Українська історіографія ХІХ-ХХ ст.

Про новий устрій України, який принесло повстання, автор не вміє сказати. При першім поході Богдана Хмельницького на Г аличину згадує тільки коротко, що козацьке військо мало приказ “очищувати городи і села малоросійські від управи польської і від уніятства та жидівства і привернути у них давній устрій свободи на правах і обичаях руських” (с. 80); так само й на Волині “ привертали давній устрій” руський і виганяли польський” (с. 83). Тодішню Українську державу автор вважає вповні самостійною, незалежність дав Україні Зборівський мир. “Це той пресловутий день, що повинен бути все пам'ятним в малоросійській історії. Він порішив визволення руського народа від ярма польського і в ньому положено камінь під основи нової епохи цього народу” (с. 91). В точках Зборівського трактату, поданого в “Історії Русів” читаємо на початку: “Народ руський з усіми його областями, городами, селами і з всякою до них народною і національною приналежністю визволяється і виймається з всяких претензій і тягарів польських та литовських на вічні часи як від віків вільний, самобутній і не завойований, а тільки по добровільним пактам приналежний до єдности польської і литовської”. У третій точці: “народ руський від цього часу є і має бути ні від кого, кромі самого себе й правління свого, не залежний. А це правління вибирається й установлюється загальною порадою і добровільно від всіх станів і приговором чинів і товариства по стародавним правам й обичаям руським і ніхто їм в тому нехай не мішає, ні посередничить ніяким способом: ні тайним, ні явним, а найбільше насиллям” (с. 94). У Зборівському договорі означений устрій держави, зокрема про гетьманську владу. Верховний начальник і господар Руської землі має бути гетьман, вибираний чинами й військом з-поміж себе вільними голосами, а посторонньому, або що постав би інакше, не бути нікому в ніяку пору” (с. 95). Проти дідичного гетьманства заявляється сам Хмельницький: “Від дідичного володіння народом сим моєї фамілії в уряді гетьманів я рішуче відказуюсь, цього все буду уникати, як противного правам і обичаям народним, по яким управляти повинні вибирані урядники і сам гетьман. Я, що обновив у них ці права з пожертвою великою числа вояків, вибраних з-поміж них, які своєю кров'ю всі права запечатали, соромлюся і стидаюся навіть подумати про їх нарушения” (с. 96).

Дальше розважається справи самостійносте: чи Україна має бути незалежна, чи у зв'язку з котрим сусідом. “Що торкається протекції, - говорить Хмельницький, - то вона не тільки нам корисна, але майже неминуча і здорово думаючий чоловік, або зрілий політик від першого погляду замітить, що саме положення землі нашої, відкритої від всіх сторін і не відповідної до укріплень, робить нас ігровищем невідомої долі і сліпих випадків. Коли ж нас засліпили і привели у гордість многі й великі побіди наші над неприятелем і добута через те слава майже всесвітня, то знайте, друзі й браття, що це зробив більше народний ентузіазм, піднятий крайньою жорстокістю польською і так само крайнім огірченням, і непритомність народна і кілько при тому ми добули слави, тільки ж нажили тим і зависників, що при всіх нагодах, деколи й умисно для власної безпечности й осторожности, не забудуть сіяти між нас кукіль, або досліджувати, пробувати нас, як лікарі досліджують своїх хворих, дотикаючи пульсу” (с. 97).

Коли прийшлося вибирати союзників, молодші урядовці й козаки, - оповідає автор, - заявили свою згоду на союз з турками із-за таких причин: “У них воєнний народ у незвичайному поважанні й пошані, і для селян немає для них ні аренд жидівських, ні великих податків та індукт, як у Польщі; а що найважніше, немає у них кріпосних, або продажних людей, себто мужиків... Турецька протекція є від інших певніша й корисніша, і не дивлячися на їхнє бісурманство, кождий турок, що покленеться одною своєю бородою, ніколи вже не переступить своєї клятви й не перемінить свойого слова.” (с. 118).

Натомість думка про союз з Московщиною стрічає велике невдоволення. Автор в різних місцях виявляється неприхильником Москви.

В уста Богуна вкладає такі слова: “У народі московськім панує само рабство і невільництво у найвищім ступені, у них, кромі Божого і царського, нічого власного нема й не може бути, й люди, по їхніх думках, приведені на світ ніби для того, щоби в ньому не мати нічого, а тільки бути рабами. Самі вельможі й бояри московські титулуються звичайно рабами царя і в просьбах своїх пишуть, що б'ють йому чолом; щодо простого народу, то всі вони вважаються кріпосними, якби не від одного народа вийшли, а були накуплені з бранців і невільників” (с. 98). В іншому місці хан говорить про Московщину: “Вона недавно вийшла із володіння татарського. всі чини і народ майже неграмотний і силою різновірства та нудних богослужень наближається до поганства, жорстокістю переходять диких. пригадати їхню сварливість за самі дрібниці й дурниці, за які вони вели божевільний й довголітній спір, та війну з шведами й поляками, що замітили у переписах з ними що-небудь нескладне в словах; за те вони і між собою безнастанно деруться і тиранізують себе, находячи в своїх книгах і христах що-небудь не до ладу і не по праві кожного. Пригадати треба їхню жадність до влади і претензії, по яким вони присвоюють навіть цілі держави, імперії грецьку й римську, захопили навіть державний герб тих держав, себто двоголового вірла... Пригадати, на кінець, непостійне правління їхніх царів і нищення самих царів, з яких деяких вони самі по-злодійськи замучили, а одного продали полякам на смерть. А доказано вже, що де немає постійної релігії і добрих обичаїв, там і правління постійного не може бути, і русаки наші будуть ходити між москалями, як вівці між вовками!” (с. 134-5).

Але все-таки Україна увійшла у зв'язь з Московщиною. Як головну причину цього українсько-московського єднання автор подає релігійні мотиви. Хмельницький так толкує це козакам: “Віддатися християнам добровільно у владу невірних, або ввійти з ними в дружбу і мати з ними спілку - це для християнства гріх смертний і поступок передовсім християнству ганебний і гідний осуду і майже те саме, що самовбійство, або як мається з такими єдність і зносини, чи ж не можна повернутися із християнського шляху і заразитися бісурменською огидою? А що ж є важніше в світі, як не заховання своєї батьківської віри божественної і єдиної в людстві? Коли ж з'єднаємося з невірними, ударимо на Московське царство, на цей одинокий і свобідний останок християнської держави, єдиновірної з нами, і покоримо його під таке ж магометанське ярмо, у якому перебувають єдиновірні ієрархати Константинопольський, Єрусалимський, Антіохійській і Александрій- ський, то ми що будемо тоді перед лицем світа? По правді, не що інше, як тільки “притча во язиці” і посміховище у людей, і будемо ще більше окаяні від народів содомського і гоморського, яких погубив правий суд Божий з такою страшною грозою. Та самі тоді останемося як обломане судно на широкому морі, в яке б'ють хвилі з усіх сторін і яке не має пристановища і надії до спасения. І будемо те саме, що були після наступу Батия під татарською владою, себто невольники у бого- служенні і християнстві, або й відступники, раби вічні, що загибають з душею і тілом” (с. 118-119).

Врешті списано умову між обома сторонами, гетьман з радою апробували їх, московські посли “потвердили присягою своєю від особи царя і царства московського на вічне і нерушиме хоронення умовлених договорів” (с. 119).

Договір поданий в “Історії Русів” тільки в скороченню і в трьох пунктах; у першім пункті читаємо: “Вони мають оставати на всіх давніших договорах і пактах, заключених з Польщею і Литвою і затверджених привілегіями польських королів і великих литовських князів, і по них користуватися всіми привілегіями і свободами вічно без всякої переміни” (с. 120). Другий пункт заперечує Помилка. Має бути: забезпечує. ненарушимість маєт- ностей, третій - власні виборні суди. Цар потвердив договір і зрівняв українські стани з боярами, дворянами і всіма ступнями московськими або великоросійськими, що у договорах не було пояснюване, але містилося в пактах з Польщею і привілегіях королівських, затверджених статтями, декілька разів узаконено і потверджено, що з'єдинюємося, як рівні з рівними і вольні з вольними (с. 121-122).

У московсько-українському союзі автор бачить користи, але передусім для Московщини. З'єдинення Малоросії з Московським царством налякало всі майже европейські двори. Система рівноваги держав почала вже тоді розвиватися, Московське царство хоч саме собою не звертало ще більшої уваги сусідів як зруйноване і принижене недавнім страхіттям самозванців і внутрішніх воєн, але зависть сусідів, що знали значні простори Малоросії, що з'єдинилась з ним, її многолюдство з таким хоробрим, відважним військом, не залишалася без наслідків. І як Польща не набридла сусіднім державам своїми тривогами і непостійним правлінням, то всі бажали радше мати діло з цею республікою, що підлягає все змінам, як бачити в Росії державу абсолютну, що нараз піднеслася на ступінь могутніх і страшних царств, без всяких втрат і шкід, і якби з неба цим безцінним даром збагатилася” (с. 122).

Але дружба з москалями скоро почалася псувати. Виговський перший виступив проти царя, але це “природний поляк” (с. 143-148). Але і вірний Московщині Юрій Хмельницький мусить жалуватися цареві на “тяжкі обиди свої” від бояр і чиновників, що їх поведення не вказує нічого дружнього, або союзного до нього, гетьмана, і малороссійського війська, немає навіть політичної цілі, щоби утримати народ хоч в облудній єдності і приятельських зносинах, і все в них робиться якраз противно, а поведення їх і розмова дишуть одною погордою і насмішками над тутешнім народом.

Гноблення “виговцями” і “хахлами” - це звичайні для них титули і названия. Сама навіть релігія і віра тут народа, що колись була зразковою і колискою для всеї Росії, ганьбиться від них “обливальщиною”, що не має хрестів на шиях і нашийників на возах. Одним словом сказати, ледве признається цей народ за боже сотворіння” (с. 153-154). Та цар не дав гетьманові справедливости, а ще докоряв йому: “всяка шутка, або насмішка - це дурниця і не варта алтина, і нема в ній правди, а невже справедливо, що хто приходить незваний, той виходить непровожаний, а святе місце не буває пусте” (с. 154). Згодом знов Брюховецький пише до царя, що причини розрухів проти воєводів на Україні є “не народ, а россійське правительство, що прислало їх проти прав і договорів народних з інструкціями просто єгипетськими, або вавилонськими” (с. 165). Дорошенко картає Брюховецького: “Такий начальник у народі, як Ти, Іване, повинен є судові божому й людському. Народ, що доручив Тобі свою долю, пролив незліченну силу своєї крови, тратив також безчисленних предків і потомків своїх, убитих у боротьбі, ведучи довголітні війни з поляками за волю й свободу свою. І яку ж він має тепер волю й свободу? По правді, ніякої, а одну злобну химеру! Цілорічні труди їх і все добуте їхнім потом віднімають у них воєводи й пристави; суд і розправа в їхніх руках. І що лишається нещасному народови? Одинока бідність, сум і зітхання! Як нема вже в Тебе сили і відваги, то можна пошукати й сторонньої; а як немає в християнстві правди, то можна пошукати її в іновірців; а це є цілком оправдане, що як людина потопає, то й за бритву хапається, і це не гріх і не глупота, але крайність, вимушена необхідністю. Я готовий все уступити в користь народа, навіть і саму жизнь свою; але оставити його в важкій неволі - про це й думати мені невиносимо!” (с. 166).

Цілий дальший розгляд історії Гетьманщини обертається коло союза з Московщиною. Інших принципіяльних справ автор майже не торкає. До цих часів можна згадати ще тільки характеристику гетьманів. Дуже високо ставить автор Богдана Хмельницького, це - зразок володаря.

“Заслуги цього гетьмана справді були варті всенародного оплакування, і таких людей Божа воля тільки віками приводить у людстві для знаменитих її намірів і уладжень. Він при першоряднім своїм розумі був дуже доброї душі і справедливий; у національних справах знаменитий політик, у війні неустрашимий і підприємливий воїн. Хоробрість його рівняється рівнодушности. У побідах своїх ніколи не жадний слави, але в неудачах не упадав на дусі. Терпеливість в найтяжчих трудах і подвигах ніколи його не залишала. Голод і спрагу, холод і спеку зносив із звичайним спокоєм. Свою Батьківщину й народ він так любив, що своїм спокоєм, здоров'ям і самим життям все жертвував для нього без найменшого нарікання. Одним словом, був найліпший для народа верховний старшина і для війська зразковий воїн” (с. 142).

Виговський “був природний поляк, заховав у собі характер своєї нації у всій повноті і безмірній амбіції, все бажав гетьманського достоїнства” (с. 143). Свою політику він вів в інтересах Польщі. Гетьманство Юрія Хмельницького - це “тільки іграшка долі і то найбільш змінчивої” (с. 156).

Брюховецький змальований як кар'єрович. Многогрішний має в автора великі симпатії як “гарний вождь, визначний політик і справедливий суддя в управі” (с. 171), промовчане навіть його арештовання і висилка на Сибір. Самойло- вич - безбарвний. Мазепа - добув гетьманство перекупством.

При гетьманстві Мазепи відношення до Московщини ставить на вістрю меча. Мазепа так пояснює потребу союза зі шведами: “Ми стоїмо тепер, браття, при двох пропастях, що готові нас пожерти, як не виберемо для себе певної дороги, щоби їх обійти. Монархи, що воюють зі собою, приблизили театр війни до наших границь і такі роз'ярені один на одного, що підвладні їм народи терплять вже і ще перетерплять незміриму безодню зла, а ми між ним є точкою або метою цього нещастя. Вони оба у своїм упорі та присвоєнню необмеженої влади подібні є найстрашнішим деспотам, яких видала коли-небудь вся Азія й Африка. І тому той, що буде побіджений і впаде, зруйнує собою і державу свою і приведе її у занепад. Доля рішила, що жереб цих держав вирішиться у нашій Батьківщині і в наших очах; ми бачимо цю загрозу, що зібралася над нашими головами, як же не подумати, не погадати нам про нас самих? Моя думка, чужа всяким пристрастям шкідним і душевним спокусам, є така: як шведський король, все побідний і якого вся Европа шанує і боїться, побідить російського царя і зруйнує його державу, то ми неминуче будемо причислені до Польщі і віддані у рабство полякам по волі побідника, і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права й привілеї, і давніші на це договори й трактати самі собою знівечаться, бо нас природно вважатимуть завойованими, або покореними зброєю. Внаслідок того будемо рабами вічними і наша остання доля буде гірша першої, яку наші предки дізнали від поляків, що й сама згадка про неї приводить вже в страх. А як допустити російського царя, щоби став побідником, то вже недоля, що нас чекає, зготовлена нам від самого царя, бо Ви бачите, що хоч він походить із роду, що його народ вибрав із свойого дворянства, але присвоїв собі необмежену владу, карає цей народ по своїй волі і не тільки свобода й майно народне, але й саме життя його поневолене одинокою волею і капризом царя. Бачили ми й наслідки цього деспотизму, як він винищив многочисленні сім'ї найбільш варварськими карами за вини, утворені обмовою і вимушені тиранськими допитами, яких людство ніяк не може стерпіти і перетерпіти. Причину загальних болів наших досвідчив і я на самому собі. Вам відомо, що за моє відречення від його замислів, пагубних для нашої батьківщини, мене вибито по щоці, як блудницю без чести. І хто вже не признає, що тиран, який так ганебно збезчестив особу, що є представником нації, очевидно й члени її вважає скотом бездушним і гноєм своїм. І справді за тих їх мають. Коли висланого до нього народного депутата Войнаровського з жалобою про насильства й кривди, які безнастанно роблять народові московські війська, і з прошениям потвердити договорні статті, заключені при підданні Хмельницького, яких він не потвердив, а повинен на основі тих же договорів потвердити, - він прийняв пощочинами і тюрмою і хотів покарати шибеницею, від якої він спасся тільки утечею. І так остається нам, браття, що на час прийшло вибирати [зло] менше, щоби потомство наше, кинене у неволю нами виключно, не обтяжило нас своїми жалобами і прокляттями!” (с. 202-208).

Мазепа повідомляє, що шведський король згодився на нейтральність України: “тобто, ми не маємо воювати ні зі шведами, ні з поляками, ні з великоросіяна- ми, а повинні зібратися з нашими воєнними силами, стати у відповідних місцях та боронити нашої Батьківщини, відбиваючи того, хто нападе на неї війною” (с. 203), та що на це погоджуються деякі царські “бояри, не заражені ще німеччиною”. І ми тепер повинні вважати шведів своїми приятелями, союзниками, добродіями і як би від Бога зісланими для визволення нас від рабства, погорди і для привернення у давній ступінь свободи і власної державности. То відомо, що перше ми були це, що тепер московці: правління, першенство, сама назва Руси від нас до них перейшла. Але тепер ми в них як притча у язиціх” (с. 204).

У цих словах звучить вже резигнація. Автор шукає забезпечення України в пасивності, “в нейтральності”. Він мусить признати, що провід і сила переходить з України до Московщини. Відносини України до Московщини ще раз освітлені у маніфестах обох монархів, що ведуть боротьбу за українські землі. Шведський король у своїм зазиві до українського населення писав: “Мені відомо із слухів та із протесту гетьмана Мазепи, що московський цар, що є непримиримим ворогом усіх народів в світі і бажаючи покорити їх під своє ярмо, кинув і козаків у своє рабство, погорджуючи, віднімаючи і касуючи всі ваші права, свободи, утверджені святочними договорами і трактатами з вами, забув при тому і безсоромно саму вдячність, яку всі народи уважають за святість, яку винна вам, козакам і народови руському, Московщина, що була доведена внутрішніми війнами, самозванцями і поляками до знищення і майже небуття, але вами підтримана і скріплена. Бо відомо всьому світові, що руський народ із своїми козаками був спочатку народом самодержавним, себто зависимим від самого себе, під правлінням своїх князів, або самодержців, з'єдинився згодом з Литвою і Польщею, щоби виступити з ними проти татар, що їх нищили, потім із-за насильства і скажености поляків освободився від них своєю силою і хоробрістю, з'єдинився з Московщиною добровільно, тільки із-за одної віри, і зробив її такою, якою вона є тепер, і від неї є покривджений і гноблений безсовісно і безсоромно. І так я обіцяю і перед усім світом святочно клянусь честю моєю королівською по поборенню свойого неприятеля привернути цю землю козацьку або руську і її первісне положення самодержавне і ні від кого на світі не зависиме” (с. 209-210). Цар Петро відповідає на шведський маніфест, що він ніколи й на думці не мав обиджати, руйнувати, поневолювати вільний народ малоросійський, а тим більше касувати й нищити їхні права й привілеї, затверджені його батьком царем Олексієм Михайловичем у договорних статтях славного й мудрого гетьмана Зиновія Хмельницького, при з'єдиненню Малоросії з Великоросійською державою заключених, але по них і по окремій царській милости буде цей вірний і ревний народ утримувати при всіх його правах, вольностях і першенствах вічно і ненарушно. І можна без хитрости сказати, що ні один народ під сонцем не може хвалитися такою легкістю і свободою, як наш малоросійський народ, бо ні одного гроша у наш скарб ми не веліли брати з нього і наступникам нашим про це завіщали” (с. 110).

Народ переходить на сторону Петра “із-за одновірства і однородства” (с. 211). Але москалі за повстання Мазепи карають винуватих і невинних; автор описує знищення Батурина, допити мазепинців у Лебедині і жорстокі кари на них, а дальше дає автор таку рефлексію: “Остається тепер роздумати і осудити, що коли по словам самого Спасителя, описаним у Євангелії, які непомильні, не переводяться, коли за всяку кров, пролиту на землі, зажадається рахунку від рода цього, то який рахунок належить за кров народа руського, пролиту від крови гетьмана Наливайка до сьогодні і пролиту великими потоками тільки за це, що він шукав волі, або ліпшого життя у власній своїй землі і мав про це замисли, природні у всьому людстві” (с. 213).

І тут знову резигнація, передання української справи на божий суд... Дальше ще в різних місцях має нагоду згадати про московські насильства на Україні. Роботи при каналах коло Ладоги, Судака і Астрахані, роботу в болотах під Петербургом, роботи на лініях між Дніпром і Донцем - тисячі погибших козаків.., податки, здирства, грабунки, Полуботок зі старшиною навколішки просять царя помилування: “Ми просили і просимо від імени свойого народу о пощаду нашої Батьківщини, що неправедно переслідується і без жалости руйнується, просимо привернути нам наші права і привілегії, святочними договорами утверджені, які і ти, володарю, кілька разів утверджував. Наш народ, що є одноплемінний і одновірний твоєму народові, скріпив його і збільшив твоє царство з'єдиненням своїм ще у такий час, коли воно було ще молоде, виходило із хаосу часів розладу і майже із самого занепаду. І вже це одне не веліло нищити Вам своєї мзди та ми своїм народом не переставали і, крім цього, помагати Вам всім значно у всіх воєнних ділах, добутках ваших. Та за це добули ми собі одну зневагу, злобу і, замість вдячности і відплати, кинені у вічне рабство, платити дань безчесну і невиносиму, заставлені рити лінії й канали, осушувати непроходимі болота, все те тілами мерців, що падали цілими тисячами від труду, голоду і клімату. Всі ті біди і кривди наші довершені, накінець, теперішним нашим правлінням. Чиновники московські, що панують над нами, не знають прав і обичаїв наших, люди майже неграмотні, знають тільки це одно, що їм вільно робити все, не торкаючися одних тільки душ наших. І так ми, окружені зі всіх сторін переслідуваннями і напастями, до кого іншого маємо прибігати з плачами нашими, як не до тебе, августіший монарху?” (с. 229). Та цар Петро не слухав жалів козацьких, кидає Полуботка у в'язницю. І Полуботкові не лишилося ніщо, як тільки на смертній постелі віддати свою справу на Божу справедливість: “Вірю безсумнівно, що за невинне страждання моє і моїх ближніх буде судити нас спільний і не лицемірний суддя - наш всемогутній Бог і скоро перед нього оба станемо, і Петро з Павлом там розсудяться” (с. 231).

У своїй резигнації з політичної боротьби автор під кінець твору затрачає свою первісну орієнтацію. У відомих йому подіях не знаходить аргументів для своєї основної лінії, малі хвилеві уступки зі сторони Московщини уважає здобутками України; починає славити царів за добродійства для українського народу.

Катерина І увільнює козацьких в'язнів. Петро ІІ починає правління ділами прямо царськими. Він привернув народам права їх і значення, знищене властолю- бієм і облудою, потвердив Малоросії всі з нею заключені договори і попередні її привілегії (с. 232). Дозволив вибрати гетьмана Данила Апостола.

Цариця Анна творить знов Малоросійську колегію і віддає управу генералам, яких командування було “лагідне, справедливе для малоросіян і потішаюче” (с. 238). Хоч тайна експедиція шукала своїх жертв по цілій Україні. Володіння цариці Єлизавети від перших днів освітило Росію великими надіями до її доброти і ці надії здійснилися незвичайними ласками цеї цариці: вона була лагідна, чоловіколюбна, словом виповнена всіми незвичайними прикметами верховної матери і цариці своїх народів” (с. 243). Знов обновлено гетьманство під булавою Кирила Розумовсько- го. Новий гетьман починає робити заходи, щоб гетьманство зробити дідичним у своїм роді. Автор “Історії Русів” каже козакам осудити ці змагання як “противні їхнім правилам, привілеям, самому розумови” (с. 250). Але й цариця Катерина ІІ попадає в гнів із-за тих замислів гетьмана, і Розумовський уступає із гетьманства. Нового гетьмана не пробують вибирати. “Генеральні старшини й полковники, що мали обов'язок в інші часи робити збори і посилати депутацію до двора про вибір нового гетьмана цим разом притихли з цим вибором; і, як подумали, що урядові маєтности так, як і гетьманові, призначені в вічну власність теперішнім їх володільцям... , спокійно чекали здійснення того і, потішаючися надіями, що стануть на рахунок нації гарними власниками, дозволили цій нації чекати обітовання “Отця свише” (с. 255). Україною рядить Малоросійська колегія з генерал-губернатором Румянцевим, яким “особливо тішився малоросійський народ” (с. 255). Він перевів реформу податків, за яку “народ прославив своє нове начальство” (с. 256). Переведено також реорганізацію козацького війська: “цей устрій у многім був подібний до найстарших тутешніх розпорядків, які завів гетьман князь Ружинський” (с. 257). Таку потіху находить автор.

Таким малодушним настроєм кінчається історія Малоруси на 1769 р. Остання згадка відноситься до турецької війни, “котра чим скінчиться, Бог знає!” Цими словами автор хоче зробити себе учасником 1769 р. Тільки чи можна йому вірити?

Зрекапітулюймо погляди автора “Історії Русів”:

Перше і найзамітніше в цій історії - це те, що на першому й найголовнішому місці стоїть ідея держави. Автор “Історії Русів” - це перший державник серед наших істориків. Український народ від найдавніших часів був народом незалежним ні від кого, мав власну державу. Держава княжих часів мала свій початок і осередок на Україні. Пізніше Україна увійшла у зв'язь з Литвою й Польщею. Але як рівнорядний чинник й удержала своє державне становище. Під булавою Хмельницького Україна стає знов самостійною державою. Також і в союзі з Московщиною не зрікається своєї окремішности. Але до кінця у правнім значінню є державою і боронить своїх державних прав.

До своєї держави український народ міг дійти завдяки своїм визначним національним прикметам, а саме: хоробрости й підприємчивости, одначе не маса простолюддя була носителем державної думки. Автор доволі скептично висловлюється про народну масу. В часи Мазепи “тутейший народ можна було порівняти до диких американців, або своєвільних азійців” Він нищив шведів, що зверталися до нього з довір'ям (с. 209). При іншій нагоді той самий вислів: “Народ так близький сусідством з азійськими мешканцями і, що з того виходить, - їхньому грубіянству” (с. 262). З неохотою глядить автор також на запорожців. Вже Хмельницький при укладанню договору з Московщиною каже: “Запорожці у нас люди невеликі. І для того в це діло ставить їх немає потреби” (с. 119). Брюховецький був запорожець, “себто з числа тих людей, що, звичайно, там жнуть, де не сіють, і марнують так само, як збирають” (с. 158). Також Сірко був запорожець - “це є рід блазня, або вар'ята” (с. 174).

Головний провід у державі мала й повинна була мати шляхта, яка “по прикладу всіх народів і держав, природним способом складалася із заслужених і визнаних в землі родів і це на Русі звалося лицарством; воно містило в собі бояр, що вийшли з княжих фамілій, з урядовців по виборам і простих вояків, званих козаками.” (с. 7).

Але й ці оба верховні стани автор піддає критиці, якщо вони не сповнюють своїх обов'язків супроти нації. Знаємо його види духовенству, що “не журилося нітрохи про свої обов'язки перед Богом, перед Церквою і перед народом, що його вибрав” (с. 32-33). Так само відноситься він до козацької старшини, що по усту- пленню Розумовського не постаралася о вибір нового гетьмана, але спокійно чекала й потішалася надією, “що стануть на рахунок нації гарними власниками” (с. 255).

Особливо ж гостро виступає проти шляхти польської народности, яку на Україні допущено до найперших урядів, - вона ж все прихилилася до Польщі, піднімала отверту зраду і викликала підозріння і недовір'я у народу. Тому народ остаточно вигнав ту шляхту і зложив собі пісню:

Да не буде лучче,

Від усіх членів нації автор жадає, щоби “трималися все однодушної згоди й братської дружби, без того ніяка держава й ніяке громадянство не може стояти” (слова Богдана Хмельницького - с. 140).

Ідеалом держави є для автора республіка. Всюди у минувшині він добачає засаду виборности. Вже про княжу епоху він думає, що першу династію вибрав народ. В польсько-литовських часах народ вибирає урядників й гетьманів. Самостійна козацька держава має також виборний лад. Сам Богдан Хмельницький осуджує спроби заведення дідичного гетьманства як “противні правам і обичаям народним” (с. 96); навіть самі спроби за Розумовського козаки називають навіть “противними самому розумови” (с. 250).

Від уряду автор жадає, щоби він був зв'язаний інтересами з народом і тим способом добував собі його симпатії. Ідеалізований автором король Володислав IV висказує таку думку: “Всяке правління насильне й тиранське, як наше тепер на Руси, ніколи не було сильне й тривке, але, як щось силуване й не скріплене взаємними інтересами й радою, все руйнувалося й з галасом падало” (с. 59).

Знов запорожці остерігають царя: “всяке правління, що підозріває свій народ в яких-небудь замислах проти себе, само дає тому народови спосіб і оруддя йти на те, чого він ще не піднімав, ні не думав” (с. 164).

Важною підпорою держави вважає автор військо: “Це безсумнівне, що кожний народ повинен мати своїх вояків і то необхідно із самого себе, щоби повірити свою долю й безпеченство не чужому, а свойому війську - інакше воно було б крайним нерозумом і необережністю, схоже на те, щоби заставити каню стерегти голубів, або вовків - вівці” (с. 18). Тому в польській політиці бачимо передусім наміри знищити українське військо (с. 41).

У відношенню до інших народностей автор бажає толеранції. Він підносить ласкаве відношення Богдана Хмельницького: “тих мешканців з-поміж поляків і жидів, що не панували над руським народом, а були йому корисні і віддавалися тільки свобідним промислам і ремеслам, полишено без всякої злоби на їхніх місцях. По цим правилам, великий торговий город Броди, заселений майже самими жидами, полишено в давній свободі й цілости, як призначений руськими мешканцями за корисний для їхніх оборотів і заробітків” (с. 180).

У минувшині України автор бачить здорові основи самостійної держави, але, з другого боку, не закриває очей перед труднощами, які Українська держава стрічала на своїй дорозі. Передусім географічний момент - незабезпечення границь: “само положення нашої землі, відкритої з усіх сторін і невідповідної до укріплень”, друге - психологічний: короткотривалість народного одушевлення, яке могла спричинити тільки крайня жорстокість поляків, як це він говорить словами Хмельницького (с. 97). Це приводить автора до ідеї протекторату, чи, радше, федерації України з сусідніми державами. Обох головних сусідів: Польщу і Московщину він вважає злом України. Польщу - через її анархізм, панування шляхти, непостійність в умовах і зрадливість, а найбільше через погорду до українців, яких поляки все бажають мати своїми рабами. А Московщину - через її некультурність, нетолеранцію, наклін до рабства, передусім через свою волю царського абсолютизму. З котрим сусідом Україні піти більш порадно? На це автор не має рішучої відповіді: раз заявляється за московським народом як одновірним і одноплемінним, то знов меншим злом вважає Польщу; врешті доходить до ідеї пасивізму і нейтральности.

Невдачі, з якими стрічаються найліпші заміри народу і його керманичі, приводять автора деколи до критичного погляду не тільки на політику, але й на основи життя: “християнські клятви навіть і присяги бувають одною маскою, під якою скриваються підступи, неправди і зради всякого роду. Навіть найважніші їхні діла, що називають політикою, міністерією, є одним штучним обманом, і чим більший, тим більше шкідливий виробиться цей обман, тим більше славлять його і підносять його творці яко найперші в державі і одинокі у них розумні люди, або великі міністри й політики” (с. 118).

Але до крайнього скептизму автор не доходить. Одиноке, що веде народ серед загальної неправди, це любов до батьківщини. “Силувані присяги не важні, і Бог це видить та оберне їх на голову того, хто до них силував і призивав ім'я його в сує” Так говорить Богдан Хмельницький козакам, що бояться ломити присягу полякам. Закони божі, природні і громадянські все таки присяги уневажнюють і від них свобідні ви. І більше від всіх присяг ви обов'язані своєю природою своїй батьківщині і вірі святій”.

Закон природи - це найвищий закон, що рядить життям людей. “Всі народи, що живуть в світі, все боролися і боронитимуть вічно свого життя, свободи і власностей і самі навіть на землі єства, які є, звірі, скот і птиці боронять своїх гнізд і своїх дітей аж до останку - і природа, по намірі Творця і всіх і Господа, озброїла їх ріжними оруддями до того у самих їхніх членах (с. 162). Всяке єство має право боронити своє життя й власність і свободу і до того воно озброєне самою природою, або своїм Творцем достаточними оруддями, або способами” (с. 111). Отже, автор підносить тут ідею прав нації і самозбереження.

Коротку характеристику автора можемо зібрати в словах: націоналіст- державник, ліберальний аристократ, республіканець.

“Історія Русів” добула собі незвичайну популярність. Німець Коль, що подорожував по Україні в 1830-х рр., говорить вже про популярність твору Кониського. Шевченко в оповіданнях “Близнецы” оповідає із своїх вражінь на Україні: “Літо- пись Кониського у розкішнім переплеті не лежала постійно на столі і все заставляв її розкривати Никифор Федорович, кілька разів перечитував її, але до самого кінця ні разу. Все, всі огиди, всі жорстокости польські, шведську війну, Биро- нового брата, що у стародубських матерів віднімав грудні діти і давав їх кормити груддю щенята для своєї псярні - і те прочитував, але як дійде до гольштинського полковника Крижановського, плюне, закриє книжку і ще раз плюне”. Те саме оповідає Олександр Кониський у своїх споминах. Переписана ще батьком на синьому папері, ця рукопись вважається найбільш дорогоцінною книгою. “Історія Русів” мала великий вплив на сучасні літературні твори: так, під її впливом зложений “Тарас Бульба” Гоголя, перші історичні поеми Шевченка і деякі твори Гребінки.

У “Запорожській старині” Срезнєвського 1834 р. появилися деякі виривки з “Історії Русів”, хоч видавець вже мав сумніви щодо автентичности деяких місць. Так, при посланні уніятів замічено: “Деякі думають, що воно не оригінальне, а створене сміливою фантазією в пізніший час”... Костомарів в перших своїх історичних творах відносився до “Історії Русів” з повним довір'ям. Микола Маркевич у своїй “Історії Малороссії” також без ніяких сумнівів опирався на “Кониськім”.

В цілости “Історію Русів” видав Осип Бодянський 1846 р.

Критику “Історії Русів” перевели Соловйов 1846 р. і Клеванов 1849 р., пізніше Максимович.

За авторством Григорія Полетики заявився перше Олександер Лазаревський 1891 р.; В. Горленко вказав на можливість авторства Василя Полетики.

IV. ДМИТРО БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ І МИКОЛА МАРКЕВИЧ

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) не був з українського роду, ані не почувався українцем, але з Україною в'язали його зв'язки симпатії, які залишилися йому у спадщину по батькові. Його батько Микола (1737-1814) походив з молдавського роду, але народився у Ніжині, учився у Київській академії і уважав Україну своєю батьківщиною; як урядовець і директор архіву заграничних справ у Москві він залюбки слідив за матеріалами до історії України, впорядковував т.зв. Малоросійські діла, акти Печерського монастиря і ін., та зложив цінну на свій час розвідку “Историческое известие о возникшей в Польше унии” (1794). Дмитро народився в Москві і там же перейшов школи і під рукою батька заправився до архівних студій. Під впливом батька розвинувся в ньому інтерес до української історії. Під час побуту у Києві 1808 р. описав мозаїку Печерського монастиря й домовину Ярослава; в 1816-1822 рр. як урядовець губернатора України князя М. Рєпніна підняв ширші історичні досліди, був у Чигирині і Суботові, досліджував пам'ятки по Богдані Хмельницькім, студіював архіви в Чернігові і Полтаві та почав збирати літописи і акти з приватних рук. В 1822 р. видав “Историю Малой Россіи”, щоби віддати “дань вдячности батьківщині мойого батька”, книжка вийшла ще другим виданням 1830 р., третім 1842 і четвертим посмертним 1903 р.

В основу своєї історії Бантиш-Каменський положив дуже багатий джерельний матеріал, особливо до історії XVII і XVIII в. На першому місці він ставить актовий матеріал, добутий з архівів у Москві, Чернігові і з приватних збірок. Бантиш-Каменський - перший історик у нас, що зрозумів, що докладне пізнання минувшини можна добути передусім з джерел, сучасних подіям, з оригінальних актів, не з пізніших літописів та історій. Деякі з тих актів він наводить в цілости у дописках до своєї “Історії”; він підготовив також збірку найголовніших джерел, передусім українсько-московських договорів, що була видана по його смерти під заголовком “Источники Малороссійской исторіи” (Москва, 1858-1859), видання, що дотепер лишилося одиноким того роду. Але також й літописи українські і чужі, друковані й рукописні, він старався мати в комплекті; бібліографія цих джерел, подана на початку “Історії”, дає гарне свідоцтво його ерудиції.

До літописних джерел Бантиш-Каменський відносився доволі критично. “Хвала і честь синам Малоросії, що заховали для потомства діла їхніх предків!” - пише він, - “але не менше перед істориком новіших часів стоїть завдання очищувати це мутне джерело. От приклад, як обережно треба черпати з нього”. (4 вид., с. 89). Він старанно зазначує сумнівні місця джерел, недокладности і промахи, не вагається називати їх “грубими помилками”, а то й “небилицями” (с. VI). Одиноке джерело, до якого він не мав відваги приложити свого вістря критики, це містифікації “Історії Русів”: він деколи добачує недокладности цієї літописи (с. 89), мало що не “оспорює достовірности” деяких документів, поданих нею (с. 498), але остаточно піддається авторитетові “преосвященного Кониського” і досить щедро цитує її у другому виданні.

Бантиш-Каменський бажає дати у своїй книжці цілу історію України, від найдавніших часів до занепаду гетьманщини. Одначе, княжу епоху він подає у скороченню, тому що вона тісно звязана “с общею отечественною”, і тільки від XIV століття дає подрібний виклад подій, який дальше стає все більше докладний. В історії України бачить він два головні періоди: перший, старий, від слов'янських часів до злуки України з Московщиною 1654 р. і другий, новий, від 1654 р. до знищення гетьманства.

Як вже слідно з цього поділу, історик бере Україну як частину Росії. В іншому місці він пише: “Ці землі в той час (княжий) творили одну політичну зв'язь нашої держави (не говорячи про роздроблення на уділи); але пізніше долею були відірвані від російської влади і знов приєднані до неї під назвою Малоросії” (с. 11). Не можна сказати, щоби Бантиш-Каменський не признавав окремішности українського народу або не бачив, що Україна розвивалася зовсім окремо від Московщини і дуже часто були між ними основні суперечности, та все-таки він не був в силі зв'язати української минувшини одною провідною ниткою. Відчувається, що він був чужинцем на Україні: не зжився з українськими традиціями і не мав у собі інтуїції, щоби вглянути в самі глибини української історії.

Перешкодою для вироблення ширшого і глибшого погляду було для Б. Ка- менського також це, що він перший оброблював історію України в подробицях, і ці подробиці мусили заслонити йому цілість. Але все-таки в поодиноких партіях Б. Каменський уміє знайти своє становище і свою оцінку.

Добре характеризує він Українську державу XVII в. “Управа Малоросії при гетьмані Богдані Хмельницькім була самовладна: він міг розпоряджатись, як хотів, майном, званням і навіть життям земляків”. “При Юрії Хмельницькім гетьманська влада, уживана на зло, почала ослабати”. На основі договорів з Московщиною автор доказує, як обсяг прав України безнастанно зменшувався і у відносинах до заграниці, і до Москви, і у внутрішніх справах. Огляд різних фактів, які він збирає, показує, як всесторонньо і докладно він вмів дивитися на проблему занепаду української державности. Причину цього занепаду він бачить у самих українцях: “Часті зради гетьманів, доноси старшин, бунти умів, непостійність народа, силування царя, проти волі, робити зміни у статтях 1654 р., не один раз на- рушених Малоросіянами” (с. 328-330).

З цього самого державного погляду Б. Каменський характеризує також запорожців. Він признає їх хоробрість і воєнні заслуги, але осуджує їх як “своєвільне військо”. Вони не журились як малоросійські козаки тим, щоби добути з рук іншевірного народу землю руську, тому що ця земля стала чужа для їх сердець, затверділих у грабежах і убийствах. І чи ж могли зайди, що входили в їхнє братство, люди різних з ними мов і віросповідань, упоєні розпустою і анархією, що під облудною побожністю скривали погорду для православія, мати яку любов до країни, в якій благочестя процвітало від давніх часів. Холостяцьке гультяйське і безжурне життя, п'янство і необмежена свобода - це були визначні риси цього буйного і грубого народу” (с. 243-244).

Це осудження анархізму Запорожжя - також доказ обсерваційного змислу Б. Каменського, згідні в цьому осуді є всі історики того часу.

Історичні події Б. Каменський групує звичайно коло визначних осіб, як напр., гетьмани. Але на загальнішу характеристику цих осіб автор не знаходить у собі сили. Так, напр., про Богдана Хмельницького він не вміє сказати більше, як ці слова: “Він так багато зробив добра малоросіянам, що вони не можуть не любити його, і стільки причинив зла полякам, що вони могли ненавидіти його” (с. 220).

Суспільних справ Б. Каменський не торкається. Зате значну увагу він присвячує культурі і матеріальній, і духовній. При історії новіших часів він подає огляди хліборобства, скотарства, промислу, торгівлі, комунікації, обичаїв, мистецтва, літератури і ін.

Головне значення історії Б. Каменського є не в провідних ідеях його книжки - вони дуже убогі, - а у фактичному матеріалі, який він зібрав. Він подає велику масу фактів, найбільше подій політичних і воєнних, - з докладними, провіреними датами, сумлінним викладом змісту, з точними цитатами джерел. Збірка таких даних, хоч би не оброблених і зв'язаних з собою тільки хронологічно, була незвичайно цінним вкладом в українську історіографію. Історія Б. Каменського осуджувала всі історичні фантазії і легенди, що були в ціні серед недосвідних українських істориків, осуджувала і нищила їх через те, що не брала їх зовсім під увагу; натомість подавала велику масу нових, дотепер невідомих фактів, на яких історична думка могла вже певним кроком змагати до нової синтези. Збагачення української історії великим запасом нового історичного матеріалу, - це головна засада Дмитра Бантиша Каменського.

Микола Маркевич, з роду Марковичів, народ[ився] 8 лютого 1804 у Дунай- ці, Глухівського повіту, учився у Прилуці і в пансіоні при педагогічнім інституті у Петербурзі, служив у війську, потім як приватний чоловік жив у Москві, Петербурзі та на Україні. Умер 21 червня 1860 р. у Турівці, Прилуцького повіту. І там похоронений.

Історичні теми оброблював наперед у поезії (“Українські мельодії”, 1831), дальше друкував різні статті з етнографії і географії України, видав “Большой исторический, мифологический, статистическій и пр. словарь Российской империи” (1836) З цього проекту був виданий тільки том на літеру “А” (Ф. С.). Головним його твором була “Исторія Малороссіи”, в 5 томах, в Москві 1842-1843.

Микола Маркевич видав свою “Історію” в часі, коли вже розійшлися два перші видання “Історії” Бантиша-Каменського і виходило третє; можна поставити питання, що саме спонукало його міритись з таким солідним твором і в якому напрямі він думав вести своє суперництво.

Щодо кількосте і ваги використаних джерел Бантиш-Каменський рішуче мав перевагу: він користався московським архівом Міністерства заграничних справ, до якого Маркевич не мав доступу, а там були матеріали першої ваги, особливо для політичної історії. Цей недостаток Маркевич виповнив вчасти добутками з українських збірок, так, напр., деякі договори, універсали гетьманів, місцеві акти, але все те були збірки несистематичні. Він мав теж деякі нові літописи, як Грабянку, і цінив їх, ставив на першому місці у списі джерел, але багато нового вони не могли дати; врешті він користувався новішими польськими виданнями, як Грабовсько- го “Старожитносьці гісторичне польскє” (1840) і ін. Але остаточно в багато місцях він мусів користуватися самою історією Бантиша-Каменського і підпадав під його вплив; в багато місцях він свідомо чи поневільно приймає його концепцію.

Є, одначе, і важні зміни.

Маркевич ділить історію України на шість періодів. У першім періоді Україна - це Русь; вона живе разом “з своїми одноплемінниками - північними русами”, потім відділяється “від молодших братів” і вже як Малоросія входить у зв'язки з Литвою і Польщею на договорах як рівні з рівними. Цей період триває до 1500 р. Автор переходить його побіжно, вимовляючися тим, що події тих часів достаточно відомі з історії Росії, Литви і Польщі. Другий період є від початків козаччини 1500 р. до церковної унії, яку автор кладе на 1592 р., це час буйного розвитку козаччини. У третьому періоді являється унія, починаються переслідування козаччини; це час від 1592 до 1646 р. Четвертий період 1646-1657 рр. приносить визволення під проводом Богдана Хмельницького, Україна з'єднується знов “з молодими братами своїми, північними росіянами - добровільно, на умовах”. У п'ятому періоді деякі гетьмани, “природні поляки”, хочуть відірватися від Росії: гетьманщина занепадає і затрачує свою окремішність, 1657-1700 рр. У шостому періоді “вона щезає, зливається з Росією без боротьби, без спротиву”, 1709-1793 рр. (І, с. 104-105).

Вже з самого оцього змісту видно звідки Маркевич зачерпнув провідну лінію своєї “Історії”. Його джерелом є “Історія Русів”. Звідти узяв він основну ідею про рівноправність України з Московщиною, Польщею і Литвою, що Україна не була ніколи завойована сусідами, а входила з ними у зв'язки на підставі добровільних умов. Як доказ Маркевич приводить з “Історії Русів” всі фальсифіковані привілеї литовських великих князів і польських баронів, аж до невірного тексту Зборівського договору 1649 р. включно. І щодо Московщини Маркевич прийняв становище “Історії Русів”: він називає Росію молодшим братом і наводить видуманий псевдо-Кониським лист царя до Богдана Хмельницького, де цар промовляє до гетьмана як до рівного собі (ІІ, с. 329-331). Але на цій дорозі він вже пішов так далеко, як автор “Історії Русів”, промовчав аргументи, що промовляли в оборону Мазепи і просто осудив гетьмана як зрадника. Тому з кінцем “Історії” він затрачує орієнтаційну лінію ще більше, як “Історія Русів”.

Взагалі “История Малороссии” Миколи Маркевича має характер компілятивний: ідеологія взята з “Історії Русів”, матеріал і уклад у значній мірі з “Історії Малої Россії” Бантиша-Каменського, але не дорівнює ні одному, ні другому, ані Полетиці сміливістю і консеквентністю концепції, ані Б. Каменському солідністю матеріалу.

Також у подробицях не стрічаємо у Маркевича інтересних помічень: ані з політичного боку, ні з соціального, ні з культурного. Одним словом - це твір другорядний.

Деяке значення для історії могли мати тільки додатки до Історії: акти, надруковані в ч. ІІІ і IV, та спис генеральної старшини і полковників в т. V, вони у дечім мають ще ціну і тепер.

Маркевич задумував також зложити працю про внутрішню історію України від XVII в., що мала докладніше обробити побутовий матеріал, але смерть не дала йому докінчити праці.

V. МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ

При кінці XVin і з початком ХІХ в. видання джерел до історії України мали характер припадковий, тільки час від часу появлялися цінніші історичні джерела.

Щойно в 1840 -х рр. почалися систематичні видавництва на цьому полі. В 1843 р. засновано у Києві урядову “Комиссию для разбора древних актов” - першу археографічну комісію, що поставила собі як завдання видавати українські джерела. В 1845 р. появився перший том видань комісії - “Памятники комиссии”. В Одесі почали виходити “Записки Общества истории и древностей”, присвячені головно археографії Чорноморського побережа. В Москві “Общество истории и древностей” видає своє видання “Чтения” Общества истории и древностей, якого редактором був Осип Бодянський; він видав цілий ряд літописів і істориків Самовидця, Си- моновського, Рігельмана, “Історію Русів” і ін. Появилася маса нового історичного матеріалу, що дозволяв з нових точок погляду писати історію. Але цей матеріал спершу треба було критично розглянути й оцінити його вартість. Таким першим критиком був М. Максимович.

Михайло Максимович народився 14 вересня 1804 р. у Згарі, Золотоніського повіту в Полтавщині, у старій козацькій родині. Учився в гімназії у Новгороді Сіверськім та в університеті у Москві, добув ступінь магістра і був висланий як природник на Кавказ.

В 1833 р. вибрано його професором ботаніки у Московськім університеті. Але того ж року перенісся до Києва у новозаснований університет, став його першим ректором і професором російської словесности; в 1841 р. із-за слабости зрікся професури і жив як приватна людина у Михайлівськім Борі, Золотоніського повіту. Умер 1873 р.

Максимович видав цілий ряд праць з природних наук, які ціняться дотепер; займався також етнографією, видав “Малороссійскія пЬсни” (1827, 1836, 1849), “Дни и месяцы украинского селянина” (1856). Головні його праці відносяться до історії літератури, як “История древней русской словесности” (1838), “О народной русской поэзии в древней Руси” (1839), “Начатки русской филологии” (1845) і ін.

Максимович, одначе, цікавився також поважно історією й археологією і на цьому полі дав ряд розвідок, що дають йому поважне імя у нашій історіографії. Головне його історичне видання - це збірник “Киевлянин” (1839, 1840, 1850); поза тим містив свої праці у ріжних видавництвах. Історичні студії Максимовича видані у повнім виданні “Собрание сочиненій”, т І--ІІІ, Київ, 1876-1878.

Як широкий був обсяг історичних інтересів Максимовича, досить навести теми найважніших його праць: археологія і топографія Києва; початок Київської держави варяги про запустіння України по нападі татар 1240 р.; історія Київщини, Волині, Переяславщини за княжих часів, київські воєводи; князі Острожські; Луцьке братство; козацькі літописи; причини ненависти українців і поляків в XVII в.; перші козацькі гетьмани; Сагайдачний; почин Київської академії; Богдан Хмельницький; поділ України на полки; гайдамаччина і ін.