Натомість, коли у 1246 р. у війні з угорцями раптово помер уже згаданий австрійський герцог Фрідріх ІІ Бабенберг, який не залишив спадкоємців, і Австрію захопив майбутній чеський король Пржемисл ІІ Оттокар (1253-1278 рр.), Данило пристав на пропозицію Бели ІV та Інокентія ІV одружити свого сина Романа з племінницею померлого Гертрудою. Шлюб було укладено 1252 p. під Віднем, але угорські й польські союзники слабо підтримали Романа Даниловича у боротьбі з чеським королем, і наприкінці 1253 p. він. мусив тікати до батька. Після тривалих воєн з 1282 p. в Австрії укріпилася династія Габсбургів. Варто згадати ще про один династичний шлюб того часу: Данилової доньки Софії з графом Тюрингії Шварцбургом, їхній син додав до свого прізвища слово "ройсен", і після цього так називалася велика провінція Тюрінгії.

Складні зв'язки встановилися у Данила з польськими князями: після смерті 1227 р. Лєшка Білого почалися міжусобні війни, в яких Данило підтримував брата останнього Конрада І Мазовецького та його синів, у 1243 p. він навіть заволодів Любліном. Після ж смерті Конрада у 1247 р. галицько-волинський король підтримував добрі зв'язки з обома лініями польських князів - краківською та мазовецькою, скріплені шлюбом його доньки Предслави із сином Конрада І - Земовитом І Мазовецьким (1248-1262 рр.).

Тим часом у Данила Галицького з'явився новий ворог - на півночі - Литва. Спершу між обома державами підтримувалися мирні стосунки, у 1252 p., після смерті першої дружини, Данило навіть оженився з племінницею великого князя литовського Міндовга. Однак стрімке зростання могутності останнього викликало почуття небезпеки у галицько-волинського короля і примусило його в союзі з тевтонськими лицарями оголосити війну Литві. Вона закінчилася у 1254 p. одруженням молодшого сина Данила Шварна з донькою Міндовга і передачею Романові, що саме повернувся з Австрії, Чорної Русі з центром у Новогрудку. Держава Данила Галицького поширилася далеко на північ, аж до басейну Німану й Нарева, а Шварно у 1263-1269 pp. був великим литовським князем (у 1263-1267 рр. як співправитель Войшелка Міндовговича). Литовська політика була найбільш вдалою зовнішньополітичною акцією Данила Галицького.

Протягом 50-х pp. ХІІІ ст. Данило Галицький неодноразово воював з татарами й до 1259 p. постійно одержував над ними перемоги. Галицький книжник з гордістю записав у своєму літописі: "Данило, мав рать з Куремсою, ніколи не боявся Куремси, ніякого зла не міг йому заподіяти Куремса”. Лише коли в Сараї вирішили надіслати проти непокірного короля величезну орду найдосвідченішого татарського полководця Бурундая, Данило не зміг вчинити йому опір і змирився з необхідністю поновити залежність від Орди. t все ж таки економічна та військова міць н незалежна зовнішня політика Галицько-Волинської держави була збережена.

Пріоритетні напрямки зовнішньополітичної діяльності Данила Галицького до кін. 1-ї чверті ХІV ст. більш-менш успішно поглиблювалися його нащадками. На перше місце поступово вийшли відносини з Польшею. Після смерті Болеслава V Малопольського (сина Лєшка Білого) у 1279 р. Лев Данилович (1264-1301 рр.) навіть виступив претендентом на краківський престол, але невдало, що викликало кількарічну війну, яка закінчилася у 1289 p. захопленням українцями Любліна. Син Лева - король Юрій І (1301-1315 рр.) поріднився з куявською лінією польських князів, одружившись з сестрою Владислава ІV Локетка, майбутнього польського короля у 1320-1333 рр. Синів Юрія І - Андрія і Лева II (1315-1323 рр.) - Локеток у листі до папи римського називав "останніми руськими князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу".

Посилився вплив Галицько-волинського королівства і в Угорщині. Під час однієї з воєн, у 1281 p., Лев Данилович відібрав в Угорщини Закарпаття з Мукачевом, до 1945 p. українська держава не матиме таких кордонів. А в 1315 p. одне угорське угруповання феодалів навіть зверталося до Андрія і Лева II з пропозицією стати кандидатом на королівський престол на противагу представнику французької династії Карлу-Роберту Анжуйському (1308-1342 рр.). Активну підтримку Романовичам у боротьбі за угорську корону надавало сильне русинське лобі, очолюване Петрунею Петровичем - наджупаном Земплинського і Ужанського комітатів. Саме він, як довів історик Дмитро Шурхало, прийняв до себе рештки розгромленого перед тим у Франції Ордену тамплієрів (інші вцілілі храмовники знайшли собі притулок у вождя шотландських борців за національне визволення короля Роберта Брюса та королів Кастилії й Арагону, що вели реконкісту). Зрозуміло, що представники найвпливовішого ордену Середньовіччя виступили в конфлікті за корону Святого Іштвана на боці супротивників папського висуванця Карла-Роберта Анжуйського - Романовичів.

Коли ж боротьба закінчилася в 1317 р. перемогою папської партії, тамплієри на чолі з Петрунею Петровичем перейшли Карпати й одержали від Льва ІІ замок, відомий в угорських хроніках як Мачк (за деякими даними, мистецтво виноробства в Закарпаття занесли саме тамплієри). Звідти вони продовжували робити напади на угорську територію аж до загибелі в 1322 р. Петруні Петровича, а наступного року, за свідченням французької дослідниці Маріон Мельвіль, тамплієри взяли участь „в останній битві з татарами”. Очевидно, йшлося про битву 1323 р., в якій загинули останні представники династії Мономаховичів-Романовичів по чоловічій лінії, що стало однією з головних причин династичної кризи, котра, зрештою, призвела до упадку Галицько-Волинської держави.

Стосунки з Чехією деякий час після смерті Данила Галицького продовжували залишатися напруженими внаслідок війни за австрійську cпaдщину. Лев Данилович згадується у австрійській хроніці як союзник Рудольфа ІІ Габсбурга (1282-1290 рр.) у його боротьбі з чеськими Пржемисловичами, та згодом Лев І установив дружні зв'язки з новим чеським королем Вацлавом II (1283-1305 рр.) і відвідав його у 1289 та 1299 pp.

В останній період свого існування Галицько-Волинська держава на європейській арені дедалі більше орієнтувалася на союз із Тевтонським орденом, що було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що відчутнішим був натиск Литви на північні окраїни держави. Проте у 30-х pp. ХІV ст. міжнародне становище королівства значно ускладнилося: Польща вийшла зі смуги міжусобиць під твердою рукою Володислава Локетка, а за його сина Казимира ІІІ Великого (1333-1370 рр.) перейшла в наступ на Русь, Угорщина теж зміцнилася під новою династією Карла-Роберта Анжуйського. Хоча татари поступово перестали дошкуляти, але на півночі виріс небезпечний агресивний сусід в особі великого князя литовського Гедиміна, що знову .об'єднав литовців у одну велику державу.

Українські землі в системі міжнародних відносин Середньовічної Європи ХІV-ХVІ ст.

Трьохсотріччя від 40-х рр. ХІV до 40-х рр. ХVП ст. - це доба, оповита серпанком забуття, сповнена таємниць і парадоксів, що ніби випала з суспільної пам'яті: у нашій свідомості між Батиєвою навалою і Хмельниччиною, як правило, зяє промовиста порожнеча, хоча подіям, що відбувалися в той час, не бракувало ані драматизму, ані історичної величі. Причини цього парадокса слід шукати в реаліях постмонгольської епохи - руйнації традиційних підвалин життя, втраті національної державності, припиненні літописання.

Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II у 1340 р. польський король Казимир III Великий (1333-1370 рр., останній представник династії П'ястів) напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку, звідки вивіз дві корони величезної вартості, оздоблені коштовним камінням і перлами, а також мантію і трон, але незабаром змушений був відступити. Правителем Галицької землі до 1349 р. став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович (1349-1385 рр.), зять Юрія II, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

У боротьбі за галицькі землі, що йшла з перемінним успіхом, симпатії українців були на боці Любарта, але сили були надто нерівними. У 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а Казимир III проголосив себе "правителем королівства Русі". У 1370 р., згідно попередньої домовленості, Галичина перейшла під владу племінника Казимира ІІІ - угорського короля Людвіка І Великого (1342-1382 рр.), що одночасно став польським королем. А в 1387 р. Галицька_земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були остаточно приєднані до польської корони.

Належні раніше до Галицько-Волинської держави землі між Дністром і Прутом, у т.ч. територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдовського князівства, що сформувалося саме в цей час. Поряд з румунською більшістю значну частину населення цього князівства становили українці, в устрої і правовій системі Молдовського князівства було чимало рис, які сформувалися у Галицько-Волинській державі, навіть грамоти господарів Молдови протягом тривалого часу укладалися по-українськи, а у церквах відправляли церковнослов'янською мовою з українською вимовою.

Після вокняжіння Любарта Гедиміновича в 1340 р. на Волині впродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, в результаті чого майже вдвічі збільшилася державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних просторів було, безперечно, явищем парадоксальним, як, власне, і загальні темпи розвитку Литовської держави.

У "Повісті минулих літ" литовські племена згадуються як північні народи, котрі дають данину Русі, збереглися й поодинокі відомості про воєнні походи руських князів проти литовців, на ті часи вони не мали будь-якої політичної організації. Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення - Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг (1236-1263 рр.), названий у Галицько-Волинському літописі "самодержцем у всій землі Литовській". Фактором, який прискорив консолідацію литовських племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Водночас піднесення Литви було зумовлене занепадом руських земель внаслідок монголо-татарського нашестя. З Батиєвою навалою назавжди пішли у минуле часи, коли, за висловом автора "Слова про загибель Руської землі" (XIII ст.), "Литва з болота на світ не показувалася".

Від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною - вже за часів Міндовга вона включала з себе Чорну Русь, головне місто якої Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок) певний час навіть було столицею Литовського князівства. У другій половині XIII - на поч. ХV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю територією так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Наслідком цього стало "зрущення" литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка увійшла в історію як Велике князівство Литовське і Руське.

Не менш важливим було і те, що ще при Гедиміні (1316-1341 рр.) саме литовська держава стала центром антиординської боротьби, спираючись на її підтримку західно- і південноруські землі сподівалися скинути ненависне іго. Так у 30-і рр. ХІV ст. смоленський князь Іван Олександрович уклав з Гедиміном договір про взаємодопомогу, визнавши себе "молодшим братом", тобто васалом, литовського правителя. Розгніваний цим союзом хан Золотої Орди Узбек у 1339 р. відрядив на Смоленськ свою рать на чолі з Тавлубієм-мурзою, до нього приєднався московський князь Іван Калита. Зустрівши мужній опір смолян, підтриманих литовцями, татари і московити "стояша ратию у города не много дни, а города не взяша". 3 утратою ханом влади над Смоленщиною було покладено край поширенню влади Золотої Орди на західних руських землях.

Після смерті Гедиміна, гарантувавши безпеку західних і північно-східних кордонів князівства, його сини Ольгерд (1345-1377 рр.) і Кейстут (1345-1382 рр.) висунули в 1358 р. програму об'єднання під своєю владою усіх балтських і руських земель, вона була спрямована передусім проти Ордена і Золотої Орди. У відповідь на пропозицію польського короля Казимира ІІІ, папи Климента VІ та імператора Карла ІV прийняти католицтво Ольгерд висунув умову ліквідації орденських володінь у Прибалтиці - він слушно запропонував, щоб Орден "розмістився в пустелях між татарами і руськими для захисту їх від нападів татар і щоб Орден не зберігав жодних прав у руських, але вся Русь належала литовцям".

У ті часи Золота Орда роздиралася кривавими міжусобицями, що були відомі як "велика зам'ятня". Протягом 1З59-1361 рр. у Сараї змінилося 7 ханів, а в 1362 р. внаслідок дій беклярибека Мамая монгольська держава розкололася по Волзі на дві ворогуючі частини. Аж до приходу до влади чингізида Тохтамиша у 1380 р. точилася напружена боротьба між сарайськими правителями і маріонетковими ханами Волзького Правобережжя. Ольгерд досяг компромісу з Сараєм і до літа 1362 р. здійснив інкорпорацію в формі кондомініуму (тривав до кінця 90-х рр.) Чернігово-Сіверщини та Київщини. На осінь 1362 р. склалася надзвичайно сприятлива ситуація для наступу литовських військ і на Поділлі. Після відбиття чергового походу хрестоносців Ольгерд привів відбірний загін на Поділля і особисто взяв участь у знаменитій битві з ординцями на Синіх Водах на чолі ополчення українських князівств. Володіння Литви були розширені до гирла Дніпра і Дністра.

Здавалося, що лідерство на Русі назавжди перейшло до Гедиміновичів і в союзі з Твер'ю Ольгерд спробує закріпити цей успіх на московському Північному Сході. Але його становище, як і раніше, ускладнювала необхідність воювати "на два фронти". Тричі Ольгерд здійснював походи на Москву (1368, 1371 і 1372 рр.), але без особливого успіху, й зрештою змушений був визнати "вотчинні" права нащадків Калити на Володимирське княжіння, тобто розділив з ними Русь. Історія обмежила плани литовського правителя, і грандіозне завдання відродження давньоруської держави в колишніх і навіть ширших кордонах не було вирішене, наткнувшись на спротив північно-східних князівств, що згуртувалися навколо регіонального центру - Москви.

Спадкоємець Ольгерда, що помер в 1377 р. у розпал боїв з хрестоносцями, - Ягайло, намагався продовжити "антимосковську" політику батька і для цього вступив у союз з Ордою. Однак тріумф Москви на Куликовому полі примусив Ягайла шукати дружби з Дмитрієм Донським. Так виник проект союзу Москви і Вел. кн. литовського (переговори велися за посередництвом матері Ягайла Уляни). Він передбачав хрещення литовського князя за православним обрядом і одруження його з однією з доньок Дмитра Донського. Проте звістка про похід Тохтамиша і спалення Москви в 1382 р. примусила Ягайла шукати інших союзів і відмовитися від проекту, котрий міг би стати поворотним моментом у долях всієї Східної Європи.

Саме в цей час малопольські політики висунули ідею одруження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою (1384-1399 рр., наймолодша дочка Людвіка І), цей союз мав посилити позиції обох держав у боротьбі з спільним ворогом - Орденом. Переговори між Ягайлом і поляками привели до укладення 4 серпня 1385 р. т. зв. Кревської унії: Ягайло обирався на польського короля і мав одружитися з Ядвігою в обмін на перехід у католицтво і охрещення мешканців Литви, її інкорпорацію до складу Польщі та сприяння останній у поверненні втрачених на користь німців земель.

Але Кревська унія була здійснена лише в перших пунктах - у лютому 1386 р. Ягайло охрестився, прийнявши ім'я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем, було охрещено й Литву - останню язичницьку країну в Європі. Однак Ягайлу так і не вдалося "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської", бо в особі його двоюрідного брата Вітовта (1392-1430 рр.) владно заявила про себе тенденція до збереження політичної самостійності Вел. кн. Литовського.

Одним із пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності Вітовта, що повністю співпадав з українськими національними інтересами, було оволодіння чорноморським узбережжям. Вітовт уклав союз із Тохтамишем, підтримавши його в боротьбі проти середньоазійського владики Тімура. Поразка Тохтамиша в битві з військами Тімура в 1395 р. і втеча його до Литви створили сприятливі умови для втручання Вітовта безпосередньо в ординські справи. Користуючись ситуацією, він спромігся отримати від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі, а оскільки Північно-Східна Русь залишалася все ще підвладною Орді, Вітовт розраховував дістати від Тохтамиша і ярлик на Вел. кн. Московське.

Але 12.03.1399 р. на Ворсклі об'єднані литовсько-українсько-татарські сили зазнали нищівної поразки від військ Тімур-Кутлука, Вітовту ледве вдалося врятуватися "в малій дружині… коней перемінюючи". На думку одного з польських істориків, "у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об'єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи". Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втрачені позиції у Північному Причорномор'ї. Дипломатичним шляхом йому вдалося розсварити татарських ханів і поробити їх своїми васалами, була побудована система замків: Караул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород - на лимані, Коцюбієво - біля сучасної Одеси, Івангород - на Нижньому Дніпрі. Коцюбієво стало значним чорноморським портом; через який ішли транспорти збіжжя з України до Візантії. Навіть хани Заволзької Орди і Криму шукали дружби у могутнього литовського правителя, деякі з них коронувалися на ханство в Литві й займали престол за допомогою литовських загонів.

Москва, де правив зять Вітовта - великий князь Василь Дмитрійович, досить послідовно визнавала провідну роль Вільно у справах "всея Русі", а помираючи (1425 р.), Василь І Дмитрійович доручив малолітнього сина опіці Вітовта. Однак після смерті Вітовта Велике кн. Литовське і Руське остаточно втратило попередній наступальний порив: спадкоємці Вітовта відмовилися від загальноруської програми, зосередивши свої зусилля на збереженні цілісності держави. Перехід Гедиміновичей від наступу до оборони співпав у часі з успіхами об'єднавчої політики Москви. Внаслідок цього у Східній Європі відбулася зовнішньополітична переорієнтація, сутність якої полягала в оформленні на поч.70-х рр. ХІV ст. московсько-кримського союзу, спрямованого проти Польщі, Литви і Заволзької орди. Як свідчить Новгородський літопис, 1 вересня 1482 р. "по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прииде царь Минь-Гирей Перекопьскыа орды с всею силою и град Киев взял и огнем сжже, а воеводу киевского изымал и землю Киевськую учини пусту". На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті портир і дискос зі сплюндрованої татарами Св. Софії.

Розграбування Києва стало яскравим проявом агресивної щодо навколишніх східнослов'янських земель політики Московського князівства, яке протягом ІІ пол. ХV ст. перетворилося на могутню державу. Це відбилося і на титулатурі великого князя московського: від сер. 80-х рр. ХV ст. він почав себе називати "государем і великим князем усієї Русі", що не тільки підбивало підсумки об'єднавчим змаганням, а й містило виразні претензії на зверхність над усіма східнослов'янськими землями, значна частина яких перебувала у складі Литовської та Польської держав. У практиці московсько-литовських відносин Іван III вперше був названий "государем усієї Русі" в січні 1493 р., що, зрозуміло, викликало у Вільні рішучий протест. Роз'яснення надійшли через півроку: "Государ наш у своєму листі до вашого государя ... нового нічого не вставив: чим його Бог подарував, з діда-прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі". Спираючись на безперервний династичний зв'язок між московськими й давніми київськими князями, Іван III став на шлях відтворення своєї загальноруської "отчини".

З кінця 80-х рр. ХV ст. на московсько-литовському порубіжжі не вщухали військові конфлікти. Новий литовський князь Олександр Казимирович (1492-1506 рр.) намагався уникнути конфронтації з Москвою шляхом шлюбу з дочкою Івана ІІІ - 18-річною Оленою, але помилився: він не лише не усунув напруження у міждержавних відносинах, а й зав'язав новий вузол протиріч між Москвою і Вільно. Під приводом утисків православних перейшли на службу до Івана ІІІ нащадки московських князів, які за півстоліття до цього знайшли притулок на території Литовської держави, де їм було пожалувано величезні володіння на Сіверщині. Це й спровокувало московсько-литовську війну 1500-1503 рр., в результаті якої Литва втратила сіверські землі.

Проте до кін. ХVІ - поч. ХVІІ ст. об'єднавча політика Московської держави не зустріла помітної підтримки з боку населення України і Білорусі. Про це свідчить панегірик українського літописця князю Костянтину Острозькому, що в 1514 р. завдав нищівної поразки московським військам під Оршею. Порівнявши князя з героями античної й біблійної історії, літописець бажає йому "здоровье й щастье вперед лепшее; как ныне побил силу великую московскую, абы так побивал силную рать татарскую". Слова ці написані не по-латині, не по-польському: вони належать "русину", що вбачав у Великому князівстві Литовському і Руському свою державу, а в Московському вел. кн. - супротивника, такого ж небезпечного, як і хижі кримські мурзи.

Становище корінним чином змінилося після об'єднання Польщі та Литви у "єдину спільну Річ Посполиту" на сеймі в Любліні, що тривав 10 січня - 12 серпня 1569 р. Польську шляхту вабили безкраї обшири руських земель із зростанням попиту на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку, а Лівонська війна (1558-1583 рр.) з Московщиною виснажила матеріальні ресурси Литви і помітно позначилася на позиціях шляхти, що стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею. Населення ж Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край постійним прикордонним конфліктам.

Першими королівською грамотою від 5 березня 1569 р. до Корони були приєднані Волинь і Підляшшя (після таємного залишення литовцями Любліна). У свою чергу, волиняни на сеймових засіданнях енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі - певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків із своїми сусідами. Незабаром поляками було знайдено "докази" того, що Київ належить Короні, а заразом - і Брацлавщина. Виникла ціла теорія, згідно з якою вся Русь підлягала польським королям - внаслідок добровільного визнання їх влади, завоювання чи успадкування. Ці твердження перегукувалися із загальноруськими претензіям московських володарів, які продовжували простягати руки до українських земель - передусім до Києва. На цьому і наголошували польські політики, обстоюючи необхідність їх інкорпорації до корони. Брацлавщину і Київщину було "возз'єднано" з Польщею на початку червня, коли ж на сейм повернулася литовська делегація, всі українські землі опинилися поза державними межами Литви.

У такому "урізаному" вигляді Литовська держава і уклала угоду про унію з Польщею 1 липня 1569 р. За нею вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на свої сейми та зовнішні відносини, водночас втративши і будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування (окремі адміністративна та фінансова системи, армія, законодавство, уряди). Пасивність української еліти американський дослідник Я.Пеленський пояснював тим, що "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту...

Оцінюючи цей вибір з сучасної т. з. , варто визнати його продуманим реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності напр. ХVІ - на поч. ХVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави".

Деякі аспекти зовнішньополітичної діяльності Б.Хмельницького

Національна революція на українських землях, що спалахнула на поч. 1648 р., увінчалася того ж року появою на політичній карті Європи нового державного утворення - Української козацької держави (Війська Запорізького). Становлення її спричинило істотні зміни з геополітичній ситуації в регіоні: Україна, що з сер. ХІV ст. виступала здебільшого лише як об'єкт міжнародної політики, стала її важливим суб'єктом.

Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечення гарантій для існування нової .держави зумовили надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідник Л.Кубаля стверджував, що "здається, но було і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур'єрів і посланців і не посилав своїх", Чигирин став одним із найпомітніших центрів європейської політики, що був поз'язаний з Московським царством, Річчю Посполитою, Швецією, Австрійською імперією, Османською імперією, Кримським ханством, Молдовою, Валахією, Трансільванією, Венецією , Бранденбургом та ін.

Роль МЗС Війська Запорізького відігравала Генеральна військова канцелярія, створена Б.Хмельницьким та Іваном Креховецьким, з 1649 р. її очолив генеральний писар Іван Виговський, який поставив її на рівень європейських канцелярій. Уряд генерального писаря зусиллями І.Виговськського був піднятий на друге місце після гетьманського, не випадково з цього моменту західні джерела називають генеральних писарів Війська Запорізького канцлерами. Найближчими співробітниками І.Виговського були: Силуян Мужиловський (білоруський православний шляхтич, голова посольств до Москви, Молдови, Швеції), Іван Груша, Іван Ковалевський, Данило Оліверберг, Юрій Немирич (учився в Оксфордському і Кембріджському університетах, у Голандії та Франції).

Українсько-російські контакти на державному рівні започаткував широковідомий лист гетьмана до Олексія Михайловича від 8.06.1648 р., який раніше часто використувався для ілюстрації думки про те, що саме Хмельницький був ініціатором "возз'єднання" України з Росіею. Однак аналіз джерел спростовує цей висновок: роком раніше царський уряд уклав з Варшавою оборонний антитатарський союз, з початком Визвольної війни та появою на території України союзної козакам Ногайської орди Тугай-бея польська сторона активно зносилася з прикордонними московськими воєводами, закликаючи їх до виконання союзницьких зобов'язань і надання військової допомоги в боротьбі проти Б.Хмельницького і татар. У квітні 1648 р. царський уряд розпочав мобілізацію у прикордонних з Україною повітах, а в другій половині травня віддав розпорядження хотмизькому та сєвському воєводам виступити в похід.

Прагнучи дезавуювати негативні наслідки антикозацької кампанії польської сторони та запобігти втручанню московських військ у конфлікт, гетьман повідомляв царя про причини повстання, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги, посилаючись на одновірність українського і російського народів, та висловлював побажання бачити "православного християнського" монарха на вакантному після смерті 10(20) травня короля Владислава ІV Вази (1632-1648 рр.) польському престолі. Це відповідало політиці “козацького автономізму”, що мала на меті забезпечення умов для автономного функціонування Війська Запорізького на землях, які були традиційним ареалом розселення українського козацтва, та гарантії вільного віросповідання "руського" народу під зверхністю польської корони.

Після успішної військової кампанії 1648 р. під впливом розмов із єрусалимським патріархом Паїсієм, котрий надзвичайно високо цінував заслуги Богдана в справі захисту православної віри, але водночас не симпатизував українсько-кримському союзу, гетьман вирішив відрядити до Москви полк. С.Мужиловського. Згідно з нормами придворного етикету Московського царства, він не міг вести переговори безпосередньо з Олексієм Михайловичем, українському послові пощастило лише передати царю записку, в якій стисло повідомлялося про перші кроки визвольної боротьби, а також порушалося клопотання про надання військової допомоги в боротьбі з Польщею, але про прийняття Війська Запорізького в підданство у записці мова не йшла.

По завершенні переговорів із польськими комісарами в Переяславі (лютий 1649 р.), що поховали надії на можливість реформування державного устрою Речі Посполитої, у травні 1650 р. гетьман направив до Москви представницьке посольство полк. Федора Вишняка, в акредитивній грамоті якого чітко висловлено пропозицію стосовно покровительства московського монарха:"Под милость й оборону свою... возьми". Розвиток державної ідеї й відхід від програми автономії виключно для козацького стану зумовлюють появу в тексті заклику взяти "під оборону" і "всю Русь", тобто територію, населену православним народом".

Разом з тим, "московська карта" була не єдиною зброєю в дипломатичному арсеналі Богдана. У першій половині 1649 р. він активно контактує з трансільванським двором, прагнучи організувати спільний антипольський похід. Перший досвід українсько-трансільванських контактів припадає на час безкоролів'я в Речі Посполитій, коли на початку листопада 1648 р. у козацькому таборі було укладено угоду з трансільванським посольством, згідно з якою Б.Хмельницький мав будь-яким чином спричинити зволікання з виборами короля, а в разі обрання ним молодшого брата Владислава ІV Яна ІІ Казимира (1648-1668 рр.) заперечувати їх юридичну силу.

Трансільванські князі були популярними серед православних українців ще в останні десятиліття ХVІ ст., і якби кальвініст Юрій І Ракоці став королем, то був би цим зобов'язаний не шляхті, а значною мірою - козацькому війську, Україна в такому разі набула б автономії в складі Речі Посполитої. Але, зазнавши невдачі у зволіканні з виборами, а пізніше дізнавшись про смерть Юрія І Ракоці, Б.Хмельницький вирішив припинити активну діяльність щодо Трансільванії, доки не одержить інформацію про реакцію на радикально змінену ситуацію. Під час лютневих 1649 р. переговорів з польськими комісарами до Переяслава прибули трансільванські посли і передали гетьману досить привабливі обіцянки нового князя Юрія II Ракоці (1648-1660 рр.) стосовно того, що разом з українськими та угорськими військами за його молодшого брата Сигізмунда як претендента на корону вступляться литовські війська Януша Радзивіла і всі дисиденти.

Однак плани Б.Хмельницького щодо використання Москви і Трансільванії з боротьбі проти Речі Посполитої в цей час не були втілені в життя, реально Військо Запорізьке могло розраховувати лише на Османську імперію та її васала - Кримське ханство. Ще 24 грудня 1624 р. на Січі у письмовій формі польською і татарською мовами був укладений перший козацько-татарський трактат, за яким Шагін Герей присягав не завдавати ніякої шкоди козакам і приходити їм на допомогу в разі нападу на Січ. Натомість запорожці мусили підтримувати Магомет і ІІІагін Гереїв у боротьбі проти третьої сторони (Османської імперії). У 1637-1638 рр. козацькі і ватажки знову прагнули заручитись збройною підтримкою Бахчисарая.

Саме в березні 1648 р., під час перебування в Бахчисараї українського посольства на чолі з Б .Хмельницьким, Іслам Герей ІІІ (1644-1654 рр.) отримав листа від турецького султана. Останній вимагав, щоб татари надали йому допомогу в боротьбі з Венецією за о.Мальту, саме вимога султана послужила поштовхом до укладення українсько-татарської угоди, оскільки похід татар на Середземне море не обіцяв здобичі, яка їм була гарантована на землях Речі Посполитої. А зволікання з підписанням угоди свідчить про обережну позицію Криму, і лише після того, як позиції Хмельницького зміцнилися, Іслам Герей ІІІ вирішив взяти участь у війни проти Польщі. Хоча текст союзного договору не зберігся, з донесення московських воєвод відомо, що татари зобов'язувалися не брати в полон українське православне населення. Ця умова, очевидно, була важкою для виконання й спричинила непорозуміння між союзниками.

Далеко не всі українці з ентузіазмом зустріли рішення про союз із татарами, однак геополітичне становище України, яка перебувала з т. зв. “трикутнику” (Московське царство, Річ Посполита, Османська Порта з її кримським васалом), а також відсутність власної кінноти поставили гетьмана перед необхідністю укладення договору з татарами. Союз із Кримом відігравав позитивну роль протягом певного часу, інша справа, що ханський уряд був проти створення незалежної й життєздатної Української держави, оскільки це поклало б край найбільшому джерелу наживи - грабежу українських земель і торгівлі живим товаром. Для татар оптимальною була ситуація рівноваги сил у боротьбі України з Польщею, такий підхід дає можливість пояснити поведінку татар у вирішальні моменти битв (Зборів, Берестечко, Жванець), коли доля польської армії висіла на волоску.

Українсько-татарські взаємини залежали і від відносин України з Османською Портою, оскільки дії татар значною мірою визначалися позицією султанського уряду. Враховуючи це, в липні 1648 р. до Стамбула прибуло перше козацьке посольство на чолі з полк. Філоном Джеджалієм, який був чистокровним татарином і добре володів турецькою мовою. За умовами угоди, укладеної Ф.Джеджалієм (на думку деяких дослідників, зокрема, В.Смолія, це сталося пізніше - напр. 1650), хану, як васалу Туреччини, не дозволялося йти походом на землі України, Порта зобов'язувалась відпускати на волю українців, захоплених у полон татарами. В той же час турецька зверхність над козацькою Україною не встановлювалась. Блискучі перемоги козацького війська під Жовтими Водами та Корсунем змусили султанський уряд рахуватися з Україною і бачити в ній такого сусіда, яким була до того Річ Посполита.

Складовою частиною договору була морська торгово-воєнна конвенція, викладена польською мовою. Козакам офіційно дозволялося плавати по Середземному і Чорному морях до всіх портів, міст і островів, при цьому українські купці звільнялися від усяких мит і податків, мали право будувати склади в містах і портах Туреччини. Таким чином, турецький уряд офіційно запросив Військо Запорізьке стати співгарантом безпеки на Чорному морі. До того ж після закінчення Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. стала цілком реальною можливість створення у Європі антитурецької коаліції. Звертання Б.Хмельницького наприкінці листопада 1648 р. до султана Мехмеда ІV (1648-1687 рр.) з пропозицією прийняти у своє володіння "...Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Галицькою Руссю аж по Віслу...” було вельми своєчасним для Порти. Незважаючи на скрутне становище, зумовлене одночасною війною з Венецією й Персією, султанський уряд обіцяв надати Україні необхідну військову допомогу.

Українсько-турецьке зближення після Зборівської угоди 8(18) серпня 1649 р. співпало із значним погіршенням українсько-російських відносин. Справедливо пов'язуючи половинчатість умов угоди з відсутністю військової допомоги з боку Москви, гетьман навіть вдався до численних погроз, як записано у донесеннях російських: розвідників, іти "войною тотчас на... государево Московское государство”. Причому погрози лунали не лише з уст Богдана, а й "во всех де... черкаских городах... те же речи черкаси все говорят не тайно, что итти им с гетманом однолично на... государева Московское государство войною". Отже, прагнучи схилити московський уряд до підтримки Війська Запорізького, українська дипломатія поряд з наголосом на етнічну близькість і релігійну спорідненість, а також обопільну зацікавленість в ослабленні Речі Посполитої, вдалася до різких дипломатичних демаршів. У контексті саме цієї політики слід розглядати перебування в Україні з початку літа 1650 р. самозванця Т.Акундінова, який видавав себе за сина царя В.Шуйського.

Водночас українське керівництво не допустило до повного розриву відносин із Московським царством. Так, взимку 1650 р. (як і попереднього року) Б.Хмельницький доклав максимум зусиль, щоб унеможливити участь козацьких полків у каральній акції Іслам Герея ІІІ проти донських козаків, а у березні ігнорує накази польського короля стосовно підготовки комбінованого польсько-кримського походу проти Москви, плани якого розроблялися з осені 1649 р. Щоб ухилитися від цього, зовсім йому небажаного заходу, і дати татарам змогу поживитися десь у іншій стороні, Б.Хмельницький запропонував їм похід на молдавського господаря Василя Лупула (1634-1654 рр.), що займав пропольську позицію під час кампанії 1649 р.

Спільний козацько-татарський похід у Молдову відбувся у вересні 1650 р., зазнавши поразки, В.Лупул змушений був укласти союз із Військом Запорізьким, а як гарантію цього союзу, пообіцяв віддати доньку Розанду за гетьманича Тимофія. Оскільки друга дочка господаря була дружиною литовського князя і великого гетьмана Януша Радзивіла, Б.Хмельницький сподівався відтягнути командуючого литовською армією від Польщі, або принаймі забезпечити собі через нього нейтралітет Литви у можливому конфлікті козацької України з Річчю Посполитою.

Нерішучість царського уряду і його відмова взяти під захист Військо Запорізьке змушує гетьмана на поч. 1650 р. знову активізувати контакти із Стамбулом. Влітку та восени 1650 р. Чигирин відвідав турецький посол Осман-ага, а Стамбул, відповідно, полк. А.Жданович і родич гетьмана Павло Яненко-Хмельницький. У листі від 23 липня 1650 р. до великого візиря Копрюлю український правитель підтвердив свої наміри прийняти протекторат Порти. В той же час у Чигирині з'явився посол Венеціанської республіки Альберто Віміна з пропозицією створення антитурецької коаліції за участю Речі Посполитої. Гетьман вдало поставив свою участь у ній в залежність від згоди на це польського короля і позиції кримського хана, про якого ходили чутки, ніби він хоче скинути з себе залежність від Порти.

Наступного року українсько-турецькі контакти тривали, нарешті весною 1651 р. до Чигирина прибуло блискуче посольство від султана Мехмеда ІV, яке привезло багаті подарунки і грамоту, в якій говорилося, що султан бере козацького гетьмана, "славу князів народу християнського", в свою опіку і оборону, буде йому допомагати і хоче мати в себе постійних козацьких резидентів. М.Грушевський вважав, що Хельницький вступив у підданство Порті й став васалом турецького султана, але слова про "службу" і "підданство" в документі мали швидше умовне і формальне значення, ніж дійсне підданство на зразок Молдови або Валахії. Та й усі подальші події Визвольної війни не вказують на те, що гетьман вважав себе справді за турецького васала, очевидно, мова йшла про політичний союз.

Однак несприятлива для утвердження української державності геополітична обстановка в регіоні (Річ Посполита влітку 1650 р. поновила Поляновський мир 1634 р. із Москвою), виснаження продуктивних сил, відчутна втрата військового потенціалу після Берестецької поразки 18-30 червня 1651 р., перманентна загроза польського вторгнення поставили перед козацьким керівництвом дилему: або визнати зверхність польського короля і відмовитися від усіх здобутків у царині державотворення, або ж зберегти надбання визвольної боротьби, вступивши у військовий союз з іншим державами, навіть ціною певного обмеження власного суверенітету.

Найвірогіднішими партнерами по антипольській коаліції залишалися Оттоманська Порта і Московське царство, причому, зважаючи на фактор релігійного протистояння християнського та мусульманського світів, ненадійність Кримського ханства, союз із московським монархом був значно доцільнішим. Проте, коли в березні 1652 р. Б.Хмельницький через свого посланця І.Іскру запропонував Олексію Михайловичу негайно прийняти під свою руку Військо Запорізьке, останній погодився прийняти лише козаків, виділивши їм для проживання безлюдні землі умежиріччі Дону і Медведиці.

22 квітня 1653 р. на аудієнції в царя українські посли полк. К.Бурляй і С. Мужиловський черговий раз безрезультатно ставлять питання про прийняття Війська Запорізького в підданство та надання Москвою останньому військової допомоги для боротьби проти Польщі. А невдовзі до Чигирина прибув Магомет-ага із султанською грамотою і атрибутами влади васально залежного від Порти правителя. За свідченням І.Виговського, Б.Хмельницькому було запропоновано протекторат на значно кращих умовах, порівняно із становищем кримського хана - "гетману будет в братстве не так, как крымский хан, не будет тесноты никакие чинить".

Пославшись на несприятливий для переговорів час (саме відбувався третій молдовський похід, від результатів якого залежали династичні плани і балканська політика гетьмана), Б.Хмельницький попрохав посла зачекати із остаточним вирішенням даного питання. А сам черговий раз спробував розіграти “турецьку карту” в політиці щодо Москви, нарешті це гетьману блискуче вдалося. 3 червня 1653 р. І.Виговський повідомив посланцям путивльських воєвод про наміри Порти прийняти під свій протекторат Україну, а вже 22 червня цар звернувся до гетьмана з грамотою, в якій містилося рішення "...вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поношение". 28 червня думний дяк за дорученням царя оголосив Війську про можливість близького виникнення воєнних дій, а 1 жовтня 1653 р. Земський собор ухвалив: "Чтоб их не отпустить в подданство турскому султану или крымскому хану..., гетьмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и землями принять".

Дипломатичний успіх гетьмана був затьмарений повним крахом його балканської політики і пов'язаних із нею династичних планів. Після одруження 30 серпня 1652 р. Тимоша з Розандою Хмельницький розраховував зробити Молдовське і Валаське князівства залежними від козацької України. Для цього він планував посадити на молдовський престол свого сина, а його тестя Лупула винагородити Валаським чи Семигородським князівством. Валаський воєвода Степан Басараб і семигородський князь Юрій Ракоці II у відповідь напали на Лупула і вибили його з Яс. Військове втручання гетьмана у цю міжусобну боротьбу привело до загибелі Тимоша 15 вересня 1653 р. при спробі визволити стару столицю молдовських господарів Сучаву.

Трагічність ситуації, що склалася для Війська Запорізького на кін. 1653 р., визначила характер союзу, укладеного та юридично оформленого в січні-березні 1654 р. під час Переяславського та Московського раундів переговорного процесу. Та й попереднього дипломатичного досвіду, набутого козацькою старшиною у відносинах з Річчю Посполітою, Трансільванією, Валахією, Молдовою, Кримом чи Османською імперією, було явно замало при вирішенні принципово нових завдань. Незважаючи на бажання українського керівництва зберегти державну самостійність Війська Запорізького, обмежившись лише номінальним визнанням зверхності московського монарха, уряду Олексія Михайловича вдалося внести до заключних документів Переяславсько-Московського договору (т. зв. 11-ти Березневих статей) окремі положення, які певною мірою обмежували український суверенітет у сфері зовнішньої і внутрішньої політики. Так, Москва заборонила дипломатичні зносини гетьмана із варшавським і стамбульським дворами і зобов'язала ставити до відома протектора про характер стосунків з іншими правителями.

Разом з тим, Переяславсько-Московський договір мав надзвичайно важливе значення для звільнення українського народу від зверхності польського короля, до того ж він юридично затверджував на міжнародному рівні владну структуру Війська Запорізького, відкривав сприятливі перспективи для урівноваження військового потенціалу Речі Посполитої. В конкретних історичних умовах сер. 50-х рр. ХVІІ ст. цей договір був, безперечно, значним успіхом козацької дипломатії. Та й ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не було оприлюднено в Україні, й у своїй діяльності козацьке керівництво ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах обмеження.

Однак укладення угоди з Москвою викликало важливе перегрупування сил у регіоні. Незважаючи на активну дипломатичну діяльність Б.Хмельницького, спрямовану на збереження союзницьких відносин з Ордою, новий кримський правитель Мехмед ІV Герей (1654-1666 рр.) у жовтні І654 р. в ультимативній формі поставив вимогу про розрив союзу з царем, а на поч. 1655 р. 30-тис. татарський загін з'єднався з військами С.Потоцького для проведення каральної операції на Поділлі (всупереч суворій забороні Стамбула). До того ж загострилися суперечності між Військом Запорізьким і Москвою за білоруські землі, на поч. вересня 1655 р. було обнародувано нові царські титули - "великий князь литовський і Білої Русі, і Волинський і Подільський". Це мало для Української держави важливе політичне значення, оскільки штучно обмежувало територію "Малої Росії" землями Наддніпрянщини.

За таких умов успіхи шведських військ на півночі Польщі (9(19) липня 1655 р. Стокгольм оголосив війну Варшаві), приїзд вУкраїну шведського посла О.Торквата з метою узгодження операцій проти польських військ і заклик короля Карла Х Густава (1654-1660 рр.) до пошуку порозуміння при веденні бойових дій проти "спільного ворога", що містився в листі до Хмельницького від 26 серпня 1654 р., відкривали привабливі перспективи приєднання західноукраїнських земель, а тому були розцінені українським керівництвом як "початок нової ери" у військовому протистоянні з Річчю Посполитою.

Українсько-шведські контакти сприяли ще більшому охолодженню союзницьких відносин Війська Запорізького з Москвою. Саме тому царська адміністрація не пропустила до Чигирина шведського посла Д.Калугера та відповідно до Стокгольма К.Бурляя, незважаючи на особисті клопотання з цього приводу Богдана. Іншим досить дражливім моментом для укратнсько-російських стосунків стало укладення Чигирином військовего союзу з Кримом, хоча це був вимушений крок, спричинений загрозою татрського вторгнення, і не мав ніяких прктичних наслідків.

Активізація зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду наприкінці 1655 - у першій половині 1656 р. (всупереч положенням Березневих статей) була зумовлена значною мірою політикою Москви. Наляканий воєнними успіхами шведських військ у Польщі, уряд Олексія Михайловича розпочав активну підготовку до війни з Карлом Х Густавом і у квітні 1656 р. відрядив до Варшави стряпчого Ф. Зикова із завданням передати царську грамоту Яну ІІ Казимиру та прозондувати грунт щодо можливості досягнення перемир'я на російсько-польському фронті. У травні 1656 р. Москва оголосила війну Швеції, а польське керівництво із задоволенням сприйняло московські пропозиції й відрядило до Москви П.Голіцинського з повідомленням, що приймає посередництво віденського двору в справі мирного врегулювання. Польські політики висунули план обрання московського царя на польський престол після смерті Яна ІІ Казимира, а натомість Олексій Михайлович мав оборонити Польщу як свою спадщину від шведів.

Реакція українського керівництва на польсько-московське зближення була різко негативною, протягом літа 1656 р. Б.Хмельницький активно листувався з Москвою, переконуючи царя та його оточення в помилковості вибраного курсу і застерігаючи, що "когда нынче ляхам посчастится и шведа выгонят", то король і шляхта відмовляться від узятих зобов'язань і "все земли на православную веру и на государство его царского величєства побуждати будут". Однак аргументи гетьмана не справили належного враження на московський уряд, більш того, незважаючи на клопотання Богдана, українську делегацію не було допущено за стіл російсько-польських переговорів під Вільно.

Брак достовірної інформації породжував чимало чуток і свідомих інсинуацій про зміст переговорного процесу та наміри царського уряду, які викликали занепокоєння та обурення української громадськості. У першій половині жовтня 1656 р. в Чигирині відбуваються старшинські наради, на яких бурхливо дебатується питання про зовнішньополітичну орієнтацію Війська Запорізького в нових умовах. Загроза залишитися наодинці в боротьбі з Польщею після підписання 24.10(3.11).1656 р. Віленського перемир'я між Москвою й Вапшавою, ігнорування Москвою планів приєднання західноукраїнського регіону до козацької держави змушували гетьманський уряд скоригувати зовнішньополітичний курс, поклавши в його основу принцип надання пріоритетів союзам з вороже настроєними до Речі Посполитої державами.

У контексті нового курсу 8 жовтня 1656 р. Б.Хмельницький підписав договір про дружбу з Трансільванією, а в другій половині січня наступного року поновлюється українсько-шведський діалог, оскільки за умовами антипольського союзу між Швецією і Трансільванією Юрію II Ракоці в разі перемоги над Польщею мали дістатися Руське і Белзьке воєводства. Невдовзі позиція Швеції щодо претензій Війська Запорізького на західноукраїнський регіон значно пом'якшилася, друге шведське посольство, що прибуло до Чигирина 12 червня 1657 р., привезло згоду Карла Х Густава про включення до складу козацької держави всіх руських земель Речі Посполитої, а також Південної Білорусі до Смоленська. Тоді ж були вироблені попередні домовленості щодо укладження договору про дружбу з союзником Швеції - бранденбурзьким курфюстом Фрідріхом-Вільгельмом.

Але передчасна смерть гетьмана 27 липня 1657 р. перешкодила завершенню створення коаліції Війська Запорізького з Швецією, Трансільванією, Бранденбургом, Литвою, Молдовою й Валахією, спрямованої, з одного боку, проти Москви, а з іншого - проти Польщі й Криму.

Міжнародне становище і зовнішня політика козацької України в другій половині XVII ст.

25 жовтня 1657 р. генеральна козацька рада в Корсуні визнала гетьманом І.Виговського (? - 1664 рр.), при цьому були присутні посли із Швеції, Австрії, Польщі, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдови і Валахїї. Під час засідань ради було нарешті оформлено союзний договір із Швецією, а також відновлений союз із Кримом і Туреччиною. Однак шведсько-українська угода не мала практичного значення: заклопотана війною з Данією, Швеція звільнила польські землі, а шведський король Карл X Густав (1654-1660 рр. пр.) шукав шляхів до порозуміння з Річчю Посполитою. Бранденбурзький курфюрст, задовольнившись відмовою Польщі від прав на герцогство Пруссію, примирився з Варшавою за посередництвом Австрії й вислав до Чигирина спеціальне посольство з пропозицією свого посередництва між Військом Запорізьким і Річчю Посполитою.