Українська історіографія ХІХ-ХХ ст.

Серед тих розвідок мало є праць синтетичних, що характеризували б якесь питання в цілости, переважно це студії з нагоди видань нових джерел або нових праць інших авторів. До своєї праці Максимович приступає як філолог, з філологічними методами: едиція, інтерпретація і критика - це області, яким він найохо- чіше віддав свої сили.

Він звертає увагу на старанність едиції джерел, не щадить терпких слів під адресою видавців, що свої видання пускають з похибками орфографічними і річевими. Історик, що дістане таке неточне видання, напр., літописи, мусить “на кождім рядку оглядатися, щоби не взяти з неї що-небудь, написане хибно переписчиком і не провірене, не справлене видавцем. При такій дрібничковій журбі і роботі утомиться і розсіється у історика його робоча сила, що повинна бути збережена на інше, важніше діло” (Собр. соч., І., 344). Максимович пильно стежить за тим, чи захований правопис, чи віддані добре імена осіб, чи справлена хронологія і т. д. (С. С., І., с. 229, 230, 234, 247, 402). Не раз підносить він ще одну річ, чи взагалі дане джерело заслугувало на видання. Так, при виданні опису чернігівських князів, зладженого протопопом Іваном Левицьким 1792 р., він завважує: “по мойому, ця статейка на трьох сторінках, дуже похвальна 1792 р., не варта була друку в 1854 р.” (С.С., І., 230). Про інше подібне видання він каже: “Чимало ще було того сміття у давніх книгах, щоби умисно засмічувати ними наше літописання у нових виданнях?” (С.С., І., 243). Дуже цінні ці уваги Максимовича, щоби розбудити самокритику у тих видавців, навіть інших часів, які кожду маловартну дрібницю з давніх часів вважають достойною публікації.

Максимович є першорядним інтерпретатором джерел. Взяти яку-небудь його статтю: всюди стрічається незвичайно гострий, вишколений погляд філолога, що не пропускає ні одного слова, ні одної букви, все бере під розвагу, і з дрібних, на перший погляд, незначних слів і натяків, добуває для науки зовсім нові факти. З таких дрібних, другорядних, може, заміток, згадаймо одну: як Максимович відкрив церковне імя Богдана Хмельницького. А саме: в дневнику Мясковського, що був у грудні і січні 1649 р. у Києві, згадується, що Б. Хмельницький тоді святкував день своїх іменин. Максимович звернув увагу на це місце і почав шукати імени гетьмана у церковнім календарі. Імени “Богдан”, очевидно, не знайшов, бо це імя народне, не церковне, але під днем 27 грудня ст. ст. є свято Теодора “Начертанного”, це, очевидно, був патрон Хмельницького, що на хресті мусів дістати ім'я Федора; “Богдан” - це український переклад грецького Теодора (“Божий дар” С.С., І., 419).

Так само майстерні є критичні статті Максимовича. Фактів, що є подані у джерелах, він ніколи не бере насліпо, він незвичайно обережно слідить за тим, звідки дане джерело має свої відомості, чи воно могло знати правду, чи його дані вірні і певні.

Так, напр., інтересне його відношення до народної традиції як історичного джерела. І в тодішні часи романтизму, і ще сьогодні є дослідники, які на основі народної традиції відтворили давній світогляд народу і навіть характеризували різні історичні події. Максимович хоч сам був знавцем і видавцем народних пісень, відноситься до цієї справи дуже скептично: “Від сучасного нам народу даром добиватися історичних пояснень про особи й події, що згадуються у піснях і переказах. Народна пам'ять хоронить ці пісні і перекази, як стара хартія, що не розуміє, що на ній написано. Забагато вірить Срезневський бандуристам і старикам, що, по його думці, знають добре старину; але в дійсності їхні перекази так зістарілися, що затратили смисл історичної правди і часто є подібні до діточого щебету” (С.С., І., 356-357; порівн. с. 409, 597).

Метою історичного досліду Максимович ставить добуття історичної правди. Це своє віросповідання він виявив при оцінці Костомарового “Богдана Хмельницького” 1859 р. “У якім виді не була б зложена історія Богданової епохи, - чи у виді романічного оповідання чи систематичної історії, для публіки чи для гурту учених, чи для круга учеників малих і більших - всюди рівно надається і наперед припускається історична жива правда; щоби ж осягнути її, конечна є точність і вірність історичного факту, бо це є основа, без якої не може остатись тривким ніякий твір історика. Ми хочемо і жадаємо від історії, щоби у ній давно минуле життя проявилося живе перед нашими очима; а для того необхідно, щоб кожда історична подія і особа була пізнана і зображена вірно, в її дійсному виді і на своїм місці, як воно було в дійсності” (С.С., І, 400).

Цею мірою історичної правди він мірить усі історичні твори, “незалежно від особистих відносин і самолюбства” (І, с. 527).

Максимович при різних нагодах характеризував сучасних і давніших українських істориків. Про “Історію Русів” він пише: “Вона вже не вдоволяюча для нас, бо ми вже бачимо в ній недостачу точності і вірности в зображенні дуже багатьох подробиць; але, з другого боку, вона так, як історична дума, повна животворного артистичного одушевлення і чутливого, вірного розуміння “про суть подій і значення осіб” (С. С., І, 238). У другому місці подібна характеристика: “При недостачі достовірних матеріалів і при надмірі конструюючої сили ума - це тільки нарис так бажаної для нас артистичної історії малоросійського народу, перейнятий увесь духом життя, але який означує вірно свій предмет тільки в загальних нарисах і лише у небагатьох подробицях” (І, 524).

Про історію Бантиша-Каменського Максимович висловлюється так: “вона багата збіркою свідоцтв, набутих із різних джерел, і важна особливо звістками документальними, але у цій праці нема вірної пластики історичних осіб, нема того живого духа, який пронизує “Історію Русів” (І, с. 342). В інших місцях називає історію Бантиша-Каменського “безцвітною” та “мертво-холодною” (І, с. 238, 398).

За М. Маркевичем він признає “живе і займаюче оповідання” (про Б. Хмельницького), але закидає фактичні помилки (І, с. 398). Подібно відноситься і до М. Костомарова: “Його Богдан Хмельницький, такий гарний, як широкий Дніпровий луг у той час, як він красується довгими рядами свіжих покосів трави”, але звертає увагу, що Костомарів не перевів критики джерел своєї праці (І, с. 399-400). Максимович подав теж критичне слово про Куліша (І, с. 524, 545) і молодого Антоновича (І, с. 277).

Максимович не дав повної історії України в однім курсі, але передумав і виложив багато основних питань нашої історії.

І так він подає в одній статті поділ історії України на епохи, на жаль, тільки часу, як вона втратила свою давню великокняжу самостійність, а саме: І епоха татарської влади, від занепаду Києва 1240 р. до визволення Києва Гедиміном 1320 р.; ІІ епоха литовської влади, від 1320 до Люблінської унії 1569 р., ІІІ - епоха польської влади, від 1569 р. до з'єднання України з Московщиною 1654 р. (або до повстання Хмельницького 1648) і !V - епоха роздвоєного життя України, східної під Росією і західної під Польщею, до 1795 р. (С.С., І, с. 250). Дальшого поділу він не переводить. Але в иншій статті історію Волині він ділить на такі епохи: І - до остаточного укріплення влади Києва за Володимира В[еликого] при кінці Х в. і ІІ - до з'єднання з Литвою в половині MV в.; ІІІ - до з'єднання з Польщею 1569 р.; FV - до з'єднання з Росією 1795 р.; V - сучасна епоха (І, 106). Для княжої епохи Максимович не дав ніякого синтетичного образу. Зазначити треба тільки одно, що основою княжої держави він уважає Україну; щойно по занепаді Києва Великоросія переймає старшинство і владу разом із іменем Руси (І, 655).

Щодо польської епохи, то він дуже критично відноситься до широко положених цивілізаційних заслуг поляків на Україні. Він на основі фактів доказує, що радше Литва була оборонцем української землі перед татарськими нападами; поляки прийшли на Україну вже на готове (І, с. 250 і дальше).

У церковній унії він бачить свідому ціль поляків: розбити православну церкву на користь католицької (І, 265). Тому й ненависть, що піднялася серед українського народу проти поляків, мала джерело у релігійних причинах: “Обида православ'я - це була найбільш чутлива, найгірша обида для всього південно-руського народа, без неї кожда инша обида, яка б не була велика, була б більше виносима. Це була душа всього, це був .. .”* (І, 273).

При обговоренню початків козаччини він стверджує, що вплив на козацький устрій мала шляхта, але не шляхта польська, а українська (С.С., І, 254.). Звертає він перший увагу, що українська шляхта брала участь у будові держави за Хмельницького (ІІ. 275). Дальше він боронить українське панство перед закидом, немов воно знищило нижчі верстви. “Це панство не могло ж відділитися від понять, обичаїв і взірців свойого віку. І коли воно не привело свойого поспільства у новий цвітучий стан (якого можна б йому бажати, по поняттям теперішнього часу), не треба і скидати на нього й упадку селянства, що залишилося по давньому, з своїм стародавнім правом на свобідний перехід; не треба й зображати того упадку у прибільшеному виді. Бо положення малоросійського поспольства від часів Богдана все-таки було ліпше, як воно було перед тим, та ліпше як сучасне сучасного поспільства задніпрянського (правобережного)” (Собр. соч., І, 555).

Про козаччину взагалі він пише: “В історичнім ході всього руського життя це заслуга і слава нашого південно-руського козацтва, українського і запорожського, бо воно боролося так довго і сильно з турецькою і татарською силою, відпираючи її від руської землі, так хоробро боронило у себе православну східну Церкву від західного католицтва і свою руську народність від польщини; а в гетьманстві Богдана визволило свою многострадальну Матір-Україну від польського ярма і добровільно приєдналося з нею у загальний склад руського світа” (с. 508), погляд обєдинительний.

Але Максимович не вважає українців і москалів одним племенем протягом всієї історії, він зазначує, що перед Хмельниччиною “Москва і козацьке Запоріжжя уважалися ще чужі один для другого” (с. 343).

Інтересний погляд Максимовича на гайдамаччину: він уважає Коліївщину 1768 р. “ділом не впору, не на місці” (с. 560, 792).

VI. МАКСИМОВИЧ МАЄ ЗНАЧІННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ НЕ ЯК СИНТЕТИК, А ЯК АНАЛІТИК І КРИТИК. ВІН ПРОБУДЖУВАВ ПОТРЕБУ ОСНОВНОГО ДУМАННЯ І КРИТИЧНОГО РОЗСЛІДУ. ЧЕРЕЗ ТЕ ЙОГО ПРАЦІ ДОТЕПЕР Є СВІЖІ І ЦІННІ. МИКОЛА КОСТОМАРІВ

Синтезу дослідків на полі української історії з середини ХІХ в. подав у своїх творах М. Костомарів, головний ідеолог української історіографії 1850-1880-х рр.

Микола Костомарів народився 17 мая 1817 р. в Юрасівці, Острогозького повіту. Його батько змосковщений дворянин, був людиною доволі освіченою, особливо знав французьких енциклопедистів; мати була з селянського роду. Малий Микола учився спершу під оком батька на селі, в десятім році життя пішов до пансіону в Москві, дальше до пансіону в Вороніжі і до гімназії там же. В 1833 р. став студентом Харківського університету.

Костомарів спочатку не мав особливого нахилу до науки історії, бо й не мав добрих учителів. В гімназії у Вороніжі “учитель всесвітньої історії Цвєтаєв викладав із поганої історії Шрекка, не давав ученикам ніяких власних оповідань, не освічував фактів, що викладалися у книжці, ніякими поясненнями і замітками, не познайомив учеників навіть у примітивній формі з критикою історії, і, як видно, сам не любив свойого предмету” (Лит. насл., 13).

У Харківськім університеті “російську історію читав Гулак-Артемовський, людина безсумнівно з поетичним талантом, як показують його українські вірші, але у своїх лекціях з російської історії відзначався пустим риторством Риторство - бундючність. і напушеністю. Професор всесвітньої історії Цих читав старинну історію по Герену і майже не додавав до неї нічого свойого”. (там же, с. 20).

Аж в 1835 р. професором всесвітньої історії став Михайло Лунин, що образу- вався у Німеччині, у Берлінськім університеті, пізнав німецьку науку, перейнявся історіософією Гегеля й умів з ширшого погляду освітлити студентам історію. “Не можна сказати, щоби він був обдарований щасливим даром слова; грудь його була слаба, голос не сильний, дикція монотонна і як би пересадна; але ці недостатки відплачувались богатством змісту і критичним напрямком, до якого він умів притягнути увагу своїх слухачів. Його лекції з старинної історії й, особливо, Сходу та із середньовічної історії, особливо ж про поширення християнства і боротьбу його з поганством, були такі, так само глибокого змісту, як і притягаючі. Історію нових віків він видав слабко і, як здається, менше нею занимався. Взагалі лекції того професора показали на мене великий вплив і привели у моїй душі рішучий зворот: я полюбив історію більше всього і з того часу з жаром взявся читати і студіювати історичні книжки” (с. 22). Але які саме книжки читав Костомарів, на жаль, не знаємо.

В 1837 р. Костомарів здав іспит зі ступенем кандидата. Потім вступив до війська, до драгунського полку, що стояв в Острогозьку (тепер). Але військові науки не припали йому до вподоби, і він взявся до чого іншого. “В Острогозьку був дуже багатий архів повітового суду, що заховав усі старі справи бувшого козацького полку з часів оснування города. Я почав заниматися цими справами і захопився цим заняттям. Це був мій перший досвід у заняттях руською історією із джерел і перша школа для читання старих актів. Попрацював я ціле літо над козацькими актами і зложив на їх основі історичний опис острогозького слобідського полку, додав до нього у копіях богато важніших документів і приготовив до друку, а дальше задумав таким же способом переглянути архіви інших слобідських полків і зладити історію всеї Слобідської України”. (с. 25-26).

Восени 1837 р. Костомарів вернувся до Харкова і дальше слухав лекцій Лунина. У своїх споминах він відносить до того часу постання головної історичної ідеї, яку він переводив пізніше у своїх творах, ідеї, що головним предметом історичних дослідів повинні бути не вищі верстви, не одиниці-герої, а народ. Тому він звернувся в тому часі до пильних студій над народною піснею.

В 1842 р. надрукував працю “О причинах и характере уніи в Западной Руси”, що мала бути дисертацією для добутків наукового ступеня магістра; але із-за спро- тиву харківського архієрея Інокентія, що добачав у праці деякі зневажливі місця для духовної влади, працю доручено спалити. Костомарів мусів зголосити нову дисертацію і вибрав тему “Об юторическомъ значеніи русской народной поэзш” 1843 р. Замітне, що професор російської історії Гулак-Артемовський не хотів признати цеї теми, але остаточно її прийнято, надруковано й Костомарів боронив її публічно.

В 1843 р. Костомарів написав першу статтю з історії козаччини, про перші козацькі війни з поляками. Тоді ж з'явилася перед ним думка написати історію епохи Б. Хмельницького. В Харкові він добув деякі друковані польські, російські і латинські твори, а також рукописи, як літопис Грабянки, Самовидця, Симонов- ського, Зарульського, Рігельмана, “Історію Русів” і деякі акти.

При кінці 1844 р. Костомаров був у Києві і познайомився з Кулішем і багато дискутував про джерела до історії та народні пісні. В Києві він старався о учительську посаду і дістав її в гімназії у Рівному. По дорозі на посаду він оглядав Острог; пізніше оглядав Дерманський монастир, Гощу, Пересопницю, Крем'янець, Почаїв, Вишневець і Берестечко. Всюди збирав історичні матеріали.

В Рівному був Костомарів не цілий рік. В 1845 р. дістав учительську посаду в Києві. В 1846 р. Київський університет вибрав його професором російської історії. Костомарів читав лекції 4 години тижнево. Предметом викладів були давні часи, особливо широко він трактував слав'янську міфологію.

Серед його товаришів - професорів мало було визначніших сил: так, напр., професор всесвітньої історії Ставровський “визначався великою пам'яттю, але майже не знайомив студентів з сучасними способами оброблення історії і критикою джерел; в його викладах, як замічали студенти, чулося щось семінарське” (с. 65). Костомарів познайомився теж з Михайлом Максимовичем, що вже тоді кинув професуру, але часто бував у Києві; він характеризує його так: “то був чоловік, правду сказати, не великої учености, але дуже бистрий і безпристрасний у тих частинах, що були йому добре відомі”.

З правничого факультету визначався професор Іванишів, що редагував видавництва Временної комісії. З інших дослідників Костомарів пізнав Гр. Свідзінського, який дав йому літопись Єрліча та инші матеріали до історії козаччини.

У тім часі Костомарів познайомився в Кирило-Методійським братством і став його визначним членом разом з Шевченком. Це остаточно привело на нього відомий арешт і заслання до Саратова 1847 р. На засланню в Саратові Костомарів не залишив історичних студій. Передусім добув нові матеріали до історії Б. Хмельницького і зложив в загальних нарисах монографію про гетьмана. Дальше збирав матеріали до внутрішньої історії і побуту московського народа; принагідно на приказ губернатора мусив писати розправу про неоправдані закиди, немов жиди вбивають християнські діти (губернатор передав цю працю до міністерства як свою власну і добув славу вченого дослідника).

В 1855 р. Костомарів дістав дозвіл виїхати часово до Петербурга. Тут почав студіювати рукописні й друковані джерела у багатій Публічній бібліотеці - просиджував там протягом чотирьох місяців щоденно від 10 год. рано до 9-ої вечером, в той спосіб докінчив історію Б. Хмельницького. Ця велика монографія появилася 1857 р. в журналі “Отечественные записки”.

В 1857 р. Костомарова звільнено цілком із кари заслання. Він міг виїхати за границю - до Швеції, Німеччини, Франції, Швейцарії, Північної Італії, Австрії (був в Відні й Празі, але з галицькими українцями не познайомився).

Дальше Костомарів проживав найбільше в Петербурзі. В 1859 р. запрошено його знов на професуру на університеті. Вступну його лекцію привитано дуже горячо - студенти винесли його з університетського будинку на руках. Він почав викладати знов з княжої епохи, але освітлював її з іншого боку, як дотеперішні історики - на перший план він висував життя й творчість народа, як ідеал громадських відносин він ставив свобідну федерацію земель - це єднало його лекціям велику авдиторію і незвичайне признання.

Щодо початків Київської держави Костомарів виступив проти норманської теорії, а старався доказати, що державна організація вийшла з місцевих початків. Одна із його статей на цю тему мала вислід, що сеньйор російської історіографії Михайло Погодін, приклонник норманізму, визвав Костомарова на публічну диспуту в цій справі. Ця диспута відбулася справді на радість зібраної публіки, але не мала ніяких успіхів, бо противники один другого не переконали.

В тім же часі Археографічна комісія у Петербурзі запросила Костомарова до співучасти в праці. Костомарів обняв редакцію великого видавництва “Акты Южной и Западной Россіи”, в якому почав друкувати передусім матеріали до історії козаччини; це один з найважніших збірників-джерел до історії XVII в. З цеї нагоди Костомарів почав вертатися до студій над козаччиною, оголосив працю про гетьманство Виговського, подав коротку характеристику козаччини “О козачестві”, де боронив козаччину перед закидами анархізму і вказував на демократичні її змагання.

В українськім журналі “Основа”, що почав виходити 1861 р., дав Костомарів пару статей загальнішого змісту, як: “О федеративном начале древней Руси”. “Две русские народности”, “Черты южно-русской исторіи”. Він виступав у них в обороні самостійності українського народу та з ідеями федералізму. Це викликало проти нього випади і зі сторони поляків, і москалів.

Але університетські лекції знов втягнули Костомарова у інші теми: в історію Великороссії, так викладав про побут і обичаї великоруського народу в XVI і XVII вв. та про північні республіки Новгород і Псков. Він відбував подорожі по північних городах. Особливо докладно студіював Псков. Висліди своїх праць подав у монографії “Северно-русские народоправства” (1863). Писав теж про Кули- ківську битву. Дальше перейшов він в епоху Самозванців і присвятив їм теж монографію “Смутное время” (1866).

Рік 1863 приніс відоме польське повстання . Тоді ж почалася нагінка і на український рух, якому закидано зв'язки з поляками й сепаратизм. Костомарів теж зустрівся з різними закидами - різні місця його творів визивали полеміку. Але, незважаючи на гіркі почування, Костомарів працював дальше. Щорічно для віддиху їздив в Західну Европу в різні місця. Польське повстання піддало йому нову тему - зобразити причини занепаду Польщі. Ця тема коштувала його масу джерельних дослідів у різних архівах; свою працю він видав під заголовком “Последние годы Польськой Речи Посполитой” (1869).

До української історії Костомарів вертався тільки принагідно. В 1868 р. оголосив монографію про гетьманство Юрія Хмельницького. А в 1872 р. їздив на Україну, був в Корсуні і Чигирині, Мотронинськім монастирі, Суботові (1873), оглядав Дніпрові пороги і місця, де були Січі. Ці подорожі відновили зв'язки Костомарова з рідним краєм, він знов почав пильніше звертати увагу на українську історію. В 1879-1880 рр. видав він продовження монографій про Руїну - часи Брюховецько- го, Многогрішного і Самойловича; в 1882 р. велику монографію про Мазепу, а в 1884 р. про мазепинців.

Костомарів помер 19 квітня 1885 р. у Петербурзі.

Костомарів стоїть на однім з найперших місць в українській історіографії так щодо кількости своїх праць про минувшину України, як і щодо своєї ідеології, яку перещепив сучасним і пізнішим поколінням істориків.

До праці над історією України Костомарів приступав з далеко більшим запасом матеріалів, як його попередники. Він не тільки користувався все новими джерелами, які приносив розвиток історичні науки, але передовсім незвичайно пильно використовував рукописні багатства різнородних архівів. Стверджено, що Костомарів користувався 60 архівами, а саме прямо або посередньо черпав з таких місцевостей: I. Україна: Київ 5 архівів, Лубні 1, Красний Колядин 1, Харків 1, Ост- рогозьк 1, Вишневець 1, Володимир Вол[инський] 1, Крем'янець 1, Львів 5, Городок к. Львова 1, Медика 1, Острів 1, Перемишль 1, Шешори 1; II. БілаРусь: Го- родно 1, Могилів 2, Мстиславль 1, Полоцьк 2, Хотевичі 1; III. Литва: Вільно 2, Несвіж 1; IV Московщина: Москва 10, Петербург 13, Саратов 1, Волоколамськ 1; V. Польща: Варшава 3, Вілянів 1, Пулави 1, Дзіків 1; VI. Швеція: Стокгольм 1.

Костомарів частину здобутих собою матеріалів зробив доступною ширшому гуртові істориків у виданню “Акты Южной и Западной Россіи”. Це видавництво Петербурзької Археографічної комісії обняло XV томів, з чого Костомарів видав 10. Це у більшій части акти з Архіву заграничних справ у Москві до часів від 1638 до 1679 р. (одно з найважніших, основних видань до історії Української держави XVII в.).

Костомарів як видавець стрічався часто з закидами (особливо московського історіографа Карпова). У своїх виданнях він давав перевагу актам побутово- культурним, не раз третьорядного значення, а пропускав політично-дипломатичні джерела першорядної ваги. З цілости актів він не раз виривав одну частину, не згадуючи зовсім про цілість, хоч такий виривок не раз справу зображував у неповному виді. І, противно, містив часом в цілости акти, які на це не заслугували і досить було подати з них регести. Деякі томи його актів появилися без покажчиків, а у всіх річеві пояснення дуже скупі. Ці закиди оправдані, тому й Археографічна комісія пізніше зреклася редакторства Костомарова і передала редакцію його противникові - Карпову, що дав справді зразкові видання.

Костомарів, отже, відкрив багато актового матеріалу до історії України. Але замітна і дивна річ - цей важний рід джерел, акти, що належать до групи останків, він не все цінив належно. В першій великій праці “Богдан Хмельницький” він акти доволі злегковажив і на перше місце висунув літописи - отже традицію, що для модерного історика має все менше значення і потребує дуже критичного трактування. Так, коли прийшлося один і той самий факт оцінювати на основі двох джерел - акту й літописи, Костомарів поповнював методичну похибку і віддавав перший голос літописи. Так, напр., про день смерти Хмельницького є виразні сучасні відомости, що гетьман умер 27 липня ст. с. 1657 р. (себто, 6 серпня н.ст.) - Костомарів волів прийняти вістку пізніших літописів, що гетьман помер коло 15 серпня ст. с. Другий приклад: про переговори з Москвою в Переяславі 1654 р. сучасні московські акти констатують виразно, що не підписано там ніякого договору, Костомаров волів вірити пізнішій традиції, що договір таки існував. Проти цеї легкодушності Костомарова виступив з оправданими закидами московський історик Генадій Карпов.

В початках своєї наукової праці Костомарів прикладав дуже велике значення до ще одного роду традиції - народної пісні. Цій справі присвячена дисертація “Об историческом значении русской народной поэзии” (Харків, 1843 р.). Костомарів на вступі зазначує, що головним завданням історика є зображати вірно події минувшини.

“Але зобразити подію так, як вона була, не легко: історик повинен постигнуть, в чім є її характеристика... *, займаючися наукою, історик повинен досліджувати все те, що у людському світі на розумне єство кладе печать різнородности, тобто, місце й час, народ і вік. Звичайно, в такім випадку ми привикли вказувати на т.зв. історичні джерела, тобто твори відомих осіб, що писали про події. Але як тільки. історик відкриє оповідання про минулі віки, як зараз бачить противоріччя, пристрасть, видуману неправду. Що робити? Як знайти точку, з котрої оцінити джерело?”

“. У нас так само, як у чужих, багато літописців було людьми, що жили у громадянстві, монахами і тому не могли вийти із круга поглядів, які приписувало їм їхнє звання. Інші знов писали з метою вдоволити цікавість сучасників і спинялись над такими предметами, що тоді розбуджували загальний інтерес; а тепер для нас важніше було б знати те, що перше вважалося занадто звичайним. Всі такі недостатки історичних матеріалів заставляють історика шукати інших джерел, що зробили б для нього живішим і більш зрозумілим темне і неозначене”.

“Кожний народ має у собі щось означеного, що торкається більше або менше кожної з тих осіб, що приналежать до народа. Це народний характер, по якому всю масу можна розглядати як одну людину”

“Для пізнання народного характеру треба поступати так, як з людиною, яку бажано розслідити: треба шукати таких джерел, у котрих народ висказав би себе несвідомо”.

Таким джерелом є література. Але книжна література - це, звичайно, витвір вищих верств. Народ висказує себе у народній пісні”. “Дійсно, народна пісня має першенство перед всіми творами: пісня виражає почування невиучені, відрух душі не видуманий, поняття не”*.

“Народ у ній являється таким, яким є: пісня - правда. Є і друга, так само важна, прикмета народної пісні - її всенародність. Ніхто не скаже, коли і хто утворив таку пісню, вона вилилась усею масою. Кождий, хто її співає, ніби уважає її власним твором; ніде народ не являться такою єдиною особою, як у тих звуках своєї душі. Отже, в нічому так не висказує свойого характеру.

Загально, щодо ваги для історика, пісні можна розглядати у таких відношеннях:

1. Як літописи подій, джерела для зверхньої історії, з яких історик буде пізнавати і поясняти події минулих днів. У тому відношенню значення пісень ще не таке велике: по-перше , що сюди належить тільки т.зв. історичні пісні, по-друге, тому, що квітки фантазії часто закривають правду.

2. Як зображення народного побуту, джерела для внутрішньої історії, з котрих історик міг би судити про устрій в громадянстві, про родинний побут, звичаї, обичаї і інше. У тому відношенні пісні мають вже більше значення, але представляють такі недостачі, а саме тому, що ці риси, яких буде шукати історик , являються часто неясно і потребують доповнень і критики.

3. Як предмет філологічного досліду - у тому відношенні пісні для історика - дорогоцінність; але їхнє значення тут часто торкається переважно історії роз- вою мови, не загалом народа.

4. Як пам'ятники поглядів народа на самого себе і на все окружаюче. Це най- важніше значення пісень. Тут не треба навіть ніякої критики, коли б тільки пісня була народного походження. Життя з усіма його проявами виходить із внутрішнього погляду людського єства на себе. На тому основується те, що ми називаємо характером, особливий погляд на речі, який має всяка людина, як і всякий народ”.

“Признаючи останнє значення народної пісні для історика, ми будемо з тої точки погляду розглядати пісні руського народа, тобто: як народ висказав у своїх творах своє власне життя, яке ми розділимо на три види: духове, історичне й громадянське”.

У перших своїх писаннях Костомарів охоче користувався народною піснею, ілюстрував нею залюбки різні історичні моменти; аж пізніше під впливом холоднішої розваги покинув надмірне перецінювання цього рода джерел і сконстату- вав, що в ньому є багато невірного і непевного.

Причина, чому Костомарів до народної традиції прикладав таке значення, - це його основне історіографічне становище - демократизм. Всі давніші історики України були представниками до якоїсь міри аристократичного напрямку в історіографії, чи візьмемо “Історію Русів”, чи Бантиша-Каменського, чи Максимовича. Костомарів увійшов на інший шлях. У своїй автобіографії він згадує часи перших історичних студій у Харкові і пише: “Я читав багато всякого роду історичних книг, вдумувався в науку і прийшов до такого питання: чого це у всіх історіях розводяться про визначних державних діячів, деколи про закони й установи, але немов легковажать життя народної маси? Бідний мужик, хлібороб - працівник якби не існує для історії; чому історія не говорить нам нічого про його побут, про його духовне життя, про його почування, спосіб його радостей і смутків? Я прийшов скоро до переконання, що історію треба студіювати не тільки з мертвих літопи- сей і записок, але й в живому народі. Не може бути, щоби віки минулого життя не відбилися в житті і спогадах потомків; треба тільки взятися пошукати - і, певно, знайдеться багато такого, що дотепер пропущене наукою” (с. 28). Ці погляди лягли в основу ідеології Костомарова. Як перевів він їх у своїх творах?

Костомарів не написав систематичної історії України в однім одноцільнім творі; він волів обговорювати монографічно поодинокі питання. Одинока суцільна “Русская история в жизнеописаниях єя главнейших деятелей” - це саме рід малих монографій. Але все-таки у різних творах Костомарів подав зарис історії України так, що докладно можемо відтворити собі схему, в яку він укладав українську минувшину.

У статті “Начало единодержавия в древней Руси”, у вступі до “Богдана Хмельницького”, в “Історії у житєписях” він дає огляд княжих часів.

Перші історичні джерела вказують, що український народ зразу був розбитий на цілий ряд окремих народців. Слов'яни не показалися здібними до утворення держави. Любили свободу, не терпіли влади, жили малими громадами чи республіками, у безнастанних спорах зі собою. Тому діставалися легко під чужу владу, тільки чуже завойовання, або чужі впливи учили їх ліпшого устрою.

В половині IX в. руські слов'яни з'єдинилися в одну державу зі столицею у Києві під владою князів. Щодо початків Київської держави Костомарів стояв на антинорманськім становищі. Він старався доказати, що оповідання про покликання варягів було пізнішою легендою. У статті “Начало Руси” (1860) він виводив Русь з Литви, з-над Німана; цеї теорії він боронив в публичнім диспуті з норманістом Погодіним. Пізніше Костомарів зневірився взагалі в традиції літопису і оповідання про варязьких князів уважав “нічим іншим, як казкою, що основувалася на давно поширених поглядах, зачерпнених з мітичного, казкового світа” (Лит. наследие. с. 116; пор. Предания первоначальнойрусс[кой] летописи).

До державности за перших київських князів Костомарів відноситься дуже критично. Способи управи, каже він, показують, що не було ще свідомости державних основ. Влада обмежувалася на збір дані із підбитих племен насильними способами. Князі не відчували навіть прив'язання до своєї землі, як вказує приклад Святослава, що легко переміняв Київ за болгарський Переяславець. Княжа влада не змінила давнього слов'янського устрою - землі залишилися з самоуправою. Щойно християнство дало державні основи; церква вложила на князів моральні обов'язки - опіку над громадянством, оборону його і працю для нього. У київський період не витворилася у нас монархія. Держава розбилася на ряд князівств, зв'язаних з собою єдністю династії; це свого рода федеративний устрій (пор. Мысли о федеративном начале в дрейней Руси). Але взагалі княжі часи визначаються крайньою неозначеністю, невиробленням форм: можна віднайти в них задатки і федерації, і республіки, і монархії. Важніша була моральна зв'язь: спільність віри, спільність церковної і книжної мови, свідомість спільного походження.

Від другої половини XII в. Полуднева Русь живе окремо від Східної. Поділена на князівства, якими рядять віча і князі; Роман і Данило роблять спроби з'єдинити український народ. В Україну входять у ті часи турецькі племена, що вносять в українську народність азійську стихію.

Часам литовським Костомарів не присвятив докладніших студій. Так само він не освітлює українсько-польських відносин (аж до XVI в.).

Щойно історія козаччини - це предмет, якому Костомарів жертвував велику частину своїх писань. Початкам козаччини присвячені різні статті з молодших літ Костомарова, у яких автор ще не досить критично відносився до козацької літописної традиції. У новій, більш критичній, редакції ця епоха зображена у вступі до “Богдана Хмельницького”. Почини козаччини він виводить із колонізаційно- воєнних відносин, у яких була Південна Україна у сусідстві татар; вірно на основі сучасних джерел зображено початковий устрій козаків. Одинокою більшою похибкою було те, що Костомарів прийняв давню легенду про реформу козаччини Стефаном Баторієм - про 6000-ий реєстр помилка, Стефан Баторій погодився на включення до реєстру 500 козаків., генеральну старшину і т. ін. В оповіданню про перші козацькі повстання Костомарів іде за традицією та ідеалізує Наливайка (“особистість незвичайно велика”). Знов Сагайдачного він уважає польським патріотом. При описі дальших подій автор здержується від всяких заміток.

На той самий спосіб писана також сама монографія “Богдан Хмельницький”. Протягом цілої великої праці (більш 400 сторін) наш історик ніде не проявляє своїх поглядів про значення подій, ролю осіб і т. ін. До, на перший погляд, найдальших меж доведена об'єктивність: мовляв, автор подає самі події, читач має виробити собі сам погляд на них. В дійсности причина такого трактування предмету інша. Костомарів писав свою монографію як початкуючий історик, без відповідного досвіду, без основних джерел - легше було йому подати саму компіляцію подій, як вдуматися в них і давати загальнішу синтезу. Пізніше, при дальших виданнях вже, мабуть, не почував у собі енергії перероблювати цей великий твір. Так, “Богдан Хмельницький”, хоч розмірами великий, слабший внутрішньою конструкцією, як інші монографії.

Інакше вже писана монографія “Іван Виговський”, що постала 4 роки пізніше (1861). На вступі автор дає вже загальний огляд причин, чому прийшло розладдя у Козацькій державі. Ці причини в першій мірі соціальні. Провід обіймає верхня верства козаччини, т.зв. знатні козаки, що змагають до того, щоби замкнутися в окремий стан. Проти них виступає козацька чернь та поспільство (селянство і міщанство), що хочуть рівних прав для себе. Ні одна, ні друга сторона не здобула свойого. Чернь не здобула рівности прав для всіх: її проводирі все ставали ”значними” і розбуджували невдоволення проти себе. Знов же “значні” не були солідарні між собою і нищили себе взаємно.

Дальше українське громадянство розділює політична ідеологія: поділ на прихильників Польщі і Московщини. Прихильниками Польщі була старшина, що бажала для себе становища такого, як у Польщі мала шляхта; московське самодер- жавіє вона вважала небезпечним для себе. Ця партія погоджувалася на федерацію з Польщею. Друга партія - москвофільська - це партія черні: в самодержавній особі царя ця верства шукає охорони для себе проти аристократії.

Костомарів добачує теж (порівняй монографію “Руїна”, I, гл. 10) і партію, що виробила собі ідеал самостійного, незалежного існування України, на лихо, в народі не ставало ще духових і моральних сил, щоб досягти цього ідеалу. Українці кидаються одні сюди, другі туди.

В монографії “Юрій Хмельницький” Костомарів показує вислід цеї внутрішньої боротьби на Україні: занепад всяких громадянських ідеалів та зріст егоїстичних змагань одиниць. Метою козаччини була політична самостійність України; цеї мети історичні обставини не дали осягнути, тому прийшла зневіра, що проявилася в особистих змаганнях одиниць до власної оборони й наживи.

Найосновніша з монографій є велика монографія про Мазепу, основана на актовім матеріалі (з московських архівів), дотепер одинока джерельна праця про цього гетьмана. Але й тут Костомарів не дав ширшої синтези українського життя. Він підносить тільки соціальні противенства: Мазепа - це аристократ, що йшов проти народа і у народі не знайшов зрозуміння...

Взагалі, виходячи із своєї основної думки, що підставою всеї історії, героєм усіх історичних змагань є народ, Костомарів доходить до неґації усіх тих явищ минувшини, в яких народ не проявляв своєї ініціативи. Так він дійшов також до неґації держави. Народ не зумів створити держави, держава, отже, не має природних основ існування.

У своїй автобіографії при згадці про університетські виклади у Петербурзі він каже: “Вступаючи на катедру, я мав думку в своїх лекціях підняти на перший план народне життя у всіх його окремих видах. Довголітнє заняття історією розвинуло у мені ці погляди. Я бачив, що держави являлися усе більш припадковим плодом завоювань, як необхідним наслідком географічних та етнографічних окремішнос- тей народного життя. Тому майже все держава складалася не з одної народности, сильніша давила слабші, старалась підчинити й деколи асимілювати їх, рахувала за собою право влади над ними, що освячувалася давністю, допускалася над ними насилля і всяку пробу до самозбереження з їхньої сторони уважала злочином. Але життя продовжало розвиватися іншим шляхом і держава залишалася тільки зверхньою формою об'єднуючої поліційної влади. Там, де не було завоювання, або де воно не являлося достаточно могутнім, там не могла утвердитися і держава. Свобідні людські громади для взаємної вигоди, а найбільше для власної оборони змагали до союзности (федерації)” (Литер. наследие, с.118).

Природним, отже, устроєм Костомарів уважає не державу, а якийсь примітивний зв'язок малих громад без постійної влади - анархію.

І в українській минувшині, зокрема, він бачить здійснення цих анархічних, протидержавних змагань. У розправі “Дві руські народности” він пише: “З цього короткого історичного огляду різниць, які виникли за далекої давнини між двома руськими народностями, можна бачити, що в характері українського народу відзначається особливо перевага особистої свободи, а у великоруськім переважає загальність. В політичній сфері українці були спосібні творити серед себе добровільні товариства, зв'язані настільки, наскільки до цього спонукала конечна потреба і тривали настільки, наскільки їхнє існування не вадило незмінному праву особистої свободи; великороси намагалися утворити тривке громадське тіло на вікових основах, проникнуте одним духом. Тамте вело до федерації, але не вміло вповні витворити її; друге повело до монархії і міцної держави. Великоруський елемент має в собі щось величне, будуюче, духа ладу, свідомість єдности, панування практичного розуму, котрий уміє перестояти трудні обставини, вхопити час, коли треба ділати і покористуватися ним, наскільки потрібно. Цього не показав наш український народ. Його свобідна стихія приводила або до розкладу громадських зв'язків, або до коловороту подій, що крутили народним історичним життям”.

Цього рода думки про нижчість українського елементу, його нездібність до державного життя, його вроджений анархізм ширив найвизначніший історик того часу Костомарів. Ці ідеї входили в історіографію і в громаду, в теоретичні міркування про українство та в практичну діяльність української громади. Розбуджування недовіри до своїх сил, пасивізм отвирали шляхи для московських впливів... Кос- томарівські історичні погляди - негативна сторінка у нашій історіографії.

VII. ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

Народився у 1819 р. До гімназії ходив у Новгороді Сіверськім. В 1837-1840 рр. був студентом Київського університету на філософічнім і правничім відділі. Одним з його професорів був Михайло Максимович. Куліш ще в гімназії пізнав збірники народних пісень, видані Максимовичем. В Києві познайомився з професором ближче, доставив йому збірник пісень, які записав від матері, і разом з ним читав пісні та укладав їх в різні відділи. Максимович зумів загріти Куліша до наукової праці.

Куліш не докінчив університету. Для хліба пішов на учительську службу, учив в Луцьку, Києві і Рівному. В Києві познайомився з гуртом різних дослідників історії і почав працювати науково. В 1843-1844 рр. вислано його до розгляду архівів у Київській губернії; 1844 р. був назначений членом-співробітником “Временной комисии для розбора древних актов”. Голові комісії Юзефовичеві в одному листі він звертав увагу на потребу студій української мови, народних убрань, звичаїв і т.п. Але при тому він виявляв і пошану для минувшини, думки про потребу українсько-московського об'єднання. Він писав: “Політичне життя України давно скінчилося; а це життя, що проявляється мовою, костюмами, звичаями, назву його хоч би поетичним - тратить також з кожним роком свою виразність. Україна небавом зіллється з Росією в одне тіло. Воно й гарно; але не гарно це, що вона, розцвітаючи біля двох століть таким пишним народним життям, при злуці з московським народом внесла в нього так мало нових елементів, вироблених власними силами протягом свойого окремого існування”.

Серед подорожей по Київщині пізнався Куліш з деякими польськими дослідниками. В Олександрівці в Чигиринщині проживав Михайло Грабовський; в Ходоркові жив бібліофіл Константин Свідзінський, що зібрав великий архів рукописів до історії України (тепер у бібліотеці ім. Красінських у Варшаві). Ці пани захоплювалися українською піснею, але Україну вважали польською землею, козаків - відміною давніх гунів. Коли Куліш називав свою землю українською, Свідзінський погукував спересердя: “Хлопі єстесьцє”. Все-таки Куліш піддавався польським впливам і це пізніше не в одному відбилось на його історичних поглядах. Вже тоді Куліш думав перекладати польських істориків Грондського, Пасторія, Рудавського і Коховського та різні мемуари. “Не вислухавши обох сторін, годі дізнатися правди”, - писав він про свої наміри.

З дослідників-українців, крім Максимовича, Куліш познайомився з Костома- рівим, і взаємно укладали свої наукові плани.

В кінці 1845 р. Куліш дістав учительську посаду в Петербурзі. По дорозі в Москві він познайомився з російським істориком Погодіним і відкрив у ньому “більше ціни, як дотепер думав”. Переписувався також багато з видавцем “Чтений общества истории и древностей” в Москві Осипом Бодянським і доставляв йому історичні матеріали; так переслав йому “Літопись Самовидця”.

З історичних праць Куліша з того часу на деяку увагу заслуговує “Повесть об украинском народе”, видана у діючім журналі “Звіздочка” 1846 р. Куліш писав про цю книжечку до Бодянського: “При помочі цеї книжки для дітей я мав намір подати знавцям нашої історії кілька гадок, витягнених із виучування історичних джерел і самого українського народа. Я бажав би побудити нею pro і contra за і проти (лат.), щоби таким способом рішити деякі питання про значення українців у моральній діяльності слов'янського світа... При Ваших благородних стараннях оголосити всі наші історичні джерела книжка моя може служити проблемою цеї великої праці, яку буде повинен сповнити будучий історик України. Знаю добре, що я доторкнувся не всіх тез: почасти обставини не позволили мені це зробити, почасти годі було погодити це з об'ємом і призначенням (крім названого вже) книжки. Рецензенти можуть поширити об'єм української історії, коли тільки моя праця матиме вплив каменя, киненого на рухому поверхню води”.

Так, отже, Куліш прикладав до свойого видання велику вагу. Це його програмова книжка. На вступі він зазначає, що “наші южноруси або українці мають свою історію, виповнену героїчними ділами і займаючими пригодами”. Але героєм української історії, головним і одиноким, він уважає народ. При кожній нагоді він підчеркує народні ідеали і змагання та боротьбу народу з вищими верствами. При описі польських часів він зазначує, що українські пани зрадили свій народ, перейшли до чужого табору. “Південно-руські дворяни боялися втратити свої права, всі прийняли католицьку віру і разом з поляками почали силувати свій народ також відступити від грецької віри”. “Пани в чужих убраннях, в чужих оби- чаях, у погорді до свойого рідного думали бачити освіту, світськість і різницю від грубого громадянства; за почести при дворі, за ласки, якими їх обсипали столичні вельможі, за даровані їм права над їхніми співгромадянами вони відказалися від любови до своєї батьківщини, назвали своєю батьківщиною чужу державу і сталися природними ворогами свойого народа”.

Проти панської влади народ починає повстання. Найбільший зріст народних змагань - це Хмельниччина: “Всі попередні утиски народа і духовенства, всі жорстокості панів, всі розпучливі і нещасливі битви, всі кари героїв українських були направлені до того, щоби народ почув всю тяжкість рабства і всю солодкість свободи, щоби він зрозумів свої людські права, щоби досвідчив сам на собі найбільше гіркої обиди із-за нарушення їх, щоби виховав у собі найглибшу ворожнечу до своїх панів - і він, повний воєнного духа, враз піднявся і знищив своїх гнобителів”.

Куліш виступає, отже, у першій своїй історичній праці як приклонник нового напрямку в історіографії - демократичного. З цього боку його перша праця має багато спільного з першими працями Костомарова, особливо з дисертацією “Об историческом значении русской народной поэзии”, що була видана того ж 1843 р. Оба вони писали незалежно від себе, але оба зійшлися на тих самих думках.

В 1847 р. Куліш, як відомо, був арештований і засланий в Тулу, де перебував до початку 1851 р. З історичних занять його з того часу знаємо тільки його студії з московської історії епохи Івана Грозного і Самозванців; але він використав їх тільки в повістях. В 1851-1853 рр. Куліш перебував в Петербурзі, 1853 р. переселився на Україну, купив собі хутір Мотронівку під Борзною (в Полтавщині), але зчаста їздив до Києва, Москви і Петербурга. В різні часи їздив теж за границю на Захід і Південь.

В 1850 -х рр. Куліш займався більше літературою, як історією: так, 1856 р. видав приготовлений давніше роман “Чорна Рада”, як вступ до цього роману він дав статтю “О духовном соединении Южной Руси с Северною”. Там він заявляє, що своєю хронікою хотів доказати “політичну безвартісність України” і моральну необхідність “з'єдинення в одну державу полудневого руського племени з північним”. Це та ідея, що появляється дальше у повнім розвитку в “Истории воссоєдинения Руси”.

В 1856-1857 рр. Куліш видав “Записки о Южной Руси”, т І--ІІ, багату збірку народніх пісень, переказів і інше. Як доповнення вийшли “Народная песня” в журналі “Народное чтение” 1859 р. Ці видання були вже підготовлені при кінці 1840-х рр. Це незвичайно важний і загально цінний вклад в історіографію. Також і для історика подавав нові інтересні матеріали.

До цього видання він прикладав велику вагу. “Записок о Южной Руси” -- писав він до Тарнавського -- “я не покину, поки моєї сили, і Ви побачите, що з їх вийде, і випускати художественні твори без піддержки критики, етнографії і історії -- все одно, що висилать полки без обозу. Це паша, харч, це наші запаси, це наша зброя, це наші гармати... Іще нема на світі печатної руської історії, і це буде поти, поки не розберемо ми, южні русичі, своїх діл із Польщею і Москвою і поки самі в себе вдома не роздивимося .”

Із історичного змісту Куліш помістив в “Основі” 1861 р. “Історію України од найдавніших часів” (переднє слово і перша глава) та “Хмельнищину” і “Ви- говщину”.

В 1862--63 рр. надрукував статтю “Про падение шляхетского господства на Украине обеих сторон Днепра” (Вестник Югозап. и Зап. России); у львівській “Меті” 1862--63 рр. помістив статтю “Руїна”.

В 1864 р. Куліш дістав державну посаду директора духовних діл у Варшаві (до 1867 р.); тут він зібрав деякі матеріали до історії XVI і XVII вв. Покинувши службу, їздив в Европу. В 1873--74 рр. мав знов посаду у Петербурзі.

В 1868 р. у львівській “Правді” надрукував статтю “Первий період козацтва од початку до ворогування з ляхами”; в 1873 р. -- “Польская колонизация ЮгоЗападной Руси” (Вест. Европи, 1874, IV). Врешті, 1874--1877 рр. видав головну свою працю “Историю воссоединения Руси” в 3 томах.

У тих творах Куліш виступає вже зовсім з іншими поглядами, як у першій своїй “Повести об украинском народе”. Коли там він виступав на ту саму дорогу, якою ішов Костомарів, тут він заявляється як рішучий противник Костомарова й голоситель нових історичних ідей.

Про саму свою “Повість” Куліш пізніше висловився дуже негативно: “Се була компіляція тих шкідливих для нашого розуму видумок, що наші літописці видумували про ляхів, да тих, що наші кобзарі складували про жидів, на піджогу або втіху козакам-п'яницям, да тих, що розкидано по апокрифах давніх ніби сказаній і по фальшованих ще за прапрадідів історичних документах. Це була одна з тих утопійних і фантастичних праць, без критики, з яких посшивана у нас вся історія боротьби Польщі з Москвою. Козаки у ній виступали як нація, а все те, що становить націю, ігнорувалося, або відкидалося до суперечного табору. Усіх козацьких ворогів помальовано тут людоїдами, а самих козаків праведними мучениками і благородними патріотами”

Куліш виступає з чимраз більшою критикою української минувшини.

В одному листі з 1857 р. він пише: “Нас обдирали, нас зневажали не з чого іншого, як з дурного розуму, да й ми самі до того причинились через своїх недолюдків панів та гетьманів”.

В 1858 р. в повісті “Лугові пущі” він осуджує Гетьманщину: “Ми не жалуємо за нею, бо таким способом знищено корпорацію генеральних старшин, що разом з назначеним від царя гетьманом ділили поміж собою військові маєтки, не дбаючи про добро народу, ще окружали себе свояками під назвою генеральної канцелярії і притакували їм в самих найстрашніших несправедливостях, сповнених на безборонній частині українського населення, що роздавали своїм приятелям і розпродували вихрестам з жидів і різним виходцям полковницькі і сотницькі місця майже з необмеженою властю над підданими. Нам нема чого жалувати упадку Гетьманщини! То було дерево, що підогнило у корені і не приносило ніяких плодів. Коли б не повалило його петербурзьке правительство, воно саме впало би і зогнило, а народ не подивився би на нього”.