Українська історіографія ХІХ-ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська історіографія ХІХ-ХХ ст.

ПЕРША ЧАСТИНА

І. ВСТУП. ІСТОРІОГРАФІЯ XVI-ХУШ вв.

Нова українська історіографія XIX і XX в. стоїть у доволі тісних зв'язках з історіографією трьох попередніх століть, XVI-XVIII в. Наша історіографія починається значно давніше, вже в часи розцвіту Київської держави, в XI в., але спершу репрезентує її тільки одна головна форма - літопись, тобто записки, ведені з року на рік при монастирях, або єпископських катедрах, рідше на княжих дворах. Характер літописей чисто реферуючий, оповідаючий; літописці не стараються пояснювати причин і наслідків подій, ані давати загальніших оглядів. Від часу до часу різні редактори лучать літописи в т.зв. зводи, що обіймають більший протяг часу, але й вони не вміють дати загального освітлення епохи. Літописи і в пізніші часи, аж до кінця XVII віку, залишаються одною із типових форм нашої історіографії. Але в XVI-XVIII в. побіч літописей появляються й інші форми вислову історичної думки.

Вік XVI - це час розвитку міщанства, особливо богатого купецького патриціату, що змагає також до вищої духової культури. Братства, релігійна боротьба, розвиток шкільництва - це головні прояви культурного руху. У тих відносинах починається також живіша праця на полі історії. Для практичних цілей, для оборони віри й Церкви тодійші діячі мусять сягати в минувшину, шукати історичних документів, старатися пояснити, якими шляхами розвивалися церковні справи. Так починається нова форма історіографії - церковна історія з початком XVII в. Як приклади церковно-історичних дослідів можуть служити полемічні трактати, як “Пересторога” р. 1605, “Тренос” Мелетія Смотрицького 1610 р. та інші. Зразком виданих церковно-історичних джерел є “Синопсис” або “коротке списання прав, привілеїв, свободи, вольностей..., народови руському наданих” 1632 р.

Від XVII в. розвивається також політична історія. Тлом, на якому вона починається, є зріст козаччини у другій четвертині XVII в., особливо ж постання Козацької держави 1648 р. Політичні події того бурхливого часу полишають слід у різних “літописах” та “хроніках”, але й дають почин прагматичній історії. Т.зв. Самовидець, Григорій Граб'янка і Самійло Величко, перші політичні історики, трактують монографічно історію козаччини.

Поза тим в XVII і XVIII вв. продовжуються дальше літописні зводи, які переходять у новіший тип історичної компіляції. Вони не вдоволяються вже самим хронологічним реферуванням подій, але намагаються злучити події у прагматичну цілість. Характеристичні історики цього напрямку - це Інокентій Гізель, Теодозій Сафонович і Панталеймон Кохановський - три київські монахи, що описали свої історичні компіляції в 1670-х рр.

Всі ті три форми історіографії - церковна історія, політична й загальна компіляція панують і протягом XVIII в. Замітний зріст історичних праць приносять три останні десятиліття XVIII в. Тодішнє покоління істориків бачило ще українську державу за останнього гетьмана (Кирила Розумовського 1750-1764), бачило, як вона упадала і як останки самостійносте України були зруйновані. Це покоління мусило поставити перед собою питання, чому упала українська державність, і почало інтенсивні історичні студії. Останнє покоління XVIII в. більше освічене, як попереднє. Деякі з істориків кінчили вже університети і їздили за границю для дальшої освіти; у своїм світогляді переймалися раціоналістичною філософією ХУШ в., пізніше пізнавали ідеї Великої революції. Історики кінця XVIII в. - це перехідний етап до історіографії XIX в.

Перейдемо головніших репрезентантів нашої історії на переломі XVIII і ХІХ вв.

Юрій Кониський. Народився 11грудня 1717 р. в Ніжині в дворянській родині, хрещений Григорій, вчився у Київській академії 1744, постригся у ченці, 1745-1754 рр. був учителем академії і ректором від 1751 до 1755 р. В 1783 р. висвячений на білоруського єпископа, назначений архієпископом і членом св. Синода, умер 24 лютого 1795 р. в Могилеві і похоронений в церкві св. Спаса.

Як білоруський єпископ Кониський боронив енергічно прав православної церкви у Варшаві, і його промова 1765 р. перед Станіславом Августом зробила велике вражіння. Він старався також добути впливи посередньо через Петербург, з яким увійшов в зносини зараз по висвяченню; завдяки його заходам царський двір взяв під свій протекторат православних в Польській державі і добув для них різні полегші. Прилучення білоруських земель до Росії при першому розборі Польщі було приготовлене його пропагандою.

Кониський займався історією з практичних мотивів, щоби знайти матеріал для оборони Церкви. Результат своїх дослідів він зібрав в працях: “Prawa i wolnosci obywatetom Korony polskiej i W.X.Litewskiego” 1767 (два видання) і “Историческое известие о епархии Могилевской, в Белой России состоящей, и о епархиях в Польше бывших, благочестивих” (по 1772 р.).

У своїх працях Кониський використав літературу і православну, і католицьку та уніятську, як Баронія, Кульчинського, Стебельського, а також і архівні матеріали, і сам він зібрав при своїй катедрі в Могилеві значний архів, ще також багату бібліотеку. Його писання є короткі, без зайвих фраз, але прозорі і ясні та визначуються у деяких місцях великим критицизмом. Про початок організації православної Церкви він заявляє отверто: “Коли і ким основані описані вище єпархії, невідомо”. Він справляє “непростиму похибку нових істориків російських”, які місто Володимир з часів Володимира Великого уважають суздальським Володимиром, коли Нестор виразно говорить про волинський Володимир. Але основою прав православних в Польщі він уважає [угоду про] капітуляцію, зложену з Казимиром Великим 1340 р. (проповідь у Вільні в квітні 1767 р.); у промові до Станислава Августа 1765 р. він каже: “Казимир Великий преславний польський король, як з'єдинив Русь з Польщею, прилучив також греко-руську Церкву до римсько-католицької не як невольницю до пані, але як свобідну і союзницю, що мала ті самі права і привілеї, спільні їм обом”.

Кониський утримував зносини з Григорієм Полетикою і доставляв йому польські історичні твори. Також і Василеві Рубанові подав деякі літописні матеріали.

Кониський мав на тодішнє покоління, мабуть, вплив більший, як це ми є в мож- ности доказати. Автор “Історії Русів” приписав йому свій твір.

Петро Симоновський, бунчуковий товариш. Учився у Київській академії, пізніше у Варшаві, де і сам був учителем. Із синами генерального підскарбія Гу- довича їздив до Німеччини, де слухав лекцій в університетах в Кенігсберзі, Галле і Ляйпціґу, був теж у Парижі. По повороті вступив до урядової служби і дійшов до чину штатського совітника; умер 12 липня 1809.

Якими дорогами йшло його зацікавлення українською історією, не знаємо. В 1765 р. він покінчив “Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах”. Головною основою для цеї компіляції були, як він сам подає, чужі історії Бішінга і Бецольда і Шевальє та українські літописи, в першій мірі, мабуть, Величко. Принагідно він цитує Плінія, Константина Порфірогенета, Окольського і ін.

Симоновський дає історію козаччини від її початків до святочного вибору Кирила Розумовського гетьманом 1751 р. Виклад історії хронологічний, доволі сухий, майже без ніяких загальних заміток. На початку автор спорить з поглядом, немов би козаки були чужого походження. “А що вони є дійсно природні росіяни, а не збіговище народів, як думають деякі, що не хочуть вникнути у старанність історій, доказує нам їхня мова, яка хоч у розговорах багато подібна до польської, але основа її зовсім російська, або ліпше сказати - слов'янська” (с. 3). Також і одність віри вказує на давню одноцільність козаччини. Під польською владою українці спершу мали забезпечені свої права. “Але це не довго продовжалося. Багато поляків повходило в ті провінції, добули собі тут різним способом землі з доходами, розібрали між собою значніші урядові місця, а малоросіян стали цілком легковажити, не мали з ними ніякої рівности і не уважали їх інакше, як за підданих” (с. 3). Польський гніт над козаками і православною вірою став причиною козацьких повстань, аж до Хмельницького. Приєднання України до Московщини, в освітленню автора, це “вічне підданство російському престолу”, - цар відноситься до України з ласкою “по єдинству вір і російського рода” (с. 68). Мазепа - це “природний польський шляхтич” і зрадник...

Александр Рігельман. Народився 1720 р., походив із шляхти, вчився у шляхетськім корпусі, брав участь у війні з турками 1739 р. був в комісії для означення границь з Портою, рисував карту від Києва до Смоленська і плани різних українських міст, будував укріплення і ін. В 1782 р. осів в свойому селі Андріївці біля Чернігова і умер там же 4 листопада 1789 р.

Від 1760 р. збирав матеріали до історії України, від 1782 р. почав обробляти “Летописное повествованиє о Малой России, ея народе і козаках вообще”, у якому користувався Самовидцем і Величком. Його праця не перевищує праць Симо- новського. Написав також “Историю или повествование о донских козаках”.

Василь Рубан (1742-1795). Народився 2 марта 1742 р. в Білгороді, покінчив Київську академію і вступив в урядову службу у Петербурзі; від 1774 р. був секретарем князя Потьомкіна; 1778 р. директором шкіл в Новороссії. Умер в Петербурзі 5 жовтня 1795 р.

Рубан мав письменницьку жилку і залюбки писав оди в честь цариці і визначних людей на дворі. В 1774 р. одним з секретарів Катерини II став молодий

Александер Безбородько і він, мабуть, заохотив Рубана видати коротку історію України та подав йому деякі матеріали до неї.

В 1777 р. Рубан надрукував уже в Петербурзі книжку “Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1734 год”. У передньому слові автор каже, що “записки цеї короткої літописи від 1506 до 1734 р. були ведені генеральними писарями, що були при гетьманах, починаючи від Богдана Хмельницького, аж до смерти Данила Апостола”, він їх добув від архієпископа Юрія Кониського, але новіший дослід виказав, що ця літопись - це ніщо інше, як “Краткое описание Малороссии” - історія, зложена коло 1734 р. на основі літописи Граб'янки. Рубан деякі місця скоротив (напр., війни Хмельницького), інші доповнив на основі “інших записок”; кінцеву частину 1734-1776 рр., отже, устрою України і спис гетьманів та старшин, зладив Безбородько.

Інші твори Рубана такі:

Историческия известия польских писателей о провинциях и городах российских... Парнасский Щепетильник, 1770, XII (без імені автора).

Краткия политическия и историческия известия о Малой России.., Пб., 1773.

О привилегиях королевских, в бытность Киева под Польшею и о грамотах государских... даных киевским училищам. “Старина и новизна”, 11, Пб., 1773.

Роспись митрополитом кіевским с кратким летописанием. Московскій лю- бопительний месяцеслов 1776.

Землеописаніе Малыя России, Пб.1777.

Адріян Чепа, народився в початках 1760-х pp. на Полтавщині, був писарем у земськім суді від 1779 до 1799 р., управителем канцелярії тодішнього управителя України П. Румянцева. Потім осів у своїм селі Чепурківці у Пирятинському повіті. Умер перед 1822 р.

Чепа стояв у дружніх відносинах з різними тодішніми дослідниками старовини й історії України, як Рігельман, Берлинський, Яків Маркович, Бантиш-Каменський, Василь Полетика. Чепа використав свої заняття в канцелярії Рум'янцева, щоби зібрати джерела до історії України. “В часі моєї служби при покійнім Задунайськім, - оповідає він у листі до Полетики 1809 р., - я був зібрав багато документів, що торкаються нашої батьківщини, політичних і історичних та інших, загальних і спеціальних, у тім числі деякі твори про мови, виголошені на зібраннях малоросійського шляхетства і достойні пам'яти письма незабутнього оборонця малоросійських вольностей, покійного Вашого родителя. Все те складало у мене чотирнадцять книг фоліо”. Чепа визичив свої рукописи для праці молодому Якову Марковичу до Петербурга і там по смерти того ж 1804 р. вони запропастилися, з виїмком двох. Заховався зміст одного зі збірників Чепи. Є там витиски із польських конституцій і королівських привілеїв, договорів України з Московщиною, гетьманських універсалів, дещо із хронік та намічені “одинадцять питань про давнє політичне положення Малої Росії”. Чепа не знеохотився цею важкою втратою і збирав дальше історичні й інші матеріали. “Я займаюся - писав він 1810 р. - збиранням всяких паперів, що торкаються Малоросії, не тільки історичних документів, але й всяких п'єс, що відносяться до прав, обставин і стану народа. Мої папери про Малоросію приводжу в порядок, відповідний для студій. Зробив я деякий систематичний розклад. Це, чого недостає, стараюся відшукати, позичити у знайомих, та ще з малим успіхом. Думаю, щоби, кілько можна, доповнити історичними, політичними і іншими документами, указами, надрукованими в газетах, і статтями у різних періодичних виданнях, що відносяться до Малоросії, не виключаючи промов, проголошених публічно, і різних замітних письм”. В однім бруліоні Чепи заховався “План, як розкладати звістки і документи до малоросійської історії”. Поділ тут такий: 1. загальні привілеї, договорні пункти, грамоти, укази, універсали; 2. привілеї, грамоти, універсали приватних осіб; 3. літописи; 4. географічні звістки; 5. про служби, повинности, податки й доходи; 6. про учені заведення для освіти народа; 7. про публічні будови, про запасний хліб, про сіль, монети, асигнації, про банки і банкові контори; 8. про установи канцелярського порядку; 9. милостиві маніфести; 10. про деякі загальні російські закони й укази, присвоєні Малоросії на пояснення, поправу, доповнення, зміну, помноження і зм'ягчення малоросійських прав; 11. про кляси народа. Про монастирі й Церкви, духовенство і причет, шляхетство і уряди, про козаків під різними іменами, про артилерію, про перестворення їх в регулярних, про підданих, або крестян, про вільних людей, про вільних хліборобів, про городи і мешканців їх, купців, міщан і ін., про чужинців, що поселилися в Малоросії; 12. про хліборобство, скотарство, заводи, фабрики, ремесла і рукоділля; 13. письма; 14. промови на зібраннях, проголошені різними особами при різних нагодах; 15. віршовані твори; 16. різні анекдоти і п'єси, що служать до них; 17. записки про забобони, нашептування та ін.

В 18І0 р. в листі до Василя Полетики Чепа подав проєкт видавання історичного журналу, присвяченого українській минувшині, і як на редактора радив Максима Берлинського у Києві. “Якби він згодився... видавати на підписку журнал, або записки малоросійські, як видана “Российская вивлиотека”, “Записки Петра І”, я сподіюся, що віднайшлося би багато свідоцтв і доказів, що лежать в приватних руках, в поросі...”.

Яків Маркович, внук Якова Марковича, автора славного “Дневника”. Народився 1776 р., учився спершу, мабуть, у Глухові, потім у Москві 1792-1793 рр., вступив до війська 1796 р., але, знеохочений невдачами, перейшов до цивільної служби і при протекції графа Безбородька став перекладчиком закордонної колегії у Петербурзі. Маркович бажав вести ширше життя, але мала плата не дозволяла на це і від матері мав не велику поміч. Це привело його до самовбійства 11 лютого 1804 р.

Яків Маркович зацікавився українською старовиною під впливом Чепи, з яким пізнався коло 1795 р. і який доставив йому збірку актів. У Петербурзі, може, мав вплив на його працю граф Безбородько так, як на Рубана. Маркович вибирав виписки до української історії з різних монографій”, підручників, мемуарів та ін.; знав теж деякі історіографічні твори, як Гердера “Ідеен цур Фільософі дер Ґешіх- те дер Меншгайт”. Поза тим звертав увагу на археологічні знахідки, народні звичаї. Все полишилося у його посмертній спадщині. За життя він надрукував тільки “Записки о Малороссии, ея жителях и произведениях, 1798 р. Тут на вступі є нарис історії України. Історію він цінить як пояснення теперішності: “Я не хотів би вступати у царство мрій і привидів (Плутарх так називає історію давніх часів), не хотів би зображати картини мрачної старовини, коли б історія не поясняла характеру і не показувала ступнів освіти і промисловосте кожного народа”. Українців він уважає автохтонами української землі. “Час загладив усі сліди, по яких можна б дійти до місця родження і до гробів перших мешканців Малоросії; але можна назвати її колискою росів, тому що їхні предки сармати, скити і слов'яни поселилися там перші і побудували перші городи”. При оповіданню про св. Андрія замічає, що “новіші письменники сумніваються про це”. При перших княжих часах уважає Україну одною областю, що пізніше поділилася на князівства. Коротко оповідає про польську владу; шляхту утворив Казимир Великий: “обдарував тим достоїнством всіх вірних і хоробрих малоросіян...” Початки козаччини він виводить із місцевого населення, яке Дашкевич зорганізував проти ворогів. Інтересний опис побуту українського народа - пісень, ноші, звичаїв...

II. ГРИГОРІЙ І ВАСИЛЬ ПОЛЕТИКИ

Дуже важне місце [займають] в історіографії на переломі XVIII і XIX в. Григорій Полетика та його син Василь Полетика. З їхніми іменами зв'язана “Історія Русів”.

Григорій Полетика. Народився 1725 р., учився в Київській академії, де його учителем був пізніший Могилівський єпископ Юрій Кониський; в 1746 р. став перекладчиком в Академії наук в Петербурзі, дальше 1748-І764 рр. перекладчиком у св. Синоді, врешті в 1764-1773 рр. - головним інспектором морського шляхетського кадетського корпуса. Пізніше вернувся на Україну до своїх маєтностей в Лубенськім полку, але часто їздив до Петербурга і там умер 8 грудня 1784 р., похоронений в Александріївській лаврі.

Полетика знав кілька мов і зложив кілька перекладів, що вийшли друком в Петербурзі, так: Еніктета “Енхиридіон” 1759 і 1767; Ксенофонта “О достопамятных делах и разговорах Сократових”, 1762; “Словарь на шести языках”, 1763 і ін.

У Петербурзі розпочав теж історичні студії. Вже під час служби в Синоді зложив статтю “О начале, возобновении и распространении учения и училищ в России и нинешнем оных состоянии”, що була призначена для журнала “Ежемесячныя сочинения”, але Ломоносов як цензор не допустив її до друку. В 1767 р. шляхта Лубенського полку вибрала Полетику своїм депутатом до Комісії. Полетика взяв діяльну участь в працях комісії, зібрав для неї великий збірник матеріалів “Права и привилегии малорусскаго шляхетства” і зложив два меморіали, один як відповідь депутатові Малоросійської колегії Дмитру Наталину. У зв'язку з тим Полетика почав студіювати глибше минувшину України. Зібрав він велику бібліотеку, зложену з кількох тисячів томів, яка була, як сам каже, “одна з ліпших бібліотек в Російській державі, а особливо, що тикається моєї збірки російських рукописних і печатних книг, то без перехвалки можу сказати..., що такої не було не тільки у нікого з приватних людей, але й з державними російськими могла йти в суперництво щодо першенства, рідкости й старини книг”. Бібліотеку Полетики згадували у своїх історіях російські історики Щербатов і Шлецер. Та під час пожару в Петербурзі 1771 р. ця бібліотека згоріла. Полетика збирав пізніше ще нові книжки, особливо до історії України. Так, 1780 р. приказував синові Василеві добути Старовольського “Еквес польонус”, а принайменше “переписати хоч ті місця, на котрих він говорить про початок і установлення козаків і про все, що до них відноситься, зазначуючи, на котрій стороні або сторонах це написано, та й титул і місце друку книжки списати”. В 1781 р. просить двоюродного брата Григорія, урядовця російського посольства у Відні, щоби купив йому книжку Мартина Божимовського “Навігація до Любека” (1662), з якої потрібна йому стаття “про початки козаччини”. В 1782 р. архієпископ Юрій Кониський присилає йому цілий ряд польських істориків: Кадлубка, Длуґоша, Ожеховського, Сарніцького, Старовольського, Рудавського, Пясецького, Пасторія, Кояловича, Кобєжицького, Ретенвольського; опісля ще й Твардовського. В 1783 р. син має вишукати йому Коховського і Кояловича і зробити справки у гербарях. Як пізніше згадував Василь, старий Полетика “в останні дні життя” добув великим трудом і коштом багато книг, “по більшій части до малоросійської історії, котрої написання було його предметом”. В зложенім самим Григорієм “Описи ученим и правным делам” зазначено, між іншим: Ч. 50. Оглавления грамотам, статьям, письмам и прочим сочинениям до малороссийськой истории: принадлежащим” і “Ч.110. Письма до разных к малороссийской истории принадлежащия” З цього видно, що Полетика почав уже й порядкувати матеріал до своєї історії. Знаємо також, що Полетика свої історичні досліди використав практично в генеральних працях. Так, у “Родословю” Полетика згадує побіч Богдана Хмельницького і Многогрішного також легендарного гетьмана Семена Перев'язку; до генеалогії Гамалій замічає, що ніякий Гамалія не був у посольстві від Хмельницького до царя, а тільки один їздив до Москви з Брюховецьким і там добув дворянство.

У відповіді депутатові малоросійської колегії Полетика дає короткий огляд історії України, а саме: “яким способом Мала Росія приєдналася до Російської держави і на яких умовах”. Він пише: “багато російських князівств і земель у давні часи приєдналося до Польського королівства і Литовського великого князівства, почасти через завойовання, почасти через добровільне піддання своїх князів, і мали ті самі права, першенство, привілегії, якими користувалися народи польський і литовський; аж накінець по багатьох нападках і озлобленнях, які зроблено в них російському народові через гніт у вірі, нарушення прав і вольностей його, привели до того, що він не хотів бути більше у єдности з ними і під проводом славного гетьмана Богдана Хмельницького збройною рукою відлучився від них і, погодивши зазивами всіх посторонніх володарів, не з якоїсь конечности, а по добрій згоді і виборі, із-за єдности у вірі, приєднався до Російської держави... Це добровільне підданство, основане на договорах, які уложено зі згаданим Богданом Хмельницьким і цілим малоросійським народом, в яких завершено “Всі права, привілегії, першенства, вольности й обичаї, всякого чину і стану людей, як шляхти, гетьмана і війська Запорожського, духовного стану і міщанства і всього народа заховувати у вічні часи без всякого нарушення” ...Згадані вище договори потверджували всі пануючі володарі при нагоді вступления їх на престіл і при виборі кождого гетьмана так новими договорами, як і грамотами з наданнями”. Дальше Полетика зазначує: “Користей, що прийшли Російській державі з цього добровільного приєднання Малої Росії, я не хочу широко вичисляти; досить буде, як коротко їх вкажу: 1) збільшення державного титулу; 2) прилучення таких просторих і родючих земель без ніякого проливу крови, 3) разом з підданством Малої Росії завойовання Смоленського князівства, при якому малоросійське військо мало немалу участь; 4) населення пустих російських земель малоросійським народом, чого доказом служать губернії: Слобідська, Білгородська, Вороніжська; 5) прикривання цею землею внутрішньої Росії від нападів неприятелів, бо замість того, що перше татарські напади доходили до Тули і дальше, тепер кінчаться у Малій Росії; б) військова служба малоросійського війська без плати, що продовжається сто тринацять літ; 7) безплатне удержання великоросійських регулярних військ від 1713 р.: 8) різні побори й податки взяті різними часами до скарбу грішми, хлібом, волами, кіньми і ін; 9) портові цла, що платяться на малоросійських границях без міри більше, як перше; 10) підмоги людьми і всякими іншими припасами в часі воєнних випадків, що доказують бувші війни шведська, турецька і проська” має бути “перська'. З інших заміток звертають увагу випади проти влади гетьманів, “яку вони собі присвоїли більше, як права дозволяють”, що вони скасували виборчі шляхетські суди, що для укріплення своєї влади завели полки сердюцькі і компанійські, присвоїли собі цивільні справи, окрім військових і ін. “Всі ті установи є добрі і довготривалі, що погоджуються з народніми правами”.

З інших творів Григорія Полетики заховалися в рукописах деякі відривки. І так “Историческое известие, на каком основании Малая Россия была под Республикой Польскою и на каких договорах поддалась российским государям, и патриотическое рассуждение, и каким образом можна бы оную нине учредить, чтобы она полезна могла быть Российскому государству без нарушения прав и вольностей”. Автор доказує, що за Богдана Хмельницького і пізніше на Україні залишився давній устрій, в якому перше місце мала шляхта так в адміністрації, як і в судах. Цей устрій був утверджений договорами з Московщиною; гетьмани, що змагали до скріплення своєї влади, руйнували цей устрій. Друга “Записка, какЬ Малая Россия во времия владения польскаго разделена была и о образе ея управления”, третя - “Запись, что Малая Россия не завоевана, а присоединилась добровольно к России”.

Василь Полетика, син Григорія. Народився 1765 р., вчився у Віленськім університеті, вступив до війська, але скоро пішов в одставку і вернувся на Україну до родинних маєтностей у Роменськім повіті. Там був вибраний повітовим маршалом і умер в Коровинцях 1745 р., похоронений там же під сільською церквою.

Василь Полетика, як знаємо, вже як студент помагав батькові розшукувати історичні джерела; при смерти 1784 р. Григорій записав йому цілу бібліотеку: “Тому, що старший син мій Василь Полетика до цього часу показує до наук більшу від інших охоту і вже у них славні успіхи має, то вся моя бібліотека, що складається з рукописних і печатних книг, також всі письма й матеріали оригінальні і копії, що торкаються до учених діл та історії, переказую йому одному”. Василь умів оцінити батьківську бібліотеку і збільшив її книжками, особливо до історії України, і не хотів її позбутися навіть тоді, як бажав її купити граф Микола Рум'янцев. До історичних студій дійшов тою самою дорогою, як батько, з практичних потреб оборони прав стану, до якого належав. В 1809 р. написав “Записку о начале, про- исходжении и достоинстве малороссийского дворянства”; записка призначена для герольдії Правительствуючого Сенату, яка розглядала права різних українських родів до титулу дворян. Інтересний для нас тут короткий огляд історії України, який автор дає на вступі. Схема того огляду взята із меморіалу Григорія Полетики у відповідь Наталину, навіть деякі фрази живцем позичені. Але автор дає докладніше мотивування, цитує різні привілеї польських королів, договори України з Московщиною, врешті літописі і Сипопсис. Ціль меморіалу - доказати, що українці, передовсім дворяни, мають давні права та привілегії та що Московщина повинна з ними рахуватися.

При цій практичній праці Василь набрався охоти написати ширшу історію України. Першу згадку про це маємо з 1809 р., двадцять п'ять літ по смерти Григорія. В листі до Адріяна Чепи він пише: “Між моїми рукописями я вважаю найліпшими писані покійним моїм батьком. У них блистить усюди ум ученого чоловіка, говорить дух великодушного патріота. Від нього я вчуся любити людей і батьківщину і черпаю по іншій части знання, потрібне до їхньої оборони. Підлесно і приємно для сина мати у своїм батьку такого учителя і наставника. Непростиме було б похоронити в поросі його важкі труди для батьківщини і земляків. Малоросіяни, вас повинна єднати з ним вічна любов! Він заслужив на ваші пам'ятники і найліпші будуть для нього, коли ви станете все носити його у вдячних ваших серцях... Всюди стараюся шукати джерел, що відносяться до малоросійської історії, але знаходжу їх мало. До цього часу не маємо повних історій нашої батьківщини. Вірні й найважніші сліди їх губляться, як я замічаю, майже так само у нещасних опустошеннях нашого краю і тих знищеннях, як і через саме занедбання. Писатель цеї історії находить перед собою ці перепони і кидає своє перо. Кромі того, що безпристрасного читатиме тільки потомство. Мала спосібність, слабе знання моє - і це теж відтягає мене від цього труду, кілько я і думаю про його підприняття...”

Рік пізніше, 2 лютого 1810 р. писав знов до Чепи, дякуючи йому за визичені рукописи: “Хоч я маю у себе доволі малоросійських літописців на природнім нашім і інших язиках, у тім числі і величезний рукопис Самійла Величка, але збираю і всі, що тільки попадуть у мої руки. Жаль, що находжу у них одні і ті самі повторення і мало ясної правди. З усім тим я поважаю їх як дорогоцінности батьківщини; і таких, як обставини не переміняться, у нас скоро не стане”. Знов в листі до графа Миколи Рум'янцева 25 листопада 1812 р. він пише: “Зібрані [книги] з великим трудом і старанням моїм батьком в останніх днях його життя і дальше мною., відносяться по більшій части до малоросійської історії, котрої написання було його, а накінець стало моїм предметом”.

В 1809 р. Василь Черниш, маршал дворянства Полтавської губернії на доручення дворян зложив записку про це, що герольдія не признає за деякими українськими урядами права до дворянства. Він звернувся до Адріяна Чепи з прошениям о доповнення його матеріалів. Чепа із своєї багатої збірки вибрав відповідні джерела і перередагував меморіал Черниша. Рівночасно до тої самої теми взявся також Василь Полетика і переслав її Чепі, а той Чернишеві. При цій справі велася дальше переписка між тими трьома діячами, головно між Чепою і Полетикою; вони взаємно віддавали собі плани праці і теми, обговорюли спеціальні питання. Ділилися джерелами. Який був зміст і тон цеї переписки, досить привести пару цитатів: “Ваша записка про право на благородне дворянство співгромадян наших - пише Полетика до Чепи - відкрила мені Вашу любов до батьківщини і прив'язаність до них, Ваш талант і знання. Словом сказати, про все те, що в очах щирих синів батьківщини є безцінне, все те, що може зв'язати мене з Вами найтіснішими вузлами дружби як з ревним любителем її, що мав нагоду пізнати багато обставин, що належать до нашої історії, а для нас є закриті. Як би я був вдоволений, коли б Ви, буваючи тут близько, удостоїли мене своєї гостини і зі мною більше познайомилися” ...Чепа відповідає: “Заслужити на Вашу прихильність і дружбу є і буде для мене здобуток безцінний, подія щаслива!... Як Ви підіймете великий труд написати славну галузь російської історії - історію Малоросії, то довершите тим діла, достойного Вас, зобов'яжете сучасників, а потомство, якому полишите честь віддати належне добродійствам, достоїнствам і заслугам покійного родителя Вашого з іншими діячами нашої батьківщини, не забуде і Вас”.

III. “ІСТОРІЯ РУСІВ”

“Історія Русів” найважніший пам'ятник української історіографії на переломі XVIII-XIX в. Автор її невідомий напевно. Спочатку приписувано її Юрієві Ко- ниському, тепер зібрано докази, що вона зв'язана з родиною Полетик, але це не вирішено ще, чи автором є Григорій, чи Василь Полетика, чи, може, навіть вони оба. Тому важко означити й час її постання - він вагається між 1760 і 1820 р.

“Історія Русів” мала бути віднайдена вперше коло 1828 р. в с. Гриневі у Стародубському повіті. В 1830 р. вона була вже відома в багатьох копіях і стала улюбленим твором, широко читаним, що залишив великий вплив на пару поколінь української інтелігенції.

Щоби зрозуміти значення “Історії Русів”, треба спинитися на ній дещо довше.

У передньому слові до “Історії” автор обговорює справу джерел.

Місцевих джерел до історії України заховалося не багато. “Істориків і літописців свого часу було в Малій Росії доволі. Але що ця країна, як би створена, або засуджена на руїни від частих нападів чужинців і ще частіших набігів і воєн сусідніх народів, і, на кінець, від безнастанних внутрішніх боротьб і побоїщ витерпіла руїну, знищення й пожари всіх родів і, так сказати, обагрена і напоєна кров'ю людською і покрита попелом - чи в такій нещасній землі можна було зберігати що ціле?”

Тому треба користуватися чужими джерелами - записками з Білої Руси, що була одного племени із Україною, а далеко стояла від цього знищення. Таку літо- пись мав білоруський архієпископ Юрій Кониський, з роду українець, довголітній префект і ректор Київської академії. Він упевняв по-архипастирськи, що вона (літопись) була ведена з давніх літ у катедральнім могилівськім монастирі ученими людьми, що відносилися за потрібними відомостями до учених мужів Київської академії і різних значніших малоросійських монастирів, а найбільше до тих, в яких проживав монахом бувший український гетьман Юрій Хмельницький, що залишив по них багато записок і паперів свойого батька, гетьмана Зиновія Хмельницького, і самі журнали важних справ і подій національних. Кониський сам переглянув літопись, поправив її і передав депутатові української шляхти Полетиці, що використав її в своїх меморіалах для комісії уложення нових законів. “І так ця історія, що перейшла тільки визначних умів, хиба повинна бути правдива”.

Натомість до польських джерел автор відноситься з великим недовір'ям.

Історики польські й литовські, яких справедливо підозрівають о видумки й самохвальство, як оповідають історію руського народа, що ніби був у підданстві у поляків, все затьмивали великі його діла, підняті на користь загальної батьківщини, своєї і польської. Скривали навіть їхні виступи та їхню вищість у цій батьківщині та наближали, як тільки можна, цей народ до стану рабства та приниження. А як дійшла їхня повість до часу переслідувань і тиранств польських, які сповняли на руськім народі із-за видуманої від них унії, й, особливо, як дійшло до визволення цього народа з польського ярма своєю власною мужністю і майже безприкладною хоробрістю, то тут ці письменники висипали всі свої обиди й всякого роду неправди й клевети на цей народ, на його проводирів і начальників, називали їх непостійним і бунтливим хлопством, що ніби із-за своєволі й дикости підняли бунти й розрухи. Але діла гетьманів руських Косинського, Наливайка, Остряниці і навіть великі діла Хмельницького, переписки їх та декларації доказують щось цілком противне, і всякий здорово думаючий чоловік побачить у них безсумнівну правду та благородні і справедливі зусилля; побачить при тому й признає розумний, що всяке єство має право боронити свойого єствування, окремішности й свободи та що до того сама природа або Творець дав йому достаточну зброю, або засоби. Про мужність і підприємливість руського народа радимо фантастам й критикам заглянути в історії грецькі, римські і інші чужесторонні, і вони покажуть їм Кагана, Кия, Оскодьда, Святослава, Володимира, Ярослава й інших великих володарів, або князів руських, що воювали славно з руським військом в Европі, Азії, Греції і нападали на самі їхні столиці Константинополь і Рим. І чи ж можливе, щоби такий народ, як пожив дещо у єдности з поляками і литовцями у постійних майже війнах за їхню і за свою батьківщину, щоби втратив свою природну хоробрість, яка потім і над самими поляками і литовцями накінець добре себе показала?

Автор висловлює жаль, що також деякі українські письменники йдуть за злобними польськими істориками і пишуть, що польські королі заселили пусті землі над Дніпром, завели там українських козаків. “Видно, пан письменник такої бо- язної історійки не бував нікуди, крім своєї школи, і не бачив у тій стороні, яку він зве Україною, руських городів, дуже старих, або в кожному разі багато старших від його польських королів!...”

У самому тексті “Історії” відкликів до джерел майже немає. Тільки виїмково з істориків згадує автор Птолемея, Геродота, Діодора (с. 2.), з українських Нестора, між польськими істориками Вагнера (с. 39), врешті Історію Карла ХІІ Вольтера (с. 200, 205). Переписка Богдана Хмельницького з царем і інші записки та діла гетьмана доставив до Могилева архимандрит Староканівського монастиря Макарій - в цьому монастирі мав проживати як монах Юрій Хмельницький (с. 117). Знов договори з Московщиною переховувалися “в архіві Малоросійського трибуналу, під охороною національного присяжного архіваріуса”, але під час пізніших воєн перенесено їх в інший сховок (с. 122).

Наукова критика відомостей “Історії Русів” не переведена ще в подробицях, не вказано ще, на яких джерелах вона опиралася. Але можна ствердити, напр., що універсал Богдана Хмельницького з-під Білої Церкви 1648 р. є вже в літописі Самійла Величка і під впливом Величка писані деякі місця. Але й без детального досліду відразу бачиться, що переважна частина звісток, які подає “Історія Русів”, з явним умислом тенденційно підроблена і видумана автором. Візьмімо, для прикладу, загально відомі події першого року Хмельниччини. Богдан Хмельницький з Січі робить наперед напад на Кодак і добуває твердиню (с. 60-61), аж пів-року пізніше є битва на Жовтих Водах і з Жовтих Вод іде гетьман на Кам'янець і здобуває його (с.74), звідтам вертається до Білої Церкви і під Корсунем зводить невелику битву з поляками; гетьман Калиновський рятується втечею (с. 75), по битві під Пилявцями Хмельницький зайняв Львів, що йому піддався добровільно, поставив пушки на одному костелі і так добував замку! (с. 81). І як ввійти ще докладніше в подробиці, заналізувати різні розмови, листи, трактати, які автор подає в повному тексті, що все те є фальсифікати, зложені автором, з одною і тою самою тенденцією. Яка ж була тенденція автора, яка мета його історії'?

Головна ціль, для якої він написав історію, проявляється вже у цитованім переднім слові, коли він боронить минувшину України перед закидами поляків та своїх малосвідомих істориків. Він згадує про це, як руські князі виводили великі флоти на Чорнім морі, на Грецію, під самий Царгород і як Україна добувалася з-під польської влади і боронилася від поляків, як зведено 34 війни - чим це не є достаточна причина, “щоби віддати всьому народові і його проводирям за їхні змагання й геройство належну справедливість” (с. IV).

Автор старається за всяку ціну зреабілітувати історію України перед чужими і перед своїми, вказати на здобутки і заслуги українського народу, змалювати образ минувшини, змалювати корисно, гарно і блискуче, щоби привернути Україні заслужену славу і пошанування у всіх.

Чи при цій яркій тенденції “Історія Русів” має таке значення для науки? І ні, і так! Як джерело до пізнання подій минувшини “Історія Русів” є без вартости. Навіть як допустити, що автор користувався такими джерелами, яких ми не знаємо, звідки пише, то його нахил до підроблювання, його очевидне фальшування на кождій сторінці роблять ці джерела підозрілими і наказують якнайбільшу обережність. Не можна навіть бути певним, чи ці різні оповідання, що він подає до подій XVIII в., що могли дістатися дорогою усної традиції, не є також підроблені і видумані. Над кожним фактом, що подає “Історія Русів”, треба класти знак питання.

Але “Історія Русів” має велику ціну з іншого погляду як документ, як дивився на минувшину України український історик з перших десятиліть ХІХ в. Цей історик, правда, не мав достовірних джерел, сам творив їх собі, сам творив події минувшини, але якраз це інтересно: як він освітлював ці події, як уявляв собі хід історичного розвитку України? Отже, з того боку “Історія Русів” - це твір дуже талановитий. Автор не губиться в нетрях подробиць, не дає себе привалити хаосом подій, він панує над історичним матеріалом, вибирає з нього це, що потрібне для його будови та все й всюди старається перевести свою, провідну лінію. Минувшина - це тільки канва, на якій він вишиває свої взори.

Провідні ідеї автора “Історії Русів” виступають в його творі виразно і ясно. Він бажає дати цілість історії України та відмежити українську історію від історії Московщини. Головну увагу він звертає на історію держави.

Схема, в якій він подає історію України, коротка, всецільна - ось яка: Україна спершу була самостійною державою. Для оборони від татар ввійшла вона в союз з Литвою й Польщею на основах рівности. 3 причини польських переслідувань вийшла з того союза і ввійшла в зв'язь з Московщиною, знов на основах рівности.

Цю схему бачили ми вже в меморіалі Григорія Полетики з 1767 р., потім з деякими змінами у Василя Полетики в меморіалі з 1809 р. В “Історії Русів” вона проводиться консеквентно і повторюється у довших і коротших варіянтах. Для прикладу візьмемо маніфест шведського короля Карла XII до українського народу, очевидно, зложений самим автором. “Відомо всьому світові, що руський народ зі своїми козаками був спочатку народом самодержавним, себто зависимим від самого себе, під правлінням своїх князів, або самодержавців, з'єдинився згодом з Литвою і Польщею, щоби з ними виступити проти татар, що їх нищили, але потім буря насильств і скажености поляків, освободився від них своєю силою і хоробрістю, з'єдинився з Московщиною добровільно, тільки із-за одної віри і зробив її такою, якою вона є тепер (с. 209-210)”.

Суцільність цеї схеми можна прослідити в подробицях викладу автора. Перші, слов'янські, часи він зображає в той спосіб, щоби доказати, що українські слов'яни були автохтонами на своїй землі. Так, отже, скити, варяги, козари, печеніги - це тільки різні назви слов'янських племен. Як доказ давньої слов'янської колонізації автор подає також слов'янські назви різних опустілих городів, слов'янські написи на різних пам'ятках, назви рік, гір і інше на степах кримських, заволжанських, півострові Тамані і ін.

Часи княжої держави “Історія Русів” подає коротко, тому що вони, як сказано у передньому слові, добре відомі із російських підручників. Але принагідно старається доказати, що історія України - “це і одинока історія російська, бо, як відомо, початок цеї історії береться від князів і князівств київських з додатком одного тільки новгородського князя Рюрика” (с. 1). В дальшому викладі автор принагідно згадує, що назва “Русь” перейшла з України до Москалів (с. 204) і що Київ був колискою християнства, що українські церковні обряди були зразкові для Московщини (с. 154) і інших. Внутрішний устрій княжих часів схарактеризований цими словами: “Князі, або верховні начальники були вибирані від народа в одній особі, але на всю династію і потомство вибраного володіло по наслідстві” (с. 3).

Дальше оповідається, як татари зруйнували Україну і значніші роди емігрували у Литовське князівство і як пізніше наклонили князя Гедиміна виступити проти татар і визволити українську землю. Гедимін по своїх побідах над татарами “обновив правління руське під старшинством вибраних народом осіб”, “права й обичаї руські не тільки потвердив тамошньому народові у всьому його просторові, але й увів їх у свої землі разом з письмом або грамотою руською” (с. 5). Автор рішуче виступає проти думки, немовби Литва зброєю завоювала Україну: “з самих трактатів, привілегіїв і пактів, що злучали руський народ з Литвою і Польщею, видно, що він з'єдинився і робив договори як вільний і свобідний, а не як завойований”. Всі три народи трактувалися як рівні; тому [було] також трьох рівних гетьманів: польського, литовського і руського (с. 6-7). Також і південна частина Малоросії - “Галіція” не була ніколи покорена польською зброєю, поляки помогли тільки галичанам визволитися з-під влади татар і угрів, і як доказ автор приводить привілегію Казимира Великого для “люду руського” в Галичині з забезпеченням всяких прав! (с. 8-9). І дальше автор находить привілегії кожного польського короля для Руси... Отже і тут та сама головна тенденція - доказати рівноправність українського народу з сусідами і підняти його значення.

“По з'єдиненню Малої Росії з Польською державою першими гетьманами у ній залишено потомків природних руських князів Світольдів, Ольговичів, або Олельковичів і Острожських, які правом спадщини, признаної і все поважаної від польських королів і великих литовських князів, правили своїм народом вже в уряді гетьманів і воєвод по конституціях королівства” (с. 9), а король Олексан- дер умер останній з мужеської лінії руських князів. Семен Олелькович: “і силою обов'язуючих конституцій королівства в 1506 р. лицарство вибрало першого гетьмана руського із фамілії сенаторської Пренцлава Лянцкоронського”, посвояченого з княжими родами (с. 13). Тоді для оборони границь над Дніпром утворено сторожу з “малоросійських козаків”. В той спосіб автор лучить історію козаччини з княжими часами, уряд козацьких гетьманів дістає санкції споріднення з давними князями.

До найбільшого розвитку козаччина дійшла за короля Степана Баторія. Він “у всіх відносинах до руського війська і народу був таким патріотом, яким уважався у римлян імператор Тит, син Веспасіяна, тобто другом і батьком людства. Він своєю правотою і лагідністю влив у всі народи королівства духа єдности і братерської згоди. Не чувати було між ними ніяких спорів ні про породи, ні про вищість, ні про релігію, що часто хвилюють народні уми. Саме навіть духовенство, склонне звичайно до спорів і присвоєння собі правовірності, подобало тоді на агнців непорочних золотого віку, або пастирства Адама” (с. 28).

Рішучі зміни в положенню України приходять по смерти Баторія тоді, коли козацьким гетьманом вибрано Федора (!) Косинського. “В його часи почалася ця відома епоха страху і знищення для обох народів: польського і руського, епоха, замовчана в історіях, або легко у них описана, але яка потрясла Польщею до самих основ і трясла нею більше, як сто літ, і накінець, кинула у безодню занепаду, а руському народові дала випити таку гірку чашу, якої і в часи Нерона та Каліґули не всі християни зазнавали, і перевела його в інший вид і положення” (с. 32). Причиною цього була Унія, видумана в Римі, що перейшла до нас “в лисій шкірі з вовчим горлом”. Духовенство, зібране в Берестю, перекуплене обіцянками особистих користей, “не журилось ні трохи про свої обов'язки перед Богом, перед всею Церквою і народом, що його вибрав” і підписало згоду на Унію (с. 32-33). За православну віру заступився гетьман Косинський, але його арештовано і замкнено в кам'яному стовпі, де він загинув з голоду. Гетьмана Павла (!) Наливайка Йдеться про Северина Наливайка. з товаришами посаджено в мідяного бика і спалено живих. “По замученню гетьмана Наливайка таким нечуваним варварством вийшов із сойму чи від вельмож, що ним управляли, такий же варварський засуд на весь руський народ. У ньому об'явлено його відступним, віроломним, бунтівничим і засуджено на неволю, переслідування і загальне гоніння. Наслідком цього неронівського засуду було вилучення руських депутатів навсе з національного сейму і всього лицарства від виборів і обов'язків у правлінні і суді, відібрання староств, сіл і інших рангових маєтностий від усіх чиновників і урядників руських і знищення їх самих. Руське лицарство названо хлопами, а народ, що відкидав Унію - схизматиками. У всі адміністративні і судебні, малоросійські уряди наслано поляків з численними урядовцями, городи зайняли польські гарнізони, другі оселі - їхні війська. Дано їм владу все те робити руському народові, чого самі схотять і придумають, і вони виповняли цей наказ з лихвою і що тільки може видумати своєвільний надутий і п'яний чоловік, робили над нещасним руським народом без викидів сумління. Грабежі, насилля над жінками і навіть дітьми, побої, муки й вбійства перейшли міру найбільше непро свічених варварів. Вони вважали й називали народ невільниками, або польським ясиром і майно признавали своїм. Як збиралося разом кількох людей для звичайних господарських робіт, або святкування, зараз з побоями розганяли і про їхні розмови в допитах вивідувалися, забороняли на будуче збиратися і розмовляти разом. Руські церкви силою або насиллям обертали на Унію. Римське духовенство, що з тріумфом роз'їздилося по Малій Росії для нагляду і силування до уніятства, возили від церкви до церкви людей, запряжених у їхні довгі повозки по двадцять і більше чоловік у ряд. На прислуги свому духовенству поляки вибирали найгарніші руські дівчата. Церкви прихожан, що не погоджувалися на Унію, віддано в аренду жидам і назначено на всяку відправу у них грошеву плату від 1 до 5 талярів, а за хрещення дітей і похорони мертвих від 1 до 4 золотих. Жиди тримали у себе церковні ключі і шнури від дзвонів і всякими способами знущалися над православними.

Багато визначних людей із шляхти не могло перенести тих переслідувань і перейшло на Унію. А дальше відреклося від самої породи своєї “руської”, свої назвиська переробило на польські і стало звати себе “природними поляками”. Вони теж прийняли систему польської політики і помагали нищити полякам свій нещасливий народ. “Головний політичний намір був в тім, щоби ослабити малоросійські війська і розбити їхні полки, що складалися з реєстрових козаків, це вони й вспіли зробити” (с. 41).

Цей опис “Епохи терору і знищення” у подробицях зовсім не правдивий (згадати хоч би про легендарну смерть Косинського і Наливайка, не стверджене фактами орендування церков і ін.), але загальна концепція автора заслуговує на ближчу увагу. Поневолення України поляками, хоч автор не опирався тут на джерелах, відтворене з надзвичайною інтуіцією і життєвою правдою. Характеристики поляків як народу “своєвільного і надутого”, способи, якими поляки переслідували народ, загальна “система польської політики”, що змагала до зруйнування українського життя за всяку ціну - все те взяте автором з обсервації життя і змальоване живими, правдивими красками. Коли додати до цього пафос, з яким автор зображує всі події, це сердечне, глибоке спочування до народу й кривди, обурення до вчинків ворогів і ненависть до них, то матимемо постать автора, гарячого патріота, що в своїй історії кує зброю проти ворога.

У дальшому оповіданні автор виводить довгий ряд гетьманів і біля них групує політичні і воєнні події, рідко правдиві, здебільша ним самим підмальовані, а то й цілком видумані. Всюди зображено “нелюдське насильство і варварство” (с. 51) поляків, зібрано докази, що “поляки в умовах і присягах все показувалися непостійні та віроломні” (с. 55). В той спосіб підготовлюється думка, що українці мусили виступити зі зброєю в руках проти поляків і знищити Польську державу.

Врешті приходять війни Богдана Хмельницького. При кожній нагоді автор малює яркими барвами причини повстання та мету, до якої йдуть повстанці. Хмельницький також промовляє до реєстрових козаків: “Ми підняли зброю не для якоїсь користи, або пустої слави, а тільки для оборони нашої батьківщини, життя нашого і життя дітей наших! Всі народи, що живуть у світі, все боронили і вічно боронитимуть своє існування, свободу і власність!... Чого ж, браття, бути нам без чуття і тягнути важкі окови рабства у дрімоті і соромнім невільництві у власній ще землі своїй? Поляки, що озброїли вас на нас, це загальні непримиримі наші вороги; вони вже все відняли у нас: честь, права власності і саму свободу мови й віри нашої; залишається при нас одно - життя, але й воно безнадійне й невиносиме нам самим; і яке життя таке, як воно виповнене горем і страхом, безнастанним відчаєм? Предки наші... як єдналися з литовцями й поляками добровільно й заради взаїмної оборони від чужинців, прийшли до них зі своєю природною землею, із своїми городами й селами, навіть із своїми законами, з усім, що потрібно в життю. Поляки їм і нам нічого не давали ні за один гріш, а заслуги наші і предків наших, зроблені полякам для оборони і розширення їхнього королівства, відомі всій Европі і Азії. Та за пролиту за них кров нашу і за убиті на полях боротьби тисячі і тьми війська нашого поляки нагороджують нас одною погордою, насильством і тиранствами всіх родів. І як ви, браття і други, не бачите свойого приниження від поляків і не чуєте згірдних імен, які вони надали вам, тобто імени хлопа і схизматика, то згадайте хоч недавні жертви предків ваших і братів ваших, виданих підступом і зрадою та замучених від поляків найбільшим, нечуваним варварством. Всі ці мученики, замучені за свою батьківщину, за свободу і віру батьків своїх, якою поляки погорджують і висміюють в очах ваших. І ці мученики, що пострадали неповинно, кличуть до вас із могил своїх, жадають за кров пімсти і визивають на оборону вас самих і Батьківщини своєї!” (62-63).