Історіографія України

Пантелеймон Куліш (1819-1897) - видатний український письменник, історик, фольклорист та етнограф. Нащадок козацько-старшинського роду, знавець української народної творчості, творець нового правопису - «кулішівки» і «Граматики», видавець альманаху «Хата», він плодотворно прислужився історичній науці. Відбувши покарання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, П. Куліш разом з Т. Шевченком, М. Білозерським і М. Костомаровим зорганізував у Петербурзі журнал «Основа» (1861-1862), у якому порушувались актуальні питання національного і соціального розвитку українського народу, його історії. Після Валуєвського указу він виїхав за кордон, перебував у Варшаві, налагодив тісні зв'язки з українськими інтелектуалами в Галичині, зокрема з О. Барвінським та І. Пулюєм. У «Зазивному листі до української інтелігенції» (1881) закликав розвивати культурно-національний рух у Галичині, шукати порозуміння з прогресивною польською інтелігенцією.

Концепція його світогляду стає палка любов до України , патріотизм.

П. Куліш - автор низки історичних романів, повістей і поетичних творів («Чорна рада. Хроніка 1663 року», «Україна», «Маруся Богуславка», «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай» та ін.). Його перу належить ряд історичних дискурсів, зокрема, популярні «Повести об украинском народе» (1846), двотомник «Записки о Южной Руси» (1856-1857), в якому подав зібрані ним легенди і перекази про Золоті ворота в Києві, запорожців і гайдамаків, про Б. Хмельницького і С. Палія, а також декілька документальних матеріалів про Гетьманщину і гетьмана П. Полуботка. Найбільшу цінність має «Історія України від найдавніших часів», перший розділ якої був оприлюднений в журналі «Основа» (1861). Тут автор відстоював родовід українців від Київської держави. Популярний характер мали нариси «Хмельниччина» та «Ви-товщина», тритомна праця «Отпадение Малороссии от Польши» (1888-1890) та ін.

Незважаючи на те, що П. Куліш суперечливо, часто надто суб'єктивно оцінював українську політику Москви, історію козаччини, гайдамацький рух, нігілістично ставився до державо-будівної спроможності українського народу, перебільшував культрегерську місію польської шляхти, його історичний доробок відіграв важливу роль у примноженні історичних знань. Особлива заслуга історика в тому, що він виявив цінні документальні матеріали з української історії в архівах та бібліотеках Варшави і Петербурга, частину з яких оприлюднив. Зрештою, творча спадщина П. Куліша посіла гідне місце серед найцінніших здобутків української історичної думки, вона сприяла піднесенню національної свідомості українців і в кінцевому підсумку була проникнута духом оптимізму.

Таким чином, поряд з професійними працями істориків, формуванню української історичної думки і суспільної свідомості сприяла літературна і художня творчість Тараса Шевченка, публіцистика і наукові розвідки Пантелеймона Куліша, інших діячів української літератури та мистецтва.

43. Історичні праці О. Лазаревського

О.М. Лазаревський закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету займався вивченням історії Лівобережної України. О.М.Лазаревський підготував до видання й опублікував цілий ряд цінних історичних джерел, а саме: «Отрывки из нежинских магистратских книг 1657-1674 гг.» (1887 р.), «Акты по истории землевладения в Малороссии , «Отрывки из дневника гетманской канцелярии., «Акты по истории монастырского землевладения в Малороссии., «Малороссийские переписные книги, «Цеховые акты Левобережной Малороссии та багато інших.

О.М. Лазаревський опублікував близько 450 праць. «Описание Старой Малороссии» (3 томи), «Малороссийские посполитые крестьяне», «Очерки малороссийских фамилий», «Люди Старой Малороссии». Вчений був членом різних наукових товариств, у тому числі історичного товариства Нестора-літописця

Для нього було характерне нерозуміння вирішальної, творчої ролі народних мас та явна переоцінка ролі особи в історичному процесі, приниження активних виступів селянства, безпідставна ідеалізація діяльності деяких царських урядовців в Україні у XVIII ст. тощо.

Буржуазно-ліберальні погляди О.М. Лазаревського, хибні тлумачення ним деяких історичних подій і явищ, звичайно, дещо применшують значення його внеску в історіографію України. Однак у порівнянні зі своїми попередниками і сучасниками він усе ж чимало зробив для розвитку історичної науки.

Був видавцем «Записок Черниговского губернского статистического комитета», де опублікував, зокрема, працю «Малороссийские посполитые крестьяне та цінне історичне джерело «Описание Черниговского наместничества Д.Р. Пащенко».

У своїх працях О.М. Лазаревський широко використовував дані з фамільних архівів.

Окремими збірками вчений видав матеріали кількох фамільних архівів, які містять цінні відомості по соціально-економічній історії й культурі Лівобережної України XVII-ХІХ ст. «Сулимовский архив», 183 документи. Особливо цінними в збірнику є грамоти й універсали на володіння селами та містечками, які свідчать про дальше закріпачення селян і зміцнення економічного й політичного становища українських феодалів.

Вчений зміг написати такі ґрунтовні праці з генеалогії, як «Очерк малороссийских фамилий», «Люди Старой Малороссии», а також «Описание старой Малороссии», три томи якого він встиг опублікувати.

О.М.Лазаревський видав також «Дневник генерального хорунжего Н.Ханенко» та «Дневник генерального подскарбия Якова Марковича», що являють собою надзвичайно цікаві й важливі історичні джерела для дослідження соціально-економічної історії та культури Лівобережної України у XVIII ст.

Праці О.М. Лазаревського мають важливе значення для дослідників, які вивчають соціальні відносини на Лівобережжі, розвиток форм землеволодіння, цехового виробництва, адміністративне управління, побут. За своє життя О.М. Лазаревський зібрав велику колекцію старовинних книг і рукописів з історії України, які заповів бібліотеці Київського університету - десятки тисяч справ.

44. Історична думка у західних регіонах України

Особливість розвитку української історичної думки другої половини XIX ст. полягала в тому, що відбувалося зближення поглядів на українську минувшину істориків Наддніпрянщини і західноукраїнських земель. Історики Галичини дедалі частіше вдаються до загальноукраїнських проблем. Розгорнув видання «Руської історичної бібліотеки», у 24-х томах якої викладалась українська історія від найдавніших часів і охоплювала всі етнічні землі України. На думку укладача, історія української державності бере свій початок від Київської Русі, продовжувачем якої стала Галицько-Волинська держава. Став одним з творців програми Нової ідеї (1890), яка передбачала співпрацю української інтелігенції з галицькими поляками та австрійцями, лояльне ставлення до імперії Габсбургів. Західноукраїнська історична думка, розвиваючись на порубіжжі із Західною Європою, всмоктувала в себе ідеї і впливи зарубіжних наукових та суспільно-політичних течій.

Західноукраїнська історична думка другої половини XIX ст. зазнавала впливу різних громадсько-політичних течій: старо-русинства - москвофільства та народовства. Прихильники першої обстоювали ідею національно-культурної, а згодом і державно-політичної єдності з Росією. На цій основі в ряді історичних праць обстоювалась спільність української і російської історії, простежувались проросійські настрої.

Народовці, на противагу москвофілам, продовжували розвивати ідею національного відродження, започатковану «Руською Трійцею», Кирило-Мефодіївським братством, Київською громадою, творчістю Тараса Шевченка. Розвитку і поширенню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти», Літературно-наукового товариства імені Тараса Шевченка. НТШ поставивши на чільне місце завдання розвитку української науки, збирання і зберігання старожитностей України-Русі. «Записки НТШ»

Поряд з О. Барвінським плідну працю у НТШ провадили Ю. Целевич, І. Франко, В. Гнатюк, а згодом і М. Грушевський. Юліан Целевич (1843-1892) - відомий український історик і педагог, Автор ряду історичних досліджень з історії козацької доби. Збирач джерельних матеріалів про О. Довбуша. Працював над створенням шкільного підручника з історії України.

Івана Франка (1856-1916) - видатного українського письменника, вченого і громадсько-політичного діяча,Його історіософські погляди співпадали або й випереджали тогочасні філософські течії Західної Європи, насамперед, раціоналістичні та позитивістські.

Іван Франко був головним ідеологом і лідером Української радикальної партії, у своїх політичних поглядах він еволюціонізував від народовства до українського самостійництва, його політичним кредо стала поема «Мойсей». Залишив багату творчу спадщину, в якій велика питома вага історичних та історико-етнографічних досліджень «Повний образ історії України-Руси», «Святослав», «Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах», «Матеріали до історії Коліївщини», «Наш погляд на польське питання», «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині». Розглядаючи етнічні землі українського народу як єдине ціле від найдавніших часів до початку XX ст., а його етногенез як багатовіковий і поступальний процес, учений висвітлив сліди впливів скіфів, слов'янську природу антів, історію Полянсько-Київської держави, початок якої відносив до VII ст. Історію Галицького і Волинського князівств, їх об'єднання І. Франко розглядав у загальному контексті української державності, трактував як продовження традицій Києва, наголошуючи, що до XIV ст. українська держава розвивалася самостійно.

Включення українських земель до складу Польщі і Литви оцінювалося як початок поневолення українського народу, а Люблінську унію як сигнал до національно-визвольної боротьби, рушієм якої виступило українське козацтво, що утворило «Запорозьке братство».

Особливо виділялась роль гетьманів П. Конашевича-Сагайдачного та Богдана Хмельницького, Вся українська історія постає в І. Франка на тлі культурного і духовного життя, висвітлюється на основі широкого використання народної творчості, насамперед пісенної.

Учений різко засуджував наступ російського царизму на Україну у XVIII ст., Він дійшов висновку, що Коліївщина брала свій початок від часів Хмельниччини і демонструвала нескореність українського народу.

Чи не найбільше наукових дискурсів І. Франка присвячено історії Галичини в умовах Речі Посполитої, Австрійської та Австро-Угорської імперій, опришківському та селянським рухам, реформі 1848 р. В особі І. Франка українська історіографія дістала першого дослідника економічної історії.

Іван Франко стежив за розвитком української історіографії, пропагував її здобутки,

І. Франко - не тільки дослідник історії, але й знавець і видавець джерел з історії України, ініціатор ряду цінних археографічних видань, створення фонду документів у бібліотеці НТШ.

Його дослідження засвідчили остаточний поворот західноукраїнських істориків до загальноукраїнських проблем. Галичина стає П'ємонтом українського національного відродження, чому сприяли діяльність осередків «Просвіти», Наукового товариства ім. Т. Шевченка, приїзд до Львова М. Грушевського, інших діячів українського руху.

45. Історіософія В. Антоновича

У Київському університеті працював Володимир Антонович (1830-1908) - вихованця історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира, видатного вченого і громадського діяча. Саме В. Антоновичу судилося стати фундатором української національної історіографії, одним з творців наукової школи істориків-документалістів. Київську громаду, одним із засновників і провідників якої був В. Антонович, справедливо називають двигуном народницького руху, що суттєво впливав на розвиток історичної науки, українознавство взагалі, на утвердження народницького напряму в українській історіографії, _на формування історичної і національної свідомості українського суспільства. В. Антонович був головним редактором Київської Тимчасової комісії для розбору давніх актів, очолював Історичне товариство Нестора Літописця, заснував архів і ряд музеїв університету, започаткував лекційний курс з історичного джерелознавства в Київському університеті. Його докторська дисертація була присвячена історії Великого князівства Литовського та місцю в ньому України.

У мозаїці праць видатного історика домінуюче місце займають дослідження з української історії. Серед них: «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Уманський сотник Іван Гонта», «Київ та його доля і значення з XIV до XVI ст.», «Археологічна карта Київської губернії» та багато інших. Червоною ниткою через праці історика проходить ідея самобутності українського народу, її споконвічності. Він був у числі перших, хто науково застосував поняття «Україна-Русь», порушив питання про українськість Київської Русі, виклав своє бачення історії українсько-польських та українсько-російських взаємин. В. Антонович у своїй знаменитій «Сповіді», в наукових працях виклав концепцію української історії як історії народних мас, простих людей. Ця концепція чітко простежується в лекційному курсі з історії українського козацтва, який він читав неофіційно.

Вагомий сегмент творчої спадщини В. Антоновича становлять джерелознавчі праці, зокрема «Исследования о козачестве по актам с 1500 по 1648 год», «Последние времена казачества на правой стороне Днепра: по актам с 1679 по 1716 год», «Исследования о городах Юго-Западной России по актам 1432-1798 гг.», «Исследования о крестьянах в Юго-Западной России по актам 1700-1798 гг.», «Археологические находки и раскопки в Киеве и Киевской губернии в течение 1876 г.» та ін. Особлива заслуга В. Антоновича в збиранні, дослідженні і виданні документів з української історії. Він видавець 8 тт. «Архіву Південно-Західної Росії», «Сборника летописей, отно-сящихся к истории Юго-Западной России», «Сборника материа-лов для исторической топографии Києва и его окрестностей», «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси».

Наукова школа В. Антоновича дала українській історіографії цілу плеяду відомих істориків: М. Грушевського, Д. Баталія, О. Левицького, П.Голубовського, І. Линниченка, Д. Дашкевича, О. Оглоблина та ін.

46. Університетська освіта

Від появи перших університетів (ХІІ-ХІІІ ст.) в Італії, Іспанії, Франції, Англії започатковується їхня унікальна роль у розвитку історичних знань як центрів науки і культури. Піонерами університетської освіти в Україні були вже згадувані Острозька та Києво-Могилянська академії. Першим класичним університетом на українських землях став Львівський університет (1661), створений на базі колегії, в якому викладалися всі університетські предмети, включаючи філософію й історію, присуджувались ступені бакалавра, магістра і доктора. У попередній лекції зазначалося, що після входження західноукраїнських земель до Австрійської імперії була відновлена діяльність Львівського університету (1784), підвищено його статус, а в 1817 р. йому присвоїли ім'я імператора Франца І. З 1848 р. в університеті допускалося викладання українською мовою і створювалася кафедра української мови та літератури. Найбільше уваги розвитку і поширенню історичних знань приділялося на філософському і юридичному факультетах, де сформувався ряд українських істориків.

У 1870 р. в університеті утворилося українське студентське товариство «Академічна бесіда», учасники якого виявляли щире зацікавлення історією України. Спадкоємець товариства «Академічний гурток» започаткував видання журналу «Друг». У ньому співпрацювали І. Франко, М. Павлик, публікувалися листи М. Драгоманова, в яких обстоювалася ідея цілісності українського руху, його єдності у межах Галичини та Наддніпрянщини.

На підросійських землях України перший університет було засновано в Харкові (1805) з ініціативи відомого українського вченого і громадського діяча В. Каразіна, якого сучасники називають «українським Ломоносовим». У складі університету поряд з іншими функціонував історико-філологічний факультет, з яким пов'язані імена багатьох істориків, зокрема А. Бекетова, Л.Боровиковського, П. Гулака-Артемовського, М. Костомарова, І.Срезневського, М. Луніна, Д. Багалія, М. Дринова, А. Ковалевського та ін.

Визначна роль у розвитку історичної думки та її поширенні належала історико-філологічному гуртку, який утворився на початку 30-х рр. XIX ст. навколо професора Ізмаїла Срезневського (1812-1880). Росіянин за походженням, він сформувався в культурному середовищі Слобідської України, щиро захоплювався історією і побутом українського народу, козацтва, збираючи унікальні етнографічні матеріали на Харківщині, Катеринославщині, Полтавщині, спілкуючись з ученими-славістами, з істориками Галичини і Закарпаття Я. Головацьким, І. Вагилевичем, О.Духновичем та ін. Гуртківці сповідували ідеї романтизму, свідченням чого стало видання «Украинского альманаху», на сторінках якого публікувалися історичні та етнографічні розвідки, народні пісні, історичні думи.

Особливу роль у публікації джерельних матеріалів та аналітичних оглядів з історії українського козацтва відіграв історико-літературний збірник «Запорожская старина», який видавав І. Срезневський. На сторінках 6 випусків збірки (1833-1838) вперше побачили світ наукові розвідки про героїчне минуле українського народу, уривки з козацьких літописів, з «Історії Русів», твори про гетьманів, повстання Косинського, Наливайка, Остряниці та ін.

І. Срезневському належить цінне дослідження з історії Слобожанщини від її заселення до перетворення у Харківську губернію. Однак після переїзду до Петербурга, де він очолив університетську кафедру славістики, його інтерес до української історії згас.

Історики Харківського університету оприлюднили ряд важливих наукових дискурсів з історії України на сторінках періодики - «Харьковского еженедельника», «Украинского вестника», «Украинского журнала» таін.

47. Історичне Товариство Нестора Літописця

Історичне Товариство Нестора Літописця було засноване в Києві 1873 р. з ініціативи М. Максимовича. Серед активних його членів особливо виділялися В. Антонович, В. Іконников, М. Дашкевич, П. Житецький, О.Кістяківський та ін. Основні набутки Товариства публікувалися в «Чтениях», які засвідчують, що його члени приділяли чільну увагу теорії історичної науки, її методології, правдивому висвітленню історичних подій, дотримувалися позитивістських підходів до розуміння історичного процесу. Тематика досліджень членів Товариства охоплювала усі найважливіші періоди української історії, але домінуюче місце в ній відводилося політико-правовим питанням історії козаччини та Гетьманщини, Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльності Б. Хмельницького.

Водночас з 1873 р. у Києві розпочав діяльність Південно-Західний відділ Імператорського російського географічного товариства, головою якого став Григорій Галаган, відомий як меценат української культури. Якщо проаналізувати науковий доробок цього відділу, діапазон наукових інтересів його членів, то можна дійти висновку, що це був один із зародків майбутньої української академії наук. Поряд з В. Антоновичем, М. Драгомановим у роботі відділу брали участь етнограф-антрополог Ф. Вовк, дослідники права П. Чубинський та О. Кістяківський, філологи П. Житецький та К. Михальчук та ін. Під керівництвом П. Чубинського на початку 1870-х рр. була проведена етнографічно-статистична експедиція по території Київщини, Волині, Поділлю і Холмщині, за результатами якої її керівник підготував статтю «Коротка характеристика українців», що доводила самобутність українського народу. Важливо зазначити, що Товариство мало свої філії в Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, в Криму, що дозволило значно розширити географію осередків історичних досліджень.

Діячі Товариства Нестора Літописця та Відділу географічного товариства ініціювали заснування часопису «Киевская старина» (18821906), який, на думку М. Грушевського, став енциклопедією українознавства, регулярно публікуючи статті з української історії, археології, етнографії, географії, літератури. На сторінках журналу, який редагували Ф. Лебединцев, О. Лашкевич, Є. Кивлицькии, В. Науменко, публікувалися не тільки наукові статті, бібліографічні огляди, але й документальні матеріали (законодавчі акти, гетьманські універсали, грамоти митрополитів тощо), мемуари, щоденники, листи видатних українських діячів, фольклорні та етнографічні пам'ятки. З історичними та етнографічними розвідками на сторінках часопису виступали В. Антонович, О. Лазаревський, О. Левицький, Б.Грінченко, І. Франко, О. Русов, П. Житецький та ін.

48. Історичні погляди М. Драгоманова

Чи не найзначніша постать після Т.Г.Шевченка в українській суспільній думці XIX ст. - М.П. Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і спрямувань, широкого діапазону практичної дії. В основі його невтомного творчого і громадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів - у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки «Исторические песни малорусского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусские народные предания», «Політичні пісні українського народу ХVII-ХІХ ст.» та наукові студії поставили його врівень з європейськими вченими того часу; оригінальний літературний критик та історик рідного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених, який весь час слугував зміцненню зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою, - такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність М.П. Драгоманова. «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття оточуючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, - на думку І.Франка, - найліпше характеризує нам самого Драгоманова».

Глибина інтелекту вченого, об'ємність його доробку, і досі малознаного у широких наукових колах, максималізм у судженнях чимало спричинилися до того, що його критикували і справа, і зліва. Починаючи з кінця 20-х років і аж до недавнього часу його вважали одним із ідеологів буржуазного націоналізму. Тим часом Д. Донцов, маючи на увазі послідовні федералістські погляди вченого, безапеляційно відкидав будь-яку його причетність до ідеї вільної України. Не вносили ясності і, здавалося б, взаємовиключні оцінки І. Франком позиції М.П. Драгоманова у взаєминах з ним особисто і галичанами, висловлені на початку XX ст. У радянський же час, незважаючи на окремі об'єктивні дослідження спадщини М.П.Драгоманова (зокрема І. Романченка, О. Лисенка, Р. Іванової, П.Федченка, В. Поважної та ін.), панувало поверхово-усереднене тлумачення праць ученого. Праці ж Б. Кістяківського, М. Шаповала, І. Лисяка-Рудницького, Е. Горнової були відомі лише поодиноким дослідникам.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. в Гадячі, тому самому містечку на Полтавщині, де колись була прийнята з ініціативи гетьмана І. Виговського Гадяцька угода, що давала ілюзії на відродження автономності України в межах оновленої спілки її з Річчю Посполитою. У родині Драгоманова пишалися своїм походженням із козацької старшини, незалежністю і навіть вільнодумством: один із дядьків Михайла брав участь у декабристському повстанні.

Михайло Драгоманов спочатку навчався у нічим не примітному Гадяцькому повітовому училищі, а згодом у Полтавській гімназії (1853-1859) з її загалом рутинними порядками. У гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними працями М. Карамзіна, Д. Бантиш-Каменського, Ф. Шлоссера, Т. Маколея, В. Прескотта, зачитувався «Отечественными записками», «Современником», фундаментально опанував іноземні мови, зокрема латинь.

Драгоманов прийшов до Київського університету восени 1859, саме напередодні реформи 1861 р., коли всюди було відчутне бродіння ліберальних і революційних ідей у російському суспільстві. Коли в Києві почали створювати перші в тодішній Росії недільні школи, юнак став викладати історію в школі на Новім Строєнії, згодом цей же предмет -- у Тимчасовій педагогічній школі. Вряди-годи він виявляє свою позицію публічно: під час проводів останків Шевченка з Києва до Канева, у зв'язку з полемікою між Пироговим і Добролюбовим щодо тілесних покарань у школах та під час проводів Пирогова з поста попечителя шкільного округу.

За певної схоластичності викладання на історико-філологічному факультеті Драгоманов виніс звідти добрий смак до самостійної дослідницької праці, і це не могло не впасти в око професору загальної історії В.Я. Шульгіну. Правда, його пропозиція щодо залишення М.Драгоманова на кафедрі до професорського звання була взята до уваги лише пізніше. А відразу по закінченні університету (навесні 1863 р.) йому довелося піти вчителювати у 2-гу київську гімназію. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації «Император Тиберий» на право читання лекцій, яка була захищена 1864 р. й поклала початок його науковим спробам простежити логіку суспільного процесу.

У 1869 р. М.Драгоманов захищає магістерську дисертацію «Вопрос об историческом значении римской истории и Тацит», де розглядає соціально-політичні теорії суспільства, передусім Гегеля і Гердера. Відтак, згадує при цьому ім'я забороненого Чернишевського, даючи підстави своїм противникам зарахувати себе в ряди соціалістів. Конкретний же аналіз історіографії Риму, а також Давньої Греції в іншій праці - «Очерк историографии в Древней Греции» дозволяв Драгоманову твердити про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відношення в тій чи іншій країні. Він писав, що іноді «личные идеи и свойства отличаются наименьшей зависимостью от общего настроения и наибольшим произволом». Тут і в подібних випадках бачимо філософсько-історичну спробу обґрунтувати теорію історичного процесу, пов'язаного не лише зі зміною виробничих відносин, продуктивних сил, засобів виробництва, а й із виявленням у ньому міри людської свободи.

Важливо підкреслити, що, будучи прихильником теорії О. Конта, Г.Спенсера, П.Ж. Прудона, М. Драгоманов нерідко виривався за рамки позитивістського вчення. Його приваблює аналіз не тільки співвідношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. Тут ще нема, зрозуміло, детального розгляду суспільства як цілісного живого організму, де постійно взаємодіють економіка, політика, соціальні відносини, духовна культура, де кожен елемент виступає як частина системного цілого, але і в працях «Государственные реформы Диоклетиана и Константина Великого», «О состоянии женщины в первом веке Римской империи», «Положение и задачи науки древней истории» помітне прагнення історика до комплексного аналізу.

М. Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає єдиного цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, в сумі його статті і монографічні дослідження тяжіють до комплексного осмислення історії і заперечують суто одномірне її пояснення лише економічними чинниками. Він не ідентифікує понять «цивілізація» і «культура», хоча за логікою авторських міркувань остання виступає внутрішньою якісною мірою історичного процесу на тому чи іншому його витку. Вона виявляє характер духовної життєдіяльності нації і конкретної особистості, її включеність у загальноцивілізаційний процес. Ось чому з кінця 60-х років М.Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою.

Члени Київської громади в умовах діяння Валуєвського 1863 р. циркуляру ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористики, історії України та археології, довести абсурдність офіціозних положень про несамостійність української нації та її культури, українофобським виступам окремих російських та польських шовіністичних видань протиставити писемні пам'ятки історії і духовності рідного народу. Поруч із П. Чубинським, В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком, М.Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів цього об'єднання. І те, що перша спільна праця Драгоманова й Антоновича «Исторические песни малорусского народа» (в двох томах) викликала європейський розголос і здобула Уваровську премію, свідчить про глибоко продуману систему аналізу, багатий репертуар текстів, величезну копітку працю, виконану абсолютно на громадських засадах. Драгоманов постійно підкреслював пріоритет В. Антоновича в написанні згаданої праці, яка й досі є окрасою української фольклористики. Проте аналіз його фундаментальної статті «Малороссия в ее словесности» показує, що багатьма своїми концептуальними положеннями вона попереджує «Исторические песни малорусского народа». Тут М. Драгоманов показав себе як неординарний історик, з власною концепцією, яка суперечила офіційній. Так, розпочавши оповідь з прадавніх часів, він доводить, що сучасний український народ - спадкоємець не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

Подальша фольклористична праця Драгоманова - підготовка та видання в Женеві збірок «Малорусские народные предания и рассказы» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи» (1754-1880), (1881), «Політичні пісні українського народу ХVIII-ХIХ ст. з увагами» (1883,1885)- засвідчує його орієнтацію наживу пам'ять народу -- його усну поезію. Пильне вивчення Шевченком, Костомаровим, а згодом і Драгомановим не лише козацьких літописів, а й історичних пісень та дум забезпечили конкретно-історичну оцінку діяльності Б.Хмельницького та інших гетьманів. На фоні широких соціально-політичних рухів 60-90-х років фольклористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником політичних, громадських орієнтацій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів, у тому числі й народницьких, корінним його потребам.

Важливим стимулом для наукових інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон, де він мав змогу слухати лекції багатьох європейських професорів, працювати у бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Відня, Цюріха,Флоренції. Тут були підготовлені дослідження «Из истории отношений между церковью и государством в Западной Европе» і «Борьба за духовную власть и свободу совести в ХV-ХVII вв.» За кордоном М.Драгоманов пильно приглядається до проблем існування так званих державних і недержавних націй, до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному та національному питаннях.

1873 р. він повертається до Росії з уже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялася йому федерацією вільних громад, які б об'єднували людей на підставі спільних території та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: культурно-просвітницький, політичний (здобуття політичних свобод, запровадження конституції) та реформування соціально-економічних відносин. Рішуче засуджуючи політичні авантюри й насильницькі революції, Драгоманов вважав, що будь-який політичний рух повинен характеризуватися участю в ньому всього народу, а також розділяв у своїй політичній доктрині часовою дистанцією культурно-просвітницький і політичний етапи творення держави, бо в суспільстві, не здатному керувати собою, самоуправлятися, зазначав він, не може бути й мови про радикальні зміни.

Повернення М.Драгоманова до Києва дало йому поштовх до занять у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, два роки він фактично редагує газету «Киевский телеграф», бере участь у роботі Київського археологічного з'їзду. Але наклепи рептильних видань із Галичини, доноси з Києва на адресу міністра народної освіти ретрограда Д. Толстого про нібито сепаратистські, соціалістичні переконання Драгоманова (причому слово соціологія на його лекції було сприйняте за соціалізм) стали невідпорним пунктом звинувачення. І у вересні 1875 р. вченого було звільнено з Київського університету, на початку 1876 р. він назавжди виїхав за кордон. Відтоді все життя його сім'ї і всі його видання аж до зайняття восени 1889 р. кафедри загальної історії у Вищій школі Софії велися лише на субсидіях Старої громади і на нечисленних гонорарах. І в цих досить несприятливих умовах, коли царський уряд, ввівши в дію Емський указ, ополчився проти будь-яких маніфестацій культурної, не кажучи вже про державну, політичну, самостійності українського народу, Драгоманов створив українську позацензурну пресу. Фактичний повпред українства за кордоном, він виконав для своєї нації місію не менш поважну, ніж Герцен для Росії, тим більше, що завжди мав на увазі історичні традиції, реальний стан і перспективи співжиття різних слов'янських народів, державних і недержавних. Оптимальне волевиявлення інтересів кожної громади і кожної особистості з огляду не на якісь вузькопартійні, а на загальнолюдські інтереси - такою була загальна справді демократична платформа цього вченого, блискучого публіциста і політичного діяча.

За кордоном М Драгоманов разом із С. Подолинським і М. Павликом налагоджує випуск спочатку альманаху «Громада» (1878-1880), а згодом і однойменного безцензурного журналу. При всій напористості своїх суджень Драгоманов ніколи не був доктринером, він завжди прагнув розглядати явища і факти історичним, об'єктивним поглядом, на тому ґрунті, де вони постали, в їхній еволюції.

Якщо в 70-х роках у статтях Драгоманова переважає об'єктивний виклад, то у 80-х аргументація підсилюється пристрасно полемічним тоном. Цикл брошур, спрямованих проти російського царату («Турки внутренние и внешние», «Внутреннее рабство и война за освобождение», «До чего довоевались»), викриває внутрішню гнилизну царської армії, де безстрашність простих солдат-визволителів сербів і болгар уживалась з продажністю і садизмом офіцерів.

Вихованці Драгоманова у Софії згодом стали відомими болгарськими вченими. Одночасно він редагував науковий «Сборник за народни умотворения, наука и книжнина». Не забував М. Драгоманов і України. Велику увагу приділяв Галичині. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р., публікував у друкованому органі цієї партії «Народ» свої статті. Пізніше співробітничав у заснованій І.Франком газеті «Хлібороб», написав передмову до його книги «В поті чола».

Тут, у Софії, народжується одна з найкращих праць ученого -- «Чудацькі думки про українську національну справу», написану ним за кілька років до смерті. її можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії. В ній він закликав співвітчизників боротися разом з іншими народами проти самодержавства, за свободу й децентралізацію суспільно-політичного життя.

Ювілей Драгоманова (1895) був чи не першою широкою відзнакою українського вченого і громадського діяча, всеукраїнською і всеслов'янською маніфестацією його заслуг. Сам ювілянт скромно стверджував, що вся його праця - це політичне проведення в життя думок, висловлених кирило-мефодіївцями, і народолюбних ідеалів української інтелігенції 60-70-х років «з одмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в нові часи».

Помер М. Драгоманов 2 червня 1895 р. в Софії. Наукові дослідження цього видатного українського історика, літературознавця, фольклориста, економіста й філософа не лише стали надбанням тогочасного українознавства, а й дали поштовх подальшому розвитку української політичної думки. Його ідеї, як уже зазначалося, виявилися прийнятнішими на галицькому ґрунті, хоч зазнали їхнього впливу і діячі Наддніпрянщини, яким у роки національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу.

Наукова спадщина М. Драгоманова, незважаючи на її величезний обсяг і принципове значення у розвитку суспільної і гуманітарної думки в Україні, видавалася дуже нерівномірно, епізодично, переважно за кордоном. Так, були видрукувані: «Собрание политических сочинений М.П .Драгоманова», в 2-х т. (Париж, 1905-1906), «Драгоманов Михайло. Збірка політичних творів» (Прага; Нью-Йорк, 1937), «Архів Михайла Драгоманова: Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870-1895 рр.)» (Варшава, 1937) та ін. В радянській Україні лише в 1970 р. побачили світ «Літературно-публіцистичні твори М.П. Драгоманова» (у 2-х т.; упоряд. І. С. Романченко, В.В. Лисенко). Даниною світлій пам'яті вченого є підготовлений видавництвом «Либідь» однотомник «М.П. Драгоманов. Вибране... мій задум заложити очерк історії цивілізації на Україні» (1991), де вперше друкуються історико-популярні праці вченого: «Про українських козаків, татар та турок», «Пропащий час: Українці під Московським царством», «Что такое украинофильство?», «Шевченко, українофіли і соціалізм» та ін. Статті згруповано у хронологічному порядку за часом їх написання. Том завершується мемуарами Драгоманова про своїх учителів, що у радянський час теж не передруковувались.

Плідна й багатогранна діяльність М. Драгоманова залишається взірцем служіння українській нації. А сам він належить до числа тих, хто став гордістю української землі.

49 Публікація джерел ІІ п 19 ст.

Важливим чинником розвитку української історичної науки стала археографічна діяльність. У 1843 р. була заснована Тимчасова комісія. Вона мала головний друкований орган «Архів Південно-Західної Росії», який видавався серійно: акти з історії церкви; акти з історії шляхти; історія козаччини і гайдамаччини; походження шляхетських родів та ін. Крім того, комісія видавала літописи, збірники з історичної топографії, картографії, палеографії тощо. Завдяки діяльності комісії було опрацьовано принципи публікації різних видів джерел, які лягли в основу української археографії, побачили світ десятки томів архівних джерел, козацькі літописи, писемні джерела, виявлені в державних канцеляріях, монастирських архівах, у бібліотечних, музейних і приватних колекціях Правобережжя, Волині і Східної Галичини. Концентрованим підсумком діяльності комісії стали 15 томів «Актов, относящихся к истории Западной России». Видавнича діяльність комісії стимулювала наукові дослідження з історії України.

50. Історична концепція праці Грушевського «Історія України -Руси»

«Історії України-Руси» М. Грушевського. складається з 10 томів у 13 книгах. Містить систематичний виклад української історії від найдавніших, доісторичних часів до середини XVII ст.

Дослідження побудоване за хронологічно-проблемним та тематичним принципами. Перші три томи висвітлюють початок людського життя, історію епох палеоліту, неоліту, бронзи і заліза на українських землях, етногенез українського народу. Особлива увага приділена слов'янській добі, утворенню Київської держави як держави українського народу, його долю у складі Великого князівства Литовського та Польщі. У п'ятому і шостому томах простежуються нові явища в українській історії після Люблінської унії і утворення Речі Посполитої. Сьомий та восьмий томи містять аналіз факторів, що призвели до зародження українського козацтва, утворення Запорозької Січі, розгортання національно-визвольної боротьби українського народу. У третій частині восьмого та двох частинах дев'ятого томів М. Грушевський виклав свою концепцію Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Десятий том, що побачив світ уже після смерті його автора, присвячений історії України 1657-1658 рр. Своє бачення наступних подій української історії до початку XX ст. він частково виклав у таких працях, як «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України» та ін.

Систематичний і узагальнюючий курс української історії, її синтез постав на науковому фундаменті принципово нової схеми, опрацьованої і обґрунтованої М. Грушевським, наріжним каменем якої були ідеї окремішності, самобутності і безперервності українського історичного процесу.

Червоною ниткою через всі томи «Історії України-Руси» проходить ідея «народ-нація» як головного рушія історичного процесу. Водночас історик високо поціновував державницьке життя народу, політику київських і галицько-волинських князів, Б. Хмельницького, наголошуючи, що Київська держава була першою формою української державності, а її історія належить українцям.

Концептуальне значення мали положення про антів як безпосередніх пращурів українців, про етногенез українського народу, його автохтонність, про зародження, піднесення, розквіт і згасання Київської держави, про Галицько-Волинську державу як спадкоємицю традицій Києва, про домінуючу роль руського елемента і київських традицій у Великому князівстві Литовському, про українське козацтво як силу, що проросла з насіння, посіяного в княжі часи, про національний характер визвольної боротьби українського народу в XVII ст. і провідну роль козацької верстви.

Християнізації Руси-України, яку розглядав як тривалий процес, що змінив усі сторони життя давньоукраїнського суспільства, позитивно вплинув на його міжнародні зв'язки.

Вона побудована на архівних документах, почерпнутих у Варшаві, Кракові, Києві, Харкові, Львові, Петербурзі, Москві, на літописах і хроніках, на працях античних авторів, зарубіжних і вітчизняних істориків, матеріалах археологічних, лінгвістичних, етнографічних пам'яток. Грушевський критично опрацьовував джерела, Виклав українську історію на тлі європейської і світової цивілізації.

В основу історіософії дослідження лягли три основних чинники: народ, територія і держава. Початки українського етносу історик виводив з IV ст., із згадок візантійських авторів про антів, яких він ідентифікував з предками українців. Під етнографічною територією України М. Грушевський розумів усі її землі, на яких з найдавніших часів відбувався етногенез українського народу. Самостійним державним життям український народ, на думку вченого, жив у княжій добі своєї історії і частково в козацько-гетьманські часи.

Вважав єдиним героєм історії народ. Велику увагу приділяв діяльності видатних українських політичних діячів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького та ін.

«Історія України-Руси» започаткувала модерну національну українську історіографію на рівні стандартів європейської історичної науки. Своїм дослідженням історик заявив про себе як провідник української національної ідеї, переконливо виводячи з історичної минувшини законне право українського народу стати вільним і рівним у колі цивілізованих народів Європи, унезалежнитися від імперій, об'єднати свої землі і утворити соборну державу.

«Історія України-Руси» проникнута українською національною ідеєю, яка науково простежується спочатку як самоусвідомлення етнічної окремішності українців з часів Київської та Галицько-Волинської держав, як вияв національної нескореності в литовсько-польську і московську добу, як потужна сила духовної консолідації козацько-української нації в період Хмельниччини і побудови козацько-гетьманської державності. Як неодмінну умову реалізації історичної місії українського народу М. Грушевський розглядав ідею його єднання, соборності, цілісності. Він не раз образно порівнював Східну і Західну Україну з двома крилами птаха, які тільки разом здатні надати йому сил і піднятися на висоту.

З національно-державницьких позицій підійшов учений до оцінки ролі Б. Хмельницького і наслідків для України Переяславської ради та Березневих статей українсько-московської угоди 1654 р. Саме з іменем Б. Хмельницького М. Грушевський пов'язував початок нового українського життя, а самого гетьмана називав «героєм української історії». Козацько-гетьманська держава оцінюється як «велике творіння» українського народу, а з 1654 р. ув'язується поява українського питання в Московській державі, оскільки царизм по-своєму трактував Березневі статті, поступово перетворюючи Україну в одну з московських провінцій, знищуючи її автономію і русифікуючи українство.

Російською імперією, до якої він ставився однозначно негативно. Автономія, за М. Грушевським, опиралася на етнічний принцип. Забігаючи наперед, доцільно підкреслити, що державницька спрямованість наукової творчості та громадсько-політичної діяльності М. Грушевського динамічно посилювалась з кожним роком його наукової і громадсько-політичної роботи. Сам він кваліфікував себе як історика, що є сторожем «наших державних, національних і соціальних традицій». Отже, «Історія України-Руси» - перше фундаментальне дослідження в українській історіографії, шевським на основі наукового синтезу і узагальнення історичних знань. Історія українського народу викладена у цій підсумковій праці системно, з позицій позитивізму, на базі принципово нової схеми і авторської концепції, обґрунтованої періодизації. Вона проникнута національною ідеєю, народністю, справила величезний вплив на розвиток української історичної думки, на формування історичної свідомості, на піднесення національно-визвольного руху.

51. Громадська та політична діяльність М. Грушевського

Михайла Грушевського (1866-1934) - видатного українського історика, археолога, соціолога, літературознавця, організатора української науки, учень В. Антоновича. Його магістерська дисертація, присвячена Барському староству, була побудована на великому і оригінальному джерельному матеріалі.

У 1894 р. М. Грушевський переїхав до Львова, де був призначений професором кафедри всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи. Тут історик розгорнув велику науково-організаційну і громадську діяльність, насамперед у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке він очолював

На час приїзду М. Грушевського до Львова тут під впливом ліберального просвітництва і романтизму західноєвропейських історіософських течій, насамперед позитивізму, при активній участі духівництва склалася принципово нова ситуація в історико-філологічних дослідженнях, провідною ознакою якої був поворот до національних проблем. Прихильники романтизму вбачали суспільні ідеали у самобутності національної історії, минувшини кожного народу, утверджували народність історії, розвивали інтерес до народної творчості. Грушевський сформулював своє наукове кредо дослідника, яке ґрунтувалося на традиціях київської школи істориків-документалістів В. Антоновича. «Завжди шукати і ніколи не задовольнятися, не сподіватися, що посів цілком усю істину», -- закликав учений. На його думку, не можна замикатися лише на пошуку джерел, потрібна скрупульозна критична робота з ними.

Діяльність ученого у Львові включала широкий спектр наукових, культурних і громадсько-політичних проблем. Це розбудова Наукового товариства імені Т. Шевченка, розширення його видавничої діяльності, створення фундаментальної історії України на широкій документально-джерельній базі, підготовка і виховання нової генерації українських істориків.

М. Грушевський взявся за підвищення ролі НТШ у розвитку історичної науки, підвалинами цього реформування стали ідеї української національно-культурної самостійності, соборності українських земель, українського демократичного просвітництва на шляхах відродження і розвитку науки та культури як важливої передумови національного визволення.

На чільне місце у своїй науково-організаційній діяльності поставив підготовку з числа студентської молоді фахівців з української історії С.Томашівський, О. Целевич, В. Герасимчук, С. Рудницький, І. Джиджора, І.Кревецький, І. Крип'якевич та ін.

Головною об'єднуючою ідеєю цієї школи стала принципово нова схема і наукова концепція української історії, опрацьована М. Грушевським, яка обґрунтовувала самобутність, окремішність і безперервність історичного буття українського народу. Ця концепція лягла в основу фундаментальної «Історії України-Руси», про що засвідчив її перший том, оприлюднений у Львові в 1898 р.

Запропонована концепція похитнула пануючу у великодержавницькій історіографії офіційну схему історії «загально-російської народності», висунуту М. Карамзіним, М. Погодіним, С. Соловйовим та ін. На думку М.Грушевського, Київська держава, право, культура були творінням однієї народності - українсько-руської, а Владимиро-Московську державу творила інша великоруська народність. Київський період історії перейшов не у владимиро-московський, а в галицько-московський, а потім у литовсько-польський період. Оригінальність запропонованої нової моделі історичного розвитку східнослов'янських народів полягала в тому, що вона орієнтувала дослідників на вивчення історії кожного слов'янського народу окремо, на перенесення акценту з історії Російської держави на історію народів. Згодом головні ідеї цієї схеми були викладені у передмові до другого видання «Очерка истории украинского народа», а також у третьому виданні першого тому «Історії України-Руси».

Ця схема, як і концепція окремішності українського історичного процесу, стала поворотним рубежем у розвитку української історіографії, сприяла утвердженню її національної самобутності. Власне на ґрунті цієї схеми формувалися новітня українська історична думка, нове покоління українських істориків, творилася і діяла наукова історична школа М. Гру-шевського у Львові.

Особлива увага приділялася методології історичного дослідження, практичному пошуку і опрацюванню джерел, їх порівняльному аналізу.

Примітною рисою діяльності М. Грушевського і його історичної школи у Львові була особлива увага до збирання і видання історичних джерел.

52. Д. Багалій - історик Слобідської України

Д.І. Багалій за своїм походженням він був вихідцем із середовища дрібних ремісників.

Д. Багалій стає членом Київської малої громади, що сприяло формуванню його помірноліберальних, чисто культурницьких поглядів.

Наукова спадщина Д. Багалія включає близько 350 публікацій. Центральне місце серед них посідає дослідження історії Слобідської України. Монографії і збірки документів, присвячені історії залюднення, соціально-економічного і культурного розвитку Слобідської України, творчості Г.С.Сковороди, історії м. Харкова і Харківського університету. Він стає одним з провідних українських істориків, засновником і авторитетним керівником школи дослідників історії Слобідської і Лівобережної України в Харкові.