Історіографія України

Літопис містить цікаві записи побутового характеру, що зображають життя народу, звичаї шляхти, козаків, духовенства, а також розкривають соціально-економічні і політичні відносини в Україні, Білорусі, Польщі, Литві. Баркулабівський літопис є важливою історичною пам'яткою, що характеризує ідеологію "середніх" верств українського суспільства кінця ХVІ початку ХVII ст»

15. Баркулабівський літопис, його історичне значення

Створення його почалося наприкінці XVI ст., але він містить оповідання про більш ранні події, насамперед у релігійному житті, засвідчує гостроту протистояння між західною і східною гілками християнства, їх заполітизованість. Його автором був священик Баркулабівської церкви Федір Филипович, відомий захисник православ'я. Водночас автор подав унікальні відомості про побут білорусів і українців, обряди, звичаї, про зародження шляхти.

Баркулабівський літопис вперше в 1877 р. надрукував П.Куліш в «Материалах для истории воссоединения Руси» - Т. 1. Початок складання літопису відноситься до 90-років XVI ст., не пізніше 1597 р. і закінчується в 1608 р.

Літопис містить в собі оповідання про події в Україні і Білорусії в часи від 40-х років XVI ст. до початку XVII ст. Він відкривається описанням Брестського сейму 1545 р., що тривав від кінця червня до початку листопада, як значиться в літопису - «від св. Петра і Павла аж до святого архангела Михайла». Головне місце в літопису приділене оповіданням про боротьбу проти католицизму і церковної унії, що точилася перед Брестським собором 1596 р. та в часи запровадження унії.

В літопису знайшли відображення складні форми народної боротьби включно до збройного повстання під проводом Наливайка, загони якого діяли в Білорусії.

Вміщено ряд цікавих записів побутового змісту, які характеризують життя народу, звичаї шляхти, козаків, духовенства, а також розкривають соціально-економічні і політичні відношення в Україні, Білорусії, Литві і Польщі. Баркулабівський літопис становить важливу письмову пам'ятку, яка характеризує ідеологію проміжних верств українського і білоруського суспільства кінця XVI і початку XVII ст., переважно тих шарів нижчого духовенства, що були близькі до народу і до яких належав автор літопису.

16. Густинський літопис як історичний твір

Одною з цінних пам'яток української історіографії початку XVII ст. є Густинський літопис, знайдений у Густинському монастиреві біля Прилук на Полтавщині.

Авторство та час написання Густинського літопису достовірно ще невідомі. Один з дослідників висловив більш-менш переконливу думку про те, що цю цікаву літописну пам'ятку української історіографії написав між 1623 - 1627 рр. відомий тогочасний письменник, автор «Палінодії» Захарій Копистенський. Густинський літопис, що дійшов до нас, являє собою пізніший список, зроблений в 1670 р. з якогось примірника ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосицьким. Як видно з передмови до літопису, Лосицький був не творцем літопису, а лише переписувачем його.

Літопис називається «Кройнікою» і являє собою компіляцію з багатьох давніх руських та польських джерел. Він містить у собі цілий скорочений вигляд історії від Київської Русі до Брестської унії включно. Літопис починається оповіданням, запозиченим з староруських літописів, найбільше з Київського і Галицько-Волинського. Автора найбільше цікавили зовнішньополітичні відносини, в яких перебувала Україна з її сусідами - Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною. Слідом за викладом загального історичного матеріалу, автор вміщує окремі невеликі розділи «Про початок козацтва», «Про застосування нового календаря» і закінчує літопис розділом «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Цей розділ найцікавіший і найцінніший з точки зору вірогідності історичного матеріалу. Густинський літопис є не звичайною компіляцією, а твором з певними власними тлумаченнями фактів, запозичених автором із різних джерел, з оригінальними поглядами його складача на історію як предмет.

У передмові до літопису складач або переписувач його, на зразок літописця Галицько-Волинського літопису, який вписав у свій текст народну легенду про євшан-зілля, підкреслює значення для людини історичних традицій його народу. Думка зводиться ось до чого - у всякої людини існує природжена любов до своєї вітчизни, яка кожного неначе намагнічене залізо притягає до себе.

Слід думати, що передмова належить не первісному авторові літопису, а його переписувачеві останньої третини XVII ст. Михайлові Лосицькому. Своїм змістом і риторичністю мови вона нагадує нам звернення до читачів авторів козацьких літописів початку XVIII ст. Особливо вона подібна до «Передмови до чительника», вміщеної у літопису С.Величка.

Густинський літопис як пам'ятка своєї доби є одним з найбільш цінних в українській історіографії. В останній частині він більш достовірний і менш тенденційний, ніж будь-яка з тогочасних хронік, що виходили з під пера представників цивільної феодальної аристократії. Мова Густинського літопису зовсім близька до народної української. Отже, і з точки зору лінгвістики ця історична пам'ятка заслуговує на увагу.

Певний інтерес становить Густинський монастирський літопис, або «Летописец о первом зачатии и создании обители монастиря Густынского», що охоплює 1600 - 1640 рр. У ньому висвітлюються, головним чином, справи церковні і переважно ті, що зв'язані з історією Густинського монастиря, як одного з осередків ідейної боротьби проти католицизму і унії на Лівобережжі. Разом з тим церковна історія подана тут у зв'язку з рядом політичних подій, зокрема про діяльність Сагайдачного і його політику на розрив унії і відновлення православної ієрархії в 1620 р.

Автор Густинського літопису був очевидцем і учасником багатьох подій, про які він розповідав. У силу цього коротка за своїм текстом літописна пам'ятка має велике значення з точки зору достовірності подій, описаних у ній. Твір пройнятий яскравою антикатолицькою та антиуніатською тенденцією і симпатією до козацтва як опори в боротьбі проти національно-релігійного гніту.

17. Історичні погляди автора Львівського літопису

До місцевих пам'яток літописання ХVII ст. належить Львівський літопис. Назва умовна, дана видавцями. дослідженням літопису займався М.Грушевський, в 70х рр. XX ст. О. Бевзо.

Автором літопису вважають Михайла Гунашевського. Виходець з. родини дрібного українського шляхтича з Брацлавщини, він навчався у Меджибожі , в 20х рр. ХVП ст. проживав у Львові та м. Ярослав на р. Сян тоді Украйна, тепер Польща, З 30х рр. був настоятелем Межигірського монастиря біля Києва, в 40х рр. знову в Галичині викладає у Замойській академії, служить протодияконом у Львівській епархії з початком національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького переходить на службу до генеральної канцелярії гетьмана. Гунашевський мав тісні зв'язки з Львівським братством, якому подарував свої рукописи.

За поглядами літописець патріот України, прихильник козацтва, противник унії.

Твір написано на значній джерельній базі. Як додаток до літопису прикладено 90 сторінок із записами цитат та афоризмів, 60 сторінок з антиуніатськими документами, 50 сторінок з творами церковної літератури,40 сторінок складали лікарські поради, 30 особистих архів.

Мова літопису близька до народної. Свідчення Гунашевського, особливо про події 1630-1649 рр., сучасником і учасником деяких він був, вважаються особливо вирогідними.

Літопис складається з трьох частин, У першій міститься хроні кальний виклад подій з кінця ХV ст. до 70х рр ХVІ ст., у другій короткі нотатки чергуються з розгорнутим викладом подій з кінця ХVІ ст. до 1618 р., у третій розгорнутий опис подій 1619-1649 рр. Першу і другу частину складено на основі джерел, третю написав як сучасник і активний учасник подій. Твір Гунашевського не є літописом в загальноприйнятому розумінні, а збіркою добре скомпонованих історичних повістей. Зміст праці цілеспрямований. Метою автора є змалювання поневолення України литовськими та польськими феодалами та доведення правомірності і необхідності боротьби народу проти іноземного панування. Тому у творі насамперед відзначаються події саме такого характеру. Зокрема мова йде про захоплення та пограбування Львова в 1498 р₄ польським королем Казіміром, про ліквідацію в І471 р. Київського князівства і перетворення його в звичайний повіт Литовської держави»

У літопису розповідається про страту Івана Підкови 1578 р., з симпатією зображуються козацько-селянські повстання початку ХVII от. на Київщині, Поділлі, Галичині. Велику увагу приділено повстанню 1630 р„ на Київщині, описано події національно-визвольної війни в 16481649 рр.

У Львівському літопису виразно відбито Дух епохи, настрої суспільних груп тогочасної України.

18. Монастирські літописи як історичний твір

Монастирські літописи XVII ст. Серед місцевих літописів України цікавими пам'ятками XVII ст. є група коротких монастирських літописів. Серед них певне місце займає Межигірський літопис, названий так тому, що він був складений і зберігався довгий час у Межигірському монастирі, недалеко від Києва. У рукописі він містить описання місцевих подій Київщини і Волині з 1393 по 1620 р. В іншому варіанті списку він охоплює і дальші події - від 1608 до 1700 р. Складачем літопису, як прийнято вважати, був настоятель Спасо-Межигірського монастирського собору Ілля Кощаківський. В літописі звертається увага, головним чином, на козацькі рухи та на різні менш важливі події, що відбувалися в Києві, Переяславі та їх околицях. Для пізнання історії козацьких рухів і Визвольної війни Межигірський літопис, як додаток до інших літописних пам'яток, становить значний інтерес. Це пам'ятка української історичної літератури.

Останньою з відомих літописних пам'яток України XVII ст. монастирського походження, що заслуговує на увагу, є літопис Леонтія Боболинського. Рукопис літопису спочатку зберігався в Новгороді-Сіверському, в Спасо-Преображенському монастирі, а в 1717 р. був відданий монастирською адміністрацією до книгосховища Чернігівського кафедрального собору. Пізніше рукопис літопису Боболинського належав бібліотеці Чернігівської духовної семінарії.

Про автора літопису ми маємо дуже скупі відомості. Він був ченцем Київського Видубецького монастиря, де й почав складати свій компілятивний твір, який закінчив у 1699 р., після переходу з Києва в Іллінський монастир у Чернігові. Помер Боболинський в Новгороді-Сіверському не раніше 1700 р. Мова літопису в своїй основі церковнослов'янська з великими елементами народного українського галицько-подільського діалекту, що говорить про походження літописця з Правобережжя. Про те, що автор є уродженцем західної частини України, особливо свідчать мова його вступу до твору - «Слово ко любимому читателю всякому», повість «Про Івону, господаря Волоського», «Повість про Підкову, господаря Волоського», «Повість про перший і другий бусурменські наступи на Чигирин» та ін.

Рукопис Боболинського має 636 аркушів і являє собою досить велику книгу. На жаль, з неї надрукована лише невелика, правда, найцікавіша і найважливіша з точки зору літературознавчої й історіографічної частина, в якій розповідається про події другої чверті XVII ст., сучасником яких був автор.

З передмови «Слово ко любимому читателю всякому» ми можемо судити про методологічні засади твору, а власне - про ідеологію автора і його погляди на історію як предмет. Зразком для літописця служили церковно-повчальні, моралізуючі твори ранньосередньовічної літератури, - повчання отців церкви і біблійно-євангельські повісті. На зразок літописців ХІ-ХІІ століть, Боболинський розглядає явища природи і людського суспільства як невідворотний наслідок створіння божественного провидіння і волі Божої. Провіденціалізм Боболинського виступає сильніше, ніж в будь-якому іншому українському літописі XVI-XVII століть.

Найціннішими повістями літопису є оповідання про визвольну боротьбу українського і сусідніх народів Валахії і Молдавії проти турецького панування. В оповіданнях «Про Івону, господаря Волоського» та «Повісті про Підкову, господаря Волоського» розповідається про спільну героїчну боротьбу молдавського народу і українського козацтва проти турецької навали біля Дунаю. Це - першорядне джерело, в якому відображена участь козацтва в молдавських подіях, спільна героїчна боротьба молдавського і українського народів з турецькою агресією.

«Повість про перший і другий бусурменські наступи на Чигирин», про славну перемогу над турками і татарами, про прихід військ «православних», як автор називає козацьке і російське війська, про прихід багатьох «царських сил і військ Запорозьких» є чудовими оповіданнями, в яких відображена боротьба з Туреччиною на Правобережжі, сучасником якої був автор. У цих оповіданнях Боболинський докладно описав героїчну боротьбу козацтва під час наступу Туреччини на Правобережжя, зокрема розгром турків у першому і другому чигиринських походах 1677-1678 рр.

Тема боротьби з найлютішим ворогом - Турецькою імперією в українській історіографії останньої третини XVII ст. стає найгострішою і найактуальнішою. Зокрема літопис Боболинського являє собою зразок патріотичного твору, пройнятого великою турботою про долю вітчизни і ненавистю до турецьких загарбників.

Українські літописи XVII ст. монастирського походження були останнім живим відгомоном давнього київського чернечого літописання ХІ-ХІІ століть.

19. Київський літопис І чверті ХVІІ ст.

Серед місцевих літописів відрізняється значним обсягом фактичного матеріалу і багатогранністю відображення життя свого часу літописна компіляція, що отримала назву Киівський Літопис І чверті ХVII ст. Належав він настоятелю Межигірського монастиря Іллі Кощаківському.

Сучасний дослідник Ю.Мицик зважає, що в основу літопису покладено звід, укладений уставником Київської Успенської церкви на Подолі Кирилом, а записи 1607-1621 рр.. належать аноніму-православному шляхтичу, який служив у Черкаського підстарости князя С.Лика.

Рукописна книга, в якій було вміщено літопис, була виготовлена на замовлення Київського міщанина Андрія Йовича в 1643 р., а потім знаходилася у власності інших міщанських родин. Вперше в українській історіографії автор літопису звертається до заможного Київського міщанства. Як джерело автори використали хроніку Мартіна та Йоахіма Бельських, інші матеріали, розповіді самовидців та учасників подій. Вперше в українському літописанні було наведено повні тексти листів короля Сигізмунда Ш і патріарха Феофана до козаків.

У творі виразно проступають ознаки переходу від літописання до історіографії: відхід від послідовності в опису подій, цитування документів, звертання до читача, спроби урізноманітнити сухий стиль викладу прийомами ораторського мистецтва.

Текст складається з 4 самостійних структурних частин. У першій частині подано хронологію подій, пов'язаних з Києвом, Київським князівством, Литвою та м. Смоленськ., починаючи з 1051 р. Друга частина містить опис подій 1386-600 рр. що стосуються українських і польських земель. Особлива увага звертається на стихійні явища, пожежі, нашестя сарани, голоду, пошестям /епідеміям/.

У третій частині, яка охоплює 1241-1615 рр., основне місце займає опис подій, пов'язаних з історією Польщі та Литви, з нападами турків і татар на Україну, польсько-російськими війнами, стихійними лихами з Україні. Більшість записів стосується Києва та Київських монастирів.

Науковим дослідженням можна вважати оповідь про відбудову Успенської церкви на Подолі. Використовуючи різномані джерела, автор розповідає про час заснування та історію будівництва цього храму, який на той час був центром православ'я, оскільки Софіівський собор захопили уніати. В четвертій частині повідомляється про напади татар на У краї ну в ХVІ ст., про діяльність українського козацтва та про захоплення турками Костянтинополя і Ерусалима, про Лжедмитрія І і його справи. Літопис доповнено нотатками про похід поляків на Москву в 1610-1612 рр., про російсько-польську угоду 1620 р. Значне місце займають відомості про приїзд єрусалимського патріарха Феофана ,і його прохання до козаків взяти участь у війні проти турків на боці Польщі, звернення до гетьмана П.Сагайдачного і старшини боронити вітчизну від турків.

20. Історичний аналіз місцевих літописів ХУІІ ст.. - Хмільницького, Добромильського, Чернігівського,літопису Лизогуба

Важливе значення в розвиткові української історичної літератури XVII ст. мають інші літописи. З них можна назвати Хмельницький літопис, який містить у собі стислі оповідання про ряд подій з історії України від 1636 по 1650 р. Вперше цей літопис був надрукований Київською Тимчасовою Комісією для розбору давніх актів у 1878 р. як свого роду вступ до літопису Самовидця. Названий він так тому, що в ньому вміщено оповідання і замітки з історії Поділля, зв'язані переважно з містом Хмельником і його околицями. Автор - невідома особа походженням з Хмельника.

У Хмельницькому літописі вміщені в хронологічній послідовності короткі оповідання про події різноманітного змісту і характеру - про діяльність польських урядових осіб на Поділлі, про неврожай, голод, про боротьбу козацтва з Польщею наприкінці 30-х років XVII ст. Тут ми знаходимо також кілька поширених оповідань про початок Визвольної війни - про поразку польських військ біля Жовтих Вод і під Корсунем (1648 р.), про події Визвольної війни на Поділлі, зокрема про розгром М.Кривоносом військ Яреми Вишневецького в Немирові, Животові, Махновці, Бердичеві, про знищення магнатів і шляхти в Тульчині в маєтках князя Четвертинського, про те, як «в Полонному і Констянтинові-Старому кров'ю ріки плинули». Ці оповідання вміщені під 1648 р. і закінчуються описанням перемоги повстанців на чолі з Б.Хмельницьким під Пилявцями.

Під 1649 і 1650 рр. літопис містить короткі оповідання про події під Збаражем , про великі людські жертви, що поніс у цих битвах український народ. Внаслідок цих подій «не душечка загинула, не душечка теж і в орду пошла!», як образно висловився літописець. Описуючи події 1650 р., коли тимчасово вщухли битви, все ж, за виразом автора літопису, «мало людям бідним било отради». Йде мова про неврожай, дорожнечу, а також голод.

Від першої половини XVIII ст. залишилося кілька менш цінних історичних хронік, відомих під назвою літописів.

Події національновизвольної війни і П половини ХУП ст. відображені в Добромильському літопису у формі коротких хронологічних анотацій . від 1648 р. до 1700 р. Власне це є упорядкована на польський зразок хроніка найголовніших подій козацької боротьби проти Польщі і турецької агресії. Автором є священник С.Коростенський із містечка Лобромиля на Галиччині.

«Чернігівський літопис» містить у собі коротку хроніку подій від 1587 до 1725 рр. Разом з літописом, як додаток, О.Лазаревський вперше надрукував Коломацькі чолобитні, які стали близьким приводом для арешту П.Полуботка та іншої генеральної старшини в 1723 р. Коломацькі чолобитні були знайдені в архіві Григорія Полетики.

До подібного ж роду, правда, більш поширених, хронік можна віднести «Летописец, или описание краткое, знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украйни малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом был козацким». При надрукуванні цього твору В.Антонович довів, що автором його був генеральний обозний 30-х-40-х років XVIII ст. Яків Юхимович Лизогуб, і назвав цю хроніку літописом Лизогуба.

Від початку XVI ст. до кінця XVII ст. так званий літопис Лизогуба являє собою складену рік за роком хронологію, джерелом якої є різного роду козацькі хроніки, особливо літопис Самовидця. В окремих випадках записи літопису Лизогуба текстуально співпадають із літописом Самовидця. Від оповідань 90-х років XVII ст. і до кінця твору до 1737 р. джерелом літопису були родинні записи сім'ї Лизогубів. Вони є більш поширеними, ніж попередні оповідання про участь українських козаків у Північній війні, про побудову Петром І Печерської фортеці і арсеналу у Києві, про страту Мазепою Кочубея та Іскри.

21. Острозький літопис або літопис князів острозьких

Острозький літопис, охоплює час з 1500 р. до кінця 30х рр, ХУП от. має антикатолицьке та антиуніатське спрямування. Сучасник дослідник О.Бевзо вважає авторами літопису декількох осіб. За змістом, твір локальний, увага зосереджена на подіях, пов'язаних з м. Острогом і його околицями та діяльністю роду князів Острозьких. З пошаною мовиться про деяких представників князівського роду, які стояли на позиціях православ'я та з гнівом і обуренням говориться про регентку, княжну Анну Алоізу. Фанатична католичка силоміць заганяла, людей до унії , тлінні останки батька перехрестила за католицьким обрядом.

У літопису міститься опис побуту жителів міста та околиць, відомості про ціни, погоду.

22. Гуманістична історіографія

Зачинателями гуманістичної культури в Україні і найвидатнішими гуманістами були українські вчені які отримали вищу освіту в західні Європі. Такі як:

- Юрій Котермак навчався в краківському та болонському універах і в них викладав

- Павло Русин , Іван Рутинець Туробінський, Григорій чуй Русий, Юрій Тичинський.

Найвидатнішим був історик Станіслав Оріховський, навчався в карківському ,віденському, вітенберзькому , болонському, універах і також у Венеції. Він автор творів з філософії і історії. Він особисто спілкувався з Ульріхом Фон Гутеном.

У своїх творах українські гуманісти поділяли думки своїх західних колег, але в своїх творах відображали соціально економічні реалії на Україні. У більшості праць Оріховського історія висвітлюється не як реалізація божого задуму а як людська драма.

У ранніх творах Оріховський проповідує активне втручання людини в історичний процес , історичні події на його думку виникають завдяки діяльності людей, і тому в творах відсутнє посилання на Біблію. На думку гуманістів заохоченням або карою є вічна слава або ганьба.

Гуманісти прославляли тих діячів що мали волю, мужність і не боялись труднощів. Критерієм вивищення одних станів над іншими є розум, який вчить мудрості і відваги.

Мудрість, розум і знання гуманісти вважали рушійною силою історичного і суспільного розвитку. Заслугою вітчизняних гуманістів було запровадження в історіографію праць з національно патріотичним змістом. Оріховський вважав історію засобом пробудження народу і гордості.

Оріховський доводить походження українців від знатних предків і тому писав таку легенду що полководці О. Македонського - ЧЕХ , ЛЯХ , РУС прийшли в сарматію і заснували свої держави. Патріотизм виявлявся також в описах боротьби українського народу проти турецько-татарської агресії. Боротьбу з ними подавали гуманісти як захист світового християнства від невірних.

23. Історіографічна характеристика літопису Самовидця

Літопис Самовидця як джерело для вивчення історії України і пам'ятка історіографії та літератури є одним з найцікавіших, де висвітлюється історія бурхливої доби XVII ст.

Початковий оригінальний його текст піддався великим змінам і доповненням з різних джерел пізнішими переписувачами XVIII ст. В цих пізніших списках помічені також скорочення. В найчистішому вигляді виявився найдавніший і найоригінальніший. Він належав до початку XVIII ст. Після короткого вступу в ньому висвітлюються події від 1648 до 1702 р. Цей список берігся в оригіналі, а не в пізнішій переписці і є найповнішим.

Літопис Самовидця дійшов до нас без імені автора і місця його написання.

Модзалевський висунув гіпотезу про те, що автором літопису міг бути ніхто інший, як Роман Ракушка.

З часу відкриття літописних списків в нашій історіографії твердо встановилися погляди на цей літопис, як на твір XVII ст., а на його складача, як на свідка і, в багатьох випадках, учасника описаних ним подій.

Складання літопису почалося в 70-х роках XVII ст. Всі попередні події від початку Визвольної війни зображені на підставі ряду джерел і особливо народних переказів. Разом з тим у літопису є багато таких свідчень, які автор як сучасник міг записати з власних спостережень. Від 1670 р. літопис Самовидця змінює свій характер. Він хоч і продовжується, як і раніше, за роками, але перетворюється в своєрідний щоденник, в так званий діаріуш. Трапляються записи, які справляють враження нотаток, зроблених відразу після того, як відбулися події. Автор більше не забігає наперед у своїх оповіданнях, як це робив раніше. Цілісні оповідання часто перериваються вставками, здобутими, очевидно, літописцем пізніше. Отже, слід вважати, що початок складання літопису Самовидця відноситься до 70-х років XVII ст. і закінчується 1703 р.

Слід думати, що літописець з самого початку Визвольної війни вів короткі записи, на основі яких пізніше, на початку 70-х років XVII ст., зредагував свій твір, а далі продовжував його у вигляді систематичних записів як сучасник і живий свідок багатьох подій кінця XVII і перших трьох років XVIII ст.

Причини війни він бачить в гонінні на православ'я, в обтяженні козаків повинностями з боку Польщі, в тому, що козаків «примушували панщину робити». В окремих випадках він навіть ідеалізує становище селян, говорить про достаток їх господарства; все ж він змушений підкреслити, що посполиті в Україні не звикли терпіти такого тяжкого гніту і це було також немаловажною причиною війни.

Головною рушійною силою в боротьбі проти Польщі він вважає козацтво. Негативно ставиться до рішучих соціальних виступів народу, коли Визвольна війна виходила за межі національних і релігійних прагнень, коли вона вторглась у сферу внутрішніх взаємовідносин українського суспільства.

Характерною рисою автора літопису є те, що в описові подій він виявляє себе не як козак-воїн, а скоріше спостерігач, як знавець описаних ним подій з канцелярських записів.

Особливо вороже літописець ставиться до пропольської орієнтації Виговського і орієнтації на Туреччину Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка. Щодо російської держави автор літопису Самовидця займає прихильну позицію.

У тих випадках, коли політика царського уряду імпонує ідейним настроям автора як представника українського козацтва, він виправдовує і навіть вихваляє її.

Отже, в концепціях автора літопису Самовидця ми бачимо не антицаристські погляди, а тільки автономістичні козацько-українські настрої, властиві багатьом освіченим особам України кінця XVII і початку XVIII століття, що добивалися від царського уряду дотримання «Московських статей» 1654 р.

Серед козацьких літописів літопис Самовидця являє собою одну з найцінніших пам'яток української історичної літератури XVII ст. Своїм змістом він не лише відобразив важливі питання історії України цього періоду як джерело і пам'ятка історіографії. У значному числі оповідань ми зустрічаємо часто образні характеристики подій та історичних осіб свого часу, що подані автором іноді не без домислів відповідно до його соціально-політичних поглядів і художніх смаків. Автор літопису був добре обізнаний з усною народною творчістю, знав звичаї і традиції українського народу. В текст своїх літописних повістей він вніс немало різного роду народних оповідань, переказів, поговірок і приповідок. У силу всіх цих якостей літопис Самовидця більше, ніж будь-яка з ранніх літописних пам'яток, набув виразного національного характеру. Літопис Самовидця є одним із зразків української літературної мови XVII ст.

24. Літопис Г. Граб'янки ,як історичний твір

Автономістські погляди сповідують літописні твори, насамперед Григорія Граб'янки українського козацького історика, галицького полкового судді, борця за скасування Малоросійської колегії і відновлення влади гетьмана, одного з авторів Коломацьких чолобитних статей.

Висвітлює українську минувшину від давніх часів до початку XVIII ст., був завершений 1710 р., тобто тоді, коли антимазепинська істерія Петра І набрала свого апогею.

Осмислення конкретних історичних подій і фактів здійснено під впливом національного героїчного епосу, в дусі українського бароко, ідей романтизму, характерного для доби І. Мазепи, що зумовило деяку ідеалізацію та героїзацію історичних постатей.

Твір проникнутий ідеєю раціоналізму, починаючи від возвеличування таланту і мудрості Б. Хмельницького і завершуючи висвітленням усіх історичних подій, рушійною силою яких виступає людський розум, здібності, доля. Автор вдається до стилю бароко, аби подати образ гетьмана, гіперболізує та ідеалізує його риси, звертається до народної творчості, легенд, переказів, створених власноруч промов і діалогів. І хоч події доведені лише до 1708 р., тобто до виступу І. Мазепи, твір проникнутий симпатіями до борців за українську автономію і незалежність, до їхніх військових подвигів.

Науковості літопису надає його джерельна база, представлена офіційними актами, документами гетьманської канцелярії, записами свідків подій, творами польських

Головне місце у творі займають події Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького і постать самого гетьмана, якого він подав як взірець справжнього народного ватажка, борця за волю України. Поставив за мету показати самобутність українського народу в колі інших рівних народів. Твір окреслює географічні межі проживання українців як єдиного народу, що з давніх часів заселяє територію від Дністра до верхів'їв Десни і від Чорного моря до верхів'їв Дніпра.

Він застерігав від забуття героїки козацького українського народу, яка за своїм значенням нічим не менша від історії давнього Єгипту, розгрому монголо-татарських орд, минувшини інших народів. Оцінка наступників Б.Хмельницького проводиться з позиції українського автономізму та лояльності, ідеалізується, зокрема, образ Я. Сомка як відважного і сміливого воїна, вірного слуги царської величності та виконавця його волі. Натомість гетьмани Ю. Хмельницький, І. Виговський, І. Брюховецький, П. Дорошенко подаються стримано або й негативно, як такі, що приховували свою ворожість до царя.

Про Мазепу. Він виконав свою роль, утверджуючи почуття нескореності, гідності, національної гордості. З його сторінок Україна поставала як самобутній державний організм зі своєю славною і багатою історією. На цьому історичному тлі незаангажований читач міг виправдати виступ І. Мазепи як борця за збереження прав і вольностей Гетьманщини, відновлення цілісності та державної незалежності України.

25. Літопис С.Величка , як історичний твір

Дослідники і видавці назвали твір Величка літописом також умовно. Насправді він, так само, як твір Грабянки, не може бути віднесений до літопису в повному розумінні цього слова. Це літературно оброблений твір, що складається з великої кількості оповідань, побудованих на великому джерельному матеріалі, а також на власних домислах автора. Перший том називається - «Сказание о войне з поляками, через Зиновия Богдана Хмельницкого, гетмана войск запорожских, восьми лет точившойся...» Другий і третій томи озаглавлені - «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная». Четвертий том становить додатки з різних документів XVII ст.

Літопис Величка є однією з найцінніших пам'яток української історіографії і літератури військово-повістевого жанру XVIII ст. Він зберігся лише в єдиному оригінальному примірникові.

Своїм обсягом твір Величка найбільший з усіх відомих нам пам'яток історичної літератури ХVII-ХVIII століть. Перший том, що починається оповіданням про Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, доведений автором до 1660 р. В збережених і надрукованих частинах не вистачає оповідань про події Визвольної війни середини XVII ст. Цю прогалину довго заповнював літопис Грабянки. Літопис закінчується 1700 р. Наприкінці твору вміщена хронологія подій аж до 1723 р. В третьому томі автор згадує мимохідь про деякі події 1720-1723 рр. Рукопис літопису оздоблений десятьма не дуже вдало виконаними портретами гетьманів.

Самійло Величко був освіченою людиною невідомого походження., служити при дворі генерального писаря В.Л.Кочубея.

Свої історичні погляди Величко виклав у передмові до літопису, названій «Передмовою до чительника».

Величко виступає як палкий патріот своєї вітчизни, «істинний Малыя Росії син», як не раз він називав себе. Він не бере на віру звісток про ті чи інші факти, що ставали відомі йому, а співставляє і перевіряє. Серед істориків XIX ст. вважався вірогідним джерелом. Проте вже в другій половині XIX ст. ця думка про вірогідність джерел, на яких Величко побудував свій твір, була змінена науковою критикою.

Історична концепція, якою пройнятий літопис Величка, близька до концепції автора літопису Самовидця. Проте ці пам'ятки значно відрізняються одна від одної. Наприклад, у концепції Величка чіткіше виявляється поняття про народ і народність. Якщо Самовидець і значною мірою Грабянка під українським народом розуміють головним чином козацтво, до якого включається також і старшина, то Величко визначає народ як ціле українське суспільство. В літопису Величка велике місце у визвольній боротьбі і у суспільному житті надано посполитим та взагалі простому народові, хоча діяльність гетьманів, козацтва і старшини, як і в інших істориків ХVІІ-ХVIII століть, займає центральне місце.

У Величка чіткіше, ніж у будь-кого з його попередників і сучасників, окреслене поняття України і українського народу. Ці назви у нього виступають як цілком визначені територіальні і національні народні категорії. Україна цьогобічна і тогобічна у нього - чітке поняття території обох боків Дніпра, населеної українським, менше зустрічається - малоросійським і лише в окремих випадках - козацьким народом від верхів'я Північного Дінця до верхів'їв Случі, Горині і Прип'яті із сходу на захід та від Чорного моря до верхів'я Дніпра з півдня на північ.

Осібно у Величка стоїть Галичина під назвою, князівство Руське Ці землі, разом з Волинню, він відрізняє від України Малоросійської, хоча населення їх називає своїм народом.

Історію України Величко, на відміну від більшості істориків XVII-XVIII століть, подав не ізольовано, а в зв'язку з найголовнішими історичними подіями у Польщі, Росії, Швеції, Угорщині, Молдавії, Валахії, Туреччині, Криму і деяких західноєвропейських державах. Він прагнув показати історію України на тлі світової історії і поставити героїчне минуле українського народу поруч з історією сусідніх народів і держав.

26. „Кройніка” Ф.Сафоновича як історичний твір

Московська держава трактувалася як священна, як захисниця православної віри, російським ідеалом оголошувався «Новий (третій) Рим», а історичною місією Москви декларувалося світове панування, московський цар розглядався як прямий спадкоємець Риму і Києва. Слід також мати на увазі, що церковнослов'янська мова як носій книжної культури Київської Русі лягла в основу не української (нею залишилась природна народна мова), а російської літературної мови. Звідси виводився ще один аргумент московських істориків і церковнослужителів про виключне право Москви на київську культурну спадщину. Наростання протистояння навколо київської спадщини засвідчує ряд тогочасних творів українських авторів, зокрема «Кройніка» Феодосія Софоновича - колишнього ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Києво-Могилянської академії. Твір складався з трьох частин, мав компілятивний характер, ґрунтувався на давньоукраїнських літописах, польських хроніках, у т. ч. Матвія Стрийковського, і був завершений у 1672 р. Перша частина охоплювала різні за хронологією події, з одного боку, в Київському, Чернігівському та Галицько-Волинському князівствах, а з другого боку, в Північно-Східній Русі, розрізняючи їхню історію. У «Кройніці» ув'язувались стародавня, середньовічна і нова історія України, причому її найдавніші часи висвітлювались у єдності з Північною та Західною Руссю. Це, очевидно, мало засвідчити спільне коріння східнослов'янської людності.

Друга частина, що нагадує збірник історичних повістей про важливі події на землях України-Русі з кінця XIII до кінця XVII ст., логічно і хронологічно поєднана з княжими часами і утверджувала ідею безперервності і тяглості української історії. Водночас цю логіку історичного процесу можна було розглядати як аргументацію наступності влади Москви від Києва насамперед по церковній лінії.

Аналіз «Кройніки» Ф. Софоновича засвідчує, що він переслідував благородну мету: створити стислий нарис української історії і в такий спосіб допомогти кожному українцеві осмислити родовід свого народу, минувшину своєї Батьківщини. Твір проникнутий ідеєю цілісності і єдності України, національного патріотизму, адже всі відомості про Київщину, Волинь, Поділля і Галичину подаються як життя одного народу, а історія козацтва, козацького устрою оцінюється як національне надбання, як ознака його самобутності.

«Кройніка» Ф. Софоновича послужила основою для іншого історичного твору - «Синопсиса», що став важливим етапом у розвитку української історичної думки, перехідною ланкою від літописних до історичних праць.

27. Київський Синопсис 1674 р. та його історична концепція

«Синопсис» - це короткий історичний огляд. Він був написаний у Київсько-Печерській лаврі і вперше надрукований в 1674 р. Цей твір довгий час служив свого роду підручником для вивчення вітчизняної історії і витримав близько тридцяти видань.

Перевага його полягає у виконанні певного задуму автора щодо цілісного показу історії України.

Автор «Синопсиса» поставив перед собою завдання викласти історію всієї Русі від стародавніх часів до царювання Олексія Михайловича. Складач «Синопсиса» взявся за розв'язання складного завдання, яке в подібній площині ще не ставилося в українській історичній літературі. Проте він виконав свій задум з великими прогалинами і всупереч багатьом відомим уже тоді джерелам. До «Синопсиса» потрапило безліч легенд і недостовірностей, і від яких довго довелося очищатися історичній науці.

Автор «Синопсиса» відвів велике місце Києву і Україні в загальноруській історії. Проте він випустив з поля зору такий визначний період, як Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького та військово-політичний союз із Москвою.

Автор «Синопсиса», щоб не потрапити в неласку тієї або іншої сторони - урядової Московської і церковно-управлінської митрополитської, автономістичної, волів за краще обійти мовчанкою події Визвольної війни та період після її завершення.

Питання про авторство «Синопсиса», лишається і до цього часу відкритим, хоч значна частина істориків вважає ним Інокентія Гізеля. Ми мусимо нагадати, що політичні погляди й ідеологія архімандрита Києво-Печерської лаври не збігаються з ідейною спрямованістю «Синопсиса».

Цей твір монастирського походження, пронизаний ідеєю провіденціалізму духовної особи, але за своїм змістом й ідеологією він не може належати перу Гізеля.

Автор «Синопсиса» монархіст, він керується типовою для тодішньої не української, а російської історіографії феодально-кріпосницького періоду концепцією про споконвічність самодержавного ладу в Росії, про успадкованість монархії Київської Русі Руссю Московською, в особі російського самодержавства. Поглинання України Москвою автор тлумачить як повернення її земель під високу скіпетроносну руку російського монарха. «Синопсис» пронизаний монархічною ідеологією. Тенденційний добір джерел і побудова викладу історичного матеріалу підкорені обгрунтуванню прав російської монархії на володіння Україною.

28. Автономіям, як чинник формування історичної свідомості українського суспільства

Перетворення козацтва у провідну верству українського суспільства, Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, утворення козацько-гетьманської держави -- все це внесло помітні корективи у національну та історичну свідомість українців, значно посилило обґрунтування їх історичного права на незалежну національну державу, на свою окремішність. Аналіз літописних та літературно-історичних творів XVII ст. засвідчує наростання і утвердження в ній автономістських мотивів, антипольських, антитурецьких та антимосковських настроїв. Еволюційні зміни у ставлення до політики московської влади, особливо після виступу гетьмана І. Брюховецького (1688), простежувалися і в «Літописі Самовидця», автор якого досить рішуче виступав на захист прав українського козацтва, дотримання березневих статей 1654 р. Автономістські ідеї характерні для Хмельницького літопису, що охоплює події 1636-1650 рр. Вміщені у ньому оповідання викривають діяльність польських урядовців на Поділлі, висвітлюють боротьбу козацтва проти політики Речі Посполитої, описують битви на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем, розгром М. Кривоносом військ Я. Вишневецького в Немирові, знищення маєтків у Тульчині. З літопису проглядаються авторські симпатії унезалежненню козацької України від Польщі.

Подібні мотиви характерні і для Острозького літописця, написаного острозьким ченцем з оточення І. Бережанського. Проникнутий духом полеміки православної та католицької конфесій, літописець обстоює ідею історичної приналежності українців до православ'я і в такий спосіб доводить окремішність України.

Возвеличування автономістсько-патріотичних настроїв жителів Київщини, Поділля і Галичини на першому етапі війни під проводом Б. Хмельницького простежується у Львівському літописі, що охоплює події від 1498 до 1649 р. Його автором вважають секретаря генеральної канцелярії гетьмана М. Гунашевського , дипломата, зятя І. Виговського. У центрі літопису козацькі війни з Польщею, оповідання про селянське повстання на Київщині та Переяславщині 1630 р., взаємини України з Польщею, Московією, Кримським ханством. Завершальна частина Львівського літопису присвячена першому періоду Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648-1649 рр. Вона містить ряд унікальних, мало відомих фактів, проникнута духом патріотизму, вірою в торжество прагнень українського народу до національного визволення.

Наростання автономістських настроїв в українському суспільстві не обминуло монастирські літописи XVII ст., серед яких виділяються Межигірський літопис та «Літописець...» Леонтія Боболинського. Вони містять досить великий пласт відомостей про світське життя, козацькі рухи.

Межигірський, як й інші монастирські літописи XVII ст. (Добромильський, Підгорецький, Густинський), літописці Петра Могили, Дмитра Ростовського (Туптала) обстоюють окремішність Київської митрополії від Московського патріархату.

Цілком очевидно, що ці погляди діячів церкви формували автономістську свідомість українців.

Літопис Л. Боболинського створений у Видубецькому монастирі, де автор був ченцем, і є збіркою історичних повістей, яким передує вступне слово до читача. Воно проливає світло на світоглядні орієнтири літописця, засвідчує його поважне ставлення до історії, а також послідовне дотримання ідеології провіденціалізму. Цінність цього твору, в т. ч. джерельна, полягає в тому, що в ньому велика увага приділена боротьбі українського козацтва проти турецьких поневолювачів, набігів татар, його підтримці молдавського народу, розгрому турків у чигиринських походах. Антитурецька спрямованість літопису віддзеркалює зміни в настроях тогочасного українського суспільства. Літописець давав зрозуміти, що турецько-татарська експансія була однією з головних причин зародження і розгортання козацького руху, оскільки ставила під загрозу саме існування українців як окремого народу.

Антиімперські настрої посилювались і геополітикою Москви щодо України, яка набувала характеру відвертих зазіхань на інкорпорацію українських земель, особливо після березневих статей українсько-московської угоди 1654 р., а ще більше після Андрусівського перемир'я 1667 р. Це засвідчив «Літопис Самовидця» Автор обурюється намаганням Москви обкласти населення податками і митними зборами, розширити мережу царських залог, що викликало народний гнів.

Отже, ріст національної свідомості українського суспільства в умовах Визвольної війни і утворення козацько-гетьманської держави помітно позначився на розвитку історичної думки. В ній дедалі чіткіше стали простежуватись автономістські та антиімперські мотиви, утверджувалась ідея відновлення окремішності України, її цілісності.

29. Розвиток історичних знань у Острозькій та Києво-Могилянській академіях

Києво-Могилянська академія - провідний центр просвітництва в Україні. Створена в результаті злиття Лаврської школи з Братською (1632), вона набула обличчя університету європейського типу, хоча юридично назву академії отримала 1701 р. як Київська академія. У її стінах вперше почала викладатися історія як окремий навчальний предмет. Чимало випускників Академії стали відомими істориками, літераторами, носіями ідей просвітництва, гуманізму, барокового мислення.

Пріоритетне місце історії в навчальному процесі та наукових пошуках Академії значною мірою зумовлювалось подвижницькою діяльністю її покровителя Петра Могили та його послідовників. Він - один з перших українських мислителів нового часу, хто пробудив інтерес молоді до історії України, утверджував культ освіти і знань. П. Могила написав унікальний посібник «Анфологіон», який І. Франко назвав чудовою енциклопедією моральних і житейських повчань. До викладання філософії та історії були залучені І. Гізель, Д. Ростовський (Туптало), В. Ясинський, Ф. Прокопович, С. Яворський, І. Кониський та ін. Академія мала філіали у Вінниці, Кремінці, Гощі.

Про роль Києво-Могилянської академії в розвитку історичних знань і формуванні історичної свідомості можна говорити у двох аспектах:

а) через аналіз творчого доробку її професорсько-викладацького складу;

б) через огляд здобутків найвідоміших випускників академії.

Інокентій Гізель (1600-1683), унікально поєднуючи наукову роботу з посадою ректора Академії, вихованцем якої був, професора історії, а з часом і архімандрита Києво-Печерського монастиря. Він причетний до редагування і видання «Києво-Печерського Патерика», який вважається першим підручником з української історії. Він вдавався до історичного обґрунтування ролі і прав Київської митрополії, спирався на історичний ґрунт у полеміці проти унії та єзуїтів.

Відносять І. Гізеля до фундаторів гуманістичної течії в українській історико-філософській думці, морального призначення науки і релігії. Він намагався аналізувати з погляду історії сучасні йому політичні, соціальні, духовні і моральні проблеми суспільного розвитку. Показовим у цьому відношенні є твір «Мир з Богом людини».

Філософському осмисленню історичного минулого і сучасності присвячені деякі твори Стефана Яворського (1658-1722) - вихідця з Галичини, професора, префекта Академії, а згодом московського митрополита. Обґрунтовувалася теорія суспільного розвитку, його чотири ступені: народження, ріст, зміна якості, загибель,

Феофан Прокопович (1677-1736) - уродженець Києва, вихованець Києво-Могилянської академії, а згодом її ректор, Ознайомився з працями античних та західноєвропейських істориків, ідеями Ренесансу та Реформації. Ф. Прокопович - автор ряду навчальних посібників, творів на історичну тематику, в т. ч. світської трагікомедії «Володимир». В образі князя Володимира прославлялася державна та культурницька діяльність І. Мазепи, але після анафеми гетьману п'єса була перероблена і переприсвячена Петру I.

Історичну спрямованість мають поетичні твори Ф. Прокоповича «Похвала Борисфену», «Опис Києва», ода «Епінікіон», присвячена Полтавській битві, вірш «Каяття запорожця» та ін. Автор возвеличував Київ, називав його «другим Єрусалимом».

Особливий інтерес становить його праця «Про метод писання історії», у якій закони розвитку природи поширювалися на історичний процес.

30. Історичні твори П. Симоновського. Історична думка в Україні другої половини XVIII ст.

До пам'яток української історіографії другої половини XVIII ст. ми можемо віднести насамперед твори Петра Симоновського. Належав до того кола старшин, що зайняли поважне місце серед освічених людей шляхетського стану XVIII ст. Представник державницької школи та мав проросійські погляди. Він закінчив повний курс навчання у Київській академії, навчався за кордоном, у Кенігсбергу, Лейпцігу, Парижі. Склав у 1765 р. «Коротке описання про козацький малоросійський народ». Вона написана з державницьких позицій і віддзеркалює вузлові події української історії від найдавніших часів до 1750 р., тобто до останнього відновлення гетьманства Кирила Розумовського.

Українська історіографія одержала з рук П. Симоновського працю справді історичного характеру, побудовану на українських і зарубіжних джерелах, з посиланнями на них у тексті. Автор дає своє трактування слова «козак», викладає погляд на розвиток козацтва, коріння якого відносить до скіфської доби. Русь постає з уст П. Симоновського як держава скіфсько-слов'янського племені. Симоновський розрізняє малоросів і великоросів у період ще до XIV ст. і ув'язує цей водорозділ з захопленням українських земель Польщею та Литвою.

П. Симоновському властива цілісна ідейна концепція самобутності і старшинського автономізму України, головним мотивом якої є ідеалізація її гетьманського устрою. Не випадково скасування гетьманства він називає «некорисним» для України і оцінює його як ліквідацію її автономії.

Основна частина «Короткого описання...» присвячена Визвольній війні українського народу середини XVII ст., переможні битви якої ув'язуються з особистими заслугами Б. Хмельницького. Автор прихильно ставиться до приєднання України до Московії, вороже налаштований до політики І. Ви-говського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, демонструючи таким чином проросійську орієнтацію,

Не шаблею українців взяли, що вони приєдналися добровільно, а, значить, можуть і роз'єднатися.

Історична думка зазнала помітного впливу не тільки ідей просвітництва, барокового стилю, а й автономістських поглядів і дій І. Мазепи, що вона витворила більш-менш загальний погляд на цілісність і тяглість історії України, починаючи з давніх часів до кінця Гетьманщини.

31. Історичні погляди С. Лукомського та В. Рубана

Доісторичних творів другої половини XVIII ст. ми можемо віднести «Зібрання історичне», складене полковим обозним у Прилуках Степаном Лукомським. Твір Лукомського становить скоріше інтерес бібліографічний, аніж науково-історичний. Це є компіляція на зразок ряду відомих в ХУІІ-ХУШ ст.