Історіографія України

1. Історіографія як історія історичної думки

Українська історіографія - спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, але й світової історії.

У структурі історіографії виділяють загальну, предметну, галузеву, проблемну. Українська історіографія - це різновид загальної історіографії, оскільки вона має за мету з'ясувати у контексті світової історичної науки зародження, збагачення і здобутки української історичної думки.

До зачинателів української історіографії як навчальної дисципліни правомірно відносять І. Крип'якевича. Ще на початку 20-х рр. XX ст. він прочитав у Таємному українському університеті у Львові лекційний курс з української історіографії, виділивши у ньому три основних розділи: церковну історію, політичну історію і «загальну компіляцію», під якою розумів спробу наукового синтезу всієї української історії.

Як галузь науки українська історіографія склалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумовувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи подальшого нарощування історичних знань. З другого боку, стимулом розвитку української історіографії були ріст національної свідомості, наростання національно-визвольного руху.

Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного українського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжувались запровадженням до навчальних планів курсів історіографічної проблематики. Стимулом до виокремлення української історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебував у 1920-х рр. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.

В 1959 р. з'явився навчального посібника під назвою «Українська історіографія» професора М. Марченка.

Знову вилучили термін «українська історіографія» 1960-1980-х рр.

Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділено українську історіографію як окрему дисципліну.

Сучасне розуміння української історіографії зводиться до її трактування як спеціальної галузі української історичної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історичних установ, наукових шкіл, товариств, їх творчу спадщину, внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості

Таким чином, українська історіографія як спеціальна галузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історичної думки.

2. Предмет історіографії історії України

Предметом української історіографії є закономірності нагромадження знань і розвитку української історичної думки, становлення і збагачення української історичної науки.

Не сам історичний процес, не конкретні факти, події, явища історії, а лише ті, що мають безпосереднє відношення до розвитку знань про ці події, факти і явища.

Внесок українських істориків у дослідження світової історії, історії зарубіжних країн, інших народів.

Об'єктом української історіографії виступають її творці, результати діяльності окремих осіб або їх груп.

До об'єктів історіографії відноситься діяльність українських істориків, наукових історичних установ, інститутів, кафедр, наукових товариств і видавництв як у самій Україні, так і за її межами.

Завдання української історіографії як наукової галузі і навчальної дисципліни? Вони випливають з самого предмета дисципліни і включають у себе пошук аргументованих відповідей на наступні питання:

Коли і як зародилася українська історична думка, де її витоки, які основні етапи у своєму розвитку вона пройшла і що представляє собою сьогодні?

Хто з представників українства зробив найбільш помітний внесок у розвиток історичних знань, появу нових концепцій, хто збагатив українську історіографію новим розумінням тих чи інших епох, періодів, процесів, подій і явищ власної і зарубіжної історії?

Яка роль наукових осередків, товариств та видавничих інституцій у розвитку української історичної науки, в популяризації її надбань в Україні та в світі?

Які провідні наукові школи, напрями, течії характеризують розвиток української історичної думки і як вони взаємозв'язані з тенденціями світової історіографії?

У чому полягає вплив історичної науки на розвиток суспільної свідомості, в т. ч. історичної, і як конкретно-історичні умови впливають на розвиток історичних знань?

Як змінювалась проблематика історичних досліджень у залежності від того чи іншого періоду історії, як збагачувались джерельна база і методи досліджень?

Головні функції: Пізнавальна функція закладена в самій природі історіографії, що віддзеркалює процес нагромадження історичних знань, виокремлення їх в окрему наукову систему. Ця функція поєднує предмет і об'єкт історіографічного пізнання.

Методологічна з критичним осмисленням і відбором методологічних принципів (правил) історичного пізнання, ефективних методів дослідження. Конструктивно-критична та прогностична функції - критично оцінює набутки різних поколінь.

Світоглядна функція - дає колосальний морально-духовний заряд молодій генерації істориків, озброює їх національно-державницьким світоглядом, високими моральними якостями, формує почуття відповідальності перед суспільством.

3. Основні етапи розвитку історіографії історії України

Вісім основних періодів. Перший період пов'язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві сторінки усної історії, але й в хронологічній послідовності виклали найважливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення історичного процесу. Важливу роль у формуванні суспільної історичної свідомості відіграла релігія, зокрема християнство. Упродовж ХV-ХVІ ст. на історичну свідомість українців впливала західноєвропейська культура та історія.

Другий період охоплює козацько-гетьманські часи. Зародження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвити шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозька та Києво-Могилянської академій. Просвітницька діяльність Львівського, Луцького, Київського та інших братств, друкарень, учених Острозької та Києво-Могилянської академій, діячів церкви сприяла зростанню загальної культури українського народу, створенню навчальної та полемічної літератури, особливо після Берестейської унії (1596), щоденники, козацьке літописання мемуаристика. літописи Самовидця, Г. Граб'янки та С. Велична.

Третій період, оплює другу половину XVIII - початок XIX ст., він дав перший професійних істориків і заклав основи української історичної науки. Праці С. Лукомського, П. Симоновського, В. Рубані, О. Рігельмана, літературно-філософські твори Г. Сковороди, Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича, Я.Головацького,. Вагилевича.

Формуванню почуття окремішності українського народу, самобутності його мови, культури, звичаїв, традицій, історії.

«Історії Русів», рукописні варіанти якої тривалий час утверджували цілісне уявлення про історію українського народу, її тяглість від княжих часів до Гетьманщини. Червоною ниткою через увесь твір проводилася ідея про право кожного народу на самостійний державний, культурний та економічний розвиток, про законні підстави русів-українців боротися проти будь-яких іноземних поневолювачів.

Середина XIX ст. - це четвертий період, заклали національні традиції української історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Товариство Нестора Літописця, М. Максимовича, М. Костомарова, П.Куліша.

Тарас Шевченко. дав своє розуміння української історії у творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Розрита могила».

Остання чверть XIX - початок XX ст. складають п'ятий період, який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій, В. Антоновича та його учнів, Наукового товариства імені Шевченка, М. Грушевським, Українського наукового товариства в Києві - все це завершило процес виокремлення української історіографії як національного феномену, М. Драгоманов, Б.Грінченко, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов.

Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., могутній поштовх розвитку української історичної думки.

Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., на Україну було експортовано тоталітарний режим, водночас західноукраїнські землі, Буковина, Ізмаїльщина, Закарпаття опинилися під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини. Особливість цього періоду української історіографії в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час забезпечила розвиток національної історіографії як на материковій Україні, так і в українській діаспорі. Спротив національно свідомих і патріотично налаштованих істориків, формувались центри і осередки української історіографії в еміграції, підвищувалась роль зарубіжного українознавства в збереженні і примноженні традицій національної історіографії. І. Крип'якевич, С.Томашівський, а також учені української діаспори Д. Дорошенко, В.Липинський обстоювали історичну правду, виводили повчальні уроки з української історії.

У сьомому періоді, з середини 30-х до другої половини 80-х рр. XX ст., остаточна заідеологізованість офіційної історіографії в УРСР, Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і заідеологізованої в УРСР, енциклопедизація історичних знань, глибоку кризу і безперспективність радянської Історіографії.

Восьмий, рубіж 80-90-х рр. XX ст. рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіографії, досягненням її соборності. Ліквідація контролю над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових видань, створення нових інституцій, повернення праць В.Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса, О. Єфименко, Д. Дорошенка, О.Оглоблина, Н. Полонської-Василенко.

В Україні виросла нова генерація молодих, незаангажованих істориків, які по-новому осмислюють українську і зарубіжну історію. Долаються ідеологічні стереотипи, формується якісно нова історична свідомість українського суспільства.

4. Місце історіографії в системі історичних наук

Як галузь науки українська історіографія склалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумовувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи подальшого нарощування історичних знань. З другого боку, стимулом розвитку української історіографії були ріст національної свідомості, наростання національно-визвольного руху, Українська революція і відновлення національної державності України в 1917-1920 рр.

Складання української історіографії як галузі науки стимулювалось також потребами її вивчення, становлення її як навчальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного українського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжувались запровадженням до навчальних планів курсів історіографічної проблематики. Стимулом до виокремлення української історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Приклад вивчення української історіографії як навчальної дисципліни подали українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебував у 1920-х рр. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.

Згортання політики українізації в УСРР супроводжувалось ліквідацією у вузах курсу української історіографії, а його лицемірне відновлення в добу хрущовської «відлиги» було короткочасним тактичним маневром. Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділено українську історіографію як окрему дисципліну. Нині ця дисципліна є синтезом наукових знань з історії української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи українських істориків.

Таким чином, українська історіографія як спеціальна галузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історичної думки.

5. Зародження знань про минуле в формі культів

До появи писемності події минулого відбивались у фольклорі зокрема у міфах. На ранніх етапах р-ку людського суспільства коли життя було малорухливим переходили від одного суспільного стану до іншого були помітними або повторювались як пори року уявлення людей про соціальні сфери і про їх минуле.

Важливою рисою архаїчної свідомості було прагнення пояснити явища природи і суспільства дією надприродних сил. Ці сили виступали в образі богів, демонів, які булим основними дійовими особами стародавніх міфів і релігійні фантастичні істоти сприймалися як реально існуючі, а міфи і легенди як реальні події

Характерною рисою архаїчної свідомості був ідеологістичний синкретизм - неподільність уявлень про природу і суспільство.

Виникнення елементів сил природи і суспільства у міфах є результатом одних і тих творців.

Наділені надприродною силою міф. істот обожнювались, ставали об'єктом поклоніння В арх. міфах першопредки плем'я наділялись антропоморфними або зооморфними рисами.

Вісі ці першопредки (деміури) зображалися надприродними істотами.

Уявлення первісних людей визначалось ступенем залежності людини від природи.

Невміння первісної людини розрізнити процеси розвитку природи і суспільства призвели до уявлення світу і людей як акту одноразового творення.

В первісному суспільстві людина не виділяла себе як особистість і тому в старод. міфах індивідуальні риси притаманні надприродним істотам.

Категорія часу сприймалась в спрощеному вигляді все що було до них - минуле Спостереження за ритмами природи призвело до циклічного розуміння життєвих явищ.

Стародавні слов'яни як і інші народи мали свою епоху міфотворчості, але після провадження християнства, знання про ці міфи були втрачені. Перун, Дажбог, Велес та ін. - створили людство. Повна залежність людей від сил природи призвело до уявлень що люди є іграшкою надприродних сил і явищ. Ця уява в подальшому оформилась в понятті - доля.

Розвиток суспільства , послаблення залежності людини від природи відобразилось у героїчному епосі.

Люди знаходять своє відображення в епосі. Архаїчний героїчний епос та класичний героїчний епос(в період існування ранніх держав).

Доля архаїчного героїчного епосу типовою є боротьба людини-богатиря з різними силами природи. Люди - богатирі перемагають потвор, що відображають активну боротьбу людини з природою.

Класичний героїчний епос виник на стадії коли створ держава, все це відбув шляхом воєнних сутичок, підкорення одних племен іншими. Головним героєм клас. епосу стає воїн-богатир, який наділений надлюдською мужністю. В класичному епосі перебільшено справжні історичні події, про міжплемінні і міждержавні сутички. Змістом кл. епосу стають війни, завоювання і поневолення народів. Риса епосу - патріотизм.

Події відбивалися також в усних розповідях.

Валемський камінь - найдавніша письмова пам'ятка(Єгипет). Слов'янська культура базується на грецькій та римській культурах. В античній історії панувала ідея циклічного розвитку суспільства.

Історія як і філософія в період раннього середньовіччя перетворилася у служницю богослов'я. В раньохристиянському суспільстві панувала ідея протиставлення земного життя і потойбічному. В раньохристиянських книгах історія поділялась на - святу(біблійну)- клерикальну тана - світську (секулярну).

6. Поява писемності і її значення для накопичення історичних знань

Появі упорядкованої писемності передувала так звана піктографія, що складалася з невеликої кількості знаків, які означали або окремі слова, або їх частини. Піктографію успадкували китайці у вигляді ієрогліфів. Різноманітні позначки і зображення на глиняних виробах зрубної культури, знаки сарматської доби засвідчують існування писемних способів фіксації інформації. Найдавніші писемні пам'ятки ґрунтувалися на усній народній творчості. Знакова фіксація фактів на землях України зародилася в добу Трипільської культури, а також паралельно у Шумері, Вавилоні, Єгипті, Месопотамії, Китаї. З появою писемності виникла унікальна можливість створювати хроніки історичного процесу, фіксувати найважливіші події, роки правління державних діячів тощо.

На зміну протокириличному письму прийшла глаголиця, очевидно на базі якої просвітителі Кирило і Мефодій створили алфавіт із 43 букв, який називають церковнослов'янським, або кирилицею. У літературі з історії писемності фігурує також так звана «софійська» абетка, виявлена на стінах вівтаря Софійського собору в Києві. Ця абетка складалася з 27 букв, з яких 23 грецьких і 4 руських. Очевидно, це той алфавіт, яким користувалися при Аскольді та Дірі.

Як пам'ятку давньоукраїнської писемності дохристиянської доби ряд дослідників розглядає «Велесову книгу», написану «велесовицею», тобто буквами, близькими до кирилиці, і в якій викладені важливі події нашої історії від 640 до 870-х рр., однак автентичність цього твору не доведена.

Про поширення писемності свідчать численні берестяні грамоти, виявлені у Звенигороді і Львові, написані на пряслицях, глечиках, кістках, на стінах культових споруд. Найбільше їх у Софійському соборі в Києві, більшість з яких несуть історико-хронологічні відомості: про народження в 1032 р. у Ярослава сина Володимира, про смерть у 1054 р. Ярослава Мудрого, про учасників укладення миру на Желяні під Києвом та ін. Церковні графіті засвідчують, що їх виконавцями були не тільки професійні писці і ченці, а й княжі люди, купці. Отже, писемність на теренах України-Русі існувала задовго до офіційного прийняття християнства. Вже у часи Аскольда і Діра були домашні вчителі, з'явилися перші приватні школи, які дістали дальше поширення при Ользі, Святославі, а Володимир надав школам державного статусу.

Варто зазначити, що при Андріївському монастирі в Києві в 1086 р. було засновано школу для дівчат, а в Софійському соборі існувала школа, учні якої залишили численні графіті. Тут була і найбільша бібліотека, заснована 1037 р. з ініціативи Ярослава Мудрого. Поряд з Києвом існували книгописні майстерні у Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському та ін. Братчики монастирів не тільки читали книги, але й переписували їх. Згодом при Києво-Печерському монастирі була заснована школа вищого типу, в якій поряд з богослов'ям вивчалися філософія, граматика, риторика. В межах останньої висвітлювалися й історичні писання античних авторів. Кожна людина, яка прилучалася до навчання, набувала певного обсягу відомостей з історії і культури. Засобом самоосвіти служили книгозбірні, на базі яких утворювалися бібліотеки. Звичайно, більшість книг, які зберігалися в бібліотеках, мали церковне призначення, оскільки вважалося, що той, хто читає книги - бесідує з Богом і одержує велику насолоду для душі.

Запровадження християнства в Україні-Русі дало могутній поштовх розвитку освіти і писемності. У канцеляріях княжих дворів, при монастирях розгорнулося створення рукописних книг, перекладання і переписування творів зарубіжних авторів, насамперед візантійських. Поряд з церковними книгами перекладалися твори, що мали відомості з історії, географії, астрономії, філософії, права. Серед них: «Хроніка Георгія Амартола», «Хроніка Георгія Сінкелла», «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна. Все це засвідчує про широкі інтелектуальні зв'язки Київської Русі з країнами Сходу і Заходу

Серед зразків давньоукраїнської рукописної книги особливий інтерес становлять «Остромирове Євангеліє» (1056-1057), написане дияконом Григорієм у Києві для новгородського посадника Остромира, а також «Ізборник» князя Святослава як книга для домашнього читання і навчання.

До найдавніших пам'яток писемності, що мали характер історичних творів, відносяться літописи. їх творці розповідали на письмі про найважливіші події за роками в певній хронологічній послідовності. Давньоукраїнські літописи за своєю формою та змістом нагадували західноєвропейські аннали і хроніки, але мали свій самобутній вигляд. Важливим осередком укладання давніх літописів була Десятинна церква, в якій 996 р. Анастас Корсуняник зробив спробу історично узагальнити історію Русі майже за 200 років і довів висвітлення подій до Володимира Святославича.

З побудовою Софійського собору він перебирає на себе роль літописного центру, де, як вважають історики, в 1039 р. був створений найдавніший літописний звід. З кінця XI ст. центр українського літописання переноситься до Києво-Печерського монастиря, в якому в 1078 р. ігумен Никон створив самостійний літописний звід за період з 1039 по 1078 р. Печерський ігумен Іоанн в період 1074-1093 рр. уклав ряд статей, що викладають історію Русі впродовж XI ст. Так поступово склалася давньоукраїнська літописна традиція, оскільки нові літописи створювалися як зведення і продовження попередніх літописних записів. Сучасна історіографія розглядає літописання не тільки як писемну хронологізацію історичних подій, але й як якісно вищу форму розвитку знань, формування історичної свідомості грамотної верстви суспільства, не кажучи вже про джерельне значення літописних пам'яток.

Давньоукраїнські літописи найповніше представлені в Лаврентіївському, Радзивіллівському та Іпатіївському зводах. Лаврентіївський звід зберігся в єдиному списку, укладеному ченцем Лаврентієм у 1377 р., і закінчується подіями 1305 р. До нього увійшли «Повість минулих літ» у редакції початку XII ст., «Повчання» Володимира Мономаха, його послання до Олега Святославича.

З'ясовуючи значення писемності та літописання для розвитку історичних знань, слід зосередитись докладніше на одному з найдавніших писемних творів літописного характеру «Повісті минулих літ», укладеному на початку XII ст. Вона віддзеркалює генезу давньоукраїнського літописання, оскільки побудована на писемних джерелах, що сягають IX ст. Автором однієї з її редакцій був печерський чернець Нестор, якого відносять до числа давньоукраїнських послідовників Геродота. Вчені давно довели, що Нестор (1055-1113) був не просто переписувачем книг і укладачем літопису, а й винятково ерудованою людиною, з історичним складом мислення, письменником.

Отже, появу писемності можна прирівняти до своєрідної революції, якісного стрибка в людській цивілізації, а отже, і в розвитку історичних знань. Писемність відкрила можливість описувати і фіксувати події за хронологією і в такий спосіб розмежувати їх у часі та просторі, відокремити минуле від сучасності.

7. Провіденціалізм

Разом з християнством на Україну-Русь прийшли твори зарубіжних мислителів: Іоанна Дамаскіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла та ін., прилучення до яких тогочасної еліти суспільства розвивало її інтелектуальні потуги. Шкільництво при княжих дворах, монастирях, поширюючи писемність і християнство, сприяло ознайомленню з теологічними трактатами, в основі яких лежала ідея історії на засадах провіденціалізму (провидіння), з зарубіжними хроніками і анналами про найважливіші події в релігійному і світському житті, з агіографічною літературою - житіями святих, мучеників і праведників. Все це робило досить потужний вплив на формування не тільки християнської свідомості, а й історичних поглядів. До того ж християнство стимулювало вивчення давньогрецької та латинської мов, формування на Русі досить великої верстви освічених людей, доводило, що сенс історії в творенні, в обожненні людини, а не в нищенні.

8. Літописи та літописні зведення - основні форми історичних творів часів Київської Русі

Київська Русь - умовна назва, започаткована в XIX ст., держави українського народу. (з середини IX до середини XIII ст.)

Поворотним моментом у фіксації історичних подій і нагромадженні знань з історії стало зародження і поширення писемності, літописання. Починаючи з ІХ-Х ст. літописання набуває історичного характеру і стає головним носієм знань з історії. Переклади історичних і релігійних творів зарубіжних авторів, їх переписування і вивчення у приватних, княжих і церковних школах, створення бібліотек - все це підтримувало історичну культуру тогочасного українського суспільства на європейському рівні.

До найдавнішої української рукописної книги можна віднести «Остромирове Євангеліє», «Ізборник» князя Святослава Ярославича (1073) - твір енциклопедичного характеру, його статті розкривали історію християнства, сенс доброчинного життя, будову всесвіту, знаки зодіаку, зодіакальні сузір'я, правові норми.

Приклад зацікавлення книгами, науками, історією показували київські князі та їх оточення. Ярослав, названий Мудрим, збираючи одну з найбільших в Європі бібліотек у Софії Київській.

Серед мислителів Київської Русі поряд Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирило Туровський, митрополит Клим Смолятич.

Основними інтелектуальними центрами філософської та історичної думки були церкви і собори, зокрема Софійський собор у Києві, Тут були укладені один з найдавніших літописних зводів 1037-1039 рр. історичне «Слово про закон і благодать» Іларіона, митрополиче послання Клима Смолятича до пресвітера Смоленського Фоки. Бібліотека Софійського собору стала основою для створення бібліотеки Печерського монастиря, що згодом перебрав естафету літописання, розвитку освіти, християнської і світської думки, виховання нових генерацій мислителів і багато зробив для збагачення історичних знань.

Діяльність бібліотек стимулювала створення власної літописної історії, з'являлися релігійні та світські твори, проникнуті історичною спрямованістю, завозилися книги з Візантії і західних країн, перекладалися і переписувалися твори зарубіжних істориків.

Великою популярністю користувалися перекладні історичні твори візантійських, болгарських авторів, а в Галичині були відомі польські та угорські твори.

Центральне місце в історичній літературі Київської Русі займають літописи, зміст яких дає найповніше уявлення про характер поглядів їх авторів на історію. - «Повість минулих літ» , Київський літопис 1200 р., який склав основу Іпатіївського літописного зводу. Він побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях. Зазначимо, що саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього Подніпров'я, значно раніше дістали в народі назву Україна як країна, як держава. По мірі розширення зв'язків з північно-східними та західними землями, заселеними українським етносом, майже вся Київська Русь стала ототожнюватися з етнонімом «Україна».

9. Повість минулих літ - основне літописне зведення Древньої Русі

Основу давньоруського літописання становить «Повість минулих літ». Укладена Нестором у Печерському монастирі близько 1110 р., вона піддавалася редакції в 1116 р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, а в 1118 р. - одним з прибічників князя Мстислава Володимировича (після чого, до речі, в ній з'явилася значна норманська вуаль).

«Повість минулих літ» утримується в Лаврентіївському й Іпатіївському літописних зводах.

Близьким до Лаврентіївського є Радзивіллівський літопис.

Літописець ставив головною своєю метою показати, звідки походить народ руський і держава Русі з центром у Києві.

Історія Русі розглядається літописцем на широкому тлі з точки зору тодішніх про неї уявлень, з певною державною і церковно-релігійною тенденційністю. Незважаючи на цю тенденційність, автори літопису дають дуже багато об'єктивно правдивих історичних даних.

«Повість» складається з частин, іноді уривків. Починається літопис оповіданням в плані церковно-біблійного викладу всесвітньої історії від легендарного потопу Ноя і поділу світу серед Ноєвих синів до розселення слов'ян у середній і східній Європі. Києву, як центру і вогнищу в справі поширення християнства і освіти, літописець відводив особливе місце як починаючи від оповідання без дати про трьох братів - Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь.

Він шукає шляхів до розв'язання питання про походження Русі від князів Рюриковичів.

Історію слов'янських племен і Русі в цілому літописець подає як внутрішній процес, у зв'язку з сусідніми племенами і народами неслов'янського походження. Для нього слов'яни і Русь суть єдине поняття.

Під 862 р. літописець сформулював легенду про закликання варягів.

Складач літопису ввів у дію неіснувавше плем'я варягів-русів, вивівши його з Скандинавії на землю східних слов'ян.

Оповідання про Кожум'яку вміщене під 993 р.

Друга легенда вміщена в літопису під 997 р. про облогу печенігами Білгорода

Ці легендарні оповідання, безсумнівно, складені на основі історичних сюжетів південноруської народної творчості. В них відображено погляд народу на свою героїчну історію. Вони були палким закликом до справедливої боротьби з кочівниками.

В «Повісті» знайшла висвітлення й доба розквіту культури XI ст., часів князювання Ярослава Мудрого та його трьох синів - Ізяслава, Святослава й Всеволода.

В літописі є повісті про міжусобиці синів Ярослава, напади половців на руські міста, зокрема на Київ, спустошення ними Печерського монастиря (1096 р. - Лавр, літ.), про з'їзд князів у Любечі.

Літописець, автор і складач «Повісті минулих літ» Сильвестр.

Доклав усіх зусиль щоб показати з усією тенденційною догідливістю свого улюбленця князя Володимира Всеволодовича Мономаха.

У 1116 р., на догоду київському князю, Сільвестр піддав літопис новій переробці й редагуванню.

Ймовірно, що саме у Видубецькому монастирі, в одну з редакцій «Повісті минулих літ» було внесено відоме «Повчання» Володимира Мономаха. Після редакції Сільвестра «Повість минулих літ» набула вигляду цілісного закінченого твору давньої Русі. Вона являє собою визначну пам'ятку староруського письменства та взагалі одну з важливих і цікавих пам'яток нашої давньої вітчизняної культури, в тому числі староруської історіографії та літератури, пронизана ідеєю показу величі руської землі.

10. Київський літопис 1200 р.

Пам'яткою південноруського літописання, в якій знайшли відображення події XI - XIII століть на території сучасної України, є загальне давньоруське літописне зведення південної редакції, що здобуло назву Іпатіївського літопису.

Іпатіївський літописний звід поєднує в собі три головні джерела. Першим джерелом був Київський літопис 1200 р. Другим джерелом послужило літописне зведення Галицько-Волинської землі, так званий Галицько-Волинський літопис. Оповіданнями з історії Північно-Східної Русі.

Літопис 1200 р. являє собою зведення, впорядковане з різного роду південно-руських літописів і усних переказів, що існували на території південних феодальних князівств XII ст., а головне - літопис князя Ігоря Святославича,героя «Слова о полку Ігоревім», який почав князювати у Чернігові в 1198 р., та, нарешті, літопис переяславського князя Володимира Глібовича, що закінчується оповіданням про його тяжке захворювання під час походу на половців і смерть у 1187 р.

Під 1187 р., вжито назву «Україна» у відношенні до південноруських земель та їх населення, головним чином у відношенні до землі Переяславської і Київської. Термін «Україна» - народний. Можна припустити, що у народному вжитку він існував раніше, ніж потрапив на сторінки літопису.

Київський літопис 1200 р., який склав основу Іпатіївського літописного зводу. Він побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях. Зазначимо, що саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього Подніпров'я, значно раніше дістали в народі назву Україна як країна, як держава. По мірі розширення зв'язків з північно-східними та західними землями, заселеними українським етносом, майже вся Київська Русь стала ототожнюватися з етнонімом «Україна».

11. Галицько-Волинський літопис

З XII ст.,є Галицьке Четвероєвангеліє, написане в 1144 р. у Крилосі.

Найвидатнішою пам'яткою історії є Галицько-Волинський літопис як один з перших українських прозових творів, що став продовженням «Повісті минулих літ» і Київського літопису

Умовно Галицько-Волинський літопис ділиться на дві частини: Літописець Данила Галицького та Волинський літопис. Перша частина починається з так званої Початкової Галицької повісті, з відомостей про загибель Романа Мстиславича, княжіння його дружини Анни і вступ на престол Данила, його вигнання з Галича і повернення, про боротьбу проти ординського ярма. Друга частина присвячена княжінням у Володимирі Волинському Василька Романовича, його сина Володимира та Мстислава Даниловича.

Літопис засвідчив вищий рівень описування історичних подій, вдалішу спробу їх причинно-наслідкового осмислення. Він складається з різних оповідань історичного змісту, створених у період 1201-1292 рр., закінчується розповіддю про початок литовської колонізації України. На думку дослідників, його перші варіанти не мали чіткої хронологічної схеми, а деякі дати були проставлені пізніше, причому часто невірно. Не виключено, що літопис зазнав певної корекції в процесі переписування і включення його до Іпатіївського літопису. Досить широку і різноманітну джерельну базу. Це і документи з княжої канцелярії, донесення послів, грамоти, листи, попередні літописні хроніки, і перекладна зарубіжна література і особисті враження очевидців.

Відкрито демонстрували свої симпатії спочатку Роману Мстиславичу, а потім Данилу Романовичу. Багато уваги приділено державницькій діяльності Данилового сина Василька та внука Володимира.

Запроваджений термін «Романовичі» (1206) .

Літописець характеризує Данила Галицького як людину мудру і прозорливу, сувору і справедливу, виправдовує його тверду великокнязівську політику щодо боярства, кроки щодо зміцнення централізованої влади і цілісності держави перед загрозою з боку монголо-татарської орди, Польщі, Угорщини, Литви. Описує подорож Данила Галицького до столиці Орди, переможні походи на половців.

В образі Данила Романовича, який поставив у залежність від себе Київ і об'єднав всю Південно-Західну Русь.

Обґрунтування права галицьких князів на володіння всією Південно-Західною Руссю, включаючи стародавню столицю Київ, збереження його традицій і духовної величі.

Загострена увага до історії державності, політичного устрою Галицько-Волинської держави. У ньому багато місця відведено обґрунтуванню ролі князя, а згодом короля як носія верховної влади, історії галицького боярства, його участі в державному управлінні через боярську раду.

Великий вплив на розвиток історичної думки в Галицько-Волинській державі продовжувала відігравати християнська церква. а в 1301 р. була заснована Галицька митрополія, підпорядкована грецькому патріархові.

Однією з особливостей розвитку історичних знань у Галиць-ко-Волинській державі було те, що на неї помітно впливали погляди польських, чеських та угорських хроністів.

Галицько-волинський літописець навів немало відомостей з політичного і культурного життя Західної Європи, захоплювався духом лицарства, шляхетності.

12. Історична концепція „Слово о полку Ігревім”

До найвизначніших пам'яток давньоукраїнської культури, літератури та історичної думки відноситься «Слово о полку Ігоревім», написане не пізніше 1187 р. Історичною основою твору послужив драматичний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Переважна більшість дослідників вважають, що твір має київське або галицьке походження, а автор був учасником і очевидцем подій¹. За своїм змістом, стилем і мовою «Слово...» близьке до українських літописів і частково нагадує оповідання про цей похід, вміщене в Іпатіївському зводі за 1185 р. Його автор, судячи із змісту, був добре обізнаний з тогочасними писемними та усними творами, з «Повістю минулих літ», знав історію, військову справу, побут і мав літературно-поетичний хист. Зазначимо, що головна увага звернута на події світської, а не церковної історії.

У творі змальовується підготовка війська до походу, описуються зловісні віщування природи, яскраві і гострі батальні сцени, робиться спроба пояснити причини поразки Ігоревого війська. «Слово...» проникнуте почуттям патріотизму, ідеєю єднання русичів задля захисту рідної землі як вищого морального обов'язку. Автор застерігає князів від ілюзій, що можна самотужки здолати кочівників, і закликає об'єднати сили для відсічі нападів. Отже, твір віддзеркалює той рівень історичних знань, який існував у Київській Русі наприкінці XII ст., розуміння значення досвіду минулого, його співвідношення з сучасністю і майбутнім, поєднання християнських цінностей та народного світогляду із сильними залишками міфологічно-язичницьких уявлень про навколишній світ. Можна без перебільшення сказати, що в творі втілено державницький вимір української історії.

13. Значення історичних творів Х-ХІІ ст. для розвитку історичної думки України

Паралельно з літописами дедалі більшої популярності набували публіцистичні та літературні твори з досить великою розмаїтістю жанрів. Твори представників княжої знаті та церковної ієрархії. Особливе місце займає спадщина чернігівського, а згодом київського князя Володимира Мономаха (1053-1125). Відомі три його твори: «Граматика до Олега Святославича», «Молитва» та «Повчання». У «Граматиці...» фігурують реальні події з історії родинно-державного життя, їх коментар. «Повчання», яке адресувалося не тільки синам князя, але й наступним поколінням, - це синтез поглядів автора, спроба стислого аналізу і самовираження досвіду минулого, в т. ч. й власного, в центрі якого була проблема єдності Русі. Князь вийшов на ідеали християнської моралі, високого покликання людини, мети її життя, сповідування трьох чеснот: покаяння, сльози і милостині.

На чільне місце ставив завдання вчитися, пізнавати історію і враховувати минулий досвід, в т. ч. його власний.

Праці Іларіона Київського, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Клима Смолятича, Кирила Туровського, Данила Заточника та ін.

Перший київський митрополит Іларіон на тлі біблійної тематики, Старого і Нового Заповіту підготував «Слово про закон і благодать» (між 1037-1050), в якому виклав оригінальну концепцію історії людства, її періодизацію. Він вичленив «язичницький» період, період іудейського «закону», і завершальний період християнської «благодаті та істини».

Високо оцінивши діяльність київських князів у царині утвердження християнства, насамперед Володимира, Іларіон назвав їх земними мудрецями, які наділені вищим розумом. Князя Володимира автор порівнює з римським імператором Константином Великим, Гідним продовжувачем його справи митрополит називає Ярослава Мудрого, що обстоював політичну і церковну самостійність Русі. Можна вважати, що «Словом про закон і благодать» започатковується українська історіософська думка.

«Слово о полку Ігоревім», 1187 р. драматичний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Твір має київське або галицьке походження, а автор був учасником і очевидцем подій. «Слово...» близьке до українських літописів, головна увага звернута на події світської, а не церковної історії.

Твір віддзеркалює той рівень історичних знань, який існував у Київській Русі наприкінці XII ст.

Вершиною церковної і світської історичної думки Київської Русі став «Києво-Печерський патерик», який М. Грушевський називав «золотою книгою» Він має чітко означене історичне і філософське спрямування. Основний його текст створений у другій половині XI - першій половині XIII ст. на базі листування ченця Києво-Печерського монастиря Полікарпа і володимиро-суздальського єпископа Симона. У центрі твору - реальні події і факти, імена прославлених будівників і живописців, духовних пастирів, оповіді про ставлення київських князів до монастиря, про роль варягів у культурному житті, про приватні бібліотеки та ченців.

Він із самого початку задумувався як твір історичний, побудований на джерелах з яскраво вираженим наративним характером. Він започаткував в українській історіографії унікальний жанр історичних життєписів, незважаючи на те, що в ролі персоналій виступали діячі церкви, "її отці.

Серед історичних творів, написаних в умовах монголо-татарської навали, виділяється «Слово о погибелі Руської землі», написане між 1238-1246 рр. Три його частини органічно пов'язані між собою. На початку прославляється велич Київської держави, потім розповідається про її величезну територію, минулу могутність. В останній частині йдеться про Володимира Мономаха як грізного князя, якого боялися литовці, угорці, німці.

Близькими за пафосом до цього твору є «Задонщина», «Слово о Лазаревім воскресінні» та ін. Історичний компонент мають і правові твори княжої доби, зокрема «Руська Правда» як перший кодекс законів.

Історичний компонент властивий і фольклору Київської Русі. Епічні пісні та усну поезію

По-перше, пріоритетне значення літописних творів у царині історичних знань. Давньоукраїнське літописання, яке розвивалося не тільки в Києві, але й у Переяславі, Чернігові, Галичі, Холмі, є унікальним явищем у європейській цивілізації. Для них характерні багато спільних ознак, головною з яких була фіксація історичних подій у хронологічній послідовності та їх літературне описання. По-друге, поява творів історичної спрямованості, авторами яких були, насамперед, представники княжої знаті, церковної ієрархії. По-третє, під впливом християнства помітно змінився зміст і характер історичної думки, історичної творчості. Домінуючою залишалася описовість подій, однак дедалі більше пробивала собі дорогу причинно-наслідкова манера їх подачі. Центральними постатями історичного процесу виступають реальні люди, здебільшого це князі, члени їх родин, ієрархи, ігумени монастирів, ченці, наділені, як правило, високими моральними якостями і християнськими чеснотами. По-четверте, історична думка в Київській Русі кореспондується з розвитком історичних знань у тогочасній Європі.

14. Західно-руський(Литовський) літопис як історичний твір

З 1340 р., після насильницької смерті Галицько-Волинського князя Юрія Болеслава, український етнос на довгий час втрачає власну державність і перестає бути господарем власної долі. Українські землі підпадають під владу інших держав, в складі яких їх становище знаходилося на рівні периферійної провінції, а українська еліта асимілювалася з культурою та політичними системами чужоземних володарів.

Середина ХІV-ХVIII ст. період боротьби за володіння українськими землями межи сусідами Литовського, Польського, Московського.

Як вам відомо, з середини ХІV ст. і до середини ХV ст. більша частина українських земель належала Литовській державі, західний регіон Полтавській, Північна Буковина Молдавській, а Закарпаття ще з ХII ст. Угорщині. Після Люблінської унії 1569 р, абсолютна біль шість українських земель потрапляє до складу Польщі, яка на відміну від Литви, прагнула спольщити і окатоличити українське населення, діючи жорстокими насильницькими методами. Нагадаю, що за часів Литви, офіційною мовою була давньоруська, дуже близька до церковно-слов'янської , православ'я не переслідувалося.

Національно-визвольна війна середини ХVП ст. під проводом Б.Хмельницького призвела до утворення української національної держави. Проте після Переяславськоі Ради, українська державність була поступово знищена і наприкінці ХVШ ст, українські землі були остаточно розшматовано між Російською та Австрійською імперіями.

В перебігу цих подій український народ не виступав пасивним суб'єктом історії, Населення України боролося за політичне самовизначення, за власне існування як окремої етнічної та національної спільності. Ця боротьба визначала умови розвитку української історичної думки, Несприятливі умови затримували і і розвиток, як і всієї культури, але не могли зупинити.

Протягом періоду, що розглядається, українська історична думка розвивалася у формі літописів, хоча наприкінці ХVII ст. і у ХVIII ст.. з'являються спроби осмислення і сторичного минулого у окремих творах.

Напади кочовиків, пізніше кримських татар, війни на українських землях, переслідування православної церкви, знищення архівів не сприяло збереженню пам'яток української культури, зокрема історичних творів з ХV до I половини ХVI ст.., збереглося 2 твори. Литовський /західноруський/ літопис та Короткий київський літопис. Літописи ці білоруського походження, написані давньобілоруською мовою, але відображають історичне минуле України литовської доби» Звідсіля і наЗ' ва літопису. Знайдено і опубліковано 14 списків літопису. Історія України найбільше відображена в Супрасльському літопису / за назвою монастиря поблизу м. Бїлосток, тепер Польща, де його було написано/ та в літопису Биховця / від імені власника, в якого він був виявлений в XIX ст../

Супральський літопис складається з двох частин. У першій міститься компіляція з ранніх літописів, в якій йдеться про події з 862 р, до кінця ХУ ст., у другій автор подає опис подій з кінця ХV ст. до 1543 р. Цю частину Супрасльського списку вважають окремим літописом і ще М. Карамзін назвав її "Коротким Київським літописом". 4я частина відзначається точним датуванням і вірогідністю викладу історичних подій. Найбільш повно описано період 1480-1500 рр., причому цю частину дослідники вважають явно українського походження, або описаного з якогось українського джерела,

У "Короткому Київському літопису" розповідається про зруйнування Києва кримськими татарами в 1482 р, та їх вторгнення на Волинь в І491, 1496 рр., про антилитовську змову київського князя Михайла Олельковича в 1481 р, і його страту.

Наведено короткі відомості про московсько-литовську війну початку ХVІ ст., зокрема про здобуття військами московського князя Василі я Ш Смоленська і про іх розгром під Оршею в 1515 р, литовськими військами під командуванням князя Костянтина Острозького із . висловленням похвали князю Костянтину. Події в Украіні подано в контексті опису діяльності князя Костянтина Острозького*

Літопис Биховця складено приблизно в останній чверті ХVІ ст., записи уриваються у І507 р. З позицій литовської аристократі і в ньому розповідається про взаємини литовської та української і білоруської знаті, зокрема про конфлікт великого литовського князя Олександра Казимировича з представниками українських князів московської орієнтації в особі Михайла Глинського. У літопису містяться відомості про суспільні та політичні відносини в Україні, переважно на Волині, міжусобні та міжнаціональні суперечки між феодалами. Розповідається про вторгнення кримських татар у ці глибинні українські землі, та про страшні руїнницькі наслідки цих вторгнень. Наводяться відомості про боротьбу з татарами в 1502 р„ військ і населення у м. Овруч, про битву при Рорностаі, про перехід татар через р. Прип"ять.

Автори західноруських літописів прославляли українських і білоруських князів, яких назвали литовськими і доводили, що їх могутність, велич та знатність походження не поступаються московським чи польським феодалам. Литописи пронизані антипольськими та антимосковськими молитвами.

Польська експансія на українські землі, насадження католицизму, зокрема Берестейська унія 1596 р., опір цьому широкого загалу українського суспільства знайшли своє відображення в с.Баркулабов; неподалік від Могилева, Білорусь. Дослідник літопису кінця XIX ст. М. Довнар Запольський, вважав його автором місцевого священика Федора Філіповича. Написано літопис на рубежі ХVI-ХVII ст., останній запис зроблено від 1608 р. Після цього зроблена приписка про похід польського Короля Владислава ІV на Смоленськ в 1633 р. Головний зміст твору - виклад подій в Україні та в Білорусі від 40-х рр. ХVІ ст. до початку ХVII ст.

Автор напевно належав до тієї частини православного духовенства, які активно боролися проти католицької церкви, проти найвищих ієрархів православної церкви, які підписали Берестейську унію та проти самої унії . З таких позицій описано Берестейський собор, розкрито суть його рішень, висвітлено ідейну боротьбу в суспільстві напередодні собору.

Автор прихильно ставився до повстання С. Наливайка, загони якого діяли з Білорусі, описав тортури та страту Наливайка у Варшаві