Українська історіографія ХІХ-ХХ ст.

Дальше Томашівський цікавився Закарпатською Україною і присвятив їй статті: “Угорські русини у світлі урядової статистики” (1903); “Причинки до пізнання етногр[афічної] території Угор[ської] Руси” (1905); головним результатом цих студій є “Етнографічна карта Угорської Руси” (1910), видана Петроградською Академією наук - одинока карта, що докладно змалювала частинку території України; врешті “Угорська Русь” (1914).

Як доцент Львівського університету др Томашівський викладав історію Г а- личини. До цієї области відноситься його праця, видана під час війни по німецьки “Weltpolitische Bedeutung Galiziens” (1915).

З праць із історіографії треба згадати огляд історичної літератури про Україну за 1901-1910 рр. у “Jahrbticher der Geschichte” (1913) та оцінку наукової діяль- ности Вол[одимира] Антоновича (1906) і замітку про Куліша (1922).

Синтезу своїх історичних поглядів дає др Томашівський в книжці “Українська історія”, ч. І. Старинні і середні віки” (1919), в нарисі “Церковний бік української справи”, у збірці політичних статей “Під колесами історії” (1922) та у статтях у “Хліборобській Україні”, “Ділі” і ін.

Перші свої наукові погляди формував Томашівський під впливом Драгомано- ва, Франка і Грушевського. На перших його працях слідний передусім вплив Гру- шевського як того, що кермував ним як студентом університету. Так, напр[иклад], “Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.” він розпочинає такими словами “Життя кожного народу зложене немов із двох верстов, неоднакових розмірами й формою. Одна положена вище одної, ця більш освітлена, та - неначе темрявий ліс. Зверхня верства - це ті політично-суспільні елементи, що наслідком боротьби й минулих обставин виступили на перший план. Звідси характеристика якої історичної хвилі - це переважно характеристика цеї верстви. Під цею верствою, одначе, жиють і борються широкі народні маси, мають свої бурі і пристрасти. Коли противність в напрямі змагань обох верстов загострюється, то змагання мас виходять на ширший горизонт, стають більше замітною історичною проявою; коли ж ця противність ослаблюється, хоч би й хвилево, тоді вже широка течія життя народних мас уступає першого місця тим визначнішим елементам, а розміри, прикмети їх змагань вимикаються з-під ока поверховного обсерватора. Сучасники легко збували ці глибші перії суспільного моря, особливо як їх змагання не зробили свого рішучого звороту в політично-суспільній боротьбі. Та у найновішій фазі історичної науки, як знаємо, проявився напрям про- сліджувати людське життя з усіх боків, у кожнім напрямі, у цілій глибині. Появилось багато студій, що видвигнули на світ образи суспільного й економічного стану різних часів і народів, малюють участь усіх суспільних і народних верств у боротьбі до витворення або усунення певного бажаного або знелюбленого ладу. Звісно, українсько- руська історіографія далеко ще не в розцвіті, тому й багато хвилин нашої історії не відповіли завданням науки. Хотячи докинути цеголку до пам'яткової будівлі нашої минувшини, ми вибрали на сей раз найвиразніший період змагань нашого народу, боротьби за політичну та суспільну волю, той час, що його зовемо Хмельниччиною. Подамо тут образ боротьби не тих “вершин”, що назнаменовали собою ці часи, але зійдемо до “низин”, цих народних мас, що за почином і під проводом козацтва боролися проти сучасного ладу. Одностайність, хоч і поверховна, змагань обох верстов учинила, що тодішні прояви загалу народу покрились темрявою, а на перше місце вийшов могутній гетьман та лицарі з-під Корсуня, Берестечка, Батога... ”

Цей вступ вказує, у якому напрямкові йшли інтереси молодого історика: як взагалі вся тодішня українська історіографія, він бажає передусім виявити значення маси і усунути на другий план вищі верстви. Але вже при закінченню цеї праці Томашівський немов переходить на іншу позицію. Він ставить собі питання, які були висліди народного повстання в Галичині 1648 р., і дає сумну відповідь: економічний занепад країни, убуток укр[аїнського] селянства, збільшення польської колонізації, упадок укр [аїнської] шляхти і міщанства, занепад православної церкви. І дальше він питає, які були причини цих невдач, і відповідає: невдачі прийшли “особливо задля інстинктивности народних рухів, недостачі тісної організації та якої-небудь політичної і суспільної цілі. Саме собою життя з таким характером не може в нормальних обставинах витворити якихось дійсних політичних здобутків. Воно таке, що коли б мені хто хотів кількома словами схарактеризувати народні рухи самої Галичини, то не міг би дібрати інших слів до того, як слова Шіллера:

Wo rohe Krafte sinnlos walten,

Da kann sich kein Gebildgestalten...*

Томашівський доходить до погляду, що маса із-за своєї незрілости була чинником не творчим, а руїнним, негативним. Цей погляд не виступає тут ще ярко і гостро, але в дальшім розвитку історичних поглядів Томашівського ця думка займає одно з перших місць.

Суцільно впорядковані погляди на укр[аїнську] минувшину подав Томашівський аж по 20 роках у підручнику “Українська історія”.

У вступі зазначує автор, що хоче дати тільки політичну історію, він полишає на боці господарське і культурне життя. Це замітне хоч би тому, що, напр[иклад], Грушев- ський якраз економічне життя ставить на першому місці. Томашівський спиняється наперед на головних чинниках, що рішали про напрям укр[аїнської] історії. Перший чинник - земля. Розглядаючи це питання, д-р Т[омашівський] підносить залежність України від Чорного моря, “зловіщу залежність” від тих сил, що володіли воротами Ч[орного] моря - Босфором і Дарданеллами. З Чорним морем в'яже Україну водна сіть Дніпра, що обхоплює майже всі укр[аїнські] землі. Окреме становище займали тільки землі над Сяном і Бугом, що належать до Балтійського сточища, тому ці землі могли відіграти окрему роль в історії України (Галицько-Володимирська держава). Господарське життя України залежне головно від флори: “упродовж цілої історії українець - пасічник і хлібороб, поза тим щонайбільше вояк або дрібний ремісник”. Від рослинности залежна теж колонізація: українці посуваються від лісової полоси до лугової і звідси до степової. Луг і степ довгі віки були у володінні чужих кочовиків, українське населення тільки повільною боротьбою здобуло ці полоси. Дальше автор обговорює українську расу і переходить до культурних чинників. Візантійського впливу д-р Т[омашівський] не перецінює, замічає, що ця культура прийшла до нас не в оригінальній формі, а у болгарській перерібці. Західний вплив римської культури

Де панує безглузда груба сила,

Там не з'явиться ніякий твір (нім.)

у нас прийшов пізно і обмежувався на область матеріальної культури, не діткнув майже духовної области. Це була причина відсталости українського народу: “України майже не діткнули такі животворні думки й ідеї, як боротьба папства з цісарством, хрестоносні походи, відродження, реформація, які таке важне займають місце в історії римської Европи у сфері її ідейного і громадського життя. Натомість ніде не було стільки боротьби за зверхні культурні форми: обряд, календар, азбуку, слова, як саме у вірних східної церкви”. Тому східна церква тратила у нас впливи, західна зискувала. Врешті постав у нас посередній релігійний тип - церковна унія.

Із замітніших поглядів Томашівського на поодинокі періоди нашої історії зазначимо найважніші. Щодо початків Київської держави він придержується норманського завойовання. Київську державу він не уважає українською, а зве її “руською”, бо географічно вона обіймала цілу Східну Европу і право до неї мають три “руські” народи. Першою українською державою він називає державу Галицько-Володимирську, що обіймала самі українські території. Признає їй великі заслуги: забезпечення західних земель від полонізації, яка грозила їй дуже скоро, остаточний розрив з Московщиною, завдяки чому витворився український національний тип, защіплення на Україні західних впливів, особливо корисних для укр[аїнської] нації. Культурним капіталом з цих часів Галицька Україна могла пережити пізніше лихоліття.

Про державу козацьких часів Томашівський говорить у зразковій монографії “Перший похід Б. Хмельницького на Галичину”. Ця розправа особливо цінна через те, що тут вперше Б. Хмельницький виведений у вірнім світлі - не як якийсь буйний запорожець-добичник, без політичної ідеї, як зображали його не раз давніші історики, а як серйозний і глибокий державний муж і організатор. Томашівський констатує поміркованість гетьмана і у соціальних справах (союз зі шляхтою) і у воєнних (границя [по] Случі). “Він належав до тих воєвод і політиків, що гаразд розуміють, що трудніша річ удержати здобуте, як лише здобувати”. Томашівський звертає увагу на це, що [за часів] Хмельницького територія України була дуже широка, слабо залюднена, з границями, відкритими на всі боки, без виробленого державного апарату, з армією, яка щойно творилася. Він стверджує велику різницю між реєстровими козаками, що були ядром правильної армії, та черню, яка радше шкодила воєнним операціям, як помагала.

У цім констатуванню реальних державних сил (чи недостачі їх) лежить велика ціна твору Томашівського; його попередники писали про те саме, не стараючись вдуматися в це, що таке державна машина, які сили підпомагають її, які їй шкодять.

У статті “Історія і політика” (у “Хліборобській Україні”, V-VI) Томашівський прихиляється до виводів Липинського про конструктивні - творчі сили та про сили деструктивні в нашій історії. Тому він старається також реабілітувати Ку- ліша, який - може, у спосіб занадто крайній - осуджував і картав руїнницькі діла черні (“Під колесами історії”).

У згаданій статті “Історія і політика” причину політичної нашої незрілости у нових часах добачує Томашівський, між іншим, в укр[аїнській] історіографії. “Хто мав їм (політикам) дати здоровий історично-політичний інстинкт і досвід? Очевидно, наша історіографія. Значить, коли треба докоряти когось за безплідність у виховавчій ролі історії, то не саму історію як таку, а її товмачів-істориків. І дійсно, вони в першій мірі винні тому, що в нашім громадянстві так мало історичної свідомости, історичного змислу й орієнтаційної здібности, а так багато антиісторичних і деструктивних інстинктів... Поперед усього українська історіографія вражає своїм археологізмом і відчуженістю від сучасного життя; тим часом, як громадянство у своїх національних проявах і змаганнях мусить бути в органічному зв'язку з досвідом минулих часів, так само історик, який не розуміє механіки сучасного життя і його цінностей, дасть - у найкращім разі - музейну галерею більше або менше оригінального череп'я й інтересних історичних мумій, але не буде ніколи здібний відтворити дійсного життєвого образу тих часів. Та сама хиба, сполучена з недостачею ширшого освітнього горизонту, ніколи не дозволить історикові знайти необхідно ясний, логічний і доцільний Wertmaвstab Wertmabstab - критерій вартості (нім.) при порядкуванню й оцінці історичних людей, подій і явищ. Вкінці наша історіографія, переважно страшенно схоластична в методі, неорганічна в конструкції і неможливо неартистична у формі, нездібна не тільки захоплювати читача, а навіть роздратувати його в його поглядах, пересудах та уподобаннях”.

Томашівський має цю велику заслугу в українській історіографії, що відважився поставити перед нашими істориками питання, котрі чинники мають позитивне значення в нашій минувшині, котрі знов негативне. Розв 'язка цього питання - це головний зміст праці другого визначного історика найновішої доби - В. Липинського.

ХП. В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИИ

В'ячеслав Липинський народ[ився] 1882 р. в Затурцях, Володимирського пов[іту] на Волині, походить із старого українського шляхетського роду, що в новіших часах спольщився. До гімназії ходив у Житомирі та Києві, університет перейшов у Кракові і Женеві. Від 1918 р. був послом Української держави у Відні; в Австрії живе й тепер. Перші праці Липинського мали на меті освітити минувшину української шляхти й наклонити сучасних нащадків цеї шляхти, здебільша спольщених, вернутися назад до українського національного табору. В 1908 р. Липинський належав до основників й редакторів тижневика “Przegl^d Krajowy”, що служив цій ідеї, 1909 р. видав історично-публіцистичну брошуру “Szlachta na Ukrainie”, що зробила велике враження і своєю тенденцією, і синтетичним хистом автора, - нікому не повелося так коротко і ядерно, а при тому глибоко змалювати значення укр[аїнської] шляхти в українськім культурнім і політичнім життю України.

В 1912 р. Липинський видав велику книгу “Z dziejow Ukrainy”, призначену до освідомлення зденаціоналізованої укр[аїнської] шляхти. Тут побіч різних документів і дрібних заміток про національну працю української] шляхти в минувшині були дві більші праці Липинського: про полковника Станислава Михайла Кри- чевського, одного із співробітників Б. Хмельницького, та про політику гетьмана в 1657 р. Головним змістом цих праць є відношення тодішньої укр[аїнської] шляхти до Укр[аїнської] держави.

В 1920 р. ці праці вийшли перероблені під заголовком “Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії укр[аїнського] Державного будівництва в XVII ст.” (як III т. Історичних студій і монографій Липинського, інші томи не вийшли). Це головна праця Липинського, в якій його ідеологія виступає вже в усталенім виді. З менших розвідок згадаємо “Аріянський соймик в Киселині 1638” і “Генерал артилерії В[еликого] кн[язівства] Руського”. В журналі “Хліборобська Україна”

Липинський друкує “Листи до братів-хліборобів”, в яких не раз дає освітлення й українській минувшині.

Липинський зайняв виразне становище супроти давнішої укр[аїнської] історіографії, а саме супроти її демократичної школи. Він робить їй закид, що вона стоїть на недержавному становищі і навіть старається оправдати залежність України від чужих. Не дооцінюючи значення держави, вона зате відноситься з сентиментальною пошаною до опозиційних й деструктивних проявів у нашій минувшині, до чинників, що руйнували державу. Липинський ставить собі іншу мету: розслідити, які чинники сприяли розвиткові держави, які знов нищили її. “Без власної держави я собі ніколи не уявляв і тепер не уявляю можності існування української - не етнографічної маси, - а нації”.

Нація, - виказує Липинський, - має деякі прикмети незмінні або статичні (як мову, фізичний тип, расовий характер, нижчу культуру і ін.), але все добуває також нові прикмети, динамічні, організуючі. Більшість нації є пасивна і нових національних цінностей не творить. Нові прикмети дає нації тільки активна меншість, яка виступає на верх нації силою своєї матеріальної і моральної сили як її “аристократія” (у первіснім значінню - арістос = найліпший). Аристократія не є незмінна; в різні епохи ця активна меншість має різний склад; не раз входять у неї нові активні елементи, чи шляхом добровільного приєднання, чи революційним. Аристократія організує націю і дає їй самостійне життя; без неї пасивна маса підлягає чужій владі. Для організації активна меншість мусить мати владу в руках. Ця влада опирається на силі матеріальній (засобах продукції, державнім апараті) і на моральній - на дійсній організаційній праці, що дає оправдання цій владі (“Хліборобська Україна”, т. VII-VIII).

Ці загальні тези - це вислід студій Липинського над укр[аїнською] минувшиною (та історією інших народів). Княжі часи він обговорює тільки принагідно (“Хліб[оробська] Укр[аїна]”, VII-VIII, с. 173). Організуючим активним чинником у Київській державі були варяги, добичники і войовники. Вони перевели уніфікацію племен Східної Європи в одну державу, дали їм спільну назву (Русь) і одну віру. Але вони не зуміли осісти на землі і створити сильну клясу, на якій могла б опертися державна будова. Тому Київська держава упала. Знищили її активні кочовики татари завдяки тому, що з ними злучилися “татарські люди”, громади, що повстали проти укр [аїнських] князів. Ліпше зорганізована була Г алицько-Володимирська держава, де вже верхня верства творила сильну осілу клясу. Продовженням цеї держави була держава Литовсько-Руська, в якій була сильна аристократія (білорусько-українська), лицарсько-земельна, що переховала традиції культури княжих часів. Ця верства оправдувала своє існування працею на землі й обороною краю від ворогів; вона мала монархічні погляди і піддержувала державу. Розклад цеї аристократії прийшов через польські впливи: поширилися змагання протимонархічні і антимілітарні, що розложили і знищили цю верству.

Принагідно дотикає Липинський церковних справ. Православ'я він уважає консервативною вірою, що утримувала націю; унія - це віра “поступова”, яка старалася погодити укр[аїнські] національні домагання з польськими державними тенденціями.

Нову активну аристократію творить козаччина, зорганізований земельно- військовий стан з лицарською культурою, з ідеалом монархії, у якій бачить забезпечення справедливости, рівноваги між станами. Козаччина веде боротьбу, з одного боку, проти магнатів, які доводять до верхів польську анархію, з другої сторони, проти дезорганізуючих чинників, що ідуть із степу. Городова козаччина поборює степову, напівкочову козаччину, яка ворожо відноситься до осілого життя і до державної влади. Зате притягає до себе останки давньої шляхетської аристократії, яка не затратила ще своїх державних традицій. Державна влада за Б. Хмельницького приймає форму монархії, яка дбає про вирівняння різниці між станами.

Причини занепаду Козацької держави Липинський бачить у руйнуючих польських впливах, які підкопали монархію і дали Україні республікансько- демократичний лад.

У найновішому періоді наших днів причину занепаду держави Липинський бачить у цьому, що не витворилася здорова верства “аристократії”, а провід обняли здекласовані елементи демократичної інтелігенції.

В культурі Липинський бачить також боротьбу двох напрямків: творчого й організуючого европейського, що починав свою працю плугом, ширив осіле життя, та руйнуючого азійського, що наш народ зводив до стану бездержавних кочовиків. Велике значення для культури і держави приписує Липинський землям північно-західним, які завдяки свойому забезпеченню лісовою полосою були захистом культури і державної традиції.

Погляди Липинського мають характер суцільности. Він старається всю укр[аїнську] історію освітлити з одного погляду, звести її в органічну цілість. Він - найвизначніший історик-державник; державу він уважає найголовнішою передумовою створення і життя нації. Тому вся його симпатія по стороні творчих, організуючих чинників у минувшині, цеї активної “аристократії”, до якої-небудь верстви вона належить; тому він осуджує гостро всі руїнницькі виступи й прояви.

Одну недостачу відчуваємо в поглядах Липинського: замало ще освітлене і поглиблене питання, чому народна маса так часто виступала проти цеї аристократії, що організувала державне життя. Це питання, яким головно займалася демократична історіографія, яка признавала все рацію народній масі. У теперішню хвилю стоять у нас проти себе дві історичні школи: державників, які головне значення в історії приписують аристократії і негативно оцінюють ролю народа, - і демократів, для яких народна маса є головним предметом досліду і які легковажать державу в минувшині. Майбутнє завдання нашої історіографії - знайти шлях, що довів би до одного наукового погляду на історію України.

ЗАКІНЧЕННЯ

У цих викладах обговорено тільки найважніших представників української історичної думки. Не могли знайти місця дослідники, що на різних полях причинилися до піднесення нашої історіографії, але верховодячого місця не займали. Згадати треба хоч оці імена: Осип Бодянський, видавець літописів, Микола Іва- нишів, дослідник сільського устрою, Александр Лазаревський, автор праць про лівобережну Гетьманщину, Дмитро Багалій, живучий ще історик Слобожанщини і організатор історичного відділу Академії наук, Никандер Молчановський, видавець шведських матеріалів до історії Хмельниччини, Яків Шульгин, дослідник відносин України до Московщини, Орест Левицький, історик Хмельниччини і побуту України, В. Данилевич, нумізматик, В. Модзалевський, геральдик, Олександра Єфименко і багато інших. Не присвячено також місця галицькій історіографії, яка мала головних представників у Д. Зубрицькім, І. Шараневичу і А. Петрушевичу, не рахуючи цілого ряду инших.



БІБЛІОГРАФІЯ

БІБЛІОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ ХІХ-ХХ вв.

(ПЕРША ЧАСТИНА)

І ЗАГАЛЬНІ ПРАЦІ

1. Лазаревскій А. Указатель источников для изученія малороссійского края. І., Пб., 1858.

2. Антонович В. Источники для исторіи Югозападной Россіи. - Київ, 1881.

3. Дорошенко Д. Указатель источников для ознакомленія с Южною Русью. - Пб., 1904.

4. Василенко Н. Малороссія. 1. Историографія. 2. Исторія Малороссіи // Брокгауз-Ефрон, Энциклопедический словарь, т. XXVIII.

5. Грушевскій М. Развитіе украинских изученій в XIX в. // Украинскій народ в его прошлом і настоящем, т. І. Пб., 1914.

6. Біднов. Що читати по історії України (Коротенька історіографія України). - Кам'янець, 1919 р.

7. Иконников В. Опыт русской историографіи, т. І-ІІ. - Київ, 1892.

8. Василенко Н. К исторіи малорусской историографіи // Кіев. Стар., 1894, ХІ.

9. Лазаревский Е. Прежніе изыскатели малорусской старины // Кіев. Стар., 1894, ХІІ.

10. Горденко В. Из исторіи южнорусскаго общества начала ХІХ в. (Письма В. И. Чарныша, А. М. Чепы, В. Г. Полетики) // Кіев. Стар., 1893, ІІ.

11. Евгеній, Митр. Словарь русских светских писателей, І-ІІ. - Моск., 1845.

12. Русскій біографіческій словарь.

13. Модзалевскій. Малороссійскій родословник, т. І-TV.

14. Систематически указатель журнала “Кіевская Старина”, Полтава, 1911.

ІІ. ЮРІЙ КОНИСЬКИЙ

15. Собраніе сочиненій Г. Конисскаго, 2 вид. т. І-ІІ. - Пб., 1861.

16. Пушкин. О сочиненіях Григорія Має бути: Георгія. Конисскаго, 1836.

17. Ливотов Е. Георгій Конисскій.

18. Стебницкий И. К біографіи Г. Конисскаго. - Кіев, 1895.

19. Житецкій П. Памяти Г. Конисскаго // Кіев. Стар. (і окремо: Київ, 1895).

Ш. ПЕТРО СИМОНОВСЬКИЙ

20. Краткое описаніе о козацком малороссійском народе П. Симоновского, изд. О. Бодянскій // Чтенія общества исторіи и древностей, 1847, ч. 4-8 і окремо: Москва, 1847.

IV. АЛЕКСАНДР РИГЕЛЬМАН

21. Летописное повествованіе о Малой Россіи (вид. О. Бодянський) // Чтенія Общ. исторіи и древн., 1847, ч. 5-9.

22. Бодянскій О. Историческое сведеніе об А. И. Ригельмане // Чтенія Общ. исторіи и древ., 1846, ч. 6.

V. ВАСИЛЬ РУБАН

23. Лазаревскій А. В. Гр. Рубан // Кіев. Стар.; його ж. Очерки, заметки и документы. Т ГУ.

24. Григорович. Князь Безбородько, Г.

VI АДРІЯН ЧЕПА

25. Лазаревскій А. Два письма А. И. Чепы // Кіев. Стар., 1890, У

26. Він же. Содержаніе одного из Чепинских сборников исторических бумаг // Кіев. Стар.

27. Він же. Прежніе изыскатели малорусской старини // Кіев. Стар., 1894, ХГГ.

28. Стороженко Н. Малорусскія суеверія, коим мало кто верил, собранный 1776 г. (рукопись А. Чепи) // Кіев. Стар., 1892, Г.

VII. ЯКІВ МАРКОВИЧ

29. Лазаревскій А. Прежніе изыскатели малорусской старини (Я. М. Маркевич) // Кіев. Стар., 1894, ГУ.

VHL ГРИГОРІЙ І ВАСИЛЬ ПОЛЕТИКИ

30. Частная переписка Гр. А. Полетики (1750-1784), вид. А. Лазаревскій. Київ, 1895.

31. Лазаревскій А. Отривки із семейного архива Полетик // Киев. Стар., 1881. ГУ, і його ж. Очерки, заметки и документы, Г, Київ, 1892.

32. Возраженіе депутата Гр. Полетики // Чтенія общ. исторія и древ., 1858, кн. ГГГ.

33. Записки о малороссійском дворянстве В. Полетики, 1809.

34. Исторія Русов и Малой Россіи // Чтенія общ. исторіи і древ., 1846, ч. 3-4 і окремо: Москва, 1846.

35. Пушкин. О сочиненіях Г. Конисскаго, 1836.

36. Клеванов. Об “Исторіи Руссов” Г. Конисскаго // Москвитянин, 1849-1853.

37. Костомаров Н. Поездка в Батурин // Порядок, 1881, ч. 97.

38. В. К. В защиту неизвестнаго покойника // Порядок, 1881, ч. 128.

39. Лазаревскій А. Догадка об авторе “Исторіи Руссов” // Кіев. Стар., 1891, кн. ГУ.

40. Майков Л. К вопросу об “Исторіи Руссов” // Журнал Мин. народн. про- свещ., 1893, У

41. Грушевскій А. К судьбе “Исторіи Руссов” // Чтения ист. общ. Нестора, ХГХ, 2 і окремо.

42. Грушевскій А. К характеристике взглядов “Исторіи Руссов” // Известія Отделенія русскаго языка и словесн., ХГГГ, 2 і окремо: Пб., 1908.

43. Онацький Е. Ще про автора “Исторіи Руссов” // Наше минуле, 1918, ч. 1.

44. Дорошенко Д. “Исторія Руссов” як пам'ятка української політичної думки другої половини XVIII ст. // Хліборобська Україна, Збірник V і VI, 1921.

IX. ДМИТРО БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ

45. Бантыш-Каменский Дм. Исторія Малой Россіи. Москва, 1822, 1830, 1842 і 1903.

46. Штейн В. Дм. Н. Бантьіш-Каменскій, Русскій біографіческій словарь, II, с. 460-468 (там же докладно біографічна література).

X. МИКОЛА МАРКЕВИЧ

47. Маркевич М. !сторія Малороссіи. - Москва, 1842-1843.

48. Макаров И. Я. Воспоминанія о Н. А. Маркевичі. - Основа, 1861, I.

49. Грушевскій А. Н. А. Маркевич. Из прошлаго укр. литературы и исторіо- графіи // Журн. Минист. нар. просвещ., 1911, I.

50. Данилов В. К біографіи Н. А. Маркевича (Письмо его к М. А. Максимовичу), Катеринослав, 1911.

XI. МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ

51. Собраніе починеній М. А. Максимовича, т. I-III. - Київ, 1876-1878.

52. Пономарев С. Из писем Максимовича к Шевченку // Кіев. Стар., 1884, IV.

53. Памяти Максимовича // Кіев. Стар., 1898, XI.

54. Автобіографія М. А. Максимовича // Кіев. Стар., 1904, IX.

55. Голубовскій П. Исторические труды М. А. Максимовича // Чтенія общ. Нестора, XVIII, 3-4, 1904.

56. Грушевскій А. М. А. Максимович (1804-1873) // Известія Отделенія русс. языка, XI, 1906 і окремо: Пб., 1906.

57. Данилов В. “Кіевлянин” М. А. Максимовича // Изв. Отд. русс. языка, XIV, 3, 1909 і окремо: Пб., 1910.

58. Данилов. Письма русских писателей к М. А. Максимовичу // Русс. філолог. вестник.

59. Максимович под фирмою Кулиша // Кіев. Стар., 1901, V

ХІІ МИКОЛА КОСТОМАРІВ

А) Твори

а) Загальні теми

60. Две русскія народности (1861).

61. Русская исторія в жизнеописаніях ея главнейших деятелей (1873-76, 1886).

62. Об историческом значеніи русской народной поэзш (1843). Историческое значеніе народного песеннаго творчества (1872); Исторія козачества в памятниках южнорусскаго народного песенного творчества (1880-1883).

63. Об отношеніи русской исторіи к географіи, 1863.

б) Слов'янські і княжі часи

64. Словянская мифологія (1847).

65. Несколько слов о словяно-русской мифологіи (1872).

66. Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народними преданіями в песнях, сказаніях и обычаях (1873).

67. Рассказ Ибн-Фадлана, арабскаго писателя X в. о Руссах (1854).

68. Начало Руси (1860) і інші статті.

69. Мысли о федеративном начале в древней Руси (1861).

70. Лекціи по русской исторіи, ч. І. Вступительная лекція и летописи. Источники русской исторіи (1861, 1862).

71. Севернорусскія народоправства во время удельно-вечевого уклада, Нов- город-Псков-Вятка (1863).

72. Вече і вечевое устройство в древней Руси (1865).

73. Русскія историческія одежды от Х до ХІІІ в. (вид. С. Стрекалов, 1877).

в) Польські часи

74. О причинах и характере уніи в Западной Россіи (1842); Отрывки из исторіи южнорусскаго козачества до Б. Хмельницкаго (1865); Южная Русь в конце XVI в. (1867).

75. Первыя войны малороссійских козаков с поляками (1843).

76. Руссо-польскіе вельможи (1843).

77. Иван Свирговскій, украинскій гетман XVI в. (1855).

78. Борьба украинских козаков с Польшею в первой половине XVII в., до Б. Хмельницкаго (1856).

79. Южная Русь и козачество до возстанія Б. Хмельницкаго (1878).

80. О козачестве (1860).

г) Козацька держава і XVIII в.

81. Богдан Хмельницкій (1857, 1859, 1870, 1884).

82. Богдан Хмельницкій - данник Отоманской Порты (1878).

83. Гетманство Выговскаго (1861).

84. Гетманство Юрія Хмельницкаго (1868).

85. Руина - гетьманства Бруховецкаго, Многогрешнаго и Самойловича (1879, 1880).

86. Мазепа (1882).

87. Мазепинцы (1884).

88. Павел Полуботок (1876).

89. Переписка турецкаго султана с запорожцами в ХУП ст. (1872).

90. Матеріальї для исторіи Коліивщиньї, или резни 1768 (1882).

91. Последнія годы Речи Посполитой (1869).

д) Видання джерел

92. Акты Южной и Западной Россіи, т. І-ХУ (1861-1885).

Б) Література

93. Литературное наследіе Н. Костомарова, Пб., 1890 (автобіографія, спис творів і ін.).

94. Из воспоминаній Н. Костомарова (арест, заключеніе, ссылка) // Вестник Европы, 1910, IV.

95. Николайчик Ф. Бібліографическій указатель сочиненій Н. Костомарова // Кіев. Стар., 1885, V.

96. Семевскій В. Н. И. Костомаров // Русская Старина, 1886.

97. Мордовцев Д. Памяти Н. И. Костомарова, Пб., 1885.

98. Н. И. Костомаров, Некролог // Истор. Вестн., 1885.

99. Мордовцев Д. Историческія поминки по Н. И. Костомарове // Русская Старина, 1885, VI.

100. Барсуков Н. Воспоминанія о Н. И. Костомарове, Пб., 1898.

101. Науменко В. Памяти Н. И. Костомарова // Кіев. Стар, 1885, VII і окремо.

102. Селиванов А. Н. И. Костомаров. Воспоминанія // Руск. Стар., 1888.

103. Юнге Е. Воспоминанія о Н. И. Костомарове // Вестн. Евр., 1910, ХІ.

104. Корсаков Д. Из воспоминаній о Н. И. Костомарове // Вестн. Европы, 1906, ІХ.

105. Костомарова А. Ник. И. Костомаров // Вестн. Евр., 1910, VI-ІХ.

106. Данилов В. Матеріальї для біографіи Н. И. Костомарова // Украина, 1907, ХІ-ХІІ і окремо.

107. Щербина Ф. К біографіи Н. И. Костомарова // Рус. Ведомости, 1885, ч. 144.

108. Грушевскій А. Из харьковскіх лет Н. И. Костомарова // Журн. Мин. Нар. Просв., 1908, IV і окремо.

109. Грушевскій А. Раннія этнографическш работы Н. И. Костомарова // Из- вестія Отделенія русскаго языка, 1911, І.

110. Стороженко И. В. Н. И. Костомаров в Кіевской 1-й гимназіи // Чтенія Общ. Нестора, ХХІІ, 1-2 (1911).

111. Об уничтоженіи магистерской диссертаціи Костомарова // Кіев. Стар., 1903, VII-VIII.

112. Юдин П. Из жизни Н. И. Костомарова в Саратове // Русс. Стар., 1911, ХІІ.

113. Белозерская Н. Н. И. Костомаров в 1852-1875 г. // Русс. Стар., 1886, III, V, VI.

114. Мордовцев Д. Н. И. Костомаров в последние десять лет его жизни, 18751885 // Русс. Стар., 1886, II.

115. Дашкевич Н. Несколько вводных слов о Н. И. Костомарове // Чтенія Общ. Нестора, XIX, 3, (1907).

116. Грушевскій А. Памяти историка Малороссіи Н. И. Костомарова // Чтен. Общ. Нест., XIX, 3 (1907).

117. Письмо Н. Костомарова к изд.-редактору “Русс. Старини” // Русс. Стар., 1880, III.

118. Костомаров М. Письмо до видавця “Колокола” з передмовою М. Драго- манова, Львів, 1902.

119. Карпов Г. Критическій обзор разработки главных русских источников по исторіи Малороссіи 1654-1672, Москва, 1870.

120. Карпов Г. Н. Костомаров как историк Малороссіи, М-ва, 1871.

121. Науменко В. Н. И. Костомаров как этнограф // Кіев. Стар., 1885, V.

122. Драгоманов М. Н. И. Костомаров, Львів, 1901.

123. Кивлицкій Е. Библіотека и собраніе рукописей Н. И. Костомарова // Чт. Общ. Нест., X, (1906).

124. Куліш А. Несколько встреч с Н. Костомаровим // Кіев. Стар., 1886, VI.

125. Антонович В. Н. И. Костомаров как историк // Кіев. Стар, 1885, V.

126. Вашкевич Г. К биографии Н. И. Костомарова // Кіев. Стар, 1898, XI.

127. Краткій біографіческій очерк Н. И. Костомарова // Кіев. Стар., 1885, V.

128. К біографіи Н. И. Костомарова // Кіев. Стар., 1896, I.

129. Волкова Д. Памяти Костомарова // Народн. Мысль, 1917, т. 2.

ХШ. ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ А) Головні твори

130. Повесть об украинском народе (1843).

131. О духовном соединеніи Южной Руси с Северною.

132. Записки о Южной Руси (1856-1857).

133. Історія України од найдавніших часів (1861).

134. Хмельнищина (1861).

135. Виговщина (1861).

136. Про паденіе шляхетскаго господства на Украине (1862).

137. Руїна (1862).

138. Первий період козацтва од початку до ворогування з ляхами (1868).

139. Польская колонизація Югозападной Руси (1874).

140. Исторія возсоединенія Руси (1874-77).

141. Малорусскіе козаки между Россіей и Польшей (1876).

142. Мальована гайдамаччина (1876).

143. Галицька Русь в починах козацько-шляхотської усобиці (1877).

144. Отпаденіе Малой Россіи от Польши (1888-1890).

Б) Література

145. Грінченко Б. П. А. Куліш. Біографическій очерк // Земскій Сборник Черниговской губерніи, 1899, І і окремо: Чернигів, 1899.

146. Маковей О. Панько Олексович Куліш // Літ. Наук. Вістник, 1900 і окремо: Льв., 1900.

147. Дорошенко Д. На громадській роботі, Пб., 1906; Київ, 1918.

148. Дорошенко Д. П. О. Куліш, Київ, 1998.

149. Чалый М. Юные годы П. А. Кулиша, Київ, 1898.

150. Матеріали для біографії П. А. Куліша // Кіев. Стар., 1897, V

151. Шенрок Н. А. Куліш // Кіев. Стар., 1901, ІІ.

152. Студинський К. З листів П. Куліша до Омеляна Партицького, Львів, 1908.

153. Данилов П. А. Куліш и “Кіевская Старина” // Україна, 1907, УІІ-УПІ.

154. Костомаров Н. П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность // Кіев. Стар., 1893, ІІ.

155. Грушевскій А. З сорокових років: 1 “Повесть об украинском народе” Куліша; 2. П. Куліша “Україна” // Записки Наук. Тов. ім. Шевченка, ч. 83 і 85.

156. Шенрок Н. У могил П. А. Кулеша и В. М. Білозерскаго // Кіев. Стар., 1899, ІХ.

157. Щурат В. До історії останнього побуту П. А. Куліша у Львові, Львів. - 1897.

158. Романовський В. Куліш і його праці по історії України // Книгар, ч. 27, 1919.

159. Грушевський О. П. Куліш // Шлях, 1918, ІІ.

160. Переписка Куліша. Див. Систематическій указатель “Кіев. Стар.”, стор. 111.

Замітка: Для colloquium бажано познайомитись принайменше з одним головним твором одного з визначніших істориків (напр., ч. 34, 45, 47, 51, 60, 61, 71, 81, 83-88, 132, 140, 144).

161. Українська історіографія ХІХ-ХХ ст. Перша частина. - Львів, 1923. - Накладом Філософічної громади. - С. 1-66.

УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ ХІХ-ХХ в.

(ДРУГА ЧАСТИНА)

XIV. ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ

161. Три листи В. Антоновича // Записки НТШевченка, т 89.

162. Антонович В. Автобіографія.

163. Ефименко А. Южная Русь, т ІІ.

164. Ефименко А. Вьідающіеся новейшіе историки // Вестник и бібліотека самообразованія, 1905, ч. 2.

165. Иконников В. Біографіческій словарь профессоров Университета св. Вла- диміра, Київ, 1884.

166. Хроніка Наук. Тов. ім. Шевченка, ч. І.

167. Томашівський С. Володимир Антонович // Літерат.-наук. вісник, 1906, кн. І--ІІІ, і відбитка: Львів, 1906.

168. Венгеровъ. Критико-біографіческій словарь, т. І (стаття Д. Багалія).

169. Грушевський М. Памяти В. Антоновича // Записки НТШевченка, т 82.

170. Падалка Л. В. Б. Антонович // Труды Полтавской археогр. комиссіи, т. V.

171. В. В. Б. Антонович (некролог) // Вестник Европы, 1908, IV.

172. Грушевський М. В. Антонович, основні ідеї його творчости і діяльносте // Записки Укр. Наук. Тов. в Києві, т III (1909) і відбитка.

173. Верзилов А. Памяти В. Б. Антоновича // Труды Чернигов. археогр. комиссіи, т VII (1908).

174. Русова С. В. Б. Антонович // Русская мысль, 1909, IV.

175. Памяти В. Б. Антоновича // Чтенія общ. Нестора, т XXI (1909).

176. О. Л. Світлій памяти В. Антоновича // Рада, 1911, ч. 54.

177. Матушевський Ф. В. Б. Антонович при світлі автобіографії та данних історії // Рада, 1909 і відбитка: Київ, 1909.

178. Воспоминанія о В. Б. Антоновичі // Труды Чернигов. комиссіи, т. VII (1908).

179. Gawronski Rawita Fr Wlodzimierz Antonowicz, Львів, 1912.

XV. МИХАЙЛО ДРАГОМАНІВ

180. Листи М. Драгоманова до I. Франка і інших (1887-1895), 12 т., Львів, 1908.

181. Павлик М. Листи Д. Танячкевича до М. Драгоманова (1876-77), Львів,

1906.

182. Павлик М. Переписка М. Драгоманова з Н. Кобринською (1893-95), Львів, 1905.

183. Павлик М. Переписка М. Драгоманова з др Т. Окуневським, Львів, 1905.

184. Переписка М. Драгоманова з М. Павликом, т. І-VII, Чернівці, 1910-1911. Павлик М. Михайло Петрович Драгоманов. 1841-1895, його юбилей, смерть, автобіографія і спис творів, Львів, 1896.

185. Павлик М. Драгоманів і його роля в розвитку України, Львів, 1907.

186. Павлик М. М. Драгоманів, “високий рівень” українства та нова ера, Львів, 1906.

187. Павлик М. Памяти М. Драгоманова, Чернівці, 1902.

188. Павлик М. Перші поминки М. Драгоманові у Кракові, Львів, 1895.

189. Павлик М. М. Драгоманів як політик, Львів, 1911.

190. Галущинський М. М. Драгоманів - ідеолог нової України, Львів, 1921.

191. Донцов Д. М. Драгоманів і ми // Літ.-наук. вістник, 1923, IV

192. Драгоманів М. Автобіографія, Київ, 1917.

193. Драгоманів М. Два учителі, Львів, 1902.

194. Кистяковский Б. М. П. Драгоманов по его письмам.

195. Русова С. Памяти М. П. Драгоманова // Русс. мысль, 1905, VIII.

196. Овсянико-Куликовський Д. М. П. Драгоманов // Наше минуле, т. 2 (1918).

197. Єфремов С. Один з нездійснених планів М. Драгоманова // Наше минуле, ч. 3, 1918.

198. Стебницький П. Нові видання творів М. Драгоманова // Книгар, ч. 20 (1919).

199. Грушевський М. З починів українського соціалістичного руху. М. Драгоманів і женевський соціалістичний гурток. - Відень, 1922.

200. Грушевський М. М. П. Драгоманов. Посмертна згадка // Зап. НТШ, т. VI.

XVI. МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

201. Грушевський М. Автобіографія [без заголовка], Львів, 1906.

202. Науковий Збірник, присвячений М. Грушевському, Львів, 1906, в ньому: бібліографія праць М. Грушевського, зладив І. Е. Левицький.

203. Герасимчук В. М. Грушевський як історіограф України // Записки НТШев- ченка, т. 233, 1922.

204. Наша політика і професор М. Грушевський, Львів, 1911.

205. Українська історіографія ХІХ-ХХ в. Друга частина // Національна бібліотека ім. Василя Стефаника. Архів Івана Крип'якевича. Справа № 157. - С. 1-175. - Рукопис.

Червень 1923 р.

Література

Андрусяк М. Іван Крип'якевич // Літопис Бойківщини. - 1970. - № 1-2. - С. 40-62; Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2001. - С. 573-577.

Баїк Л. Освіта // Торжество історичної справедливості. Закономірність возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі. - Львів, 1968. - С. 505.

БуцкоМ., РедькоЮ. Підпільний університет // Жовтень, 1988. - № 5. - С. 72-

Дашкевич Я. Іван Крип'якевич - історик України // Дашкевич Я. Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури. - Львів, 2007. - С. 477.

Історія Львова. - Київ, 1984. - С. 216.

Качмар В. Львівський (таємний) український університет // Довідник з історії України: А-Я. - Київ, 2001. - С. 131-132; Енциклопедія історії України. - Т 6. - Київ, 2009. - С. 368.

Кислий В. Українські високі школи у Львові і студентський рух в Західній Україні у першій половині 20-х років ХХ с. - Львів, 1991. - С. 16-29.

Ковалюк Р. Студентський рух у 1921-1929 рр. // Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях ХІХ-ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 208-224 (Відродження студентського руху. Організація Українського таємного університету у Львові).

КовальськийМ. Лекційний курс Івана Крип'якевича з української історіографії // Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 8. - Львів, 2001. - С. 842-862.

Крип'якевич І. Спогади (Автобіографія) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 8. - Львів, 2001. - С. 118-119.

Кубійович В. Нарис історії Наукового товариства ім. Шевченка (1873-1949). - Львів, 1991. - С. 35-36.

Мартинець В. Університет у катакомбах // Студентський прапор. - 1944. - № 1-3.

Мудрий В. Боротьба за огнище української культури в західних землях України. - Львів, 1923. - С. 79-130.

Мудрий В. Змагання за українські університети в Галичині. - Львів-Нью- Йорк, 1999.

Мудрий В. Львів осередком боротьби за український університет // Наш Львів. Ювілейний збірник. 1252-1952. - Нью-Йорк, 1953. - С. 126-132.

Мудрий В. Український університет у Львові. 1921-24. - Нюрнберг, 1948. - С. 16-37; Мюнхен, 1955.



Размещено на Allbest.ru