Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Не випадково питання фінансування хлібопечення було одним із головних у порядку денному Всеукраїнської наради робітничої кооперації 1 жовтня 1926 р. З огляду на те, що держава, розгорнувши індустріалізацію, навряд чи зможе виділити великі суми для фінансування хлібопечення споживчої кооперації, ухвалили підтримати вже наявну практику кредитування не грішми, а устаткуванням, яку здійснював «Електрохліб». Разом з цим кооператори вирішили продовжити залучення окружних виконавчих комітетів та господарських органів до будівництва на місцях нових та технічного переоснащення вже існуючих хлібопекарських підприємств [75, с.34].

З метою завоювання хлібного ринку та збільшення обсягів випічки протягом другої половини 1920-х рр. держава постійно намагалася активізувати організації споживчої кооперпації щодо посилення механізації процесу хлібопечення. Так, 15 березня 1927 р. відбулося засідання Української економічної ради, на якому обговорювалося питання про стан і перспективи розвитку споживчої кооперації на Україні, зокрема хлібопечення. Розглядаючи розвиток механічного хлібопечення як важливу функцію споживчої кооперації в налагодженні обслуговування споживачів і здешевленні хлібної продукції, а також як умову успішності державного регулювання хлібного ринку, нарада визнала за доцільне подальше посилення механічного хлібопечення у споживчій кооперації. Відтак протягом 1928-1929 рр. згідно з планом Української економічної ради, кооперативні організації мали закінчити механізацію хлібопекарської галузі. При цьому наголошувалось, що основним джерелом фінансування процесу хлібопечення у споживчій кооперації мають бути кошти самої системи [76, арк. 25].

За підрахунками спеціалістів центрального апарату ВУКС, зробленими у 1927 р., перехід із кустарного на механічне хлібопечення на Україні потребував близько 12 млн. крб. Виділивши кредит у 1,5 млн. крб., держава не гарантувала подальшу фінансову підтримку. Відтак понад 10 млн. крб. потрібно було віднайти всередині самої системи споживчої кооперації, а також із місцевого бюджету. З цією метою отриманий прибуток від хлібопечення кооператори спрямовували на механізацію галузі, робітничі кооперативи щорічно відраховували у фонд промислового будівництва не менше 10% свого чистого прибутку. Робітничі кооперативи розгорнули масштабну роботу щодо виділення у бюджетах місцевих органів влади та управління асигнувань на механізацію хлібопечення. Водночас кооператорами була продовжена практика залучення до фінансування механізації хлібопечення зацікавлених у цьому господарських органів, зокрема заводських підприємств, шахт та рудоуправлінь. Без сумніву, джерелами фінансування процесу механізації хлібопечення стали регулярні пайові кампанії і використання коштів членів споживчих товариств [77, с.35].

Отже, влада прагнула перекласти на плечі робітничої кооперації практично весь тягар індустріалізації хлібопекарської галузі. Однак лише власними силами кооператори не могла провести широкомасштабну механізацію хлібопечення. Їм доводилося постійно домагатися видачі державних кредитів. Протягом 1926-1928 рр. кошти на спорудження хлібозаводів споживчої кооперації на Україні надходили таким чином: близько 1/3 являли собою довготермінові кредити держави, інші 2/3 -фінансові ресурси робітничих кооперативів, місцевих виконкомів та інших місцевих органів. Зазначимо, що у Харкові, Києві та Полтаві з метою залучення місцевих коштів були створені спеціальні пайові товариства для будівництва хлібозаводів, основними пайовиками яких були робітничі кооперативи [77, с.37].

Механічні хлібопекарські підприємства як більш міцні за продуктивністю зводилися передусім у промислових центрах і містах. Однак проведення широкомасштабної механізації пекарень і заводів наштовхувалося на ряд проблем. Насамперед підприємства необхідно було забезпечити новітнім устаткуванням. Проте окремі державні установи, як-то відділи комунального господарства та відділи праці і здоров'я виконкомів, «Укрборошно» та інші, підходячи бюрократично до справи раціоналізації, лише заважали кооператорам у придбанні машин. Кооперативні організації домагалися державної підтримки у придбанні хлібопекарської техніки за пільговою ціною. Оскільки продукція місцевих заводів коштувала дорого, кооператори зверталися до урядових структур з проханням про дозвіл на придбання більш дешевшого устаткування за кордоном, однак наражалися на ряд перепон, що у цілому гальмувало процес індустріалізації хлібопекарської галузі системи споживчої кооперації [42, с.24].

Загалом протягом 1926 р. в УСРР в основних промислових центрах - Харкові, Києві, Дніпропетровську та Сталіно (нині Донецьк) почали діяти великі механізовані хлібозаводи споживчої кооперації, устатковані машинами як німецького, так і вітчизняного виробництва. Завдяки інтенсивній роботі хлібозаводів у середньому 60% населення цих міст дістали можливість користуватися основним продуктом харчування - хлібом, який випікався за більш сприятливих санітарно-гігієнічних умов зі зниженням ціни до 20 коп. за пуд порівняно з ринковою [75, с.31]. Водночас тривало спорудження потужних механізованих кооперативних хлібозаводів у Луганську, Херсоні, Кривому Розі, Сумах, Одесі, Миколаєві, Зинов'євську (нині Кіровоград), Вінниці, що свідчило про широкомасштабну роботу кооператорів стосовно розгортання хлібопекарської справи. Проте, на думку керівництва УСРР, темпи механізації хлібопекарської галузі споживчої кооперації не відповідали потребі часу. У більшості випадків кооператори продовжували випікати хліб у погано устаткованих збиткових пекарнях.

Архівні матеріали та періодичні джерела переконливо засвідчують, що 1926 р. у галузі механізації хлібопечення в Україні став своєрідним ривком у процесі переходу від старих методів кустарного хлібопечення до нових способів випічки хліба на потужних механізованих хлібозаводах. Щоб створити хлібопекарську індустрію, потрібно було організувати виробництво хлібопекарського устаткування. З 1926 р. Всеукраїнське пайове товариство «Електрохліб» почало випускати більш нове, продуктивніше обладнання для хлібопекарської промисловості. Протягом 1926 р. «Електрохліб» плідно співпрацював із заводом Дніпропетровського металоб'єднання щодо виготовлення хлібопекарського устаткування за кресленнями власного технічного бюро під керівництвом інженера-новатора Г.П. Марсакова. Ці експериментальні машини були вперше встановлені на хлібозаводі Дніпропетровського Церобкоопу. До речі, технічна комісія Наркомроду СРСР визнала, що хлібопекарське устаткування товариства «Електрохліб» коштувало значно дешевше від аналогічного, виготовленого союзною державною організацією «Борошнобуд», і давало більший виробничий ефект, будучи економічно вигіднішим. До того ж воно мало суттєві переваги перед аналогічним німецьким. Не викликає здивування той факт, що після відповідної експертизи Всесоюзна технічна комісія визнала бажаним і необхідним, щоб «Електрохліб» терміново приступив до організації масового виготовлення хлібопекарського устаткування для хлібозаводів як в Україні, так і в цілому в СРСР [68, с.6]

Відтак на Всеукраїнській нараді робітничих кооперативів (1 жовтня 1926 р.) було визнано необхідним проводити роботу щодо механізації хлібопечення виключно через «Елетрохліб», як організацію, що цілком виправдала себе. Безперечним результатом діяльності товариства стало те, що за кошти кооперативних організацій воно вмонтувало нове устаткування на Харківському хлібозаводі, а це дало можливість збільшити випічку з 3 до 4,5 тис. пудів хліба за добу (робота хлібозаводу тривала в три зміни). Для забезпечення кооперативних хлібозаводів відповідними кадрами «Електрохліб» запропонував організувати Всеукраїнські кооперативні курси з хлібопечення. Таку ініціативу підтримали як споживча кооперація, так і профспілкові організації. Крім того «Електрохліб» рекомендував Харківському технологічному інституту ввести спеціальний курс із хлібопечення [68, с.5].

Зауважимо: пленум ЦК ВКП/б/, що проходив у лютому 1927 р., у резолюції «Про капітальне будівництво промисловості в 1926-1927 році» звернув увагу на необхідність посилення участі вітчизняного машинобудування в устаткуванні нових заводів, реконструкції та розширенні старих, зменшенні залежності капітального будівництва від імпорту, здешевленні продукції власної машинобудівної галузі [23, с.137]. Без сумніву, це прискорило процес виготовлення і вдосконалення вітчизняного хлібопекарського устаткування.

Протягом 1927-1928 рр. інженер-експериментатор Г.П. Марсаков спільно з «Електрохлібом» почали працювати над новим типом хлібозаводу з кільцевим конвейєром. Держава та споживча кооперація виділили кошти для активізації науково-пошукової роботи товариства. Так, на засіданні правління ВУКС 11 червня 1928 р. розглядали питання про збільшення оборотних коштів пайового товариства «Електрохліб». По-перше, ухвалили, щоб цільові асигнування на механізацію хлібопечення по лінії держбюджету у розмірі 500 тис. крб. були реалізовані в максимальні короткі терміни. По-друге, правління ВУКС вважало за потрібне допомогти «Електрохлібові» позикою від споживчої кооперації у розмірі 110 тис. крб. на три роки, зокрема, 50 тис. крб. від Вукопспілки, 50 тис. крб. від Уцеробсекції і 10 тис. крб. від транспортної споживчої кооперації. У свою чергу, «Електрохліб» був зобов'язаний обслуговувати потреби будівництва кооперативних хлібозаводів та механізацію пекарень більшою мірою, ніж це було у попередені роки. Водночас «Електрохліб» мав запропонувати проект розширення хлібопекарської мережі споживчої кооперації, особливо на селі [78, арк.67].

У 1928-1929 рр за підтримки держави та за кошти споживчої кооперації силами «Електрохліба» на хлібозаводах Дніпропетровська, Харкова та Запоріжжя було вмонтоване передове устаткування. Такі хлібозаводи являли собою комплексні підприємства, які не мали собі рівних у світі за ступенем механізації виробничих процесів. Прикметно, що проекти механізованих хлібозаводів вітчизняного інженера Г.П. Марсакова дотепер не втратили свого практичного значення [79].

Не випадково в одному з кооперативних видань так визначалася роль механізації хлібопекарських підприємств споживчої кооперації: «Ми зараз стоїмо перед справжнім переворотом у цій галузі, що дасть нам можливість не лише наблизитись у наших теперішніх досягненнях до Заходу, але, скільки можливо передбачити з досягнень у цьому робітничої кооперації України в особі українського кооперативного пайового товариства «Електрохліб», зробити ривок навипередки» [75, с.33]. Без сумніву, це було не тільки визнанням державою ролі кооперативного хлібопечення у вирішенні проблеми продовольчого забезпечення населення, але й підтвердженням спроможності споживчої кооперації щодо розробки та впровадження передових технологій, її конкурентоспроможності як на вітчизняному, так і на світовому ринках.

Широкомасштабна механізація кооперативного хлібопечення відразу дала помітні результати і сприяла тому, що населення без збоїв отримувало головний продукт харчування - хліб, значно якісніший і дешевший за продукцію приватної кустарної випічки. Так, у березні 1926 р. обсяг кооперативної випічки в Україні досяг майже 1 млн. пудів хліба або 171 % порівняно з липнем 1925 р. Максимум хліба було випечено у Харкові у квітні 1926 р. - 238 тис. пудів, які складали 250% порівняно з липнем 1925 р. [80, с.38]. Навесні 1926 р. у промислових районах УСРР обсяг продукції кооперативного хлібопечення зріс порівняно з 1924 р. на 70% [81, с.40]. Це стало можливим завдяки здешевленню процесу хлібовипікання в результаті його механізації.

Наводимо кілька переконливих прикладів результатів модернізації хлібопечення споживчої кооперації на місцях. Так, у 1926 р. хлібозавод Запорізького ЦРК провів механізацію, встановивши дві тістомішальні машини - одну системи «Борошнобуду», другу іноземну - датську. На вимішування 325 кг тіста кожній машині потрібно було від 5 до 10 хвилин, тоді як на виконання такого обсягу роботи у звичайних пекарнях троє пекарів витрачали понад 30 хвилин. Завод мав 4 двоярусні печі з 8 камерами. Кожна з них вимішувала 25 пудів хліба за один раз. За 8 годин можна було зробити 3 обороти. Таким чином, хлібозавод Запорізького ЦРК щоденно випускав 200 пудів хліба. Триярусна піч, вмонтована в 1926 р., за 1,5 години випікала 50 пудів хліба.

Прикладом продуманого підходу до модернізаації та раціоналізації господарської діяльності стало спорудження і механізація хлібозаводу Одеського ЦРК (1926 р.), у який 250 тис. крб. вклала держава і 100 тис. крб. - робітничо-міська кооперація. Для економії коштів було вирішено будувати підприємство на базі колишньої приватної макаронної фабрики. Щоденна потужність хлібозаводу Одеського ЦРК становила 3,5 тис. пудів хліба, що сприяло охопленню не менше 60% потреби населення міста. До того ж проведена механізація виробництва дозволила вивести робітників із підвальних антисанітарних приміщень [53, с.55].

У цілому протягом 1926-1927 рр. успішно провели механізацію кооперативного хлібопечення в 16 промислових центрах та містах України, в тому числі в Донбасі, а до кінця 1928 р. механізували кооперативні пекарні у 83 містах та міських селищах республіки [80, с.38]. Як засвідчують архівні документи, цьому сприяли широкомасштабна робота Вукопспілки, яка залучала спеціалістів хлібопекарської галузі до розробки типових проектів механізованих хлібозаводів та пекарень, а також раціоналізаторські заходи місцевих кооперативних організацій [82, арк.31]. Так, протягом 1927-1928 рр. у процесі механізації хлібопечення Житомирський ЦРК запровадив кілька новацій, а саме: збудував 2 нові печі, вмонтував механічний борошнопросіювач та другу тістомішальну машину, що в результаті дало змогу довести виробіток продукції до 1 тис. 200 пудів хліба за добу. Протягом року було випечено 241 тис. пудів хліба порівняно з 70 тис. 691 пудів за 1926-1927 рр. [83, с.80].

Оскільки збільшення обсягів випічки вимагали потреби зростаючого населення Києва, протягом 1927-1928 рр. силами Київського Соробкопу відбувалося спорудження потужного хлібозаводу. Під час будівництва цього підприємства було вирішено створити спеціальну випробувальну лабораторію, де здійснювалася розробка нових зразків техніки для хлібопекарської справи. Водночас були виконані масштабні роботи щодо будівнитцтва нових та механізації кустарних пекарень, які перебували у незадовільному стані. Спорудження чотирьох нових кооперативних пекарень у Києві протягом весни-літа 1928 р. було викликане збільшенням попиту населення міста не лише на хліб, але й на випічку поштучної дрібної хлібної продукції (французькі булки, бублики тощо). Щоб збільшити пропускну спроможність усіх хлібопекарських закладів, київські кооператори встановили у пекарнях додаткові печі й нафтове опалення, що збільшило пропускну спроможність. Якщо в 1926-1927 рр. питома вага механічного хлібопечення Соробкопу складала 66,1%, а кустарного - 33,9%, то в 1927-1928 рр. механічне становило 73,3% і кустарне - 26,8%. Отже, на механізоване хлібопечення припадало майже ѕ усього випеченого хліба. Результатом раціоналізаторських заходів, ужитих київськими кооператорами, стало збільшення обсягів випічки, адже на кінець 1928 р. хлібопекарські підприємства Соробкопу випікали 11 тис. пудів хліба на день [84, с. 65-67].

До кінця 1928 р. частка механізованого хлібопечення споживчої кооперації загалом по республіці становила 52,4%. Майже повністю було механізовано кооперативне хлібовипікання в індустріальних районах України. Це сприяло постійному зростанню обсягів хлібної продукції. Свідченням цього є такі дані: продукція хлібозаводів споживчої кооперації зросла з 477 ц у 1924 р. до 5 тис. 889 ц у 1928-1929 рр., тобто на 1100% [85, с.50]. Без сумніву, це був істотний внесок хлібопекарської галузі споживчої кооперації у безперебійне забезпечення населення хлібом насамперед у першу чергу в промислових містах на та новобудовах. Відтак протягом 1926-1928 рр. у результаті проведеної механізації та раціоналізації хлібопекарських підприємств кооператори України значно збільшили обсяги випуску продукції і тим самим змогли охопити переважну частину населення, передусім членів споживчих товариств.

Результати механізації кооперативного хлібопечення дослідниками того часу, як правило, розглядалися у контексті індустріалізації СРСР та поліпшення рівня харчування робітників. З цього приводу Т. Охотников писав: «Велике значення має правильна організація хлібопечення. Тут ми стикаємося з великими нарікання на кооперативний хліб, який виробляє кооперація. Більшість кооперативів переходить від кустарної випічки хліба до спорудження хлібозаводів, де кустаря-пекаря замінюють механічні печі. Безперечно, що якість хліба на таких механічних хлібозаводах виявляється вищою, ніж у кустарних пекарнях» [72, с.47].

Зважаючи на необхідність задоволення потреб населення та враховуючи конкуренцію на ринку, кооператори не лише розширювали хлібопекарське виробництво, але й систематично знижували ціни на свою продукцію. За даними Наркомторгу УСРР, у 1926 р. відповідно до планових державних поставок споживча кооперація отримувала борошно для хлібопечення за стабільними цінами, нижчими від ринкових на 10%. Відтак існували значні розходження ринкових і кооперативних цін на борошно. Хліб у споживчій кооперації був дешевший на 1,5-2 коп., що в свою чергу, стимулювало посилений попит на нього й призвело до збільшення обсягів випічки: у березні 1926 р. вони зросли на 171% порівняно з попереднім роком [43, арк. 62].

Без сумніву, найбільш радикальним засобом зниження собівартості печеного хліба стало спорудження механізованих хлібозаводів та механізація пекарень, які дозволили збільшити обсяги випічки й одночасно знизити собівартість продукції. Механізація хлібопечення сприяла зниженню вартості процесу випічки, а відтак і здешевленню хліба. Окрім цього використання борошна власних млинів теж істотно вплинуло на зниження ціни на хліб. Наприклад, протягом 1927-1928 рр. раціоналізація і механізація діяльності хлібопекарських підприємств Києвського Соробкопу допомогли знизити собівартість продукції: на хлібозаводі на 60 коп. за пуд (на 13,8%), відповідно у напівмеханізованих пекарнях - на 34 коп. (на 8%), у кустарних пекарнях - на 28 коп. (на 6%) [84, с.68].

Протягом другої половини 1920-х рр. партійно-радянське керівництво України не раз вимагало від кооператорів відшукати способи зниження цін на продукцію хлібопекарських підприємств. Утім слід зазначити, що перешкодами на шляху до вирішення цього завдання були нестача коштів на масову механізацію хлібопекарської галузі і високі виробничі витрати. У кустарних пекарень часто не вистачало фінансових ресурсів на переустаткування, тому вартість хлібовипікання і ціна на хліб залишалися високими, іноді навіть вищими, ніж у приватного пекаря.

У директивному порядку держава намагалася впливати на кооперативні ціни щодо хлібної продукції. Так, 28 вересня 1926 р. за результатами доповіді Наркомторгу УСРР Українська економічна рада ухвалила: впорядкувати калькуляцію хліба, зокрема знизити ціни на нижчі сорти хліба на 0,5 коп. і на вищі сорти - на 1 коп. за 1 фунт (409 г); установити максимальні ціни на хліб, у тому числі вироблений підприємствами споживчої кооперації. Були визначені такі максимальні ціни на 1 фунт хліба: білий хліб із борошна «Звезда» - 8 коп., напівбілий із борошна «Октябрь» - 6,5 коп., поживний із борошна «Труд» - 4 коп., житній із оббивного борошна - 3,5 коп. [51, с.35].

1 жовтня 1926 р. Всеукраїнська нарада робітничої кооперації з огляду на вищевказані ціноутворюючі директиви була змушена розглянути питання про методи регулювання цін на печений хліб місцевими органами Наркомторгу УСРР. Під час обміну думками з'ясувалося, що методи Наркомторгу не відповідають економічній доцільності. Відтак їх потрібно змінити таким чином, щоб в основу нормування ціни на печений хліб було покладено не визначення роздрібної ціни на кілограм продукту, а різницю між закупівельною ціною борошна і ціною продажу хліба з урахуванням виробничих витрат. Переглянувши підходи до визначення ціни на хліб, нарада доручила оргвідділу Вукопспілки розробити і розіслати кооперативним організаціям єдину форму обліку і калькуляції продукції хлібопекарень та хлібозаводів з тим, щоб на місцях не включали у виробничі витрати хлібопечення ті, які безпосередньо не стосувалися виробництва хліба [68, с.6]. Як бачимо, у даному разі кооператори зробили спробу захистити свої хлібопекарські підприємства від необґрунтованого зниження цін на найбільш поширені сорти хліба, до якого вдавалися державні регулюючі органи.

Серйозною перешкодою у напрямку зниження цін на хліб була податкова політика держави та орендна плата за хлібопекарські підприємства. Негативно позначались на цінах хлібопродукції підприємств споживчої кооперації встановлені місцевими органами влади умови оренди приміщень, які використовувались для хлібопечення. Крім цього, комунальні послуги за хлібопекарські підприємства дорого обходились робітничо-міським кооперативам. Деякі виконкоми ставили фінансово важкі умови оренди приміщень, які використовувалися кооператорами як пекарні. Незважаючи на те, що у деяких містах, зокрема у Харкові, була встановлена скидка в розмірі 30% орендної плати за кооперативні хлібопекарські підприємства, вона була високою і негативно впливала на ціну хліба. У 1926 р. виникли проблеми з оподаткуванням хлібопекарської галузі споживчої кооперації. Крім 3% зрівняльного збору за торгівлю хлібом, пекарні додатково платили державі 3% за виробництво хліба. Як доповнення до перелічених зборів, місцеві податкові служби вимагали від хлібопекарів споживчої кооперації ще й сплати рентного та деяких інших зборів. При цьому одні платили 50% місцевих зборів додатково, а інші - 100%. Оскільки на місцях спостерігалась податкова «творчість», юридична частина Вукопспілки розробила відповідну інструкцію, яка мала допомогти кооперативним організаціям зрозуміти систему сплати податків за випікання та реалізацію хліба [80, с.36].

Зауважимо, що зниженню цін на хлібну продукцію споживчої кооперації значною мірою заважали коливанн ринкових цін на борошно. Так, у травні 1926 р. ціни на борошно, порівняно із жовтнем 1925 р., були на 40% вищими. У вересні 1926 р. зросли ціни на 10% відносно жовтня 1925 р., але знизилися на 15% щодо травня 1926 р. Згідно з партійно-радянськими розпорядженнями кооператори намагалися вирішувати цю проблему без втрат для споживача. Незважаючи на коливання цін на борошно, ціни на печений хліб у споживчій кооперації залишалися відносно стабільними, тоді як приватні пекарні з травня 1926 р. підняли ціни на свою випічку [80, с.38]. Щоб забезпечити пекарні борошном за стабільними цінами, протягом серпня-вересня 1926 р. Вукопспілка активізувала зв'язки з кооперативними млинами щодо безпосереднього надходження сировини до хлібопекарських підприємств. При цьому для ряду більш потужних млинів були встановлені конкретні наряди щодо забезпечення пекарень борошном. Підтвердженням цього є наряди ВУКС від 17 серпня 1926 р. на виробництво борошна для хлібопечення Золотоніському та Сумському млинам [86, арк.39]. Протягом січня-лютого 1927 р., коли знов виявилися коливання в цінах на борошно і хлібопечення відчувало серйозні збої у сировині, Вукопспілка надіслала наряди на термінове відвантаження борошна для хлібопекарень Полозькому (Запорізька округа), Розівському (Мелітопольска округа), Сумському, Трушківському (Київська округа) млинам [87, арк.78].

Десята сесія Ради Вукопспілки, що проходила у жовтні 1926 р., доручила правлінню порушити клопотання перед Наркомторгом УСРР про сприяння у забезпеченні нормального постачання пекарень промислових районів борошном відповідної якості. Водночас наголошувалося на необхідності створення резервного фонду борошна для промислових районів. Для цього Рада ВУКС вирішила домагатися від Наркомторгу республіки перегляду мережі млинарських підприємств державної структури «Укрхліб» з тим, щоб частину їх передати споживчій кооперації для розширення борошномельної справи і систематичного забезпечення пекарень сировиною [88, с.13]. Відтак протягом 1926 р. ВУКС уклала ряд угод з державними структурами, зокрема «Укрхлібом» та «Держмлином», про виконання ними замовлень щодо термінової переробки зерна на борошно для потреб хлібопечення [89, арк. 30].

У зв'язку з обмеженістю запасів борошна на місцях кооператори зверталися за підтримкою до державних чи господарських органів. Так, 1 липня 1926 р. Полтавська райспілка була змушена клопотатися перед хлібозаготівельним бюро Уповнаркомторгу у м. Полтаві про сприяння у надходженні борошна. Водночас кооператори були змушені виконувати встановлені місцевою владою ціни на випічку, яка систематично мала бути нижчою від приватної [90, арк.11].

Постійного зниження ціни на хліб від кооператорів вимагали і союзні, і республіканські партійно-радянські директиви. Так, пленум ЦК ВКП/б/ (лютий 1927 р.) підкреслив важливість зниження відпускних та роздрібних цін. Зокрема, йшлося про те, що зниження ціни на хліб залежить від упорядкування хлібозаготівельної справи і встановлення стійких цін на борошно. Відтак наголошувалося на тому, що проблема створення міцної сировинної бази для хлібопекарської промисловості також нерозривно пов'язана зі зниженням цін. Однак відбулося скорочення посівних площ під зернові культури. Недостатня вигідність виробництва сировини спричинилася розривом цін на сировину і хліб, з одного боку, на сировину і промтовари - з другого. Тому від кооператорів вимагали не допускати підвищення ціни на хліб навіть у період коливанні закупівельних цін на борошно [23, с.138-139]. Слід підкреслити, що в умовах ускладнень із заготівлею зерна, які виникли в першій половині 1928 р., більшовики вимагали від кооператорів подальшого зниження цін на хліб за рахунок зменшення накладних витрат у процесі хлібопечення. Це підтверджують рішення об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП/б/, що проходив у квітні 1928 р. [23, с.323].

Варто зазначити, що протягом 1926-1927 рр. організаціям споживчої кооперації України навіть у період коливання цін на борошно завдяки проведеній механізації, раціоналізації, врегулюванню процесу заготівель сировини для випічки та ряду інших чинників вдалося зменшити ціну на хліб у середньому на 20 коп. за пуд [75, с.31]. Наприклад, підприємства Конотопського ЦРК випікали хліб, якого вистачало у продажу лише на дві години. Пояснювалося це тим, що ціна хлібини була на 2 коп. дешевшою, ніж у приватного виробника [53, с.56]. Під впливом зниження цін на хліб у споживчій кооперації приватний ринок був змушений також їх зменшувати, підтримуючи різницю в 1-2 коп. порівняно з кооперативними цінами [80, с.38].

Важливою ділянкою роботи, від якого залежало охоплення населення випічкою споживчої кооперації, було поліпшення якості продукції пекарень та хлібозаводів. До цього, зокрема, закликав п'ятнадцятий з'їзд ВКП/б/, що проходив у грудні 1927 р. Так, у матеріалах зібрання зазначалося: «Промисловість, яка виробляє предмети споживання, має довести кількість і якість своєї продукції до такої межі, щоб було забезпечене значне підвищення на душу норми споживання трудящих» [23, с.281]. З огляду на різке зростанням міського населення та робітників промислових новобудов керівництво УСРР особливу увагу звертало на дотримання норм санітарії в пекарнях та хлібозаводах. Тому кооперативним організаціям доводилось не лише суттєво збільшувати обсяги хлібовипікання, але і дбати про покращення якості хліба та дотримання санітарних норм у процесі його випікання. Питання про якість хлібної продукції для промислових центрів неодноразово було предметом обговорення партійних, державних та кооперативних органів [70, с.35].

Робітничо-міські кооперативи та інші кооперативні організації, які не мали своїх млинів і отримували борошно від державних установ - «Укрхліба» та «Укрпродукту», зазнавали серйозних господарських труднощів, бо часто сировина була неякісна і волога. Так, у 1926 р. Сталінський та Варваропольський ЦРК, що на Донбасі, неодноразово отримували борошно поганої якості. Неякісне борошно, до того ж із великими перебоями, надходило від державних структур до Житомирського ЦРК [80, с.38].

На якість хліба значною мірою впливала неоднорідність борошна, яке отримували кооператори. Внаслідок того, що ряд робітничо-міських кооперативів не був прикріплений до млинів, сировина надходила з різних млинів, була неоднорідною. Іноді якість борошна не відповідала встановленому державними контролюючими та регулюючими інстанціями стандарту. Відтак одним із шляхів поліпшення якості хліба стала практика спорудження хлібозаводів та пекарень споживчої кооперації поряд з млином. Тобто набуло поширення створення комплексного підприємства за зразком - млин-хлібозавод. Тим самим хлібозаводи та пекарні споживчої кооперації змогли працювати на борошні одного виробництва й істотно стандартизувати якість своєї продукції [91, с.30]. Позначалася на якості хліба і кваліфікація робочої сили. Тому почали масово відкривати курси хлібопекарів [92, с.31].

Проблема якості хліба була однією з першочергових у діяльності Чернігівського ЦРК. Це підтверджують архівні матеріали. Зокрема, 6-7 лютого 1926 р. 3-є зібрання уповноважених пайовиків Чернігівського ЦРК обговорювало питання поліпшення якості хліба кооперативних пекарень. Акцентувалося на тому, що ні правління, ні Рада уповноважених при ЦРК не вжили належних заходів щодо бездефіцитної діяльності пекарень. Крім цього звернули увагу на незадовільну роботу так званої секції хлібопечення ЦРК. У зв'язку з поставками борошномельними організаціями недоброякісного борошна якість продукції хліба чернігівських пекарень не відповідала нормам. Водночас зібрання наголосило на тому, що хліб Чернігівського ЦРК «не зовсім кепський, його часто розбирають перекупщики, тому не мають змоги купувати споживачі». Для термінового вирішення проблеми якості хлібної продукції та контролю за її збутом було вирішено активніше залучати членів кооперації, зокрема, пропонувалося організувати заводські громадські комісії, яким надавалися контролюючі функції [93, арк.4]. Дані правління Чернігівського ЦРК свідчать про те, що станом на 1 жовтня 1926 р. кооперативні робітничо-міські пекарні, враховуючи пропозиції пайовиків щодо розширення асортименту хлібної продукції та покращення її якості, щомісяця випікали 225 пудів хліба різних видів, зокрема 115 пудів житнього чорного, 70 пудів пшеничного білого і 40 пудів сіяного. Оскільки попит на хліб кооперативних пекарень зріс, правління Чернігівського ЦРК ухвалило рішення до кінця 1926 р. збільшити обсяги випічки до 300 пудів на місяць [94, арк.7].

Протягом 1927-1928 рр. значну роботу щодо поліпшення якості хліба провів Київський Соробкоп. Слід зазначити, що певний час якість хліба кооперативної випічки у Києві не відповідала нормам. Це пояснювалося рядом причин. По-перше, Наркомторг УСРР визначав схеми помолу хліба, що було проявом втручання у господарські справи кооперативних пекарень. По-друге, часті зміни сортів борошна та їх комбінування у зв'язку з відсутністю необхідних сортів негативно впливало на якість хліба. Щоб поліпшити якість продукції на хлібопекарських підприємствах, які належали Київському Соробкопу, почали активно проводити роботи щодо просіювання борошна, устаткування лабораторій на хлібозаводах, ініціювати преміювання кращих пекарів [84, с.68].

З осені 1927 р. Дніпропетровський ЦРК з метою покращення якості хліба почав запроваджувати наукові основи виробництва. Завдання полягало в тому, щоб кооперативні пекарні міста отримали єдині норми випікання найважливішого продукту щоденного харчування населення. Це, у свою чергу, мало сприяти здешевленню ціни на хліб. Відтак для систематичного контролю якості борошна та готового хлібного продукту, а також для вивчення та вдосконалення самого процесу хлібовипікання хлібний відділ ЦРК влаштував при місцевому хлібозаводі хімічно-аналітичну лабораторію, яка здійснювала не лише контрольну, але й дослідницьку роботу, охопивши своїм впливом не лише назване підприємство, а й усі пекарні Дніпропетровська. Щодня лабораторія проводила аналіз борошна окремо з кожного млина й партії. Зазначимо, що при цьому досліджувалися колір, запах, вміст мінеральних домішок, вогкість, кислотність, зольність, дрібність помолу, якісне й кількісне визначення клейковини, коєфіцієнт водовбирності клейковини й водовбирну якість борошна. Щодня працівниками лабораторії здійснювався аналіз готової випічки, перевірявся її зовнішній вигляд (колір, поверня, шкоринка, вага, висота, довжину виробу); внутрішні властивості (вогкість, кислотність, пористість). Водночас піддавали аналізу дріжджі та хміль, які використовували у хлібовипіканні. До лабораторії Дніпропетровського ЦРК зверталися з проханням провести відповідні дослідження як кооперативні, так і державні хлібопекарські підприємства Києва, Харкова, Одеси та Миколаєва. З осені 1927 до літа 1828 рр. лабораторія змогла провести майже 600 різних аналізів борошна та хлібної продукції. У цілому діяльність хімічно-аналічтиної лабораторії на хлібозаводі Дніпропетровського ЦРК сприяла виробленню порад щодо поліпшення якості хліба та запровадження наукових основ процесу хлібовипікання. Досвід кооператорів Дніпропетровська був урахований керівництвом республіки, оскільки у березні 1928 р. вийшла постанова Наркомторгу УСРР «Про організацію контрольно-хімічних лабораторій при хлібозаводах», що в масштабі всієї республіки мало сприяти вдосконаленню хлібопекарської справи [95, с.23-24].

Протягом 1928 р. робота щодо поліпшення якості хліба кооперативної випічки активізувалася. До цього кооператорів зобов'язували розпорядження республіканських регулюючих органів. Так, постанова Наркомторгу УСРР від 8 червня 1928 р. «Про встановлення стандарту та крайніх цін на печений хліб» була спрямована на дотримання стандартів випічки і покращення якості хліба. Народний комісаріат торгівлі України у директивному порядку ухвалив: зобов'язати всі державні, кооперативні організації, приватні підприємства та осіб, що займалися випіканням хліба, виробляти його лише за такими стандартними сортами: а) пшеничний хліб з борошна односортного помолу з виходом не менше 80%; б) з борошна простого помолу з виходом не менше 95%. Житній хліб: із борошна простого помолу з виходом не нижче 95%. Крім цього були встановлені такі крайні норми квасності, вогкості та пористості: 1) для хліба з пшеничного борошна 80%: квасність - 3,5%, вогкість - 45%, пористість - 73%. Для хліба з пшеничного борошна 95%: квасність - 5%, вогкість - 46%, пористість - 60%. Для хліба з житнього борошна 95%: квасність - 8%, вогкість - 47%, пористість- 53%.

Визначаючи якість хліба, кооператори зважали на такі ознаки: зовнішній вигляд, колір, запах, смак, властивість м'якушки, хрусткість. Якість печеного хліба повинна була відповідати і такій вимозі: поверхня шкоринки мала становити не більше 2-3 мм. При цьому дозволялося випікати такий хліб, щоб житня буханка не перевищувала 3 кг, а пшенична - 1 кг 300 г. Пропонувалося встановити максимальні крайні ціни на хлібну продукцію: хліб з 80% пшеничного борошна - 15 коп. за 1 кг; хліб з 95% пшеничного борошна - 15 коп. за 1 кг; хліб з 95% житнього борошна - 10 коп. за 1 кг; буханка пшеничного 80% хліба з домішкою здоби в 500 г мала коштувати 10 коп., а буханка пшеничного 80% з домішкою здоби у 250 г - 5 коп.; буханка з 96% житнього борошна вагою 1 кг - 11 коп. Зазначимо, що окружним виконавчим комітетам надавалося право, залежно від місцевих умов, зменшувати ціни на хліб. Нагляд за виконанням цієї постанови держава покладала на окружні відділи торгівлі та на органи державної хлібної інспекції [48, с.452-453]. Тобто даний документ чітко регламентував стандарти, якість, асортимент та ціну продукції хлібопекарських підприємств, у тому числі і споживчої кооперації.

Ще одним кроком на шляху посилення державного контролю за якістю хліба стала постанова Наркомздоров'я та Наркомпраці УСРР від 31 жовтня 1928 р. «Правила про влаштування й санітарний стан підприємств хлібопекарського промислу», яка поширювалася й на споживчу кооперацію [48, с.813-814]. Для відкриття підприємств хлібопекарського промислу потрібно було, крім попереднього огляду приміщень, що проводився органами праці, здійснити ще й попередній огляд санітарними органами охорони здоров'я. Без їх висновку підприємства хлібопечення не можна було відкривати. Готові хлібні продукти належало зберігати в окремому приміщенні на спеціально для того влаштованих полицях або в закритих вітринах і шафах - для приправлених і солодких виробів. Для продажу готової хлібної продукції потрібно було влаштувати окреме приміщення з полицями й вітринами. Медичний огляд робітників хлібопекарських підприємств був обов'язковий. Постанова вимагала, щоб скрині для тіста й столи для вироблення хліба були з добре обструганих й щільно збитих дошок і не мати щілин. Чистити столи й шухляди потрібно було щоденно. Перевозити хліб і хлібні продукти дозволялося лише в спеціально закритих повозках із полицями або чистими полотняними підстилками на дні і з окремим місцем для візника. Догляд за виконанням зазначених правил покладався на місцеві санітарні органи охорони здоров'я. За їх невиконання винних мали притягати до адміністративної відповідальності.

Протягом другої половини 1920-х рр. кооперативні організації неодноразово розглядали на своїх нарадах питання щодо поліпшення якості хліба та дотримання санітарних умов хлібовипікання. У 1928 р. вийшло ряд відповідних розпоряджень керівних органів споживчої кооперації. Зокрема, 10 квітня 1928 р. Всеукраїнська Центральна секція робітничої кооперації (Уцеробсекція) видала обіжник, в якому йшлося про те, що робкоопи в обов'язковому порядку мають вимагати від постачальників борошна сертифікат про якість борошна, призначеного для випічки хліба в кооперативних пекарнях [96, с.21]. У листопаді 1928 р. Уцеробсекція влаштувала декілька окружних виробничих нарад працівників хлібопекарських підприємств робкоопів промислових місцевостей. Обговорювалися заходи щодо поліпшення якості печеного хліба. Було наголошено не лише на необхідності спорудження нових, технічно устаткованих підприємств, але й на дотриманні санітарного стану на виробництві у кустарних хлібопекарнях. Проведені виробничі наради працівників хлібопекарської галузі споживчої кооперації за участю членів крамничних комісій давали можливість обговорювати питання якості хліба не тільки з точки зору виробників, але і з позиції продавців, які безпосередньо знали вимоги споживачів [92, с.58-59].

Однак протягом 1928 р. ситуація на ринку, спричинена нестачею товарів і продуктів харчування, негативно відбилася на хлібопекарській галузі споживчої кооперації. Це пояснювалося тим, що у вказаний період більшовики різко обмежили децентралізовані заготівельні операції споживчої кооперації, намагаючись узяти від контроль хлібний ринок країни. З огляду на це у кооператорів виникли серйозні труднощі із забезпеченням сировиною. У містах почали виникати черги за хлібом, у тому числі й кооперативної випічки. Проявом втручання держави у хлібопекарську справу споживчої кооперації стала постанова Уповноваженого Наркомторгу УСРР від 19 січня 1928 р. «Про врегулювання ринку печеного хліба» [97, арк.12]. Усім хлібопекарським організаціям республіки була надіслана директива щодня до 10 години ранку повідомляти місцеві органи цього відомства про кількість випеченого хліба і кількість проданої хлібної продукції за попередній день, кількість непроданого хліба, а також загальну кон'юнктуру ринку печеного хліба. ЦРК промислових центрів запропонували звернути особливу увагу на підготовку достатньої кількості рухомого складу для мобільного надходження і реалізації хліба у тих районах, де виникали великі черги. Підкреслювалося, що за несвоєчасне виконання даної постанови винні керівники будуть притягнені до відповідальності.

Однак до кінця весни 1928 р. ситуація на хлібному ринку України ще більше загострилася. Так, запаси борошна в Донбасі могли задовольнити пекарні всього на 3-7 днів. З цього приводу 15 травня 1928 р. Сталінський окружний комітет партії повідомляв ЦК КП/б/У, що забезпечення хлібом в окрузі перебуває в надзвичайно складному стані. У ряді районів великі черги за хлібною випічкою усунути не вдалося. При цьому з метою запобігання спекуляції робітникам продавали лише печену продукцію, а видачу борошна припинили. Наголошувалося на тому, що проблема в окрузі ще більше загострилася у зв'язку з тим, що сюди прибули сезонні працівники, а це, у свою чергу, вимагало випікати щодня додатково 40-50 тис. пудів хліба. Ціни на борошно різко підвищилися, обсяг підвезення борошна для хлібовипікання різко знизився. Відтак місцеві кооперативні організації з метою забезпечення міст та новобудов Донбасу хлібом пішли шляхом використання у процесі хлібовипікання ячмінного борошна, тобто населення отримувало хліб, який складався із 80% пшеничного чи житнього і 20% ячмінного борошна [97, арк. 17-18 ].

Через проблеми із сировиною для кооперативного хлібовипікання Запорізький окрпартком КП/б/У був змушений 24 травня 1928 р. скликати позачергове засідання бюро для з'ясування ситуації із забезпеченням населення хлібом. Виявилося, що збої в кооперативному випіканні цього продукту пов'язані з тим, що місцеві органи Наркомторгу УСРР незаконно вивезли запаси зерна із Полозького млина Вукопспілки до Дніпропетровська. Відтак Запорізький окрпартком звертався до ЦК і ЦКК КП/б/У з проханням терміново втрутитися у розслідування дій Наркомторгу УСРР. Однак партійне керівництво республіки дозволило передавати запаси кооперативного фонду борошна на користь державної структури «Укрхліб». Як бачимо, після розпорядження ЦК КП/б/У проблема із запасами борошна для кооперативного хлібовипікання не була вирішена. Відтак 30 травня 1928 р. Вукопспілка та Уцеробсекція були змушені звернутися до Наркомторгу УСРР з тим, щоб узгодити питання про невтручання його місцевих органів у розподіл борошна, призначеного для випічки у транспортній робітничій кооперації. У кінцевому результаті ЦК КП/б/У і Наркомторг УСРР замість підтримки зобов'язали запорізьких кооператорів обмежити продаж хліба членам кооперації [97, арк. 24-25].

У більшості випадків кооперативні організації для того, щоб підтримати безперебійну роботу хлібозаводів та пекарень, були змушені піти на обмеження продажу борошна населенню. Це, зокрема, підтверджує рішення президії правління Чернігівського ЦРК від 16 травня 1928 р. про порядок продажу хліба та борошна. Був запроваджений такий порядок продажу: право на купівлю протягом травня 4 кг борошна «Колос» отримали лише пайовики; пшеничний хліб було вирішено продавати членам кооперативів по 1 кг на одну особу; також лише пайовикам мали видавати хліб житній і 4 кг житнього борошна. Слід зазначити, що правління Чернігівського ЦРК вирішило забронювати пшеничне борошно вищого ґатунку тільки для випічки, заборонивши його продавати [98, арк.4].

Ситуація на хлібному ринку спонукала партійно-радянське керівництво республіки 29 травня 1928 р. скликати засідання спеціальної комісії, яка була створена за рішенням Української економічної ради для розробки питання щодо постачання населення хлібом у червні поточного року. У роботі комісії брали участь голова РНК УСРР В.Я. Чубар, нарком торгівлі УСРР М. Чернов і голова правління Вукопспілки О.Б. Генкін. Ішлося про утруднення у постачанні хліба населенню у великих містах та промислових районах у червні 1928 р. Особливу тривогу викликали Артемівська, Дніпропетровська, Запорізька, Зинов'євська, Київська, Кременчуцька, Криворізька, Луганська, Маріупольська, Миколаївська, Сталінська, Одеська та Харківська округи. Окружним виконавчим комітетам було запропоновано вжити заходи до найбільшої економії у споживанні хліба з тим, аби дозволена за планом постачання кількість хліба була використана повністю. Наркомторгові УСРР разом з кооперативними органами було доручено розробити план часткового розподілу хліба в цих округах через закриті розподільними. Щоб не зірвати роботу транспорту, кооператори мали випікати хліб насамперед для членів транспортних споживчих кооперативів. Продаж борошна в містах, за винятком зазначених, мали повністю припинити. У тих місцевостях, де через брак пекарень було поширене хлібопечення вдома, споживча кооперація мусила вжити термінових заходів для збільшення випічки хліба як шляхом поширення кількості та потужності підприємств, так і залучення кустарів до випічки за відповідними угодами з кооператорами. Отже, центральні та місцеві орагни влади, регулюючи процес виробництва та розподілу хліба, посилили втручання у справу кооперативного хлібопечення [97, арк. 27].

Оскільки ситуація на хлібному ринку до кінця літа ще більше погіршилася, місцевим кооперативним організаціям для підтримки безперебійного хлібовипікання доводилося звертатися до органів влади з проханнями про сприяння у придбанні борошна. Так, 27 серпня 1928 р. Полтавський ЦРК 27 надіслав таємне клопотання на адресу торгового відділу місцевого окрвнуторгу. Ішлося про те, що у розпорядженні пекарень ЦРК борошна для випічки хліба залишилося всього на два дні. Замість обіцяних райспілкою 8 вагонів борошна ЦРК отримав лише 500 пудів. Так було поставлене під загрозу постачання населення хлібом. З огляду на це Полтавський ЦРК просив окрвнуторг терміново вжити відповідні заходи і допомогти в придбанні необхідної для хлібопечення сировини для пекарень [99, арк. 92-93].

До кінця 1928 р. проблема безперебіійного забезпечення населення, передусім робітничого класу, хлібом ще більше набула політичного значення. Керівництво УСРР було занепокоєне тим, що напередодні річниці жовтевої революції у містах республіки збільшились черги за хлібною випічкою. Відтак за дорученням РНК України 9 листопада 1928 р. ВУРПС (Всеукраїнська рада професійних спілок) та Уцеробсекція ВУКС отримали завдання терміново з'ясувати причини затримки в постачанні населення хлібом і за підтримки коштів профспілок активізувати хлібопекарську мережу робітничо-міської кооперації [100, арк. 83].

19 грудня 1928 р. вийшов секретний обіжник Наркомторгу УСРР місцевим профспілкам та робкоопам. Оскільки стан хлібного ринку викликав велику напругу в республіці, профспілкові та кооперативні організації мали провести низку заходів: встановити такий порядок забезпечення хлібом, щоб нетрудові елементи і селянство не могли отримати хліб у робкоопах та інших організаціях, які випікали хліб із борошна, що надходило за централізованою рознарядкою. Для цього членів споживчих товариств та працівників кооперації за наймом забезпечили особливими забірними книжками на право отримання хліба. Разом з тим пропонували активізувати кооперування некооперованого населення з тим, щоб воно отримало право на придбання продукції пекарень споживчої кооперації. Робкоопи та профспілкові організації були зобов'язані широко розгорнути роботу щодо проведення економного та раціонального використання хліба як організаціями громадського харчування, так і самим споживачами. З огляду на це пропонувалося включити питання про економне використання хліба у порядок денний делегатських зборів і зборів кооперативного активу [97, арк. 63- 63 зв.].

Однак до кінця 1928 р. навіть шляхом директивних розпоряджень більшовикам не вдалося урегулювати ситуацію на хлібному ринку. Відбулося помітне зниження темпів децентралізованих заготівель за рахунок посилення централізованих і відповідно обмеження ресурсів місцевого кооперативного хлібопечення. З цієї причини 28 грудня 1928 р. Лубенський окрвиконком зобов'язав Лубенський ЦРК протягом 10 днів зменшити випічку хліба з таким розрахунком, аби пересічна випічка за цей період не перевищувала 300 пудів на добу. Водночас кооператори були зобов'язані вжити такі заходи: обмежити постачання хліба в їдальні та буфети, із міської крамниці №10 хліб видавати тільки робітникам шкірзаводу - членам кооперації, припинити видачу хліба селянам с. Круглик незалежно від того, є вони пайовиками ЦРК чи ні; повністю припинити продаж хліба населенню з розподільників на місцевому критому ринку [101, арк.89].

Відтак згідно з розпорядженнями центральних та місцевих органів влади кооператори в першу чергу мали забезпечувати хлібною випічкою робітників державних промислових підприємств, які були членами споживчих товариств. Практично з середини 1928 р. більшовики знову повернулися до карткової системи отоварювання населення, відтак продукція кооперативних пекарень та хлібозаводів була чітко регламентована державою з метою отримання її переважно членами кооперації. Це свідчило про втручання влади в господарські справи кооперативних організацій та посилення їх одержавлення.

Можна констатувати, що протягом 1926-1928 рр. відбулися значні кількісні та якісні зміни у розвитку хлібопекарської галузі споживчої кооперації. Свідченням оптимізації її діяльності є динаміка мережі підприємств та обсягів їх виробництва. Передусім проаналізуємо динаміку мережі хлібопекарських підприємств робітничо-міських кооперативів, які мали більш істотні досягнення у цій сфері. Зазначимо, що споживча кооперація переважно зосередила у своїх руках промислове хлібопечення у містах і робітничих селищах. Слід зазначити, що встановленню точної кількості хлібопекарських підприємств споживчої кооперації республіки у другій половині 1920-х рр. заважають розбіжності даних із виявлених джерел. Так, відповідно до одних відомостей, на 1 січня 1926 р. із 110 робкоопів УСРР 81 мали 178 пекарень, а на 1 жовтня 1926 р. у системі робітничо-міської кооперації вже діяло 6 великих хлібозаводів і 264 пекарні [70, с.34].

За іншими джерелами, протягом 1926-1927 рр. 74 робітничо-міські кооперативи випікали хліб на 185 підприємствах потужністю 59 тис. пудів хліба за добу. За ступенем устаткування ці підприємства розподілялись таким чином: 5 хлібозаводів, 21 механізована пекарня і 159 кустарних пекарень [102, с.27]. За підрахунками дослідника історії вітчизняної споживчої кооперації С. Зарудного, у 1927 р. 80 робітничих кооперативів мали у своєму розпорядженні 160 пекарень [103, с.35]. Проте є й такі дані: на початку 1928 р. хлібопечення здійснювалось 75 робкоопами, у підпорядкуванні яких перебувало 189 підприємств із загальним добовим виробництвом 65 тис. тонн печеного хліба. У числі вказаних було: хлібозаводів - 9, механізованих пекарень - 24 і кустарних пекарень - 156 [92, с.28]. Відбувалося не лише збільшення кількості хлібопекарських підприємств, але й обсягів їх виробництва. Так, протягом 1927-1928 рр. кількість хлібозаводів та пекарень зросла на 40%, а обсяг їх продукції - на 56%. При цьому випуск продукції механізованих підприємств складав 45,4% загального випуску всіх хлібопекарських підприємств споживчої кооперації України [104, с.61].