Завдяки талановитому польському дипломату С.Беньовському була досягнута згода між Варшавою й Чигирином не вдаватися до взаємних ворожих дій і притримуватися кордону по р.Горинь. У зовнішній політиці гетьманського уряду з'явилися нові акценти, що мали на меті замирення Війська Запорозького з Річчю Посполитою на основі повернення України до її складу. Аналіз листування І.Виговського з королем Яном ІІ Казимиром (1648-1668 рр. пр.), С.Беньовським і познанським воєводою Я.Лещинським дає підстави стверджувати, що вже в листопаді 1657 р. гетьман засвідчував готовність піти на настільки серйозні поступки, що польський дипломат запідозрив його у нещирості й попередив про це короля.

Направлений І.Виговським у січні 1658 р. посол Т.Томкевич мав усне доручення засвідчити Яну ІІ Казимиру “покору” і готовність укласти відповідну угоду. Проте навряд чи цей курс був реалізацією наперед задуманого плану на об'єднання з Польщею. Мабуть, мав рацію С.Беньовський, коли наприкінці лютого того ж року повідомляв королю, що український гетьман не знає, куди повернути: „І нам повністю не довіряє, і втратив надію на московську приязнь; відчуваючи “віроломство” запорожців і городових козаків, тулить під орду і оглядається на турків”.

Наприкінці травня 1658 р., у розпал боротьби проти підтриманого Москвою виступу полтавського полковника М.Пушкаря, гетьман відрядив до Польщі для переговорів П.Тетерю. Дедалі очевидніша московська політика обмеження державних прав козацької України, перспектива обернутися в царських холопів, слабкий військово-політичний стан Речі Посполитої схилили українське керівництво до ідеї федеративного зв'язку з Польщею за умови збереження Україною повної внутрішньої самостійності. Але в широких масах українського народу повернення до державної злуки з Польщею було надто непопулярним.

Українсько-польські переговори завершилися в сер. липня 1658 р. схваленням проекту угоди, статті якого пізніше стали основою Гадяцького договору, польський сейм підтримав це починання і направив в Україну комісію на чолі із С.Беньовським. 30 серпня (9 вересня) 1658 р. вона прибула до ставки І.Виговського у Липовій Долині неподалік від Гадяча, а наступного дня з'явилося російське посольство В.Кикіна. Лише за активного сприяння татарського мурзи Карач-бея С.Беньовському вдалося врешті-решт схилити гетьмана до вирішального кроку на користь Речі Посполитої.

6 (16) вересня 1658 р. скликана для вироблення умов українсько-польського договору козацька рада висунула вимогу створення удільного Руського князівства (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське, Чернігівське воєводства, Пінський і Мстиславський повіти Великого князівства Литовського). Але польська комісія погоджувалась на визнання Руського князівства на терені лише трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського. Зрештою, рада прийняла польську пропозицію - й угода була укладена. В політичному відношенні козацька Україна в особі Руського князівства поверталася на правах автономії до Речі Посполитої. Руське князівство повністю позбавлялося такої важливої ознаки державного суверенітету, як права на міжнародні відносини з іншими країнами

Ще не встигло висохнути чорнило тексту договору, а польська сторона вже стала на шлях обмеження прерогатив козацької України: наступного ж дня І.Виговський погодився на скорочення козацького реєстру в мирний час з 60 до 30 тис. і негайне виведення українських підрозділів з межиріччя Случі й Горині.

Щоправда у середині березня 1659 р. І.Виговський провів старшинську раду для обрання посольства на варшавський сейм для затвердження укладеної угоди з розширенням прав козацької України. Але польський уряд рішуче відхилив усі козацькі „пункти”, і 12(22) травня 1659 р. уточнений текст Гадяцького договору у найбільш невигідному для України варіанті був ратифікований сеймом. Оцінюючи цей договір, І.Крип'якевич писав, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, а угода являла собою виправлене видання Зборівського трактату 1649 р. Тому більшість козацьких старшин, невдоволена відмовою Польщі прийняти „додаткові пункти”, не бажала продовження воєнних дій з Московією після переможної битви під Конотопом 28-29 червня (8-9 липня) 1659 р. і розпочала пошук шляхів до порозуміння з Кремлем.

Новий уряд гетьмана Юрія Хмельницького (з 24 вересня 1659 р.) вирішив діяти обережно, граючи на суперечностях між Москвою і Варшавою. Як зазначав великий коронний гетьман Станіслав Потоцький у листі до короля, козацька старшина вважала за найрозумніше „не бути ні під королем, ні під царем, сподіваючись цього досягти, обманюючи і лякаючи короля царем, а царя - королем”. Ю.Хмельницький насамперед вирішив укласти новий договір із Московією, статті його проекту передбачали збереження суверенітету України в її конфедеративному зв'язку з Росією, включення до складу Війська Запорізького Північної Чернігівщини і частини Білорусі, право на зовнішньополітичну діяльність.

Однак командувач російською армією в Наддніпрянщині князь О.Трубецькой, удавшись до військового шантажу, відхилив ці статті й домігся на скликаній 17 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського договору з підроблених московським урядом умов угоди 1654 р. Його зміст істотно міняв характер українсько-московських взаємовідносин, переносячи їх із сфери конфедеративних у площину обмеженої автономії України в складі Московського царства, зокрема, заборонялися зносини з іншими країнами.

Значно погіршилося і зовнішньополітичне становище козацької України: уклавши на поч. травня 1660 р. мирний договір зі Швецією і заручившись підтримкою кримського хана Мехмеда ІV Герея (1641-1644, 1654-1666 рр. пр.), польський уряд пішов на зрив переговорів у Борисові з Московією і почав підготовку до наступу. Внаслідок невдалої для українсько-московських військ кампанії 17(27) жовтня 1660 р. Ю.Хмельницький уклав зі С.Потоцьким Слободищенський трактат, що передбачав відновлення Гадяцького договору без статті про створення Руського князівства.

Нова політична ситуація таїла небезпеку розпаду козацької України, оскільки дядько Ю.Хмельницького Я.Сомко (? - 1663 рр.) від імені частини лівобережних полків склав присягу на вірність московському цареві. Тоді в переговорах із Польщею гетьман спробував обстоювати права козацької України та релігійні інтереси всього українського народу. На поч. травня 1661 р. до Варшави виїхало посольство домагатися гарантій свобод і вольностей „народу руському”, в т.ч. збільшення реєстру до 70 тис. і права козакам брати участь в обиранні короля. При цьому посли мали попередити, що коли сейм не затвердить умов Гадяцького договору, то Військо Запорозьке вважатиме себе вільним від „послушенства” королю. Реакція сейму була досить гострою, однак дізнавшись про укладення мирної угоди між Московією і Швецією, він у середині липня 1661 р. затвердив Гадяцький і Слободищенський договори, відхиливши водночас вимоги щодо ліквідації унії та права участі козаків у виборах короля.

Тим часом, московський уряд, намагаючись якомога швидше замиритися з Річчю Посполитою, починає в цей час, з одного боку, висловлювати готовність уступити їй не лише Правобережну, а й Лівобережну Україну, а з другого - намагався зміцнити свої позиції на Лівобережжі. На сер. 60-х рр. склалася особливо сприятлива ситуація для поділу Війська Запорізького між Московією і Річчю Посполитою, причому на переговорах про мир, що з квітня 1666 р. тривали в Андрусові під Смоленськом, царський уряд висловлював готовність встановити кордон по Дніпру.

У відповідь обраний 10 жовтня 1665 р. правобережним гетьманом Петро Дорошенко (1627-1698 рр.) висунув програму „вигнати всіх ляхів із України до Польщі”, вступити в союз із кримським ханом і йти на лівий берег Дніпра, щоб об'єднати його з Правобережжям під однією булавою. Аби відсунути загрозу розділу України, П.Дорошенко вирішив ударити на Польщу, примусити її зректися прав на Правобережжя і поставити учасників переговорів у Андрусові перед фактом унезалежнення цієї частини України.

Перші успіхи гетьмана примусили Річ Посполиту 30 січня (9 лютого) 1667 р. укласти з Москвою Андрусівське перемир'я на 13,5 років, за яким за Росією закріплялися Сіверщина, Лівобережна Україна й на 2 роки Київ, за Річчю Посполитою - Білорусь і Правобережна Україна, Запоріжжя потрапляло у спільне володіння двох держав - кондомініум. Це мало надзвичайно трагічні наслідки для історичної долі українського народу, на Лівобережній Україні звістка про угоду викликала справжню паніку.

Разом з тим, зречення московського уряду претензій до Правобережної України розв'язувало П.Дорошенкові руки в одному відношенні: щодо боротьби проти Польщі, за прикладом Б.Хмельницького, в союзі з Кримом і Туреччиною. Ще перед остаточним закінченням Андрусівських переговорів П.Дорошенко вислав до Криму посольство клопотатися, щоб новий хан Аділь Герей (1666-1671 рр. пр.) помирився з Москвою і разом з козаками воював Річ Посполиту, аналогічне посольство було відправлене й до Стамбула. Щоб запобігти спільному проти себе виступу Туреччини, Криму і П.Дорошенка, польський уряд відрядив і зі свого боку посольство, якому вдалося відновити мирний договір з Туреччиною. Але на прощальній аудієнції у султана польський посол почув, що тривала приязнь може встановитися тільки тоді, коли Річ Посполита зречеться України і розірве мир з Москвою. Туреччина лише відклала на якийсь час збройний конфлікт із Польщею, оскільки була зайнята затяжною війною з Венецією за Кріт.

Після невдалого українсько-татарського походу восени 1667 р. у Галичину П.Дорошенко став схилятися до думки про досягнення своєї мети за допомогою Туреччини. Вона була визначена під час переговорів з представниками царського уряду наприкінці 1667 р. і передбачала возз'єднання в межах козацької держави всіх українських етнічних земель, включаючи Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Володимир-Волинський. Однак Москва не бажала Соборної України і прагнула зберегти становище, створене Андрусівським перемир'ям, а Дорошенкові радила залишитися в підданстві у короля і не приятелювати з бусурманами.

У серпні 1668 р. на старшинській раді в Чигирині були вироблені умови турецького протекторату над Україною, які в 14 пунктах восени були передані послами Левом Бускевичем і Григорієм Білогрудою до Стамбула. В них говорилося, що гетьман сподівається за допомогою Туреччини звільнити увесь український народ до Перемишля, Самбора і Вісли на заході, Мінського повіту на півночі, Сєвська і Путивля на сході; турецький султан і кримський хан не повинні укладати без порозуміння з українським гетьманом договорів з Польщею і Московією; якщо козаки за допомогою турків здобудуть якесь місто, воно повинно залишитися під владою гетьмана, а не стати турецькою провінцією.

На поч. березня 1669 р. посли разом із турецьким чаушем повернулися із Стамбула, 10-12 березня 1669 р. в Корсуні відбулася загальна рада, що ухвалила „держати з турками дружбу”, але відмовила в принесенні присяги султану. Хоча з цього часу при султанському дворі постійно перебував козацький резидент, і між Стамбулом та Чигирином відбувалися жваві дипломатичні зносини, справа із турецьким протекторатом просувалася не швидко. Як і Москва, турки не раді були бачити на гетьманстві людину сильної волі й твердих принципів, тому вони тримали в себе „про запас” Ю.Хмельницького, що потрапив у полон до татар.

Відчуваючи, що турецька протекція не наближає його до здійснення мети (на поч. липня 1669 р. гетьман ледь не потрапив у полон до татарської орди), П.Дорошенко зробив останню спробу порозуміння з Річчю Посполитою. На поч. жовтня 1669 р. до Варшави на коронаційний сейм, що мав посадити на престол Михайла Вишневецького (1633-1673 рр.), від'їхало посольство в складі І.Демиденка та І.Ковалевського з дорученням домагатися повної автономії Подільського по Меджибіж, Брацлавського і Київського воєводства до Горині з Пінським, Могилівським і Річицьким повітами в дусі Гадяцької угоди. Така постановка питання дуже вразила польські політичні кола, що обмежилися „самими лише компліментами”. Все ж було вирішено провести влітку 1670 р. зустріч комісій для обговорення умов майбутнього договору в Острозі.

На Острозьких переговорах українські делегати вимагали розширення території козацької автономії за рахунок західної частини Подільського воєводства, Волині й Полісся, знищення унії й підтвердження прав православної церкви, заборони польському війську перебувати на території України і т.д. Та оскільки польський уряд не бажав визнавати автономії України, а П.Дорошенко виявляв непоступливість і вимагав гарантій для :безпечної роботи комісій, Варшава зробила ставку на значно поступливішого „альтернативного” правобережного гетьмана Михайла Ханенка (1620-1680 рр.). На поч. жовтня 1670 р. П.Дорошенко направив ще одне посольство до М.Вишневецького, але знову безуспішно.

Готуючись до продовження боротьби з Річчю Посполитою, П.Дорошенко протягом першої пол. 1671 р. намагався зміцнити міжнародне становище України, зокрема встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, Москвою, навіть С.Разіним, але реальну допомогу могла надати лише Туреччина. Внаслідок скарг Дорошенка султан Мухамед ІV скинув Аділь Герея і посадив на трон у Бахчисараї розумного і освіченого Селіма І Герея (1671-1678, 1684-1691, 1692-1699, 1702-1704 рр. пр.), з яким гетьман у грудні 1671 р. почав відвойовувати у поляків Поділля.

А на поч. червня 1672 р. після відхилення польським урядом султанського ультиматуму про відмову від претензій на Україну почалася турецько-польська війна. 28 серпня 1672 р. капітулював Кам'янець-Подільський, на поч. вересня українсько-татарське військо взяло в облогу Львів, а невдовзі від М.Вишневецького прибули посли з проханням миру. Представники української сторони переконували керівника турецької делегації домагатися від Польщі встановлення кордонів України по ріках Горинь і Лабунь, знищення унії, однак це їм не вдалося. За укладенням 18(28) жовтня 1672 р. Бучацьким договором, найбільш ганебним за визнанням польських дослідників у історії їх батьківщини, Подільське воєводство відходило до Туреччини, передбачалося визнання Польщею Української держави (така назва козацької України в офіційних документах зазначалася вперше) у давніх кордонах, з її території мали бути виведені всі польські залоги.

Підписання Бучацького договору істотно міняло міжнародну ситуацію в Східній Європі: з відмовою Польщі від Правобережної України Московія вважала, що можна, не порушуючи Андрусівської угоди, розпочати дії щодо повернення її під свою протекцію. З іншого боку Дорошенко дедалі більше розчаровувався у політиці Порти, що грубо проігнорувала умови українсько-турецького договору 1669 р. і намагалася перетворити козацьку Україну в безправного васала. Вже наприкінці 1672 р. гетьману були поставлені вимоги ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, роззброїти населення, виплачувати данину. Польща, в свою чергу, за наполяганням великого коронного гетьмана Яна Собєського відмовлялася виводити свою залогу з Білої Церкви.

Тому на поч. липня 1673 р. П.Дорошенко відновив переговори з Москвою, але погоджувався прийняти царську протекцію лише за певних умов: в Україні мав бути один гетьман, царська присяга на збереження всіх прав і вольностей Війська Запорізького, виведення з Києва московської залоги, 40-тис. наймане козацьке військо і т.д. Вони не були прийняті, на поч. грудня цар наказав князю Г.Ромодановському та лівобережному гетьману Івану Самойловичу (? - 1690 рр.) розпочати наступ проти П.Дорошенка.

Хоча в ході бойових дій 1674-1675 рр. за допомогою турецько-татарських військ П.Дорошенку вдалося втримати Правобережну Україну, але це було досягнуто жахливою ціною - вона лежала в руїнах, а колишня популярність гетьмана обернулася в ненависть до нього, як винуватця цієї руїни. Політична кар'єра П.Дорошенка закінчилась: 19 вересня 1676 р. він здав своє гетьманство на руки І.Самойловича і Г.Ромодановського. Ця подія була останнім актом Національно-визвольної революції, в ході якої українському народу не вдалося добитися створення в етнічних межах свого проживання створення незалежної соборної держави як повноцінного суб'єкта міжнародного права. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя, котре на правах автономії входило до складу Московського царства.

Міжнародне становще і зовнішня політика козацької України наприкінці XVII - на початку XVIII ст. „українське питання” у європейській політиці кінця XVIII - початку XIX ст.

Наприкінці 70-х рр. ХVII ст. всі держави, що брали участь у боротьбі за Правобережну Україну (Московія, Польща, Туреччина, Крим), були стомлені й виснажені та бажали хоча б на деякий час миру. Першою пішла на мир з турками Річ Посполита, уклавши 17(27) жовтня 1676 р. Журавненський мирний договір, за яким знову зрікалася Поділля і Правобережної України, за винятком Паволочі й Білої Церкви. У липні 1678 р. Москва з Варшавою продовжили між собою Андрусівський договір, причому Київ залишився за Москвою ціною уступки Польщі частини Вітебщини і виплати викупу в 200 тис. рублів сріблом. А 13(23) січня 1681 р. московсько-українські делегати уклали в Бахчисараї перемир'я на 20 років, протягом якого ніхто не мав права заселяти просторів між Південним Бугом і Дніпром, Лівобережна Україна залишалася під Московським царством, а Поділля - за Туреччиною. Ця пустеля була немов надгробним пам'ятником на могилі визвольної боротьби народу, що волів зруйнувати свій край, ніж добровільно скоритися ворожому політичному й соціальному ладові, але не виявив політичної зрілості, щоб зрозуміти наміри своїх провідників і підтримати їх, жертвуючи в ім'я дальшого ідеалу своїми ближчими вигодами.

Тим часом Річ Посполита під керівництвом талановитого й енергійного короля Яна III Собєського (1674-1696 рр. пр.), перейнятого ідеєю боротьби християнського світу з мусульманським, за кілька років витіснила турків із Поділля за винятком Кам'янця (звільнений 1699 р.). Щоб закріпити за собою Правобережну Україну, Ян ІІІ Собєський пішов на відновлення козаччини, 5-тисячний козацький загін у 1683 р. взяв участь у поході польського короля під Відень, а наприкінці того ж року під керівництвом призначеного Собєським гетьмана Степана Куницького (? - 1684 рр.), соратника П.Дорошенка, козаки здійснили похід у південну Молдову, що отримав гучний резонанс у Німеччині й Італії.

Однак відновлення козаччини на Правобережній Україні стало однією з найважливіших перешкод на шляху до укладення „Вічного миру” між Польщею Московією, ініціатором котрого виступав Ян ІІІ Собєський. Він розраховував, таким чином, підключити Москву до створеної в березні 1684 р. антитурецької „Священної ліги” (Австрія, Польща, Венеція, Ватикан). Відповідні переговори почалися наприкінці 1683 р. у Андрусові, але внаслідок протидії лівобережного гетьмана І.Самойловича припинилися в лютому наступного року. Прагнучи до об'єднання українських земель п;д булавою одного гетьмана, І.Самойлович мав таємні зносини з Кримським ханатом і не бажав його знищення, оскільки тоді Козацька Україна була б звідусіль оточена московськими володіннями й не мала б на кого, в разі потреби, опертись.

Все ж таки 6(16) травня 1686 р. між Москвою та Польщею було укладено договір про „Вічний мир”, що знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі: Польща відмовилася від протекторату над Запорізькою Січчю, за уступку Києва Москва мала виплатити Варшаві 146 тис. рублів. Північно-західний рубіж Війська Запорізького і Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р.Тясьмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу. Нейтральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина і Брацлавщина, Поділля залишалося під владою Туреччини. Москва і Польща укладали антитурецький союз. Наслідком його був невдалий українсько-московський похід на Крим у травні-червні 1687 р., в результаті якого 22 липня 1687 р. І.Самойлович позбувся гетьманства.

Через три дні козацька рада на р.Коломак за наполяганням фаворита цариці Софії Олексіївни князя Василя Голіцина обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу (1639-1709 рр.). Старшина хотіла була добитися права зносин з іноземними державами, але в цьому було відмовлено, і всякі листи, що могли прийти від чужих урядів, негайно наказано пересилати до Москви.

В особі нового гетьмана Лівобережна Україна дістала талановитого політика і дипломата. Ступінь його дипломатичної вправності засвідчив не лише спосіб, яким І.Мазепа здобув собі посаду, але й виявлена ним здатність надалі утримувати її. Після другого невдалого походу В.Голіцина на Крим 1689 р. І.Мазепа з пишним почтом у 307 осіб прибув до Москви, щоб засвідчити свою повагу цариці Софії та її впливовому фавориту, але, перебуваючи в столиці, став свідком того, як зведений молодший брат Софії Петро І відібрав у неї та В.Голіцина владу. І.Мазепа не лише не пішов слідом за своїм патроном, як це завжди було в таких випадках, але й отримав від царя похвалу козакам за їх службу під час кримських походів. Скориставшись із такого вступу, гетьман у відповідь наголосив на труднощах свого уряду, помилках В.Голіцина й на власній відданості новому цареві. Вдоволений гетьманськими словами та манерою поведінки, Петро І щедро обдарував І.Мазепу та його службовців і милостиво дозволив їм повернутися на батьківщину. Це був початок тісних політичних і особистих стосунків - аж до 1708 р.

В останнє десятиліття ХVІІ ст. І.Мазепа проявив неабияку послужливість, коли Петро І почав наступ на турок і татар на чорноморському узбережжі. Саме запорожці принесли остаточну перемогу під Азовом у 1697 р., крім того, гетьман постійно давав своєму володареві проникливі поради щодо зносин із поляками і турками. На становище гетьмана не вплинув навіть виступ військового канцеляриста Петра Іваненка (Петрика), що 26 травня 1692 р. уклав від імені „Удільного князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового й народу малоросійського” договір „Про вічний мир і братерство” з кримським ханом Селімом І Гереєм, який передбачав взаємну оборону від Москви і Польщі.

За цим договором із 16 пунктів українське князівство мало обіймати окрім Гетьманщини ще Правобережну Україну й частину Слобідської (полки Сумський і Охтирський), а Харківський і Острогозький полки передбачалося перевести на правий берег Дніпра, щоб відкрити татарам вільний шлях для наскоків на Москву. Окремо застерігалося право вільної торгівлі для обох сторін без уяского мита, а для українців надавалося право вільного рибальства і звіроловства з гирлі Дніпра та безплатного видобування солі. Кілька разів протягом 1692-1696 рр. Петрик за допомогою хана Селіма І Герея, колишнього союзника II.Дорошенка, робив походи на Гетьманщину, але невдало.

Тим часом, 16 січня 1699 р. Польща заключила з Туреччиною Карловицький мирний договір, за яким до її складу поверталася більша частина Поділля з Кам'янцем, ще раніше з війни вийшла Австрія. Петро І змушений був шукати порозуміння Туреччини і 3(13) липня 1700 р. уклав Константинопольський мирний договір на 30 років, за яким від Московського царства відходило північне узбережжя Азовського моря з Азовом. Обидві сторони зобов'язувалися не будувати ніяких укріплень на нижньому Дніпрі й зруйнувати існуючі фортеці - Таванську й Кизикермень.

На поч. XVIIІ ст. Козацька Україна була силоміць втягнута в боротьбу Московського царства за вихід до Балтики, хоча її інтереси безпосередньо не були зачеплені. По суті, Петро І перетворив Україну на свою заложницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Фридериком (1697-1706, 1709-1733 рр. пр.) про спільні дії проти шведського короля Карла ХІІ (1697-1718 рр. пр.), він обіцяв уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. З відповідними „таємними статтями” до гетьманської столиці Батурина було відряджено дяка Бориса Михайлова. Як досвідчений дипломат, І.Мазепа не пішов на конфронтацію з Петром І і після дворазової зустрічі з послом погодився віддати полякам Трахтемирів, Стайки і Трипілля на правому березі Дніпра. Але зажадав зафіксувати цю угоду в конституції на Сеймі, а зміст її офіційно опублікувати. На всі ж інші пропозиції гетьман не пристав.

Особливе обурення в Україні викликав подвійний тягар Північної війни 1700-1721 рр.: з населенням у 1,1 млн. чол. вона виставила на поле бою 40 тис. чол. у той час як Росія з населенням 13,5 млн. чол. мала в 1700 р. 112-тис. військо. До того ж козаки воювали не поряд з домом із традиційними ворогами, а з модерними шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві та Центральній Польщі. Ці далекі походи, які призводили до 50-70 % втрат особового складу, показали, що козаки вже не можуть змагатися з регулярними європейськими полками. Саме проблема захисту Гетьманщини від Карла ХІІ і його польського ставленика (у 1704-1711 і 1733-1734 рр. - короля) Станіслава Лещинського підштовхнула І.Мазепу до серйозних переговорів з ворогом.

За свідченням генерального писаря IIилипа Орлика (1672-1742 рр.), коли Карл XII вторгся в Росію, між Мазепою і Петром І відбулася розмова, в ході якої гетьман попередив царя, що „ми військом нашим безсилим, частими походами й війною зруйнованим і зменшеним, не можемо оборонитися від військ шведських і польських, і тому просив я царську величність, щоб принаймі 10000 від військ своїх регулярних на допомогу зволив дати, а його величність мені відказав: „Не тільки 10000, але й десять чоловік не можу дати, як можете, самі бороніться”. Для І.Мазепи така відповідь означала, що Переяславсько-Московська угода 1654 р. - підстава його вірності Петру І - більше не була обопільно вигідною і не могла його зобов'язувати.

Ще восени 1705 р., коли Мазепа стояв із військом у Замості, С.Лещинський прислав до нього священника Францішека Вольського з таємними пропозиціями, але гетьман допитав його наодинці, а тоді заарештував і передав російському командувачеві. Проте вже наступного року, після відречення Августа ІІ, І.Мазепа погодився обговорити конкретні пропозиції С.Лещинського: гетьман отримував княжий титул, а Україна стала б третьою і рівноправною частиною Речі Посполитої. Відповідні універсали новий польський король таємно послав Мазепі 1707 р. для розгляду і розповсюдження в слушну годину. Навесні того ж року частина козацької старшини, що була частково проінформована відносно переговорів, зустрілася в Києві й таємно вивчала копію Гадяцької угоди, отриману з Печерської бібліотеки.

Порозуміння зі С.Лещинським проклало шлях Мазепиним контактам із Карлом ХІІ, до того ж схвалення королем угоди гетьмана зі С.Лещинським значно збільшило ймовірність того, що ця угода виконуватиметься. Причому спершу монарша солідарність утримувала молодого Карла ХІІ від зносин із васалом-дворушником, проте коли шведи зіткнулися влітку 1708 р. з великими труднощами у Східній Білорусі, Карл ХІІ поставився до Мазепиних пропозицій прихильніше. Крім того, шведський король планував позбавити Петра І трону, як це було раніше зроблено з Августом II, а І.Мазепа мав тісні зв'язки зі старою московською аристократією, критично настроєною до Петрового правління.

Серед дослідників немає одностайності з приводу того, чи була до вступу шведів в Україну підписана офіційна угода між І.Мазепою та Карлом XII. Численні тогочасні джерела згадують якусь неофіційну домовленість між ними, у якій король пообіцяв зважати на українські інтереси. Єдине джерело, де чітко вказано на існування такої угоди, - це „Вивід прав України”, з яким у 1712 р. звернувся до європейських монархів П.Орлик (оригіналу документа й досі не знадено, існує передрук 1925 р., підготовлений І.Борщаком). Він містить 6 пунктів угоди між Мазепою і Карлом XII, начебто підписаної 1708 р.: 1) Україна має бути незалежною і вільною; 2) шведський король зобов'язаний захищати її від усіх ворогів і надсилати допомогу, коли про це попросять гетьман і „стани”, 3) всі загарбані Москвою землі, що колись належали „руському” народу, повинні бути повернені українському князівству,... 6) для стратегічних потреб шведське військо може займати 5 українських міст.

Лише 8 квітня 1709 р. під Полтавою в Будищах, аби заспокоїти запорожців, Карл ХІІ підписав з українцями просту відверту угоду. Найважливішим був її перший пункт, за яким Карл XII обіцяв захищати Україну і не укладати миру з царем доти, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви й не відновлять своїх давніх прав і привілеїв. Решта положень стосувалися другорядних питань: шведське військо не повинне завдавати українському населенню збитків, а запорожці мали переконати селян, щоб ті утримувалися від нападів на шведські підрозділи і забезпечували союзників продовльством.

Маючи широкі зв'язки і великий дипломатичний досвід, І.Мазепа всіляко сприяв шведам у пошуку нових союзників: передбачалося залучити до антимосковської коаліції запорожців, кримських татар, донських козаків, башкирів, калмиків і черкесів. Вже восени 1708 та взимку 1709 рр. гетьман відрядив делегації до Криму (Д.Болбота, згодом К.Мокієвський), на Січ, на Дон і до некрасівців на Кубань. Брак часу, а також намагання декого з можливих партнерів зайняти вичікувальну позицію зашкодили створенню союзу. Однак за прикладом І.Мазепи через кілька років П.Орлик намагатиметься сформувати далекосяжну протиросійську коаліцію. Охолоджуючий ефект на донських козаків, кримського хана Девлета ІІ Герея (1699-1702, 1709-1713 рр. пр.) і Порту мало й зруйнування Запорізької Січі 8 травня 1709 р.

Після полтавської поразки 27 червня (7 липня) 1709 р. Карл XII і І.Мазепа з тисячею шведів і двома тисячами запорожців (згодом їх чисельність зросла до 5 тис.) перетнув біля Очакова турецький кордон. Після деяких вагань турецькі власті надали їм притулок і запропонували перебратися ближче до Бендер, де перебував сераскер (губернатор). Коли Карл ХІІ почав знову встановлювати зв'язки з різними урядами Європи, місто набуло космополітичного характкру, шведський король та його союзники дедалі більше розглядали Бендери як базу, з котрої сподівалися відшкодувати втрати під Полтавою та Переволочною.

Центр Північної війни несподівано для Петра І перемістився на південь, і перед ним замаячила перспектива протистояння з грізними турками. Щойно Карл ХІІ прибув до Бендер, кримський хан установив із ним зв'язок і запропонував продовжити війну проти царя, навіть якщо Порта відмовиться. За допомогою дипломатів європейських держав (особливо Франції), уряди котрих непокоїла російська експансія, напруженість між Портою і Москвою було доведено до крайньої межі. Зрештою, 19 листопада 1710 р. диван (османський уряд) оголосив Петру І війну.

Напередотні цього на шляху до Константинополя Девлет ІІ Герей ненадовго зупинився в Бендерах і мав розмову з П.Орликом, а через місяць, після повернення хана із столиці, до Криму вирушила козацька делегація в складі полк. Д.Горленка, ген. судді Клима Довгополого і ген. писаря І.Максимовича. 23 січня 1711 р. після кількатижневих переговорів у Бахчисараї було укладено союзний українсько-кримськотатарський договір: 1) під жодним приводом не може бути завдано шкоди українським і запорізьким козакам та їх родинам (як у договорі 1648 р. між Б.Хмельницьким та Ісламом ІІІ Гереєм); 2) козаки мають право мешкати, рибалити і полювати на тих землях, де віддавна це робили; 3) козаки мають право на свободу релігії. Договір завершувався словами: „ Коротше, дозволити їм (козакам) бути вільним народом і вільним краєм”. Одначе татари відмовилися взяти будь-які конкретні забов'язання щодо тогочасної політичної ситуації. До того ж татари не включили в договір пунктів, що стосувалися визнання Карлового заступництва над козаками (Девлет ІІ Герей сам мав намір стати козацьким зверхником), поширення влади гетьмана на донських козаків і допомоги татар проти внутрішніх ворогів П.Орлика.

Після невдалої спроби взимку 1711 р. відшкодувати свої втрати допомогою сили і за підтримки татар, емігранти - мазепинці намагалися через посередництво Порти досягти своєї мети дипломатичними засобами. Основу для цих зусиль створила перемога турків над росіянами на Пруті 1711 р. Однак замість захоплення в полон (чи знищення) царя та його війська, великий візир Махмет Балтаджі дозволив росіянам вийти з оточення. За це згідно умов Прутського миру 12(23) липня 1711 р. Петро І обіцяв віддати Порті Азов, зруйнувати Таганрог і російські фортеці на Дніпрі, піти з України і не втручатися більше в українські та польські справи.

Розглядаючи засоби, які б дали змогу твердо запанувати в Причорномор'ї, турки воскресили проект створення васальної козацької держави в Україні. Коли ж на переговорах у Стамбулі з приводу ратифікації мирного договору царські посли П.Шафіров і Б.Шереметьєв відмовилися розглядати питання про виведення російських військ з України і передачу влади в ній П.Орлику, 10 грудня 1711 р. візир Юсуф-паша оголосив Петру І війну.

Але це була скоріше погроза, намагання примусити Петра І виконати свої обіцянки, аніж справжній намір розпочати військові операції. Після згоди царя віддати Азов і спалити Таганрог турецько-російські переговори розвивалися успішно, і 5 березня 1712 р. українська делегація на Д.Горленка отримала грамоту за підписом султана Ахмеда III (1703-1730 рр. пр.). Її зміст викликав у козацьких делегатів гірке розчарування: Київ з околицями і Лівобережжя залишалися у володінні царя. Правобережна Україна від імені султана і хана надавалася в управління II.Орлику; козакам і всьому українському населенню гарантувалася, свобода; Порта зобов'язувалася не втручатися в козацькі справи; Козацька Україна звільнялася від виплати Порті податків чи данини. Натомість козаки брали на себе зобов'язання завжди бути вірними Порті, брати участь у захисті та військових походах Османської імперії, визнати протекторат султана.

Таким чином, на поч. ХVІІІ ст., коли Османська імперія перейшла до стратегічної оборони на всіх напрямках (на відміну від апогею її воєнної могутності у 60-70-х рр. ХVІІ ст.), турецькі політики розглядали Україну як буфер проти російської експансії, 5 великих візирів підряд протягом 1710-1713 рр. підтримували український план. Але проти його реалізації виступили могутні польські східні магнати на чолі з коронним гетьманом А.Сенявським, котрий уже наприкінці літа 1712 р. відправив на Правобережжя своїх польових командирів захищати край від запорізьких загонів К.Гордієнка. II.Орлик не мав ілюзій, що поляки згодяться на створення незалежної козацької держави, але вважав, що коли вже козакам випало приймати когось за володаря, то краще слабкого короля-християнина (поновленого на престолі Августа II), аніж невірного султана чи самодержавного царя. Тому П.Орлик прагнув завоювати довіру Августа II та його міністрів, якомога довше уникати ворожнечі з Портою і сподіватися, що це дасть йому і його людям зайняти Правобережжя.

Але поляки рішуче відкинули Орликові спроби до примирення, і 22 квітня 1714 р. між Портою та Річчю Посполитою було підписано договір, який повертав Правобережжя Польщі й відновлював дію Карловицького миру. Так зазнала поразки дипломатична акція П.Орлика домогтися за допомогою Стамбула якщо не возз'єднання Козацької України, то відродження Правобережного гетьманства. Змушений восени 1714 р. разом із Карлом ХІІ залишити Туреччину, він, перебуваючи в еміграції, не припиняв упродовж усього свого життя спроб створення дипломатичним шляхом антиросійської коаліції за участю Австрії, Франції, німецьких держав та інших країн, що звільнила б шляхом воєнної інтервенції Україну.

Рецидив такої „інтервенціоністської орієнтації” частини української еліти козацько-старшинського походження в Російській імперії стався напр. ХVІІІ ст., коли група патріотів-„традиціоналістів” (прибічників поновлення автономної Гетьманщини) Полтавщини відрядила до Берліна з секретною місією відомого літератора, сина миргородського полковника Василя Капніста (1758-1823 рр.). 24 квітня 1791 р. він мав зустріч з канцлером Королівства Пруссія Евальдом-Фрідріхом Герцбергом, після чого той проінформував короля Фрідріха Вільгельма ІІ (1786-1797 рр. пр.) про те, що В.Капніст назвався представником українців і намагався з'ясувати, чи могли б вони розраховувати на протекторат Пруссії в разі відкритого збройного виступу проти російського самодержавства. Однак прусський монарх відмовив В.Капністу з огляду на невизначеність ситуації.

Водночас „українським питанням” тоді зацікавився Комітет закордонних справ Конвенту і МЗС революційної Франції. У 1790 р. Комітет доручив представнику Франції в Петербурзі Жене скласти меморіал про народи, які населяли Російську імперію. Подавши змістовний матеріал до Парижа, французький дипломат радив підготувати повстання в різних районах імперії, в т.ч. в Україні. А посол Франції у Венеції Лелеман отримав рекомендацію „придивитися, чи немає поміж поляками (емігрантами) українців, бо Польща та Україна мають поширити гасла свободи на всій Півночі”.

Міністр закордонних справ Франції Лебрен, зі свого боку, у 1792 р. надіслав послу в Туреччині Сомонвілю вказівку обговорити з великим візирем можливість організації антиросійського повстання в Україні, Грузії й на Кубані. Таким чином міністр розраховував за допомогою союзу із Швецією й Туреччиною створити „східний бар'єр” проти катерининської Росії, в якому Україна мала посісти вагоме місце. У вересні 1796 р. член Директорії Французької Республіки Ревель заслав в Україну таємного агента Муасонюра, який навесні наступного року побував у Києві, Полтаві й на Правобережжі. Він наполягав на організації пропагандистської роботи серед українського населення й заперечував план відновлення Речі Посполитої з включенням до її складу Правобережної України.

Натомість агент вважав за доцільне надіслати до Північного Причорномор'я французьку ескадру з експедиційним корпусом. На його думку, царські війська, дислоковані в Україні, не допомогли б російському урядові, оскільки складалися переважно з опозиційно налаштованих козаків. „А відірвавши Україну від Росії, - підсумовував Муасонюр, - Франція завдасть останнього вирішального удару, від якого ця хижацька держава ніколи не зможе опам'ятатися, бо єдине хворе місце Російської імперії - це Україна”.

З приходом до влади у Парижі в 1799 р. Наполеона Бонапарта (1769-1821 рр.), який уперше в історії використовував пропагандистські методи боротьби в країнах, якими прагнув заволодіти, Франція посилила ставку на антиімперські сили в Росії, приділяючи основну увагу Польщі, Україні й Дону. У вересні 1805 р. французький посол у Стамбулі генерал Севастіані прийняв депутацію козаків Задунайської Січі, пообіцявши після розгрому Росії повернути колишнім запорожцям стародавні вольності, гарантом яких став би Наполеон І. Посол передав козацькій депутації певну суму грошей, а також прокламації для розповсюдження на території України.

Але після вступу французьких військ на польські етнічні землі й створення згідно Тільзитського мирного договору з Олександром І від 25 червня (7 липня) 1807 р. „Великого герцогства Варшавського” (зі входженням до нього Холмщини та Підляшшя) „українське питання” стало сприйматися Наполеоном І крізь призму „польського”. Під тиском полонофільского оточення французького імператора з'явився проект утворення на Правобережжі окремого князівства для наполеонівського маршала Йосифа Понятовського. Колишні запорозькі землі, Таврія і басейн Сіверського Дінця з Приазов'ям мали скласти Наполеоніду на чолі з одним із маршалів чи свояків Бонапарта.

Як зазначав у 1812 р. у своєму меморандумі політичний директор МЗС д'Отерів, ця держава, „маючи на чолі єдиного вождя й конституцію, відповідну звичаям цих народів з можливою перспективою політичної незалежності, витворить із себе цивілізовану націю, що буде одним з найміцніших бар'єрів проти амбітних проектів Росії та її претензій на Чорне море”. Полтавщина і Чернігівщина „по течії Дніпра від Десни до Орла” також мали утворити „незалежну державу, інвеститура якої належатиме лише великому імператорові”. Але, на відміну від попередніх воєнних кампаній, перед московським походом Наполеон І не використав національне (й соціальне) питання для дезорганізації супротивника, внаслідок чого втратив можливих союзників і прискорив свою поразку.

Українське питання напередодні й під час Першої світової війни

1. Україна в геополітичних концепціях провідних держав світу наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Відомий шведський аналітик і політолог-міжнародник Рудольф Челлен (1864-1922 рр.), аналізуючи 1915 р. у праці „Політичні проблеми світової війни” причини, що призвели до її спалаху, та можливі наслідки цієї катастрофи, прийшов до висновку: саме замасковане панславістською пропагандистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну. „Ми маємо всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни”. Від того ж, який баланс сил і конфігурація кордонів сформується в результаті війни у Східній Європі, Р.Челлен узалежнював на тривалий час долю всієї Європи.

Унаочнюючи на карті розташування втягнутих у конфлікт сил, хвилястою лінією від гирла Вісли до Трієста Р.Челлен позначив території, на які „в ім'я раси” зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських земель, він окреслив бажану „в ім'я культури” та Європи конфігурацію західного кордону Росії. Тому вчений рішуче підтримав проект політичних перевлаштувань видатного німецького філософа Едварда фон Гартмана (1842-1906 рр.).

Ще в 1889 р. у праці „Два десятиріччя німецької політики та сучасна світова ситуація” Е.Гартман, продовжуючи лінію Ж.-Ж.Руссо, А.Вікенселя, Франтішека Духінського, Анрі Мартена та інших, проводить чітку межу між приналежною східному світові Росією та загарбаними нею народами Східної Європи, в т.ч. українцями. Останні, на його думку, є складовою частиною західної цивілізації, а в ієрархії культурного й господарчого розвитку займають значно вищу сходинку, ніж росіяни.

Далі Е.Гартман попереджав, що землі, населені східноєвропейськими націями Російської імперії, є для неї лише „міцний аванпост для стратегічних операцій на Заході”. Загарбані ж Росією народи є „дійсні союзники середньоєвропейського мирного союзу по той бік російського кордону”. Тому справа захисту європейської культури та цивілізації потребує перегляду політичної карти Східної Європи та заснування незалежних Польщі, Балтійського королівства (Естляндія, Ліфляндія, Курляндія) і „Дніпровської держави” або „Королівства Київського” з приєднанням Фінляндії до Швеції, а Бесарабії - до Румунії.

Швеція та Балтійське королівство отримали б з боку Німеччини, а Україна та Румунія - з боку Австрії - „гарантії своєї безпеки проти Росії” шляхом „вступу з відповідними державами в оборонний та наступальний союз”. Це не завдало б шкоди Росії, оскільки „уможливило б справжнє існування російської національної держави”.

Ідеї Е.Гартмана знайшли своє логічне продовження в концепції „Середньої Європи”, з якою напередодні Першої світової війни виступило широке коло відомих німецьких учених, політиків та підприємців. Його речник - теолог і політик Фрідріх Науманн (1860-1919 рр.) - у книзі з однойменною назвою, яка побачила світ у 1915 р., та низці статей стверджував, що східноєвропейські народи (естонці, литовці, поляки, чехи, українці) ще надто слабкі для самостійного існування, за умов здійснення російських зовнішньополітичних планів їх титанічні зусилля останніх десятиріч будуть зведені нанівець. Тому розбудова державності цими народами залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини. Німеччина покликана всіляко сприяти створенню союзу держав середньоєвропейських народів з центром у Празі.

„Жодна держава, що увійде до цієї наддержави,- писав Ф.Науманн, - не позбудеться державної самостійності... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими словами, під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих”. Тоді ж за створення німецько-слов'яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала посісти незалежна Україна, виступав і всесвітньо відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864-1820 рр.).

Однак в силу низки об'єктивних причин (ситуація на фронтах Першої світової війни, ріст націоналістичних настроїв у німецькому суспільстві та ін.) погляди „середньоєвропейців” не були в повному обсязі покладені в основу „східної” політики кайзерівської Німеччини. Реально вона формувалася в трьох центрах:

1) Пангерманський союз і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід, а існування незалежної України розглядалося виключно в межах німецької експансії на Схід, колонізації Галичини і Чорноморського узбережжя.

2) журналістсько-академічна група Пауля Рорбаха виступала за унезалеження неросійських народів Російської імперії, а Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід.

3) група проф. Отто Герша розвивала політичний напрям О.Бісмарка і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою.

Оточення кайзера Вільгельма ІІ (1859-1941 рр.) і командування збройних сил лавірували між поглядами Пангерманського союзу і групи О.Герша, канцлер Т.Бетман-Гольвег і МЗС схилялися до рекомендацій групи П.Рорбаха. На початку війни у меморандумі до посла Гогенлое у Відні канцлер згадував про наміри Німеччини викликати повстання в Україні та створити з неї, Конгресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.

Своєрідною відповіддю на проект „Середньої Європи” Ф.Науманна стала концепція „Нової Європи” відомого вченого-славіста з Великої Британії Р.Сетон-Вотсона. У заснованому ним спільно з майбутнім першим президентом Чехословаччини Томашем Масариком (1850-1937 рр.) у жовтні 1916 р. журналі „Нова Європа” Р.Сетон-Вотсон обстоював потребу створення незалежних України, Польщі, Литви та інших держав, що відповідало б довготривалим інтересам Європи. Подібно Р.Челлену він вважав, що українське питання було однією з причин Першої світової війни, а перебіг її подій довів, що надалі ігнорувати цю проблему неможливо. Витоки російсько-українського конфлікту Сетон-Вотсон вбачав у Переяславсько-Московській угоді 1654 р., адже „неможливо уявити собі більшого контрасту політичних світоглядів, ніж той, що існував між цими двома сторонами”.

2. Німецько-Австрійський блок і „українське питання”.

Ще більшу, ніж Німеччина, активність в українській справі виявляла Австро-Угорщина, оскільки Габсбургзька монархія володіла „українським П'ємонтом” - Східною Галичиною, а деякі політики у Відні плекали надію на приєднання за сприятливих обставин і Наддніпрянської України.

У листопаді 1914 р. австрійський міністр закордонних справ Берхтольд зазначав, що „наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок нашої перемоги, ми приступимо до створення незалежної від Росії Української держави”. Маючи це на увазі, Відень підтримуватиме діяльність створеного у серпні 1914 р. у Львові революціонерами-емігрантами з Наддніпрянщини Союзу Визволення України. В австрійських урядових колах існувало розуміння того, що майбутня Українська держава повинна бути справді незалежною і не керуватися з Відня, бо монархія не витримає прирощення до неї 30 млн. нових українців.

Деталізуючи стратегічні наміри Відня, австрійський консул у Львові Урбас, котрий займався створенням Українського легіону, відзначав, що не в інтересах Австро-Угорщини, аби в результаті післявоєнної ситуації й так уже занадто довгий кордон з Росією ще більше подовжився, особливо беручи до уваги зайняття Австрією російської Польщі. Вирішення проблеми полягало б у формуванні незалежної України між Дністром і Дніпром.

Однак без протекторату неросійської сили незалежна Україна не в змозі протистояти Росії або мала б тенденцію перетворитися на радикально-соціалістичну республіку (що й сталося в 1918-1919 рр.). Найкращим варіантом був би німецький протекторат над Україною, оскільки німецько-російські суперечності залишалися б у значному обсязі (як і протяжність кордону), соціалістичні тенденції українців потрапляли б під сильний військовий тиск, а німецька торгівля отримувала б широкий і зручний шлях через Чорне море до Азії, в результаті чого встановлювався б лад на Балканах.

Однак для української політики Відня характерною була її прихованність: ставлення до визвольних стремлінь великого європейського народу не проголошувалися відкрито. Більш того, незважаючи на вірнопіддані заяви СВУ та організованої ним спільно з галицькими громадсько-політичними діячами у 1915 р. Загальної Української Ради, австрійський підхід до ідеї незалежності України з ходом війни змінювався з приязного до холодного, а то й ворожого. Найнеприємнішою несподіванкою, що її отримали українські організації від австрійського уряду, був план створення Польського королівства з включенням до його складу українських земель. Це означало, шо в австрійській політиці українське питання відходило на друге місце, українська політична орієнтація поступово, почала схилятися до Німеччини.

Паралельно протягом 1917 р. стрімко зростало зацікавлення Німеччини Україною, і поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917 р., відзначали, що, крім визнання, новоствореної Польської держави, Німеччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Балтійських провінцій, Фламандії, Ірландії, Єгипту і Персії. А 25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаелса з начальником політичного відділу Головного командування німецької армії ген. Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її винятковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Підкреслювалося, що відокремлення України від Росії значно послабило б останню в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеччини суходольний шлях через Балакани на Близький Схід. Отже, армія ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер погодився з цим без застережень.

3. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни

Справжнє розуміння ваги української проблеми пробудилося за часів Першої світової війни і в Туреччині. Ще до вступу її у війну (жовтень 1914 р.) СВУ виступив з відозвою до турецького народу, що стала першим офіційним документом у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Обидві вони трактувалися як союзники, що мають спільного ворога в особі російського царату. Це звернення знайшло відгук у Туреччині: у пресі вказувалося на утиски, що їх зазнавали українці під гнітом Росії.