Українська історіографія ХІХ-ХХ ст.

Давнішу свою критику польського панства Куліш старається зм'ягчити у “Хмельнищині”: “Воно то правда, що в Речі Посполитій Польській часами тяжко городам і селам, міщанам і селянам, попам і мирянам жити приходилось..., а все ж бо таки, поглянувши на життя людське огулом, треба забуту правду виявити, що “поки”, як то співають, “були на Вкраїні пани в ладівницях, то в мужиків пироги лежали на полицях, як же почали швендяти по Вкраїні козаки з пороховими рогами, залягли скрізь степи й поля облогами”. Торги в давніших часах були безпечні. Як же піднялась козацька руїна, городи один за одним до тла горіли і пустіли, а крамарство по інших землях розбіглося”.

Врешті в “Історії України” в “Основі” 1860 р. він пише: “Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне дієписан- ня обертати. Тим часом саме козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді і колючим будяком серед нашого дикого степу”.

На цьому тлі Куліш виступає проти Костомарова як некритичного ідеалізатора української історії.

В однім з листів 1874 р. він пише, що церковної унії він не розуміє “по- костомарівськи”: Костомарів поясняє релігійну боротьбу релігійністю, з одного боку, фанатизмом, з другого. Звідси походить щось таке, як православна ікона [Одигітрія]: з одного боку праведники, з другого грішники. “А я показую і одних, і других такими грішниками, які й нині існують в ім'я різних уній. Все пояснюю потребою грошей і вдоволенням самолюбія, а, як часом, і личною пімстою. На цій основі само світило православ'я і стовп віри князь Острожський стає в мене досить звичайним паном-богачем, а Конашевич-Сагайдачний злазить з п' єдестала борця за віру на рівень щасливого в походах отамана, котрого попи, війти, бурмістри, райці і всякі т.зв. благочестиві просять прислати сюди або туди, постаратися про це або те; а врешті йому похід на море або руїна одновірної Московщини ближчі серцю від усякої тяганини за церковні і монастирські маєтки, що була головною спружиною

церковної унії. Одним словом, розкривши “Реляції нунціюшів апостольських” з Польщі і про Польщу*, я веду читача за куліси того святочного вертепу, який показували публіці (нерозвитій, як дитина) творці історії. Скільки я не вказував Костомарову на ці реляції і їх статистику, він і досі не читав їх, як то видно з його “Історії в життєписах”. Таке саме можна сказати і про дещо інше”.

Про саму “Историю воссоединения Руси” Куліш хвалився свойому товаришеві в листі: “Уже князь Острожський покотився так, як той Перун київський, і ніколи не добудеться із Лети... Зате к Йову Борецькому підходжу під благословення, а до міщан іду в гості, плюнувши на бесіди вельмож і панів. А що вже Хмельницькому дістанеться так, як тому кабану, що внадиться в жито! Тут може (вибачай, що таке думаю) ти скажеш: “Як же це? А три томи про Богдана Хмельницького (Костомарова) куди дінеш?” У піч кину. Ще здавна казав я Костомарову, що не так би треба писати, так де ж пак: “Усі люди хвалять, а ти один гудиш”. Ще шолопай Максимович підмовляв мене: “Чом не напишете критики?” На якого ж вона ката здасться? Критику, думаю, напишеш і ти, небоже, а візьми ти змалюй самого гетьмана, тоді й побачиш, куди твій пензель дивиться. Оце ж і я не писав критики, а тепер уже за одним заходом усе. Нехай люди дивляться, которий портрет кращий: чи той, що поставиш на покутті, чи той, що в порога?

В 1876 р. появилися менші статті: “Малорусские козаки между Россией и Польшей в 1659 г. по взгляду на их серба Юрия Крижанича” (Чтения общ. истории и древн., 1876, ІІІ), і “Мальована гайдамаччина” (Правда, 1876); в 1877 р. “Галицька Русь в починах козацько-шляхотської усобиці” (Руська Хата).

По 10 роках появилася знов більша праця “Отпадение Малороссии от Польши (1640-1654), 3 томи, в “Чтениях общ. ист.”, 1888-1890. Це була остання більша праця Куліша.

Куліш помер 2 лютого 1897 р.

Щоб зілюструвати погляди Куліша, візьмемо як основу останню його працю “Отпадение Малороссии от Польши”, що може служити синтезом його історичних дослідів.

Княжих часів Куліш торкається у вступі.

Найдавніша, дотатарська, або варяжська Русь, на якій основувалась малоруська, як і великоруська народність, ділилася на самоуправні княжі республіки з вільними вічами і з'єднувалася в один союз сама або федерацію тільки династією Романовичів, які по громадському призиву княжили в першій руській столиці - Києві та у підлягаючих великому київському князеві городах: Чернігові, Переяславі, Турові, Полоцьку, Володимирі Волинськім, Перемишлі, Галичі і Тмуторокані.

Ця характеристика давньої держави стоїть рішуче під впливом Костомарова, який теж у княжих часах бачив владу громади, віч і називав Київську державу федерацією.

Щодо державного і культурного рівня, то “Русь” за княжих часів стояла вище від Польщі і щодо простору, і торговлі, і культури.” Все те разом підіймало у ній народний дух високо, так що і в письменності, і в пісні своїй, і у самім побуті з його ремеслами і торгівлею первісний русин перевищував первісного ляха”.

Впливи з Русі йшли глибоко в Польщу. Поляки брали собі на взір “ушліфованого по-візантійськи русича з його розмірно витонченою мовою і обичаєм”

Занепад України приходить з чужим завоюванням.

Причина занепаду давньої держави - її нижчість в порівнянню з Польщею: “Червону Русь, або Галичину покорила Польща вищістю воєнної штуки і державносте” Також українська культура занепадає у ці часи: “В епоху, прозвану татарським лихоліттям, малоруська Церква відокремилася від грецької і перестала переймати від неї освіту. Вона осталася серед розвалин городів і опустілих сіл, без бібліотек, без освічених і багатих фундаторів. Вона проповідувала свою науку в обідраних і напівзруйнованих святинях, проповідувала устами убогого духовенства, серед нужденних останків побитих і розігнаних прихожан. Малоруська церква не була у стані давати про себе високе поняття навіть і тим литовцям, що повернулися до християнства” - тому на Литві поширилося католицтво.

Українська культура все більше дістається під вплив польської. Потомки давних освічених по-візантийськи русичів “підчинялися просвіченому по-римськи ляхові у своїм з'єдненню з ним по державним, громадським і домашнім ділам. Таким способом наш громадянський і домашній побут, наші погляди, смак і симпатії були вже здавна в вищих кругах ті самі, що у поляків”.

Через з'єдинення з Польщею “ми втратили не одну таку рису, що свідчила про наше споріднення з великорусами, і в той самий час стали в дечому похожі на поляків. Зрештою коріння нашого народного життя те саме, що і в Русі Північній, слідом званій московською. Схожість з поляками обмежується в нас тільки деякою примішкою зі сторони мови і обичаїв”

Але щодо своєї вдачі українці були також вищими від поляків. “І у любові, і в ненависті ми по своїй природі були глибші від ляха. На це дають нам свідоцтво з цілою виразністю і монахи-аскети, і наші козаки-розбійники... Як ми любили Бога і ближнього, ми ставали мовчаливими, печерними затворниками, добровільними мучениками, а як любили Бога і ненавиділи свойого ворога, ми купалися у людській крові по шию, ми не знали межі своєї лютості”. Не так щедро, як нас малорусів, обдарувала природа нашого сусіда ляха, і тому у польських монастирях не було аскетів, а польські розбійники, в порівнянні з нашими, були, можна сказати, тільки забіяками”.

Ці характеристики свідчать про те, що Куліш дуже глибоко шукав основ нашої історії. Знання поляків він добув у довголітніх зносинах з різними польськими панами і письменниками.

З важніших питань внутрішньої історії Куліш присвячує увагу передусім церковним відносинам.

Причину релігійного роздору в XVI в. він бачить у тім, що православна Церква під польською владою здеморалізувалася внутрішньо. Головним злом було те, що польські королі роздавали єпископські уряди людям світським, нічим не зв'язаними з Церквою, що Церкву уважали тільки джерелом своїх доходів.

У тих відносинах міські і сільські попи все менше і менше ставали тим, чим повинні були бути, обертали спасенне діло церкви у просте ремесло, а незнання їх було таке, що деколи читали у церквах підсунуту їм книгу світського новатора як твір святих отців, часто бували цілком неграмотні, а ще частіше ставали постійними гостями коршем, забували про церкву.

Через те гарніші люди шукали спасения поза православною Церквою: у протестантів, або у єдності з католиками.

Куліш дуже гостро критикує князя Константина Василя Острожського, відмовляє йому ореолу оборонця православної Церкви: “Він користувався славою свойого батька на Руси, але підтримував її тільки через те, що був доступний для кождого оборонця давнього благочестя та давав його ширителям гроші на печатні спори з його гнобителями. Але й представники інших вір знаходили в ньому таку поміч, що одні ширителі католицтва присвячували йому свої твори, а другі називали його як не схизматиком, то єретиком і навіть атеїстом. Це тому, що в справах віри і Церкви князь Василь безнастанно переходив з одного табору у другий; і ніхто не знав, котрому таборові він найбільше прихильний. Це “політичний і церковний еквілібрист”. Куліш пригадує, що Острожський взяв жінку католичку, першого сина охрестив по-католицьки, доньку віддав за протестанта Радивила, тільки молодший син був православний. Острожський, хоч як був могутній, не старався взяти в свою опіку міщан, яких переслідувано за віру. Острожський був одним з тих панів, яких рід остаточно став польським.

До діяльности Петра Могили Куліш віднісся дуже критично. “Заслуги Петра Могили для народної освіти - у змислі доставляння шкільних засобів, - та для малоруського православ'я - у виді завоювання захоплених уніятами церковних маєтків - прибільшуються у нас, як багато дечого в улюблених особах. Молдавський господарич зовсім не старався про пробудження руської самосвідомосте, не про це, що проповідував Іван Вишенський. Могилянська література була водою на латинсько-польські колеса. Могилянська освіта була наївним, як не умисним продовженням єзуїтської роботи над виробленням “добрих католиків” і закоренілих у своїй малограмотності схизматиків. Все життя Петра Могили і вся його політична діяльність була таким же притупляючим руську самосвідомість явищем, як і життя князя Василя з масою інших житій, вироблених єзуїтами у православному окруженню по образу свойому і подобію”.

Противними робітниками на полі культури Куліш уважає монаше духовенство. “Вони виробили справді християнську програму праці... Рід тих покірних, але великих людей походить, можна сказати, з перших віків християнства на Руси”. Не ті з наших предків, що наслідували візантійців у будуванні храмів, і не ті, котрих імена прославилися обороною наших міст від кочових поган, залишили нам стійність у почуванні нашої народности, котрої основою стало православ'я. Варязько-руський світ почував дуже грубо назначене йому його проводирями завдання - “боротися за християн з полками поган”. У числі тих проводирів знаходилися люди, яких ідеал стояв вище від воєнної боротьби з іновірцями. Чужі радостям, які осягалися побідою над “поганами”, вони вскривалися від своїх буйних почитателів у викопаних власними руками печерах і все життя вправлялися у християнській покорі, якої більше, як чого іншого, не доставало варязько-руському воякові. Несвідомо своїм подвижництвом вони наповняли руське життя, занадто низьке і матеріальне при всій своїй свіжости, якою дише обломок його епоса, що дійшов до нас. Вони в епоху молодости руського громадянства були те саме, що тепер творять у ньому проповідники вищих ідеалів життя - люди науки і літератури. Вони були релігійно-філософічним проявом народного духа і зображали у собі зачатки майбутнього його розвитку.

“Коли кипучі Ігори, Всеволоди, Олеги пропадали один за другим разом з хоробрими своїми дружинами, як вояки невиплаті по-громадянськи у боротьбі за християн, беззахисні печери пустинників уціліли над рікою Славутом, як би чудом, і заховали у новому, різноплемінному громадянстві недіткненним і ненарушеним найліпше, що випрацювала наша старовина. Але хвиля за хвилею набігала із Заходу на руську руїну і заносила нашу рідну ріллю сміттям чужого життя. Тільки звичайний збір медової дані на Печерський монастир об'єднував з собою розбиті останки давньої будови Руси.

З дальших справ Куліш довше задержується на колонізації України XVI в. В етнографічній Польщі віддавна розвинулися соціальні противенства між шляхтою і селянством. Але пізніше “обі господарські кляси, ці, можна сказати, дві руки одного і того ж промислового тіла, знайшли такий вихід з нього, що обіцював їм привернення згоди.

Цим виходом було заселення малоруських пустинь”. Дрібна шляхта, що не могла видержати конкуренції з магнатами, іде на Схід і бере з собою своїх підданих. З-поміж селянства йшли на Схід найбільш талановиті і енергійні люди. У тривожних відносинах на степових окраїнах селянин був доволі свобідний і не дозволяв накладати на себе надмірних тягарів.

Але через набіги татар поселенці на окраїнах тратили не раз своє майно, свої доми і оселі, ставали бездомними мандрівниками “без даху, без родини, і без усього, чим живе й веселиться хлібороб, чужий для всіх нетяга на рівні з беззахисними гультяями бродив з одної слободи в другу, шукаючи повороту до того побуту, із якого викинула його безпощадна доля, і з кожним роком тратив спосібність до того. Накінець попадав у який-небудь пограничний город, змішувався з міщанською челяддю, що творила мутний осад до дуже світлого городського життя і збільшував масу народа бідного п'яного і готового до найбільш розпучливих підприємств”.

З оцих кругів безземельного пролетаріату постає козаччина.

“Слово козак у перекладі з татарського означає злодій. Цю не дуже то похвальну назву присвоїли собі і руські добичники, що займали у руськім громадянстві відповідне, більше або менше злодійське становище. Оскільки Москва, Литва і Польща мали спільне з ординським побутом на окраїнах своїх володінь, остільки у них розвинулося і пів-азіятське козацтво. Це був збір людей, не покірних ніякій владі, навіть батьківській і материнській, товариство утікачів, яким загрожувала кара за злочини, або таких осіб, що внаслідок різних випадків були занадто убогі для осілого життя і занадто вперті, щоби підчинятися людям домовитим”. Куліш думає, що в початках було в нашій козаччині багато чужого елементу (черкесів, турків і ін.) і аж пізніше перевищив елемент український.

Метою козаччини було “завдання дике - існувати продуктами чужої праці”. Через те витворилося ворогування між осілим населенням і козаччиною. Міщани, роботящі ремісники неохотно стрічають козаків і замикають перед ними ворота міст. Серед хліборобської панської верстви являється спроба зорганізувати колонізацію так, щоби анархічна козаччина не мала у ній місця; але у цих спробах не було досить консеквенції, і вони не довели ні до чого.

Просторо описує Куліш козацькі війни, але уважає їх тільки суспільними рухами, називає їх боротьбою козаків з панами. Дуже характеристичне відношення Куліша до Хмельницького. Польська історіографія називає Хмельницького по його пізнішій діяльносте знаменитим вождем, незрівнянним організатором і політиком, майстром винахідливосте і зради. Ми, “вихованці державности москво-руської, сторонимо і від панської, і від козацької слави однаково, приймаємо цю думку без поправок. Кому, як не полякам знати, що таке був Хмельницький? Рідний наш Хмель виріс на почві, управленій єзуїтами під іменем Хмельницького, був продуктом польської культури, продуктом тої політичної розпусти, яка різко кидається в очі членові теперішнього велико- і малоруського громадянства, і під королівською мантією, і під козацьким кобеняком”.

Це поляки звернули увагу на Хмельницького і зробили його вождем козаччини. “На наш рахунок в оцінці Хмеля, що сп'янював козацьку орду, лишається тільки кров, яку пролили найліпші з наших малоруських і великоруських предків, за ласкою його зрадницької політики, й до того ще переміна цвітучих областей у безлюдну і голодну пустиню і незлічимий ясир, яким він оплачував татарську поміч, та крайня деморалізація не тільки світських людей, але й самого духовенства малоруського”

“Українські міста діставалися у козацькі руки не завдяки поважному міщанству, а через міський пролетаріат. Не війти, не бурмістри, не райці і лавники, не церковні і цехові братчики, не осілі і статочні люди якого-небудь стану, звання і віри були козацькими прихильниками до Хмельницького і при Хмельницькім, а ті, яких сучасні письма просто називають п'яницями [...]* і негідниками. Та й многочисленна кляса польсько-руського населення Малоросії, відома під іменем гультяїв, витворилася із простолюддя і шляхтичів, яких від сільських громад і сільських господарів приманювали до себе міські забави і розбої. Ці, що збилися з місця, запуталися в довги, у спори, у карні справи, що зруйнували свої родини, і стали ворогами тихішого життя і природа давала їх за приятелів, помічників, проводирів, вони наперед ставали агентами запорожського згіршення серед свойого громадянства і його молодіжі і потім - зрадниками своїх співгромадян. І от яким шляхом наші міщани входили у широко розлитий потік розбоїв і розпусти, відомий нам від наших істориків під іменем боротьби козаків за православну віру і руську народність”.

Але це сумне явище випливало не із громадянської розв'язлости руських людей, яких історичні причини залишили за межами державного впливу Москви. Очевидно, у ньому відбилася дідична дикість зруйнованого і поневоленого Бати- єм краю, який малоруси були спосібні прийняти і від кочових, і від державних своїх сусідів тільки найгірше: та ще більше воно було продуктом загальних гріхів шляхетського народа, що витворив розв'язну і безпощадну козаччину у свойому привілейованому окружению ще в ті часи, коли це слово не добуло національно- руського значіння.

У такому дусі писана вся тритомова книжка Куліша. Він із сатисфакцією нагадує народну пісню, що прокляла Хмельницького: “О, бодай Хмеля-Хмельницького перша куля не минула”. Він показує картини невідомі вищих верств і поспільства під козацькою владою. Він констатує, що на Молдові воліли навіть турецьке варварство, як козацьке” і т д. і т д.

Останні висновки праці такі: “Сумний був результат подвигів Хмельницького. Сотні і сотні тисяч людей тліли в землі, валялися не похоронені по лісах і болотах,

Одне слово не відчитане.

на заглушених полях і попелищах, а ні, то знаходилися як предмет соромного торгу у руках татар... Край був тепер малолюдний і голодний. Багато міст і безчисленні села залишили по собі тільки порослі бур'яном кучугури. Широкі простори, що кипіли перед тим хліборобством і промислами, обернулися у таку мовчаливу пустиню, яку бачив у Полудневій Русі Пляно-Карпіні після татарського лихоліття”.

У давніші часи малоруси, підбивані запорожцями, жалувалися на панські порядки, на жидівські аренди, на жовнірські грабежі і насильства, що видавалися їм невиносимі. Тепер все те вернулося до них, та вже не з характером згоди на взаємні потреби і вигоди. Пани, що колись разом з підданими відвойовували плодовиту землю у ворогів св. Хреста, прийшли тепер до своїх підданих немов у ворожий табір, а піддані, що відучилися разом з ними добувати насущний хліб, дивилися на них, як на своїх завоювателів”.

Вислід тих невдач був такий, що Україна звернула свої очі на Московщину. Перше звернулося було духовенство. Куліш ще раз підносить значення духовенства: “Монахи давали в нас в Малоросії православно-руський напрямок усім тим, що лишилися поза межами католицького впливу і взагалі польщини. Докладніше сказать, вони заховали у нас докладно давнє руське благочестя. Погорджуючи т з. невченістю цеї кляси і злученими з цею невченістю хибами, ми ігнорували дотепер велику службу його в ділі руського з'єдинення і приписували це спасительне діло сміттю польсько-руського громадянства - дніпровим гайдамакам, чорноморським піратам, татарським побратимам”.

Московщина більше реально гляділа на відносини: “Деспотична політика московського правительства входила у мраку руської будуччини глибше, аніж наші вихованці ліберального Заходу входять у мряку руського минулого. Москва притягала до себе елементи будуючі, а зовсім не руйнуючі, зовсім не ті, яким сьогодні співчувають поверховні уми малоруської сучасности. Вона не гострила меча на знищення сусідньої держави, підтримуючи у ній злодіїв, як нам це зображають: ні - вона своїм прикладом і заохотою виховувала у спорідненій Малоросії громадянську думку, не потрясену духом нищительної польсько-руської вольности. У особах провідників і хоронителів православ'я вона піддержувала у польській Руси ці правила єдиновластя і співпідчинення, якими утворилася політична свобода московської Руси. Для того їй були потрібні цілком не козаки, природні руїнники громадянського порядку”.

На основі цих вилисків із “Истории отпадения” та з інших праць Куліша можна хоч частинно схарактеризувати ідеологію Куліша як історіографа.

Вражає передусім змінчивість і неконсеквенція Куліша, коли порівнювати його твори з різних епох. Немає ні одного питання, на яке Куліш не висловлював би в різні часи різних думок, навіть протилежних собі. Він усе, аж до кінця, безнастанно працював над собою, старався провірювати погляди, що вже були усвячені і спопуляризовані, шукав нових точок погляду. Не всі питання він зміг зглибити до дна. Багато думок у нього “in statu nascendi”, в хаосі, в незгоді одна з одною. Кожний його твір має передусім полемічний характер - проти чужих поглядів; на позитивну будуючу працю він не все знаходить час і місце. З хаосу поглядів Куліша виступають все-таки деякі основні його тези.

З різних частків бачимо, що одинокою тривкою формою співжиття людей Куліш уважав державу. З гордістю він підносить, що він - вихованець державности (московської). Здійснення нашої державности він бачить у княжих часах; держава забезпечила народові добробут і культуру.

Але державність мусить опиратися на солідних, певних основах - на “будуючих елементах”. Таким елементом в минувшині він уважає верстви, що вели продуктивну працю. Це, передусім, хлібороби, зарівно селяни, як і пани, що куль- туризували землю. Дальше це міське населення ремісниче, що збагачувало край своєю працею. Врешті - духовенство, особливо чорне, давня інтелігенція, що витворювала ідеологію народа, хоронила його традиції - з державністю і вірою на першому місці.

Але на Україні XVII в. ці здорові основи були підірвані. Довголітнє татарське завоювання перещепило українцям дикість, жорстокість. Польське панування навчало своєволі. Вицвітом тих пагубних впливів була козаччина - верства громадянських галапасів, диких руїнників добробуту і культури. Ця верства підірвала в основах добробут і культуру України.

Україна не могла удержатися сама, мусила піти під владу Москви. В Московщині монархія опиралася на будуючих елементах і запевнила добробут і культуру громадянству. Вона дала опіку також Україні.

Коротко збираючи погляди Куліша: у суспільних поглядах він є симпатиком середніх трудових верств; у політичних - державник, але державник, що зневірився в Україну і перейшов до московського табору.

Кулішеві погляди були висказані у такій гострій формі, з такою безоглядною негацією історичних догм, які поширив особливо Костомарів, з таким безпощадним критицизмом, що вони незвичайно обурили сучасне громадянство і воно все, без виїмків, осудило Куліша. Але пізніші дослідники в багатьох напрямках прийшли до тих самих вислідів, що Куліш - згадати хоч би погляди Грушевського на Острож- ського і Могилу, або Липинського на козацьку чернь. У своїх нетактовних виступах Куліш посіяв багато здорового зерна. Нова історіографія мусить його реабілітувати не в одному. Залишається тільки два закиди супроти Куліша: 1) його незрозуміння для будуючих елементів серед козаччини, до яких належав і сам Хмельницький, і 2) його об'єдинительне становище супроти Московщини. Але й при цих недостачах твори Куліша для зрілих умів дають велике богатство плідних думок.

ДРУГА ЧАСТИНА

VHL ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ

Володимир Антонович народився 6 січня 1834 р. в Махнівці Бердичівського пов[іту]. Мати його, Моніка Гурська, була приватною учителькою, віддалася за мандрівного учителя Боніфатія Антоновича, але розійшлася з ним, - батьком Володимира був Іван Джідай, син мішаного подружжя мадяра й українки, що вчивсь у Львівськім університеті і потім виїхав як гувернер в Київщину. Молодий Антонович учився в Одесі, скінчив гімназію і вступив до університету в Києві 1850 р., слухав зразу медицини, дальше був студентом історично-філологічного факультету і покінчив його зі ступенем кандидата 1860 р. Під час університетських студій він увійшов у круги т. зв. хлопоманів і це дало його всій діяльності напрямок національний і демократичний. У своїй “Сповіді”, надрукованій 1862 р., він з'ясував причини, чому від польщини і панства вертається до українства і народу.

По скінченню університету Антонович зразу учителював. В 1863 р. став урядовцем і дальше членом Временної комісії для розбору давніх актів і це скермува- ло його до джерельних дослідів. Особливий вплив мав на нього Іванишів, професор права, душа комісії, дальше також М. Максимович. Але незамітно та найбільше піддався Антонович впливам Костомарова, що тоді виходив на перше місце в українській історіографії; в основних ідеях Антоновича можемо замітити багато Костомарових думок. В 1870 р. Антонович здав магістерський іспит і став доцентом російської історії в Київськім університеті; в 1878 р. добув докторат і посаду дійсного професора. Зверхня історія Антоновича у дальших роках не багата у замітні події. Кілька разів їздив він в подорожі на Захід, між инших був і в Г али- чині. Багато віддавався тайній культурно-організаційній роботі - довгий час він був головою Київської української громади. Володимир Антонович умер 3 квітня 1908 р. у Києві.

Антонович має велику заслугу як видавець джерел до історії України. В “Архіві Юго-Западной Россіи” він видав 2 томи актів про козаччину до 1500-1648 і 1679-1716 рр., том актів про гайдамаків 1700-1768 рр., про шляхту, про міста XV-XVIII в., про селянство XVII-XVIII в., про колонізацію XIV-XVII в., акти про селянські розрухи 1789 р. З літописів він видав IV том Величка, Збірник літописів з ХУІ-ХУПІ ст. (Сборник летописей относящихся к ист[ории] Южной и Запад[ной] Руси); спільно з жінкою Катериною Мельник “Мемуары к исторіи Южной Руси”, I--II. (переклади чужих описів України). Акти і літописні звістки про Київ зібрані у виданню “Сборник матеріалов для истор[ической] топографіи Кі- ева”. Разом з Драгомановим він видав “Историческія песни малорусскаго народа” І--ІІ - перша повна збірка пісенної традиції.

Антонович опирав свої праці головно на актовім матеріалі, тобто на джерелах, які причисляємо до групи останків. До традиції (літописів) він відносився дуже критично, стараючися провірити їх при помочі актів. Це дає Антоновичеві перевагу над всіми давнішими істориками, з Костомаровим включно: він скоршою і певнішою дорогою доходив до історичної правди і результати його дослідів мають вагу дотепер. Одначе Антонович не був критиком-спеціалістом; аналітичних праць про джерела він майже не полишив. Також девізовий апарат - ноток і екскурсів у його творах доволі занедбаний.

Зате Антонович першорядний синтетик. “Щодо того, - характеризує його Томашівський, - бачимо в Антоновичу неабиякого майстра, який в тім напрямі перевищив усіх своїх попередників (українських), а й поміж пізнішими стоїть він серед перших”. Синтетична сторона висувається у працях Антоновича на перший план: його розвідки “такі ясні, прозорі, заокруглені, аж пластичні, викінчені якби геометричні фіґури”.

Велику силу своєї праці Антонович присвятив передісторичним часам. Особливо в пізніші часи археологія була його головним улюбленим полем досліду. Цілий ряд розвідок присвятив Антонович своїм розкопкам могил, валів, цвинтарищ, городищ, дальше нумізматиці, топографії і ін. Найбільш повні і широкі його студії про територію деревлян (особливо “Раскопки в стране Деревлян”, 1893), дальше археологічні карти Київщини, Волині і Городненщини. На жаль, повного образу культури давніх слов'ян він не дав, поза загальними нарисами (“Черты быта славян по курганным раскопкам - Древности Приднепровья т. V, 1902).

Княжі часи Антонович обробив у ряді розвідок, головно історію й топоґра- фію Києва. Погляди Антоновича про державу княжих часів пробиваються із цих висловів: “До Володимира В[еликого] походи князів не мають ніякого державного значення, робиться їх виключно для здобичі, щоби заспокоїти домагання дружини, тому-то князі не мають можности займатися організацією своєї держави”. Княжа влада дається опанувати дружині. “Та, на щастя, з'являються у нас князі - організатори, що дбають про те, щоби скинути перевагу дружини та знайти загальні органічні принципи, що мали б бути однаково близькі як для князя, так для народа”. Ці принципи - це християнство і законодавство світське і духовне.

Литовський період оброблений в “Історії Вел[икого] князівства Литовського до смерти Ольгерда”. Автора цікавить головно питання, чому Литовська держава по короткім періоді незвичайної сили так скоро упадає. Причину занепаду він бачить у тому, що в цій державі ніколи не злучилися в органічне тіло два народи: литовський і руський. Перенесення головної уваги на цю національну справу - дуже характеристичне для Антоновича як історика.

В польськім періоді Антонович дає огляд історії різних станів Речі Посполитої в їхнім відношенні до українського народа. При шляхті він розглядає шляхетські роди, що колись були православні і згодом спольщилися. При містах шукає причин їхнього занепаду; між іншим характеризує війтівський рід Ходиків у Києві. Розбирає суспільне положення селянства. Оцінює відносини польської держави до православної церкви. Спільна ідея всіх цих праць - обжаловання польської влади, що знищила Україну.

Козацьку епоху зобразив Антонович доволі повно у лекціях, виданих його студентами п[ід] з[аголовком] Бесіди про часи козацькі (3 вид.: Коротка історія Козаччини, Коломия, 1912). На увагу заслугує тут це, що Антонович перший з укр[аїнських] істориків старався описати устрій Козацької держави і вказав на недостачі й хиби цього устрою. Мірилом цінности є для нього добро маси: невдачі Хмельницького і Мазепи він приписує невмінню гетьманів дійти до порозуміння з народом.

Коли приходиться схарактеризувати загально Антоновича як історика, треба сказати, що в нього першим і головним питанням є інтерес народної маси. Цей напрямок у Антоновича вийшов із трьох джерел: 1) із французької літератури XVffl в., яку читав в молодих літах; 2) з гуртка хлопоманів; 3) із впливів Костомарова. Масові явища цікавили його найбільше, одиниці він приписував невелике значення. Основою сили маси він уважав культуру, без культури маса тратить значення.

В поглядах на націю Антонович також ішов за Костомаровим і прихилявся до його теорії національних типів (чи “духів”): український народ демократичний, московський - монархічний, польський - аристократичний. Костомарів описав тип український і московський (Дві руські народності), Антонович піддав аналізу добре йому знайомий і несимпатичний тип польський.

Подібно, як Костомарів, він глядів теж на державу. Самостійна держава не є у характері і натурі укр[аїнського] народа: “укр[аїнський] народ був завсіди готовий прилучитися до готової держави, щиро піддаючися її владі, підтримуючи й цінуючи її авторитет, та при тім міцно держався прикмет свойого громадського життя - своєї автономії”.

Ідеал устрою Антонович бачив у свобіднім, бездержавнім життю громадянства; залюбки він шукав за такими формами і віднаходив їх то у слов'янськім вічу, то в козацькій раді перших часів... Держава була для нього елементом негативним. Це живцем перейняті погляди Костомарова. Але у переведенню своїх ідей Антонович більше критичний й глибокий.

Під кермою Антоновича виховався в Київськім університеті ряд дослідників, яких називано “школою” Антоновича. В дійсності цеї школи не лучить ніяка спільна ідея, а тільки спільність тем, всі ці ученики Антоновича писали монографії про історію поодиноких земель за княжих часів. Головні їхні праці такі: П. Голубовський “Исторія Северской земли до пол. XIV в.” (1881), “Печенеги, торки и половцы ІХ-ХІІІ ст. (1883); Д. Багалій “Исторія Северской земли” (1882); П. Молчановський “Очерк известій о Подольской земле до 1434” (1885);М. Андріяшів “Очерк исторіи Волынской земли” (1887); М. Грушевський “Очерк исторіи Кіевской земли” (1891); П. Іванов “Историческія судьбы Волынской земли” (1895); В. Данилевич “Очерк ист[ории] Полоцкой земли” (1896); В. Ляскоронський “Исторія Переяславской земли” (1896); Ол. Грушевський “Пинское Полесье” (1901) і ин. Деяких визначніших з цих істориків обговоримо дальше.

ІХ. МИХАЙЛО ДРАГОМАНІВ

Михайло Драгоманів родився 18 вересня 1841 р. в Г адячі. Його рід належав до дрібних дворян, що вийшли з козацької старшини. Батько його, Петро, любувався в книжках і від малого привчив сина до читання; вже як ученик повітової Гадяцької школи Михайло читав історичні твори, як Карамзіна “Історію Російської держави” і Бантиш-Каменського “Історію України”. В гімназії у Полтаві Драгоманів здобув основне знання латинської мови, навчився цінити природописні науки і передусім завдяки одному з учителів - А. Строінові увійшов глибше у зрозуміння всесвітньої історії; в гімназії він читав Жілліса “Історію Греції”, Шльоссера “Історію XVIII в.”, нариси Меколєя, Гізо і ін. З дому і зі школи він виніс гуманні і ліберальні ідеї. По скінченні гімназії Драгоманів перейшов в університет у Києві 1859 р. Це був час ліберальних змагань попечителя Пирогова, і Київський університет майже дорівнював західним свободою науки і студентського життя. Драгоманів увійшов у гурток студентів, що закладали недільні школи для народу, сам він викладав історію у приватній педагогічній школі. Він познайомився і з українським національним гуртком, що був доволі нечисленний; у багатому він поділяв думки націоналістів, але дещо видавалося йому занадто крайнє, як ненависть українців до російської літератури і ворогування з поляками; тому Драгоманова і його однодумців називано “космополітами”. В університеті Драгоманів стояв під впливом ліберальних професорів. Головно студіював всесвітню історію, особливо соціальні боротьби в Римі за республіки і початки християнства.

В 1863 р. Драгоманів покінчив університет, короткий час учителював, але вже 1864 р. на основі праці про імператора Тиберія став приватним доцентом всесвітньої історії в Київськім університеті. Із поля всесвітньої історії він написав цілий ряд праць, особливо про Рим, як: Державні реформи Діоклеціяна і Константина В[еликого]; Льогографи і положення жінки у перший вік Римської імперії; питання про історичне значення Римської держави і Тацит; Положення і завдання науки старої історії; Палатинський горб в Римі по розкопкам. З нової історії: Боротьба за духовну владу і свободу совісти XVI--XVII в. При заняттях старинною історією Драгоманів звернув увагу на міфологію арійських народів і це повернуло його до студій над народною словесністю, дальше в цім напрямку пересунулися його головні наукові студії.

Плата приватного доцента не вистарчала на прожиток, і Драгоманів почав віддаватися побіч науки публіцистиці, найбільше писав про політичні відносини України, торкаючися до справ культури, мови, літератури і ін. В 1870 р. він зложив магістерський іспит і став уже державним доцентом та дістав стипендію на виїзд за границю. Перебув там три роки. В Німеччині у Берліні він прислухувався лекціям найвизначнішого історика Риму Момзена і працював в бібліотеках. Дальше був у Швейцарії, Чехії, Австрії, в Італії і в Г аличині. Між іншим він збирав матеріали до порівнюючого коментаря до видання історичних українських пісень. У Відні і у Львові познайомився з галичанами і написав пару статей про Г аличину: “Русскіе в Галиціи” і “Литературное движеніе в Галиціи” (Вестник Европы 1873), “Література російська, великоруська, українська і галицька” (львівська “Правда”, 1873); те саме і в італійській та французькій мові. Дещо пізніше Драгоманів увійшов у переписку з львівськими студентами-москвофілами, що гуртувалися в тов[аристві] “Акаде- мическій кружок” і видавали газету “Друг”, і своїми переконуючими статтями (1875-1876) позискав для українства І. Франка та М. Павлика; зв'язки Драгоманова з галицькою молодіжжю з того часу не переривалися, він запомагав студентські бібліотеки у Львові і Відні книжками і дуже причинився до поширення свобідні- ших, європейських ідей в Галичині. Його переписка з галицькими діячами - це неперебрана скарбівниця дорогоцінних помічень про культуру й життя Галичини та інших українських земель.

Як Драгоманів повернувся до Києва, застав тут великий науковий рух. Старші, здебільша гімназійні учителі, гуртувалися при Київськім відділі Географічного товариства; молоді, студенти, збиралися в гуртки і працювали над словарем та приготовляли популярні книжки. Драгоманова вразила відсталість українства від европейських впливів. “На моє диво, - пише він в автобіографії, - студенти

українського гуртка, навіть більше спосібні й учені, не знали чужих мов і через те, вважаючи себе самостійними від московської цивілізації, дійсно не могли стати вище неї, а ставали навіть нижче російських радикалів, які теж неспосібні були черпати ідеї прямо з Европи, а все ж таки читали Міля, Маркса, Лассаля і т д., хоч у російських перекладах... Пробуток в Европі до решти переконав мене, що власне европеїзм або космополітизм, котрий не відкидає частних національних варіяцій загальних ідей і форм - це найкраща основа для українських автономних змагань і що тепер усяка наукова, як і політична діяльність мусить бути основана на інтернаціональному фундаменті”. Цю думку Драгоманів переводив в університетських лекціях, у розправах у Географічнім товаристві, у газетних статтях і в розмовах з молоддю.

В університеті він викладав курс старинної історії, який почав оглядом історіографії, переходячи дальше до найдавнішої культури та історії старинного Сходу. У Географічнім товаристві він подав про точки стичности між українськими і західноєвропейськими піснями, як “Отголосокъ рыцарской поэзш в малорусских народних песнях (Записки Югозапад[ного] Отделенія Русс[кого] Географ[ического] Общества, т ІІ), “Песни и сказанія о кровосмешеніи” (друковане), “Малорусскія народныя преданія и разсказы” (1876). Тоді ж спільно з В. Антоновичем він видав “Историческія песни малорусскаго народа”, т І (1874).

Менші статті з тих часів: “Археологічний з'їзд у Київі ” (Правда, 1874); “Мих[аил] Максимович” (Записки Югозапад[ного] отдел[енія] Р[усскаго] геогр[афического] общ[ества] І, 1873 і Вестник Европы, 1874), “Исторія возсоедине- нія Руси” Куліша (Кіев[скій] Телеграф, 1875), “К вопросу о следах великорусс[каго] богатырскаго эпоса в Малороссіи” (1875); “Антракт в історії українофільства 1867-72” (1876); “Про укр[аїнських] козаків, татар та турків” (1876).

Діяльність Драгоманова зустрілась з негодованиям реакційних російських кругів, які почали на нього доноси, помагали їм галицькі москвофіли, яким не подобалися Драгоманові впливи в Галичині. Ця нагінка осягнула свою мету: при- кінці 1875 р. звільнено Драгоманова з університетської катедри. Тоді ж почалися переслідування українського літературного і наукового руху: в маю 1876 закрито Київський відділ Географічного товариства, що вів працю на полі українознавства, і заборонено українські видання, вистави і концерти.

Драгоманів виїхав 1876 р. поза межі Російської держави. Переїхав Галичину і думав осісти у Відні та видавати там українські видання; але що австрійська цензура стала гостріша, перенісся до Швейцарії і там перебув з 1876 до 1889 р. Тут Драгоманів міг вести свобідно і наукову, і політичну діяльність. Він поставив собі подвійну мету: перше, зібрати матеріал до пізнання України, та її культурного і політичного розвитку; друге, ширити европейські вільнодумні ідеї на українських землях (він стояв близько до соціалістичних гуртків). Всі його праці з цеї епохи носять характер напів-науковий, напів-публіцистично-політичний. Найважніше видання його - це “Громада” в 7 випусках (1878), рід журнала, присвяченого зібранню матеріалів про сучасне економічне і політичне життя України, з програмовими статтями про українську політику; але є в ній й освітлення української історії. Окреме історичне видавництво - це ““Нові українські пісні про громадські справи, 1764-1880” (1881) та “Політичні пісні укр[аїнського] НародуХУШ--ХІХв. ” (1882-1885). До нової історії України відноситься книжка “Историческая Польша и великорусская демократія” (1882), де зібрані дані про відношення польських і російських партій до української справи, починаючи від 1860-х рр. Багато енергії витрачував Драгоманів у тому часі на публіцистику, головно в обороні українства перед нетолерантними російськими соціалістами.

Менші історичні статті з того періоду: “Вольности Війська Запорожського” (1877); “Матеріяли до малоруської історії в італіянських архівах (“Друг”, 1877); “Пропащий час, українці під московським царством” (1877); “Ученая экспедищя в Югозап[адный] край” (Вестник Европы, 1877); “Політичні думки в нових укр[аїнських] піснях” (“Славянський альманах”, 1880); “М. І. Костомарів” (Світ, 1881); “Із історії вірші на Україні” (Ватра, 1887); “Kosaken” (Ersch-Gruber, Allgemeine Encyklopedie), = Козаки (Львів, 1906); Науковий метод в етнографії (Товариш, 1888).

В 1889 р. Драгоманів став професором всесвітньої історії в болгарськім університеті у Софії. Тоді з великою енергією взявся до наукової праці, особливо на полі фольклору; свої розвідки містив у болгарських виданнях, у львівськім “Життю і Слові”, напр.., “Матеріяли до історії віршів укр[аїнських].” (1894), “Матеріяли і замітки до історії життя і слова на Україні” (1895), “Нові варіанти кобзарських співів” (1895). Для історії дав тільки популярні розвідки “Іван Вікліф” (1892), “Шістсот років Швейцарської спілки” (1892), “Старі хартії вільности” (1894).

Деякі замітки до історії містять “Австро-руські спомини 1867-1877” (18891892), “Чудацькі думки про укр[аїнську] справу” (1892), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893).

Михайло Драгоманів умер 20 червня 1895 р. у Софії і там його похоронено.

Частину творів Драгоманова видав М. Павлик у збірнім виданні “Розвідки М. Драгоманова про укр[аїнську] народну словесність і письменство”, 4 т. (Збірник філологічної секції, т. ІІ, ІІІ, VII, Х). Павлик та І. Франко видали також значну частину його переписки, незвичайно інтересної для пізнання сучасного життя; не раз порушені там й історичні питання. Видано теж “Собраніе политических сочиненій М. П. Драгоманова”, т. І-ІІ (1905-1906).

Драгоманів як дослідник визначається надзвичайно критичним умом. В за- хідньо европейській школі він навчився працювати індукційним методом - всі погляди будувати на фактах. Він виступав гостро проти “поверховного скакання по предметам” і жадав “глибокого наукового досліду в сирому м'ясі”. Драгоманів на Заході здобув собі також питомий його працям порівнюючий метод: так і в розсліді народної словесності, і в історії зміг багато явищ прояснити через порівняння їх з всесвітньою літературою чи історичними подіями. З сучасної собі укр[української] історіографії Драгоманів був невдоволений: Костомарову закидав поклони перед російською державністю і це, що він злуку України з Московщиною уважав органічним ділом; Кулішеві дорікав за його капризність; Антоновича критикував за його перестарілу філософію “національних духів”.

Драгоманів не дав нам повного курсу історії України, але мав свій окремий погляд на нашу минувшину і подав його у загальних нарисах (в “Громаді”, в “Истор[ической] Польше” і ін.).

Драгоманів звертає увагу на велику залежність життя народу від землі. Слов'яни замешкували простори без природних границь. Індивідуальність тим просторам давали тільки ріки: кожне слов'янське плем'я займало окрему річну область, як Дніпро, Вислу і ін. Ріки були теж комунікаційними дорогами, що лучили ці області зі світом. Але суцільність цих областей розбивали інші чинники: литовців і поляків від Балтійського моря відділяли багна, українців від Чорного моря - степи. Тому всі ці народи шукають собі місця виходу і пруть на себе взаємно: українці, великороси, литовці, поляки.

Княжим часам Драгоманів не присвячує спеціального досліду, але уважає її державою українською.

Литовське завоювання він уважає природним з'єдиненням земель від Балтійського до Чорного моря, й українцям ця держава давала можність опертися і Польщі, і Московщині, через те заховувалася рівновага на сході України. Цю рівновагу розбили удари поляків, з одного боку, турків - з другого.

Через турецьку небезпеку Україна наближилася до Польщі: це була властива причина Люблінської унії. В політиці Польщі до України Драгоманів не бачить ніякої плановости. Поляки не дали Україні автономії, хотіли прикувати її до себе централізацією і засимілювати. Але це завдання було понад їхні сили: вони не забезпечили українським землям оборону від мусульман; соціального устрою польського, з перевагою шляхти, не можна було утримати на Україні; все те викликало серед українців реакцію: скріплення національної свідомости, козацькі рухи і відосередкові змагання до Московщини.

У відродженню XVI в., в якому перед вели братства, Драгоманів бачить західний вплив - реформація (протестантизм, соціалізм). Це поступовий європейський рух, на ньому братства зросли в силу. І знов причину занепаду братств Драгоманів бачить у тому, що вони не пішли за реформацією до останніх консеквенцій, не перевели реформи в догмах і обрядах. Православна реакція - це був крок взад у культурнім розвитку. Завдяки цим західним впливам українська культура має европейський характер.

Козаччина - це озброєний стан, що бажав зрівнятися у правах зі шляхтою. Польща не погодилася з цим змаганням і тому козаччина повстала проти неї. Хмельниччина - це часи самостійної Укр[аїнської] Держави (Драгоманів виразно стверджує, що це була держава); основою її сили була згідна співпраця й організація всього населення. Хиби Гетьманщини Драгоманів бачить у тому, що вона не знищила окремішности станів. Занепад Гетьманщини іде через руйнуючі впливи сусідів та через соціальні і культурні різниці серед станів України: ворогування посполитих з козаччиною, міщанства з духовенством і ін.

Злука України з Московщиною не виходила з платонічного змагання до єд- ности, не був це органічний поворот до матернього пня; Україна шукала в Москві підмоги проти польської аристократії і проти Туреччини. Московщина, так само як Польща, не показала умілости організації України. Україну відпихала від Московщини деспотична монархія, що була противенством українського устрою, та вузька релігійно-обрядова нетерпимість, яка не вміла пошанувати українських обичаїв (через те уніяти польщилися та йшли в обійми Польщі). Росія не розуміла навіть ідеї єдности укр[аїнських] земель: в Андрусівськім мирі 1667 р. дозволила Польщі взяти західну Україну; в XIX в. залишила Галичину Австрії. Похибкою Москви було також знищення Запорожжя, яке під кінець вело успішну колонізацію, через те припізнилася культуризація південної України.

При огляді нового відродження Драгоманів звертає увагу на значення традицій Гетьманщини і на культурний вплив шкіл: навіть чужі школи, як польський ліцей у Кремянці і російські університети у Харкові і Києві, були підоймою укр[аїнського] національного відродження.

Січ Драгоманів уважав позитивним чинником, навіть зразком устрою. Він ставив високо господарську спільність запорожців, відсутність станів і найбільше запорозьке “безначальництво”, анархію. Політичним ідеалом Драгоманова була “вільна спілка”. репрезентант історія держава

Драгоманів переносить дослід історії України на иншу площу, як його попередники. Його позитивні прикмети - це критицизм і порівнюючий метод, зрозуміння культури, особливо західної, вища національна свідомість. Негативною стороною є недооцінювання чи незрозуміння держави. Його ідеї анархії дуже подібні до таких же ідей Костомарова (хоч обох істориків ділили великі різниці), - принесли багато шкоди й українській історіографії і громадській думці. Але й при цій недостачі Драгоманів - це одна з найбільше плідних проявів в нашій історіографії.

ХІ СТЕПАН ТОМАШІВСЬКИЙ

Народ[ився] 9 січня 1875 р. в Купновичах Рудецького пов[іту] в Галичині у селянській родині; гімназію покінчив у Самборі, університет у Львові під кермою Грушевського, став гімназійним учителем, в 1912 р. габілітувався на доцентуру австрійської історії у Львівськім університеті, в 1918-1921 рр. був у дипльоматичній службі Зах[ідно]-Укр[аїнської] Республіки, тепер живе у Берліні.

Першим і головним предметом студій Томашівського була епоха Богдана Хмельницького, якій присвятив оці головні праці: “Причинки до історії Хмельниччини” (1896), “Самуїл Кушевич і його записна книга” (1897, Кушевич - львівський міщанин, що полишив дуже об'єктивні записки про облоги Львова Хмельницьким та інші сучасні події); “Матеріяли до історії Галичини”, т. І-ІІІ (друковані в “Же- релах до історії України” Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевче[енка] - 1898, 1901, 1913, у двох перших томах є актовий матеріал до народного повстання 1648 р. в Галичині, у третім - сучасні латинські і польські літописи”; “Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.” (1898) - опис повстання у різних околицях Галичини, “З історії галицько-руських соймиків” (1898), “Перший похід Б. Хмельницького в Г аличину” (1914) - більша монографія, яку обговоримо дальше; “Один момент під Зборовом 1649 р.” (1914); врешті цінне видання “Ватиканські матеріали до історії України” (1919, в “Жерелах до іст[орії] Укр[аїни] - недокінчене)

До перших праць належать ще дві розвідки з економічної історії: “Податкові ухвали в Польщі за Казимира Ягайловича” (1897) і “Погляд на стан людности Львівської землі в середині ХVП в.” (1901).

До пізніших часів, а саме епохи Мазепи, відносяться статті: “Словацький ви- сланник на Україні 1709 р.” (1906), “Причинки до історії Мазепинщини” і “Листи Петра В[еликого] до А. М. Сінявського” (1909). До цього ж часу є ще монографія “Угорщина і Польща на поч[атку] ХVШ в.” (1909).

Томашівський дав дещо до історії шкільництва, а саме: розвідки про гімназію в Бережанах (1905-1906) та “Матеріали до історії шкільництва в Галичині XVIII в.” (1909).