Україна в системі міжнародних відносин від Київської Русі 80-х років ХХ століття

Але, на нашу думку, причини кадрових змін у НКЗС УРСР були зумовлені внутрішніми аспектами української політики Кремля. О.Корнійчук виявив зайву активність у плануванні розбудови зовнішньополітичного відомства республіки, зокрема, щодо встановлення безпосередніх дипломатичних контактів України з іноземними державами. Йому явно не вистачало ані “повного розуміння політичного моменту”, ані практичного єзуїтського більшовицького досвіду Д.Мануїльського. Не випадково останній не лише крім наркомівської посади став ще й заступником М.Хрущова в уряді, а й того ж дня, 12 липня 1944 р. заочно був обраний членом політбюро ЦК КП(б)У, в котрому очолив “ідеологічну роботу”.

Під час Великої Вітчизняної війни Д.Мануїльський працював у Раді воєнно-політичної пропаганди при Головному політуправлінні Червоної армії, а у вересні 1943 р. увійшов до складу комісії політбюро ЦК ВКП(б) з питань мирних договорів та повоєнного устрою. Тому його призначення було цілком логічним кроком Кремля, недарма відразу ж після цього в інтелігентських українських колах поширилися чутки про можливу заміну голови Раднаркому республіки М.Хрущова “за перегини у національній політиці” вірним сталінським посіпакою А.Ждановим.

Д.Мануїльському було доручено розробити проект Положення про наркомати закордонних справ союзних республік. На відміну від аналогічного документу О.Корнійчука у ньому не наголошувалося на необхідності налагодження прямих дипломатичних відносин республік СРСР з іноземними державами. Лише з власної ініціативи республіканські уряди могли ставити перед НКЗС СРСР питання щодо урегулювання в бажаному для республік дусі взаємин із сусідніми країнами (кордони, відшкодування втрат, дипломатичні представництва тощо). На час політичних або торговельних переговорів Кремля з іноземними урядовими делегаціями відповідні зацікавлені республіканські НКЗС мали лише “залучатися”. Їхні працівники могли також включатися до складу загальносоюзних дипломатичних місій, передусім, у тих країнах, де були компактні групи емігрантів, що переселилися в різні часи з відповідних республік.

“Проект Мануїльського” відрізнявся від “проекту Корнійчука” і посиленою увагою до української еміграції. Це було викликане як наростанням експансіоністських намірів сталінського керівництва на завершальному етапі війни, так і його занепокоєнням щодо антирадянської налаштованості абсолютної більшості емігрантських угруповань. У пункті “в” Положення йшлося про необхідність “вивчення політичної еміграції, що переселилася в різні часи з теренів Росії в іноземні держави, вивчення її питомої ваги в політичному, економічному житті цієї держави, її організацій національного й культурного характеру, рівно як і стану тих національних меншин в іноземних державах, основні національні маси яких мешкали на території СРСР”. А в наступному пункті Д.Мануїльський навіть спробував поширити це завдання на Радянський Союз, наголошуючи на необхідності вивчення також “усіх іноземних підданих, що мешкають на території даної республіки”, і навіть “радянських громадян іноземного походження” та їхньої “реєстрації з метою політичного контролю і ідейно-політичного обслуговування цих груп населення”. Таким чином, поліцейські функції, що їх раніше в основному виконували органи держбезпеки, нарком рекомендував частково передати республіканським зовнішньополітичним відомствам.

Пункти “а” і “б” проекту Положення стосувалися вивчення внутрішньої й зовнішньої політики суміжних держав, а також країн, у котрих відповідні республіки якоюсь мірою були політично чи економічно зацікавлені, чи у випадку, коли діяльність певних держав суперечила інтересам окремих радянських республік.

Розвиваючи пропозиції свого попередника про підготовку республік СРСР до повоєнної мирної конференції, Д.Мануїльський вважав доцільним здійснити перевірку узагальнених Надзвичайною Комісією даних про економічні та людські втрати і збитки, що їх завдали окупанти радянським республікам. Республіканські НКЗС мали також з санкції Москви організувати поїздку дипломатичних представників та іноземних журналістів на території, які були тимчасово окуповані.

В пункті “д” визначалися заходи, спрямовані на підвищення кваліфікації працівників республіканських НКЗС, вказувалося на потребу налагодження систематичного вивчення ними всесвітньої історії, історії міжнародних відносин, сучасної світової політики, географії, економіки й особливо іноземних мов (англійської, французької та мов прикордонних держав). Завдяки зусиллям Д.Мануїльського 1 листопада 1944 р. в Київському державному університеті ім. Т.Шевченка було відкрито факультет міжнародних відносин.

Але в цілому “проект Мануїльського” не тільки суттєво обмежував участь союзних республік у міжнародній діяльності, але й фактично зводив її нанівець. У концепції новопризначеного наркома чітко простежувалося намагання центру використовувати республіканські НКЗС лише в якості своїх допоміжних філій іноземних державах, що мали слухняно вирішувати геополітичні та пропагандистські завдання сталінської дипломатії.

Щоправда, певний час після призначення Д.Мануїльського наркомом закордонних справ УРСР Кремль продовжував досить уміло розігрувати “українську карту” на дипломатичній арені. Під час передачі повноважень від попереднього наркома до нового в акті від 20 липня 1944 р. констатувалося, що “утворений в березні місяці поточного року НКЗС УРСР знаходиться... в такій стадії організації, що може забезпечити початкове виконання безпосередніх функцій дипломатичних зв'язків з іноземними державами”. І надалі представники НКЗС УРСР на зустрічах із членами зарубіжних делегацій висловлювали впевненість у встановленні найближчим часом дипломатичних відносин. Так, на запитання прем'єр-міністра коаліційного емігрантського уряду Югославії Івана Шубашича, який наприкінці листопада 1944 р. побував у Києві, чи має уряд УРСР намір встановити після війни дипломатичні стосунки з Югославією та іншими державами, завідувач консульсько-протокольним відділом К.Волохов відповів, що республіканські наркомати, зокрема НКЗС України, створені з цією метою, тобто для встановлення зовнішніх зв'язків республіки.

Навіть під час Установчої конференції ООН у Сан-Франциско в травні 1945 р. Д.Мануїльський наголошував на тому, що Україна готова в будь-який момент обмінятися дипломатичними і консульськими представництвами з будь-якою країною. Серед держав, з котрими вже найближчим часом передбачалося встановлення прямих контактів, найчастіше називалися Польща і Чехословаччина. Їхні промосковські уряди також неодноразово висловлювали бажання налагодити безпосередні зв'язки з Києвом. Так, чехословацький президент Едуард Бенеш улітку 1945 р. заявив про те, що Україна могла б стати ключовим членом слов'янського блоку.

Паралельно з галасливою метушнею навколо можливості встановлення дипломатичних відносин Української РСР з іноземними державами сталінська дипломатія вчинила потужний тиск на партнерів по антигітлерівській коаліції з приводу членства радянських республік в ООН. В останній день роботи першого етапу підготовчої конференції з вироблення Статуту ООН у Думбартон-Оксі - 28 серпня 1944 р. - голова радянської делегації, посол СРСР у США А.Громико зробив заяву про те, що в число первісних членів майбутньої міжнародної організації безпеки і співпраці мають увійти всі 16 союзних республік. Це викликало роздратовану реакцію з боку президента США Ф.Рузвельта, який у посланні Сталіну радив відкласти вирішення питання до офіційного створення ООН. У своїй відповіді від 7.09.1944 р. радянський диктатор цілком слушно зауважив: " Вам, звичайно, відомо, що, наприклад, Україна і Білорусія, котрі входять до Радянського Союзу, за кількістю населення та за їх політичним значенням перевищують деякі держави, відносно яких ми усі згодні, що вони мають бути віднесені до числа ініціаторів створення Міжнародної організації".

Вдруге проблема була піднята наркомом закордонних справ СРСР В.Молотовим лише через півроку - 6 лютого 1945 р. на Кримській зустрічі глав держав антигітлерівської коаліції. Але на цей раз Кремль змінив тактику і вирішив поступитися в малому, щоб зберегти головне, - йшлося вже не про прийняття всіх республік, а про те, “щоб три, чи, принаймі, дві з радянських республік перебували серед ініціаторів міжнародної організації”. Малися на увазі Україна, Білорусь і Литва, що “зазнали найбільших жертв у війні і були першими територіями, на які вторглись німці”. До такої пропозиції досить прихильно поставився британський прем'єр В.Черчілль, який сам був зацікавлений у забезпеченні членства в ООН для Індії, Австралії, Канади, Нової Зеландії та Південноафриканського Союзу.

Наступного дня, 7 лютого 1945 р., вже особисто Сталін нагадав співрозмовникам про прийняття України і Білорусі в члени-засновники ООН, тим самим погодившись зняти з обговорення кандидатуру Литви. Як конфіденційно інформував тоді свого держсекретаря Едварда Стеттініуса американський президент, кремлівський диктатор у приватній розмові зізнався, що його позиція в Україні дуже непевна, а її голос є потрібним для збереження єдності СРСР. “Ніхто не міг визначити розмір труднощів в Україні, - згадував Е.Стеттініус, - але ми у Вашинґтоні, звичайно, чули під час німецького наступу, що Україна може відірватись від СРСР... Президент був обурений свого часу радянською вимогою в Думбартон-Оксі надати голоси для кожної з 16 республік. Він сказав мені, що було б цілком логічним, якби ми вимагали для нас 48 голосів. Одначе тепер він сказав мені, що, зважаючи на географію і населення, він більше не думає, ніби російська вимога додаткових голосів для України і Білорусі є нерозумною”.

Компромісний варіант вирішення проблеми був зафіксований у підсумковому протоколі роботи Ялтинської конференції від 11 лютого, де зазначалося, що “коли відбуватиметься конференція про всесвітню організацію, делегати Об'єднаного Королівства і Сполучених Штатів Америки підтримають пропозицію про допущення до первинного членства двох Радянських Республік, а саме, України та Білорусі”. 23 квітня 1945 р., напередодні відкриття Установчої конференції ООН, нарада міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії та Китаю ухвалила спільне рішення про запрошення на неї української й білоруської делегацій. Через 4 дні воно було одностайно продубльовано на другому пленарному засіданні учасників конференції, а 30 квітня Виконавчий комітет зібрання надіслав урядам УРСР і БРСР офіційні запрошення відрядити своїх делегатів до Сан-Франциско.

1 травня 1945 р. українська делегація на чолі з Д.Мануїльським (усього 12 чол.) вилетіла через Москву, Сибір і Канаду до США, до неї увійшов цвіт тогочасної політичної й наукової еліти республіки: заступник Голови РНК УРСР Іван Сенін; віце-президент АН УРСР, засновник української школи біохіміків Олександр Палладін; директор Інституту історії АН УРСР, професор Микола Петровський; ректор Київського університету ім. Т.Шевченка, основоположник тектоорогенії, професор Володимир Бондарчук; член-кореспондент АН УРСР, один з основоположників порівняльної фітоекології Петро Погребняк.

З 6 травня члени української делегації активно включилися в роботу комісій і комітетів конференції, а Д.Мануїльський, який за рівнем наближеності до Сталіна фактично очолив усе радянське представництво, був удостоєний честі сформувати перший комітет першої комісії, котрий готував текст преамбули і першого розділу Статуту ООН - “Цілі і принципи” міжнародної організації. Український нарком також брав участь у роботі першого комітету третьої комісії, де розглядалися структура і процедурні питання Ради Безпеки. А 26 червня, одним із перших, він підписав одноголосно схвалені попереднього дня Статути ООН і Міжнародного Суду, тоді ж Україна приєдналася до Адміністрації допомоги і відбудови Об'єднаних Націй. Взагалі, Д.Мануїльський справив велике враження на делегатів Установчої конференції своєю ерудицією і знанням кількох іноземних мов, що дало привід окремим західним дослідникам писати про “еру Мануїльського в ООН”, “золотий вік української радянської дипломатії”.

Але, на нашу думку, якщо про “еру Мануїльського” ще можна говорити, то “золотим віком” української радянської дипломатії 1944-1952 роки, коли Д.Мануїльський очолював зовнішньополітичне відомство республіки, слід вважати досить умовно. Оскільки Українська РСР не була самостійною державою, вона не могла мати незалежної зовнішньої політики, на всій її міжнародній діяльності лежав відбиток чіткої лімітованості, НКЗС республіки не поновив свою роботу після 1923 р., а був заново створений як зручний і безвідмовний додатковий інструмент для ефективнішого здійснення зовнішньополітичних намірів кремлівського керівництва.

Про обмеженість та неповновартість дипломатичного представництва УРСР у другій половині 40-х рр. переконливо свідчать хоча б такі факти:

1) Договори, в котрих було зафіксоване врегулювання територіальних проблем та проходження кордонів УРСР з Польщею (від 16 серпня 1945 р.) і Чехословаччиною (від 29 червня 1945 р.), підписувалися від імені СРСР;

2) Укладені Українською РСР 10 лютого 1947 р. мирні договори з Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією стали дійсними лише після їхньої ратифікації Президією Верховної Ради СРСР, яка поширила дію цього акту на УРСР та БРСР;

3) Перед підписанням 18 серпня 1948 р. нової Дунайської конвенції на Бєлградській конференції з режиму судноплавства глава делегації СРСР міністр закордонних справ А.Вишинський виступив із офіційною заявою про те, що оскільки в Дунайську комісію входитиме по одному представнику від кожної країни регіону, то СРСР належить у ній, враховуючи Україну, фактично 2 голоси. Проте “уряд СРСР, - наголосив міністр, - керуючись принципом рівноправності всіх придунайських країн, відмовляється від права мати у Дунайській комісії два голоси і буде мати тільки одного представника, який одночасно представлятиме як СРСР у цілому, так і Радянські республіки, що входять до нього, в тому числі УРСР”;

4) Хоча УРСР формально було надано право на встановлення прямих міжнародних відносин, включно з обміном дипломатичними місіями, відповідна пропозиція британського уряду в 1947 р. викликала роздратовану реакцію В.Молотова, який “запевнив” Лондон у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.

І все ж специфічну дипломатичну діяльність Української РСР та помітну роль у ній Д.Мануїльського не слід відкидати. Так, у вересні 1945 р. в Лондоні нарком закордонних справ УРСР був обраний першим віце-головою Підготовчої комісії ООН, яка мала прийняти тимчасовий порядок денний перших сесій Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради по опіці, вирішити питання про місце перебування ООН тощо.

Коли ж 10 січня 1946 р. у британській столиці відкрилася І сесія Генеральної Асамблеї ООН, Українська РСР терміном на 1 рік стала членом Економічної і Соціальної Ради (повторно у 1977-1979 рр.), а також увійшла до ревізійної Комісії ООН і Комісій з прав людини (до 1971 р. та у 1983-1988 рр.) та народонаселення (до 1953 р. і у 1984-1988 рр.). На цій же сесії очолювана Д.Мануїльським делегація рішуче виступила на захист кольорового населення Південної Африки, переслідуваного расистами. Водночас, 21 січня, Д.Мануїльський адресував Раді Безпеки ООН спеціального листа, в котрому наголошувалося, що британо-нідерландські військові дії проти Індонезійської республіки створили загрозу миру і безпеці в регіоні, та пропонувалося провести належне і об'єктивне розслідування внутрішньополітичної ситуації в країні й прийняти відповідні заходи. У республіканському журналі “Індонезія” відзначалося, що представник УРСР “захищав справу індонезійського народу так наполегливо, як це міг зробити лише сам індонезійський народ”.

За деякими ознаками Д.Мануїльському Кремлем відводилася в тогочасній зовнішньополітичній діяльності досить специфічна роль: у якості представника “суверенної” УРСР він міг виступати з окремих питань наполегливіше, ніж керівники союзного МЗС. Так, на Паризькій мирній конференції (29 липня - 15 жовтня 1946 р.) йому довелося відіграти помітну роль у вирішенні проблеми грецько-болгарського кордону, коли Афіни, посилаючись на “стратегічні мотиви”, вимагали відторгнення від Болгарії 1/10 частини її території на півдні.

Від імені Української РСР Д.Мануїльський розповсюдив серед учасників конференції листа-звернення зі спростуванням грецьких територіальних претензій, котрі ставили під загрозу безпеку Софії та Пловдива, а у своєму виступі 14 серпня заявив, що “саме наша пошана до грецького народу зобов'язує нас виступити найрішучіше проти територіальних домагань грецької делегації на землі сусідніх народів. По якому праву, - небезпідставно запитував міністр, - грецька делегація претендує на споконвічну болгарську землю, де на 300 тисяч населення є всього 150-200 чоловік грецької національності ?” Хоча Паризька конференція тимчасово залишила цю проблему відкритою, але Третя сесія Ради міністрів закордонних справ п'яти великих держав (4 листопада - 12 грудня 1946 р., Нью-Йорк) висловилася на користь збереження Болгарії в кордонах станом на вересень 1940 р.

Як віце-голова комісії з політичних і територіальних питань до Італії Д.Мануїльський спільно з поляками наполіг на внесенні до проекту мирного договору з цією державою статті про заборону всіх організацій фашистського типу і таких, що ведуть ворожу пропаганду проти Об'єднаних Націй. Конференція схвалила і поправку делегації УРСР, яка зобов'язувала Італію передати Греції Додеканезькі острови. Але пропозиції Д.Мануїльського щодо встановлення єдиних митних кордонів та валюти Вільної території Трієст і Югославії, підпорядкування Белграду залізничної мережі та зовнішньої політики Трієсту були відкинуті переважною більшістю членів комісії. Не дістала схвалення і українська поправка щодо обмеження можливості держав-переможниць задовольнити свої фінансово-економічні претензії до Рима за рахунок італійських активів у них (подібна “турбота” Кремля про Італію пояснювалася участю в її уряді комуністів та лівих соціалістів).

Член делегації УРСР і заступник голови Ради міністрів Анатолій Барановський (1906-1987 рр.), що 10 червня 1952 р. замінив Д.Мануїльського на посаді міністра закордонних справ (до 17.06.1953 р.), на Паризькій мирній конференції був обраний головою комісії для Румунії. Він рішуче виступив проти поправки делегації Південно-Африканського Союзу щодо встановлення “справедливих”, тобто завищених, цін для колишніх союзників Німеччини за товари, придбані у громадян Об'єднаних Націй у рахунок репарацій. Кремль був переконаний у тому, що ця пропозиція являла собою спробу створення привілейованого становища для іноземних нафтових компаній у Румунії. Компенсація іноземним власникам за втрачене майно на території колишніх союзників Німеччини визначалася у дві третини від фактичних збитків.

У дещо делікатному становищі А.Барановський опинився, коли його обрали головою підкомісії Паризької мирної конференції з вирішення проблеми угорсько-чехословацького кордону біля Братислави. Чехословацька сторона наполягала на його перенесенні на 12 миль у південному напрямку, до того ж невизначеним залишалося становище 650-тисячного угорського населення Південної Словаччини, що поверталася до складу ЧСР. Підкомісія рекомендувала внести чехословацьку поправку до проекту мирного договору, а Д.Мануїльський підтримав пропозицію Праги щодо здійснення між обома державами обміну населенням, по-єзуїтському посилаючись на українсько-польський досвід.

На ІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН 13 листопада 1947 р. Українська РСР була обрана на дворічний термін непостійним членом Ради Безпеки (США висували на місце, призначене для країн Центрально-Східної Європи, кандидатуру Чехословаччини, але Прага за порадою Москви підтримала кандидатуру УРСР; повторно - у 1984-1985 рр.) і в цій якості входила до складу Комісії з атомної енергії (в лютому 1948 р. навіть очолювала її), Комісії ООН з озброєнь звичайного типу та Комітету з прийому нових членів ООН. Тоді ж республіка стала членом Економічної комісії для Європи і приєдналася до Міжнародної організації радіомовлення та телебачення. На ІІІ сесії Генеральної Асамблеї представник УРСР очолив Комітет по перевірці повноважень делегацій.

7 квітня 1948 р. Українська РСР стала однією з держав-співзасновниць Всесвітньої організації охорони здоров'я, того ж року вона вступила до Всесвітнього поштового союзу, Всесвітньої метеорологічної організації та Міжнародного союзу електрозв'язку. Навіть у розпалі “холодної війни” УРСР виявляла певну дипломатичну активність, саме в той час її представники увійшли до Всесвітньої Ради Миру, а у вересні 1951 р. у Києві відбулася Українська республіканська конференція миру. В ООН Д.Мануїльський активно підтримав прохання про вступ до міжнародної організації Цейлону та Лаосу.

Незважаючи на відсутність в Української РСР власної лінії дипломатичної діяльності, її вихід на міжнародну арену в “еру Мануїльського” мав велике позитивне значення. Він сприяв збереженню у певних верствах населення державницьких настроїв і водночас розкривав очі на кричущу невідповідність між формальним зовнішньополітичним статусом України, котра своєю участю в діяльності ООН дістала певне визнання світового співтовариства, та її фактичним становищем абсолютно залежної частини радянської імперії.

3. Українська РСР в ООН у 50-і роки

Український народ завжди виступав поборником миру і міжнародного співробітництва, але тривалий час був практично ізольований від зовнішнього світу. Лише з другої половини 50-х рр. з'явилася можливість відкрити його для себе і самим стати більш відкритими для інших країн. Саме цьому й сприяло заснування в 1957 р. Постійного представництва УРСР при ООН. Постійними Представниками України при ООН були: П.Удовиченко (1958-61); Л.Кизя (1961-64); С.Шевченко (1964-68); М.Поляничко (1968-73); В.Мартиненко (1973-79); В.Кравець (1979-85); Г.Удовенко (1985-92); В.Батюк (1992-94); А.Зленко (1994-97); В.Єльченко (1997-2001). З 2001 - В.Кучинський.

Та відразу подолати атмосферу недовіри й неприязні, що нагромадилася протягом десятиліть, було надто важко. До того ж союзна дипломатія неодноразово спритно використовувала українську делегацію для осягнення власних цілей при вирішенні кризових явищ міжнародного життя. Так, у жовтні 1950 р. через Україну на ГА ООН було винесено проект резолюції щодо негайного припинення війни в Кореї. Щоб дезорієнтувати світову громадськість, відповідальність за її розв'язання покладалася на „американських імперіалістів”. Через 6 років представник УРСР в ООН В.Сапожников різко виступив проти відрядження до Угорщини спостерігачів цієї авторитетної міжнародної організації, вбачаючи в цьому втручання імперіалістичних країн у внутрішні справи суверенної держави. І це говорилося в умовах, коли Угорщина була повністю окупована радянськими військами.

Тому досить непереконливим для світового співтовариства прозвучав виступ глави делегації УРСР на XII сесії ГА ООН міністра закордонних справ Л.Паламарчука (жовтень 1957 р.). Від імені українського народу він заявив, що для послаблення міжнародної напруженості слід насамперед радикально розв'язувати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, істотно скоротити ЗС, озброєння, військові бюджети держав, ліквідувати всі іноземні військові бази на чужих територіях. А ще на V сесії ГА в 1950 р. делегація УРСР спільно з представниками СРСР, БРСР, Польщі та Чехословаччини запропонувала визнати несумісним із совістю та честю народів і з членством у ООН застосування ядерної зброї.

В Комісії ООН з прав людини українській делегації доводилось брати участь у розробці таких міжнародних документів, виконання котрих у самій Україні за умов тоталітарного режиму було неможливим. Запропоновані представниками УРСР гуманістичні принципи - цінність людської особистості, право народів на самовизначення, право вибору мови спілкування, - були лицемірством, бо брутально порушувалися в Україні.

Фактично залишаючись на становищі колонії радянської імперії, Україна стала одним з ініціаторів прийняття на ХV сесії ГА ООН у 1960 р. „Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам”. Ще з 1953 р. УРСР стала учасником Програми розвитку ООН, хоча матеріальне забезпечення її населення було ненабагато кращим, ніж у країнах, яким допомагали. Однак немає підстав піддавати сумніву щирість заяв українського представника в ООН з приводу потрійної агресії проти Єгипту в 1956 р., загострення ситуації навколо Сирії в 1957-1958 рр. та ін.

„Суть тогочасних українських потуг в ООН, - згадував Віктор Батюк - мабуть, найліпше виклав у свій час перед членами республіканської делегації МЗС УРСР Лука Паламарчук: іншого за змістом, ніж делегація Союзу, ми говорити і обстоювати не можемо, то треба те ж саме викладати, принаймні, дохідливіше і переконливіше”.

Траплялися і курйози: наприкінці 50-х рр. українською делегацією в ООН було внесено пропозицію щодо проведення Міжнародного року охорони здоров'я. Але на той час внаслідок „холодної війни” як СРСР, так і УРСР вибули з Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Однак, у цілому представництво УРСР у міжнародних організаціях протягом 50-х рр. помітно розширилося: якщо в 1950 р. вона була членом 20 міжнародних організацій та їх органів, то у 1951-1958 рр. приєдналася ще до 16.

Так, у 1954 р. СРСР, а разом з ним і УРСР та БРСР стали членами Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) та Міжнародної організації праці, котрі Й.Сталіним вважалися ідеологічно шкідливими. А вже в 1961 р. ХVІ сесія ГА ООН з ініціативи делегації УРСР ухвалила резолюцію, якою було доручено ЮНЕСКО розробити пропозиції з проведення всесвітньої кампанії за загальну письменність. За участю делегації УРСР в ЮНЕСКО були підготовлені рішення про мирне використання ядерної енергії, про заборону пропаганди війни засобами масової інформації, про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, про роль і значення регіональних та національних культур у системі світової культури. У міжнародному масштабі відмічалися ювілеї Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка, М.Коцюбинського, Є.Патона та інших діячів культури і науки України.

Набагато складніше доводилося працювати представникам України в МОП, де вони брали участь у чотирьох комітетах. Їм треба було виступати з питань про умови праці в металургії, на вугільних шахтах та в будівництві, тобто в тих галузях народного господарства, в яких у самій республіці умови праці трудівників залишалися надзвичайно важкими. Подібна ситуація склалася і в Міжнародному агентстві з атомної енергії, де УРСР бере участь з 1957 р. (Нью-Йоркська конференція, 2.ІV). Представники республіки домагалися в ній заборони ядерної зброї, використання атомної енергії виключно в мирних цілях, у той час як СРСР продовжував здійснювати свою програму вдосконалення зброї масового знищення.

Все ж з ініціативи УРСР Генеральна конференція МОП ухвалила резолюції „Про усунення дискримінації за ознаками статі в питаннях заробітної платні” (1956), „Про участь МОТ у проведенні міжнародного року охорони здоров'я” (1959). З 1956 р. УРСР брала участь у роботі Економічної комісії ООН для Європи (ств. в 1947 р.) - в комітетах з сільського господарства, вугілля, чорної металургії, газу і житлового питання, електроенергії.

4. Участь Української РСР у діяльності ООН, її органів та міжнародних організацій системи ООН у 60-і - середині 80-х рр. ХХ ст.

Міжнародне становище на початку 60-х - у середині 80-х рр. ХХ ст. характеризувалося то наростаючим, то зрідка затухаючим протиборством двох протилежних суспільно-політичних систем. Представники України в різних міжнародних організаціях змушені були, виходячи з хибного розуміння вищих державних інтересів, підтримувати конфронтаційні акції та кроки союзного зовнішньополітичного відомства.

Як приклад можна навести заяву уряду УРСР „Україна не буде оплачувати дії агресорів” від 25 лютого 1964 р. з приводу меморандуму уряду США про фінансову кризу ООН, адресованого XIX сесії ГА. В ньому говорилося, що всі країни - члени ООН зобов'язані брати участь у покритті витрат по операціях ООН у Конго і на Близькому Сході, а щодо тих країн, які відмовляються брати участь у цих витратах, слід вжити ст. 19 Статуту ООН, яка передбачає позбавлення права голосу в ГА. Застосувавши догматичне трактування Статуту ООН (операції були проведені в обхід РБ через ГА), уряд УРСР кваліфікував дії „блакитних шоломів” як такі, що „спрямовані на придушення національно-визвольного руху”, відмовився їх фінансувати й натомість запропонував перекласти тягар витрат на Бельгію, Велику Британію, Ізраїль та Францію.

Під час загальної дискусії на XXII сесії ГА 3.10.1967 р. міністр закордонних справ УРСР Д.Білоколос голослівно звинувачував уряд ФРН у реваншизмі й ставив під сумнів її „нову східну політику”. „Факти переконливо свідчать про те, - без тіні сумніву заявляв український міністр, - що в усьому своєму реальному змісті політика ФРН залишається такою ж, якою вона була досі: політикою реваншу, мілітаризму, невизнання реального становища в Європі, посягання на територію інших держав і народів, у т. ч. на територію НДР”.

Водночас, оскільки СРСР з пропагандистською метою виступав і з конструктивними ініціативами й пропозиціями щодо зміцнення миру та безпеки народів, українська делегація брала діяльну участь у їх виробленні й оприлюдненні. Тим більше, що на сер. 80-х р. УРСР була членом 16-ти провідних міжурядових організацій і більш як 70-ти постійних чи тимчасових їх органів.

На ХVІІІ сесії Генеральної Асамблеї (1963 р.) делегація УРСР була серед ініціаторів прийняття резолюції про нагальну необхідність припинення ядерних і термоядерних випробувань, на ХХVII сесії (1972 р.) - про незастосування сили в міжнародних відносинах і заборону навіки застосування ядерної зброї. На 35-й і 36-й сесіях (1980 і 1981 рр.) з ініціативи делегацій УРСР і НДР були прийняті резолюції про засудження фашизму і неонацизму та застосування усіма державами заходів для викорінення цих явищ, попередження їх відродження і т.п.

Крім того, на 36-й сесії ГА УРСР була співавтором (разом з СРСР) резолюцій про укладення договору щодо заборони розміщення в космічному просторі якої б то не було зброї, про засудження виробництва й розгортання нейтронної зброї, про заборону розробки і виробництва нових видів 3МС та ін. Якоюсь мірою це вплинуло на обрання УРСР на 38-й сесії ГА непостійним членом РБ на 1984-1985 рр. (згідно з досягнутою в 1946 р, угодою країни Східної Європи одержали одне місце серед непостійних членів РБ).

Серед допоміжних органів ГА ООН плідною в розглядуваний період була участь УРСР у роботі Спеціального комітету ООН проти апартеїду, (утв. 1962 р. у складі 11-ти держав). В 1970 р. Україна стала членом Спецкомітету, а її постійний представник при ООН з того ж року незмінно обирався його віце-головою. Лише на 36-й і 37-й сесіях ГА делегація УРСР стала співавтором понад 20-ти схвалених сесіями резолюцій з питань боротьби проти апартеїду. З ініціативи УРСР Спецкомітет підготував у 1980 р. до 35-ї сесії ГА спеціальну доповідь про здійснення резолюцій ООН проти апартеїду урядами і міжурядовими організаціями. Україна однією з перших підписала і ратифікувала Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації й Міжнародну конвенцію про припинення злочину апартеїду та покарання за нього.

В ЮНЕСКО за спільним поданням СРСР, УРСР і БРСР на сесіях Генеральної конференції (раз на 2 роки) було схвалено ряд важливих документів і рішень, що ознаменували собою відчутну зміну характеру цієї організації системи ООН. Серед них -Декларація про принципи міжнародного культурного співробітництва (1966 р.), Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972 р.), Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і запобігання ввозу, вивозу і передачі права власності на культурні цінності (І970 р.), Конвенція про визнання навчальних курсів і дипломів вищої освіти в Європі (1979 р.) та ін.

Україна брала участь у реалізації 8-ми проектів програми ЮНЕСКО „Людина і біосфера”, роботі Міжурядової океанографічної комісії (з 1962 р.), здійсненні Міжнародної програми геологічного співробітництва (за 20 проектами). В 1982 р. представник УРСР був обраний до складу бюро Міжнародної асоціації по вивченню і поширенню слов'янських культур, це був логічний вінець участі республіки в реалізації проекту ЮНЕСКО „Вивчення і популяризація слов'янських культур”. 28.05-1.06.1979 р. у Києві була проведена Міжнародна славістична конференція ЮНЕСКО „Сучасні слов'янські культури: розвиток, взаємодія, міжнародний контекст” (понад 200 учених-славістів з 18 країн), а 6-13.09.1983 р. у Києві пройшов 9-й міжнародний з'їзд славістів, у якому взяли участь представники 26 держав.

Помітно активізувалася участь УРСР у роботі МОП. про що свідчить трикратне обрання її представника на пост віце-голови сесії Генеральної конференції - в 1963, 1972 і 1981 рр. Тричі УРСР обиралася до складу вищого виконавчого органу МОП - Адміністративної ради: в 1963-1966, 1972-1975, 1981-1984 рр., з її ініціативи були прийняті резолюції „Про видавничу діяльність МОП” (1965), „Про відплив кваліфікованих кадрів з країн, що розвиваються” (1968 р.) та. ін.

Размещено на Allbest.ru