Але, на жаль, Сидоренко не підходив на посаду Голови делегації УНР: він не мав належної теоретичної та мовної підготовки, у своїх діях керувався не реаліями міжнародного життя, а напівромантичними уявами. Він не тільки не зміг надбати для України прибічників серед іноземних дипломатів та урядовців, але й відштовхував чимало дійсних друзів заявами з погрозами, і фактично дезорієнтував власний уряд щодо фактичного стану української справи на конференції. Зрештою, Директорії вимушена була замінити Сидоренка послом у Ватикані графом М.'Гишкевичем, який "своїм знанням мов і вищого світу був дійсно рідкою і цінною птицею в саду української дипломатії" й був відзначений Великим Хрестом папського ордена св. Григорія.

Доходило до того, що група співчуваючих УНР французьких політиків у вересні 1919 р. надіслала до Директорії записку "Причини невдачі української місії в Парижі", в якій підкреслювалося, що делегації бракувало єдності та дисципліни, " кожний член місії бажає удавати великого дипломата і провадити свою персональну політику". Водночас голова найвищої ради мирної конференції Ж. Клемансо зробив усе можливе, щоб не допустити українську делегацію на мирну конференцію, тому українці не мали нагоди спростувати всілякі брехливі вісті й плітки про Україну, що їх ширили вороги української державності: поляки Р.Дмовський та І.Падеревський, росіяни Маклаков і Сазонов. Справа дійшла навіть до декларації протесту повноважних делегатів республік Азербайджану, Естонії, Грузії, Латвії, Північного Кавказу, Білорусії та України 18.06.1919 р. проти визнання Найвищою радою мирної конференції уряду адм. Колчака верховним урядом Росії. У декларації говорилося, що це суверенні держави, створені з вільної волі населення, і, отже, рішення органів урядової влади Росії для них недійсні. Зазначені республіки зверталися до конференції з проханням "визнати їх незалежність без проволікань", але безуспішно.

За таких надзвичайно складних обставин до березня 1919 р. в процесі визначення основних засад державного ладу, сталося організаційне оформлення дипломатії Директорії УНР. Із членів Директорії безпосередньо займалися зовнішніми справами та підбором особового складу дипмісій Винниченко і Петлюра, система закордонних представництв підлягала МЗС. На МЗС були покладені завдання політичних зносин України з іншими державами, охорони інтересів українських громадян за кордоном та іноземців в межах УНР, вироблення проектів відповідних законів та рекомендацій уряду.

МЗС складалося із Ради міністерства, Історичного комітету при Раді МЗС, Канцелярії та двох Департаментів. До Ради МЗС входило 5 старших та 5 молодших радників, які відали дорученими міністром справами, виконували спеціальні доручення, складали звіт МЗС. Канцелярія мала 35 співробітників, загальний департамент -58 осіб, департамент чужоземних зносин мав відділи ипломатичний та консульський. Новим словом в організації дипслужби України стало впровадження Історичного комітету при Раді МЗС. Справою Комітету було вивчення історії української дипломатії, розшук у європейських архівах, музеях та бібліотеках документів до вітчизняної історії, розробка наукових питань тсторично-політичного характеру, пов'язаних із сучасною закордонною політикою України.

Голови дипломатичних заступництв УНР призначалися Директорією і мали права Директора департаменту МЗС. 9.0І.І9І9 р. було затверджено штати дипмісій, які поділялися на посольства 1-го та 2-го розрядів та ! надзвичайні дипмісії. Протягом усього свого існування на території України Директорія вислала за кордон 23 представництва різного класу (без урахування тимчасових місїй з окремими дорученнями), у багатьох випадках зберігалася кадрова наступність від держави Скоропадського.

За доби Директорії Україна мала II посольств, що фігурували в списках дипломатичного корпусу і користувалися дипломатичними привилеямм: у Німеччини ( Д.Порш, Р.Смаль-Стоцький), Австрії (Г.Сидоренко),Угорщині

(М.Ґалаґан), Туреччині (О.Лотоцький, Я.Токаржевський), Болгарії (О.Шульгин, Ф.Шульга), Румунії( Д.Мацевич), Чехословаччині (М. Славинський), Естонії (Є.Ґоліцинський), Латвії і Литві (Б.Кедровський), Фінліндії (М.Залізняк), Грузії (І.Красовськжй, за сумісництвом у Азербайджані, Вірменії, Півн. Кавказі ,Кубані). В інших країнах статус українських послів був напівофіційний. Останньою державою, що визнала УНР, була Аргентина в 192І р., але призначений туди послом М. Шумицький не приступив до виконання обов'язків.

Крім того, при представництвах у Берліні, Відні, Римі працювали військово-санітарні місії у справах військовополонених (після світової війни на чужині опинилося понад 200 тис. полонених українців), у середині 1920 р. ці місії були повністю передані до компетенції МЗС. Для координації дій за кордоном проводились з'їзди голів місій і послів у Карлсбаді (1919 р.) і Відні (1920 р.). Але власне Директорія, часто змінюючи місцезнаходження внаслідок військових дій не мала змоги приймати чужих дипломатичних представників. Консульські установи УНР доби Директорії мали таку ж градацію, як і в Українській державі, а їх загальна кількість становила не менш як ЗІ.

Не всі дипломати УНР за своїми діловими моральними якостями опинилися на рівні тих завдань, що стояли перед ними. Так, у серпні 1920 р. було навіть створено комісію для розслідування службових порушень окремих членів делегації. У довіді радника Шумського вказувалося, що "делегація складалася з представників всіх українських політичних партій, з котрих кожен домагався провадити у праці програму своєї партії, при таких умовах не могло бути і розмови про координацію праці, наслідком цього було те, що члени Делегації не тільки працювали сепаратно, але і змінювали орієнтацію своєї праці".

Траплялися випадки і нечемної поведінки окремих дипломатів. Так голова місії по репатріації полонених в Римі О.Севрюк у той час, коли "умови життя полонених мало чим відрізнялися від умов життя у в'язниці", навіть не відвідав концтабори, проте мав дороге помешкання в Римі, абонемент в опері ("і почислив цей видаток,- як зазначалося у звіті по підсумках ревізії його діяльності,- хто знає з яких мотивів, на канцелярію”) "репрезентаціний фонд він вважав не більше як додатком до свого утримання", на потреби ж полонених витратив лише 29% державних коштів!)

Тим часом, після відставки проантантівського уряду С.Остапенка, 12.04.1919 р. новий уряд УНР на чолі з Б.Мартосом (МЗС - В. Темницький) оголосив декларацію з приводу становища держави. В ній робився заклик до боротьби як проти більшовиків, так і проти поляків на Заході, крім того, уряд наголошував,що відмовляється від використання чужоземної військової допомоги. Але після тимчасових військових успіхів об'єднаної Армії УНР у ліпні-серпні 1919 р. над українськими землями знову нависла смертельна небезпека, на цей раз з боку денікінських військ. Щоправда, у ставленні Антанти до українського питання відбулися певні зрушення (не в останню чергу внаслідок побоювань щодо можливості експорту більшовизму до Західної Європи). У.Черчилль, військовий міністр Великобританії, передбачаючи неминуче зіткнення українських і денікенських військ у районі Києва, телеграфував у серпні 1919 Денікіну: "За сучасної критичної кон'юнктури було б розумно йти, наскільки це можливо, назустріч українським сепаратистським устремлінням". Французький прем'єр-міністр Ж.Клемансо наказав військовому аташе в Румунії ген. Петену налагодити співробітництво Денік;на і Петлюри, Петен відразу зв'язався з представниками обох сторін. Денікін ухилився від прямої відповіді, але дав зрозуміти, що переговори нібито можливі. Сподіваючись на це, Петлюра дав директиву своїм військам не вступати в збройні сутички з білогвардійцями.

Але самовпевнений головком білогвардійськими арміями на Півдні Росії вважав, що здатний знищити збройні сили більшовиків без допомоги з боку Петлюри, Маннергейма або інших "сепаратистів". Після київської катастрофи уряд УНР направив державам Антанти 4.09.1919 р. ноту протесту проти захоплення декікінцями української столиці, але безрезультатно. Якраз у цей час цілком випадково до Кам'янця-Подільського, де перебувала Директорія, потрапив швейцарський комуніст і особистий знайомий Леніна Ф. Платтен, який узявся передати керівництву радянської Росії пропозицію Петлюри укласти з більшовиками конвенцію про спільну боротьбу з Денікіним. На державній нараді 17.09. під тиском Петлюри було вирішено спробувати налагодити контакт з більшовиками.

Одночасно, щоб не допустити спілки між Денікіним і Пілсудським активізувалися спроби українсько-польського порозуміння. 1.09. у Львові було підписано остаточне перемир'я між представниками УІНР та Польщі, згідно з яким встановлювалася демаркаційна лінія по р.Збруч - Заслав -Олевськ - Мозир. А 3.10. Петлюра надіслав до Варшави МЗС Андрія Леви-цького. Інструкції для місії, що їх було схвалено за участю галичан, передбачали відкладення визначення кордонів між Польщею й Україною до повного звільнення останньої, в крайньому випадку поступитися Холм-щиною та Підляшшям (та й то умовно, до скликання українського парламенту), у справі Галичини не йти на поступки, оскільки її долю має визначити Паризька мирна конференція. В разі згоди поляків на ці пропозиції можливе було укладення військової конвенції.

22.09.1919 р.петлюрівці перехопили наказ денікінського командува-ння про оволодіння контрольованою армією УНР на Правобережжі територією і знищення цієї армії. Причому Денікін зарані поінформував про таке рішення представників Антанти, вони не висловили заперечень. Запеклі бої армії УНР з денікінцями на Правобережжі 26.09.-25.10. закінчилися поразкою українців, втратою українськими, військами боєздатності через епідемію тифу, брак спорядження та зброї, відсутність підтримки з боку місцевого населення. Українська дипломатична місія в Парижі доклала чимало зусиль для отримання необхідної матеріальної допомоги, закупивши американського військового майна на 8,5 млн.дол., в т.ч. ліків на І млн.дол. Але французьке командування затримало продані УНР матеріали, і Американська ліквідаційна комісія порвала контракт з українською делегацією. Більш того, на основі тенденційної інформації держсекретар США Р.Лансінг у листі від 29.10.1918 р. орієнтував американську місію в Україні, що боротьба українського народу за свою незалежність є наслідком німецької й австрійської пропаганди, яка мала на меті розбити Росію..

Тим часом 25.10.. з Москви до Кам'янця-Подільського повернувся Платтен, який повідомив уряд УНР про згоду РНК на спільну боротьбу проти Денікіна і його готовність вивільнити для петлюрівської армії певну територію за умо-ви, що там не буде переслідування більшовиків та їх прихильників. Конкретні деталі угоди мали обговорити делегаціїї армії УНР і 12-ї радянської армії, після цього член РВР армії М.Муралов повинен був, за письмовим наказом 'Гроцького, що він його уже мав на руках, видати Петлюрі 20 тис. рушниць з тисячею набоїв до кожної, гармати, кулемети, амуніцію.

Однак скористатися такими принадними пропозиціями не довелося: 28 жовтня 1919 р. у Вінниці на військовій нараді командування Української Галицької Армії, що становила основу збройних сил УНР, заявило, що не бажає воювати з Денікіним. А 6.II. командуючий УГА уклав угоду про перехід армії на службу Денікіну. Український фронт, фактично, прялинив своє існування. Катастрофічна ситуація, що склалася в Україні, підштовхнула Петлюру, який з 15.II. не лише фактично, а й морально одноособовео представляв Директорію, піти на зближення з Польщею. Під тиском, польської сторони 2.12.1919 р. дипломатична місія УНР у Варшаві на чолі з керівником МЗС А.Лівицьким подала декларацію, в якій висловлювалася згода місії на те, що переговори з Польщею вестимуться на основі визнання кордону між обома державами по р.Збруч, а далі через північно-західну Волинь, де остаточне визначення кордону залежатиме від рішення Паризької мирної конференції. В УНР громадяни польської національності мали отримати такі ж права, як і українці - громадяни Польщі. „Політичне становище Східної Галичини розв'язується польським урядом в порозумінні з представниками українського народу, який населяє цю провінцію".

Фактичну згоду на окупацію Галичини поляками Петлюра пояснював у листі до міністра оборони полк. Сальського від 31.03.19120р. тим, що "Польща і Україна повинні досягти порозуміння, щоб перед Москвою устояти, посилатися на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасної реальної політики не є аргумент...Одна тільки невтомна праця може нас врятувати". Бажаючи продовжити боротьбу за незалежну Україну, Петлюра приймав усі умови колишнього ворога - Ю.Пілсудського.

Безпосереднім архітектором українсько-польського зближення і вій-ськово-політичного союзу був Андрій Лівицький, що обіймав посаду керівника МЗС УНР з 27.08.1919 р. до 26.05.1920 р.Народився в с.Липляві Золотоніського пов. на Полтавщині в козачій родині, закінчив колегію їм. Ґалаґана в Києві і Київський університет, працював адвокатом і мировим судею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Одночасно був активістом РУП у І90І-І805 рр. , УСДРП у 1905-1920 рр. Після революції 1917 р. став губернським комісаром Полтавщини, членом ЦР і ЦК Селянської Спілки, брав активну участь у організації Трудового конгресу. З квітня 1919 р.-міністр юстиції і заступник голови уряду, з 16.10.1920,р.-голова Ради Народних Міністрів УНР, відстоював необхідність продовження діяльності уряду УНР у вигнанні. Після вбивства Петлюри в травні 1926 року став його наступником, очолюючи Державний центр УНР у вигнанні. Помер у 1954 р. в Карлсруе (ФРН).

21.04.1920 р. Лівицький і міністр іноземних справ Польщі Л.Домб-ровський підписали загальну і торгівельно-економічну конвенції, а 24.04. український ген.Сінклер і польський майор Славек уклали додаткову військову конвенцію. Ці три конвенції пізніше назвали Варшавською угодою, будучи таємною, вона не підлягала ратифікації, повний текст її став відомим лише в 1926 р. Аналізуючи зміст Варшавської угоди, варто мати на увазі, що її підписання було неминучим, оскільки на той час армія УНР поверталася з Першого зимового походу по більшовицьким тилам і стояла перед перспективою інтернування польською державою.

Польський уряд визнавав незалежне існування УНР на чолі з Директорією з межах, які мали бути означені угодами з суміжними країнами. Кордон між УНР і Польщею встановлювався по лінії, що її війська Піл-судського вже зайняли: на північ від Дністра вздовж р.Збруча, далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, потім на північ через Крем'янецькі узгір'я, по лінії на схід від Здолбунова, вздовж східного адміністративного кордону Рівненського повіту, далі на північ вздовж адміністративного кордону Мінської губернії, до схрещення його з Прип'яттю, а потім Прип'яттю до її устя. Разом із тим Польща відмовилася від претензій поширитися до кордонів Речі Посполитої 1772 р. і визнавала цю територію за УНР. Звичайно, відмова Пілсудського від історичних прав на частину українських земель мала символічне значення. Навпаки, відмова Петлюри від урочисто проголошеної за його участю злуки УНР і ЗУНР була політичним актом, адже Антанта взяла до відома факт захоплення Східної Галичини Польщею, але не погодилися з цією анексією і надали їй статус "міжнародної території". Для Пілсудського було важливим, що УНР заявила про відсутність у неї претензій на західноукраїнські землі площею 162 тис.км. з населенням II млн.чол.

Польський уряд зобов'язувався не заключати жодних міжнародних угод, спрямованих проти України, а також забезпечити національно-культурні права громадянам української національності й навпаки.

Військова конвенція теж віддавала цілковиту перевагу польській стороні: військові дії на Правобережжі мали відбуватися під польським головним командуванням, УНР давала згоду на підпорядкування тилу, залізниць і органів управління польській стороні та на спільну валюту. Утримання польських військ на території УНР покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій - на польський.

В Україні й поза її межами Варшавська угода була зустрінута вкрай негативно. Коли 1.05. Петлюра з деякими членами свого уряду вернувся в Україну з Польщі, він сказав своїм найближчим соратникам, що були свідками брутальних польських методів урядування в Україні: "Я знаю, що багато з вас не вірять у наш новий союз, то нагадаю їм таку приказку: "Тату! Он чорт лізе в хату!" - кричав переляканий син. А батько спокійно на це: "Нехай чорт, аби тільки не москаль!" Цією приказкою голова Директорії дуже добре окреслив психологічне підґрунтя Варшавського договору. Проте як серйозно трактували поляки союз з Петлюрою, видно з того, що вони, збираючись видворяти більшовиків з України, дозволили Петлюрі сформувати лише дві дивізії. Взагалі, умови Варшавського договору були ще важчі від тих, що їх пропонував французький ген. д'Ансельм взимку 1919 р., але тоді була більша надія на успіх.

Спершу, скориставшись раптовістю наступу та значною матеріальною перевагою, польсько-українські війська протягом кількох тижнів захопили значну частину Правобережної України і 6.05, вступили в Київ, однак їх подальше просування було зупинено. Успішний контрнаступ Червоної армії з 5.06, змусив правлячі кола Польщі звернутися до країн Антанти з проханням про допомогу. Англія і Франція на конференції в бельгійському курортному містечку Спа пообіцяли матеріальну підтримку, але на певних умовах. Однією з основних було відведення польської армії за лінію, передбачену "Декларацією про тимчасові східні кордони Польщі", що була прийнята Верховною Радою Антанти 8.12. 1919 р., та зобов'язання прийняти будь-яке рішення Верховної Ради щодо майбутнього статусу Східної Галичини.

10.07.1920 р. польське керівництво погодилося на ці умови, а через 2 дні МЗС Англії лорд Керзон надіслав до Москви телеграму, в якій пропонувалися умови перемир'я. Серед інших, у ній йшлося про кордон між Польщею та радянськими республіками. Він мав проходити по лінії Гродно-Ялівка-Немирів-Брест-Литовський-Дорогуск-Устилуг-Грубешів-Крилов, на захід від Рави-Руської та на схід від Перемишля до Карпат. Британський уряд, виступаючи від імені союзників, ще раз назвав цю лінію межею "законних етнографічних кордонів Польщі". Таким чином, був міжнародно підтверджений східний кордон Польщі по лінії, яка пізніше отримала назву "Лінії Керзона". Вона в основному відповідала етнічному розселенню українців, однак на польському боці залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння іЛемківщина.

Переконаний у наступальній моці Червоної армії, ленінський уряд відкинув посередництво Англії. У складеній Чичеріним ноті-відповіді містилося фальшиве твердження про готовність негайно розпочати прямі переговори з польським урядом, причому говорилося, що РНК радянської Росії готовий визнати більш вигідний для Польщі територіальний кордон, ніж той, який Антанта запропонувала в грудні 1919 р. Через багато років Чичерін згадував: "На початку переговорів з Польщею особисто Володимиру Іллічу належала чудова думка: запропонувати Польщі більше території, ніж пропонували їй Клемансо і Керзон". дивна з першого погляду позиція вождя більшовиків, яка круто розходилася з національними інтересами українського і білоруського народів, так обґрунтовувалась у зверненні до громадян Росії та України з приводу ноти Керзона від 21.07. : "Питання територіальне не може являти для нас жодних утруднень. Разом із дійсними представниками польського народу ми без зусиль встановимо кордон Польщі незрівнянно більш правильний і відповідний інтересам польського народу, ніж той, який маршал Фош і його споборники накреслили під тиском Сазонова, Маклакова та інших представників великоруської білогвардійщини. Цю особливість яскраво видно на прикладі Холмщини, де володарі Антанти провели прикордонну рису по живому тілу Польщі, наслідуючи традиції їхнього колишнього союзника - царизму".

Ленін і Троцький розраховували: Україна вже перебуває під надійним більшовицьким контролем, а тому частиною її території можна поступитися, навпаки, перетворення Польщі на радянську республіку ще попереду, а тому перспектива розширення її території найкращим чином забезпечить прихильність і підтримку "представників польського народу". Визначення ж Холмщини як "живого тіла" Польщі пояснюється елементарною необізнаністю вождів більшовицької партії з українською історією.

22.07.1920 р., коли радянські частини вже підходили до визначеного в Декларації Антанти кордону Польщі, варшавський уряд змушений був звернутися безпосередньо до Москви з пропозицією про перемир'я. Переговори про перемир'я та попередній мир між радянськими Росією та Україною, з одного боку, та Польщею - з другого розпочалися в Мінську 17.08. Користуючись сприятливими для себе обставинами ( польсько-українські війська з великими зусиллями утримували фронт на лінії Варшава - Замостя - Львів), радянська сторона висунула умови, що істотно загрожували суверенітету Польщі: чисельність її армії мала скоротитися до 50 тис. чол., надлишок зброї передавався радянській Росії, до Польщі мав бути заборонений ввіз військового спорядження, її військова промисловість підлягала конверсії. Лінією перемир'я ставала б "лінія Керзона", однак польська армія повинна була відійти від неї на 50 км. Проведення переговорів ускладнювалося і створенням Москвою 30 липня Тимчасового ревкому Польщі, що варшавський уряд розцінив як втручання у внутрішні справи держави.

Але із зміною стратегічної ситуації на фронті на користь польських військ варшавська делегація заявила про неприйнятність радянських вимог, і мінські переговори було припинено. Вони відновилися лише 21 вересня 1920 р. у Ризі. З радянського боку їх вели формально дві незалежні держави - Росія (голова делегації Адольф Йоффе) і Україна (голова делегації Д.Мануїльський). Головою польської делегації був Я.Домбський, котрий, незважаючи на Варшавський договір, хитрощами не допустив делегацію УНР на чолі з С.Шелухіним до участі в переговорах. Делегація ЗУНР на чолі з К.Левицьким була кваліфікована як "германофільська" і теж не допущена до участі у переговорах. Використавши Петлюру, поляки тепер були готові визнати болгарського емігранта Х.Раковського керівником радянської України та її режиму, якщо він погодиться визнати за ними ті українські землі, що їх обіцяв їм С.Петлюра.

І дійсно, 24.09. на пленарному засіданні радянська делегація оголосила заяву ВЦВК РСФРР,в якій пропонувалося з метою найшвидчого укладення миру залишити осторонь дискусійні питання, наприклад, різні тлумачення принципу самовизначення народів, і обмежити порядок денний лише встановленням східного кордону Польщі "на основі визнання ... лінії, що проходить значно далі на схід від кордону встановленого Верховною Союзною Радою... з тим, щоб Східна Галичина залишилася на захід від цього кордону". Тобто вже попередньо Росія була готова заради укладення миру піти на значні територіальні поступки за рахунок ... України. Одночасно ВЦВК РСФРР відмовлявся від вимог, які були висунуті в Мінську. В обмін радянська сторона вимагала від Польщі відмовитися від визнання і підтримки уряду С.Петлюри. Щоб не допустити існування небільшовицької української держави, Москва навіть згоджувалася віддати Польщі більше українських земель, ніж це пропонував Петлюра.

В останніх числах вересня Домбський подав польський проект кордону по лінії від р.Стігви в тому місці, де вона перетинає межу мінської та Волинської губерній, по кордону цих губерній до межі Рівненського та Овруцького повітів, далі до Ракитного, Корця, на південний захід до Милятина, потім на південь до р.Вілія, Нового Ставу, звідти в загальному напрямку на південь і по р.Збруч до її впадіння в Дністер. Цей проект був прийнятий радянською стороною без будь-яких заперечень.

12.10.1920 р., в розпал боїв між петлюрівською армією і радянськими військами на Поділлі, в Ризі була підписана угода про перемир'я і попередні умови миру між РСФРР і УСРР з одного боку та Польщею з іншого. В першій статті угоди Польща визнавала самостійність радянських України і Білорусі, а взамін отримувала українські землі, обіцяні їй Петлюрою у Варшавському договорі. Друга стаття стверджувала повну суверенність кожного партнера та зобов'язувала їх не робити жодних ворожих заходів проти кого-небудь з-поміж них. Сторони повинні були не допускати на своїх територіях створення і перебування організацій та груп, діяльність котрих була б спрямована проти іншої сторони. Більшовики зафіксували відмову "від будь-яких прав і претензій на землі,розташовані на захід від кордону, описаного у ст.2 даного договору". Далі Польща зобов'язувалась надати повні національно-культурні права громадянам української і білоруської національностей, що житимуть у межах Польщі. 18.031921 р. в Ризі було підписано договір про припинення війни і нормалізацію відносин, що спирався на положення попередньої угоди, це була величезна поразка української дипломатії, що мала своїм наслідком міжнародно-правове припинення існування УНР. Польща Пілсудського і більшовицька Москва поділились українськими землями, як в Андрусові в 1667 р., тому Ризький договір деякі автори називають також Ризьким Андрусовим.

Зовнішня політика Західноукраїнської Народної Республіки

З наближенням воєнної поразки Четверного союзу серед багатонаціонального населення клаптикової Імперії Габсбургів усе активніше розгортався рух за національне самовизначення й утворення самостійних держав. Не заперечуючи проти відродження польської державності, українське населення Австро-Угорщини рішуче висловлювалося за створення Української держави в її етнографічних кордонах. 19.12.1917 р. Українське парламентське представництво у Відні заявило, що галицькі землі - це складова частина Української київської держави ІХ-ХІУ ст. і що галицький народ і досі має сильне відчуття спільноти і єдності з усім українським народом. І тому Східна Галичина або в цілості буде під Австрією, як окремий коронний край, або ж прилучиться до УНР над Дніпром. Це останнє відповідає найвищому ідеалові української нації.

Заява підкреслювала, що в 1866 р. українські галицькі землі проти волі населення були приєднані Австрією до князівств Кракова, Освенціма і Заторії. Тепер Українське парламентське представництво протестує проти подальших планів зв'язувати ці землі в будь-який спосіб з Польщею. Українці не мають нічого проти права поляків влаштувати собі життя на своїх власних землях, але ніколи не зречуться свого права на самовизначення. Мир на сході Європи буде під загрозою, якщо буде віддана яка-небудь частина української землі полякам. Тому представники українського народу домагаються, щоб з Галичини, Буковини й інших австрійських земель з українським населенням був створенй окремий коронний край. Якщо ж Австрія насильно спробувала б поєднати українців з поляками, тоді представництво буде якнайгостріше протестувати і домагатися від міжнародних кіл проведення на тих землях плебісциту.

Певні надії у австрійських українців виникли після звернення президента США В.Вільсона до конгресу з посланням, у якому були сформу-льовані 6.01.1918 р. "14 пунктів" умов миру. У п.10 говорилося про автономію для народів Австро-Угорщини на засадах реалізації їх прав на самовизначення. Цікаво, що ще за рік до цих подій, 22.01.1917 р. , Товариство українських поступовців Російської імперії надіслало листа Вільсону, в якому звертало увагу американського президента на антиукраїнську політику Росії й висловлювало надію на здобуття Україною автономії.

Хоча під тиском Польського кола австро-угорський уряд анулював чинність таємного договору від 26.01.1918 р. про створення окремого коронного краю з українських етнічних територій Галичини і Буковини, 4.09.1918 р. Відень прийняв "14 пунктів" Вільсона за основу своєї національної політики. 4.10. Українське парламентське представництво ще раз домагалось поділу Галичини, у противному випадку загрожуючи висуванням гасла приєднання всіх західноукраїнських земель до держави Ско-ропадського. А коли 8.10.1918 р. у Варшаві Регентською радою було проголошено незалежність Польщі, наступного дня українські парламентарії ще раз наголосили, що "наша дорога не веде до Варшави, але до Києва, а як хтось схоче нас злучити з поляками, то хіба по наших трупах".

Австрійський уряд зволікав із вирішенням питання, тоді 10.10. Українське парламентське представництво на чолі з Є.Петрушевичем, Ю.Романчуком і А.Шептицьким постановило скликати до Львова на 18.10. Конституційну комісію і тим самим поставити Відень перед довершеним фактом створення Української держави. І6.10.1918 р. з'явився запізнілий маніфест імператора Карла про перетворення Австро-Угорщини в союз національних держав. Зокрема, з територій колишніх коронних країв власне Австрії мали постати чотири національні держави: німецько-австрійська, чеська, південно-слов'янська і українська. Однак народи Австрії не бажали вже ані імператорської ласки, ані спільноти з Віднем у майбутньому.

18.10.1918 р. на зборах політичних і громадських діячів у Львові було обрано Українську Національну Раду, що мала стати політичним представником українського народу Австро-Угорщини. Визначивши себе Конституційною комісією, Національна Рада наступного дня оголосила резолюцію про створення на етнічних українських територіях, що входили до складу Австро-Угорщини, Української держави. Найближчим часом УНР планувала прийняти конституцію для нової держави з наданням культурно-національної автономії для національних меншин. УНР ухвалила також рішення про окреме українське представництво на майбутній Мирній конференції, австро-угорському МЗС відмовлялося в праві представляти інтереси Української держави.

Кардинальним питанням того часу було об'єднання західноукраїнсь-кої держави з наддніпрянською. Від вирішення цього питання в той чи інший бік залежала доля всієї української національно-демократичної революції. Протягом усього жовтня йшли переговори між секретарем УНР С.Бараном і керівництвом Національного Союзу (В.Винниченко і М.Шаповал), що готував антигетьманське повстання. Тому на засіданні УНР 18 жовтня 1318 р. дискусія за доповіддю Барана "Чи нова держава має змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?" тривала 12 годин. "Внаслідок неї було вирішено не проголошувати державної єдності з гетьманською Україною, причому тодішній посол Української держави у Відні В.Латинський теж радив залишити питання злуки відкритим.

Президент УНР пояснював таке рішення тим, що в "14 пунктах" Віль-сона забезпечувалося право на самовизначення лише народам Австро-Угорщини, а вся "Росія" трактувалася як єдиний"народ" (п.6), тому злука з гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині опинитися теж під "єдиною Росією". Впливала на це рішення і австро-німецька окупація Наддніпрянщини, до якої керівництво УНР ставилося вкрай негативно. Та й Український національний союз, що готував актигетьманське повстання, через командування Січових стрільців попередив Львів, що негайна злука Східної Галичини і Північної Буковини з гетьманською державою небажана, бо піднесе престиж Скоропадського в очах народу і зміцнить його режим.

Тим часом події пішли стрімким темпом: держсекретар США Лансінг повідомив Австрію, що президент Вільсон визнав самостійність Чехії, Польщі й Югославії, тому Австрія не може розглядатися як суб'єкт міжнародного права. Отже, проголошена 19.10.1818 р. у Львові Українська держава одержувала більшу свободу для дій. 28.10. у Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія, що заявила про свої претензії на владу в Галичині, включаючи її українську частину. Австрійський уряд всіляко зволікав з формальною передачею влади в Галичині УНР, хоча два засідання Ради міністрів 31.10. визнали теоретично право українського народу на самостійність, але вимоги УНР не були вповні задоволені, наприклад, ніхто з міністрів не взяв до уваги кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави.

Увечері того ж дня на спільній нараді УНР і Військового комітету (голова- капітан Д.Вітовський) було вирішено, спираючись на українські підрозділи австрійської армії, захопити владу - у Львові й на провінції. Але хоча вранці 1.111918 р. Львів і більша частина Східної Галичині опинилися в руках українців, невдовзі почалася збройна боротьба з польськими військами, для перемоги в якій українських сил було замало. Тому 5.11. УНРада відрядила до Києва О.Назарука і М.Шухевича для переговорів з гетьманом про військову допомогу. Скоропадський опинився у надзвичайно складному становищі, адже він у той час шукав порозуміння з державами Антанти і тому не міг втручатися у війну з Польщею, котру Антанта визнала самостійною державою.

Тому гетьман погодився лише вислати до Львова надзвичайну дипломатичну місію на чолі з консулом О.Саліковським, передислокувати до Збруча курінь Січових стрільців Є.Коновальця, звідки вони, ніби самочинно, мали дістатися до Галичини, надати УНРаді позику в 2 млн.дол. , ескадрилью літаків, батарею гаубиць, два броньовики і кілька вагонів амуніції. Але під тиском Національного союзу, що розраховував на Січових стрільців у антигетьманському повстанні, Стрілецька рада в Білій Церкві вирішила: "Київ важливіший за Львів, і виїзд Січових стрільців приведе до того, що повстанці Києва не візьмуть, а Січові стрільці Львова не втримають” .

Тим часом у Львові 9.11.1918 р. УНРадою був створений виконавчий орган влади - Державний секретаріат на чолі з К.Левицьким, державним секретарем закордонних справ було призначено Василя ІІанейка (1883-1956 рр.), громадсько-політичного діяча і журналіста родом із Золочівщини, члена Української національно-демократичної партії. Редагував журнал "Молода Україна", газету "Діло", у лютому 1919 р. став заступником голови Української делегації на Паризькій мирній конференції, у 1920 р. очолив її. Потім перебував в еміграції у Австрії, США, Венесуелі, де й помер. З квітня 1919 р. МЗС ЗУНР очолював Степан Витвицький (р.нар.1884), визначний політичний діяч із Станіславщини, адвокат. Редагував газети "Діло" і "Свобода" у Львові, брав активну участь у захопленні влади 1.11.1918 р. і підготовці акту злуки 22.01.1919 р. Був представником уряду ЗОУНР на переговорах із місіями Антанти (ген.Бартелемі й ген.Боти) в справі перемир'я з Польщею. В листопаді 1919 р. був призначений заступником голови дипломатичної місії УНР до Варшави, засудивши Варшавську угоду, залишив місію. Керував закордонними справами у екзильному уряді ЗУНР у Відні, в 1921-1923 рр. очолював місію ЗУНР у Парижі й Лондоні. В міжвоєнний період зробив політичну кар'єру як діяч УНДО в Дрогобичі, в 1935-1939 рр. обирався депутатом до польського Сейму. В еміграції брав участь у організації Центрального представництва української еміграції в Німеччині, з 1949 р. - заступник Голови виконкому УНР, з 1954р. і до смерті в 1965 р. - Президент УНР в екзилі. Похований в Бавнд Бруці в США.

Ще перед прийняттям присяги членами українського уряду 10.11.1918 Українська Національна Рада на пропозицію колишнього депутата галицького Сейму Р.ІІерфецького ухвалила постанову, що доручала Державному секретаріату "поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу". Однак міжнародна обстановка, що склалася наприкінці 1918 р. навколо проголошеної 13.11. Західноукраїнської Народної Республіки, не сприяла реалізації цього величного завдання. В особливо складному становищі опинилися Північна Буковина і Закарпаття, які рішенням Конституційної комісії мали увійти до новостворюваної Української держави.

Буковина теж вислала своїх представників на зібрання Української Національної Ради у Львові 18.10.1918 р., а 25.10. у Чернівцях був створений Український крайовий комітет на чолі з О.Поповичем як Буковинська делегатура УНР. Буковинці відразу ж виявили глибоке розуміння ідеї соборності України: не маючи власних збройних сил, відрядили Легіон УСС, що були переведені в другій половині жовтня з Наддніпрянщини до Чернівців, на допомогу захисникам Львова.3.ІІ.І9І8 р. у Чернівцях Буковинським народним вічем було проголошено возз'єднання Північної Буковини з Українською державою, а 6.1І. президентом краю став О.Попович.

Проте румунський король Фердинанд за наполяганням французької мі-сії наказав своїм військам 11.11. зайняти Чернівці, й протягом тижня румуни окупували всю українську частину Буковини. Пізніше, у травні 1919 р. при посередництві французької місії в Яссах румуни заключили таємну угоду з поляками і 24-27.05. окупували Покуття (частину Галичини між Дністром і Карпатами), тим самим зруйнувавши ліве крило українсько-польського фронту, що зважаючи на нейтралітет Румунії не було добре забезпеченим. За Сен-Жерменським мирним договором від 10.09.1919 р. вся Буковина була визнана за Румунією.

Закарпаття (або Карпатська Русь) після розпаду Австро-Угорської імперії опинилось у складі Угорщини, але сплеск національної самосвідомості, що охопив усі народи цієї держави, не минув і місцевих русинів. 23.10.1918 р. карпатські русини були прийняті в "Союз пригноблених народів Європи" (Середньоєвропейську унію), куди входили також чехи, словаки, поляки, хорвати, серби та інші народи, які на той час не мали своєї державності, за членами Унії визнавалося юридичне право на самовизначення. Однак серед громадсько-активних кіл краю не було загальної єдності у поглядах щодо подальшої державної долі Закарпаття.

Народні ради, що протягом кінця жовтня-початку листопада 1918 р. виникли у переважній більшості населених пунктів Закарпаття, висловлювалися за об'єднання з Великою Україною. Найбільш виразно ця вимога була сформульована у заяві Пряшівськот Ради (виникла 8.II.):"Руський народ, жиючий по обох сторонах Карпат... соєдиняється з Київською Українською державою. Київська Русь подає в днешний день руку братам своїм Галича та Буковини, соєдиненим уже з матір'ю руських городов со славним Києвом. Най українська земля станеться од нині і нашою, най наші Карпати стануться нині твердиною на Заході для нашої великої общої) держави". Пряшівеька Народна Рада вимагала також допустити її представників на майбутню Мирну конференцію.

Однак на міжнародній конференції русинів-емігрантів, що почала свою роботу 12.11.1918 р. у Скрентоні (США), 67% делегатів, які репрезентували майже 120 тис. закарпатців, висловилися за приєднання до Че- хословаччини (за приєднання до України - 28%). На основі результатів голосування резолюцію про входження "угрорусинів" на федеративній основі до Чехословаччини було вислано на мирну конференцію в Парижі. Посилаючись на таке "волевиявлення", чеські війська вже 15.01.1919 р. увійшли в Хуст. Але 21.01. до Хуста з'їхалися представники від 175 громад Закарпаття і переважною більшістю голосів ухвалили: 1) Закарпаття бажає об'єднатися із Соборною Україною, 2) українське військо з Галичини має прибути на Закарпаття, 3) делегати вітають новозасновані держави на території колишньої Австро-Угорщини, якщо вони визнають демократичні принципи, 4) делегати просять допомоги держав Антанти у здійсненні права самовизначення народу Закарпаття, 5) Центральна Національна Рада із 100 членів уповноважена представляти все населення краю.

Головою ЦНР було обрано Михайла Бращайка, його брат Юрій отримав мандат бути делегатом Закарпаття на Паризькій мирній конференції. Була обрана також делегація в складі 4-х осіб для передачі ухвали Хуст-ського з'їзду в Київ. Однак делегація змогла доїхати тільки до Станиславова, де в той час велися переговори про конкретні умови об'єднання УНР і ЗУНР, а рішення Всезакарпатського з'їзду виявилися лише добрими побажаннями, оскільки перемога українофільської течії викликала негативну реакцію з боку правлячих кіл європейських держав. Чеські власті провели "виборчу кампанію" за входження Закарпаття до складу Чехословаччини, успіху якої чималою мірою сприяв і той факт, що єдиною реальною альтернативою за тих умов було включення краю до складу Румунії, війська якої окупували східну частину регіону. 8.05.1919 р. Центральна Руська Народна Рада на засіданні, що відбулося в будинку Ужгородської гімназії, прийняла рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини, остаточно його доля була вирішена ухвалою Паризької мирної конференції від 19.09.1919 р. про включення краю під назвою "Підкарпатська Русь" до складу республіки з умовою надання йому найширшої автономії.

За таких умов перед лицем широкомасштабної польської агресії, підтриманої Антантою, уряд ЗУНР вирішив прискорити процес об'єднання обох українських державних утворень ще до повалення гетьманського режиму, 1.12.1918 р. , у Фастові члени Директорії та делегації УНРади (Л.Цегельський і Д.Левицький) уклали "передвступний договір" про злуку двох частин України в "одне державне тіло". Зміст угоди було оприлюднено наприкінці грудня на з'їзді Селянських спілок Київщини. Винниченко,маючи відповідні повноваження, повідомив, що ЗУНР та УНР заявили про свої наміри: перша - "увійти з усією своєю територією і населенням, як складова частина державної цілости в УНР"; УНР, зі свого боку, "прийняти всю територію і населення ЗУНР, як складову частину державної цілости в УНР". Обидва уряди взяли на себе зобов'язання здійснити "державну злуку можливо в найкоротшім часі, щоби... обі держави утворили справді неподільну державну одиницю". При цьому ЗУНР зберігала права

"територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік. Тоді, - зазначив Бинниченко, - також установлені будуть условини злуки обох Держав".

Тим часом наприкінці грудня 1918 р. органи влади ЗУНР перенесли свій осідок до Станіславова, де діяльність урядових чинників стабілізувалася. Вершиною законотворчої діяльності УНРади і став Закон про злуку. Історичній сесії УНРади передувало народне Віче, організоване "Молодою громадою",, і "Робітничо-Селянським союзом" 1.01.1819 р. Незважаючи на помірковану позицію представників уряду, збори прийняли радикальну резолюцію про об'єднання, перший пункт якої закликав "УНР до негайного і урочистого проголошення сполуки Західної України і Наддніпрянської республіки в одну державу під назвою Української Народної Республіки і до негайного приведення його в дійсність... без огляду на те, яка доля чекає Україну, а з нею нас".

3.01.1919 р. на засіданні УНРади було ухвалено, що вона "проголошує торжественне з'єднання з нинішнім днем ЗУНР з УНР в одну одно-цілу, суверенну Народну Республіку. Зміряючи до найскорішого переведення цієї злуки, УНРада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між ЗУНР і УНР дня 1.12.1918 р. в Фастові, та доручає Державному Секретаріатові негайно розпочати переговори з Київським правительством для сфіналізування договору про злуку". Невдовзі до Станіславова прибув представник УНР отаман Микита Шаповал, який запевнив, що "в українсько-польській війні поможе галичанам Велика Україна..., щоб спільно пролитою кров'ю звільнити на ділі соборність усіх українських земель".

16.01.1919 р. державна делегація ЗУНР на чолі з Л.Бачинським і С.Витвицьким у складі 36 представників вирушила зі Станіславова до Києва для участі в урочистому проголошенні злуки, яке відбулося 22.01. на Софійському майдані міста. Через два місяці - 30.03. відбулася нотифікація об'єднання офіційною делегацією Соборної УНР послам усіх держав, акредитованих у Відні.

Оцінюючи значення цієї історичної події, слід мати на увазі, що Злука не означала перетворення УНР у федеративну чи унітарну державу. Скоріше це було конфедеративне об'єднання, принаймі до остаточного вирішення питання про державне об'єднання загальноукраїнськими Установчими Зборами. Західна область УНР (ЗОУНР) зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, в т.ч. зовнішньополітичне відомство, сферу та обсяг їх компетенції. Влада Директорії та її розпорядчих органів і надалі обмежувалася землями на схід від Збруча, певним чином координувалася лише військова діяльність обох урядів.

ЗУНР створила 6 власних дипломатичних представництв: у Австрії (визнане, як посольство, М.Василько, В.Сінгалевич), Німеччині (Р.Смаль-Стоцький, Є.Левицький), Угорщині (Я.Біберович), Чехословаччині (С.Смаль-Стоцький, С.Левицький), Італії (О.Колесса, Б.Бандрівський), Югославії (Я.Біберович, Г.Микетей). Діяла також надзвичайна дипломатична місія ЗУНР у Ватикані на чолі з П.Карманським. ЗУНР влаштовувала також спеціальні місії у країнах з великою галицькою діаспорою: США (Ю.Бачинський, Л.Цегельський, Л.Мишута), Канаді (О.Назарук), Франції й Великої Британії (С.Витвицький) та Бразилії (П.Карманський). Але вони не мали статусу дипломатичних представництв. У липні 1919 р. уряд ЗУНР вислав окрему делегацію (В.Пайнейко, С.Томашівський, Д.Вітовський і М.Лозинський) на Паризьку мирну конференцію для захисту інтересів Західної України. Паралельні місії й делегації ЗУНР і УНР співпрацювали між собою, але іноді доходило до конкуренції й непорозумінь.

Після урочистого проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР на перший план у зовнішньополітичній діяльності останньої вийшло намагання отримати визнання від Паризької мирної конференції. Ще наприкінці листопада І9І8 р. президент ЗУНР Є.Петрушевич, що перебував у Відні, через шведського посла надіслав відозву президенту США Вільсону з проханням про допомогу проти польської і румунської агресії. У ній, зокрема, говорилося: "Нашими українськими збройними силами, а не, як невірно представляв Вам, Пане Президенте, Варшавський уряд, німецькими чи угорськими збройними силами, і завдяки безприкладному духові самопожертви нашого українського населення ми боронимо наш історичний Український край, на якому діє вільний демократичний уряд, як це Ви, Пане Президенте, проголосили. Тепер надіслане Польським урядом військо хоче нас знову підкорити чужому пануванню".

Можливо, заклики Петрушевича до світової громадськості й мали б певний відгук, але французький прем'єр Ж.Клемансо, який задавав тон на мирній конференції, прагнув створити на сході Європи "санітарний кордон" проти Німеччини і радянської Росії у складі Польщі, Румунії й Чехословаччини. Ці плани йшли по лінії польської великодержавної політики, що в пропагандистському плані представляла ЗУНР "інтегральною частиною" історичної Польщі. Польський комітет Народовий під керівництвом Р.Дмовського, який репрезентував Польщу перед мирною конференцією, вживав різних заходів, щоб довести світові, ніби українські війська були під командуванням німецьких офіцерів, і саме створення української держави було в інтересах Німеччини та Австрії, польський прем'єр І.Падеревський, у свою чергу, інформував мирну конференцію, що Галичина вражена більшовизмом і є німецькою інтригою.

Наприкінці січня 1919 р. до Львова прибула повноважна комісія Антанти на чолі з французьким ген.Бартелемі з метою припинити польсько-українську війну. Комісія сприяла початку переговорів між воюючими сторонами і досягненню-перемир'я, але виявила повне нерозуміння взаємовідносин Польщі й Галичини. Бартелемі запропонував демаркаційну лінію таким чином, що третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким нафтовим районом залишалася за Польщею. Уряд ЗОУНР такої пропозиції не прийняв, і 28.02. на польсько-українському фронті відновилися бойові дії. Внаслідок скарг західноукраїнського уряду до Паризької мирної конференції 2.04.1919 р. до Львова прибула друга комісія Антанти під керівництвом південноафриканського ген.Боти. Новий міжнародний проект укратнсько-польської угоди був більше сприйнятливий, ніж" "лінія Бартелемі", за ЗОУНР залишався Дрогобицький повіт, і український уряд 13.05. прийняв рішення комісії, але поляки їх відкинули. Більш того, їм вдалося добитися від Антанти дозволу на перевезення до Польщі з території Франції чудово озброєної армії ген.Галлера, що була сформована з поляків-австро-німецьких військовополонених і американсь-ких добровольців.

Хоча польський уряд і особисто ген.Галлер зобов'язалися перед Антантою в жодному випадку не використовувати цю армію на українському фронті, а застосувати її проти більшовиків, уже 14.05.1919р. вона почала наступ проти Української Галицької Армії. Одночасно, 9.05. голова українського більшовицького уряду Х.Раковський звернувся з нотою до президента Петрушевича, в якій пропонував галицьким військам перемир'я і спільний наступ на поляків і румунів. Вислані Антоновим-Овсієноком В.Затонський і О.Щумський прибули до Підволочиська з метою консультацій, але Петрушевич не дав їм жодної відповіді. Не погодився він і на пропуск через Галичину більшовицьких військ до радянської Угорщини, тим самим врятувавши Центральну (а, можливо, й Західну) Європу від поширення більшовизму. Однак Антанта не оцінила належним чином цього факту,і 25.06.1919 р. "Рада десятьох" Паризької мирної конференції прийняла постанову про дозвіл польській армії продовжити операції до р.Збруч, тобто окупувати всю Східну Галичину.

"З огляду на охорону людей і майна мирного населення Східної Галичини зі сторони більшовицьких банд,- лицемірно говорилося в Ноті Антанти до польського уряду,- Найвища Рада союзних і заприязнених держав рішила уповноважити збройні сили Польської республіки продовжувати свої операції аж до р.Збруч. Це уповноваження в жодному випадку не може вплинути на пізніше рішення Найвищої Ради в справі політичного стану Галичини". 11.07. держави Антанти підписали т.зв. Севрську угоду, яка дозволяла Польщі "завести в Східній Галичині цивільну управу", разом із тим від неї вимагалося "в якнайвищій мірі забезпечувати територіальну автономію, як і політичну, релігійну та особисту свободу населенню". В договорі також зазначалося, що питання політичного статусу Галичини буде вирішене згідно з правом самовизначення в часі, який "означить коаліційні та усоюзнені держави або орган, якому вони на це дадуть повновласть",.

Отже, Польща була тільки уповноважена зайняти Східну Галичину, але юридичні права на неї належали Найвищій Раді Антанти, а з 28 квітня 1919 р.- новоствореній Лізі Націй. Заявивши 15.07.1919 р. ноту протесту Найвищій раді Паризької мирної конференції з приводу її рішення дозволити полякам окупувати Східну Галичину, наступного дня диктатор ЗОУНР Петрушевич, уряд та УГА перейшли за Збруч, Щоб продовжити боротьбу за незалежну Україну спільно з урядом і Республіканською армією Директорії.

Однак ніщо не могло притлумити антагоністичні суперечності між спільниками. Керівництво ЗОУНР продовжувало вважати своїм першочерговим зовнішньополітичним завданням активізацію військової боротьби з Польщею, не заперечуючи і можливості укладання відповідної угоди з Денікіним. Директорія ж наполягала зосередити всі зусилля на боротьбі з більшовиками - навіть за рахунок Галичини, можливість досягнення в зв'язку з цим угоди з Денікіним рішуче відкидалася. Вибух не забарився: відомі події 30-31.08. у Києві, коли республіканські війська внаслідок нерозторопності-галицькего командування поступилися столицею України денікінцям, наступні їх поразки у війні з Денікіним, - ці й деякі інші обставини призвели до укладення замирення між петлюрівцями та поляками, з одного боку, та до капітуляції УГА перед білогвардійською армією, - з другого. 16 листопада І9І9 р. Петрушевич у супроводі найближчого оточення подався на територію Румунії, звідки виїхав до Відня, щоб боронити західноукраїнські інтереси на дипломатичному Фронті.