Депортація українців з Польщі в УРСР у 1944 – 1946 рр. та їх соціально-економічна адаптація

За час війни урядові склади в Україні були зруйновані, нових в потрібній кількості збудувати не встигли - відповідно реквізоване в населення зерно, картопля та ін. псувалось і нищилось. В колгоспі ім.Чапаєва с.Слоут Глухівського району Сумської області керівництво відмовилось видати переселенцям картоплю на зиму. Всі вирощені коренеплоди були закладені в кагати без ніякого утеплення. В результаті до весни вся картопля спочатку промерзла, а потім згнила. І вже тоді правління колгоспу дозволило розбирати кагати й споживати те, що ще не надто нагадує перегній. Керівництво району знало про такий стан зберігання продукції й жодних заходів для збереження коренеплодів не вживало, винних до відповідальності не притягувало[236, 290 - 301].

в Шумському, Дедеркальському, Вишнівецькому та Заложцівському районах Тернопільської області здане селянами зерно псувалось під відкритим небом, оскільки не було в наявності приміщень для його зберігання. Вчасний вивіз зернових із цих та інших районів не здійснювався через відсутність транспортних засобів. Тільки за офіційною статистикою станом на 15 грудня 1944 р. під снігом лежало 10 118 т зерна. І це тільки в одній області й за неповними даними[112, арк. 22 - 24]. Аналогічно псувалась та розкрадалась здана поляками та платниками податків картопля, інші овочі[114, арк. 27]. Зрештою, зберігати вироблене в Радянському Союзі не навчились і до кінця вісімдесятих. Тим більше, якщо не знаходилось зерна для голодуючих районів Півдня та Сходу, то чому воно мало бути для переселенців?

Надзвичайно низькою була й врожайність у тогочасних колгоспах. Наприклад, по Тернопільській області урожай за 1945 р. становив: зернових - 2-3 ц/га, буряків - до 66 ц/га, картоплі - до 40 ц/га.[150, арк. 110]. В 1946 році планувалось зібрати: зернових - 7,4 ц/га, картоплі - 80 ц/га.[155, арк. 24]. В 1947 році урожай озимини був 6 ц/га, а ярини - 7 ц/га[201, арк. 1 - 8]. Для засіву одного гектара використовувалось 1,5 ц пшениці. Нерентабельність більш ніж очевидна.

На сході та півдні УРСР урожай 1946-47 рр. через посуху був ще нижчий. Небувала спека та суховії знищили майже 350 тис. га посівів. Урожай зернових в 1946 році в середньому становив 3,8 ц/га. А в колгоспах Одеської, Луганської, Харківської областей зібрано по 2,3-2,9 ц/га, Миколаївської - від 1,9 до 3 ц, Ізмаїльської - 1 ц/га. Мільйони колишніх колгоспників полягли на фронтах ІІ світової війни, тому через нестачу робочих рук в УРСР цього року було фактично засіяно лише 77,2% довоєнних площ[229, 7 - 8].

Процес переселення українців з Польщі в УРСР був закінчений у IV кварталі 1946 р. Проте розрахунки з прибулими за здане на території Польщі зерно та інші продукти велись дуже повільно, хоча мали провадитись в двотижневий термін з дня подачі документів на місці нового поселення. Постійне їх затримування із сторони радянської влади було надзвичайно поширеним явищем. Те, що мало видаватись через кілька днів по прибуттю, насправді потрапляло в руки переселенців через місяці чи роки. Станом на 25 квітня 1946 р. держава заборгувала переселенцям у Тернопіллі 8285 т картоплі, 1332 т овочів, 2180 т сіна, 3664 т соломи[153, арк. 69]. У Львівській області затягування із поверненням худоби, фуражу, продовольства були звичним явищем. Після пред'явлення відповідних документів люди довго очікували повернення своєї власності[97, арк. 2].

Відповідно до "Довідки про перевірку виконання постанови Ради Міністрів і ЦК КП(б)У по питаннях господарсько-побутового влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в області УРСР" до 15 квітня 1946 р. в Запорізькій області 4506 сім'ї депортованих здали документи на суму 37187 тис. крб. Розрахунок було проведено натуроплатою лише із 1751 сім'єю на суму 6856 тис. крб. та грішми - з 257 сім'ями на суму 1137 крб. У Миколаївській області 377 сім'ї депортованих мали отримати 2365 тис. крб., а отримали натуроплатою 27 сімей на суму 123 тис. крб. та грошима 96 сімей на суму 65 тис. крб. Всього ж на цей час у Східній Україні депортовані здали документів на суму 129517 тис. крб., а отримали 15068 тис. натуроплатою та 3674 тис. - грішми[20, арк. 20].

Ще в березні 1946 р. через відсутність грошей були припинені фінансові розрахунки з переселенцями у Львівській області. Новоприбулі жителі Львівщини здали документів на отримання 797 т зерна, проте не отримали нічого. Картоплі селянам видали ледь більше половини від належної кількості (864 т замість 1524 т), а щодо сіна й соломи - влада не повернула й десятої частини 956 т замість 12740 т)[87, арк. 47 - 50].

На початку 1946 р. у Ново-Українському районі Кіровоградської області переселенці відмовились отримувати зерно за залишені в Польщі посіви, оскільки при цьому відбирали оригінали описів, на які люди ще мали отримувати грошову та матеріальну компенсацію[11, арк. 29].

В Одеській області весною 1945 р. у переселенців колгоспи у добровільно-примусовому порядку позичили зерно, яке ті отримали під час взаєморозрахунків. Восени його не віддали через низький врожай. А наступний врожай 1946 р. коментарів не потребує. Тож людям нічого не залишалось, як тікати в Західну Україну[12, арк. 34].

Станом на 20 червня 1946 р. Тернопільське обласне управління Міністерства заготівель заборгувало переселенцям 12110,6 т картоплі, 3045,5 т сіна і соломи[161, арк. 48]. Для порівняння наведемо такі цифри: за планом на 1946 р. по Тернопільській області одноосібні господарства мали здати 35 300 т картоплі, а колгоспи - 70 т[169, арк. 58]. З них переселенцям мали виділити 11 500 т[170, арк. 65]. Проте, як відомо, 1946 р. урожайним не був і через потужну засуху сільгосппродуктів зібрали набагато менше, ніж планували.

Переселенці села Плотича Великоглибочецького району здали документи ще в червні-липні того ж року, проте розрахунки з ними так і не були проведені до самої осені[167, арк. 160]. Станом на 5 листопада 1946 р. переселенцям Велико-Глибочецького району виплатили по взаєморозрахунках лише 0,5 з 1,1 млн. крб. У Борщівському районі не додано закерзонцям 2825ц картоплі, 778ц овочів, 1035ц сіна, 3036ц соломи[172, арк. 73 - 74]. Все це лише сухі цифри статистики, поки не задуматись, що люди залишились на зиму без картоплі та інших овочів, їх худоба - без основних кормів, а отже про високі надої й говорити було зайве. В результаті люди були змушені різати тих нечисленних корів, яких вдалось привезти з дому. Купити ж корми чи нову худобу весною було нереально через відсутність грошей. В черговий раз переселенці залишались сам-на-сам із "подарованими" радянським та польським керівництвом проблемами.

Нестача коштів була очевидною. Тому Рада Міністрів УРСР 2 жовтня 1946 р. приймає постанову №2013 яка передбачала значне зростання асигнувань на розрахунки з переселенцями. Тільки по Тернопільській області додатково виділялось ще 50,5 млн. крб.[175, арк. 65 - 66].

Наявність справжньої роботи компенсовувалась "паперовими звітами" та створенням фіктивних органів і комісій, що мали займатись переселенськими питаннями. Наприклад, в Гримайлівському районі Тернопільської області були створені аж три комісії по розрахунках із приїжджими, проте до 24 червня 1946 р. вони роботи так і не розпочали. В сусідньому Бучацькому районі комісії тільки-тільки розпочали роботу[161, арк. 47].

На кінець 1946 р., коли переселення було уже давно закінчене, у Ворошиловградській області розрахунки були проведені із 339 із 669 сімей; у Запорізькій розрахувались із 707 із 1964, у Миколаївській - із 257 з 614 сімей. Загалом по Східній та Південній Україні з 8981 сімей власті розрахувались лише із 3731 сім'єю (41,5%). По Західній Україні становище було трохи кращим, оскільки власті провадили розрахунки майном польських сімей. Проте й там з 89541 сім'ї розрахунки були проведені тільки із 49674 сім'ями (55,5%)[30, арк. 85 - 86].

Наступного року ситуація не зазнала помітних змін. Станом на 1 липня 1947 р. держава заборгувала переселенцям в Тернопільській області більше 20 млн. крб.[190, арк. 4]. У Волинській області в той же час взаєморозрахунки були проведені лише із 4834 сім'ями із 7602, що здали відповідні документи. Всього ж в області проживало 13467 переселенських сімей[39, арк. 11]. Щоб хоч якось “активізувати” процес, обласне керівництво вдалось до наступних дій: селянам, що не здали вчасно податки в сільгосппродуктах, видавали квитанції, ніби всі податки здані. Переселенцям, в свою чергу, видавали наряди на отримання сільгосппродуктів у тих громадян, що не здали їх державі. Формально виходило, що місцеві селяни виконали всі належні податки, а з депортованими проведені всі взаєморозрахунки. Проте після отримання квитанцій практично ніхто з селян добровільно переселенцям нічого не давав[39, арк. 11 - 12]. В інших регіонах УРСР становище було аналогічним. Тому нова постанова РМ УРСР №2276-161с. від 4 грудня 1947 р. постановляла закінчити взаєморозрахунки до 15 грудня цього ж року. До 5 грудня мала закінчитись перевірка достовірності представлених переселенцями описів[223, арк. 93].

До кінця 1947 р. взаєморозрахунки із депортованими так закінчені й не були. У Східній та Південній Україні кількість зданих для розрахунків документів була більшою, ніж кількість сімей що там проживали. Наприклад, у Запорізькій області все ще проживало 1191 сім'я депортованих, а документи здало 4443 сім'ї; у Дніпропетровській області проживало 644 сім'ї, а документи здали 1165. Всього в цих областях зареєстровано 9289 поданих документів на 5478 сімей, що залишались там. Всі інші або втекли на Західну Україну, або загинули голодною смертю у 1946-1947 рр. Із тих 5478, що залишились на сході й півдні республіки, майно отримали 4674 сім'ї. На Західній Україні з врахованих 98314 сімей майно отримали 63994 або 65,1%. Всього ж на кінець 1947 р. із 122622 сімей депортованих з Польщі українців в урядових документах за постійним місцем проживання фіксувалось 103792 сім'ї. Про долю інших 18830 сімей можна лише здогадуватись, виходячи з тогочасних реалій. Розрахунки були проведені з 68668 сім'ями[36, арк. 33 - 36].

Загалом по всій УРСР на кінець 1947 р. пред'явили документи для розрахунку - 83161 сім'ї на суму 560080,3 тис. крб. Розрахунки проведені із 56% від загальної кількості родин (68668) майном на суму 165902,8 тис. крб. та 296742,4 тис. крб. видали грішми (82,6 % від потрібної суми). З 52687 сім'ями, що пред'явили акти-накладні про здану сільськогосподарську продукцію розрахунки проведені[36, арк. 33 - 36].

Таким чином ми можемо констатувати, що розрахунки з тими депортованими, що здали відповідні документи, здебільшого були завершені до кінця 1947 р. З тими, що втратили документи чи залишили їх на сході республіки, досить часто повні розрахунки так і не були проведені.

Одним із засобів, що мав сприяти швидкій адаптації переселенців в УРСР було надання безповоротної грошової допомоги. Так відповідно до постанови РНК УРСР №176 від 8 лютого 1946 р. з цією метою виділялось 20 млн. крб. З них для західних областей призначалось 6 млн. крб., а для східних та південних - 14 млн. рекомендувалось давати позику під господарське влаштування розміром у 500-1000 крб., лише у виключних випадках - 2000 крб.[34, арк. 10; 183, арк. 98 - 99]. Урядові рішення виконувались із помітним запізненням, тому на початок квітня 1946 р. у Східній Україні видали людям 1123 тис. крб. безповоротної допомоги, а у Західній - ні копійки[20, арк. 24]. Згідно постанови Тернопільського облвиконкому №253 від 15 березня 1946 р. в місцевий бюджет із згаданих коштів включалась сума в розмірі 2.138.900 крб., яка була призначена виключно для поліпшення побутового влаштування закерзонців. Тобто на 1 район припадало від 20 до 100 тис. крб.[144, арк. 17]. Згідно постанови облвиконкому №528 від 17 травня 1946 р. в місцевий бюджет додатково включалось ще 400 тис. крб. для безповоротної допомоги депортованим[158, арк. 13]. 15 червня в бюджет було включено ще 100 тис. крб. додатково спеціально для погорільців[160, арк. 18]. Видача безповоротної допомоги проходила досить мляво і з вищеозначених сум на 5 липня 1946 р. людям видали лише 1,6 млн. крб.[184, арк. 2].

в постанові облвиконкому №1275 від 25 жовтня 1946 р. відзначалось, що в Козлівському районі з виділених 180 тис. крб. видано лише 63, а в Бережанському - 175 250 крб. з 240 тис.[171, арк. 48]. Аналогічна постанова №1314 від 5 листопада 1946 р. вказувала, що у Великоглибочецькому районі видано тільки 28 000 з 220 000 крб.[172, арк. 73 - 74]. Загалом за 1946 р. в області видали 3,3 млн. крб. або 69,5% з виділених 4,745 млн. А по всій Західній Україні з 10 млн. крб. роздали 7,401 млн. або 74%[29, арк. 63].

В Східній Україні роздача безповоротної допомоги проходила трохи жвавіше. На жовтень 1946 р. в Дніпропетровській області депортованим видали 1,7 млн. крб., а до кінця року - 1,857 млн. крб. або 109 % із виділених 1,7 млн. крб. В Запорізькій області до кінця року видали 1,941 млн. крб. або 97% від запланованих 2 млн. Проте в країні швидкими темпами розростався голод і видача цієї суми аж ніяк не могла спинити його - в травні у Дніпропетровській області було 4474 сімей, в Запорізькій - 6916; в грудні їх залишилось відповідно 1271 і 1964). Роздача по 1-2 тисячі на далеко не кожну сім'ю при відсутності інших заробітків проблеми не знімала. Загалом до кінця 1946 р. по Східній Україні видали 10 млн. 428,8 тис. крб., що складає 104,3% від запланованих 10 млн.[26, арк. 3].

На той час 500 чи 1000 крб. наданої безповоротної допомоги були дуже мізерними грішми. Наприклад 1000 цегли за державними цінами коштувала 175 крб.[137, арк. 102], кубометр сосни - 29-44 крб.[136, арк. 162 - 163], але купити ці будматеріали в державних магазинах було неможливо. Обідній стіл коштував 150-160 крб., двотумбовий полірований - 500-600 крб.[118, арк. 34]., чоловіча сорочка - 51 крб., жіноче плаття - 66 крб., комплект чоловічої білизни - 75 крб., жіночої - 45 крб., дитячої -50-70 крб.[157, арк. 54 - 55]. зрозуміло, що ринкові ціни були набагато вищими.

В 1947 р. у східних та південних областях ситуація значно погіршилась: в Одеській області до кінця року видали 50,8% від наданої суми, в Кіровоградській - 14,7%, в Полтавській - 74,2%, в Миколаївській - 1,6%. На Західній Україні роздача йшла активніше: у Станіславській області видали 100% від запропонованого ліміту, у Тернопільській - 95,8%, у Рівненській - 51,3%[36, арк. 26].

Аналогічною була ситуація й з наданням кредитів населенню, що прибуло з Польщі. Урядові постанови передбачали давати позику розміром до 5 000 крб. на господарство із строком погашення 5 років під 3% річних[120, арк. 22]. Кредити мали виділятись під забудову та для купівлі худоби[49, арк. 42].

В Дніпропетровській області за 1945 р. державою було виділено для надання позичок переселенцям 9 млн. крб. проте використали за прямим призначенням лише 3,484 млн. крб. Всі інші гроші так і залишились у держбанку або були використані для іншої мети[36, арк. 25]. Трохи кращою була ситуація у Львівській області, де в 1945 р. на господарське влаштування переселенців було виділено 4,670 млн. крб. кредитів. З них на середину листопада переселенці використали 4,305 млн. крб.[104, арк. 230]. За іншими даними на цей період переселенцям виділили 12 млн. крб. кредитів, з чого за рік 3200 сімей було прокредитовано на суму 9,9 млн. крб. Залишається тільки здогадуватись, чи є останні цифри реальними і чи могли за півтора місяця переселенці використати кредитів більше, ніж за цілий рік[85, арк. 2а]. Загалом у південних та східних областях у 1945 р. використали із виділених 57 млн. тільки 28,2 млн. крб. (49,5%). Схожою була ситуація й у Західній Україні, де у 1945 р. використали 28,467 млн. крб. із 43 млн. (66,2%) [36, арк. 25].

За 1946 р. в Дніпропетровській області з виділених 1,5 млн. крб. кредитів було видано лише 524 тис. В Запорізькій області з 1,52 млн. використано 551 тис. крб. У 1946 р. із виділених 7,5 млн. крб. використали 3,3 млн. (44%)[36, арк. 25]. В 1946 р. для Львівської області виділили ще 10 млн. крб., хоча львівське керівництво просило 50 млн.[96, арк. 61]. Загалом у 1946 р. в Західній Україні використали 36,6 з виділених 62,2 млн. крб. (58,9%)[36, арк. 25].

У 1947 р. з виділених 24,9 млн. крб. на всю УРСР використали 17,7 млн. крб. (71,1%)[36, арк. 25].

Мала кількість прокредитованих сімей пояснювалась поганою освідомленістю людей про можливість взяти позику, а також систематичними затримками в її наданні. Ще однією причиною було те, що люди, які потрапили у східні області, невдовзі змушені були втікати на захід, тому брати кредити просто боялись. А дехто просто не мав документів оскільки рятуючи власне життя втік із Польщі без майна. У декого документи при розрахунках забрали радянські чиновники[37, арк. 1 - 4; 99, арк. 6]. Невикористані кошти обласне керівництво могло спрямувати на розвиток колгоспів чи для іншої мети.

Досить точно ситуацію в наданні кредитів відображає Тернопільська область, де переселенців було майже 40% від загальної кількості.

Кредитний план Сільгоспбанку передбачав на 1945 р. 8 млн. крб. кредиту для переселенців у Тернопільській області[125, арк. 66 - 67]. В липні цього ж року планувалось додатково виділити ще 7 млн. крб.[126, арк. 49]. Проте виділені гроші не завжди доходили до переселенців.

Станом на 28 жовтня 1945 р. Тернопільська контора Сільгоспбанку заборгувала переселенцям кредитів на суму в 1.200.000 крб.[135, арк. 4]. Невідомо, чи дійшли пізніше ці гроші до переселенців, чи були використані на інші потреби. А загалом із 15 мільйонів карбованців запланованого кредиту було видано людям лише 9,8 млн. крб.[184, арк. 1].

Наступного року ситуація ще погіршилась. На 24 червня 1946 р. відзначалось, що деякі райони виконали план надання кредитів переселенцям на 6 - 28%. Заборгованість по кредитуванню становила на травень цього року 2,3 млн. крб.[161, арк. 47].

Щоб якось виправити становище, Рада Міністрів УРСР постановою №1673 від 24 серпня 1946р. "Про кредитний план Сільгоспбанку" виділяла значні кошти для кредитування переселенців. Тільки по Тернопільській області передбачалось надати закерзонцям 30 млн. крб. позики, яка мала бути використана на купівлю худоби, будову та ремонт житлових і господарських будівель. Видача кредитів мала провадитись за рішенням райвиконкомів у розмірі до 5000 крб. на одне господарство строком до 5 років[168, арк. 31 - 32].

Виконання цієї постанови, безумовно, покращило б господарське становище переселенців. Але про її виконання ми можемо судити за таким фактом: з виділеного для депортованих Бережанського району 2,1 млн. крб. кредиту, було видано станом на 25 жовтня 1946 р. лише 379 тис. крб., в Козлівському районі - 456 тис. крб. із виділених 1,2 млн.[171, арк. 48]. Станом на 11 листопада цього ж року в Борщівському районі було використано лише 400 000 крб. з виділеного 1 млн.[172, арк. 73 - 74].

На 1947 р. було затверджено план кредитування переселенців Тернопільської області у сумі 10 млн. крб. З них 7 млн. призначалось на будівлю і ремонт житла, 2 млн. - на купівлю коней та корів, 1 млн. - на придбання інвентарю[185, арк. 11].

Окрім того, що грошей видавалось не надто багато, закупівля необхідних продуктів харчування була досить проблематичною. Згідно постанови РНК СРСР від 24 вересня 1943 р. колгоспам та одноосібним господарствам до виконання державного замовлення, повернення позик, завершення натуральної оплати роботи МТС та закладання насіннєвих та фуражних фондів заборонялось продавати і обмінювати зерно, муку та печений хліб. За порушення цієї постанови одноосібників штрафували на суму в розмірі до 300 крб., а продукти, що продавались, підлягали конфіскації. Про повторному порушенні винні підлягали суду[113, арк. 1]. Якщо ж взяти до уваги низьку врожайність у розорених післявоєнних колгоспах та непомірно високі податки на одноосібників, то часто траплялось, що переселенці просто не мали в кого законно купити продукти харчування. А протизаконний торг із колгоспним керівництвом, яке за продукти було не проти привласнити швейну машинку, кінну молотарку чи інше вивезене з Польщі майно, могли закінчитись кримінальною справою.

Часто українці Польщі через військові дії не могли вчасно посіяти чи обробити поля. Ще частіше жителі Закерзоння навіть не мали змоги зібрати вирощене через терор польських урядових та неурядових формувань. Практично представники всіх політичних течій тодішнього польського суспільства були зацікавлені в тому, щоб українці залишили на своїй батьківщині якомога більше майна та продуктів харчування. Тому грабували загони Міліції Обивательської, бійці АК чи інших підпільних організацій. Тільки в результаті одного нападу 16 березня 1946 р. на села Тинятин і Князів Томашівського повіту було спалено більше 50% дворів. За цей рік близько 2000 українських сімей були затримані при спробі самовільно переїхати в УРСР. Документи складались вже на кордоні[37, арк. 1 - 4]. Таким чином люди просто не мали що задекларувати в евакуаційних листах. А якщо й встигали зібрати врожай - то не завжди мали змогу вчасно і правильно оформити евакуаційні документи в Польщі. Тому ніяких розрахунків за місцем нового проживання з ними не проводилось, а продовольча, фінансова та інші види допомоги надавались їм в останню чергу і в мінімальному розмірі. Таким чином, цій категорії переселенців доводилось довший час існувати впроголодь. У вересні 1946 р. в Глинянському районі Львівської області налічувалось 45 переселенських родин, що не мали жодних документів. Саме для них голова райвиконкому просив у обласного керівництва 30 т зерна на насіння - в іншому випадку люди не мали можливості засіяти відведені їм поля й хоч якось забезпечити подальше існування[99, арк. 6]. Тільки в Борщівському районі Тернопільської області станом на 20 лютого 1946 р. з 584 родин переселенців, що отримали тут місце проживання, 105 родин (438 душ) приїхали без документів на право одержання продуктів харчування[142, арк. 5]. Тому голова Борщівського райвиконкому звернувся в облвиконком де просив виділити продовольчу допомогу в розмірі 14 т зерна для прохарчування цих людей. За його підрахунками, потреби однієї людини складали 8 кг на місяць і 14 т мало б вистачити для всіх на 4 місяці. Обласне керівництво швидко відгукнулось на цю просьбу і постановою Тернопільського облвиконкому №113 від 21 лютого 1946 р. Облзаготзерно мав виділити на потреби Борщівського району лише 5 т. По стільки ж виділялось Коропецькому і Бучацькому районам та 8 т - Струсівському[143, арк. 18]. Але це зерно виділялось не як безповоротна допомога, а для продажу. Важко судити, чи дійсно відбулось виділення даної кількості товару і чи дійшов він до місця призначення.

Зате досить часто республіканські та обласні постанови зобов'язували райкоми та райвиконкоми "широко популяризувати серед переселенців допомогу, що надається їм партією та урядом"[192, арк. 100].

Зрозуміло, що люди старались шляхом підкупу уповноважених чи іншими методами підробити евакуаційні листи, щоб хоч трохи збільшити кількість ґрунтів та державної допомоги, яка завжди була меншою за вказані в документах цифри. Досить часто переселенці намагалися отримати майно і кошти шляхом здачі оригіналів описів та їх копій[222, арк. 76 - 79]. Станом на 4 червня 1947 р. в Тернопільській області виявлено підроблених евакуаційних листів на суму 686224 карбованці та 153 центнери хліба[220, арк. 46]. Аналогічні випадки траплялись і по інших областях УРСР. За станом на 17 червня 1947 р. по Західній Україні виявлено 524 підроблених описів майна на суму 3753400 крб., актів-накладних на 754,6 т зерна та 70,9 т картоплі. Матеріали про це були направленні для проведення слідства[85, арк. 2]. Люди, що незаконним шляхом пробували повернути своє законне майно, через суд утримували тривалі строки ув`язнення як кримінальні злочинці. Таке передбачалось постановою РМ і ЦК КП(б)У №33-2сс. від 18 лютого 1947р. "Про стан взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі, що прибули в УРСР"[219, арк. 2 - 5]. Відповідно Тернопільський облвиконком рішенням від 5 березня 1947 р. зобов'язав обласний суд терміново розглянути справи про підробку документів та організувати показовий розгляд таких справ[187, арк. 35 - 36]. Аналогічні постанови приймались не раз і на республіканському рівні. Слід зазначити, що підробка документів часто була здійснювалась не депортованими, а державними чиновниками, що мали на меті виключно власну наживу. Наприклад бухгалтер Ульченко та касир Ярочковська Підкаменецького райфінвідділу Львівської області систематично підробляли документи і присвоювали собі великі суми грошей. Після видачі громадянину Округ 4300 крб. вони дописали “2” перед сумою виданих грошей і їх стало 24300 крб. Різницю шахраї присвоїли собі. Загалом крадії привласнили 203 тисячі крб.[38, арк. 3].

Загалом же розрахунки за залишене в Польщі майно йшли вкрай повільно по всій УРСР, про що свідчить Постанова № 33-2сс. Ради Міністрів від 18 лютого 1947 р. "Про стан взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі, що прибули в УРСР." Переселення було закінчене в ІV кварталі 1946 р. і ця постанова зобов`язувала:

до 1 червня 1947р. закінчити взаєморозрахунки за посіви і здані продукти;

зерно й сіно повернути людям до 1 червня 1947р., а картоплю й грубі корми - до 1 листопада 1947 р.;

до 1 червня 1947 р. надати переселенцям житлові й господарські приміщення;

з 1 квітня 1947р. припинити прийом заяв про втрату документів-описів майна, залишеного в Польщі[219, арк. 2 - 5].

Останній пункт був особливо болісним для переселенців, оскільки значна їх частина не встигла через репресивні дії радянських чи польських військових зробити описи свого майна і посівів у Польщі та зареєструвати їх у встановленому порядку. Багато евакуйованих втратили такі документи в дорозі під час грабунків поїздів аківцями чи солдатами Армії Людової і не тільки ними. Ешелони майже не охоронялись і цим користались всі: від місцевого населення - до дезертирів з діючої армії. Скажімо, 9 березня 1946 р. на станцію Любіче-Крулевську, що охоронялась восьмим полком Війська Польського, і на якій знаходилась велика кількість переселенців, що чекали на ешелон, напала банда в кількості близько 200 чоловік. Після нетривалого опору польські вояки відступили і в результаті згоріла власність 260 сімей, 196 актів-накладних про здане майно, велика кількість зерна, картоплі, муки, 20 коней, 10 корів та багато іншого майна[218, арк. 2 - 7]. Користуючись своєю безкарністю, безсиллям, байдужістю або й прямим сприяння нової влади, формування АК, WiN чи просто озброєні поляки "збирались великими бандами, нападали на села і грабували. Забирали все - від настінного годинника і посуду до худоби. Хто чинив опір - вбивали"[266, 6]. Загони УПА не в силі були запобігти цьому.

Окрім того, що людей грабували за місцем проживання та під час перебування на станції, ешелони з переселенцями дуже часто зазнавали нападів під час дороги на схід. Зброю, за виключенням мисливських рушниць, з собою брати не дозволяли, а для захисту від добре озброєних банд, що часто мали пряму домовленість із охороною поїзда, цього було надто мало. Сам секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко на нараді у справах переселення від 23 жовтня 1944 р. на питання про охорону ешелонів дав вичерпну відповідь: "Пусть сами себя защищают. Оружия м им никакого давать не будем"[230, 320 - 324].

кількість ограбованих була надто великою. В листі Голові Раднаркому СРСР В.Молотову із просьбою виділити допомогу для влаштування депортованих, Голова Раднаркому УРСР М.Хрущов наголошує: "В числі прибувших переселенців з Польщі є значна частина сімей, що сильно постраждали від німецьких окупантів та різних банд. Ці переселенці прибули в УРСР без продуктів харчування і не забезпечені одягом." зруйнована війною економіка республіки не в стані забезпечити півмільйона депортованих всім необхідним. Тому Раднарком просили надати 185 тис. м³ лісоматеріалів, 465 тис. м² віконного скла, 775 т цвяхів, 300 м² бавовняних тканин, одягу на 2,5 млн. крб., 50 тис. пар взуття, 1200 т муки, 300 т жирів та багато іншого[231, 17 - 18].

Станом на 28 жовтня 1945 р. в Микулинецькому районі Тернопільської області 105 переселенчих родин знаходилось в дуже важких матеріальних умовах внаслідок пограбування їх "польськими націоналістичними бандами". Люди залишились без білизни, одягу, взуття. Як наслідок - поширення епідемічних захворювань і, відповідно, різке зростання смертності[135, арк. 4].

Тільки в Борщівському районі станом на 20 лютого 1946 р. з 584 родин переселенців, що отримали тут місце проживання, 105 родин (438 душ) приїхали без документів на право одержання продуктів харчування[142, арк. 5]. Схожою була ситуація і в інших районах області.

В кінці 1945 - на початку 1946 рр. на територію Львівської області прибуло з Перемишльського, Ярославського і Любачівського повітів 870 сімей, повністю пограбованих польськими властями по селах, на станція завантаження та дорогою. В цих людей не було ні худоби, ні сільськогосподарського інвентарю, ні одягу та продуктів харчування, ні евакуаційних листів. В кінці грудня 1945 р. 470 сімей закерзонців були виселені з сіл Радруш, Пігани, Нове Брусно та Старе Брусно на протязі двох годин. Ніяких документів про залишене майно і худобу польські власті їм не видали. В деяких сімей навіть одяг був відібраний насильно. Дуже частими були факти побиття переселенців-чоловіків польськими військовослужбовцями при спробі зупинити пограбування останніми свого майна[231, 18 - 20]. Становище таких переселенців було украй важким.

Пограбованих людей було так багато, що 20 вересня 1947 р. вийшла спеціальна постанова Ради Міністрів УРСР №2147, відповідно до якої даній категорії переселенців виділялась значна фінансова допомога. Ця постанова на обласному рівні була продубльована рішенням Тернопільського облвиконкому від 25 листопада 1947 р. №1653 "Про надання грошової допомоги переселенцям з Польщі." Згідно з нею тим людям, хто не мав великих маєтків у Польщі, а також тим переселенцям "майно яких в результаті військових дій та бандитських нальотів було спалено", виділялось з обласного бюджету на 1947 рік 3520 тис. крб. На сім'ю потерпілих попадало від 500 до 2000 крб. Заодно наголошувалось, що в разі нецільового використання та розбазарювання коштів винні будуть суворо покарані[193, арк. 47].

Станом на 22 серпня 1946 р. описи не пред'явило 9650 сімей. З них приїхало із Східної України 2269 і розрахунки з ними були проведені по місцю їх попереднього проживання, "судячи з їх слів". Решта прибула із Польщі без будь-яких документів. І це тільки в одній Тернопільській області[209, арк. 1].

Станом на 1 вересня 1946 р. з 38 901 господарства переселенців тільки 22 200 пред'явили документи на суму 115 058 000 карбованців. Фінансові органи на той час оформили документи лише 17 171 господарствам, яким ще належало виплатити 54 216 000 карбованців (видано тільки 7 528 000 крб.). Інші 21 730 господарств ще навіть не були враховані фінансовими органами[167, арк. 160].

Заяви переселенців про втрату евакуаційних документів могли місяцями лежати в Управлінні при Раді Міністрів УРСР в справах евакуації українського і польського населення. Зважаючи на це Тернопільський облвиконком 10 червня 1947 р. порушив клопотання про розгляд заяв переселенців, що були здані до 1 квітня цього ж року[189, арк. 10 - 11].

Загалом же будь-які розрахунки з переселенцями припинялись 15 грудня 1947 р. згідно із постановою Ради Міністрів УРСР №2276-161с від 4 грудня 1947 р.[223, арк. 93]. Цей документ теж був продубльований постановою Тернопільського облвиконкому від 11 грудня цього ж року[194, арк. 19].

Відповідно до постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У №1195 від 31 липня 1945 р. всі депортовані з Польщі на територію УРСР звільнялись від обов'язкових поставок сільськогосподарської продукції державі, від грошових податків і від платежів обов'язкового складного страхування строком на 2 роки з дня поселення їх на новому місці[208, арк. 84; 128, арк. 64]. Оскільки перші переселенці приїхали на територію УРСР ще наприкінці 1944 р., задовго до виходу цієї постанови, то й податки в державну скарбницю вносили вони на загальноприйнятому рівні.

В більшості районів Дніпропетровської області поселенцям вручили зобов'язання про поставку державі продуктів тваринництва. Інколи доходило до абсурду. Переселенцю М.Мазуру, що прибув на територію області в травні 1945 р., вручили зобов'язання на поставки м'яса, хоча він представив документи про те, що сплатив цей податок до травня ще на території Польщі. Не зважаючи на це, райуповноважений описав у нього корову й свиню для обов'язкової здачі. Лише після втручання керівника відділу розселення управління при РНК УРСР по справах евакуації В.Медини була дана вказівка худобу повернути[9, арк. 10 - 11]. Переселенці з Одещини жалілись, що податки з них стягують нарівні із іншими селянами, не дивлячись на пільги, надані урядом[89, арк. 99].

Колгоспи, в яких допоселені евакуйовані з Польщі господарства складають більше 50%, звільнялись від обов'язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі, від грошових податків, від платежів обов'язкового складного страхування строком на 2 роки з часу вселення закерзонців на нове місце[128, арк. 64]. 15 листопада 1947 р. Тернопільський облвиконком прийняв постанову, згідно з якою у 1947-1948 рр. колгоспи звільнялись від перелічених податків у розмірі, що відповідає процентній кількості переселенських господарств у цьому колгоспі[192, арк. 99 - 100; 208, арк. 84].

Після закінчення двох років оподаткування депортованих провадилось на загальноприйнятому рівні[221, арк. 53 - 54]. Тобто ті, що приїхали зимою 1944 р., в 1946 р. вже оподатковувались. А якщо взяти до уваги те, що основним завданням місцевої влади було вчасно "вибивати" податки, то депортованих обклали податком, включаючи й урожай 1946 р.

1946 рік був посушливий у всій Україні, а особливо у східних областях. З гектара ріллі там збирали 2-3 ц зерна. В липні 1946 р. план хлібозаготівель по УРСР збільшили з 340 до 360 млн. пудів. Керівництво республіки після невдалої спроби зменшити хлібозаготівельний план намагалось пом'якшити катастрофу за рахунок західних областей[326, 327 - 328]. Тому при стягуванні податків доходило до справжнього абсурду. Зерно вибивали в будь-кого будь-яким способом. В кінці 1946 р. переселенці Товстенського району Тернопільської області отримували на пунктах "Заготзерно" по кілька центнерів пшениці у відповідності з своїми евакуаційними документами. На думку місцевих чиновників, цим зерном можна було непогано підігнати показники по держпоставках. Тому селян змусили здати отримане зерно на цей же ж пункт "Заготзерно" за сміхотворними державними цінами (в зв'язку з голодом ринкові ціни були набагато вищими). Обурені селяни звернулись по допомогу до адвоката Кротова, який направив подання Товстенському райпрокурору. Останній апелював до обласного прокурора Тищенка. Облвиконком створив спеціальну комісію, що розслідувала даний інцидент. Після тривалої роботи було встановлено, що "незаконного вилучення зерна з переселенців із Польщі в 1946 р. в Товстенському районі не було. При розрахунках з переселенцями окремі переселенці при отриманні з пунктів "Заготзерно" зерна на добровільних основах частину виданого їм зерна здавали на пункт "Заготзерно", за яке отримали своєчасну оплату грішми". Як результат ограбовані селяни були змушені не тільки забути про за безцінь відібране зерно, але й виплатити за послуги 840 крб. адвокату Кротову[188, арк. 4]. Ймовірно, ця сума перевищувала їх "заробіток" від продажу зерна державі. Окрім того, після отриманого прочухана районне керівництво навряд чи краще почало ставитись до переселенців. Даний випадок наочно доводить, що вирішення переселенських проблем аж ніяк не було пріоритетним завданням держави.

Згідно постанови №808 РНК СРСР від 30 квітня 1944 р. та постанови РНК УРСР №865 від 24 липня цього ж року встановлювалися такі норми оподатковуваного прибутку: 900 крб. - за гектар ріллі, 4000 - за 1 га садка, 1350 - за корову, 1000 - за коня, 500 - за вола, бика, 100 - за рамковий вулик.[111, арк. 119]. Розмір податку визначався за співвідношенням, поданим у Додатку В (Табл. В.1).

До цього ще слід додати ставку військового податку розміром від 170 до 240 крб. на душу[119, арк. 6]. А також обов'язкові страхові платежі, військові позики та інші численні прямі й непрямі податки, обов'язкові здачі державі зернових та інших продуктів. Військовий податок населення західних областей сплачувало у 1944 - 1945 рр., проте його сума навіть перебільшувала сільськогосподарський податок. Наприклад, у Тернопільській області в 1945 р. сільськогосподарського податку було стягнуто 11,191 млн. крб., а військового - 11,288 млн.[165, арк. 42 - 45].

Окремо слід згадати обов'язкові поставки державі зернових одноосібними господарствами. Відповідно до постанови РМ СРСР №2449 від 7 липня 1947 р. "Про порайонні річні норми обов'язкових поставок зерна державі колгоспами і одноосібними селянськими господарствами по Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській, Тернопільській, Чернівецькій, Ізмаїльській і Закарпатській областях" в Тернопільській області селяни здавали таку кількість зерна (пшениці, жита, гречки, бобових):

при площі ріллі до 2 га - 100-155 кг/га;

при площі ріллі 2-5 га - 180-250 кг/га;

при площі ріллі більше 5 га - 280-370 кг/га[200, арк. 26 - 28].

В інших областях ця кількість варіювалась в залежності від кліматичних умов та якості ґрунтів.

Таким чином на господарство з 5-7 га землі, 0,5 га садка (куди нерідко зараховувалось обсаджене деревами подвір'я), коровою, парою коней та десятком вуликів сплачувало 6-7 тисяч крб. тільки прямого сільськогосподарського податку в рік. Господарювати при такому податковому пресі було нереально.

На колгоспників сума податку знижувалась на 25% у відповідності до постанов РНК СРСР та УРСР в квітні 1944 р.[111, арк. 119 - 120].

Згідно із постановою РМ УРСР від 23 серпня 1947 р. №1391 оподатковуваний дохід від сільськогосподарських джерел визначали за середніми нормами дохідності, поданими автором у Додатку В (Табл. В. 2) [198, арк. 8 - 12]. Податок тепер визначався за співвідношенням поданим в Додатку В (Табл. В.3) [198, арк. 8 - 12].

Оподаткування куркульських господарств йшло за цією ж системою, проте при доході до 10 000 крб. податок зростав на 50%, понад 10 000 крб. - на 75%, понад 15 000 крб. - на 100%. Якщо ж взяти до уваги, що попасти в куркулі можна було лише за наявність кінної молотарки чи жатки, використання найманої праці як відробітку за худобу чи зерно, то в цю категорію нерідко попадали й переселенці[202, арк. 4].

Для стимулювання вступу людей в колгоспи постановою РМ УРСР від 17 серпня 1947 р. ставка податку на членів сільськогосподарських артілей знижувалась на 50%. При вступі в колгосп землі й худобу, передану в колективну власність, звільняли від оподаткування. Прибутки колгоспників від овець, кіз і свиней теж не підлягали оподаткуванню[198, арк. 8 - 12]. Бажання хоча б частково звільнитись від податкового пресу було однією з основних причин вступу людей в колгоспи.

Для перетворення жителів чужої країни у слухняних і вдячних радянських громадян було передбачено ряд заходів не тільки матеріального характеру (наділення майном, житлом та ін.), а й духовного, ідеологічного плану. Агітаційна робота партійними органами мала б проводитись на належному рівні. Система освіти в СРСР ще з тридцятих була заідеологізована до краю, а тому теж могла бути використана для впливу на депортованих. Крім свого прямого завдання навчальні заклади в СРСР завжди були рупором державної ідеології, тому турбота про освіту закерзонців була не зовсім безкорислива: випускники шкіл мали стати активними будівниками нового ладу. Багато переселенців були неписьменними, тож постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У № 1620-118 зобов'язувала від 3 до 15 жовтня 1945 р. провести перепис дітей для охоплення їх навчанням. До 1 листопада цього ж року місцеві органи влади були зобов`язані зробити перепис неписьменного дорослого населення і запровадити його освіту; додатково видати для переселенців 410 000 шкільних підручників; ввести в дію курси трактористів, бригадирів, ветфельдшерів, садівників та бджолярів[214, арк. 118]. Проте з цілого ряду причин ідеологічна частина постанови ще надовго залишалась декларацією. Прикладом може бути Тернопільська область, де за станом на 5 січня 1946 р. не провадився жодний облік школярів та неграмотного населення. Відповідно до постанови №24 Тернопільського облвиконкому така робота тільки розпочиналась[139, арк. 98]. У Львівській області на 20 травня 1946 р. було взято на облік 4890 школярів, проте вчилося з них тільки 4300[94, арк. 40].

Схожою була ситуація і в східних областях. На січень 1946 р. у Кіровоградській області облік дітей шкільного віку та неграмотного дорослого населення серед переселенців не вівся взагалі[11, арк. 30]. На початок квітня 1946 р. в Одеській області не навчалось 139 дітей шкільного віку, у Херсонській - 90[20, арк. 37]. Проте до цих даних слід відноситись досить обережно. У довідці “Про хід виконання Постанови РМ УРСР і ЦК КП(б)У від 22 серпня 1946 р. “Про стан господарсько-побутового влаштування евакуйованого з Польщі в УРСР українського населення” прямо вказувалось, що інформації, надані в РМ раніше, є неправдивими. В Херсонській області навчалось лише 324 з 591 дитини (55%), а Одеський відділ народної освіти подібного обліку не провадив взагалі[21, арк. 52]. Та й яке могло бути навчання, якщо дітям часто не було що їсти, де жити, у що вдягнутись. Зимою в школу просто не ходили, бо часто на сім`ю була 1-2 пари чобіт, як у часи кріпацтва. Зокрема це було характерно для Сталінської області[32, арк. 74].

Не кращий був стан справ і з освітою дорослих. Дорослого неграмотного населення у Дніпропетровській області на облік було взято 960 чоловік, а навчалось 669, у Запорізькій області з 800 чоловік навчалось 575[20, арк. 37].

Саме завдання про охоплення всіх неграмотних закерзонців та їх дітей навчанням було нереальним. В середині 1945 р. в Тернопільській області всього налічувалось 4138 педагогів. З 3117 вчителів, які працювали в початкових класах, лише 16 чол. мали вищу освіту, а 65% взагалі не мали права займатись педагогічною діяльністю. В 5-7 класах працювало 928 вчителів. З них лише 62 мали вищу освіту, а 40% взагалі не мали права займатись педагогічною діяльністю через відсутність відповідної освіти. В 8-10 класах працювало лише 93 вчителі[116, арк. 91]. У Львівській області на кінець 1944 р. було 3764 вчителі, з яких вищу освіту мали 635 чоловік[84, арк. 69]. Тобто різка нестача педагогічних працівників відчувалась і для місцевого населення. Тому й не дивно що діти депортованих могли по кілька років не вчитися. здобуття повної середньої освіти було дуже проблематичним не тільки через відсутність кадрових освітян, а й через те, що навчання в старших класах було платним і далеко не кожна переселенська сім'я могла дозволити собі таку розкіш.

Виконкомам облрад і райрад, обкомам і райкомам КП(б)У вищезгадана постанова №1620-118 рекомендувала "сміливіше висувати з числа активних і тих, які виправдали себе в роботі переселенців на керівну роботу в колгоспах - головами колгоспів, заступниками голів, бригадирами, ланковими, а також на керівну роботу в органах радянської влади"[214, арк. 118]. Але й ця частина постанови, що мала б зробити переселенців вірними радянській владі та до кінця адаптувати їх в нових умовах, виконувалась не надто активно. На 5 липня 1946 р. переселенці в Тернопільській області перебували на таких керівних посадах:

голови земельних спілок -103;

голови сільрад - 42;

секретарі сільрад - 61;

заввіділами райрад - 26 чол.[184, арк. 2].

На квітень 1946 р. в Херсонській області з 2695 розміщених у колгоспах родин 27 чол. були висунуті в члени правлінь, 49 стали бригадирами, 62 - ланковими і жоден не став завфермою[20, арк. 34].

У Ворошиловградській області з 1380 родин було розселено в колгоспах. З них на керівну роботу висунуто лише 18 чоловік:

бригадирами - 4 чоловік;

ланковими - 13 чоловік;

секретар сільради - 1 чоловік[20, арк. 34].

По Винниківському районі Львівської області, де за станом на 1 травня 1946 р. проживало 2038 родин (10018 чол.), на керівних посадах працювало лише 48 переселенців. З них - 1 голова міськради, 10 голів сільрад, 11 секретарів, 9 голів земельних громад[92, арк. 33].

На кінець 1947 р. проблему так і не вирішили - в усіх східних та південних областях проживало 5478 сімей (20718 чоловік). З них на керівних посадах перебували лише 274 особи. У Західній Україні ситуація була набагато гіршою. В 98314 зареєстрованих за місцем проживання сім'ях налічувалось 408185 чоловік. З цих сотень тисяч людей керівні посади отримали 573. Зрозуміло, що не всі закерзонці мали хорошу освіту, не всі встигли проявити себе. Але від початку депортації минуло вже більше трьох років, а кількість висунутих у керівництво людей була мінімальною[36, арк. 20; 36, арк. 31 - 32].

Задля соціального забезпечення органи радянської влади постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. було зобов`язано зробити перепис пенсіонерів, інвалідів та багатодітних з метою надання їм пільг та урядових нагород[214, арк. 119]. Слід зробити зауваження, що пенсій для колгоспників тоді не було. Призначались вони лише інвалідам, родинам загиблих червоноармійців та багатодітним матерям. Відповідно до постанови Тернопільської облради від 28 жовтня 1945 р. завідувачу Облдержзабезу пропонувалось до 10 листопада цього ж року виявити всіх переселенців вищезгаданих категорій та здійснювати їх пенсійне забезпечення відповідно до чинного законодавства[135, арк. 3]. Тогочасні пільги були до смішного мізерними й часто зводились до вручення в день Жовтневої революції кількох метрів тканини чи торбини борошна. Та й те виконувалось далеко не завжди, досить часто в областях був відсутній облік інвалідів та пенсіонерів. За станом на 1 квітня 1946 р. у Харківській області облік інвалідів не провадився взагалі[20, арк. 38 - 39].

Щодо нагород, то практично на сто відсотків це були медалі "Мати-героїня", ордени "Материнська слава" та грамоти багатодітним, яких серед переселенців було дуже багато. Проте станом на 5 січня 1946 р. в Заліщицькому, Товстенському та Чортківському районах Тернопільської області не було взято на облік жодної багатодітної жінки. Відповідно й жодна не отримувала державної допомоги. В Копичинецькому районі становище було трохи кращим: 22 матері отримали 33 540 крб.[139, арк. 97]. Загалом на 5 липня 1946 р. було виявлено і представлено до нагород лише 152 багатодітні матері, 40 з яких отримали нагороди[184, арк. 2]. У Сталінській області на облік було взято 166 багатодітних матерів, 84 з яких були представлені до нагороди, в Херсонській нагородити мали 17 з 49 багатодітних матерів[20, арк. 38 - 39].

У Львівській області 80 багатодітним матерям надали 105900 крб. безповоротної допомоги тобто в середньому 1323 крб. на одну матір. В цінах тих часів це була мізерна сума. Одинадцяти матерям дали державні нагороди[87, арк. 47 -50].

Загалом до кінця 1947 р. облік був проведений у 14 областях УРСР, де виявили 2294 багатодітні сім'ї. Ця кількість не може бути справжньою, оскільки серед депортованих багатодітність була традиційною[36, арк. 30].

А для створення відповідної звітності перед республіканським керівництвом обиралось кілька "кращих" матерів, яким виділялись суми значно більші від звичайних. Прізвища таких матерів фігурували в газетних статтях, які демонстрували опіку радянського керівництва над депортованими. Наприклад, спеціальною постановою виконкому Тернопільської області №1518 від 27 грудня 1946 р. переселенці Решетило Антоніні із села Гримайлів однойменного району виділялась одноразова допомога в сумі 6000 крб., як такій, що має 8 дітей та нагороджена орденом "Материнська слава" ІІ ступеня[176, арк. 82]. Проте таких щасливців було дуже й дуже небагато.

Тим матерям, яким найбільше пощастило - призначалась пенсія на 2 - 3 роки в розмірі 100 -120 крб. на місяць[133, арк. 3]. Матерям, що мали 8-10 дітей видавали дещо більшу пенсію - 200-250 крб. на місяць[177, арк. 27 - 29]. Дана сума на ті часи була мізерною. Дитячі туфлі коштували в державному магазині 200 крб.[115, арк. 75]. В Одеській області пенсію на кінець 1947 р. отримували 92 багатодітні матері із 122 врахованих, в Сталінській - 54 з 76, у Рівненській - 272 з 300[36, арк. 30].

Згідно урядових інструкцій мала вестись широка пропагандистська роботу серед молоді та дорослого населення. Проте досить часто така робота не проводилась, про що свідчать ряд постанов облвиконкому, що наказували активізувати цю роботу[129, арк. 56]. В Тернопільській області райкомами КП(б)У станом на 25 травня 1946 р. виділено 1350 агітаторів та найбільш підготованих людей, що мали займатись ідейним перевихованням депортованих[236, 318]. Окрім цього для нашої області додатково виділялось 2 000 загальнодержавних газет, велика кількість обласної преси. Переселенців зобов'язали передплатити 5000 обласних газет "Вільне життя"[130, арк. 42]. Планували організувати 2 пересувні кінотеатри, що мали своїм завданням провадити агітаційну роботу серед переселенців. З аналогічною метою створювались і спеціальні культбригади. Спеціально для закерзонців планувалось заснувати 25 бібліотек[130, арк. 42].

У Ворошиловградській області політмасова робота серед переселенців проводилась регулярно лише в період підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР, а після їх проведення така діяльність значно ослабла. Ліміти на обласні, республіканські та союзні газети переселенцям виділили, проте використані вони не були, оскільки люди просто не мали грошей для їх придбання[236, 309]. Недостатня політмасова робота у Дніпропетровській, Запорізькій та інших областях відзначалась рядом державних постанов. Розгорнута агітаційна робота часто замінювалась жорстким адмініструванням чи втручанням міліції й працівників НКВС. Тому виїжджали люди на захід при першій можливості[236, 318].

Газети, від центральних до районних, отримали завдання популяризувати передовиків виробництва з-поміж переселенців. Таке ж завдання ставилось і перед облрадіокомітетами[214, арк. 130]. Як свідчить лист керуючого Управлінням при РНК УРСР по справах евакуації та розселення українського і польського населення І.Русецького до керівника групи розселення при виконкомі Тернопільської обласної ради А.Шерстюка, така популяризація практично не провадилась, як не організовувалось і вдячних листів переселенців на ім`я уряду УРСР[225, арк. 2]. Маються на увазі листи, в яких люди мали висловлювати глибоку подяку керівництву республіки за турботу про них. Шляхом публікації таких листів у центральній пресі планувалось продемонструвати всьому світові необхідність та "гуманізм" переселенчих акцій[225, арк. 2].