З початком бойових дій відбулася неофіційна зустріч керівників Туреччини Енвер-паші й Талаат-бея з делегатами львівської Головної Української Ради Л.Цегельським та С.Бараном, на якій турецькі лідери підтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Середземне море. Коли до цих зусиль підключилася стамбульська місія СВУ на чолі з М.Меленевським, міністр внутрішніх справ Османської імперії Талаат-бей 24 листопада 1914 р. оприлюднив офіційну декларацію уряду з українського питання. Вона містила запевнення, що: 1) Висока Порта, так само як і кабінети берлінський та віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; 2) після розгрому Росії Османський уряд буде готовий допомогти українському народові створити незалежну державу; 3) СВУ визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в Росії.

Політичні наслідки декларації Талаат-бея важко переоцінити: це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за українським народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для української історії Декларація Талаат-бея має таке саме значення, як відома декларація А.Бальфура 1917 р. для історії єврейського народу і держави Ізраїль.

Делегація СВУ в Туреччині мала ще одне завдання: підготувати умови для створення українського військового з'єднання, яке б разом з турецькими військами висадилось на Кубані або в Північному Причорномор'ї, в районі Одеси, з тим, щоб ініціювати національно-визвольний рух українського населення проти гніту царської Росії. Однак у листопаді 1914 р. Енвер-паша, підтримавши загалом таку операцію, назвав умовою її здійснення забезпечення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Вже протягом 1915 р. великі воєнні невдачі Туреччини перекреслили будь-які можливості проведення нею ініціативної зовнішньої політики.

4. Для держав Антанти і США українське питання в роки Першої світової війни було „терра інкогніто”. В „кращому” випадку, з подачі російської пропаганди, воно тлумачилося як „німецька вигадка”. Лише навесні 1917 р. конгрес СІНА прийняв резолюцію № 52 про український день у США, її підписав і президент Вудро Вільсон (1856-1924 рр.). Автори резолюції в своїх промовах називали українців „зразком нового народу”, „забутою расою”, нацією, настільки ж визначеною, як і поляки, росіяни чи болгари. Але резолюція пройшла повз увагу керівників київської Центральної Ради.

Зовнішня політика Української Центральної Ради (березень 1917 - квітень 1918 рр.)

Теоретичну концепцію зовнішньополітичної стратегії відновленої української держави XI ст. виробив М.Грушевський, причому визначені ним больові точки зовнішньої політики України лишилися такими й досі.

У збірнику "На порозі нової України: Гадки і мрії" (К.,І9І8) на перший план Грушевський висував тезу про те, що український народ є більшою мірою західним, європейським, ніж східним. Цей "європеїзм "веде свій початок від прадавніх зв'язків з германською і кельтською культурою Подунав'я, масового напливу скандинавів за часів формування Київської Русі, від надзвичайно широких династичних зв'язків, починаючи від Ярослава аж до його онуків з німецькими князівствами та іншими державами, що входили в сферу німецької культури. Далі-Галицько-Волинське князівство-королівство з великими західними, переважно німецькими колоніями.

Правда, пишучи, що "Україна жила єдиним життям, одними ідеями з Заходом", він визнавав, що старі східні й візантійські традиції Київської Русі частково асимілювали нові західні тенденції, внаслідок чого виникли "оригінальність і чар українського мистецтва 17-18 ст." і взагалі української культури. Та якщо "історичні умови життя" орієнтували Україну на Захід, то географічно вона тяжіла на південь, до Чорного моря. І коли ситуація сприяла цьому, Україна намагалася закріпитися на чорноморському узбережжі.

Прогнозуючи "нові перспективи" зовнішньополітичного життя України, на перше місце поряд з Німеччиною Грушевський висуває й США з огляду на їхні "незвичайні фінансові та технічні засоби" демократизм, ініціативність і сміливість народу. "Німеччина і Сполучені Держави Америки - се дві великі школи... Німеччина більш теоретична, Америка більш практична".

Водночас, виводячи США і Німеччині роль вищої школи для українських наукових, ділових виробничих кіл, автор вважав, що полем діяльності України мусять стати краї, найцікавіші для неї з геополітичної т.з.,а саме район Чорномор'я, тим більше, що український народ, на його думку, є одним з найбільш "орієнталізованих"західних народів.

Не оминув Грушевський і ще одного зовнішньополітичного пріори-тету-російського, хоча й не пожалів для нього дошкульних і гнівних означень. Та вже влітку 1920р., вгамувавши емоції, він тверезо і розважливо писав: "Об'єктивні дані, реальні умови українського життя, спадщина царської Росії не дають змоги будувати українське життя і без замирення, без порозуміння з Росією. Зложивши пиху з серця, ми мусимо шукати порозуміння, мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею, навіть ціною певних уступок, бо інакше не зійдемо з нинішньої мертвої точки".

Паралельно з теорією і навіть дещо раніше йшов процес реалізації зовнішньополітичної стратегії ЦР. Починаючи з літа І9І7р. західні держави стали виявляти підвищений інтерес до українських справ, переважно під впливом позитивних здобутків українізації армії. Ще в перших числах липня ЦР і генерального секретаря міжнаціональних справ О.Шульгіна відвідав аташе японського посольства у Петрограді Ашіда, через місяць з напівофіційною місією до Києва прибув відомий французький журналіст Жан Пелісьє, який встановив широкі контакти з ЦР. Це був своєрідний "прорив", завдяки якому французькі офіційні кола поступово відмовлялися від позиції нейтрального спостерігача.Тоді ж у Києві з'явився й представник англійського посольства в Петрограді проф.Піре.

Як наслідок дедалі більшої зацікавленості Антанти в утриманні України в стані війни з Центральними державами генералу Табуї, представнику французького уряду при штабі Південно-західного фронту, було доручено стежити за подіями безпосередньо в Києві. 26 вересня він разом з підполковником Перльє здійснив візит до гєнер. секр. військових справ С.Петлюри і мав з ним двогодинну розмову з приводу українізації війська.Через місяць відбулася зустріч французького посла в Петрограді Нуланса з ген.секр.фінансів М.Туган-Барановським стосовно пропозиції приватних підприємницьких кіл Франції надати Україні позику, для придбання військового спорядження.

Проте соціалістичні керівники ЦР запідозрили "якусь нечисту затію французьких капіталістів" і не скористалися з цієї пропозиції, що на думку деяких дослідників (Ї.Нагаєвського та ін.) стало однією з причин повної ізоляції й блокади України в І9І8-І9І9 рр. Не могло не викликати занепокоєння Антанти і висловлене в 3-му Універсалі ЦР рішуче прагнення її до якнайшвидчого встановлення миру шляхом негайної організації загальних мирних переговорів. Та все ж після жовтневого перевороту в Петрограді зв'язки між ЦР і представниками західних держав стають дедалі інтенсивнішими. Цьому сприяв і переїзд до Києва військових місій Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії після захоплення більшовиками Ставки в Могильові й убивства генерала Духоніна. Голови місій виявили готовність допомогти УНР людьми і зброєю, якщо вона зобов'яжеться якнайдовше утримувати антинімецький фронт, а сербо-хорватські частини, сформовані з військовополонених на території Київського і Одеського округів (24 тис.чол.) виявили готовність приєднатися до Української армії.

Тоді ж, у середині листопада І9І7р., вже відомий нам ген.Табуї разом з майором англійської служби відвідали О.Шульгіна і заявили, що союзники, найперше Франція, з великою симпатією ставляться до культурного і політичного відродження України, до її зусиль у справі розбудови народної республіки, і тому пропонують свою допомогу. Однак Шульгін досить рішуче відповів, що запорукою встановлення й розвитку контактів з Францією і взагалі будь-якою державою є офіційне визнання УНР. Позиція генерального секретаря міжнаціональних справ здійснила відповідне враження. 5 грудня Табуї повідомив голову Генерального Секретаріату В.Винниченка про бажання Франції визнати Україну і запропонував йому, не чекаючи офіційного підтвердження, класти програму фінансово-технічної допомоги Франції УНР.

Нова ситуація вимагала від керівництва ЦР відповідних кроків щодо організаційного оформлення зовнішньополітичного-відомства молодої республіки:ІЗ грудня І9І7р.на УІІІ сесії ЦР В.Винниченко запропонував створити на базі секретарства міжнаціональних справ Генерального секретаріату міжнародних справ. Голова уряду заявив: "Франція, Англія, Америка, Бельгія, Румунія дуже цікавляться організацією української республіки. Але як люди обережні, їх правительства, дбаючи за свої інтереси й користі, вони дожидають повного визнання нашої республіки. А коли знайдуть потрібним, вони простягнуть нам руку, якщо ми вважатимем потрібним цю руку приняти. Жодних таємниць у нас не буде. Бсе буде робитися відкрито, по-демократичному".

Перший голова зовнішньополітичного відомства УНР (до 30.01.1918 року за н.ст.)-Олександр Шульгін народився у 1889р. на Полтавщині, закінчив Петербурзький університет, був дійсним членом НТШ. У 1908-1914 роках, під час навчання очолював столичну громаду ТУІІ, з квітня І9І7р,-член Центральної й Малої Рад, з липня-генеральний секретар міжнаціо-нальних справ. За гетьманату Скоропадського-співпрацівник МЗС, посол у Софії, у І9І9р.-член української делегації на Версальській конференції, голова делагації на асамблею Ліги Націй у Женеві. Провадив активну політичну роботу в еміграції, очолював уряд УНР в екзилі, був ініціатором і віце-президентом Міжнаціональної Вільної Академії в Парижі (1952-1960 рр.).

Буквально на наступний день після створення генерального секретаріату міжнародних справ за кордон із спеціальною місією було відряджено українського офтцера-інженера Юрія Гасенка (1894-1933 рр.). Ним було засновано у Швейцарії Заклад УНР з функціями посольства, консульства і прес-бюро одночасно, щоб у разі необхідності поділити Заклад на три самостійні закордонні установи. Прес-бюро Закладу мало свої репрезентації у Відні, Берліні, Парижі, Лондоні, Римі та в інших столицях і "поставило на широку ногу пропаганду в пресі всього світу справи України". Гасенком було також створено Українсько-швейцарський комерційний заклад з капіталом 20 млн.карб. Енергійно діючи український офіцер домігся зустрічі з президентом та МЗС Швейцарії (що тоді ще офіційно не визнала Україну) і переконав їх у необхідності надіслати до Києва українського дипкур'єра. За даними ЕУ Гасенко став винахідником моторного човна (т.зв."морської блохи").

На другу половину грудня І9І7р. припадає пік зносин ЦР з державами Антанти. 21 грудня Табуї ще раз звернувся до Шульгіна з нотою, в якій повідомив, що французький уряд офіційно призначив його комісаром при уряді УНР. А наступного дня в будинку генерального секретаріату внутрішніх справ відбулася церемонія офіційного прийому Винниченком Табуї, новопризначеного віце-консула Франції Арке та військових атташе полковників Ваніо і Денса. Винниченко, відповідаючи комісарові у своїй промові, сказаній французькою мовою, висловив почуття задоволення, з яким уряд УНР прийняв звістку про призначення при ньому офіційного представника Франції, і зазначив: "В наших серцях завжди жили симпатії до республіканської Франції, бо в традиціях українського народу завжди живі були ідеали, за здійснення яких боролась французька демократія. Історичний шлях, пройдений французьким народом в його постійному стремлінню до перетворення у дійсність початків волі, завжди був повчаючим для всіх народів у їх зусиллях до визволення".

У ті ж дні до Генерального секретаріату "завітав" колишній англійський консул в Одесі Піктон Багге і вручив Винниченку ноту про призначення його представником Великобританії в Україні. В ній, зокрема, говорилося: "Мій уряд...підтримуватиме з усіх своїх сил Український уряд у завданнях, які він розпочав ще до створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії й людськости".

Таким чином, виходило ніби дві найбільші європейські й світові демократії визнали суверенність української держави ще в той час, коли її соціалістичні керівники були не в змозі відректися від ідеї федерації з Росією. Історична доля, на перший погляд, давала унікальну нагоду українському народу. Але якими ж були реальні, не декларативні, плани Антанти відносно України? Останній рядок ноти Багге й розкривав причину інтересу Франції й Англії до української справи. Як зазначав добре поінформований сучасник, П.Христюк, "плани-пропозиції представників Антанти зводились до того, щоб утворити з українців-вояків кілька корпусів, які разом з чехословацькими полками, сформованими з австрійських полонених і мобілізованих чехів-колоністів з України, а також поляками, зайняли б найважливіші пункти на румунському й південно-західному (українських) фронтах і у такий спосіб притягували б на цих фронтах певну кількість війська Центральних держав".

Зрозуміло, що така перспектива аж ніяк не влаштовувала Україну. Ніхто не хотів умирати за інтереси союзників, і проблема полягала лише в тому, в який спосіб домогтися миру, оскільки після більшовицького перевороту, який вдався значною мірою завдяки вмілій антивоєнній агітації, жодні сумніви в цьому відпали. Але ЦР дала себе випередити у справі ініціативи мирних переговорів Раді Народних Комісарів. Доки українські з'їзди виносили резолюції про потребу негайного "демократичного миру" більшовики просто запропонували німцям почати переговори про перемир'я. Вони відкрилися неподалік від Вільно вже 20 листопада, й 2 грудня було підписано договір про перемир'я на 28 днів. За таких умов перед українськими лідерами відкривалися два шляхи: боротися за мир "самотужки", бо ж іти до нього спільними, колективними зусиллями.

Вибір було зроблено на користь другого варіанту, але оскільки ЦР не визнавала РНК центральним урядом Росїї, вона звернулася в цьому питанні до краєвих антибільшовицьких урядів Башкирії, Дону, Кавказу, Кубані, Криму, Молдови, Сибіру із закликом до створення нового федеративного уряду, котрий і мав би вести мирні переговори. Подібний утопічний проект ЦР не мав тоді жодних шансів втілитися у життя і, навпаки, тільки загострив відносини з РНК, який з першого дня існування вважав себе повноправним "центральним'" урядом Росїї. Зрештою, це стало однією з причин конфлікту, що привів до збройної агресії радянської Росії проти УНР.

Прагнучи перехопити у більшовиків ініціативу, II грудня І9І7р. Генеральний секретаріат звернувся до всіх країн-учасниць воєнних дій і нейтральних держав з нотою, в якій говорилося, що УНР "стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної власті в Росії", висловлювалося негативне ставлення до переговорів між делегаціями РНК та країн Четвертого союзу, що розпочалися в Бресті, зокрема щодо прагнення більшовицької делегації представляти всю територію Росії, тоді як справа миру повинна бути вирішена на міжнародному форумі за участю всіх воюючих держав.

Дуже скоро-15 грудня-на ім'я Винниченка і Шульгіна надійшла відповідь від представників Центральних держав: державного секретаря закордонних справ Німеччини фон Кюльмана, міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа Оттокара Черніна, міністра юстиції Болгарії Попова і державного секретаря закордонних справ Туреччини Месімі-Бея.У ній говорилося: "Нота Генерального Секретаріату УНР до всіх воюючих і нейтральних держав вважає за безумовно потрібне, щоб представники УНР взяли участь в переговорах в Берестю-Литовськім. Німеччина, Австро-Угорщина, Болтарія і Туреччина вважають необхідним зазначити, що вони готові привітати участь представників УНР в мирових переговорах в Бе- рестю-Литовськім".

Відразу ж на зборах ЦК УСДРП і УПСР була вибрана українська делегація в складі генерального секретаря торгівлі й промисловості В. Голубовича (голова), М. Любинського, М.Левитського М.Полозова і О.Севрюка. За свідченням Д.Дорошенка, "їдучи до Берестя, українська делегація не мала докладних Інструкцій від уряду, ні від ЦР. Тільки М.Грушевський мав з делегатами конференцію, на якій дуже докладно з'ясував їм, чого вони мають домагатися при переговорах, особливо щодо територіяльних умов. Делегація мала домагатися включення в склад УР цілої східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя,-так,щоб ні одного клаптика української землі не залишилося під чужим пануванням... Коли б Австро-Угорщина не погодилась на уступку приналежних їй територій (що було більше, ніж імовірно!),то Грушевський ставив як необхідну умову ведення переговорів-створення з усіх українських земель Австро-Угорської монархії окремого коронного краю з якнайширшою автономією". Так викристалізувався й перейшов у практичну площину ще один з головних_напрямків_ зовнішньої політики ЦР-боротьба за соборність українських земель.

Та шлях ЦР у "велику" політику був затьмарений конфліктом її з ленінським Раднаркомом. Особливе роздратування більшовиків викликало те, що ЦР не визнавала Раднаркому як загальноросійського федерального уряду, тому РНК, у свою чергу, хоча й припускав право УНР на існування, але теж не визнавав ЦР як її правомочного представника. Щодо останнього твердження, то на виборах до Всеросійських Установчих зборів восени 1917р. за українські партії, що входили до ЦР, було подано 75% голосів і лише 10%-за більшовиків. З погляду міжнародних відносин позиція, зайнята РНК відносно ЦР була прямим втручанням у внутрішні справи УНР як суверенної країни, до того ж це було порушенням більшовиками свого ж програмового гасла щодо права націй на самовизначення аж до відокремлення. Коли стало реальністю здійснення цього права Україною, на ЦР було покладено відповідальність за розпалювання в державі громадянської війни, зокрема в таємних контрреволюційних переговорах з ген.Каледіним.

З цієї причини 30 листопада 1917 р.Генеральний Секретаріат ви-ступив із спеціальним роз'ясненням, в якому говорилося: "Розпускаються чутки, ніби ЦР веде таємні переговори з козаками проти Народних Комісарів. Як доказ приводиться те, що генеральний Секретаріат дозволив вихід козачих військ на Дон і не пропустив большевицьких ешелонів для походу проти козаків. Генеральний Секретаріат заявляє: ніяких таємних переговорів з козаками не ведеться. Ведуться з ними переговори про утворення Центрального правительства усієї Російської Республіки, але такі самі переговори ведуться із народним Совєтом у Петрограді, і з Правительством Сибіру, і з Правительством Кавказу, і правительствами других республік. Генеральний Серетартат всім цим правительствам пропонує організувати Центральне Правительство".

Та більшовики побоювалися, що у новому коаліційному уряді їх буде меншість. Активізація роботи генерального військового секретаріату по створенню українізованих військових частин не на жарт стурбувала РНК. 27 листопада 1917 р. радянський Верховний головнокомандувач М.Криленко видав наказ, яким хоча і визнавалося право кожної національності на створення своїх військових формувань, проте робилося застереження, що їх формування "може мати місце при умові проведення в їхньому внутрішньому устрої тих же принципів, на яких перебудовується в останній час і російська революційна армія, а т.з. нейтралітету даної національності у ставленні до внутрішньої боротьби політичних партій в Росії допущена бути не може, поскільки інтереси трудових мас всіх національностей цілком однакові". Більшовицький Раднарком не тільки присвоїв собі право бути взірцем політичної досконалості для інших народів, а й примушував їх втягуватися у громадянську війну в країні всупереч їх волі, ігноруючи при цьому національні особливості й права.

З грудня Криленко видав новий указ, який забороняв українізацію армії, того ж. дня Раднарком схвалив написаний Леніним і Троцьким "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради". Звинувачення з боку радянського уряду зводились до того, що, відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська, ЦР дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. Для ЦР як представника суверенної держави ці вимоги були неприйнятними, тому вона дала негативну відповідь (5 грудня за підписами Винниченка і Петлюри), мотивуючи її такими аргументами: 1) кожна суверенна держава повинна мати свою армію, а тому і надалі проводитиме формування українських військових частин, 2) ЦР не може припинити пропуск козачих частин на Дон, бо це поставить її у стан війни з ними. Роззброєння загонів Червоної гвардії пояснювалося тим, що УНР, як суверенна держава, не може дозволити перебування на своїй території чужої армії.

6 грудня 1917 р. Грушевський заявив, що "народні комісари" не мають права ввтручатися в українські справи, а у прийнятій того ж дня на Всеукраїнському з'їзді Рад резолюції (проти 2, утрималось теж 2) ультиматум визначався як "агресивний крок проти УНР". У відозві З'їзда рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України говорилось: "РНК на словах, нібито визнає право націй на самовизначення аж до відокремлення, але тільки на словах. Мабуть, народні комісари дозволяють самовизначення тільки власній партії, усі інші групи населення й народи вони, як і царський уряд, прагнуть силою зброї підкорити своїм вимогам''. Одночасно Грушевський повідомив делегатів з'їзду про те, що в Україну вже вступили війська Раднаркому. Оскільки І Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку ЦР, 5 грудня більшовицькі й лівоесерівські делегати (124 чол.), котрим не вдалося повести роботу з'їзду за своїм сценарієм, залишили його і переїхали до Харкова.

Остання спроба порозуміння з РНК мала місце наприкінці грудня 1917 р., коли Винниченко і Порш в розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді (20.12) підкреслили, що основою для переговорів між ЦР й РНК може бути визнання УНР і заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. РНК Росії наступного дня дійсно надіслав ГС ноту з пропозицією почати переговори про припинення війни. 24 грудня у відповіді ГС було сформульовано 4 умови, на яких він згоджувався на це: а)припинення воєнних дій і виведення радянських військ із території УНР, б)офіційне визнання УНР та заява РНК про невтручання у внутрішні справи України, в) федеративний зв'язок України та Росії, г) узгодженість боротьби з контрреволюцією.

Однак, жодної відповіді з Петрограда не надійшло, адже більшовики, незважаючи на численні декларації про "самовизанчення націй аж до відділення", ніколи не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права. Після проголошення в Харкові 12 грудня Української радянської республіки всі проблеми "зіткнення суверенітетів" відпали самі собою, й РНК діяв вже тільки "в інтересах і на прохання", дбаючи про те, як абсолютно відверто сказав Сталін у листі до українців тилу й фронту,"щоб уся влада на Україні належала українському народу, тобто українським робітникам і селянам, солдатам і матросам". А за таких умов могли стати в нагоді тільки принципи "прозорих кордонів" і єдиного партійного простору.

До того ж ЦР заборонила відвозити хліб за межу України (знову сучасна аналогія), що одразу ж викликало рішучу протидію з боку більшовицьких організацій. Це була ще одна грань конфлікту: суть її висвітлив Грушевський фразою: "Хлібець, вуголь, сахарець й інші добрі речі".

Тепер, підкреслював Грушевський, "наш націонаяьно-політичний рахунок" дійшов до найвищого рівня, але й протистояли йому вже не метушливі ліберали з Тимчасового уряду, а "полум'яні більшовики" з їх сталевою волею й патологічним прагненням пролити ріки крові в ім'я щастя майбутніх поколінь.

Тим часом, 19 грудня 1917 р. українська делегація на чолі з Б. Голубовичем прибула на Берестейські мирні переговори. Основною її метою був вихід УНР на міжнародну арену, утвердження її як суб'єкта міжнародного права, підписання миру без анексій і контрибуцій, що за-безпечив би об'єднання всіх українських земель у єдиній державі. Коли 24 грудня українці заявили, що вони бажають насамперед визнання України як самостійної держави, без чого не вважають можливим приступити до переговорів про мир, а умовою миру ставлять приєднання до України Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту в Східній Галичині, Буковині й Закарпатті, це обурило графа Черніна, і він іронічно запитав: хто властиво тут переможець і хто переможений?

Перший офіційний виступ Голубовича відбувся на пленарному засіданні 28.12.1917 р., він заявив: "Наша держава, УНР, починає теперішнім моментом своє міжнародне тонування, яке вона втратила більш як 250 років тому, і вступає в міжнародні зносини в цілім об'ємі своїх прав на цім полі". У відповідь на це МЗС Німеччини фон Кюльман заявив, що вітає українських делегатів, приймає до відома їх заяву, але все ж таки поставив питання щодо пропозиції з цього приводу російської делегації на чолі з Троцьким. Троцький відповів, що згідно з принциповим визнанням права кожної нації на самовизначення, аж до цілковитого відокремлення, він не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах. Голубович висловив Троцькому подяку за його заяву,а Кюльман уточнив, що питання про участь українців як самостійної делегації в мирних переговорах має бути знову обговорене між делегатами центральних держав і потім передане на обговорення загальних зборів усіх делегацій.

На пленарному засідання 30.12.1917 р. керівник австрійської делегації Чернін від імені чотирьох союзних країн заявив: "Ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним пред-ставництвом самостійної УНР; формальне ж признання чотирма союзними

державами УНР самостійною державою буде зазначено в мирному договорі", Троцький, у свою чергу, додав: "Що торкається самовизначення України, яке фактично відбувається у формі Народної Республіки, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республіками... Немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення".

Заява Троцького була на руку українській делегації, але виступ Черніна зовсім її не задовольнив. Українські представники були проінформовані, що становище Австро-Угорщини тяжке, мир для неї потрібний за всяку ціну, тому, хоч і становище ЦР було надзвичайно критичне, вони твердо стояли на своїх позиціях. На засіданні 31 грудня українська делегація знову зажадала Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту в Східній Галичині, Півн. Буковині та Закарпатті. І знову австрійський міністр у категоричній формі заявив, що й мови не може бути про територіальну цілісність монархії, Пого підтримали Кюльман і нач.штабу ком. Східним фронтом ген. Гофман. Та оскільки переговори з Троцьким, що використовував їх для пропаганди більшовицьких ідей, не приводили до бажаних наслідків, австро-угорські й німецькі делегати вирішили звернути більше уваги на українців.

Гофман у приватній розмові з Любинським і Севрюком пообіцяв свою допомогу щодо приєднання Холмщини до УНР (а не Польщі, яку він вважав утопією), але різко виступив проти українських домагань відносно австро-угорських областей. Потім він додав, що коли українські делегати хочуть мати формальне право заключити мир незалежно від того, чи підпише його радянська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність УНР. Питання про збройну допомогу Україні з боку Німеччини та Австро-Угорщини до підписання договору офіційно не ставилось. Про це можна судити як із запису розмов по прямому проводу між Києвом та Брестом, так і зі спогадів Е. Людендорфа та О. Севрюка.

5.01.1918 р. за пропозицією Троцького у переговорах було зроблено перерву, під час якої відбулася подія, що остаточно закріпила статус України і відкрила їй шлях до успішного завершення переговорів: проголошення повної самостійності УНР 11.01.1918. р. Але ситуація ускладнювалася невтішним становищем військ ЦР на фронтах і тим, що Харківський ЦВК рад постановив 30.12. не визнавати умов миру, заключеного делегатами ЦР, і відрядити з свого боку до Бреста власну делегацію в складі Ю. Медвєдєва, голови ВУЦВК, та народного секретаря з військових справ В. Шахрая. 15 січня в Києві вибухнуло більшовицьке повстання, під гуркіт гарматного і кулеметного вогню Мала Рада призначила нову делегацію на мирні переговори: О. Севрюк (голова), М. Левитський і М. Любинський.

Як згадував Севрюк, жодної серйозної наради з урядом неможливо було добитися, єдиний наказ був: "Заключайте якнайшвидче мир". "Проф. Грушевський жалкував,- продовжує Севрюк,- що нам, правдоподібно, не вдасться включити до України деяких незначних частин Підляшшя, про що Гофман не хотів нічого й чути з стратегічних причин, і погодився, що мир може бути заключений при умові створення зі Східної Галичини та Півн. Буковини австрійського коронного краю" . "Все це, -додає Севрюк,-робилося в атмосфері нервовій, непевній", ЦР навіть дала делегатам право ратифікувати майбутній мирний договір на випадок, якби вона була не в стані цього зробити. 16 січня, вночі Севрюк і Любинський виїхали спеціальним поїздом з Києва, на ст.Шепетівка вони потрапили до рук більшовиків і врятувалися лише завдяки мандату на право вести переговори з харківськими представниками. До того ж по приїзду до Бреста апарат Юза, що був у розпорядженні української делегації зіпсувався, і вона залишилася без зв'язку з Києвом.

Тим часом 18.01. ЦР затвердила новий склад уряду - Ради Народних Міністрів УНР на чолі з В.Голубовичем, котрий одночасно виконував обов'язки МЗС до розгону ЦР 29.04.1918 р. Нар. в 1883 р., за фахом- інженер-транспортник, з осені І917 р.- член ЦК УПСР, після гетьманського перевороту відійшов від активної політичної діяльності, але в серпні 1920 р. був заарештований у Км'янці-Подільському Особливим відділом 14-ї армії. Головний підсудний на харківському процесі в справі ЦК УПСР ( травень 1921 р.), засуджений на 5 років позбавлення волі, амністований, працював за фахом у промисловості, але в 30-х рр. був знову заарештований і засланий.

На заключному етапі переговори в Бресті велися в умовах, коли становище ЦР було дуже непевним: російські більшовицькі війська й українські червоногвардійці захопили Донбас, Катеринославщину, Полтавщину і Харківщину, більшу частину Херсонщини і Таврії, у самому Києві з великим зусиллями вдалося нейтралізувати повстання, але до міста підходили війська Михайла Муравйова. Цю обставину намагалися використати в своїх інтересах як делегація Радянської Росії, так і Німеччини та Австро-Угорщини. Молоді українські дипломати, серед яких не було жодного професіонала, достойно витримали цей тиск з обох боків, проявили волю і наполегливість у відстоюванні інтересів України.

Найдраматичніший момент настав тоді, коли до Бреста прибула делегація радянського уряду України, що увійшла до делегації Троцького. Медвєдєв і Шахрай заявили про неправомочність делегації ЦР представляти інтереси УНР, а Троцький хоча й прямо не пратестував проти участі в переговорах представників ЦР, але наголосив, що можуть бути визнані тільки такі укладені Україною умови договору, які затвердить уряд Росії. Єдиною обставиною, що певною мірою сприяла делегації Севрюка, було те, що О. Чернін на нараді у Відні 9.01.1918. під головуванням імператора Карла одержав від нього категоричний наказ: без миру з Україною не повертатись. Імператор погодився з поділом Галичини, але за порадою міністра фінансів пропонував оформити цю угоду як таємний додаток до мирного договору. Напередодні пленарного засідання 19 січня 1918 р. українська делегація отримала від Черніна текст німецько-австрійської декларації про офіційне визнання незалежності УНР, що вселяло певні надії на успіх.

На засіданні 19.01. українські делегати, що вели себе досить толерантно до російських дредставників, виступили з різкою відповіддю на заяви Троцького та Медвєдєва, викривши сутність політики більшовицького уряду, її нещирість та агресивність по відношенню до України. Особливо вразила присутніх промова Любинського, у якій він, зокрема, сказав: "Уряд більшовиків, який розігнав Установчі Збори та спирається лише на багнети наймитів червоної гвардії, ніколи не зважиться запровадити в Росії справедливі засади права на самовизначення, бо воно знає добре, що не лише численні республіки - Україна, Дон- щина, Кавказ та інші їх не признають своїм урядом, але й сам російський народ відмовляв їм це право."

Після цього виступив граф Чернін і заявив, що у зв'язку з тим, що глава російської делегації змінив своє ставлення до делегації ДР, висловлене раніше, делегації Центральних держав підтверджують свою попередню позицію і заявляють, що бачать підставу признати УНР "вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані заключати самостійно інтернаціональні договори". Де була велика перемога української дипломатії: вперше перед усім світом Україна одержала підтвердження свого визнання як суверенної, незалежної держави, суб'єкта міжнародного права.

Керівник австрійської делегації, очевидно, не був упевнений, що Троцький говорить правду про ситуацію в Україні, проте все ж вирішив скористатися скрутним становищем ЦР, Коли обдві сторони приступили до вироблення конкретних умов миру, Чернін запросив українських делегатів до себе й у присутності Кюльмана і Гофмана запропонував негайно підписати договір, який складався б усього із 3 пунктів: 1)загальне констатування, що стан війни між центральними державами і УНР закінчився, 2)мусять бути встановлені дипломатичні й консульські відносини між обома сторонами, 3) УНР зобов'язується поставити І млн. т збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші справи можуть бути врегульовані між зацікавленими урядами пізніше.

Це був відвертий тиск на українських делегатів, але вони не дали себе спровокувати: Севрюк заявив, що дасть відповідь завтра, а між собою делегація вирішила ніяк не реагувати на запропонований проект, а натомість негайно виробити власний, що й було здійснено в ніч з 20 на 21.01. Як засвідчив учасник тих подій М.Залізняк, "той текст договору, який опубліковано, як мирний договір, це є лише докладніше розроблений і доповнений спеціальними деталями проект української мирної делегації. Таким чином ... в такій многоважній справі, як вироблення тексту мирного договору, ініціатива і основний нарис його належали власне не "старим і досвіченим" дипломатам центральних держав, а "молодим, неосвіченим і недосвідченим” українським делегатам ЦР".

Наполегливо відстоювали українські делегати інтереси своєї держави і під час роботи в комісіях. Так, у юридичній комісії, де Україну представляв М. Левитський, обговорювалося питання про обмін полоненими, Німці вимагали ввести у договір пункт про взаємну оплату за них, що було на користь Німеччини, Левитський на це не погоджувався, пропонував, щоб обмін полоненими відбувся без будь-яких грошових розрахунків. З німецької сторони вів переговори Кріге, дуже досвідчений дипломат, що брав участь у багатьох міжнародних конференціях і знав напам'ять усі міжнародні акти. Як згадував Севрюк, на цих безконечних засіданнях кожних 5 хвилин Левитському пропонували новий текст і кожного разу, коли читання доходило до слова "цалєн" (платити), він відмовлявся слухати далі. Тоді Кріге вирішив замінити це слово іншими синонімами, але коли в перекладі виявлялося, що це нове слово все-таки означало "цалєн", Левитський знову хитав головою і відхиляв цей текст". В результаті була-таки прийнята українська редакція.

Чернін з Кюльманом зрештою переконалася, що спровокувати чи залякати українських дипломатів їм не вдається, і від'їхали до Берліна, щоб остаточно вирішити з власними урядами домагання української делегації. На державній нараді у Берліні 23-24.01.1918 р. було вирішено за всяку ціну заключити з Україною мир і надати їй збройну допомогу, якщо вона сама її попросить, тоді ж було ухвалено якнайскоріше підписати мир з Румунією і Росією, а коли б з Троцьким не вдалося досягти порозуміння, то зірвати переговори і розпочати військовий наступ.

Після повернення Черніна і Кюльмана до Бреста 25.01.для української делегації .настали дні глибоко драматичного напруження. Ще раніше Гофман категорично заявив, що на випадок відступу українського уряду з Києва мир з УНР не буде заключено. Троцький відразу ж по приприбутті глав німецької й австрійської делегацій сповістив їх, що у нього є незаперечні докази залишення ЦР Києва (це відповідало дійсності) і запропонував вислати для перевірки на кордон комісію з 3-х представників - українського, російського і австрійського. Українська делегація теж мала відомості про катастрофу в Києві, але Троцький чомусь передумав. Наступного дня перед полуднем уже спеціальний кур'єр ЦР -повідомив Севрюка про падіння Києва, але той приховав звістку від партнерів по переговорах і в лічені години довів справу до кінця.

У ніч з 26 на 27 січня ( 8-9 лютого за н. Ст.) 1918 р. відбулося спершу підписання делегаціями УНР та Австро -Угорщини таємної угоди про створення з українських земель Галичини та Буковини окремого коронного краю у складі Австро-Угорщини, а потім ( у 2 год. 27.01.)-головного мирного договору між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Однак виконання таємної угоди було поставлене в залежність від реалізації Україною надлишкових І млн. т збіжжя центральним державам до 31.07.1818 р. До того ж, як повідомляв Чернін Відень 27.01., у таємному протоколі передбачалося "виставлення військового і технічного персоналу" з боку центральних держав, щоб забезпечення вивозу хліба опинилось в руках Австро-Угорщини і Німеччини. Навіть ратифікацію мирного договору Австро-Угорщина ставила у залежність від результативності роботи київської змішаної комісії для торгівельних відносин. Проте в жодному з підписаних документів (крім вищеназваних ще додаткові договори з Німеччиною й Болгарією) про пряму збройну допомогу Україні не йшлося,

"Для української держави, - зазначив Винниченко,- цей мир безперечно був би з різних боків дуже корисний. Перш усього, ним українська держава визнана такими поважними суб'єктами міжнародного права, як центральні держави. А маючи до цього на увазі ще визнання Англії та Франції, можна було би тепер її уважати цілком повноправним, рівним членом світових держав... Словом, мир цей був би дуже корисним і для Української держави й для її Уряду, коли і... коли б при цьому була одна умова, а саме: коли б при цьому мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру".

Як тільки був підписаний мирний договір, українська делегація почала переговори з німцями і австрійцями про збройну допомогу УНР, не приховуючи критичного стану її уряду. Проте, хоча у німецького командування ще до підписання миру був вироблений план збройної інтервенції для забезпечення вивозу з України продовольства, Гофман відповів, що надання допомоги - справа надто тяжка і вимагає довгої підготовки. Те ж саме заявив австрійський військовий представник Глез. Тоді Севрюк виїхав до Відня, щоб особисто домовитися про військову допомогу. Конкретної відповіді він не отримав, але змушений був піти на дві поступки щодо реалізації Брестського мирного договору. По-перше, під приводом того, що текст таємної угоди про поділ Галичини з вини Севрюка став відомий українським і польським депутатам парламенту, її український примірник було передано на зберігання до німецького МЗС з подальшим поверненням австро-угорському уряду після створення автономного коронного краю. А по-друге, Севрюк змушений був погодитися на зміну п.2 ст.II мирного договору в тому смислі, щоб змішана комісія за участю польських представників, яка мала визначити кордони між Україною і Польщею, не прив'язувалася в своїй роботі до наперед встановленої в договорі лінії, а мала змогу провести кордон і на схід від неї.

Тим часом, Гофман заявив у Бресті Любинському, що Німеччина вирішила вислати своє військо в Україну і що він має підписати вже готову відозву до німецького народу з проханням надати військову допомогу для охорони "північних меж від дальшого просування ворога". Український представник був поставлений перед фактом і 30.01. підписав документ. Українська делегація прохала лише, щоб на фронт були відряджені військові формування з українців-полонених і українські частини австрійської армії, але новоявлені союзники з 8.02. рушили в УНР регулярні німецькі й австро-угорські війська.

Як згадував пізніше Севрюк, коли він між Сарнами і Житомиром побачився з Грушевськмм і розповів про наслідки Брестських переговорів, голова ЦР розплакався: прихід німців в Україну був драмою його життя. Ті, що до цього часу, в своїй ненависті до всього українського, обкидували його наклепами й клеветою, ніби він служить знаряддям австрійської або німецької інтриги, тепер діставали в свої руки зброю проти нього: так, дійсно, німці йшли рятувати українську державність на заклик того уряду, на чолі якого стояв він, Грушевський. Та прихід німців був фактом, з яким треба було рахуватись і який потрібно було якось пояснити українському населенню, що недавно вважало їх за ворога.

Сам Грушевський так пояснював прихід німецького війська в Україну: "В інтересах Німеччини, щоб Україна була самостійна і сильна, і вони помагають нам для цього. Військо їм потрібне самим, і тому їхні полки зостануться тільки доти, доки вони будуть потрібні нашому правительству для очищення України. Їм наказано не грабувати, не кривдити українську людність, бо німецьке правительство хоче, щоб поміж Україною і Німеччиною були щирі і дружні відносини - щоб українська людність дивилась на німців, як на своїх приятелів".

Таким чином, Брестський договір докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії, цілком природно, що на той час для неї на перше місце вийшли Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією й Францією, навпаки, припинилися. Останнім позитивним наслідком такого звороту подій було те, що згідно ст.6 мирного договору Росії з центральними державами вона зобов'язалася негайно заклю-чити мир з УНР, вивести з її території свої війська і визнати умови договору від 27.01.1918 р. , а також розпочати переговори з УНР щодо визначення державних кордонів.

З ініціативою про негайне проведення таких переговорів українська делегація виступила ще у Бресті, але Г.Сокольников, який очолював після від'їзду Троцького російську делегацію, відмовився їх почати, мотивуючи це відсутністю необхідних повноважень. Однак спроби більшовиків зберегти контроль хоча б над частиною України зазнали невдачі (мається на увазі створення 27.01,1918 р, Донецько-Криворізької республіки та одночасно Одеської радянської республіки), а загроза перенесення бойових дій на територію самої Росії змусила РНК дати позитивну відповідь на телеграму Ради Народних Міністрів УНР від 30.03. , в якій пропонувалося "припинити стан війни між двома державами і визнати окремою угодою наші кордони і наші правові відносини".

Останнім значним зовнішньополітичним актом ЦР була спроба вирішення Бессарабського питання. Спершу відповідно до власних федералістських поглядів керівництво ЦР вітало утворення 2.12,1917 р. Молдавської Народної Республіки , проголошеної "Сфатул Церієм" (Крайовою Радою) в складі Російської Федеративної демократичної республіки ( котру, як вище зазначалося, потрібно було ще сформувати). Свої міждержавні стосунки УНР і МНР здійснювали насамперед на грунті "спільної боротьби з більшовицькою анархією, фронті і в тилу", про тісне співробітництво ЦР і "Сфатул Церій" свідчив і той факт, що перше засідання останнього проходило 8.11.1917 р. у Кишиневі під охороною національних молдавських і українських військ. Вони навіть відкладали до кращих часів вирішення спірного питання про майбутнє Придунайських земель, Лівобережжя Дністра і Хотинщини, заморозивши "питання територіальних претензій один до одного до установчих зборів".

Однак союзницькі стосунки УНР і МНР виявилися нетривкими: керівництво молдавського парламенту, де переважали прибічники приєднання Бесарабії до Румунського королівства, прийняло рішення запросити румунські війська для забезпечення "належного порядку". Цим самим блокувалися претензії УНР щодо вищевказаних територій (Придунайська територія і Хотинщина (лівобережжя Дніпра відійшло до УНР як одна з 30 її земель, Подністров'я - з центром у Тирасполі) , котрі етнічно тяжіли до України. Протягом кінця грудня 1917 - лютого 1918рр. уся

Бесарабія, була зайнята румунськими військами. У відповідь 3.03. Голу-бович надіслав ноту протесту урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії. В ній зазначалось: „Українське правительство вважає, що всяка зміна бувшої румунсько-російської границі, особливо в її північній і полудневій частинах, глибоко порушує політичні і економічні інтереси УНР...З огляду на те, що тепер значна частина Бесарабії зайнята румунськими військами, і питання про дальшу державну приналежність Бесарабії могло бути предметом нарад на Бухарестській мировій конференції, Правительство УНР вважає обговорення і вирішення цього питання за можливе лише при участі і за згодою Українського Правительства”.

10.03. ЦР було призначено О.Севрюка повноважним посланником до Бухареста з дорученням підписати мирний договір з Румунією і домогтися від неї визнання УНР, 24.03. він відбув до Бухареста. Тим часом голова румунського уряду Маргіломан, поінформований," що в Брестській угоді від 27.01. ніде не згадувалась Бесарабія, як край, що знаходиться під суверенітетом УНР, готувався до поїздки у Кишинів, щоб своєю присутністю на засіданні "Сфатул Церій" сприяти "швидкому і безболісному" вирішенню питання приєднання Бесарабії до Румунії. Й дійсно, 9.04.1918 р. під '"охороною" 250 румунських солдат "Сфатул Церій" проголосував за "умовне приєднання" Бесарабії до "матері-Румунії". Українська, німецька та болгарська фракції парламенту зробили заяву, що їх "не уповноважили рішати такі важливі питання, а що таке питання може вирішити референдум".

Керівники ЦР, які сподівалися на добросусідські і навіть союз-ницькі стосунки з Румунією і МНР, відчули себе ошуканими. І2.04. на засідання Малої Ради було винесене питання про державні кордони УНР з Молдавією, Грушевський, добре обізнаний з проблемами етнічного розселення українців у Бесарабії, переконливо довів депутатам, що УНР має повне право не визнавати ухвали "Сфатул Церій" і Румунії про злуку"за акт виявлення волі всіх народів, які населяють Бесарабію". Наступного дня було прийнято "Заяву румунському урядові", в якій засуджувалась анексія Бесарабії, а рішення "Сфатул Церій" кваліфікувалося як неправомірне. В заяві за підписом Голубовича і Любинського, що був тоді керуючим МЗС УНР, також містився заклик до румунського уряду переглянути свою позицію і дати можливість вільно самовизначитись "всьому бесарабському населенню".

23.04.1918 р. у Києві був підписаний "Генеральний господарський договір між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною", за яким уряд УНР зобов'язався поставити 60 млн.пуд.хліба, 2 млн.750 тис.пуд.худоби у живій вазі, багато картоплі, цукру, сала іншої с-г. продукції в обмін на с.-г. машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на території УНР товари.

Зовнішня політика Української держави П. Скоропадського

Закордонна політика гетьманського уряду, за загальним визнанням, була чи не найпозитивнішою (поряд із культурно-освітньою) в загальному історичному балансі правління П. Скоропадського. Багато в чому цим ми можемо завдячити беззмінному керівнику зовнішньополітичного відомства Української держави (з I9.05. до І4.11.І9І8 p.) Дмитру Дорошенку. Через багато років, згадуючи тогочасні обставини, він писав: "Вступаючи до гетьманського кабінету, я був свідомий того, що ... викличу до себе неприязнь з боку деяких українських кругів, наприклад есерів або есдеків... Але я гадав, що роблю правильно і в згоді з інтересами української справи... Я вважав, що коли так сталося, що на чолі України вже не стоїть ЦР з її політикою, яка вже двічі збанкрутувала, що коли настала інша форма влади з іншим соціальним підкладом, то діло справжніх українських патріотів дбати, щоб і при новій формі продовжувалось будування самостійної Української держави на твердо національному грунті, нема нічого легшого, як одійти на бік і критикувати, склавши руки; але в самий грізний час усунення від активної участі в державній роботі - це злочин... Нехай багато з того, що робить сучасний уряд, нас не задовольняє, але все це можна буде змінити й переробити, коли біля фактичної влади стоятимуть свої люди, бо діло ж не в принципах і гаслах, а в людях".

Д.Дорошенко народився 1882 р. в старому козацько-гетьманському роді на Чернігівщині, навчався у Варшавському, Петербурзькому і Київському університетах (зак. 1909 p.). Очолював українську студентську громаду в Петербурзі, редагував журнали "Украинский Вестник" і "Україна", тижневик "Дніпрові Хвилі" і єдину українську щоденну газету "Рада", організовував сільські "Просвіти" на Катеринославщині й брав діяльну участь в українському ліберально-демократичному русі, працював у Катеринославській архівній комісії й УНТ в Києві, викладав історію в комерційних школах Києва і Катеринослава. Під час Світової війни був уповноваженим Союзу міст на території окупованої російськими військами Галичини і Буковини, після створення ЦР був заступником її голови, з квітня І817 p.- крайовим комісаром Галичини і Буковини та губернським комісаром Чернігівщини. В еміграції після 1919 р. очолював Український науковий інститут у Берліні, був професором УВУ, Карлового університету в Празі, Варшавського університету, з 1945 й до смерті в 1951 р. очолював УВАН. Автор бл. І тис. праць з історії й історіографії України, історії культури, літератури й церкви.

Головним завданням зовнішньої політики Української держави було налагодження визнання її з боку інших країн і визначення якнайсприятливіших для її існування кордонів.

Пріоритетне місце серед європейських держав для України, як і раніше, посідали Німеччина і Австро-Угорщина. Проте на заваді налагодженню нормальних українсько-німецьких міждержавних стосунків була місцева військова окупаційна влада, яка своїми надмірними вимогами і втручанням у внутрішні справи української адміністрації викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліна. Після юридичного визнання влади Скоропадського Німеччиною і Австро-Угорщиною 2.06.1918 р. головою української дипломатичної місії в Берліні замість Севрюка було призначено барона Ф. Штайнгеля, 24.07.1918 ратифіковано мирний договір /від Німеччини його підписав кн. Штольберг-Вернігероде, а від України - В.Липинський/, а 4-17.09.1918 після попередньої домовленості кайзера Вільгельма II з головою ради міністрів України Ф.Лизогубом відбувся офіційний візит до Берліна гетьмана Скоропадського.