Історіографія України

Як багато інших тогочасних істориків України, Лукомський почав свою письменницьку діяльність з перекладів історичних творів з латинської і польської мов. Так, у 1738 р., будучи ще прилуцьким сотником, він зробив переклад щоденника Окольського, доповнивши його оповіданням з історії України останнього десятиріччя перед Визвольною війною. Пізніше, коли Лукомський став відставним полковим обозним. Він зробив переклад записів польського історика Матвія Титловського.

До перекладу щоденника Титловського Лукомський додав власне доповнення, яке становить певний науковий інтерес, про похід Сагайдачного наКафу у 1607 р., про загибель Самійла Кішки, оспіваного в народній думі, про війну під Цецорою, Хотинську кампанію та ін.

«Зібрання історичне» Лукомського охоплює події в Україні від початку завоювань литовського князя Гедиміна до кінця XVI ст. Починається твір, як і багато інших праць того часу, з'ясуванням питання - «Хто такий козак?» і в такий спосіб дав зрозуміли, що весь цей період пов'язаний з козацтвом як новою суспільною і військовою силою. Зародження козацтва автор не виводить з історії сарматів чи хазар, а з подій XVI ст. і розглядає його як сугубо автохтонне українське явище. Заслуговує на увагу той факт, що на відміну від Грабянки, Симоновського С.Лукомський розглядає козаківяк виходців з місцевого населення і виникнення їх відносить до кінця XIV ст. В цілому ж його твір нічого оригінального не становить в порівнянні з іншими подібними хроніками XVII-XVIII ст.

У 1777 р. був надрукований «Короткий літопис Малої Росії» Василя Григоровича Рубана. В.Г.Рубан народився в Бєлгороді 14 березня 1742 р., помер 24 вересня 1795 р. Походив Рубан з України, з Роменського повіту на Полтавщині, здобув освіту в Київській академії. Свою літературну діяльність він почав, на зразок багатьох письменників другої половини XVIII ст., писанням од. Одну з них він написав на честь іменин Катерини II. Імператриці Рубан присвятив ще кілька од і це, можливо, сприяло його службовій кар'єрі. В 1770 р. він здобув посаду секретаря у Потьомкіна і зблизився з канцлером князем Безбородьюм. Безбородько сприяв Рубану в написанні «Короткого літопису Малої Росії» та виданню «Землеописания Малої Росії», остання праця, ймовірно, належала перу Безбородька.

«Літопис» Рубана є не що інше, як не зовсім точна копія «Короткого описання Малоросії», складеної невідомим автором у 30-х роках XVIII ст. Свій компілятивний твір, що починається викладом від 1506 р., Рубан довів до 1770 р.

32. Дослідження історії козацтва у працях Рігельмана

Олександр Рігельман закінчив «Літописне повіствування про Малоросію, її народи і козаків», а також видана окремою книгою.

Олександр Рігельман походив з німецької родини, що прибула в Росію з нареченою царевича Олексія Петровича, обрав напрямок військово-інженерної служби, на якій перебував сорок чотири роки.

Брав активну участь у російсько-турецьких війнах.

У зв'язку з службовими дорученнями Рігельман довгий час перебував серед козаків на Запоріжжі, на Дону, на Полтавщині і Чернігівщині. Збирав документальний матеріал, вивчав життя і побут українського народу.

Твір Рігельман почав писати наприкінці 70-х років і закінчив у 1782 р., після того, як пішов у відставку.

«Літописне повіствування» Рігельмана є великою компіляцією з козацько-старшинських літописів та книги Митецького «Історія про козаків запорозьких». Крім того, для описання останньої третини XVIII ст. до 80-х років він використав власні спостереження і довгий час ведені ним записи.

Книга Рігельмана ілюстрована зображенням українців різних станів.

Рігельман подав короткі свідчення про слобідсько-українські козацькі полки та про козаків донських, уральських, кубанських і терських. Запоріжців він вважає найдавнішими з усіх козаків, історію яких він описує. У 1778 р. Рігельман написав твір «История, или повествование, о донских козаках».

Власної оригінальної концепції в погляді на історію українського козацтва Рігельман не створив. Він лише вміло узагальнив те, що дала історіографія ХVІІ-ХVIII століть. У поглядах на давню історію до XVII ст. над ним найбільше тяжіла концепція київського «Синопсиса», а про ХVІІ-ХVIII століття - авторів провідних напрямків козацько-старшинського літописання. Відрізняє «Літописне повіствування» Рігельмана від творів ряду інших авторів те, що в ньому велике місце зайняло описання побуту та звичаїв українського народу взагалі і запорізького козацтва зокрема.

Головним напрямком і змістом усіх цих творів є ворожа поміщицько-реакційна концепція в освітленні історії Запоріжжя та в поглядах на вільнолюбну масу козацтва та її військову опору - Запорізьку Січ.

33. Історичні праці О. Шафонського та Г.Полетики

На кінець XVIII ст. набувають поширення кріпосницькі концепції дворянських істориків, в тому числі А.Ф. Шафонського.

А. Шафонський народився в 1740 р. і помер у 1812 р. Він походив з родини козацького сотника. Закінчив три західноєвропейські університети. Доктор права, філософії і медицини.

Створення описання Чернігівського намісництва, так само, як і відомого Румянцевського опису, відбувалося відповідно до заходів Катерини П, які вона проводила в зв'язку з своєю колоніальною політикою в Україні після скасування автономного устрою і ліквідації Запоріжжя. Катерина II доручила «впорядковувати» Україну в плані запровадження тут загальноімперського устрою.

Топографічне описання Чернігівського намісництва А.Шафонського, нарівні з Румянцевським описом Малоросії, є найціннішим джерелом для вивчення соціально-економічної історії України другої половини XVIII ст. Перша частина, менша, п'яту частину всього твору, являє собою історико-географічне описання, огляд історії України з давніх часів до ліквідації автономності, Ця частина саме й становить інтерес з точки зору історіографії. Друга частина містить, власне, топографічне й статистичне описання і є цінним джерелом для вивчення Лівобережжя - переважно Чернігівщини і більшої частини Полтавщини.

У першій частині А.Шафонський виявляє вороже ставлення до запорізького козацтва і ідейно обґрунтувати знищення Катериною II Січі. Він розглядає Запорізьку Січ як «зборище здичавілих людей», які приймали «без розбору в своє збіговисько всякий збрід, і вважає, що вона не могла бути корисною батьківщині.

Весь його твір пронизаний ідеалізацією і виправданням реакційної кріпосницької і національно-колоніальної політики царизму в Україні.

Серед можливих авторів «Історії русів» називають Григорія Полетику (1725-1784) та його сина Василя. Закінчив академію. Він активно обстоював автономний устрій Лівобережжя, написав ряд історико-правничих праць, зокрема «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена бьіла и о образе ее управлення» та ін. Г. Полетика укладач унікального словника: «Словарь на шести язьїках: на российском, греческом, латинском, французском, немецком и английском» (1763).

Ці та інші приклади переконливо засвідчують, що в умовах імперської політики Росії та Речі Посполитої чимало освічених українців були приречені служити інтересам інших держав, але їх просвітницька діяльність опосередковано мала важливе значення і для української справи, і для національної історичної думки.

Отже, українська історична думка першої половини і середини XVIII ст. розвивалася в руслі європейського цивілізаційного процесу, під потужним впливом ідей просвітництва, раціоналізму, барокового стилю мислення. Українське історичне письменство звернулося до національних традицій, утверджувало етико-гуманістичні цінності, любов до мудрості, високу духовність. З просвітництвом ув'язується початок трансформації історичних знань у наукову систему.

34. Українські дворянські історики Берлінський та Я. Маркович

Більшу вартість для історика становить «Щоденник» генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича (народився в 1690 - помер в 1770 р.). Автор «Щоденника» Я.Маркович навчався в Київській академії і закінчив її в 17 років. Він був вихованцем Феофана Прокоповича і, за висловом свого вихователя, мав змогу прикрасити свою голову митрою, тобто зайняти посаду єпископа. Але Марковича сильніше вабили справи мирського характеру, він прагнув піти по лінії піднесення в старшинських чинах і рангах. Ці його плани зруйнувала смерть Скоропадського. Новий гетьман Данило Апостол та інші старшини ненавиділи Маркевичів і не допускали їх службового просування. Яків Маркович при всіх його спритностях і багатстві, як зайняв при Скоропадському незначну посаду знатного військового товариша, так і життя, після скасування гетьманства, він успадкував батьківське звання генерального підскарбія у відставці.

Близьким приводом Марковичу до початку ведення «Щоденника» була коротенька історична «Кроніка» 1452-1712 рр., написана його тестем, чернігівським полковником і в останній час наказним гетьманом Павлом Полуботком. Я.Маркович спочатку доповнив цю «кронічку» власними записами кількох подій, продовжив її, а потім став щодня вести свій «домашній протокол», як він називав «Щоденник», протягом п'ятдесяти років, з 1717 по 1767 р. У свій час О.Лазаревський, досліджуючи «Щоденник» Я.Марковича, вірно підкреслив, що історичне значення подібного роду пам'яток полягає в тому, що в них ми знаходимо достовірне зображення домашнього побуту з усіма подробицями щоденної життєвої метушні і гонитви за багатствами козацької старшини. Слабка сторона щоденника полягала в недостатності матеріалу про політичні події, яких автор уникав записувати. В щоденнику відображено з усіма подробицями життя багатія Лівобережної України. В ньому ми знаходимо цінні відомості про ставлення пана до своїх підданих, а головне - велике число даних про тодішнє сільське господарство, ремесло, різні оренди, торгові і грошові операції. В цьому відношенні «Щоденник» Якова Марковича становить незаперечну цінність, як джерело для вивчення соціально-економічної історії України XVIII ст.

У 1798 р. в Петербурзі вийшла перша частина його «Записок про Малоросію, її жителів та виробництва» (рос. мовою). Це була по суті перша спроба викласти не стільки військово-політичні події, скільки громадсько-суспільні процеси, внутрішнє життя українського народу. Новиною було і те, що конкретно-історичний матеріал викладався не за хронологією, а за проблемно-тематичним принципом. Праця складається з шести розділів, кожен з яких присвячувався певній проблемі. Так, у першому розділі висвітлювалась найдавніша історія України. Автор вважав Малоросію «колискою росів», а до їх предків відносив сарматів та скіфів. Події він довів до часів Ярослава, назвавши його першим, і мав намір продовжити висвітлення історії в наступній частині. Другий розділ присвячений історії суспільного устрою Малоросії - України. Київська княжа доба трактується як давній період «малоросійської історії», як часи від «Олега до Володимира» єдиної області, що називається тепер «Малоросією». В XI ст. вона була поділена на три князівства: Київське, Чернігівське та Сіверське. Назву «Мала Росія» автор ув'язував з Литовською добою, аби в такий спосіб відрізняти її від Великої Росії. У часи польського короля Казимира були утворені воєводства, повіти. Назву «Україна» він застосовував до земель на берегах Дніпра, які С. Баторій закріпив за козаками і які були українськими, прикордонними. Далі, вказує Я. Маркович, в часи Петра І Малоросія була поділена на 10 полків і на 20 повітів, але цей устрій був скасований за Катерини II з утворенням З намісництв. Він ділить населення на дворян, міщан, козаків та мужиків і дає характеристику кожному «класу», підкреслюючи, що життя міщан регламентувалося магдебурзьким правом. Зупинившись на існуючих поглядах щодо походження козаків, автор ув'язував їх появу з початком XVI ст., з необхідністю чинити збройний опір кримським татарам. Слово «козак» він вважав татарським і перекладав його як «легкоозброєний вартовий». Українці, на його думку, походять від козаків.

У третьому розділі Я. Маркович подав географічний опис України, її клімату, землі, промислів, річок, лісів. Головним заняттям українців він вважав землеробство. Всю територію Малоросії автор поділив на три смуги: північну, південну і середню, визначив їх межі. Південну частину між Острогом, Дніпром і Ворсклою він називає Україною, або «Степ», «Поле», а її мешканців називає українцями чи степовиками.

Найбільший інтерес становить четвертий розділ, що містить етнографічну характеристику українців. Виходячи з ідей просвітництва, з концепцій Монтеск'є, Бюффона, Гердера та інших, про вплив середовища на характер народу, посилаючись на свідчення іноземців, історик наділяє українців такими рисами і епітетами як поважність, відкритість, мужність, хоробрість, сміливість, великодушність, безкорисливість, моторність, лагідність і доброта. Навіть у мові українців він побачив прикмети душі її творців і вплив щасливого клімату. Українська мова, за його словами, - це мова любові, ніжна, приємна, сповнена патетичних висловлювань.

Описавши обряди і звичаї українців, їх одяг, Я. Маркович вперше в історико-етнографічній науці визначив основні три типи українського характеру в залежності від географічних і природно-кліматичних умов, ув'язуючи їх також з особливостями трудової діяльності.

У п'ятому розділі міститься перелік річок і назв основних поселень та селищ вздовж них, а в шостому розділі вказуються мінерали, знайдені в Україні, в т. ч. самим автором.

Максим Берлинський (1764-1848) - український археолог, історик, один з перших і безпосередніх дослідників історії Києва. Після закінчення Київської академії викладав в Учительській семінарії в Петербурзі, а з 1788 р. працював у Києві в Головному народному училищі. Молодому педагогу судилося стати піонером української археології. Він ретельно вивчав старожитності Київського дитинця (Кремля), руїни Десятинної церкви, князівських палаців, Федорівського, Дмитрівського та Андріївського монастирів. Окрім того він опрацював давньоукраїнські літописи і польські хроніки, деякі архівні документи, подав власні свідчення. Все це й послужило фундаментом його «Історії міста Києва» (1800), яка подається в контексті всієї української, частково польської та російської історії. Вона складається з двох частин: перша присвячена історії Києва, а друга містить археологічний опис міста. Ідеалом для М. Берлинського було козацьке самоврядування, традиції магдебурзького права, гетьманської автономії. Його погляди можна віднести до консервативно-ліберального напряму.

До наукових засад «Історії міста Києва», окрім порівняно широкої джерельної бази можна віднести періодизацію історії Києва. Він виділив вісім періодів:

1) від найдавніших часів до 882 р.;

2) 882-1093 рр.;

3) 1093-1157 рр.;

4) 1157-1240 рр.;

5) 1240-1320 рр.;

6) 1320-1471 рр.;

7) 1471-1654 рр.;

8) 1654 р. - до початку XIX ст.

Сьомий і восьмий періоди поділялись на «відділи» або етапи.

Цінність твору М. Берлинського і в тому, що в ньому Київ постає як державницький і духовний центр України не тільки в княжу добу, а й у ХVII-ХVIII ст. Тут варто зауважити, що термін Україна у книзі використовується рідко, частіше Малоросія. Найчастіше Росія, під яким автор розуміє і Великоросію, і Україну, і Білорусь. Росія - це і Київська держава, і Україна у складі Великого князівства Литовського. Великоросів, малоросів та білорусів він називає росіянами. Для нього всі східні слов'яни - одна нація - росіяни. Додамо, що М. Берлинському належить «Короткий опис Києва», опублікований 1820 р. та підручник «История российская для употребления юношеству» (1800).

35. „Історія русів”, як один з перших творів української національної історіографії

Принципово новим явищем в утвердженні національної історіографії стало створення «Історії Русів» - найвизначнішого історично-літературного твору кінця XVIII - початку XIX ст. Не вдалося встановити його автора і дату створення. Найпопулярнішим твором з української історії на ціле століття, справити найглибший вплив на формування історичної свідомості українського суспільства, виховання кількох поколінь професійних істориків.

За хронологією її можна поділити умовно на два періоди: до татарської навали і післяординська доба. Відсутнє завершення.

Автор відсилає читача до початку 1769 р., коли почалася справжня війна з Туреччиною, і завершує фразою, що тільки Бог відає, чим вона скінчиться.

Ідея безперервного процесу розвитку русів, тобто українців, історичного, природно-морального і культурного права кожного народу, в т. ч. й українського на окремішний державно-політичний і національний розвиток. Наголошується на автономності русів (українців). Назву руси (роси) автор виводить від імені князя Роса - Афетового внука. Походження слов'янського народу від племені Афета, названого слов'янами князем Словеном.

Однозначно обстоюється думка, що слов'янські племена з найдавніших часів проживали на своїх землях від Дунаю до Західної Двіни і від Чорного моря до рік Стирі, Случі, Дінця. Всю руську землю автор розглядав як велике Київське князівство. З другої половини XII ст. почався його поділ. Втрату Україною своєї державності він пояснює як внутрішніми чварами, так і татарського навалою. Входження до Литви і Польщі зумовлювалось, необхідністю спільними силами боротися з татарами, однак Польща вдалася до насилля, відібрала права та вольності українського народу, замахнулася на православну церкву, що й викликало могутній спротив і війну.

Початок руху за автономію і відокремлення, провідну роль у якому відводиться козацтву. Саме зародження козацтва і зростання його ролі подається як відповідь на зазіхання на Україну з боку Туреччини, Криму і Польщі. Замальовуються козацькі ватажки повстанського руху: Косинський, Наливайко, Трясило, Гуня, Остряниця. З теплотою і симпатією подано образ гетьмана Петра Сагайдачного, підкреслено його видатну роль у боротьбі з Кримом і Туреччиною.

У творі як головна подія XVII ст. виділена Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Вона оцінюється як справедлива і всенародна, як національно-визвольна, що мала за мету захистити буття, свободу і відновити вольності українського народу. Богдан Хмельницький, якого автор називає досконалим політиком.

Героїчна картина реальних битв на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовим.

Ідеї усамостійнення України від Польщі розвиваються в оповіданнях. У творі досить рельєфно проглядається республіканська та антикріпосницька концепція його автора, неприйняття спадковості гетьманської влади, а сам Б. Хмельницький оцінюється як видатний політик і дипломат, який повернув Україні незалежність.

Автору не вдалося уникнути багатьох помилок і неточностей.

Містить нове трактування Переяславської ради і угоди 1654 р. Вони оцінюються як пошук протекції, реальної допомоги і захисту, як рівноправний союз двох близьких за походженням і вірою народів, а його мета зумовлюється необхідністю забезпечити безпеку обох держав від агресії Туреччини та Польщі. Наголошується на суперечливому ставленні українського суспільства до союзу з Москвою. Внаслідок приєднання України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство.

Велику увагу приділено постаті Івана Мазепи, поміж рядків проглядаються симпатії до його діяльності та політики.

Як український патріот змальований Павло Полуботок.

Протиставленням Петру І служить характеристика його наступників. Період Петра II оцінюється як «блаженство Малоросії після довголітніх гонінь», царювання Єлизавети Петрівни - як час великих добродійностей. На думку автора, «імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії».

«Історія Русів» відбивала зародження ліберально-демократичних настроїв прогресивної частини молодого українського дворянства, яке ставало в опозицію до тиранії, насильства, кріпацтва і деспотизму, будь-яких зловживань чиновників

Елементи науковості твору простежуються не тільки в широкій джерельній базі, в залученні деяких архівних документів XVIII ст., а й у критичному ставленні до джерел. Цензурні умови змушували автора приховувати свої справжні погляди.

36. Місце праць Д. Бантиша-Каменського в українській історіографії

Дмитро Бантиш-Каменський (1828-1850) Народився в Москві, Поворотним рубежем у його становленні як дослідника української історії стала майже десятирічна праця в Києві на посаді управителя канцелярії Д. Бантиш-Каменський приступив до створення праці з історії Малої Росії. Він зібрав і систематизував документальні та інші джерела, підготував джерельне дослідження під назвою «Джерела малоросійської історії». Основна його праця - «Історія Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» вийшла 1822 р., а згодом перевидавалась у 1830 р. та 1834 р., Складалася з 4-х частин і хронологічно була ширшою, ніж про це говорилося в її назві. У ній давався виклад української історії від найдавніших часів до ліквідації полково-сотенного устрою України. Правда, княжа доба висвітлювалась дуже стисло, навіть схематично.

Автор зробив спробу дати періодизацію історії України, Перший період від найдавніших часів до Переяславської ради 1654 р. Другий період доводився до обрання гетьманом І. Мазепи. Нарешті, третій період - від І. Мазепи до ліквідації Гетьманщини.

«Історія Малої Росії» була своєрідною реакцією на появу перших томів «Истории государства Российского». У вступі першого видання, за якою первісна історія Малоросії тісно поєднана з російською, а потім, після відторгнення Литвою і Польщею вона існує окремо. Фактично цією формулою він визнавав автономізм української історії від XIII ст. до ліквідації Гетьманщини. У другому виданні книги, що присвячувалась Миколі І, історія Малоросії представлялась як частина загальноросійської історії. Київську Русь розглядав як спільну сторінку Великороси та Малоросії.

Суперечливими були погляди історика на українське козацтво. Провідне місце він відводив реєстровим козакам, а до запорожців ставився вороже, розглядав їх як розбійників. Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, пов'язував, насамперед, з намаганням українців звільнитися від католицького поневолення. Угоду України з Московською державою 1654 р. Д. Бантиш-Каменський оцінив як «повернення» цієї землі російській державі, якій вона, мовляв, колись належала як повернення вірнопідданих малоросів під високу руку російських монархів. Навіть образ І. Мазепи подано як вірного помічника Петра І, особливо у військових справах, але різко засуджується виступ гетьмана на боці Карла XII.

Автор вважав за справедливе жорстокий і кривавий погром Батурина, знищення населення Лебедина, зруйнування Запорозької Січі.

З одного боку, він виправдовував обмеження прав Гетьманщини, створення Малоросійської колегії, а з другого боку - виявляв симпатії автономістським прагненням козацької старшини, зокрема діяльності П. Полуботка.

Бантиш-Каменський зробив спробу розв'язати питання про походження козацтва. Козаки походять від косогів або черкесів.

Бантиш-Каменський протягом всього викладу історії козацтва, від його початку аж до скасування у XVIII ст., вороже ставиться до запоріжців. їх боротьбу проти соціального і національного поневолення, так само, як і рух посполитих проти закріпачення, він піддає суворому засудженню. В історії України XVI-XVII століть в зображенні Бантиш-Каменського головна роль належить не народу, а православній шляхті і заслуженому військовому стану.

У методі викладу історії XVIII ст. він найменше об'єктивний в підході до історичних фактів, які близькі до його сучасності. На антикріпосницькі тенденції, у Бантиш-Каменського нема й натяку. Навпаки, він лишається до кінця послідовним ідейним виразником інтересів дворянства,

Головними постатями в історії кінця XVII і початку XVIII століття у Бантиш-Каменського виразно виступають Петро І і Мазепа. Перший показаний у плані ідеалізації, другий - в різко негативному висвітленні.

Оцінив Полтавську битву в своїй основі, як славну сторінку перемоги над лютим ворогом - шведськими загарбниками, що прагнули не лише розгромити державу Петра І, а й поневолити український народ.

Стриманим у позитивній оцінці політики російського царизму в Україні Бантиш-Каменський стає лише, з обмеженням гетьманської влади, утворенням Малоросійської колегії Петром І в 1722 р. і до скасування автономного устрою в 1764 р., Миколі І, автор присвятив своє друге і дальші видання «Історії Малої Росії»,

Бантиш-Каменський задоволений своїми уявленнями про те, що його батьківщина - Малоросія цілком приєдналася до головного складу Росії і, перетворена спочатку в намісництва, а потім в губернії

Цінним для свого часу був останній розділ «Історії Малої Росії», який може вважатися самостійною працею. Бантиш-Каменський на закінчення, ніби як підсумок, робить загальний огляд України XVIII ст. Тут показано географічне положення України, ґрунти, численність населення, стан промисловості, землеробство, тваринництво, торгівля, характер і звичаї українців, стани українського суспільства - козаки, шляхетство, міщани, посполиті, опис міст, мова, культура і освіта XVIII ст. Слід зазначити, що з аналізу змісту цього розділу можна зробити висновок про досконале знання Бантиш-Каменським етнографи українського народу. В цьому, між іншим, найбільша цінність розділу. Тут барвисто показано психічний склад українців XVIII ст., їх весільні обряди, мову, народні звичаї і повір'я, одяг різних станів суспільства, розвиток науки, освіти, культури тощо.

Д.Бантиш-Каменський був представником і ідейним виразником дворянства. Його ідеологія наклала свій відбиток на історичну концепцію, виражену в головній праці «Історія Малої Росії». Проте заслуга Бантиш-Каменського полягає в тому, що він здійснив задум багатьох своїх попередників-істориків, звівши виклад історичного матеріалу від давніх часів до 60-х років XVIII ст. в певну систему цілісної історії України. Він перший використав значну кількість архівних матеріалів та друкованих джерел і, незважаючи на відсутність критичного підходу до них, сприяв науково-археографічній роботі в галузі історії України. «Історія Малої Росії» становила для свого часу значний інтерес, вона була вихідною точкою для багатьох праць українських, російських і польських істориків, що займалися історією України. Цим самим вона сприяла дальшому розвиткові української історіографії XIX ст.

37. М.А.Маркевич

Одним з представників дворянської історіографії другої чверті XIX ст. був Микола Андрійович Маркевич (1804-1860).

М.А.Маркевич був істориком-самоучкою. бо історія як наука, подібно до філософії, тоді ще не визначилась в окрему галузь. Тут Маркевич, як і в етнографії, був скоріше аматор, збирач і фіксатор минулого без належного філософського його осмислення.

Незважаючи на великі запозичення Маркевича з «Історії Русів» і Д.М.Бантиш-Каменського, все ж його творчість носить дещо інший характер, властивий історичним вивченням 40-х років XIX ст. В 30-40-х роках розгорнулась з новою силою полеміка між норманістами і анти-норманістами. Маркевич,- так само, як його попередники, вважав слов'ян автохтонними племенами. Що ж торкається походження терміну «Русь» і держави, то він робив поступку норманістам, тобто вважав, що руське життя веде свій початок із Скандинавії. Найдавніша історія України у нього подана не як спільний період для всієї Русі, а як самостійний процес. Український народ, відповідно до поглядів Маркевича, розвинувся безпосередньо з найдавнішої племінної основи і незалежно від Північно-Східної Русі. Цей процес триває, на погляд Маркевича, від незапам'ятних часів аж до кінця XVIII ст., до ліквідації автономності, коли Україна «зливається з Росією без боротьби і нарікання».

Маркевич лише між іншим згадує про південних і північних русів. Останніх він називає «молодшими братами». Свій погляд на великоросів як молодших братів українців Маркевич розвинув у досить струнку концепцію. Великоросів він вважає племенами, що утворилися відносно пізно, десь, приблизно, в Х-ХІ ст., і переселилися з півдня, із Наддніпров'я, на північ у межиріччя Оки і Волги. Таким чином, вони становлять молодше відгалуження південних русів. Південні руси разом з північними русами несли татарське ярмо. Незабаром Південна Русь, пише він, «відокремилась від жителів півночі, визволилась від татарського гніту, назвалася Малою Росією, приєдналась до Литви, а з нею і до Польщі, але керувалася своїми удільними князями, нащадками Рюрика і воєводами, визнаними Литвою і польським королем».

Поділ Русі, на погляд Маркевича, відбувається з часів Володимира Святославовича.

Дальший історичний процес Маркевич розглядає всупереч тодішній російській дворянській історіографії, для якої історія України була лише часткою загальноросійської історії. Вся історія України від давніх часів, потім у складі Литви і Польщі, а пізніше, з середини XVII ст., у межах Російської держави становить окрему схему самостійного безперервного історичного розвитку українського народу.

Він засудив погляди тих істориків, які не хотіли бачити в козацтві нічого, крім гультяйства і розбоїв, тих, що в угоду монархічним концепціям народні рухи, в тому числі козацькі, розглядали як руїнницькі бунти черні. У своїй спеціальній статті, присвяченій історії козацтва, Маркевич знову повертається до його оцінки в історії України й виступає проти невірних поглядів на нього. Тут він не лише спростував погляди монархістів на козацтво, а реабілітував його перед читачем, захищав від незаслуженого плямування такими істориками, як Бантиш-Каменський, а пізніше Скальковський та ін. З наукової точки зору роль і значення козацтва в творі «Історія Малоросії» подані Маркевичем з передових, прогресивних позицій.

У цілому ж «Історія Малоросії» Маркевича зробила певний крок вперед у справі дальшого дослідження історії України.

38. Виникнення університетських центрів в Україні та їх роль в розвитку історичної думки

Піонерами університетської освіти в Україні були вже згадувані Острозька та Києво-Могилянська академії. Першим класичним університетом на українських землях став Львівський університет Після входження західноукраїнських земель до Австрійської імперії була відновлена діяльність Львівського університету (1784), підвищено його статус, а в 1817 р. йому присвоїли ім'я імператора Франца І. З 1848 р. в університеті допускалося викладання українською мовою і створювалася кафедра української мови та літератури. Найбільше уваги розвитку і поширенню історичних знань приділялося на філософському і юридичному факультетах, де сформувався ряд українських істориків.

Товариство «Академічна бесіда», учасники якого виявляли щире зацікавлення історією України. Університет було засновано в Харкові (1805) з ініціативи відомого українського вченого і громадського діяча В. Каразіна, функціонував історико-філологічний факультет, з яким пов'язані імена багатьох істориків, зокрема Л. Боровиковського, П. Гулака-Артемовського, М. Костомарова,

Визначна роль у розвитку історичної думки та її поширенні належала історико-філологічному гуртку, який утворився на початку 30-х рр. XIX ст. навколо професора Ізмаїла Срезневського. Росіянин за походженням, щиро захоплювався історією і побутом українського народу, козацтва, збираючи унікальні етнографічні матеріали на Харківщині, Катеринославщині, Полтавщині, спілкуючись з ученими-славістами, з істориками Галичини і Закарпаття Я. Головацьким, І. Вагилевичем, О. Духновичем та ін. Гуртківці сповідували ідеї романтизму, свідченням чого стало видання «Украинского альманаху», на сторінках якого публікувалися історичні та етнографічні розвідки, народні пісні, історичні думи.

Історико-літературний збірник «Запорожская старина», який видавав І. Срезневський.

І. Срезневському належить цінне дослідження з історії Слобожанщини від її заселення до перетворення у Харківську губернію.

Особливу роль у розвитку української історичної науки судилося відіграти Київському (Імператорському) університету Св. Володимира, заснованому 1834 р. Символічно, що його першим ректором був Михайло Максимович (1804-1873) - визначний український учений, історик, фольклорист і етнограф. Незважаючи на те, що за українофільські погляди царизм всіляко усував його від академічно-наукової діяльності, він багато зробив на ниві української історіографії. Як прихильник романтизму і народницького напряму в історичній науці, М. Максимович чільне місце надавав проблемам формування українського народу, його самобутності. Він відкинув твердження М. Погодіна про «великоруське населення» Києва, переконливо довів, що суспільно-політичне і духовне життя Київщини не припинялося і в часи монголо-татарського панування, вказав на спадкоємність княжої і козацько-гетьманської доби в українській історії. Праці М. Максимовича «Нарис Києва», «Листи про Б. Хмельницького», «Дослідження про гетьмана Конашевича-Сагайдачного», «Розповідь про Коліївщину» та інші відіграли важливу роль у розвитку історичних знань, у становленні української національної історіографії. Велика заслуга М. Максимовича в започаткуванні української археографії, як видавця «Руської правди», «Повісті минулих літ», багатьох інших унікальних історичних пам'яток: грамот, універсалів, актових документів. Він автор першого віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім» українською і російською мовами, засновник літературно-публіцистичних альманахів.

У 1840-х рр. в університеті працював видатний український історик Микола Костомаров, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор знаменитої «Книги буття українського народу». Монографічні дослідження М. Костомарова «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», наукові розвідки про гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, тритомник «Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей» - це великий і вагомий масив знань з української та російської історій, побудований на фундаменті документальних джерел.

Дослідження української історії він намагався поставити на тверду наукову основу, обґрунтувати ідею окремішності української нації, її права на власну державу, самобутності українського історичного процесу. Будучи представником романтичного напряму історіографії, вчений під впливом репресій супроти українського руху поступово відходив від ідеї українського авто-номізму до ідеї слов'янської єдності, слов'янського федералізму, а після повернення із заслання став відверто сповідувати лояльність до політики царизму щодо України, залишаючись противником монархії.

Володимира Антоновича (1830-1908) - вихованця історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира. В. Антоновичу судилося стати фундатором української національної історіографії, одним з творців наукової школи істориків-документалістів, очолював Історичне товариство Нестора Літописця, заснував архів і ряд музеїв університету, започаткував лекційний курс з історичного джерелознавства

Домінуюче місце займають дослідження з української історії «Про походження козацтва».

Науково застосував поняття «Україна-Русь», порушив питання про українськість Київської Русі, виклав своє бачення історії українсько-польських та українсько-російських взаємин.

Наукова школа В. Антоновича дала українській історіографії цілу плеяду відомих істориків: М. Грушевського, Д. Баталія, О. Левицького, П.Голубовського, І. Линниченка, Д. Дашкевича, О. Оглоблина та ін.

Михайло Драгоманов з молодих років захоплювався історією народною творчістю, Б. Хмельницького.

Перу М. Драгоманова належить ряд ґрунтовних праць, прямо або опосередковано присвячених історії та етнографії України і українській літературі, які сприяли європеїзації української історіографії.

Винятково важливі роздуми про окремість українського народу, самобутність його історії і культур М. Драгоманова з Б. Грінченком у «Листах на Наддніпрянську Україну». Визнаючи ідею політичної та національної автономії України, він водночас не підтримував українського державного сепаратизму, звертався до прикладів так званого позитиву в українсько-російських взаєминах.

Важливим осередком історичної науки на Півдні України став Новоросійський (Одеський) університет, відкритий у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В його складі був історії ко-філологічний факультет, Досліджуючи історію Північного Причорномор'я, античні міста, скіфсько-сарматську добу, розселення слов'ян в умовах Київської Русі. Джерельний матеріал слугував базою для вивчення історії Південної України, тут формувалося нове покоління істориків, археологів, краєзнавців, яке ув'язувало своє покликання з українською історією, підтримувало тісні зв'язки з ученими Києва, Харкова, Львова.

39. Історична спадщина М. Максимовича

Перший ректор Київського університету М.О. Максимович посідає одне з чільних місць серед видатних мислителів, учених і просвітителів України.

Найбільш плідним періодом творчості Максимовича як історика був час після залишення професорської діяльності в університеті і до кінця 60-х років. У цей період в основному він і створив велику кількість цінних творів з історії нашої Вітчизни. Великим поштовхом у цьому напрямкові були заняття в Київській Тимчасовій комісії для розбору давніх актів, одним з учасників якої був М. Максимович.

У Максимовича не було великих синтетичних узагальнюючих праць з історії на зразок курсів чи іншого характеру систематичного викладу історії.

Проте коло проблем історичних, історико-топографічних, археологічних, етнографічних, поставлених і розв'язаних Максимовичем, велике. До першої групи цих питань ми відносимо дослідження, спрямовані проти норманських поглядів М.П. Погодіна та інших норманістів про походження слов'ян і Русі. У цій полеміці Максимович відстоював і розвивав у нових умовах погляди на дане питання російського вченого М.В.Ломоносова. Працями «Звідки пішла Руська земля по сказанню Несторової повісті та інших старовинних писаннях руських», «Про походження варягів-русів», «Історія давньої руської словесності» почав Максимович свої заняття з історії незабаром після прибуття з Москви до Києва. Це основна група досліджень, що відноситься до історії стародавнього періоду Русі.

Історії окремих земель, такі, як «Волинь до XI ст.», «Про давню єпархію Переяславську», «Переяславський отрок Ян Усмошвець», «Великий Київський князь Святослав Ярославич» та ін.

Ім'я Русі належить споконвіку жителям нашої батьківщини, а не скандинавським норманам.

Максимович піддав гострій критиці норманські теорії. Максимович брав на себе скромне, хоча й важливе завдання - задовольнятися розглядом поставленої проблеми на основі джерел, зокрема на основі літопису Нестора.

Ніякого окремого норманського періоду в руській історії, як вважає Максимович, не існувало. Стародавня Русь, її політичне життя, народність і культура є наслідком довготривалого самобутнього розвитку.

З періоду феодальної роздрібненості й часів литовського панування в Україні (з кінця ХІІІ до середини XVI ст.) Максимович торкнувся лише окремих питань. З цього розділу української історії йому належать статті: «Дещо про землю Київську», «Замітки про землю Волинську», «Замітки про записи Володимира Ольгердовича», «Пам'ять про Луцьке Хрестовоздвиженське братство», «Пам'ять про Київського воєводу Григорія Ходкевича», «Листи про князів Острозьких» та ін.

У дослідженні історії України часів литовського панування Максимович був, головним чином, збирачем окремих історичних фактів і їх популяризатором. Він торкався ряду питань в залежності від нововиявлених ним джерел. Тому його статті з цього приводу були епізодичними виступами.

Найбільше місце з проблем історії України ХVІ-ХVІІ століть у творах Максимовича займали питання історії козацтва і визвольної боротьби українського народу проти панської Польщі

До історії козацтва і народних рухів в Україні відноситься значне число творів Максимовича, зокрема «Повідомлення про літопис Григорія Грабянки, виданий у 1854 р. Київською Тимчасовою комісією», «Про причини взаємного озлоблення поляків і малоросіян в XVII ст.», «Історичні листи про козаків Придніпровських», «Замітки про козацьких гетьманів», «Дослідження про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного» та праця, що близько прилягає до цього дослідження, - «Сказання про Петра Сагайдачного», «Листи про Богдана Хмельницького», «Спогади про Богдана Хмельницького», «Про історичний роман Куліша «Чорна рада» та ін.

«Огляд городових полків і сотень, що були на Україні з часів Богдана Хмельницького» та «Бубнівська сотня». У них автор дослідив і більш-менш докладно показав історико-географічне і адміністративно-політичне становище України в період Визвольної війни (середини XVII ст.) і в перші десятиліття після неї. Тут показано створення гетьманського, козацько-старшинського устрою України в перші десятиліття перебування її в складі Російської держави.

Визвольну війну українського народу проти шляхетської Польщі Максимович розглядав як справедливу, загальнонародну війну, що виникла і розгорталась саме в той період, коли нестерпним став гніт і панування Польщі над українським народом. В перелічених вище статтях Максимович дав високу і в своїй основі вірну оцінку діяльності Богдана Хмельницького.

М.Максимович своїми критичними дослідженнями вніс значний вклад в українську історіографію XIX ст.

М.О.Максимович може вважатися першим істориком Коліївщини. З цього питання йому належать праці: «Сказання про Коліївщину «, «Вісті про гайдамаків» і «Мліївський староста Данило Кушнір».

Погляди Максимовича на Коліївщину були прогресивними, передовими в порівнянні з його сучасниками А.Скальковським та П.Кулішем. Максимович у своїх дослідженнях засобами історичної науки виправдовував прогресивність і справедливість боротьби народних мас проти гнобителів; його погляди в цьому напрямкові збігалися з народними.

Від Максимовича почалася тривала наукова дискусія про авторство «Історії Русів» і місце цього цікавого твору в українській історіографії. Максимович дослідив ряд стародавніх руських пам'яток і козацьких літописів., важливих проблем археології та історико-топографічних питань.

40. Праці з історії України М. Костомарова

Був представником гуманістичного світогляду також був віднесений до розряду націоналістів і представників «буржуазної науки». На протязі багатьох десятиліть його праці розглядалися як протилежність радянській історичній школі і були заховані у «спецсховища».

М.Костомаров створив галерею історичних постатей, докладно дослідив багато найважливіших проблем вітчизняної історії, розглядаючи як головну рушійну силу народ, життя і діяльність простих людей. Була у нього і ідеалізація минулого, і проповідь загального примирення на основі християнського «братолюбства». До найважливіших рис творчості М.Костомарова відносяться розширення проблематики досліджень та збільшення кількості залучених історичних фактів, висвітлення діяльності вихідців з народу, розкутість викладання, оригінальність висновків, далеких від офіційної історіографії.

В Києві він зближується з представниками інтелігенції М. Гулаком, О.Марковичем, В. Білозерським, П. Кулішем. У їхньому середовищі й зароджується ідея створення товариства з метою об'єднання слов'янських народів у федерацію на принципах рівності та знищення кріпосництва. Такою організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство. М. Костомаров взявся за розробку головного програмного документа. Так з'явилася «Книга буття українського народу».

Першою провідною ідеєю костомарівської суспільно-політичної концепції історії і подальшого розвитку України стало християнство, відповідність стану суспільства заповідям Ісуса Христа. М. Костомаров протиставив слов'янські народи всім іншим, оскільки слов'яни пізніше прийняли християнство, повільніше розвивалися і тому зберегли душу свою більш недоторканою і чистою. З цих роздумів М. Костомаров виводив ще два важливих постулати своєї концепції. По-перше, це особлива, месіанська роль слов'ян у спасінні світу. По-друге, на шляху боротьби за християнські ідеали слов'яни повинні були крокувати разом, показувати світові приклад злагоди і справедливого миру.

Він взяв безпосередню участь у створенні «Статуту Кирило-Мефодіївського товариства». Конкретні риси майбутнього державного устрою М.Костомаров намалював у двох відозвах «Брати Українці» і «Брати великоросіяни і поляки». Практично тут М. Костомаров відобразив федеративний устрій майбутнього слов'янського союзу. Кожна країна повинна бути політично і культурно незалежною. Внутрішній устрій був республіканським. Кожна республіка мала делегувати своїх представників до загальнослов'янського сейму, який обирав би на певний час «правителя». «Щоб в кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода і станів не було зовсім».

У березні 1847 р. товариство було розгромлене. М. Костомарова -- в Саратов, а після заслання, прибув до столиці. Цей період виявився для М.Костомарова найпліднішим - він підготував близько 200 праць. Його численні монографії, статті, нариси містять образи, живі картини історії України та Росії періоду феодалізму, боротьби народних мас проти соціального й національного гноблення. М.Костомаров був одним з найперших вітчизняних істориків, який висловив думку, що творцями історії є «не царі та їхні наближені вельможі, а народ».

Журнал «Основа», видавцями якого став М. Костомаров. «О федеративном начале Древней Руси», «Две русские народности», «Черты южнорусской истории».

Одним з найкращих творів М. Костомарова, підготовка якого забрала не один рік його життя, була праця «Богдан Хмельницький».

Ним були створені такі великі монографії, як «Ливонская война», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Последние годы Речи Посполитой», «Руина», «Мазепа», а також три томи «Русской истории в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». Дослідження М. Костомарова про гетьманів І.Виговського, І. Мазепу, Ю. Хмельницького, П. Полуботка, про відомих російських діячів становлять важливу сторінку української і російської історіографії., підготовка серії «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией»,

Через рік після Валуєвського указу 1863 р., немов злякавшись своїх крамольних публікацій, М. Костомаров зазначив: «Ми не вважаємо за доцільне доводити, що думка... про самобутню малоросійську державу у вищій мірі безглузда, оскільки народ не має аж ніяких засад для цього, ані географічних, ані історичних, ані моральних, та і не думає про державу».

Врешті-решт М. Костомаров переконав себе у тому, що найменшим злом для України буде перебування під владою російського царя. Він беззастережно підкорився Валуєвському указові і після 1863 р. не написав ані рядка українською мовою.

М. Костомаров дедалі більше схилявся до загальноросійського тлумачення української культури, підкреслюючи риси, які об'єднували її з великоросійською.

41. Історичні погляди Т.Г. Шевченка

Т.Г. Шевченко був досить обізнаний як з вітчизняною, так із західноєвропейською історіографією, приділяв багато уваги вивченню джерел з історії України. Свої історичні погляди Т.Г. Шевченко виклав у художніх творах, листах, «Щоденнику». Значне місце в історичних дослідженнях Шевченка займали питання сучасної йому дворянської та буржуазної історіографії. Через усі твори Шевченка проходить думка, що творцем історії є простий народ. Трактування ролі народу в історії Шевченко найтісніше зв'язує з поняттям соціальної боротьби. Українських селян і ремісників, зауважує письменник, пригноблювали не лише польські феодали, а й «свої», українські.. Селянським рухам і соціальним суперечностям Шевченко присвятив ряд своїх творів - «Сон», «Великий льох», «Варнак» (повість і поема) та ін.

Усіма своїми творами Т.Г. Шевченко виступає як захисник стражденного українського народу. Патріотами, вважає Шевченко, були і богатирі - «хоробрі русичі», які захищали «землю руську», і безіменні герої-козаки, які захищали Україну від татарських, турецьких і польських загарбників, і ватажки народних виступів Наливайко, Острянин, Б.Хмельницький, Палій, Гонта, Залізняк.

Т.Г. Шевченко багато уваги в своїх творах приділяє Визвольній війні середини XVII ст. Головною рушійною силою Визвольної війни було козацтво та пригноблене селянство, позитивно оцінює дії Б. Хмельницького під час війни - «геніального бунтаря», «мудрого гетьмана». Хоча пізніше Шевченко оцінював Б. Хмельницького досить критично, особливо в зв'язку із Переяславською радою, союзом з Москвою, що потім вплинули на всю наступну українську історію.

Чільне місце посідають сюжети народного повстання 1768 р. на Правобережжі. Присвятив свою знамениту поему «Гайдамаки» протесту проти посилення феодально-кріпосницького гніту в Україні в першій половині XIX ст..

Причину повстання Шевченко-історик справедливо вбачав у соціальному ладові шляхетської Речі Посполитої з його посиленим гнобленням селянства Правобережжя. Основною рушійною силою Коліївщини були пригноблені маси народу. Гайдамаків з любов'ю та повагою величає: «орли», «сини мої».

Шевченко розвиває думку, що царизм і в минулому був ворогом України, зокрема, зазначає, що з іменами Петра І та Катерини II пов'язані тяжкі сторінки історії українського народу. Гнівно картає поет сучасне йому самодержавство. «Юродивий» - вразлива сатира на політику Миколи І щодо України.

Т.Г. Шевченко відгукнувся у своїх творах на всі видатні сучасні йому події. Повстання декабристів, селянський рух на Поділлі під проводом Кармалюка, революція 1848 р. в країнах Західної Європи, Кримська війна, масовий похід селян в Таврію «за волею», підготовка селянської реформи в Росії - усе це знайшло оригінальну оцінку й характеристику в творчості Шевченка. В наш час ці характеристики уже мають історіографічне значення.

Т.Г. Шевченко висунув також тезу про єдність слов'янських країн «без магнатів і ксьондзів».

Для недільних шкіл Шевченко видав підручник - «Букварь южнорусскій».

Діяльність Т.Г. Шевченка мала велике значення для розвитку в Україні передової історичної думки.

42. Історичні погляди П. Куліша