6. 09.1918 Скоропадський був прийнятий кайзером у фортеці Вільгельмсгое біля Касселя. Під час зустрічі були узгоджені такі питання: І) Німеччина підтвердила свою підтримку Українській державі; 2) вона допоможе гетьманові сформувати нову українську армію з 120 тис. чол. , згодом її чисельність мала зрости до 400 тис.; 3) гетьман зобов'язався українізувати свій уряд; 4) погодився провести демократичні вибори до Сейму і скликати його першу сесію до кінця року; 5) обговорювалися українсько-польські справи стан українсько-російських переговорів.

Справа в тому, що Австро-Угорщина під тиском впливових польських кіл не виконала таємну угоду щодо створення автономного коронного краю з української Галичини і Буковини, а також всіляко зволікала з ратифікацією Брестського договору, намагаючись залишити Холмщину в складі новостворюваної польської держави. Як тільки стало відомо про умови миру, населення окупованого Німеччиною Привіслянського краю і польських земель Австро-Угорщини запротестувало: у Варшаві й Кракові всюди вивісили жалобні чорні прапори, польська преса стала писати про четвертий поділ польських земель, позбавлених державності.

Австрійський уряд за таких обставин не захотів ускладнювати справи і не допустив в окуповані ним 5 повітів Холмщини призначеного Скоропадським губернського старосту О.Скорописа з його адміністрацією. Замість неї тут було проведено вибори до польської Регенційної Ради. Узгоджене в Бресті рішення про організацію комісії для визначення постійного кордону між Україною і Польщею в межах Холмщини на основі етнографічних даних і волевиявлення населення прикордонної смуги лишилося на папері.

Лизогуб саме й здійснив поїздку до Берліна в серпні 1918 р., щоб заручитися підтримкою кайзерівського уряду в конфліктному питанні (Німеччина погодилася із запровадженням української адміністрації на Підляшші й півночі Холмщини після ратифікації договору). Він вказував, що умови вже ратифікованого Німеччиною, Болгарією (у Відні 15 липня 1918 р. Джеборовим і Липинським) і Туреччиною (у Відні 22.08.1918 р. І. Токаржевським-Карашевичем і Гусейном Гільмі Пашею) визнають за Україною історичні права на територію, населення якої на початку століття складалося на 52% з українців, на 30% - з поляків і на 15% - з євреїв.

Проте австро-угорські дипломати стояли на своєму навіть після візита П. Скоропадського до Берліна, вони не визнавали наведених статистичних даних про національний склад Холмщини і Підляшшя й стверджували, що в даному випадку мова йде про область, населену майже порівну поляками й українцями, які століттями жили поруч без точного окреслення етнографічного кордону. Підкреслювався з притиском той незаперечний факт, що польське населення проживало й на правому березі Бугу, вказувалося, що претензії польських націоналістів обіймають більшу частину Волині, деякі райони Поділля. Течія Бугу визначалася як компромісний географічний кордон, однаково прийнятний для обох націй, бо ця річка майже навпіл поділяла спірну територію.

У жовтні 1918 р., коли Австро-Угорська імперія вже розпалась, австрійська адміністрація передала владу на окупованій території Холмщини місцевим органам польського самоврядування, а через місяць, коли в Берліні спалахнула революція, польські війська зайняли північну Холмщину і Підляшшя, Скоропис разом із своїми чиновниками опинився у польському таборі. Так невдало закінчилася спроба перших урядів незалежної України об'єднати в її межах стародавні українські землі, що були до початку І світової війни в складі Російської імперії.

Оскільки таємна угода щодо Галичини була невіддільною частиною загального мирного договору центральних держав з Україною, її виконання формально залежало від реалізації інших статей договору. Тому під приводом несвоєчасного виконання Україною поставок хліба до Австро-Угорщини на 31.07.1918 р. віденський уряд анулював таємну угоду, український примірник угоди, що зберігався в архіві німецького МЗС, був спалений 16 липня заступником німецького секретаря ЗС у присутності австрійського посла кн. Гогенлое. Проте великого практичного значення це не мало, бо невдовзі в Галичині й Буковині спалахнула національно-демократична революція.

Наступним головним напрямком зовнішньої політики Української Держави була нормалізація відносин і встановлення кордонів з_радянською Росією. Після попередніх контактів щодо місця проведення переговорів вони почалися 23.05.1818 р. у Києві. Російську делегацію з 18 консультантів і експертів очолювали І. Раковський і Д. Мануїльський, українську - Генеральний суддя /згодом- сенатор/ С. Шелухін і І. Кістяківський / 10.08. його змінив П. Стебницький/. Шелухін мав у своєму розпорядженні 8 комісій, які готували рекомендації з конкретних питань. Переговори проводилися державними мовами за допомогою перекладачів, але Шелухін, хоча й народився на Полтавщині й брав активну участь в українському громадянському житті з 1905 р., українську мову тільки починав вивчати. Перекладач часто не розумів, що той хотів сказати, : перекладав по-своєму. Тоді Шелухін, який володів російською мовою краще за перекладача, поправляв його. Шануючи дипломатичний етикет, Раковський залишався незворушним.

Якщо українська сторона віднеслась до переговорів з усією відповідальністю, то для російської делегації вони були вимушеним заходом, до якого її зобов'язував Брестський мир. Основним завданням Раковського, як показали подальші події, було не встановлення добросусідських відносин з Україною, а тільки заключення з нею перемир'я для зупинення німецького наступу, наявність нормального підтвердження виконання умов Брестського миру, та, по можливості, проведення підривної роботи щодо прискорення нового більшовицького наступу на Україну. Так уже 28.05., під час обговорення тексту протоколу про визнання повноважень сторін, всупереч попереднім публічним заявам, він сказав, що Україна не може вважатись самостійною державою, доки цього не визнає радянська Росія, як спадкоємиця Російської імперії.

Після довгої й гострої дискусії російська делегація все ж змушена була зняти свої заперечення, і обидві сторони перейшли до вироблення тексту договору про умови перемир'я, що було підписане 12.06. Договором також регламентувались економічні стосунки та становище громадян кожної з країн на території іншої та між ними. Лише після цього 14.06. сторони перейшли до обговорення принципової проблеми про кордони. Ще на першому етапі переговорів відбулося розмежування між військовими силами обох сторін по демаркаційній лінії, яка проходила через Сураж-Унечу-Стародуб-Новгород-Сіверський-Глухів-Рильськ-Колонтаївку-Суджу-Беленіхіно-Куп'янськ. Але українська сторона не вважала цю лінію своїм кордоном.

Спираючись на міжнародно усталені норми, Шелухін запропонував при визначенні кордонів як загальний застосовувати етнографічний принцип і лише в окремих випадках враховувати стратегічну та економічну доцільність, Раковський - принцип самовизначення населення тих чи інших територій. Після тривалої дискусії сторони .дійшли компромісу і 22.06. погодили текст резолюції, де зазначалося, що делегації будуть "спиратися на етнографічний принцип, виходячи з цього, згодні встановити державний кордон договором про мир, причому в окремих зазначених в тому договорі спірних місцевостях... розпочати організоване і вільне запитання населення задля остаточного установлення державного кордону".

За проектом української делегації до України мали відійти 10 повітів Воронезької, Курської та Орловської губерній, 4 північні повіти Чернігівської губернії, що знаходились на той час у складі Росії, та третина Донської області. Але Раковський на перший план знову почав висувати право "окремих індивідів на політичне самовизначення"/до якої держави бажає належати окрема людина чи населений пункт до тієї він і повинен належати/, а як аргумент на користь цього він на повному серйозі наводив постанову сходу с.Баламутівки Київської губ. про відокремлення від України і приєднання до Росії. Радянська сторона гостро відреагувала і на наміри України вести переговори з донським урядом щодо кордонів.

У той же час, відчуваючи рішуче прагнення української сторони добитися повернення територій з переважаючим українським населенням, більшовицький уряд сповна використовував знаходження там своїх військ. Так, у Мглині місцева влада посадила до в'язниці 150 українців тільки за те, що вони виявили бажання бути в складі України. Від з'їзду делегатів Острозького повіту червоноармійці, підкріплюючи свої докази кулеметами, також вимагали приєднання до Росії. Під тиском кінного загону матросів при двох кулеметах аналогічну постанову змушений був прийняти Россошанський сільський схід. Еа ст.Євстратівка Півд.-зах. залізниці група озброєних матросів погрожувала мешканцям "Варфоломіївською ніччю", якщо вони відмовляться приєднатися до Росії.

З метою затягнути переговори російська делегація запропонувала кордон, що мав пройти значно західніше української етнічної межі /в окремих місцях на 125-200 км/. Згідно з ним у складі Росії залишалися не лише українські частини Курщини і Воронежчини, а й мали відійти від України значні території на Чернігівщині, Харківщині й Катеринославщині. За цим проектом від України відрізалося 85$ покладів вугілля і весь антрацит. Причину пристрасних дебатів навколо донецького басейну досить відверто пояснив Мануїльський в інтерв'ю кореспондентові "Известий": "Виключити Донбас з господарського тіла Росії значить викликати її економічну катастрофу.”

Раковський в одному з інтерв'ю досить відверто зізнався, що радянській владі необхідно будь-що втриматися до повстання пролетаріату на Заході, "а до того моменту необхідно вести переговори, укладати мирні угоди як тимчасові етапи в цій необхідності протриматися". З цієї т.з. цілком логічним було те, що члени російської мирної делегації встановили тісні зв'язки з антиурядовими колами - представниками Національного Союзу. Одночасно радянська делегація вела пропаганду ідей більшовизму і допомагала у створенні підпільних організацій. У жовтні МВС Української держави викрило дві великі більшовицькі підпільні організації у Києві й Одесі, які мали прямий зв'язок з Раковським.

Не спромігшись досягти успіхів безпосередньо на переговорах російська сторона намагалась використати тяжке міжнародне і внутрішнє становище в Німеччині для тиску на український уряд. Член російської фінансово-політичної комісії в Берліні Ю. Ларін обумовив виконання Росією економічних зобов'язань "відмовою з боку Німеччини в підтримці всіляких домагань уряду П. Скоропадського на 4 північних повіти Чернігівської, Курської, Воронезької губерній, Донську область та Крим, на певну частину Катеринославської та Харківської губерній", а також "неперешкодженням федеративного зближення Росії з Україною". 26.09. Раковський заявив, що визначати кордони України можна тільки в рамках губерній, названих у III Універсалі. Уся інша територія є російською, окупованою Українською Державою і тому остання повинна її звільнити. Ця неприйнятна вимога відкрито показала, що радянська Росія не зацікавлена в укладанні мирного договору.

Намагаючись не допустити припинення переговорів, до чого відкрито прагнула російська сторона, українська делегація двічі пропонувала певні територіальні поступки. Проте, скориставшись фактом визнання Україною Держави Всевеликого Війська Донського та проведенням переговорів про українсько-донський кордон, Раковський 3.10. від імені делегації РСФРР оголосив перерву, яка фактично означала кінець переговорам. Подальші події лише підтвердили припущення Шелухіна про те, що Росія не збиралась укладати мир і визнавати незалежність України, а "дожидалася часу, коли Україну можна буде погубити і підгорнути під більшовицьку владу".

Безпосередньо з Українською державою межували також Білоруська Народна Республіка, Всевелике Військо Донське і Крим, з якими також потрібно було визначити кордони.

За Брестською угодою до України відійшли Пінський, Мозирський і Річицький повіти Мінської губ., де переважну більшість складали українці, за гетьмана Скоропадського з стратегічних міркувань до Української держави були приєднані Брест-Литовський та Гомельський повіти Гродненської губ. Ці дії українського уряду, особливо приєднання Гомельського повіту, де переважали білоруси, викликали протест з білоруського боку. Для врегулювання цих протиріч до Києва прибула делегація БНР на чолі з 0. Цвікевичем ,з 13.04. розпочалися її переговори з комісією МЗС, очолюваною А. Ліхнякевичем. Бони ускладнювалися тим, що БНР, проголошена 9.03.1918 р. на зборах Білоруської Національної Ради у Мінську, не була визнана жодною країною, навіть Німеччиною.

В основу переговорів було покладено визначення кордонів за етнографічним принципом, який лише у випадку необхідності міг доповнитися економічною доцільністю, але мішаний склад населення прикордонних територій та етнічна близькість двох народів ускладнювали вирішення проблем. Сторони довго не могли дійти згоди навіть у визначенні вихідних точок кордону. Тоді, користуючись невизначеністю політичної обстановки в Білорусі й за згодою німецького командування український уряд поширив свою владу фактично на всі території, на які претендував, навіть там, де більшість українського населення була спірною.

Коли у травні 1918 р. на території Області Війська Донського виникла держава Всевеликого Війська Донського Україна розпочала з нею переговори про взаємне визнання та встановлення кордону. Україна повторила висловлені раніше делегації Раковського претензії на Таганрізьку округу і західні волості колишньої Області Війська Донського, мотивуючи це тим, що ці території до 1887 р. входили до складу Катеринославської губернії й на них переважало українське населення. В свою чергу донський уряд не тільки бажав залишити за собою Таганрізьку округу, а ще й претендував на Старобільський повіт Харківської губернії і Луганськ, де були зосереджені кінні заводи та виробництво військового спорядження, так необхідного для воєнізованої структури Дону. Переговори затяглися майже на 2 місяці, з боку Дону їх очолили міністр торгівлі Б. Лебєдєв та посол в Україні ген. А.Черячукін, а з українського - Д.Дорошенко. Жодна з сторін не бажала відмовлятися від своїх вимог, але політичні обставини /можливість Краснову вивільнити частину сил для боротьби з більшовиками, отримати матеріальну допомогу від України, прагнення української сторони фактом з'ясування кордонів з Доном вплинути на хід переговорів з Раковським/ змушували обидва уряди квапитися з укладенням договору. Після довгих дебатів було вирішено, що державний кордон буде визначатися "колишньою адміністративною межею...Області Війська Донського й Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній", з невеликим відхиленням у районі Маріуполя, де сторони визнали "за потрібне прилучення до України певної площі на Схід, необхідної в цілях забезпечення єдності адміністративно-господарського управління містом і портом з їх околицями".

Окремий пункт договору від 7.08. стосувався становища українського населення на території ВВД, воно діставало "всі права щодо своєї мови, школи й культури, як і всі інші громадяни, які належать до козацького стану". 18.09. між двома урядами була укладена окрема угода стосовно господарського життя Таганрозького промислового району: керівництво ним мала здійснювати центральна донсько-українська комісія, яка знаходилась у Харкові. Розкриваючи причини поступок з українського боку в цій справі, Дорошенко пізніше писав: "Українське правительство вважало, що краще мати на Дону українську іриденту і тим самим розбудовувати національну свідомість серед українського населення Дону, ніж мати в себе донську і тим самим російську іриденту".

Гостро стояла для України і проблема стосунків з Кримом. Згідно III Універсалу ЦР він не входив до земель, які повинні були належати УНР. В умовах, коли УНР розраховувала на можливу федерацію з демократичною Росією, кримське питання не було надто пекучим, але з початком відкритого протистояння з радянською Росією воно набуло особливої актуальності. У грудні І9І7 р. владу на півострові перебрала створена з представників міських дум, земств, громадських та політичних організацій Рада народних представників, котра на курултаї в Бахчисараї проголосила Кримську республіку, яку визнала ЦР. Але в січні 1918 р. владу в Криму захопили більшовики, що 21.03. створили Радянську соціалістичну республіку Тав- ріди, котра виступала проти ЦР, дотримуючись проросійської орієнтації. Витісняючи більшовицькі загони з території України, корпус полковника П.Болбочана у 20-х числах квітня перейшов Перекоп і заглибився в Крим, але німецьке командування, переслідуючи власні цілі, наказало українським частинам покинути Крим. Для управління ним було створено крайовий уряд на чолі з вихідцем з литовських татар ген. Сулькевичвм, що відновив чинність усіх законів Російської імперії. Сулькевич заявив, що хоче приступити до створення крайової армії й висунув претензії на частину царського флоту. Хоча переважна більшість населення Криму виступала за злуку з Україною, російські політики, що перебрали владу на півострові, намагалися зігнорувати Українську державу. Розпочалося переслідування української громади і українофільських газет, заборонялося навіть приймати урядові телеграми з Києва українською мовою.

На стратегічне становище Криму для Української держави звернув увагу німецького уряду у своїй ноті від 10.05., направленій послу фон Мумму, Скоропадський. "Таким чином, - писав він, - Україна без Криму стати сильною державою не могла б особливо з економічного боку була б несильною. Так ненатурально одрізана від моря мусила б Україна обов'язково збільшувати стремління до захоплення цього морського побережжя, а разом з тим повстали б загострені відносини з тією державою, котрій би було передано посідання Кримом". Проте в плани німців не входило створення на сході Європи молодої, економічно міцної держави, тому, використовуючи як формальний привід положення III Універсалу, де Крим не був включений до України, вони продовжували курс на підтримку маріонеткового уряду Сулькевича.

Це змусило МЗС Української держави ще раз роз'ясните німецькій стороні ставлення свого уряду до кримської проблеми : положень III Універсалу зокрема. В ноті, направленій Дорошенком 30.05.1918 р., підкреслювалося, що "перш усього Універсал взагалі зазначив тільки головні частини української території, маючи на увазі, що ті землі, в яких українська людність не має абсолютної більшості приєднаються пізніше... Такий спосіб установки кордону, спершу тільки в загальних рисах, пояснюється також і тим, що тоді УНР розглядалася тільки як федеративна частина Росії. Так само і Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав би бути також федеративною одиницею Росії й таким чином зв'язку з Кримом, економічним форпостом України, українська держава не губить. Нині ж коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежності, зв'язок з Кримом, як федеративною одиницею може уриватися цілком". Щоб запобігти цьому, український уряд пропонував приєднання Криму на автономних засадах, але підтримуваний німцями, уряд Сулькевича не бажав ніякої залежності від України і продовжував розкручувати маховик антиукраїнської кампанії. Висловлюючись за здійснення принципу самовизначення народів, уряд Скоропадського був переконаний, що населення півострова висловиться за злуку з Україною. І справді, навіть татари, серед яких здобула велику популярність ідея власної державності, не заперечували проти включення Криму до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми й немало росіян.

За цих умов Дорошенко оголосив у середині серпня 1918 р. економічну блокаду Криму, було припинено залізничний і морський рух та торгівлю. За умов блокади яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: його економічне життя було повністю паралізоване. Це змусило кримську сторону реально поглянути на стан речей, на межі зриву опинилися і поставки з Криму в Німеччину продуктів харчування. 6 вересня начальник генштабу окупаційних військ ген.-лейт. Гренер звернувся до Голови ради міністрів Ф.Лизогуба з телеграмою, в якій зазначив, що "внаслідок ходу розвитку справ стосунки між Україною і Кримом за останні тижні до того натягнуті, як в політичному, так і в господарському відношенні, що якщо в найближчий час не відбудеться змін, можлива загроза подальшого зростання труднощів, що мають місце, і які шкодять інтересам України і Криму". Гренер запропонував провести з цього приводу переговори в Києві за участю всіх зацікавлених сторін.

Уже в середині вересня до Києва прибула кримська делегація, але, як свідчить хід переговорів, вона мала на меті лише добиватися поновлення економічних зв'язків з Україною, не вирішуючи питання про територіальну належність Криму. Тоді українська сторона відмовилася від подальших переговорів і запропонувала прислати іншу делегацію - з представників головних національних груп. Під час переговорів з нею вдалося виробити прелімінарні умови входження півострова до складу України. В документі наголошувалося, що "Крим з'єднується з Україною на правах автономного краю". В компетенцію українського уряду передавались зовнішня політика, керівництво армією і флотом, спільною була фінансова система, експлуатація залізниць, пошт і телеграфу. Крим одержував свій крайовий уряд, народні збори, які розробляли місцеве законодавство, а також територіальне військо, адміністрацію і статс-секретаря в справах Криму при Раді міністрів Української держави. Передбачалось, що півострів матиме і свій власний бюджет. Ці умови були розглянуті й затверджені курултаєм та з'їздами національних і громадських організацій Криму, однак повстання Директорії проти гетьмана поклало край намірам приєднання Криму до України.

Подібну жорстку позицію уряд Скоропадського зайняв і у питанні про анексію Румунією Бесарабії. Не останню роль у цьому відіграла особиста позиція Дорошенка, який вважав, що потрібно "настоювати на приналежності політично-автономної Бесарабії Українській державі, до чого вона, Україна, має всі права і чого бажає величезна більшість Бесарабії". 11.05. було видано наказ "Про заборону вивозу товарів до Румунії Бесарабії" поки не буде "врегульоване питання про долю Бесарабії, правомочність її приєднання".

У ноті гетьманського уряду від 5.06. не визнавалася анексія і права Румунії на Бесарабію. У ноті-відповіді королівського уряду від 19.06. всіляко обґрунтовувалась правомірність приєднання Бесарабії. Не зумівши досягти дипломатичним шляхом згоди румунської сторони на перегляд бесарабського питання, уряд Скоропадського перейшов до економічних санкцій. Однак "митна війна", оголошена Румунії, тривала недовго: наприкінці літа до Києва прибула румунська місія, яка обговорила з представником гетьманського уряду питання про кордони між Українською державою і Румунією. Восени, коли виникла потреба в контактах з Антантою, Скоропадський пішов на укладення тимчасової торгівельної угоди з Румунією і її дипломатичне визнання. Розв'язання бесарабського питання вирішили відкласти до кінця світової війни.

Організація дипломатичної служби Української держави. З 1.06. діяли постійні штати МЗС, а 17.08.їх було затверджено спеціальним законом. Організаційно МЗС складалося з керівництва / міністр і 2 його товаришів/, Канцелярії міністра і двох Департаментів. До складу Загального департаменту входили відділи особового складу та загальних справ, бухгалтерсько-господарчий, юридичний та архівний /загалом-72 співробітники/. Головне ж дипломатичне навантаження припадало на Департамент чужоземних зносин, який готував ноти загального державного значення, вів листування з представництвами за кордоном та іноземним дипкорпусом в Україні, пильнував інтереси українських громадян за кордоном, вирішував питання в'їзду і виїзду, поширював офіційну інформацію тощо. Цей департамент включав у себе відділи: дипломатичний, політичний, консульський та преси /разом- 86 осіб/. Зв'язок з установами МЗС за кордоном здійснювався через 29 дипкур'єрів, підпорядкованих начальнику Канцелярії, і телеграфну станцію прямого зв'язку. Загальна кількість співпрацівників МЗС, включаючи технічний персонал, становила за штатом 269 осіб. Співробітниками МЗС і дипломатам було суворо заборонено працювати у приватних та комерційних структурах своєї держави та країн акредитації.

Урядом Скоропадського було вжито заходів до створення мережі постійного дипломатичного заступництва України за кордоном. 14.06. Рада Міністрів прийняла Закон про посольства і місії Української держави. Згідно з ним право відкриття чи закриття посольств належало Раді Міністрів, а безпосередньо ними керував МЗС, Голови представництв призначалися гетьманом, всі інші члени дипмісії - наказом міністра. Закон встановлював штати посольств, які поділялися на 2 розряди: посольства 1-го розряду на чолі з Послом або Посланником і Уповноваженим Міністром /12 співробітників за штатом/ та посольства ІІ-го розряду під проводом Міністра-Резидента або повіреного у справах /3 особи/. 21.06. Радою Міністрів була ухвалена постанова про впровадження посольств у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії /1-го розряду/ і посольства ІІ-го розряду в Румунії. Пізніше були засновані посольства II розряду у Фінляндії, Швейцарії, Польщі, на Кубані і Дону. По окремих штатах були вислані надзвичайні дипломатичні місії до Франції, Скандинавських країн, Англії та США.

Народилася і система військово-дипломатичного представництва України. 10.08. гетьман затвердив Закон про встановлення посад військових агентів / аташе/ при посольствах у Берліні, Відні, Софії, Бухаресті, Стамбулі. 4.07. вийшов Закон про призначення війеьково-морських агентів. Військові дипломати безпосередньо підлягали відділу Закордонного зв'язку Управління 2-ї Отаманської квартири Генерального штабу,

І зараз заслуговує на увагу досвід створення і функціонування консульського представництва Української держави. Після підписання 12 червня прелімінарної угоди з Росією Рада міністрів прийняла Закон про відкриття генеральних консульств та консульських агенцій за кордоном. Згідно з ним, створювалися 2 генконсульства /в Москві та Петрограді/,10 консульських агентств 1-го розряду та 20 консульських агентств ІІ-го розряду. Значна частина консульських установ розміщувалася у місцях компактного мешкання українців за кордоном: в Росії-на Чорнозем'ї, в Поволжі, Сибіру, Казахстані, на Зеленому Клину, Воронежі,. Курську, Омську, Іркутську, Семипалатинську, Хабаровську, Владивостоці, Ново-миколаївську. На посади консулів, як згадував Дорошенко, "затверджувались здебільшого голови громад місцевих українських колоній або взагалі особи, рекомендовані цими громадами".

6.ІІ. було схвалено новий Закон про консульські установи Української держави та їхні штати. За типами вони поділялися на генеральні консульства /3 співробітники/, консульства /2 особи/ та консульські агентства /І особа/. Було відкрито консульські заклади в європейських країнах: в Німеччині, наприклад, II установ, в Австро-Угорщині-7, а всього ж Україна заснувала у той час до 100 консульств різних типів у 21 країні.

Для підготовки кваліфікованих кадрів консульської служби при Українському товаристві економістів у Києві з 20.04.1918 р. працювали Консульські курси для осіб із вищою освітою, по 10-тижневій програмі. На перший поток було набрано 99 слухачів.

Треба віддати належне гетьманському уряду, який зміг залучити до дипломатичної праці широке коло справді талановитих і здібних людей: Б.Липинського, відомого історика і політолога, видатного ідеолога відродження української державності /посол у Відні/, радника того ж посольства І.Токаржевського-Карашевича-доктора філософії, автора наукових праць на 4 іноземних мовах, Ф.Штейнгеля - засновника історико-етнографічного музею на Волині, тов. Голови УНТ у Києві, завдяки якому посольство у Берліні "зробилося одним з осередків всього чесного дипломатичного світу в Німеччині”, дипломатів дореволюційного часу О.Іванова, Б.Драгомирецького, І.Коростовця.

В добі Гетьманату дипломатичний корпус в Україні був репрезентований ІІ-ма посольствами та дипмісіями, а також 40 консульствами з 15 країн світу.

Після укладення перемир'я на Західному фронті стали можливими безпосередні зв'язки з державами Антанти. Гетьман вирішив шукати контактів з представниками Антанти, щоб зберегти свою державу від зазіхання червоної й білої Росії, оскільки внаслідок протидії Німеччини він не зміг створити достатніх збройних сил. Передусім була вислана дипломатична місія до Франції. До Берліна виїхав Дорошенко, якому кн.Максиміліан Баденський, що очолював уряд після відречення Вільгельма II, обіцяв що німецька армія залишиться в Україні до сформування української армії, але З.ІІ. у Німеччині вибухнула революція, і переговори припинилися. Тоді Дорошенко вислав до США барона Розена, а сам поїхав до Швейцарії на зустріч з італійським прем'єром Орландо.

Український посол у Болгарії О.Шульгін одержав від гетьмана завдання провести переговори з американцями, але останні заявили, що США не визнають самостійної України, а прагнуть бачити її в федерації з небільшовицькою Росією. Гетьман відрядив здібного дипломата Коростовця до США, а по дорозі радив йому заїхати до Ясс, де знаходилося командування союзних армій, а при ньому - західні дипломати та кореспонденти. Коростовець мав завдання заявити, що коли особа гетьмана є перешкодою визнання самостійності України, то він готовий скласти свої повноваження. Але послові в Яссах сказали, що Україну створили німці - граф Форгач /австрійський посол/ і граф Шептицький для розвалу Росії і що Україна своїм миром з Німеччиною зірвала взаємини з Антантою, тому не може тепер розраховувати на визнання її самостійності союзниками. Переконування гетьманського посла в тому, що після залишення України німцями там настане революція і що її зараз же займуть більшовики, кінчалися аргументом, що на півдні й на півночі будуть вжиті заходи силами російської добровольчої армії. Антанта стежитиме за Україною та її політикою, тому хай уже тепер у Києві подбають, щоб усунути з уряду всяких "германофілів" /в т.ч. Дорошенка/ і замінити їх тими людьми, до яких Антанта матиме довір'я. На горе Україні, в той же час у Яссах з'явилася делегація московських кадетів на чолі з П. Мілюковим, яка 4.II. представила свій меморіал, де домагалася "единой и неделимой России".

Опинившись в ізоляції, гетьман звернув увагу на найближчих сусідів України, яким також загрожувала більшовицька небезпека: Дон і Кубань. 3.ХІ. на ст. Скороходово біля Полтави відбулася зустріч Скоропадського з отаманом Війська Донського ген. П.Красновим, який визнав гетьмана за ініціатора відновлення єдиної неподільної Росії. Саме ця зустріч стала одним із головних чинників підготовки повстання проти гетьмана українською революційною демократією.

Зовнішня політика Української Народної Республіки за доби Директорії

11.11. І9І8 р. з'явився наказ німецького командування, в якому йшлося про те, що скоро німці залишать Україну. Загроза змови з боку Національного союзу і ця звістка так вплинули на Скоропадського, що він вирішив змінити принципові засади зовнішньої політики Української держави. 14.ІІ. гетьман проголосив свою Федеративну грамоту, адресовану прем'єру Лизогубу, в якій погоджувався на федерацію України з небільшовицькою Росією. "Сьогодні перед нами нове державне завдання, - говорилося в грамоті. - Держави Згоди здавна були друзями колишньої великої і єдиної Російської держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її .майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На федеративних принципах має бути відновлена давня могутність і сила Російської держави. У цій федерації Україні належить одне з чільних місць, бо від неї пішов порядок і законність в краї і в її межах перший раз свідомо відродилися всі принижені і гноблені більшовицьким деспотизмом громадяни колишньої Росії".

21.ХІ. на Ясській нараді представник Антанти Е. Енно заявив про визнання гетьманського уряду проросійської орієнтації ( міністр закордонних справ - Юрій Афанасьєв, 1848-1925, історик, доцент Одеського університету, управитель Державного банку в Києві, державний контролер), повідомив про своє недалеке прибуття до Києва і оголосив, що союзницька піхота увійде в Україну з території Румунії, а флот прибуде до чорноморських портів. Наступного дня в телеграмі Енно до гетьманського уряду говорилося, що "армії Антанти прибудуть до вашої країни не як вороги чи гнобителі, але як друзі народу, що боровся на нашому боці впродовж двох років". 15.12. на другий день після зречення гетьманом Скоропадським влади, в Одесі почалася висадка першого значного контингенту (понад 15 тис. чол.) англо-французьких військ. До кінця грудня 1918 р. в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися 2 французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю бл. 60 тис. чол.

Та доки транспорти з військами союзників добиралися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль повстанських військ Директорії на чолі з С. Петлюрою. Появу Директорії Антанта зустріла вороже, проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, отже могла розмовляти з союзниками досить рішуче. 27.11. від її імені було опубліковано у формі відкритого листа ноту-протест проти французького втручання у внутрішні справи України. Вона закінчувалась так: "Виступаючи перед усім світом з протестом проти

насильства, яке наміряються знов учинити над українським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудового українського народу та за ту національно-державну форму свого існування, яку визначив і визначить сам український народ".

Одначе вже перша проба сил між Антантою й Директорією, що відбулась в Одесі, показала необґрунтованість надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, вже перебувала у відчайдушно важкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майне по всьому периметру кордонів: на заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півночі і сході - Л. 'Гроцького, на півдні - А. Денікіна, новий ворог у вигляді регулярної армії Антанти був явно не на часі.

Однак у день вступу Директорії до Києва І9.12.І9І8 р. вона негайно надіслала ноту державам Антанти, де говорилося, що Директорія УНР закінчила боротьбу і повернула свободу населенню України. "З цієї т.з.,- продовжувалось у ноті,- Директорія переконана, що Україна не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман усі держави. Директорія ввічливо прохає держави Антанти мати на увазі згадану ситуацію і згідно з тим зробити рішення щодо присутності антантських військ на українській території." Після невдалих для українців боїв за Одесу Директорія зробила спробу налагодити "модус вівенді" з Антантою і мала надію, що остання визнає Україну "де-факто", але водночас не погоджувалась, щоб Україна стала базою для війни проти більшовиків.

Перша спроба дійти до порозуміння з Антантою виявилася невдалою. Як доповідав радник австрійського посольства в Києві до МЗС у Відні, коли командуючий військами Директорії на півдні України ген. 0. Греков прибув до Одеси, його не допустили до антантівського командування, і лише втечею він врятувався від ув'язнення Добровольчою армією. Взагалі, на кінець грудня 1918 р. Директорія мала два виходи із скрутного зовнішньополітичного становища: за всяку ціну прихилити на свій бік Антанту або увійти в порозуміння з радянською Росією. Але остання можливість була пов'язана з небезпекою, відносно якої керівники Директорії не мали жодних ілюзій. Союз з червоною Росією міг створити тимчасовий спільний фронт проти західної польської експансії й білогвардійського наступу, але тоді ідея української державності була б похована, бо з плином часу вільна Україна була б знищена більшовиками. Антанта ж на кінець 1918 р. ще не мала чіткого плану вирішення російського питання: чи планувати федерацію народів колишньої Російської імперії на демократичних засадах, чи відбудовувати "єдину неділиму царську Росію.

На жаль, українські політики виявилися нездатними застосувати всі хитрощі міжнародної дипломатії, щоб використовувати одного члена Антанти проти другого, на відміну від російських монархістів, котрі мали досконалу організацію, що сильно натискала на Вашингтон, Париж і Лондон. Лише І4.0І.І9І9 р. нарешті в Одесі відбулася зустріч уповноваженого представника УНР, військового міністра 0.Грекова з командуючим військами десанту Антанти на Чорному морі ген. Д'Ансельмом. Останній дозволяв собі дрібні поступки українцям, наприклад, видання в Одесі української газети самостійницького напряму, але українській делегації не подавалася надія на те, що Антанта може визнати УНР.

МЗС УНР у цей критичний час очолювалося Володимиром Чехівським ( з 26.12.1918 р. до II.02.1919 р.), який одночасно був Головою Раді Народних Міністрів. Народився у 1876 р., закінчив Київську духовну академію, був одним із ініціаторів створення Української демократичної партії, був депутатом І Державної думи. У І907-І9І7 рр. жив у Одесі, займався культурно-просвітницькою діяльністю. Пїсля повалення самодержавства приєднався до УСДРП і увійшов до складу ЦК, був членом ЦР, редагував часопис "Українське слово". В листопаді 1918 р. очолив ВРК, що готував антигетьманське повстання у Києві. Після 1921 р.- дорадник митрополита УАПЦ В. Липківського, заарештований у справі СВУ, засудженій до страти, заміненої 10-річним ув'язненням, після 1933 р. - на Соловках, подальша доля невідома.

Тим часом російські радянські війська під керівництвом Антонова-Овсієнка вже розпочали вторгнення в УНР. Через 2 дні після капітуляції Німеччини ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає Брестську угоду недійсною (24.12. Наркомат ЗС РСФРР опублікував циркуляр про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність всіх представницьких установ У'країни на своїй території). "Збирання" втрачених під час світової й громадянської воєн земель навколо єдиного центру Раднарком розглядав як першочергове завдання. Ще ІІ.ІІ.І9І8 він дав директиву РВР республіки у ІО-денний термін підготуватися до походу в Україну.

Кістяк угруповання радянських військ становили Перша і Друга повстанські дивізії, утворені в партизанських загонів Київщини і Чернігівщини у "нейтральній зонт". 18.ІІ. частини Другої дивізії зайняли Ямпіль і Хутір Михайловський, 20ІІ. - Рильськ, потім Суджу і Глухів. Якраз у Суджі й було проголошено утворення (28.11.) Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. Пятаковим. Більшовицькмй уряд, намагався не повторити помилки, якої він допустився в грудні 1917 р. , коли надіслав ультиматум ЦР і тим самим дав документальний доказ своєї агресії проти УНР.

Коли на підставі доповідей командирів українських частин було встановлено факт спланованої широкомасштабної агресії радянської Росії уряд УНР вирішив використати всі мирні дипломатичні засоби, щоб припинити кровопролиття. ЗІ.І2.І9І8 р., 3 і 4 січня (коли радянські іійська вже захопили Харків) уряд УНР передав по радіо до Москви ноти з протестом відносно вторгнення на територію УНР російських радянських військ. Одночасно відбулася нарада українських і єврейських соціалістичних партій, на якій ішлося про агресію Росії проти України та формування делегації для мирних переговорів з Москвою. Очолив її С. Мазуренко.

Раднарком спершу "дипломатично" мовчав, очікуючи нових перемог на фронті, але коли на харківському напрямкі темпи наступу уповільнилися 6.01. з Москви надійшла відповідь за підписом Г.Чичеріна. У ній говорилося, що "ніякого війська РСФРР в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент провадиться між військом Директорії і військами українського радянського уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і радянською Росією тепер нема ніяких збройних сутичок."Водночас було виражено згоду прийняти у Москві представника уряду УНР для ведення переговорів, якщо уряд України виступить проти англо-французького і американського імперіалізму.

Ця відповідь була вичерпною тільки з формального погляду: у авангарді радянських військ справді йшли дивізії, сформовані у "нейтральній" зоні з українських партизан, які рятувалися там після придушення селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанської загонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння здійснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім керівництвом військового відомства радянської Росії.

9.0І.І9І9 р. Директорія і МЗС надіслало відповідь на радянську ноту від 6 січня, в якій спростовувалося твердження Москви, що в Україні діють виключно війська незалежного робітничо-селянського уряду. "В районі Харкова,- зазначалося в документі,- оперує регулярне військо російської армії. Складається воно переважно з Китайців, Латишів, Мадярів та по-части Русских. ..Це китайсько-латиське військо, переходячи по території Української республіки, спустошує села, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й відправляє в Росію". Директорія запитувала, чому уряд Росії "явко ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому урядом України запитання про мету наступу на Україну, який провадить російське військо". Директорія також заявила, що умови, висунуті в ноті від 6.01. про запровадження в Укрїні диктатури пролетаріату, є неприйнятними. При цьому вона згоджувалася на мирні переговори, якщо РНК припинить воєнні дії проти України і виведе свої війська з її території.

На жаль, Винниченко і Чєхівський тішили себе ілюзіями, що з РНК взагалі можливе порозуміння для мирного співжиття на будь-яких інших умовах, крім одних: повна капітуляція відречення від самостійної української державності. Тим часом II.0І. Директорія одержала ухильну відповідь з Москви, в якій знову твердилося, що Росія не вислала ніяких своїх військ проти України (хоча 6.01. російські війська вже здобули Чернігів і просувалися на Київ), а тому заявлялося, що ультимативна вимога припинення воєнної акції проти Директорії й виведення російських військ з України є безпредметною. Наприкінці ноти наголошувалося на пропозиції почати переговори в Москві. Того ж дня з Києва виїхала українська делегація на чолі з Мазуренком, 15.01. вона прибула до Москви.

Ще перед другою нотою російської РНК від ІІ.ОІ. С.Мазуренко зустрічався в Гомелі з Раковським і Мануїльським, але переговори закінчилися безрезультатно. Тепер Мазуренко дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму владу в УНР за умови пропорційного представництва в радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Пропонувався принцип нейтралітету України з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Україну й визнати незалежність УНР.

Посольство зустріло в Москві зовні цілком доброзичливе ставлення, але вже на початку переговорів представник РІ1К Д. Мануїльський виразно заявив, що його уряд зобов'язується не втручатися у внутріщні справи України, проте не приховує симпатій до "революційного руху українських робітників селян, що борються за утвердження радянської влади в Україні". Далі Мануїльський наполягав, щоб УНР оголосила війну Антанті, Дону, а Директорія погодилася на те, щоб питання про політичний лад і Констицію

України виріщувалосяося на Всеукраїнському з'їзді рад. Російський представник пропонував посередництво РНК у переговорах між Директорією і Тимчасовим робітничо-селянським урядом. В гарних дипломатичних фразах російська сторона вимагала капітуляції Директортї перед маріонетковим урядом у Харкові.

Коли виявилося, що місія Мазуренка ні на день не припинила вторгнення в Україну, в Києві зрозуміли, що мирний варіант розвитку подій недосяжний. Чехівський, Грушевський, Шаповал та інші прибічники поро-зуміння з Росією замовкли. Навпаки, прибічники союзу з Антантою, най-послідовнішим з-поміж яих був Петлюра, заговорили на повний голос, до них зрештою приєднався і Винниченко. 16.01. на державній нараді УНР за участю членів Директорії, уряду, представників політичних партій і командування січових стрільців було вирішено офіційно проголосити війну РСФРР. Але учасники наради не дійшли єдиної думки щодо подальшої орієнтації - на радянську владу в національному забарвленні чи на Антанту. Переговори Мазуренка у Москві закінчилися 4.02. (саме напередодні падіння Києва) безрезультатно.

Тим часом 23-25.01. у Одесі відбулися переговори повноважної дипломатичної місії УНР (0.Назарук, С.Остапенко) з начальником штабу французьких військ полк. Фрайденбергом. Переговори не мали позитивних наслідків, оскільки французький представник запропонував абсолютно не-прийнятні для уряду УНР умови: реорганізація уряду і Директорії УНР шляхом вилучення з її складу представників соціалістичних партій, справу визнання суверенності УНР має розглянути Паризька мирна конференція, Директорія оголосить Декларацію з проханням встановити в Україні французький протекторат, в українській армії повинні служити інструкторами денікінські офіцери та ін. Через тиждень державна нарада УНР відкинула умові, запропоновані французьким командуванням.

Ще одна зустріч Фрайденберга з делегацією УНР ( С. Остапенко,О.Гре-ков, І.Мазепа,Ф.Штайнгель) відбулася 6.02. у Бірзулі. Остапенко від імені Директорії домагався визнання Антантою суверенітету УНР, допомоги у боротьбі з більшовиками, повноправної участі делегації УНР у Паризькій мирній конференції і т. ін. Фрайденберг наполягав на виведенні зі складу Директорії Винниченка та Петлюри, зміненні соціалістичного уряду Чехівського на поміркованіший, утворенні української військової зони для боротьби з більшовиками під контролем Франції, здійсненні останньою контролю над українськими фінансами та залізницями. Сторони знову не дійішли згоди.

Захоплення радянськими військами Києва і відступ Директорії до Вінниці вкрай ускладнили міжнародне становище УНР і унеможливили вироблення чітких зовнішньополітичних орієнтирів. В розпал урядової кризи викликаної виходом Вииниченка зі складу Директорії й відставкою Чехів-ського з посади Голови Ради Народних Міністрів, до Винниці, де перебував уряд УНР, через нового голову радянського уряду України Раковського надійшла ще одна пропозиція РНК РСФРР про укладення миру. В цьому документі ( від 10.02.1919 р.) говорилося, що делегація С.Мазуренка по-годилася прийняти посередництво РНК РСФРР за умови визнання Директорією радянської влади в Україні й спільної боротьби проти контрреволюції. Від себе Раковський поставив вимогу визнання Директорією його харківського уряду, тобто фактично її згоди на саморозпуск. За таких обставин Директорія вирішила перервати переговори з Москвою, оскільки вони не змогли набути конструктивного характеру.

Одночасно 13.02. було призначено новий "проантантівський" уряд УНР на чолі з безпартійним С.Остапенком, міністром ЗС у ньому став ( до початку квітня 1919р.) Кость Мацієвич ( 1873-1942рр.), вчений-агроном, громадський і політичний діяч з Київщини. Закінчив сільсько-господарський інститут у Ново-Олександрії (Пулави), в 1907-1915 рр. працював у Харкові в сільськогосподарському товаристві й редагував популярний журнал "Хлібороб" та науковий "Агрономический журнал", в 1915-1917 рр.- професор сільськогосподарської економії в Петрограді. Після Лютневої революції повернувся до Києва, де став товаришем генерального секретаря земельних справ, опрацював проект земельної реформи в Україні. У 1919-1923 рр. очолював дипломатичну місію УНР у Румунії, потім- професор Української господарської академії в Подебрадах.

Однак хоча Директорія звернулася 17.02. з декларацією до урядів Антанти та США про допомогу в боротьбі з більшовиками, чергові переговори в Бірлузі уповноважених УНР на чолі з Остапенком і полк. Фрайденбергом (6.03.1919 р.) закінчилися безрезультатно. Фактичні володарі післявоєнної Європи - країни Антанти- продовжували політику невизнання України . "Здавалося, - писав Голова Ради Міністрів УНР Б. Мартос Президентові Паризької мирної конференції 27.06.1919 р.,- що увесь культурний світ, а особливо Держави Антанти, які добідно закінчили всесвітню війну, оголосили рішучу боротьбу большевизму і право всіх народів на самовизначення, підтримають морально і матеріально Директорію УНР. Але, на превеликий жаль і на диво демократії всього світу, Антанта, вважаючи на наклепи ворогів України, російських та польських імперіалістів, затягує справу визнання суверенних прав українського народу і тим чинить йому великі перешкоди в боротьбі з російськими большовиками".

Не вдалося подолати міжнародну ізоляцію УНР і її Делегації на Паризькій мирній конференції. Вона була сформована на початку січня 1919 р. в Києві спершу в складі Г.Сидоренка (голова), О.Шульгіна, А. Марголіна і Б.Матюшенка. Згодом склад її розширився за рахунок представників Західної області УНР ( В.Панейко став заступником голови, а II.Дідушок - секретарем делегації), 6 провідних українських політичних партій, 14 радників, 34 співробітників канцелярії, 20 членів інформбюро та 6 журналістів. Згідно Акту Соборності від 22.01.1919 р. делегація дістала компетенцію виступати від імені соборної України, тобто захищати також інтереси З0УНР, але інструкція від 30.03. допускала можливість подвійної дипломатичної гри, якщо цього вимагали б інтереси однієї чи другої частини держави. Як згодом виявилося, це мало небажані наслідки для української держави на міжнародному форумі. Зокрема, голова Комісії закордонних справ французького парламенту Франклін Буйон конфіденційно сповіщав міністра закордонних справ УНР А.Лівицького, що прихильні Україні Французька кола прагнуть говорити з одним представником України, а не з двома.

Вже 10 і 12 лютого 1919 р. Сидоренко надіслав мирній конференції ноти, в яких говорилося про воєнні дії РСФРР проти УНР, імперіалістичну політику більшовиків, необхідність визнання державами Антанти та США незалежності УНР, що може бути "єдиним засобом привернення тривалого спокою і порядку в Східній Європі", оскільки уряд УНР протидіє поширенню більшовицьких ідей як в Україні, так і в Європі. 25.02. Сидоренко відправив на адресу конференції ще одну ноту, в якій відзначався факт нападу на УНР Румунії і Польщі та окреслювалися кордони соборної України. Повноважний представник УНР просив конференцію вплинути своїм авторитетом на румунів та поляків, "щоб вони не порушували встановлених мировою конференцією принципів, не посилали своїх військ проти української території",