Історіографія України

«Історія Слобідської України» - один з кращих творів у науковому доробку Д. Багалія. На сьогодні це єдина цілісна робота з історії Слобожанщини, що охоплює період з моменту його заселення і приблизно до початку XX ст. та включає в себе важливі проблеми історичної географії і етнографії краю, його соціально-економічного й політичного розвитку, історію духовної і матеріальної культури, побуту населення, тощо. Водночас це одна з перших в українській історіографії науково-популярних книжок, що відігравала роль підручника позашкільної освіти і самоосвіти для масового читача. Написана українською мовою.

На жаль, і досі не знайдено рукопису цієї фундаментальної праці, що утруднює визначення часу її написання.

При написанні цієї роботи Д. Багалій переслідував просвітницьку мету. Розсипані по всьому тексту твору заклики вивчати, знати і поважати українську культуру і мову.

В основу праці покладено загальноісторичну концепцію, якої дотримувався Д. Багалій в своїй творчості - невпинного прогресу, розвитку цивілізації від простих до більш складних і витончених форм, від воєнного суспільства до цивільно-правового та ін. В центрі уваги автора - народ, особливо його широкі верстви, на боці яких знаходяться всі симпатії дослідника.

«Історія Слобідської України» складається з окремих розділів-нарисів, але не завжди однаково рівноцінних за широтою проблематики.

Ще на одну характерну рису - документалізм. Книга написана на широкому і достовірному фактичному матеріалі, який Д. Багалій вводить в текст праці. «История Северской земли до половины XIV в.», Опыт истории Харьковского Университета», «История города Харькова», спільно з Д.Міллером, «Нарис української історіографії».

53. Історичні погляди О. Єфименко

Серед відомих українських істориків кінця XIX - першої половини XX ст. одне з найпочесніших місць належить Олександрі Яківні Єфименко - історику, етнографу, педагогу,

За походженням вона була росіянка, але всі, хто знав її особисто, засвідчували шанобливе ставлення О.Я.Єфименко до українства.

В журналі «Слово» вона опублікувала статтю «Малороссийский язык в народной школе» з вимогою до міністерства освіти запровадити в українських школах викладання рідною мовою. Особливе місце займає «История украинского народа» - синтетичний, узагальнюючий виклад історичного процесу в Україні з найдавніших часів і до XIX ст.

Перший розділ присвячений доісторичній епосі і слов'янським племенам, які населяли Україну в давнину, другий і третій - історії Київської Русі та періоду феодальної роздробленості, четвертий і п'ятий - становищу українських земель у складі Великого князівства Литовського і шляхетської Польщі, шостий і сьомий - характеристиці часів «Хмельниччини», так званої «Руїни», і реконструкції ходу розвитку українських земель у XVIII ст. І, нарешті, восьмий - становищу України у XIX ст. Головна суть полягає в тому, що в книзі систематично, послідовно викладено матеріал в рамках певних історичних періодів, у Доступній науково-популярній формі висвітлені складні питання економічного розвитку, зображено переплетіння політичних подій, розкриті ті чи інші проблеми етнокультурної ситуації в Україні.

Сучасний читач помітить, що не всі питання розкриті з достатньою глибиною, мають місце певні диспропорції в розподілі фактичного матеріалу і його викладі, мало уваги приділяється показу розвитку різних сфер культури українського народу, суспільно-політичної думки, антифеодальної боротьби селянсько-козацьких мас та ін. Але не ці і подібні їм недоліки визначають місце «Истории украинского народа» в творчій спадщині О.Я.Єфименко, як і в цілому в українській історіографії другої половини ХІХ-початку XX ст. Автор слідом за М.С.Грушевським підготувала науково-популярний курс, в якому з відповідних наукових та ідеологічних позицій викладені найважливіші етапи розвитку українського народу.

З точки зору сучасної історіографії виклад матеріалу О.Я.Єфименко часто спрощений, а в деяких випадках - просто невірний.

Із залученням фольклорної спадщини О.Я.Єфименко описує Русь періоду феодальної роздробленості, прагнучи при цьому показати причини, що обумовили нові тенденції в житті єдиного в минулому політичного організму. Залучення широкого кола документальних джерел та спеціальної літератури дало можливість О.Я.Єфименко реконструювати а головне, правдиву картину соціально-економічного і суспільно-політичного життя України в складі Великого князівства Литовського. Це один із найбільш цінних і самостійних розділів книги. Використання порівняльно-історичного методу дослідження . Цікаві також її спостереження над процесом формування феодального землеволодіння і виникнення різних категорій залежних селян.

Значну увагу приділяє Люблінській унії 1569 р., «южнорусский народ» (так автор визначає етнічну приналежність українців).

Важливим є і акцентування авторської уваги на релігійному факторі у взаємовідносинах України та Польщі. Показує гостроту протиріч між православними і католиками, напруженість атмосфери в суспільстві напередодні Визвольної війни українського народу середини XVII ст. під керівництвом Б.Хмельницького.

Про Запорізьку Січ автор говорить як про справжній своєрідний політичний організм, підкреслюючи тим самим якісно нову ступінь у розвитку українського козацтва. О.Я.Єфименко наголошує, що виникнення Запорізької Січі мало для українського народу велике історичне значення: вперше за багато століть свого існування селяни змогли вирватись із кайданів феодальної залежності і отримати справжню волю. Дослідник відзначає роль запоріжців у ході Визвольної війни середини XVII ст., розглядаючи цю подію як закономірне явище, обумовлене відповідними соціально-економічними і суспільно-політичними причинами.

Основні віхи історії О.Я. Єфименко розглядає через призму діяльності гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Самоиловича та ін. Значне місце відводиться характеристиці особистості І. Мазепи. прагне до об'єктивних оцінок політичного портрету цього діяча, відзначаючи його розум, дипломатичну гнучкість і в той же час розповідаючи про нього як про великого феодала, який проводив яскраво виражену кріпосницьку політику. Відображення нею окремих питань і оцінки деяких питань та подій історичного минулого, що пов'язані з політикою самодержавства в Україні, так емоційні, а нерідко - запальні, різкі.

1907 р. виходить книга «История Украины и ее народа», яка по суті, була підручником для молоді. Однією з основоположниць жіночого руху в Україні. О.Я. Єфименко читає лекції з історії Південно-Західної Русі, історії землеволодіння, веде практичні заняття-семінари з археології, історіографії, літератури.

Одні дослідники вважали її істориком народницького напрямку, другі - буржуазно-демократичного, треті - демократично-просвітницького.

54. Дослідження Д. Яворницьким історії запорізьких козаків

Все своє творче життя він присвятив дослідженню історії запорізького козацтва. Народився в родині сільського псаломщика і простої селянки.

Ще будучи студентом, сам обрав тему дослідження: «Виникнення і устрій запорізького коша». Наступ реакції у 80-х роках XIX ст. не міг не позначитися на подальшій долі молодого історика. Його звинуватили в «сепаратизмі», позбавили права працювати в Харкові й жити в Україні. Розпорядження про заборону Д.Яворницькому викладати в навчальних закладах.

Знайомство Д. Яворницького з І. Рєпіним. І. Рєпін на знаменитій картині зобразив Д. Яворницького саме в образі писаря-літописця козацької слави.

Д. Яворницький щоліта виїжджає до міст, пов'язаних із Запорізькою Січчю. Він записує народні пісні й легенди, вивчає топографію запорізького краю, фольклор, етнографію, археологію та ін.

Іде на Соловецькі острови. Тут, на території монастиря, він відвідав могилу останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, розшукав архівні матеріали про нього, записав розповіді ченців і опублікував статтю під назвою «Последний кошевой атаман Петро Иванович Калнышевский».

Три роки в Ташкент. Це було заслання. Великою заслугою українського вченого було створення Самаркандського історичного музею, написання першого путівника по Середній Азії. вчений продовжує роботу над історією Запоріжжя, пише монографію про Івана Сірка. За допомогою В.Ключевського влаштовується приват-доцентом Московського університету, де читає лекції з історії козацтва й археології.

З 30-х рр. в Україні почала наростати хвиля сталінських репресій й 1933 р. академіка Д.Яворницького усунули з посади директора музею. Але й у скрутні часи він знаходив порятунок у праці. Він написав фундаментальну «Історію Дніпропетровського», яка на 30 років випередила «Історію міст і сіл УРСР», уклав другий і третій томи «Словника української мови», упорядкував фольклорні матеріали, зібрані ним протягом усього життя.

1940 р. Д. Яворницький помер . Д. Яворницький надрукував понад 210 праць з історії: «Кількість і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запорожжя» (1884), «Острів Хортиця на ріці Дніпрі» (1886), «Збірник матеріалів для історії запорізьких козаків» та «Запоріжжя в залишках старовини й переказах народу» (1888), «Нариси з історії запорізьких козаків і Новоросійського краю» (1889), «Вольності запорізьких козаків» (1890), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська Запорізького низових козаків» (1894), «Слідами запорожців» (1898), «З історії запорізьких козаків» (1899), «Джерела для історії запорізьких козаків», т.1-2 (1903), «Українські народні пісні, зібрані 1878-1905 рр.» (1906), «Матеріали до біографії Т.Г. Шевченка» (1909), «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний» (1913), «До історії степової України» (1929) та багато ін.

Був одним із перших археологів-науковців. Керував найбільшими археологічними розкопками на території майбутнього Дніпрогесу.

Вагомий внесок зробив Д. Яворницький у становлення історичного краєзнавства.

До Д. Яворницького питаннями історії запорізьких козаків цікавилися А. Скальковський, Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, однак лише Д.Яворницький зробив спробу створити синтетичну, фундаментальну історію запорізького козацтва. Історик виходив з тези про Січ як прогресивне явище протягом усього часу її існування, стверджував, що Запоріжжя було постійним протестом проти насильства і рабства у будь-якій формі. Його симпатії завжди були на боці народних мас, рядових козаків і голоти. Великою заслугою Д. Яворницького-історика було введення у науковий обіг сотень і тисяч. Запорізьку Січ, яка завжди була могутнім оплотом соціальних сил, ворожих самодержавству й кріпосництву. Демократизм і прогресивність ученого виявились і в оцінці ним гайдамацького руху як національно-визвольного.

Пояснив скасування Січі царизмом.

Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки.

Перший том став своєрідною енциклопедією побуту козацтва, окремі розділи якого характеризують соціально-економічну історію запорізького козацтва, його походження, склад, збройні сили, судочинство, органи влади, військово-територіальний поділ, різногалузеве господарство, культурно-релігійні питання, побут, звичаї, одяг та ін. Другий і третій томи - це системний, послідовний і детальний виклад політичної історії запорізького козацтва від його першопочатків до 1734 р. Д. Яворницький мав намір довести історію козацтва до ліквідації Запорізької Січі. Але цей задум залишився нездійсненним.

Як історичні, так і джерельні праці Д. Яворницького відіграли велику роль в становленні та розвитку національної історіографії Запорізької Січі.

55. М. Аркас та його «Історія України-Руси»

Великою популярністю користувалася «Історія України-Руси» Миколи Аркаса (1853-1909) - відомого культурно-освітнього діяча, автора опери «Катерина» на сюжет поеми Т. Шевченка. Написана українською мовою популярна історія і вийшла у 1908 р. у Петербурзі, а потім перевидавалася у 1912 та 1922 рр. Вихід книги підтримали Є. Чикаленко, Б. Грінченко, Г.Хоткевич та інші діячі. Незважаючи на ряд неточностей, відсутність єдиної концепції, праця М. Аркаса відіграла важливу роль у поширенні історичних знань про Україну.

56. Методи утвердження марксистського напряму в українській історіографії в 20-30 рр. ХХ ст.

Наступ на національну ідею і самостійницький напрям й стосувався української історичної науки, її національної схеми, опрацьованої М. Грушевським і розвиненої іншими істориками, оскільки вона науково обґрунтовувала історичне право українського народу на власну державу. Керуючись настановами В. Леніна. Більшовики вже з перших кроків узурпації влади стали нав'язувати історикам комуністичні ідеали, відповідні ідеологічні схеми і орієнтири. Замовчування наукової спадщини української історіографії ідеологи більшовизму прагнули деформувати історичну свідомість українців.

Курс більшовиків на відлучення «старих буржуазних спеціалістів», у т. ч. й істориків, від науково-педагогічної роботи, їх перевірка на лояльність до радянської влади призвели до збільшення числа науковців, які були змушені емігрувати за кордон або втратили роботу взагалі. В еміграції опинилися М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, В. Винниченко, В. Біднов та ін.

Національно-свідома частина української інтелігенції, опинилися в опозиції.

Для переслідування істориків режим використав так звану «шахтинську справу», яка супроводжувалася масовими арештами і репресіями спеціалістів за звинуваченнями в шкідництві та контрреволюційній діяльності. На тлі репресій і переслідувань особливо виділяється політика войовничого атеїзму, яку більшовики спрямували для зміни парадигми про місце релігії в історії людства. Уже з 1921 р. були згорнуті дослідження з історії церкви.

Під натиском антибільшовицького повстанського руху, опору української інтелігенції Москва була змушена змінити тактику в царині національної політики, вдатися до «українізації». Головна мета політики «українізації» полягала в тому, щоб добитися підтримки з боку мас, особливо селянства, ослабити його спротив режиму, перехопити ініціативу національної інтелігенції.

Розгортання «українізації» благотворно впливало на розвиток історичної науки, оскільки національне відродження створювало сприятливий ґрунт для дослідження української історії. Українізація сприяла виокремленню історії України як самостійної і обов'язкової навчальної дисципліни в усіх ланках загальної освіти, викладанню її українською мовою.

«Українізація» була лише прикриттям для комунізації та радянізації українського суспільства. Вона супроводжувалася ідеологізацією історичної науки, зміною її орієнтирів.

Водночас засновувалися науково-дослідні кафедри історії України, історії української культури. При Харківському інституті народної освіти кафедру історії України очолив Д. Багалій.

Перед кафедрами історії України ставилося завдання дати марксистське трактування подій та явищ минулого з позиції класової боротьби. Насадження марксизму супроводжувалося масовими чистками учителів шкіл, викладачів технікумів і вузів, вилученням з їхнього складу національно свідомих професіоналів.

У Києві продовжували діяти УАН та УНТ, але під тиском більшовицького режиму в червні 1921 р. в адміністративному порядку вони були об'єднані у Всеукраїнську академію наук, яка проголошувалася найвищою державною науковою установою. До неї було включено також Історичне товариство Нестора Літописця.

У структурі ВУАН продовжував функціонувати Історико-філологічний відділ (керівник Д. Багалій), у рамках якого стала формуватися кафедра української історії з секціями методології, філософії, історії, археології, історії давнього, литовського, козацького періодів, Гетьманщини, Нового часу, історії революції, історії Росії.

Тактика більшовицького уряду щодо історичної науки полягала в тому, щоб розколоти істориків національно-демократичного спрямування, посіяти ворожнечу між ними, утвердити дуалізм організаційних структур. На противагу історичним установам ВУАН, що діяли в Києві, створювалися ідеологізовані осередки історико-партійної науки в Харкові.

Історична наука в Україні вже в першому десятиріччі радянської влади зазнала помітного партійно-ідеологічного забарвлення. Особливо це стосується соціально-економічного напряму, очолюваного Д. Багалієм. Серед найбільш вагомих праць Д. Багалія, підготовлених в 1923-1928 рр., можна виділити «Нарис української історіографії», «Український мандрований філософ Г. Сковорода» та «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті». Остання була максимально наближена до марксистської методології. Поняття «соціальний рух» трактувалося як «класова боротьба», а її вищою формою називалася «соціалістична революція».

Прихильники соціально-економічного напряму розгорнули пошук і систематизацію матеріалів з історії робітничого класу, селянства, фабрик і заводів. Новою течією стала історико-партійна галузь історичних знань, лідером якої було висунуто Матвія Яворського (1884-1937) - відомого українського історика, члена ВУАН.

Вузлові питання історії більшовицьких організацій і революційного руху на Україні досліджували М. Волін, М. Рубач, Д. Фрід та ін. В них обґрунтовувалася концепція єдиного ) революційного процесу, цілісності більшовицького руху, доводилося «історичне коріння» більшовизму в Україні.

Меншою мірою вплив комуністичної ідеології торкнувся історичної школи М. Грушевського, яка значно активізувалася після повернення свого лідера з еміграції. Завдяки ученим національно-демократичного напряму вдалося ще на певний час зберігати традиції української історіографії, стримувати потуги більшовицьких ідеологів переписати історію України на свій лад.

Отже, з встановленням радянської влади, насадженням тоталітаризму, більшовики перетворюють історичну науку у свою ідеологічну служницю, міфологізують історію українського визвольного руху як вияв класової боротьби, а Української революції як революції соціалістичної, створюють систему наукових установ марксистського спрямування. Політика «українізації» виявилася добре спланованим маневром для протидії і ослаблення українського руху опору, хоча і справила позитивний вплив на продовження національного відродження, започаткованого в 1917-1920 рр., на розвиток української історіографії. Вона супроводжувалась ідеологізацією науки, її централізацією і одержавленням, насадженням марксистської методології, формуванням офіційної більшовицької історіографії

57. Концепція історії України М. Яворського

Прихильники соціально-економічного напряму розгорнули пошук і систематизацію матеріалів з історії робітничого класу, селянства, фабрик і заводів. Однак вся архівна та археографічна діяльність централізувалася і підпорядковувалася політико-ідеологічним завданням режиму, ідеологічній боротьбі. Організаційні структури були зорієнтовані на нищення національних цінностей українського народу, нав'язування марксистської, а точніше сталінської схеми історичного процесу, особливо після 1929 р. Новою течією стала історико-партійна галузь історичних знань, лідером якої було висунуто Матвія Яворського (1884-1937) - відомого українського історика, члена ВУАН Він учасник Української революції на Наддніпрянщині та в Галичині, але після її згасання перейшов на позиції більшовиків, Вступив до партії більшовиків. Повернувшись в Україну, викладав марксизм. Очолив Українське товариство істориків-марксистів.

М. Яворський - автор першої праці з історії України на методології марксизму, марксистських підручників: «Нарис історії України» (1923-1924), «Коротка історія України» (1927), «Історія України у стислому нарисі» (1928) та ін. У цих працях історик обґрунтовував так звану «марксистську схему українського історичного процесу»., була спроба штучно підігнати національну історію України під марксистську схему соціально-економічних формацій, теорію класів і класової боротьби. Він написав ряд праць з суспільно-політичної історії та історії революційного руху в Україні: «История революционного движения на Украине» (1922), «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923), «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (1927-1928).

Критерієм приналежності до української історії М. Яворський вважав територіальний, тобто український, і класовий принципи. Він акцентував на своєрідності історії України новітнього часу, Української революції, яку ув'язував з Центральною Радою, Гетьманатом та Директорією, наголошував на її відмінностях від революції російської. Парадокс М. Яворського в тому, що, з одного боку, він сприйняв марксизм і розгорнув ідейну боротьбу проти «українських буржуазних істориків», насамперед проти М. Грушевського, а з іншого - став об'єктом критики російських істориків-марксистів за «націоналістичні перекручення». Йому інкримінували підміну класового підходу «формально-націоналістичним», заперечення існування великої української буржуазії, теорію «двокорінності» КП(б)У, за що був виключений з партії (1930), а згодом репресований.

58. Наукова діяльність школи М. Грушевського

Працював над багатотомною «Історією української літератури», створював Український соціологічний інститут, що мав стати осередком української соціології, без якої був неможливий розвиток модерної історіографії. Він висунув концепцію української національної держави як республіки з безкласовим соціальним ладом.

У грудні 1923 р. М. Грушевського було обрано заочно академіком ВУАН по кафедрі історії українського народу, а в березні 1924 р. він прибув до Києва і одразу поринув у велику науково-організаційну і дослідницьку роботу. Його план полягав у тому, щоб створити єдиний координаційний центр, можливо окремий інститут історичної науки, і об'єднати зусилля представників різних напрямів, течій і наукових шкіл для проведення фундаментальних історичних досліджень. Реалізацію цього плану він почав із заснування науково-дослідної кафедри історії України.

За короткий час М. Грушевський сформував цілу корпорацію істориків, що складалася з 18 наукових установ і об'єднувала більше сотні співробітників. Він докладав багато зусиль, аби створити Український історичний інститут, Інститут досліджень пережитків примітивної культури і народної творчості України, намагався перевести Український соціологічний інститут з Відня до Києва.

На традиціях НТШ і наукової школи у Львові, УНТ в Києві М.Грушевський сформував Київську історичну школу на базі Науково-дослідної кафедри історії України. Серед вихованців цієї школи були такі талановиті історики, як О. Баранович, К. Грушевська, М. Ткаченко, С.Шамрай, В. Юркевич та ін. У рамках цієї школи виховувалися фахівці не тільки з історії України, а й з соціології, етнографії і фольклору. Частина аспірантів М. Грушевського стали викладачами історії у вузах. Однією з рис київської школи було те, що вона сповідував ла кращі традиції школи істориків-документалістів В. Антоновича, вихованцем якої був і сам М.Грушевський. її учні сприйняли не тільки історичну схему свого учителя, але й принцип документалізму, історико-соціологічний метод дослідження.

Працюючи у середовищі нової генерації науковців, учений сам чимало почерпнув від своїх колег, змінив деякі підходи і акценти. Не відрікаючись від своєї схеми наукової історії України, залишаючись на традиціях народницького напряму, він повніше став досліджувати роль державного чинника в історичному процесі, активніше долучився до соціально-економічної проблематики української історії, до аналізу політичних процесів. У науковій лабораторії і спадщині ученого цього періоду багато повчального для молоді, що обрала собі професію історика.

Проведені дослідження носили як історико-хронологічний, так і проблемно-тематичний характер. Перша група досліджень стосувалася доісторичної доби. М. Грушевський, К. Грушевська, В. Денисенко, Д. Зеленін та інші науковці значно повніше з'ясували організацію первісного суспільства, господарське життя, побут, що знайшло відображення у матеріалах збірників «Первісне громадянство та його пережитки на Україні». Велика увага приділялася українському середньовіччю: дослідженню київського літописання (С. Гаєвський), колонізації земель (О. Андріяшев), формування Київської держави (В. Новицький), зв'язків між Сходом і Заходом у Київській і Галицькій Русі (В. Пархоменко), окупації Західної України у ХП-ХІУ ст. (М. Карачківський) та ін.

Пильна увага приділялася вивченню нової та новітньої історії України. Було досліджено корпус актів з політичної історії козаччини, українсько-московських взаємин після 1678 р., актів з історії Гетьманщини, Коліївщини, продовжувалася праця над наступними томами «Історії України-Руси».

Були опубліковані важливі для науки розвідки про суспільно-політичне життя, українське національне відродження і визвольний рух у новітні часи.

Україна у міжнародних відносинах, що включала наукове осмислення місця України в світі, в Європі, серед слов'янства, відносини з сусідніми народами. Було досліджено історію україно-молдовських відносин, створено українсько-мадярську комісію, розпочато підготовку до створення комісій з історії взаємозв'язків українського народу з великоруським, білоруським, польським, турецьким та іншими етносами.

Економічні проблеми історії України. Для їх дослідження була створена історично-економічна підсекція, члени якої опрацювали архівні матеріали в Дніпропетровську,Одесі, Полтаві, Житомирі, Харкові, Рум'янцевський опис Малоросії, що дозволило окреслити підходи до висвітлення соціально-економічного розвитку України в період ХVIII-ХІХ ст., особливостей аграрних відносин після реформи 1861-1863 рр.

Історія освіти і книгодрукування. Була вироблена і почала реалізовуватися концепція системного, комплексного підходу до історії України. Широкий спектр історико-регіональних досліджень, які завдяки методології М. Грушевського будувалися навколо спільного стрижня і загальної схеми, що уособлювала його концепцію цілісності, незалежності і безперервності історичного процесу на всіх землях України і у всі періоди її історії.

Необхідно зазначити, що М. Грушевський приділяв велику увагу історіографії, постійно наголошував на значення наукового доробку попередників з тієї чи іншої проблеми.

59. Історичні праці І. Крип'якевича, С. Томашівського

Представники державницької школи. Особливо плодотворною була діяльність істориків І. Крип'якевича, С. Томашівського та інших вихованців історичної школи М. Грушевського. Крип'якевич створював навчальну літературу з історії України («Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл», «Огляд історії України - репетиторій для вищих класів середніх шкіл та вчительських курсів»). Він продовжував досліджувати історію українського козацтва, опублікував «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925-1931), підтвердивши свою приналежність до державницького напряму української історіографії.

У 1923 р. І. Крип'якевич опублікував «Українську історіографію», що була однією з перших спроб систематизації джерельних і дослідницьких матеріалів з історії України. Водночас він проводив археологічні дослідження, вивчав сфрагістичні та геральдичні пам'ятки, історію української культури.

Ряд оригінальних праць у 1920-ті рр. створив інший представник державницького напряму С. Томасівський.

Державницькою ідеєю проникнута наукова спадщина Степана Томасівського. Досліджуючи історію України від витоків Київської держави до XX ст., він особливу увагу звернув на домінуючу роль державного життя. У праці «Українська історія. Старинні і середні віки» Відокремлення українських земель після розпаду Київської Русі. Особливу увагу він приділяв утворенню Галицько-Волинської держави, трактуючи її як результат становлення нації, дистанціювання від Владимиро-Суздальської держави. Історик оцінював її як першу національну українську державу.

«Українська земля». це не просто етнічна територія, а географічна цілісність, він відводив географічному фактору, територіальному патріотизму чільну роль у творенні української нації.

Дослідив відгомін Хмельниччини у Галичині, «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину». Аналізуючи похід Б. Хмельницького на Захід, історик бачив його мету не в здобутті Галичини чи знищенні Польщі, а в тактичних міркуваннях, щоб не дати польським військам ослабити позицію гетьмана над Дніпром. Він зробив висновок, що національно-державницька свідомість Б. Хмельницького ясно визначилася під мурами Львова, а не після його повернення до Києва.

Дуже відповідально ставився до роботи з джерелами, підготував досить солідну збірку документів з історії Хмельниччини, критично переглянути погляди польських істориків на постать Б. Хмельницького і характер повстанського руху, оцінку воєнної кампанії.

Державницький світогляд С. Томашівського простежується в його дослідженнях величі і трагедії І. Мазепи .

Найбільш повно державницька концепція історії України викладена в праці С. Томашівського «Українська історія» (1919), події в якій доведені до 1569 р. У центрі уваги був аналіз впливу таких чинників на історичний розвиток України, як набіги кочівників і боротьба із Степом; суперництво з Польщею, в центрі якого було протистояння Сходу і Заходу; опір Московщині на ґрунті контрасту Півдня і Півночі. Водночас історик перебільшував регіональні відмінності Галичини і Наддніпрянської України, ставив під сумнів реальність її соборності, можливість єдиної національної ідеї для всієї України, гіперболізував роль церкви в державотворчому процесі.

60. Історичні погляди В. Липинського

В. Липинський став основоположниками української державницької історіографії. Визнаним лідером цього напряму, який найповніше віддзеркалював ідеї національної революції і відновлення української державності, вважають В'ячеслава Липинського - видатного українського історика, члена НТШ.

В. Липинський на основі опрацьованих у Кракові джерел підготував декілька дискурсів, зокрема «Назва Русь і Україна та їх історичне значення», «Станіслав-Михайло Кричевський», «Богдановим шляхом», «Документи Руїни», У цих працях акцентувалася увага, з одного боку, на ролі державного чинника в українській історії, а з другого - вказувалося на державотворчу вартість українського народу як силу, поєднану спільною кров'ю, традицією, вихованням і працею.

Оприлюднив монографію «Україна на переломі. 1657-1659», яка безпосередньо присвячувалася історії створення Української держави в добу Козаччини, аналізу причин її кризи і занепаду. Під переломом історик розумів зміну орієнтирів козацько-гетьманської держави після смерті Б. Хмельницького, спробу її провідників одірватися від Москви і унезалежнитись.

Доба Хмельниччини - це період козацько-гетьманського державобудування, зростання національної свідомості українського суспільства, але це і початок спланованого Москвою процесу поглинання України після Переяславської ради. Б. Хмельницького як борця і будівничого української державності. Хмельниччина, на думку вченого, була процесом творення держави і нації, а провідну роль у цьому процесі відігравала національна аристократія (еліта).

Він однозначно відкидав спроби деяких істориків і політиків оцінювати Переяслав як добровільне «возз'єднання» Русі, підкреслюючи абсурдність думки, ніби Б. Хмельницький підняв повстання проти Польщі в ім'я прилучення України до Москви.

В. Липинський, будучи прихильником монархічно-гетьманської форми державного устрою України, виводив його витоки з доби Хмельниччини. Гетьман, як спадковий монарх, репрезентує державу на міжнародному рівні, забезпечує її авторитет, правопорядок, дисципліну. Ідеальною формою державного правління історик вбачав у дуалістичній конституційній монархії, при якій гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів виступає носієм виконавчої влади, а законодавчу владу представлятимуть дві палати: територіальна (нижня) і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки усіх класів і соціальних верств.

У серії «Листів до братів-хліборобів» В. Липинський виклав своє політологічне бачення шляхів відновлення української державності. Він визначив п'ять засадничих підвалин, на яких може відбутися цей процес:

1) аристократія;

2) класократія;

3) територіальний патріотизм;

4) український консерватизм;

5) релігійний епос.

Поняття нації В. Липинський ув'язував з територіальним патріотизмом. «Українець, - писав він, - є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією,

Модель майбутньої держави В. Липинського передбачала чітке розмежування і врівноваження трьох незалежних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. За своєю суттю така влада мала б бути надпартійною, тобто загальнонаціональною. Важливо наголосити, що учений однозначно відстоював ідею соборності всіх українських земель, повернення до традицій козацько-гетьманської державності України.

Нарешті, з іменем В. Липинського ув'язують концепцію «повнокласовості» українського суспільства. На його думку, українську націю, а значить і українську державу творить весь народ, усі його класи і соціальні групи на чолі з передовою верствою, її елітою.

61. Полонська-Василенко

В жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві успішно захистила докторську дисертацію Наталія Полонська-Василенко на тему «Очерки по истории заселення Южной Украины в середине XVIII ст. (1735-1775)». Присвоєння їй високого наукового ступеня дало змогу долучитися до підготовки ряду праць в Інституті історії України, зокрема другого тому «Історії України (1654-1861)», монографії «Боротьба українського народу проти загарбницької політики Польщі, Криму й Туреччини (1660-1700)», а також відновити свою професорську діяльність у Київському державному університеті. На початку 1941 р. Н. Полонська-Василенко очолила під егідою Інституту історії України творчий колектив для створення чотиритомної «Історії міста Києва». Однак війна та інші фактори не дозволили Реалізувати цей важливий і цікавий проект. В 1944 р. вона публікує у Чорноморському збірнику (Варшава) дискурс «Заселення Південної України в середині XVIII ст. (1734-1775 рр.)», брошуру «Київ часів Володимира та Ярослава» (Прага) та статтю «Українське козацтво» в часописі «Українська дійсність», що видавався у Празі.

62. Історія незалежної України

У 1991 р. видавництво «Світ» (Львів) у серії «Пам'ятки історичної думки України» оприлюднило двотомний «Нарис історії України» Д.Дорошенка однією книгою. Великий резонанс викликали «Нариси з історії нової України» І. Лисяка-Рудницького (Львів, 1991). У 1992 р. був опублікований двотомник «Історія України» Н. Полонської-Василенко. Важливе значення мала публікація в Україні фундаментальної праці професора Українського католицького університету в Римі, доктора Ісидора Нагаєвського «Історія української держави двадцятого століття». Вона присвячувалась 1000-літтю хрещення Руси-України. На пріоритетне місце висувалося завдання руйнації стереотипів та міфів, створених у імперські та радянські часи, які щонайменше протягом двох століть насаджувалися владою в суспільній свідомості. До поширення історичних знань активно долучилися літературні видання: часописи «Київ», «Дзвін», «Дніпро», «Вітчизна», «Всесвіт» і, особливо, «Літературна Україна», яка тривалий час була лідером у пропаганді національно-державницької думки. Важливе значення мав вихід у світ курсу лекцій «Історія України» у двох книгах під керівництвом професора Леоніда Мельника. Він став по суті першим посібником перехідного характеру, в якому дзеркально перетиналися як нові, так і старі підходи. Концептуальному переосмисленню трагічних подій радянської доби сприяли монографії В. Даниленка, та С. Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20-30-ті рр.» (1991). Особливий інтерес виявляли дослідники до замовчуваних сторінок історії козацтва. У працях О. Апанович «Розповіді про запорозьких козаків» (1991), В. Сергійчука «Іменем Війська Запорозького» (1991), Важливу роль відіграли публікації з історії української національної символіки (О. Пастернак «Пояснення тризуба» (1991), В. Сергійчук «Національна символіка України» (1992)) та інші.