельних підприємств райспоживспілок. Так, в одному з кооперативних видань зазначалося: «Треба підійти до питання згортання промислової діяльності споживчої кооперації нині і надалі, переглянути програми промислової роботи з метою звільнення коштів і звільнення від важкого тягаря, який має на шиї цілий ряд кооперативів на місцях» [137, с.8]. Як доводить практика, райспоживспілки почали більш зважено та продумано вирішувати питання про закриття своїх промислових підприємств лише в кінці 1925 р.

У той час, коли кількість промислових підприємств Вукопспілки та райспоживспілок зменшувалася, накреслилася тенденція до зростання чисельності промислових підприємств первинної ланки споживчої кооперації. Слід зазначити, що з 1924 р. власне виробництво активізувала робітничо-міська споживча кооперація. Це пояснювалося зростанням попиту на промислові товари та необхідністю покращення харчування населення міст і промислових районів. Оскільки необхідних промислових товарів в Україні не вистачало, керівництво республіки було змушене дати вказівку щодо завезення деяких із них з-за кордону. Зокрема, у 1924 р. такі поставки дефіцитної продукції здійснювали в Донбас [128, с.137]. Однак державних коштів для закупівлі потрібної кількості імпортних промислових товарів не вистачало, тож перед робітничою кооперацією стояло першочергове завдання активізувати випуск дефіцитних товарів широкого вжитку. До того ж заробітна плата робітників, особливо важкої промисловості, зросла, а відтак збільшилася їх купівельна спроможність.

Протягом 1924-1925 рр. кількість промислових підприємств робітничо-міської кооперації істотно зросла. Так, на кінець 1924 р. у розпорядженні Київського ЦРК перебувало 14 промислових підприємств, Волинського - 9, Миколаївського - 6 [157, арк.97]. На підставі даних табл. 2.8 можна свідчити про динаміку промислової мережі робітничо-міських кооперативів. У 1924 р. практично третина робітничих кооперативів уже мала власні промислові підприємства. Хоча в наступному році число робкоопів, що займалися промисловою діяльністю, вдвічі зменшилося, проте кількість їх підприємств із виробництва потрібних товарів і продуктів харчування зросла майже в 1,7 рази.

Таблиця 2.8. Динаміка промислових підприємств робітничо-міської споживчої кооперації УСРР за період з 1 жовтня 1924 по 1 жовтня 1925 рр.

Дані, наведені в додатку З, засвідчують, що робітничо-міська споживча кооперація мала промислові підприємства різних галузей виробництва, серед яких переважали хлібопекарні, млини та харчові підприємства.

У 1924 р. розгалужену мережу підприємств розвинув Союздонбасейн (назва губернської спілки споживчої кооперацї, що діяла в Донбасі), який обслуговував переважно робітників і мав більш потужну фінансову базу порівняно з райспоживспілками та робітничими кооперативами. У розпорядженні цієї спілки перебувало 53 пекарні, 19 їдалень, 12 млинів, 3 миловарні заводи, 3 олійниці, 2 шкіряних заводи, чоботарська майстерня, забійня худоби, ковбасний завод, підсобне городнє виробництво - всього 108 підприємств [158, с.144]. Окремі ЦРК у Донбасі відкривали підприємства, у яких була найбільша потреба, зокрема ковбасні цехи, кондитерські фабрики, підприємства з виробництва взуття, різноманітні ремонтні майстерні.

Ряд робітничих кооперативів водночас випускали і промислові товари, й продукти харчування. Одні з них мали одне підприємство, а інші, більш потужні - по декілька. Так, робітнича споживча кооперація Білої Церкви володіла швейною майстернею і 8 млинами, які обслуговували не лише жителів міста, але й навколишніх сіл [159, арк.29]. У підпорядкуванні Катеринославського ЦРК перебували миловарний завод для безперебійного забезпечення власних потреб милом, млин і декілька ремонтних майстерень [160, арк.33]. У віданні Одеського ЦРК були 3 механічні та 6 кустарних пекарень, макаронна і ковбасна фабрики, декілька млинів, город на 75 десятин та інші підприємства [161, арк.10].

У розпорядженні Київського міського кооперативу «Соробкоопу» працювали макаронна фабрика, кондитерська фабрика, оцтовий завод, миловарний завод і 2 млини [162, арк.6-7]. На засіданні правління Київського Соробкоопу 19 січня 1924 р. було зазначено, що якість цукерок кондитерської фабрики хороша, продукція швидко збувається не лише в Україні, але і в Москві. Теж саме можна було сказати і про мило, яке виготовляв Соробкооп [163, арк.1].

Одним із напрямків діяльності Чернігівського ЦРК у 1924-1925 рр. також було промислове виробництво. Серед підприємств налічувалися пекарня, кондитерська, миловарний завод [96, с.42]. Проте висока ціна на продукцію миловарного заводу призвела до того, що ЦРК був обмежений продажем мила тільки у своїх крамницях - біля 300 пудів цієї продукції щомісяця. Не тільки приватний ринок, а й райспоживспілка не купували продукцію миловарного заводу, користуючись привізною, більш дешевою та якіснішою. Відсутність збуту впливала на собівартість мила, внаслідок чого ціна у Чернігові була 6 крб. 30 коп. за пуд, а на миловарному заводі Києва - 6 крб. 20 коп. Це сталося тому, що сировина для миловаріння закуповувалася дрібними партіями у Києві, а не на місцях. Завод мав усі шанси на процвітання за умови максимального розширення збуту, закупок сировини в районі виробництва, поліпшення якості продукції [96, с.43]. Про це було зроблено відповідні висновки. Протягом 1925 р. миловарний завод Чернігівського ЦРК щомісяця почав виробляти 450-475 пудів мила, водночас поліпшивши його якісні показники та знизивши ціну [164, арк.14].

Розширялася мережа підприємств робітничих кооперативів з переробки сільськогосподарських продуктів, як-от млини, макаронні фабрики, ковбасні цехи. Хороших результатів досягла переробка м'яса робітничо-міськими кооперативами в Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі та Донбасі [165, с.15]. Для безперебійного забезпечення м'ясопереробних підприємств сировиною робітничі кооперативи запровадили практику відгодівлі худоби. Наприклад, у 1924 р. Київський Соробкооп ужив заходи щодо організації відгодівлі 500 голів худоби на цукрозаводах. З метою покращення забезпечення своїх магазинів ковбасними виробами практику відгодівлі худоби почали активно запроваджувати Одеський [166, с.45] та Краматорський ЦРК у Донбасі [167] Останній до того ж відкрив спеціальний ковбасний завод.

Водночас робітничо-міська кооперація почала відкривати підприємства побутового обслуговування - пральні, кравецькі та ремонтні майстерні, будувати електростанції для забезпечення електроенергією промислових міст і районів районів тощо. Наприклад, у жовтні 1924 р. була відкрита районна взуттєво-кравецька майстерня Харківського ЦРК. Завдяки їй забезпечували робітників дешевим та міцним кооперативним взуттям. Ремонт тут коштував на 40 відсотків менше, ніж у приватних шевців. Майстерня так зарекомендувала себе, що багато хто з робітників не лише ремонтував тут взуття, а й замовляв для себе нові чоботи [37, с.9].

Цікавою ініціативою стало відкриття робітничими кооперативами літніх дитячих майданчиків. У травні 1925 р. Артемівський ЦРК у Донбасі організував дитячий майданчик, розрахований на 40 дітей. Для цього були виділені спеціальні керівники. Обслуговування майданчика і забезпечення дітей сніданком здійснювалося за рахунок ЦРК [168, с.2]. Улітку 1925 р. такий майданчик був створений і Полтавським ЦРК, відповідно він охоплював 40 чоловік (із них 25 місць - безкоштовних) [169, с.60].

Характерною особливістю промислової діяльності споживчої кооперації у 1924-1925 рр. було те, що саме тоді накреслилося зростання кількості промислових підприємств сільської споживчої кооперації (додаток И). Якщо на 1 січня 1924 р. сільські споживчі кооперативи налічували 77 промислових підприємств, то на 1 жовтня 1925 р. їх було вже 261, тобто кількість зросла більше ніж утричі [70, с.79]. Однак це були переважно дрібні підприємства місцевого значення (додаток К).

Зважаючи на гостру потребу селян у перемеленні зерна, споживчі товариства відкрили ряд переробних підприємств. Так, у 1924 р. Покровським сільським споживим товариством Запорізької округи був запущений паровий млин, який три роки стояв без роботи. Його щоденна потужність склала понад 1 тис. пудів переробленого зерна. У тому ж році Левківське споживче товариство Житомирської округи взяло в оренду декілька млинів.

Водночас сільські кооператори розгорнули практику переробки молока. Наприклад, щоб витіснити приватного власника з цієї галузі, Бармашівське споживче товариство на Одещині активно закупляло у селян молоко, переробляло його на вершкове масло і далі реалізувало у великих промислових містах, у тому числі Харкові та Катеринославі. Молокопереробна справа виявилася рентабельною і дозволила товариству покрити його попередні збитки [170, с.41-42].

Прикметно, що протягом 1924-1925 рр. сільські споживчі кооперативи взялися за відкриття місцевих електростанцій, що мало не лише важливе значення для збільшення потужності кооперативних промислових підприємств, але й було суттєвою допомогою державі щодо проведення політики освітлення села. Так, у 1924 р. Троянівське кооперативне товариство на Волині завдяки створеній електростанції почало освітлювати село і приводити в рух млин завдяки двигуну потужністю 12 кінських сил. Верхньо-Білозірське споживче товариство на Мелітопольщині тоді ж за кошти пайовиків відкрило у селі електростанцію [170, с.40]. А в с. Кам'яному у Донбасі електростанцію спорудили спільними зусиллями місцевого споживчого товариства та сільського виконкому [171, с.44].

За неповними даними, до кінця 1925 р. сільські споживчі товариства України вже мали 96 млинів та крупорушок, 23 олійниці, 18 пекарень, 7 боєнь та ковбасних майстерень, 15 цегельних та черепичних заводів і ряд інших підприємств. Як бачимо, кількість промислових підприємств сільської споживчої кооперації істотно зросла, однак частка сільських товариств, які мали промислові підприємства, була тоді ще невеликою - всього 8,5% [70, с.79].

У цілому кількість промислових підприємств споживчої кооперації на кінець 1925 р. за різними джерелами дещо різниться. За статистичними даними Вукопспілки, підготовленими до 10-річчя від дня її заснування (1930 р.), на 1 жовня 1925 р. робітничо-міські кооперативи мали 316 промислових підприємств, сільські споживчі товариства - 261, райспоживспілки - 37 і Вукопспілка - 6. Основне місце у складі виробничих підприємств займали хлібопекарні, млини, олійниці та інші харчові підприємства. Суттєвою залишалася частка взуттєвих і миловарних підприємств та ремонтних майстерень. При цьому зазначимо: за 1924-1925 рр. обсяг продукції промислових підприємств робітничо-міських кооперативів становив 3,2 млн. крб. або 13,4% до їх роздрібного товарообороту [70, с.80]. Для порівняння: за даними Я.А. Кістанова, на кінець 1925 р. продукція власної промисловості споживчої кооперації СРСР складала близько 10% їх роздрібного товарообороту [172, с.241]. Самі по собі ці показники невеликі, однак вони переконують у тому, що, розвиваючи промислове виробництво, споживча кооперація поповнювала товарні фонди роздрібного товарообороту, тим самим сприяючи зростанню матеріального добробуту населення.

Так, протягом 1924-1925 рр. товарна маса всієї державної трестованої промисловості України складала 709 млн. крб., державної місцевої - 89,6 млн. крб., приватної - 316,0 млн. крб., кооперативна промисловість тоді виробила товарної продукції на суму 120,3 млн. крб. [173, с.22]. На підставі цих даних можна констатувати, що кооперативна промисловість, включаючи підприємства споживчої кооперації, набагато поступалась основній промисловості - державній трестованій; більше ніж у 2,6 раза поступалася приватній; проте перевищувала за розмірами своєї продукції державну місцеву, підприємства якої перебували у розпорядженні окрвиконкомів. За якістю продукція підприємств споживчої коопеації не поступалася товарам державної промисловості та приватного виробництва і протягом 1924-1925 рр. кілька разів виставлялась на художньо-промислових виставках в Україні, Москві та Європі.

На кінець 1925 р. промисловість споживчої кооперації з ряду галузей посіла помітне місце в загальному виробництві країни. Так, за вартістю валової продукції питома вага промисловості споживчої кооперації в усій промисловості СРСР у той час складала: по борошномельно-круп'яній галузі - 9,39%, кондитерській - 22,28%, пивоварній - 17,86%, харчосмаковій - 46,36%; жировій, миловарній і парфумерній - 10,5% [174, с.94]. Наведені дані, на нашу думку, з не великими похибками відображають питому вагу промислових підприємств споживчої кооперації України серед республіканської промисловості.

Отже, нестача промислових товарів у період виходу з економічної кризи 1923 р. та посилення попиту населення на них протягом 1924-1925 рр. вимагали зростання не лише великої, але й середньої та дрібної промисловості, якою була кооперативна за типом її підприємств. Таким чином, промислові підприємства споживчої кооперації УСРР, ураховуючи перебої у забезпеченні ринку товарами першої необхідності та продуктами харчування, а також підпорядковуючись партійно-радянським директивам, продовжували розширювати власне виробництво. Однак промислова діяльность споживчої кооперації у зазначений період розвивалася доволі складно. Це пояснювалося як фінансовими труднощами всієї системи споживчої кооперації, так і слабкими ремонтно-відновлювальними роботами. Промислові підприємства споживчої кооперації України мали невелике зростання лише за рахунок збільшення продуктивності праці, раціоналізації виробництва, господарської ініціативи кооператорів. Через брак коштів порівняно з попередніми роками відбулося помітне зменшення кількості промислових підприємств як Вукопспілки, так і райспоживспілок. Ідеться про великі промислові підприємства, утримувати які було важко не лише райспілкам, але й центральній спілці - Вукопспілці. Водночас накреслилася тенденція до збільшення числа промислових підприємств робітничо-міської та сільської споживчої кооперації. Така ситуація пояснювалася потребою задоволення попиту населення у товарах широкого вжитку та продуктах харчування, які на той час були дефіцитними.

Загалом протягом 1924-1925 рр. промислове виробництво споживчої кооперації України було доволі різноманітним, однак серед його галузей виділялися переробна та харчосмакова. Тобто на місце хаотичного відкриття промислових підприємств перших років непу прийшло усвідомлення вітчизняними кооператорами необхідності збереження чи створення тих підприємств, продукцію яких найбільше чекали пайовики й утримання яких було під силу кооперативним організаціям.

2.4 Державне регулювання промислового виробництва споживчої кооперації УСРР у період розгортання індустріалізації (1926-1928 рр.)

Протягом другої половини 1920-х рр. у країні відбувалася індустріалізація, яка спричинила значне зростання міст та збільшення чисельності робітничого класу. Безумовно, це супроводжувалося зростанням потреб міського населення у промислових товарах і продуктах харчування. Відтак промислова діяльність системи споживчої кооперації інтенсивно розвивалась. Слід зауважити, що промислове виробництво споживчої кооперації України формувалося в контексті загальнодержавної промислової політики. По-перше, вказаний період у цілому в країні позначився високими темпами промислового розвитку. Промисловий план розвитку УСРР на 1926-1927 рр. передбачав зростання обсягу капітального будівництва порівняно з минулим роком на 31%, перевищуючи середні показники по СРСР (18%) [175, с.78]. При цьому підкреслимо, що державне фінансування партійно-радянське керівництво УСРР згідно з директивами союзних плануючих органів передусім мало спрямовувати на розширення важкої промисловості республіки.

По-друге, розгортання промислового виробництва споживчої кооперації протягом другої половини 1920-х рр. мало здійснюватися у рамках виконання більшовицької програми усунення суперечностей між містом і селом. Тобто йшлося про спорудження кооперативних промислових підприємств з охопленням усіх районів України. Щодо цього в одному з періодичних видань було вказано: «Оскільки ми будуємо проекти стосовно певної території, кожна конкретна будівельна витрата повинна бути однозначно визначена в часі і в просторі. Питання «коли» і «де» супроводжують тепер кожний крок господарської діяльності [176, с.15].

По-третє, оскільки державне фінансування було спрямоване на важку промисловість, легка та харчопереробна фінансувались у другу чергу. Такий підхід пояснювався тим, що Держплан України запланував приріст важкої промисловості республіки на 1926-1927 рр. в обсязі 23%, а легкої - 15-16%. З цього приводу журнал «Господарство України» зазначав: «Ми не можемо інтересам даного моменту, який вимагає великої кількості споживчих товарів, принести в жертву реалізацію загального курусу партії на індустріалізацію країни» [177, с.57]. Така постановка питання неминуче викликала відставання від зростання ємності ринку. Відтак подолання диспропорції між попитом і пропозицією товарів широкого вжитку стало нагальною потребою часу.

У зв'язку з цим кооперативне виробництво непродовольчих товарів і продуктів харчування набувало важливого значення. У контексті розгортання індустріалізації країни споживча кооперація посилено розвивала виробництво товарів широкого споживання. Цим вона допомагала державі, полегшуючи її можливість зосередити свої зусилля на створенні великої, зокрема, важкої промисловості і машинобудування. Існуюча влада передусім прагнула задовольняти потреби у промислових товарах і продуктах харчування робітничого класу, на який покладалися грандіозні плани економічного прориву країни. Слід зазначити, що через відродження економіки заробітна плати промислових робітників та службовців постійно зростала. Крім того, протягом 1926-1928 рр. відбувся значний перелом у купівельній спроможності сільського населення, відповідно попит на промислові товари зріс і на селі.

Характерною рисою розвитку промислової діяльності споживчої кооперації протягом 1926-1928 рр. був відхід від галузей, які вимагали великих капітальних витрат і складного процесу виробництва, і перейшла до галузей, безпосередньо пов'язаних з випуском предметів споживання. Промислові підприємства споживчої кооперації України, маючи на меті збільшення випуску товарів широкого вжитку, у другій половині 1920-х рр. були зобов'язані не лише враховувати ситуацію на споживчому ринку, але й виконувати партійно-державні директиви. Так, пленум ЦК КП/б/У (29 березня - 1 квітня 1926 р.) відзначив необхідність підвищення задоволення ринкового попиту на товари та продукти, відповідно йшлося про роль у цьому державних та кооперативних промислових підприємств. Для зростання випуску необхідних товарів пропонувалося приділити увагу зниженню непродуктивних витрат, правильному використанню всіх ресурсів, повній ліквідації організаційних і господарських неув'язок, режиму економії, зниженню безгосподарності тощо [3, с.418-419]. Ці завдання партійного керівництва УСРР цілком стосувалися і промислових підприємств споживчої кооперації.

Проте виконанню партійних директив щодо поліпшення задоволення споживачів промисловими товарами та продуктами харчування заважало ряд факторів, зокрема так званий товарний голод, який виявився протягом 1925-1926 рр. Спробу проаналізувати причини цього явища та його вплив на стан споживчого ринку було зроблено на 3-й сесії ВУЦВК у травні 1926 р. У рішеннях сесії зазначалося, що товарний голод був спричинений швидкими темпами відбудови народного господарства і перевищенням купівельної спроможності населення над пропозицією товарів у магазинах. Відтак неповне задоволення споживчого попиту мало наслідком зростання цін на товари широкого споживання, збільшення ажіотажу, спекуляції і відповідно дезорганізації ринку, що викликало занепокоєння з боку керівництва України [178, с.601].

На необхідності усунення причин і наслідків товарного голоду та стабілізації ринку говорилось у резолюції Х Всеукраїнського з'їзду Рад від 13 квітня 1927 р. «Про організацію торгівлі й кооперацію». Зокрема, підкреслювалося, що державна промисловість на той час була не в змозі задовольнити попит на товари широкого вжитку. Тому акцентувалося на важливості розвитку місцевої промисловості, включаючи кооперативні підприємства. Зокрема, в матеріалах з'їзду підкреслювалося: «Місцева промисловість у майбутньому матиме велике значення у справі задоволення широкого ринку» [179, с.321]. Водночас ішлося про посилення її підпорядкованості плановому керівництву Вищої ради народного господарства УСРР, тобто перспектива промислових підприємств споживчої кооперації, як і інших видів кооперації, розглядалася під кутом зору виконання державних планів. З'їзд наголосив на необхідності посилення уваги до промисловості з переробки сільськогосподарської сировини, вважаючи цю справу необхідною умовою подальшої інтенсифікації селянських господарств [180, арк. 56-56 зв.]. З огляду на це промислові підприємства споживчої кооперації були зобов'язані істотно активізувати переробну діяльність.

Змушена виконувати державні завдання щодо збільшення випуску промислової продукції та переробки сільськогосподарської сировини, споживча кооперація мала здійснити додаткове фінансування виробничої галузі. Зауважимо, що вирішення даної проблеми виявилося складною справою, хоча Раднаркомом УСРР були вжиті окремі заходи з тим, щоб з заручитися матеріальною підтримкою РНК СРСР щодо надання допомоги місцевій промисловості. Так, 14 грудня 1926 р. РНК України звернувся до РНК СРСР із пропозицією провести по союзному державному бюджету фінансування республіканської, зокрема місцевої промисловості [181, арк.2]. Однак дана пропозиція уряду України належної уваги з боку центру не отримала. Це можна пояснити тим, що більшовики передусім прагнули розвивати важку промисловість, тож сподіватися на значну фінансову підтримку держави кооператорам не доводилося.

Для того, щоб спонукати споживчу кооперацію до активізації виробничої діяльності, партійно-радянське керівництво України не лише радило, але й зобов'язувало кооператорів усіляко відшукувати власні додаткові джерела фінансування промислових підприємств. Зокрема, Перша Всеукраїнська конференція КП/б/У (жовтень 1926 р.) акцентувала на необхідності проведення реконструкції промислових підприємств усіх форм власності, що, у свою чергу, вимагало значних капітальних затрат. «Затягування» з проведенням реконструкції промисловості конференція пов'язувала з проявами товарного голоду на споживчому ринку. Для того, щоб промислові підприємства терміново могли забезпечити безперебійне насичення ринку товарами, кооператорам пропонувалося вирішити проблему додаткового фінансування шляхом збільшення збору паїв серед членів кооперації. Прикметно, що водночас ішлося про необхідність покращення якості продукції і зниження її собівартості [3, с.438].

Іншим джерелом додаткового фінансування місцевої промисловості більшовики вважали жорстку економію виробничих процесів. З огляду на це об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП/б/У (26 лютого-3 березня 1927 р.) був присвячений питанню раціоналізації та економії промислового виробництва, рішення якого, без сумніву, стосувалися і промислових підприємств споживчої кооперації. Слід зазначити, що раціоналізація виробництва була визнана пленумом одним із важливих засобів зниження собівартості товарів. З метою виявлення додаткових коштів партійний форум рекомендував місцевій промисловості звернути увагу на раціональне використання матеріальних ресурсів, провести скорочення непродуктивних накладних виробничих витрат, поглибити режим економії тощо [3, с.461].

На виконання партійних директив щодо режиму економії у квітні 1927 р. Раднарком УСРР видав розпорядження, яке полягало в тому, щоб усі господарські організації протягом 1927-1928 рр. шляхом раціоналізації зменшили свої адміністративно-господарські витрати на 20% порівняно з рівнем 1926-1927 рр. Без сумніву, це стосувалось і промислових підприємств споживчої кооперації [61, с.37]. Виконуючи директиви керівних органів УСРР, місцеві органи влади намагалися матеріально заохотити кооперативні організації щодо проведення раціоналізаторських заходів у виробничій галузі. Наприклад, 18 вересня 1928 р. Харківський окружний виконком видав постанову про створення фонду преміювання робітників кооперативних промислових підприємств за раціоналізаторські винаходи та їх впровадження [182, с.237].

Таким чином, на раціоналізаторські заходи та поглиблення режиму економії кооператорів спонукали як потреби споживачів щодо збільшення товарів, так і вимоги держави зменшити витрати виробництва і тим самим прискорити розгортання промислової мережі. Відтак проблему пошуку додаткових джерел фінансування виробничої галузі споживчої кооперації восьма сесія Ради Вукопспілки (лютий 1926 р.) пропонувала вирішити шляхом економного використання коштів у господарській діяльності [183, с.1-3]. Рішення одинадцятої надзвичайної сесії Ради ВУКС (19-22 лютого 1927 р.) вимагали від промислових підприємств проводити раціоналізацію виробничої діяльності, прагнути до зменшення витрат у процесі виготовлення промислової продукції та переробки сільськогосподарської сировини [184, с.1-2]. До зменшення витрат у виробничій галузі закликала й Уцеробсекція Вукопспілки, яка у жовтні 1927 р. розіслала обіжник усім ЦРК та робкоопам з вимогою протягом року скоротити організаційні витрати промислових підприємств робітничо-міської споживчої кооперації не менше як на 20%. При цьому підкреслювалося, що виконання урядових директив щодо зменшення виробничих витрат кооператори мають розглядати не лише як господарське, але й як політичне завдання [185, арк.28].

Зазначимо: в останні роки непу досить непросто відбувалося повернення кооператорам націоналізованих підприємств. Так, 2 червня 1927 р. була підписана постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про скасування місцевих і Центральної мішаних комісій для розгляду справ, пов'язаних з поверненням споживчій кооперації належних їй підприємств», [186, с.848]. Невдовзі, 10 серпня, ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили ще одну спільну постанову «Про ліквідацію справ щодо денаціоналізації дрібних і середніх підприємств», яка скасовувала всі попередні («Про дрібну та середню промисловість» від 15 лютого 1922 р.; «Про встановлення прав на промислові підприємства» від 6 грудня 1923 р.»; «Про заміну порядку розв'язання скарг та відмову повернути підприємства їхнім колишнім власникам» від 30 квітня 1925 р.), припиняла подальше приймання скарг від кооператорів та приватних осіб у справах повернення націоналізованих промислових підприємств, а вже подані скарги мали розглядати виключно окружні виконкоми, залишивши за собою право «з власної ініціативи займатися денаціоналізацією» [187]. Тобто, ліквідувавши вищевказані комісії з повернення націоналізованих підприємств та заборонивши кооператорам подавати скарги, існуюча влада намагалася поставити на справі денаціоналізації кооперативної власності крапку, що, у свою чергу, могло негативно позначитися на матеріально-технічній базі промисловості споживчої кооперації.

Однак ситуація на споживчому ринку, яка потребувала підтримки місцевої кооперативної промисловості, змусила уряд республіки вкотре повернутися до питання про повернення кооперації націоналізованої власності. Зауважимо, що при цьому керівництво УСРР мало на меті зобов'язати кооперативні організації виконувати державні завдання з випуску товарів. Так, 19 січня 1928 р. вийшла постанова РНК УСРР «Про повернення споживчим, сільськогосподарським, промисловим і кредитним кооперативним органам будинків і склепових приміщень, що їх набули зазначені організації після 1 січня 1919 р.» [188, с.32-33]. Для господарського зміцнення матеріально-технічної бази споживчих товариств та їх спілок було вирішено повернути їм націоналізовані після вказаної у постанові дати будинки, склади та інші приміщення, потрібні для розгортання виробничих та інших операцій. Проте повернуті споживчій кооперації споруди мали переважно допоміжне призначення, більш потужні націоналізовані промислові підприємства ні тоді, ні в наступні роки кооператорам так і не повернули. Тому одним із першочергових завдань споживчої кооперації України залишався пошук додаткових коштів для оптимізації діючих та спорудження нових промислових підприємств.

Якщо в попередні роки промислові підприємства споживчої кооперації України мали певні пільги при оподаткуванні, то в другій половині 1920-х рр. держава їх суттєво зменшила. Навпаки, влада здійснювала курс на збільшення відрахувань з промислових підприємств усіх форм власності на потреби профтехнічної освіти та інші культпросвітні заходи, які здійснювалися у контексті політики індустріалізації країни. Зокрема, постанова РНК УСРР від 5 лютого 1926 р. «Про розподіл відрахувань промислових підприємств на потреби вищої професійно-технічної освіти» зобов'язувала кооперативні промислові підприємства регулярно робити відрахування. При цьому 40% відрахувань надходило у стипендіальний фонд Центрального Комітету у студентських справах при Народному комісаріатові освіти, а решта - у фонд субсидування вищих професійно-технічних шкільних закладів [189, с.175].

Особливістю промислової діяльності кооперативних організацій республіки у другій половині 1920-х рр. було істотне посилення регулювання з боку держави та визначення доцільності того чи іншого промислового підприємства. Як серед вищих господарських плануючих органів, так і на сторінках періодичних видань побутувала думка щодо необхідності регулювання промислової діяльності споживчої кооперації з метою подальшої її скорочення. Указаний підхід більшовики пояснювали так: «Для широкої постановки промислової діяльності споживчої кооперації в наших умовах немає особливих підстав. Недоцідьно будувати друге паралельне русло до того русла, яке ми маємо по лінії державної промисловості… споживча кооперація щодо промислової діяльності відіграє важливу роль лише в тих випадках, де є розпилена сировина і де державна промисловість не може зосередити свою увагу, оскільки це їй не під силу». З огляду на вищевказану тезу, радянська влада акцентувала на тому, що «промислова діяльність споживчої кооперації в таких галузях, як, наприклад, шкіряна, миловарна, не повинна поширюватися, між тим, як у борошномельній, олійній та інших аналогічних галузях вона має бути посилена» [190, с.56]. Як бачимо, існуюча влада намагалася зосередити увагу кооператорів на першочерговому розвитку харчової та переробної промисловості і тим самим обмежити виробництво споживчою кооперацією промислових товарів, на які існував попит. Без сумніву, більшовики прагнули усунути споживчу кооперацію з ринку промислової продукції, вважаючи її конкурентом державних підприємств у справі товаровиробництва.

Згідно з партійно-радянськими директивами діяльність промислових підприємств споживчої кооперації у той період зазнала ще більшого впливу планування з боку центральних та місцевих органів влади. Ілюстрацією тези про посилення залежності промислових підприємств споживчої кооперації від системи державного планування може слугувати такий факт. 5 грудня 1927 р. Президія ВРНГ УСРР надіслала на ім'я голови правління Вукопспілки службову записку з наказом терміново надіслати дані промислового відділу ВУКС для складання 5-річного плану розвитку промисловості республіки, зокрема про розміщення кооперативних промислових підприємств по окремих округах [191, арк.168]. Без сумніву, ці дані були потрібні ВРНГ для виявлення регіональних відмінностей щодо насичення споживчого ринку товарами широкого вжитку та регулювання процесу випуску промислової продукції, у тому числі підприємствами споживчої кооперації. Відтак виробничі плани споживчої кооперації України протягом 1926-1928 рр. усе більше підпорядковувалися державним планам розвитку союзної та республіканської промисловості.

Крім цього, держава прагнула регулювати процес відкриття кооператорами нових промислових підприємств. У цьому переконує постанова РНК УСРР від 17 липня 1928 р. «Про порядок спорудження, відкриття та переустаткування деяких категорій заводів держустановами та кооперативними організаціями» [192, с.78]. Загалом згідно з постановою кооперативні організації мали право споруджувати й переобладнувати промислові підприємства без обмеження їхньої потужності. Водночас документ містив у собі ряд обмежень щодо подальшого розгортання виробництва окремих промислових галузей споживчої кооперації. Так, відкривати товарні млини й здійснювати їх подальше переустаткування для збільшення продуктивності кооператорам дозволялося лише відповідно до попередньої згоди окрвиконкому та органів НК торгівлі. Для того, щоб відкрити нові тютюнові підприємства, олійниці, броварні та гуральні, організації споживчої кооперації також мали заручитися дозволом ВРНГ республіки. Характерно, що відкриття кооператорами нових шкіряних заводів на Україні ще в січні 1928 р. було поставлене під посилений контроль з боку союзних регулюючих органів. Указана постанова Раднаркому УСРР акцентувала на тому, що відкриття кожного нового кооперативного промислового підприємства була можлива лише за умови дозволу з боку місцевих органів Народного комісаріату праці. Водночас для кооперативних підприємств харчової промисловості обов'язковою умовою їх відкриття був дозвіл місцевих органів санітарного нагляду.

Протягом другої половини 1920-х рр. розширення виробничої діяльності кооперативних організацій супроводжувалося посиленням уваги з боку контролюючих та регулюючих органів до якості та асортименту продукції. Так, Десятий з'їзд КП/б/У (листопад 1927 р.) вказав на важливість урахування в роботі промислових підприємств даних щодо вивчення споживчого попиту населення. Відтак підприємствам пропонувалося уникати практики непродуманого випуску і переходити до системи попередніх замовлень на виробництво товарів, що їх вимагав ринок [3, с.516]. Це зобов'язувало підприємства споживчої кооперації при складанні виробничих програм та визначенні асортименту більш ретельно враховувати показники ринку. Вимоги до кооперативних організацій щодо необхідності покращення якості товарів та продуктів харчування також висунув об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП/б/У (березень 1928 р.) [3, с.554].

Як уже зазначалося, протягом другої половини 1920-х рр. держава розраховувала на розгортання переробної галузі споживчої кооперації. По-перше, цього вимагала необхідність вирішення продовольчої проблеми. По-друге, збільшення випуску сільськогосподарської продукції, на переконання керівництва країни, мало завершитися її переробкою на кооперативних, більш технічно оснащених порівняно з приватними підприємствах. По-третє, необхідність розширення мережі переробних підприємств споживчої кооперації було викликано відновленням експортно-збутової діяльності України. У кінцевому результаті це мало сприяти витісненню приватного капіталу з переробної галузі.

Тож не випадково Пленум ЦК і ЦКК КП/б/У (26 лютого-3 березня 1927 р.) акцентував на тому, що на перший план виступає завдання подальшого покращення становища і розвитку галузей промисловості, пов'язаних з переробкою продуктів сільського господарства і його інтенсифікацією (особливо цукрової і харчової промисловості). Відтак переробна галузь споживчої кооперації мала стати вирішальною у її виробничій діяльності [3, с.461]. Х з'їзд КП/б/У, що відбувався у листопаді 1927 р., також звернув увагу на необхідність збільшення системою споживчої кооперації кількості та потужностей підприємств, які б мали переробляти сільськогосподарську продукцію. З огляду на важливість розгортання переробної мережі пропонувалося розширити будівництво складів, холодильників, елеваторів, сушилок та інших допоміжних у виробничій справі споруд. У рішеннях з'їзду більшовики погоджувалися надати певну допомогу виробничій галузі споживчої кооперації. З огляду на це будівництво нових переробних кооперативних підприємств мало здійснюватися як за рахунок певних бюджетних асигнувань держави, так і за кошти кооперативних організацій [3, с.516].

У рішеннях 3-ї сесії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Х скликання (березень 1928 р.) з метою завоювання ринку в переробній галузі наголошувалося: кооператорам слід запроваджувати передові технології переробки садовини та городини і тим самим витісняти приватні переробні підприємства, на яких переважно зберігався примітивний спосіб переробки сільськогосподарської продукції [193, с.207]. На виконання ухвал 3-ї сесії ВУЦВК правління Вукопспілки на засіданні 18 березня 1928 р. детально обговорювало питання про вдосконалення переробки сільськогосподарських продуктів та сировини для того, щоб максимально скоротити організаційно-виробничі витрати і віднайти можливість запровадити передові переробні технології [194, арк.59].

Протягом 1926-1928 рр. провідні позиції у промисловості споживчої кооперації України займала борошномельна справа. Указуючи на перебої у забезпеченні жителів міст, промислових центрів і новобудов хлібом та на необхідність здешевлення хлібної продукції, дев'ятий з'їзд КП/б/У (грудень 1925 р.) акцентував на необхідності спорудження мережі нових борошномельних підприємств державної та кооперативної форм власності [3, с.373].

Серед чинників, що стимулювали борошномельну діяльність споживчої кооперації, слід назвати певні державні пільги, зокрема дозвіл на продаж кооператорами висівок та відходів, право отримувати виробничий прибуток від переробки зерна некооперованого населення. Усе це спонукало кооперативні організації розвивати млинарство, куди, за приблизними підрахунками, протягом 1926-1928 рр. система споживчої кооперації України вклала не менше як 2 млн. крб. [195, с.41].

Крім відновлення власних млинів, організації споживчої кооперації УСРР намагалися повернути раніше націоналізовані борошномельні підприємства або взяти в оренду у держави. При вирішенні цієї проблеми кооперативні організації знайшли певну підтримку з боку існуючої влади. Так, з метою витіснення приватного капіталу з хлібного заготівельного та споживчого ринку 15 травня 1926 р. РПО СРСР видав секретну постанову за підписом її голови О.І. Рикова «Про передачу орендованих приватними власниками млинів державним та кооперативним організаціям» [196, арк. 371]. Ішлося про те, що хлібний ринок залежить не лише від заготівель зерна, але й від роботи борошномельної промисловості. Відтак було визнано необхідним зберегти млини, які перебували у власності держави (у розпорядженні організації «Хлібопродукт») та кооперативних організацій. Водночас акцентувалося на необхідності в директивному порядку здійснити скорочення кількості млинів, які знаходилися в оренді приватних осіб із передачею їх або кооперативним, або державним організаціям. При цьому вказувалося на те, що управління борошномельною справою має зосереджуватися в руках Народного комісарітау торгівлі. Отже, шляхом директивного втручання та обмеження приватної ініціативи більшовики намагалися сприяти розгортанню діяльності млинів, які перебували у віданні споживчої кооперації.

На підставі вищевказаної директиви 28 травня 1926 р. вийшло розпорядження НК внутрішньої торгівлі УСРР, яке зобов'язувало окружні відділи внутрішньої торгівлі (окрвнуторги) домагатися в судах вирішення питання таким чином, щоб більшу кількість великих орендованих державних млинів якомога швидше забрати у приватних осіб і передати державним та кооперативним організаціям [197, арк.29]. Для того, щоб прискорити розгортання борошномельної справи в інтересах держави, були створені спеціальні комісії, які не лише вилучали борошномельні підприємства у приватних осіб, але й оперативно інформували місцеві державні організації та споживчу кооперацію про можливість отримання ними млинів в оренду [197, арк.67]. Архівні документи засвідчують, що вилучення орендованих млинів у приватних осіб за сприяння місцевих органів влади відбувалося досить інтенсивно. Зокрема, лише за 9 червня 1926 р., згідно з рішенням Полтавської окружної комісії щодо передачі млинів при окрвнуторзі, у приватних власників було вилучено та передано споживчим товариствам 9 великих млинів по Лубенській, Полтавській, Прилуцькій, Кременчуцькій та Роменській округах [197, арк. 43].

Допомагаючи споживчій кооперації в розгортанні мережі борошномельних підприємств, держава водночас посилила свій вплив на їх діяльність. Це підтверджує директива колегії Наркомторгу УСРР від 24 травня 1926 р. «Про організацію борошномельної справи на Україні», у якій визнали за необхідне посилити регулюючий вплив і спостереження за роботою кооперативних борошномельних підприємств. У свою чергу, Вукопспілка була зобов'язана посилити оперативне керівництво процесом вилучення приватних млинів і безперешкодного їх отримання кооперативними організаціями на місцях [197, арк.24].

Крім сприяння споживчій кооперації в отриманні млинів в орендне користування, держава надавала їй певну допомогу в спорудженні та обладнанні нових підприємств. Наприклад, згідно з розпорядженням НК внутрішньої торгівлі УСРР від 30 квітня 1926 р. борошномельними машинами насамперед мали забезпечуватися державні і кооперативні млини. Проте при видачі дозволу на спорудження нових млинів кооперативними організаціями та їх першочергове устаткування НК внутрішньої торгівлі враховував такі чинники: економічну доцільність, товарність району, інтереси хлібоекспорту та місцевого споживання [196, арк.375]. Переконані, що допомога радянської влади борошномельній промисловості споживчої кооперації мала на меті не лише покращення внутрішнього хлібного ринку, але й розширення поставок зерна та борошна на європейські ринки, а відтак - отримання валютних надходжень.

Оскільки для задоволення власних потреб у борошні, а також для виконання державних замовлень щодо перемолу зерна потужностей наявних млинів не вистачало, керівництво Вукопспілки неодноразово клопоталося перед урядом УСРР про передачу споживчій кооперації частини державних борошномельних підприємств. Зокрема, у жовтні 1926 р. десята сесія Ради Вукопспілки доручила правлінню ВУКС порушити клопотання перед Наркомторгом України про необхідність перегляду мережі млинарських підприємств, які перебували у віданні державної структури «Укрхліб» та передачу частини їх споживчій кооперації з метою постачання промислових районів борошном хорошої якості [198, с.17]. Водночас Вукопспілка, райспоживспілки та сільські споживчі товариства охоче брали в оренду пропоновані виконкомами млини. При цьому зазначимо: кращі щодо технічного устаткування, пропускної спроможності та близькості до сировинної бази борошномельні підприємства залишалися у державній власності. І хоча споживчій кооперації дісталися найбільш зношені млини, на відродження, ремонт і переобладнання яких потрібні були значні кошти, її борошномельна галузь інтенсивно зростала й розвивалося, а якістю продукції вона все частіше конкурувала з державними та приватними млинами.

У міру того, як протягом другої половини 1920-х рр. приватного господаря відтісняли з хлібної справи, млинарської зокрема, мережа борошномельних підприємств споживчої кооперації України помітно зростала, про що свідчать дані табл. 2.9:

Таблиця 2.9. Динаміка млинів споживчої кооперації УСРР за період з 1 жовтня 1926 по 1 жовтня 1928 рр.

Як бачимо, протягом 1926-1928 рр. спостерігалося істотне зростання мережі борошномельних підприємств споживчої кооперації республіки: вона практично подвоїлась у всіх ланках системи, крім робітничих кооперативів. Якщо на 1 жовтня 1926 р. споживча кооперація республіки мала 129 млинів, то на 1 жовтня 1928 р. - уже 207.

За архівними даними, на 1 січня 1927 р. Вукопспілка володіла великими млинами в Золотоноші, Зинов'євську, Сумах, Трушках (Київська округа) Пологах (Запорізька округа), Розівці (Мелітопольска округа) та Бердянську. За другу половину 1926 р. дохід цих млинів становив 300 тис. 286 крб. 48 коп. У січні 1927 р. місячний дохід млинів Вукопспілки був такий: Золотоноша - 14 тис., Розівка - 12,3 тис., Бердянськ - 10 тис., Пологи - 5,2 тис., Зинов'євськ - 2,5 тис., Трушки - 2,5 тис. крб. Усього за січень 1927 р. дохід млинів ВУКС складав 47,5 тис. крб. [199, арк. 265]. Як бачимо, борошномельне виробництво за певної підтримки держави виявилося досить рентабельним для споживчої кооперації та й у цілому для економіки України.