Депортація українців з Польщі в УРСР у 1944 – 1946 рр. та їх соціально-економічна адаптація

Грабежі та вбивства українців Польщі набули такого поширення, що в уряд УРСР почали надходити телеграми від керівників прикордонних областей із вимогами припинити це варварство. Телеграму на ім'я Хрущова, де перелічені ці та маса інших злочинів, підписали начальник прикордонних військ НКВС Українського округу генерал-лейтенант Бурмак та секретар Львівського обкому партії Грушецький[57, арк. 16 - 17].

Спираючись на радянські та польські джерела, ми робимо ті ж висновки, яких дійшов Є. Місило: "Нищення української людності, що сталось в кількох десятках місцевостей Бжозовського, Холмського, Грубешівського, Любачівського, Перемиського, Сяноцького і Томашівського повітів, у вирішальній мірі вплинула на зріст лічби тих, хто зголосився на виїзд з Польщі"[398, 11].

Польські історики Г.Мотика і Р.Внук пояснюють такий сплеск українофобії поляків цілим рядом причин. По-перше, в післявоєнній Польщі бандитизм та збройний грабіж були дуже поширеними явищами. На теренах, мішаних з етнічної точки зору, жертвами нападів ставали, як правило, люди іншої національності. Все це прикривалось патріотичними лозунгами при мовчазній згоді або й підтримці родаків. По-друге, в значній мірі кров українців лежала на руках комуністичних спецслужб, підрозділи яких маскувались під АК чи УПА, щоб терором прискорити виселення або викликати відплатні акції потерпілої сторони[400, 124 - 125].

Завдяки активному втручанню УПА цей терор вдалось дещо пом'якшити. В квітні-травні 1945 року між УПА та АК тривали активні переговори, наслідком яких стало укладення своєрідної мирової угоди, згідно з якою припинявся взаємний терор проти цивільної людності. Сторони зобов'язувались ділитись розвідінфоромацією, спільно боротись проти кримінальних банд, що однаково грабували як українські, так і польські села. Ця угода торкалась ряшівської, перемиської та інших прилеглих до кордону земель[401, 44 - 47]. В Ярославському, Білгорайському та Томашівському повітах були визначені “демаркаційні лінії впливів” поміж українським та польським підпіллям[356, 318 - 319]. Більше того, була досягнута домовленість про спільну протидію УПА й АК переселенчим акціям[230, 508]. 27 травня 1945 р. у спільній акції на села Варяж та Хоробрів, взяли участь відділи УПА й АК[400, 90 - 92; 400, 171 - 172]. Покращилось також відношення МО до українського населення. В 1945-1946 рр. більшість відділків МО толерували українців і били лише в присутності НКВС[400, 94]. Отже, основна причина, через яку люди покидали отчий край була усунута.

Восени перемир'я між двома підпільними формаціями через ряд факторів було зірвано. По-перше, поступова демобілізація бойових підрозділів WiN робила співпрацю досить односторонньою. По-друге, прибуття трьох дивізій ВП в українські села викликало неминучі збройні конфлікти з УПА. І хоча українські повстанці старались палити лише покинуте майно українців, а в боях оминати цивільну польську людність, проте це знову підвищило рівень польської українофобії. Останньою, але мабуть найважливішою причиною зриву перемир'я була діяльність радянських спецслужб. Документи свідчать про впровадження в лави УПА та АК добре законспірованих агентів, які могли навіть вбивати радянських солдат. Єдиним їх завданням було не допустити порозуміння рухів опору обох народів[400, 130 - 131].

Проте, як зазначають документи ОУН, восени 1945 р. антиукраїнський терор АК помітно ослаб. В цілому ряді місцевостей аківське підпілля протидіяло виселенчим акціям та допомагало українцям[400, 94 - 95]. Польське населення почало більш прихильно ставитись до українців, навіть допомагало їм переховуватись під час облав ВП. Зменшення рівня антиукраїнської діяльності АК пояснюється не тільки укладеним між АК та УПА навесні 1945 р. перемир'ям. Наприкінці цього ж року арештований комендант Центральної округи WiN "Радослав" видав наказ про вихід з підпілля і зголошення зі зброєю, майном та архівами до УБП (Управління публічної безпеки). Новим комуністичним режимом це було використано для пропаганди масового зголошення з повинною членів підпілля. Це був початок агонії. Повну та остаточну капітуляцію підпілля підготував на зламі 1945-1946 рр. його керівник Жепецький, а згодом і все головне командування WiN, які на розроблених у Москві варшавських судових процесах поливали брудом рядових підпільників та виказували всі можливі таємниці. "Чи міг втриматися в обличчі цього морального заломлення рядовий член підпілля, коли так поступали його провідники, коли колишній "аківський прем'єр" Міколайчик і головний комендант ВІНу Жепецький називали його бандитом? Наступала, отже, масова ганебна капітуляція, звана "уявнєнєм" - так охарактеризував крах польського руху опору підпільний оунівський автор[286, 90 - 91]. Починаючи з цього часу всі антиукраїнські вчинки на території Польщі ми можемо зараховувати на рахунок або польських офіційних властей або самовільних дій окремих елементів тодішнього досить шовіністично налаштованого польського суспільства. Слід зазначити, що досить часто польські банди грабували не лише українців, а й поляків[236, 189; 236, 197].

В квітні 1946 р. дійшло до чергової серії переговорів між українським та польським підпіллям. Завдяки розвідданим WiN, офіцери якої перехопили паролі ВП та особисто були провідниками підрозділів УПА під час штурму, повстанці 6 квітня оволоділи містечком Вербковиця, гарнізон якого брав активну участь в депортації української людності. 27 травня цього ж року 300 бійців УПА та 150 - WiN штурмом оволоділи м. Грубешів. Завдяки впливу WiN стаціонуючий в місті полк ВП не прийняв жодної участі в бою. Відомі випадки, коли поранених бійців УПА лікували польські лікарі. Подальша співпраця була припинена через категоричну заборону польського еміграційного уряду, який противився порозумінню підпілля двох народів. Згідно наказу лондонського керівництва частини WiN підлягали негайному розпуску[401, 48 - 49; 400, 155 - 171].

Все сказане про польське підпілля стосувалось насамперед такої формації як АК - WiN. Інші частини польського підпільного руху (наприклад NSZ - Народні збройні сили) не співробітничали з УПА, а деколи і докладали певних зусиль щоб зірвати вже укладене перемир'я. Ставлення їх до українського населення було негативним, а терор тільки сприяв прискоренню виселення. Так 6 червня 1946 р. підрозділ NSZ спалив село Верховини й замордував близько 200 українців[400, 147].

Залишки польського підпілля в деякій мірі старались вплинути на солдат, що проводили операції виселення. Зокрема батальйон ВП, що стаціонував у Грубешеві, не чинив таких звірств, якими могли “похвалитись” інші підрозділи[400, 96]. Деякі офіцери ВП, вважаючи, що завершення переселення українців унеможливить повернення полякам втрачених теренів Західної України, прямо агітували селян не піддаватись радянській пропаганді та не виїжджати в СРСР[400, 136 - 137].

Зустрічались й інші випадки. Так у звітах УПА за 1946 рік засвідчено, що хоча офіційні відносини поміж WiN та УПА були дуже приязними, однак WiN на Підляшші, де серед поляків мала вирішальний вплив, не змогла стримати протиукраїнського терору банд. Більше того, численні підрозділи польського підпілля масово брали участь в грабежах українців під маскою звичайних злочинних банд. Хоча тут же наголошувалось, що в багатьох місцевостях представники WiN застосовували усі можливі способи, щоб зупинити грабіж українців[400, 120 - 121].

Ставлення польської людності до переселення українців було різним в кожній місцевості і в кожний окремо взятий відрізок часу. Попри численні випадки грабежу і насильства, що мали місце на Закерзонні, більшість поляків завжди однаково позитивно ставилось до українців. Пояснюється це як виявом простих людських норм співжиття, так і страхом перед відплатними акціями УПА, підрозділи якої неодноразово палили польські села, що особливо активно проявили себе в грабунках українців. УПА користувалась деяким впливом серед польського населення, яке було готовим співпрацювати із повстанцями у боротьбі проти радянської влади[53, арк. 105]. Доброзичливо і по-добросусідськи ставились до українців поляки, що проживали здебільшого в українських селах. В даному випадку вирішальний вплив мали дії ВП, що при виселенні однаково грабувало як українські, так і польські хати. Траплялись навіть випадки, що польських селян урядові солдати навіть били за проживання в українських селах, мовляв, раз бандерівці вас не знищили, отже ви з ними співпрацюєте. Проте чим далі на захід, тим більш ворожим було відношення цивільного польського населення до українців[400, 135 - 136].

Водночас не можна однозначно трактувати ставлення польського населення тільки як вороже. Неправильним також є твердження, що всі поляки грабували українців та будь-якими способами старались виселити їх із Польщі. В с. Сверщів Холмського повіту місцеві поляки вмовляли українців не переселятись в УРСР, гарантуючи повну їх недоторканість[236, 136]. Причиною цього були як родинні зв'язки, так і приязне, сусідське ставлення людей, що хотіли жити поруч із своїми односельцями, а не чекати невідомо кого з-за Бугу, навіть якщо це такі ж поляки, як і вони самі. В ряді сіл траплялось, що представники польської нації говорили українською мовою частіше, ніж рідною.

Слід відзначити і ставлення до процесу депортації українського православного та греко-католицького духовенства, вплив якого серед суспільства був небуденним. 12 жовтня 1944 р. в селі Гостівка Грубешівського повіту відбулись збори православного духовенства, яке щодо переселення прийняло таке рішення: "Холмська губернія була організована Росією як територія православного населення, і тому ми всі помремо, але з своєї землі нікуди не поїдемо." Невдовзі під тиском Грубешівського військового коменданта духовенство погодилось переселитись, але тільки цілими парафіями[236, 130]. Як повідомлялось у інформаційному листку політуправління Першого Українського фронту в грудні 1944 р., холмський православний владика не тільки схвалював переселення, а й обіцяв нагородити золотими хрестами тих священиків, чиї парафії швидко й організовано переселяться в УРСР[230, 338].

Зрозуміло, що вирішальну роль у такій зміні рішення церковної верхівки щодо переселення зіграв грубий тиск радянської адміністрації, проте не останню роль мало й однозначно вороже ставлення католицької церкви до православних. З 1922 по 1939 рр. було знищено 217 православних святинь та 194 переобладнано під костели. Все це діялось при мовчазній згоді тодішнього Папи Римського Пія ХІ[344, 220 - 224]. Точної інформації про те, що церква як така в УРСР майже ліквідована, духівництво не мало - тому й досить швидко погодилось на переїзд в середовище одновірців. Радянські джерела пояснюють таку поступливість ієрархів колишньою належністю православних єпархій Закерзоння до Російської імперії [230, 402].

Набагато більший опір переселенню чинило греко-католицьке духовенство. Наприклад, священик села Лукове Віктор Кучмило відкрито вмовляв селян не виїжджати. На його думку, переселятись могли лише ті, кому на рідній землі вже нічого було втрачати. Українці й поляки, вважав о. Віктор, повинні підтримувати виключно лондонський еміграційний уряд і не підкорятись наказам нелегітимного ПКНВ[46, арк. 177; 80, арк. 10 - 11].

Тиск польської католицької церкви на греко-католицьку був слабший, якщо порівнювати із православною. Та й залишати храми, монастирі, бібліотеки та інше майно, надбане на протязі майже чотирьох останніх століть в обмін на примарні обіцянки радянських чиновників було не надто легковажно. Більше того, УГКЦ у Польщі підтримувала сталі зв'язки із ОУН-УПА й разом з ними виступала активним противником депортації українців із їх батьківських земель. Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський прямо звинувачувався у зв'язках з українським підпіллям та агітації серед духовенства проти виїзду. Оо. Куньковського та Копистянського, священиків сіл Вапівці та Вільшане, він пообіцяв позбавити сану, якщо вони погодяться покинути відведені їм парафії та виїхати[48, 206]. Деякі священики прямо відмовлялись переїжджати в СРСР, оскільки їм заборонив перемишльський єпископ. Інші погоджувались виїхати тільки тоді, коли виїде вся їх парафія[230, 338].

Нової сили набрали репресії проти церкви, коли активну участь у депортації українців почало брати польське військо. Так у грудні 1945 р. монастир біля села Дев'ятир було пограбовано, цінні речі забрано, а все решта поруйновано[242, 302 - 303]. Схожою була доля й багатьох інших святинь столітньої давності.

Загалом і греко-католицьке, і православне духовенство чекала та сама доля, що й усіх українців Польщі. В 1944-1946 рр. загинуло 30 духовних осіб обох конфесій. Частину кліру було арештовано й засуджено на термін від 4 до 10 років ув'язнення. Решта (близько 300 греко-католицьких священиків, а також православне духівництво і члени консисторії Автокефальної православної церкви з Холма) була практично стовідсотково депортована в УРСР[309, 41 - 53; 308, 19 - 23]. 26 червня 1946 р., вже після припинення чинності угоди про депортацію, в Перемишлі поляки арештували й передали органам НКВС єпископа Йосафата Коциловського, єпископа-помічника Григорія Лакоту та кількох членів Перемиської греко-католицької капітули[244, 17].

Римо-католицька церква перебувала в стороні від депортаційних процесів. Польські церковники, бачачи нехіть українського населення до виїзду, пропонували вихід з положення, який цілком законно дозволяв залишитись на отчій землі - перехід на католицизм. В такому випадку людям пропонувались деякі пільги при оподаткуванні, відстрочка призову до армії, надавалась недоступне раніше місце працевлаштування та ін. Зміну віросповідання жителі Закерзоння розглядали інколи як більш прийнятну дію, ніж переїзд в УРСР. Особливого розмаху набрало це явище у Перемиському та Ярославському повітах. Староста Перемиського повіту Войцеховський з цією метою розсилав спеціальних представників по селах. Аналогічні випадки були й у інших повітах[230, 402 - 406].

Для зменшення кількості “новонавернутих” ПКНВ прийняв 2 січня 1945 р. відповідну інструкцію, в якій зазначалось, що зміна віровизнання та національності, здійснена після 9 вересня 1944 р., не є чинною[242, 74 - 75]. Такий вихід був для українців досить ризикованим, оскільки УПА боролась проти цього досить жорстко[400, 118 - 119].

Загалом польське духівництво ставилось до таких “новонавернутих” католиків досить терпимо. Одні видавали фальшиві посвідки щоб допомогти людям, поставленим у безвихідне становище. Інші старались використати момент і спробувати фактично, а не тільки формально прив'язати українців до католицизму. Були й такі, які користались становищем для власної наживи. Так пробощ парафії Воля Верещинська видавав католицькі метрики за 2000-5000 злотих з однієї особи.

Сам процес переселення із Польщі в УРСР передбачав, окрім психологічного моменту (людям треба було відірватись від тієї землі, де споконвіку проживали їхні предки), ще й суто технічний аспект: необхідно було завантажити найнеобхідніші речі на автомобільний чи гужовий транспорт, довезти їх на залізничну станцію, дочекатись поїзда, який мав би перевезти їх в УРСР до місця нового поселення. Організація цієї роботи лягала на польський і радянський уряди як безпосередніх виконавців депортації. Точне виконання міжурядових угод дозволило б провести депортацію з мінімальними для людей психологічними та матеріальними збитками. В реальності ж виявилось, що обидва уряди дуже формально поставились до виконання своїх зобов'язань.

Катастрофічне становище склалось з транспортними засобами для перевезення з місця проживання на залізничну станцію, відстань до якої нерідко складала 60-70 кілометрів. Своїх коней чи волів мала далеко не кожна сім'я ще до 1939 р. А під час воєнного лихоліття тяглову худобу реквізували як вермахт, так і Червона Армія чи Військо Польське. Нерідко реквізиції провадили відділи АК, новоствореної міліції, дезертири з діючої армії чи просто злочинці. Тому своїх коней не вистачало, а радянська сторона переселенців автотранспортом не забезпечувала.

Допомогти переселенцям транспортом для перевезення майна мало польське населення. Не зважаючи на відповідний наказ Міністерства Громадської Адміністрації Люблінському та Ряшівському воєводам, ця робота так і не була як слід налагоджена. В березні 1945 р. по Білгорайському повіту місцеві поляки надавали в розпорядження властей в середньому 30 підвід на день замість 337, в Володавському - 105 з 343, Сяноцькому - 60 з 432[58, арк. 20].

Під час пересування колон депортованих з села до залізничної станції дуже часто траплялись випадки нападу різноманітних банд. Тому державними органами було прийнято рішення про супроводження кожної групи депортованих військовими в кількості 15 червоноармійців[236, 138]. Оскільки часто колони ніхто не охороняв, то селяни всіляко намагались уникнути цієї небезпечної мандрівки.

Становище переселенців на станціях завантаження було жахливим. Не було забезпечення санвузлами, похідними кухнями, питною водою та всім іншим, що мало б там бути. Частою була відсутність медичного забезпечення депортованих. Все це змушувало тих, хто записався на переселення і, все таки, приїхав на станцію, пробувати повернутись додому. Селяни звинувачували членів переселенських комісій в обмані та створенні умов для голодної смерті тих, що виїжджали. Люди, що розпродали більшість домашнього скарбу, не засіяли на весну поля, просто не мали куди повертатись, а ешелони на схід все не відправлялись. У відчаї вони навіть погрожували вбити активістів переселення[60, арк. 27].

За станом на 5 червня 1945 р. на залізничних станціях Новосанчського повіту більше місяця очікували відправлення сотні людей, для відправки яких було необхідно близько 300 вагонів. Про дотримання будь яких санітарно-гігієнічних норм у цьому таборі під відкритим небом і говорити годі. Проте вони могли хоча б випасати худобу на навколишніх полях чи пробувати вернутись додому по харчі[60, арк. 27]. В набагато гіршому становищі перебували ті, кого, все-таки, встигли завантажити в поїзди і відправити на схід. На станції "Новий Санч" 12 діб чекали відправки вже завантажені потяги. Ще два знаходились на перегоні між станціями "Новий Санч" та "Ясло", де вони перебували більше місяця. Запаси продовольства та фуражу вичерпувались, починався справжній голод, спалахнула епідемія сипного тифу. Серед худоби, замкнутої у перевантажених вагонах, почастішали випадки захворювання на ящур, почався падіж[60, арк. 27].

Переміщення великої кількості людей з майном притягувало значну кількість кримінального елементу. Пограбування переселенців в дорозі набуло масового характеру. Часто жертвами грабунку ставали не тільки валки возів, що курсували між населеними пунктами і станціями завантаження. Документально зафіксовано й грабунки ешелонів з переселенцями. Наприклад, 7 березня 1945 р. на дорозі між селом Телятин Грубешівського повіту і містом Холм бандитами, переодягнутими в форму ВП був зупинений транспортний потяг із українцями с. Телятин. Злочинці забрали 5 корів, 6 возів із майном та 7 чоловік[56 арк. 12].

Станції та ешелони або взагалі не мали охорони, або ж вона була неефективною. Часто охоронці спільно з польськими підпільниками та місцевими жителями грабували зосереджене на станціях майно, вбивали українських селян. В ніч на 27 березня 1945 р. між селами Литовець та Турківка був зупинений поїзд із переселенцями з с. Гвоздків. Бандити забрали більшість майна та худоби в той час як 10 чоловік охорони за наказом командира Скрентовича склали зброю. Промовистим є той факт, що ні до охорони, ні до зброї нападники не торкнулись[73, арк. 54].

Те, що і польська і радянська сторони всіляко пришвидшували хід переселення, ще не означало, що залізниці обох країн під час війни були в стані переправити на схід близько півмільйона людей, разом із їхнім майном та худобою. А до цього ще ж треба додати ті сотні тисяч колишніх громадян СРСР польської та єврейської національностей, що просувалась у західному напрямку. Нездатність залізничної сітки справитись із таким величезним навантаженням гальмувала процес депортації в першу чергу.

Проблеми почались ще на початку першого етапу депортації. Станом на 10 листопада 1944 р. заяви на переселення подали 18289 сімей, що нараховували 69049 чоловік. Для перевезення цих людей та їхнього майна необхідно було 10900 вагонів. Проте в розпорядження переселенських комісій було надано лише 610[236, 137]. Таким чином тисячам людей доводилось тижнями й місяцями чекати на залізничних станціях. Наприклад, на 15 грудня 1944 р. на станції Лісько-Луковиця 270 чоловік кілька тижнів не могли дочекатись поїзда[48, арк. 208].

Ешелони, що подавались під завантаження, як правило не були пристосовані для перевезення людей, тим більше у зимовий час. У вагонах не було нар, пічок для обігріву та приготування їжі, характерною була відсутність будь-якого утеплення. Ешелони дорогою не супроводжували медпрацівники, тож смертність від звичайних хвороб була досить високою. Замерзали й псувались овочі, масово гинула худоба[236, 145 - 146].

Польська залізнична система після переходу лінії фронту перебувала у повному безладі. Наприклад, залізничний відтинок Рава-Руська - Ульгівок обслуговували залізничники Червоної Армії. Після відходу армійських підрозділів польська влада просто відмовились опікуватись цією частиною залізниці. Для відновлення функціонування цієї конче необхідної для переселення українців гілки було необхідно 510 залізничників[67, арк. 139 - 140]. Аналогічним було становище й радянських залізниць. З березня 1945 р. на станціях залізниці Угнів - Володимир Волинський почали накопичуватись українські переселенці. На час відправки їх було більше 4000 сімей[68, арк. 167; 69, арк. 208 - 209]. Рух на цій ділянці було відновлено лише в червні цього ж року[71, арк. 333].

Певна кількість вагонів, що виділялась Наркоматом шляхів сполучення, була лише краплею в морі. Справа в тому, що перевезення евакуйованих не входило в план державних перевезень. Тому керівники доріг надавали вагони на свій власний розсуд, оскільки карали їх лише за невиконання державних планів[230, 427]. Відповідно до наказу наркома шляхів сполучення СРСР генерал-лейтенанта Ковальова з 21 лютого по 20 березня 1945 року в розпорядження Головного вповноваженого уряду УРСР М. Підгорного мали надати 6000 залізничних вагонів, обладнаних для перевезення людей та худоби. Проте надано було лише 2254 вагони. Тому за станом на 1 квітня цього ж року на залізничних станціях очікували завантаження 4110 сімей[65, арк. 32 - 33].

Із часом становище не виправлялось. Через систематичні збої у наданні вагонів радянською залізницею (особливо Львівською та Ковельською дорогами), а також порушення графіків надання ешелонів польською стороною на початку травня 1945 р. на станція завантаження накопичилось більше 10000 сімей (40000 чол.). Більшість з них чекала на переїзд разом із майном та худобою вже 2-3 місяці[66, арк. 137 - 138].

Після того, як люди завантажились у вагони й потяг рушив до польсько-радянського кордону, складалось враження, що всі труднощі вже позаду й варто лише почекати кілька днів до прибуття на місце нового поселення. Проте радянська колія ще з царських часів була ширшою за європейську, тому на спеціальних станціях люди змушені були перевантажуватись ще раз. Тут теж виникали скупчення людей. На станції "Сокаль" Львівської області за станом на 7 травня 1945 р. чекали прибуття ешелонів 1,5 місяці більше 1400 сімей. Евакуйовані розміщувались табором під відкритим небом. Внаслідок нестачі продовольства, незадовільного підвозу питної води та палива для приготування їжі, масового поширення набули хвороби травної системи, а також гострі респіраторні захворювання. Частими були летальні випадки. Щоб хоч якось прохарчуватись, переселенцям доводилось просити милостиню по навколишніх селах. Аналогічним було становище і на станції "Белз", де відправки очікувало більше 1000 сімей. А із сторони Республіки Польща прибували все нові й нові ешелони[63, арк. 55 - 56].

На станції "Хирів" за станом на 2 червня 1945 р. стояло по 20 - 30 діб 17 вже завантажених ешелонів. Проте всі догани республіканського керівництва на правління Львівської залізниці мало допомагали справі. З подачею та перевантаженням вагонів проблеми не тільки не зменшувались, а скоріше накопичувались[59, арк. 26]. На цей час на залізничних станціях очікувало переселення більше 7000 господарств[230, 509]. Проте важко сказати, чи хтось пробував вести ретельний облік велетенським скупченням людей і чи не є дані цифри дуже приблизними.

Ситуація із виділенням вагонів для перевезення депортованих виправилась лише після закінчення війни. Після припинення бойових дій потік стратегічних вантажів на фронти і в зворотному напрямку значно зменшився. Відповідно зросла й кількість вагонів, що їх надавав наркомат шляхів сполучення СРСР для депортації українців. З 1 по 25 червня було виділено 3286 вагонів, що дозволило значно розвантажити всі залізничні станції[230, 532]. З іншого боку це пояснюється суттєвим зменшенням кількості депортованих, що попадала на залізничні станції влітку 1945 р.

Невдовзі після початку масового використання війська для прискорення депортації, залізничні станції знову почали переповнюватися тисячами українських сімей. Проте посадка їх на ешелони затягувалась на тижні й місяці. Це однаковою мірою було характерне для Перемиського, Любачівського, Ярославського та Сяноцького повітів, звідки виселялась основна (для цього етапу) маса людей. Внаслідок того, що в Любачівський повіт подавали в день 45 замість 150 вагонів, на залізничних станціях 20-30 діб чекали відправки понад 2000 українських сімей. Перебої у роботі залізничного транспорту були пов'язані із активністю загонів УПА, які для сповільнення депортації старались вивести із ладу залізничну сітку: масово розбирали колії, висаджували в повітря мости, нищили й палили станції[241, 250 - 251; 242, 250 - 251; 242, 256]. Восени між Любачевом і Рава-Руською було підірвано більшість шосейних та залізничних мостів[77, арк. 288 - 289].

Ще однією причиною погіршення роботи залізничного транспорту було те, що досить значна частина працівників залізниці були за національністю українцями і, відповідно, підлягали депортації. Так у вересні 1945 р. на станції Перемишль працювало 425 українців, яких планували чи не в першу чергу вислати в УРСР. Лише після втручання начальника Львівської залізної дороги їх депортація була затримана до часу, поки на їх місця не прислали польських залізничників[230, 604; 242, 213].

На 20 жовтня цього ж року в Перемиському повіті очікували відправки 4808 українців, а в Кросненському - 1400 або 260 сімей. Для їх відправки було необхідно 120 вагонів, проте виділено лише 12. Люди очікували відправки ще з початку жовтня. Слід зазначити, що стан справ із вивезенням поляків із УРСР був аналогічним. На кінець жовтня 1945 р. на станціях Львівської залізниці відправки чекали 14020 польських сімей[230, 641 - 642; 17, арк. 1 - 3].

Незважаючи на винятково морозну зиму 1945-1946 рр. війська провадили виселення з наростаючими темпами. З вагонами знову виникла проблема і кілька тисяч осіб, вигнаних з домівок на станції в перші дні після відновлення виселенчої акції в січні 1946 р., тижнями чекали відправки. Навесні 1946 р. кількість поданих вагонів збільшилась. На станціях відправки очікували хоч і не менші натовпи людей, як на попередніх етапах, проте час очікування значно скоротився. І хоча 12 червня 1946 р. був відправлений останній офіційний ешелон депортованих, проте висилка тривала, хоч і досить повільно. Радянська сторона більше не вимагала прискорення депортації. Скоріше навпаки - відмовлялась приймати новоприбулих. Кінцевий протокол до угоди 9 вересня 1944 р. в справі переселення української і польської людності був підписаний 6 травня 1946 р.[243, 349 - 350].

Отже, у 1946 р. закінчилась депортація, рівній якої український народ не знав на протязі усієї своєї багатовікової історії. Ще з часів середньовіччя полонізація, русифікація, романізація, мадяризація та інші аналогічні процеси були скоріше типовими, аніж екстраординарними явищами в українській історії. Етнічна територія нації хоч повільно, проте неухильно скорочувалась. Проте такої чітко означеної в часі втрати величезної етнічної території ще не було. Вперше на обширах Холмщини і Підляшшя, Лемківщини і Надсяння почав чисельно переважати польський елемент. І хоча тут проживало ще понад 200 тисяч українців, ці землі втратили своє українське обличчя. Карпати ставали Бещадами, Холм - Хелмом, древній княжий Перемишль перетворювався на Пшемисль.

На протязі всієї депортації проявлялись особливості, характерні для кожного етапу. Проте було кілька тенденцій, які були стабільними для всього процесу.

З ходом депортації все глибше і повніше ігнорувався принцип, що був покладений в основу договору між РНК УРСР та ПКНВ - принцип добровільності. Якщо на першому етапі була хоч невелика частина тих, хто добровільно хотів би покинути батьківщину, то на другому їх було значно менше. На третьому і особливо на четвертому етапі жодної добровільності під час депортації не було і бути не могло.

На протязі всього виселення роль польський підпільних формувань як основної причини, що детермінувала виїзд українців до СРСР постійно зменшувалась. Криваві розправи над всім українським, так характерні для 1944 і початку 1945 рр. у 1946 р. були рідкістю. І навпаки, роль ВП як сили, що прискорювала процес виселення, невпинно зростала. Від нечисленних підрозділів, що мляво пробували протидіяти УПА на початку депортації, на 1946 р. сили ВП в регіоні зросли до трьох дивізій. Тепер тероризували українців вже не підпільні формування, а урядові підрозділи.

Однаково безкомпромісною залишалась позиція УПА, що намагалась перешкодити процесу депортації. Проте якщо повстанці більш-менш успішно протистояли підпільним польським формуванням, то виграти війну із регулярними урядовими підрозділами, що мали відчутну перевагу в чисельності і беззаперечно превалювали за озброєнням - таке завдання було не під силу жодним підпільним формуванням у світі. УПА заявила на весь світ, що українці вміють і можуть захищати свою землю.

Під час всієї депортації населення використовувало будь-які способи для того, щоб залишитись на батьківщині: від втечі в ліси і лавірування поміж облавами - до підкупу чиновників чи переходу в католицизм.

Однаковою залишалась роль урядових кіл УРСР, що вимагали від Польщі максимального прискорення темпів переселення. Радянська сторона заохочувала використання військових підрозділів, що мали змусити селян “добровільно” переселитись в УРСР.

Так само статичною залишалась і позиція західних союзників, що дедалі холодніше ставились до СРСР, проте вперто не помічали процесу депортації такої значної кількості українців. Жодної допомоги, на яку так надіялись бійці УПА й прості українські селяни, надано не було. Недооцінка західними державами українського фактора як у межах Польщі, так і в межах СРСР дозволила Радянському Союзу захопити і тримати у сфері свого впливу значну частину Європи.

Точно визначити загальну кількість виселених в УРСР українців на сучасність практично неможливо, оскільки дані в польських та радянських джерелах не узгоджуються між собою. Так за даними А.Щесняка і В.Щоти за період з 15 жовтня 1944 р. по 31 грудня 1946 р. в СРСР було переселено 122618 родин (488618 осіб)[406, 272]. Посилаючись на польські джерела Є.Пастернак наводить цифру 140880 родин (529925 осіб)[356, 311]. Спираючись на радянські джерела, цей же автор вказує кількість переселених до УРСР з 15 жовтня 1944 р. по серпень 1946 р. - 123156 родин (485764 чол.)[356, 313]. Є.Місило наводить польські документи, відповідно до яких на 5 липня 1946 р. в УРСР було виселено 122631 родина (483499 осіб)[243, 358 - 360]. Сам автор додає, що більше 20 тисяч осіб були просто перегнані військом через р.Сян без будь-якого обліку [243, 8].

В радянських документах, що зберігаються в архівах м.Києва, зокрема в “Заключному звіті Головного уповноваженого Української Радянської Соціалістичної Республіки з евакуації українського населення з території Польщі про виконання Угоди від 9-го вересня 1944 року між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі” вказується, що за станом на 20 листопада 1946 р. в УРСР з Польщі було депортовано 122662 родини або 482880 осіб[236, 231]. У визначенні багатьох параметрів, що стосувались процесу депортації (аналізі кількості виселених, темпів виселення в розбивці по місяцях і по повітах та ін.), цей документ є базовим і підсумковим. Проте інший радянський документ - довідка “Про стан господарського влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в УРСР” за станом на 1 січня 1947 р. в УРСР фіксує 124090 сімей або 488782 особи переселенців[30, арк. 78 - 79]. За місячний термін ніякого суттєвого зрушення в питанні депортації близько 200 тисяч українців Польщі не відбулось. Як вказує Є.Місило, спроби виселення були невдалими, тим більше йшла зима, наближався католицький цикл різдвяних свят. Від офіційного завершення депортації 15 червня 1946 р. до кінця цього року в УРСР депортували близько 2 тисяч українців[400, 14]. А різниця між цифрами наведених вище документів - майже 6 тисяч осіб. Отже котрийсь із цих документів або вони обидва називають неправильні цифри. Якщо ж взяти до уваги, що депортація проходила в умовах війни та післявоєнної руїни, при постійній протидії УПА та пасивному опорі всього населення, під постійним тиском військовиків, що не надто дбали про точний облік виселених, то можна зробити висновок, що точну кількість депортованих в сучасності визначити неможливо і, ймовірно, така можливість не з'явиться в майбутньому.

Півмільйона українців опинились на теренах УРСР - в державі, українськість якої невпинно нівелювалась в спосіб далеко брутальніший, ніж як це було в Польщі; в державі, суспільно-політичний устрій якої був незрозумілий і неприйнятний для людей, що народились хай не в надто прихильній до українців, проте демократичній країні, із притаманними їй свободою слова, друку та ін.; із тісних, проте своїх клаптиків землі селяни потрапили на безкраї чорноземи України, закуті в прокрустові рамки кріпосницької колгоспної системи; здебільшого бідними й пограбованими люди опинились в умовах, коли держава набагато більше обіцяє, ніж робить, проте жорстко вміє придушувати будь-яку непокору. Переселенці побачили голод, репресії. Попереду їх чекали роки розселення та десятиліття соціально-економічної та психологічної адаптації.

РОЗДІЛ 3.

Розселення українців Польщі в УРСР. Переселення їх з південних та східних областей в Західну Україну.

Разом із початком переселення перші ешелони жителів Закерзоння перетнули західний кордон СРСР. До напливу значної кількості української людності урядові чиновники, зокрема працівники НКВС, готувались заздалегідь. Ще 28 серпня 1944 р. наркомом Л. Берія був підписаний наказ про організацію 12 контрольно-пропускних пунктів на українсько-польському кордоні. Також планували створити шість контрольно-фільтраційних таборів, в кожному з яких могло б перебувати до трьох тисяч людей. Охорона їх здійснювалась конвойними частинами військ НКВС. З метою початкової фільтрації депортованих щодо лояльності відносно радянської влади та виявлення "українсько-німецьких націоналістів" на цих пунктах діяли триособові комісії, створені з офіцерів органів безпеки[405, 281].

Після зайняття Червоною Армією країн Східної Європи на територію Української РСР пішов потік репатріантів, тобто колишніх громадян Союзу РСР, які з тих чи інших причин опинились в Європі. Досить часто до цієї категорії зараховували й переселенців із Польщі, яким доводилось проходити перевірку на фільтраційних пунктах НКВС, що нерідко закінчувалась поселенням не в новій батьківщині, а в лісах Печори чи Забайкалля[212, арк. 48 - 49]. Окрім того такі переселенці - "репатрійовані" підлягали військовій службі нарівні з громадянами СРСР і одразу із фільтраційних пунктів відправлялись на фронт[211, арк. 18].

Далеко не зразу було вирахувано кількість тих, що мали "добровільно" переселитись в СРСР. Відповідно до листа Голови РНК Української РСР М.Хрущова Голові РНК СРСР Й.Сталіну від 1 листопада 1944 р. в Польщі нараховували 350 500 українців. Із згаданої кількості в східних областях України мало бути поселено 278 284 закерзонці або 79,4%. З них максимальну кількість планувалось розселити в Дніпропетровській (36 800 або 10,5% від загальної кількості) та Одеській (35 484 або 10,1%) областях. У Західній Україні мали оселити 72 216 чоловік, з них найбільшу кількість людей планували розмістити в Рівненській (26 216 чол. або 7,5% від загальної кількості) та Львівській (17508 чол. або 5%) областях[230, 337].

Дещо пізніше в Польщі нарахували вже 460500 українців. При розселенні основну їх масу теж планували направити на Східну Україну (316 324 чол. або 68,7% від загальної кількості депортованих)[389, 148 - 149]. Дані про плани розселення депортованих з Польщі українців в розрізі областей подано в Додатку Б (Табл. Б. 1) [389, 148 - 149].

Всього в Польщі було взято на облік 497 682 українців (125949 сімей). до липня 1946 р. було евакуйовано 482 880 чол. (122622 сім'ї), тобто 97% від загальної кількості врахованих українців[231, 175].

Сам процес виселення українців із їх споконвічних земель розпочався 1 листопада 1944 р. відправленням першого ешелону з жителями села Стрільці Грубешівського повіту. Ешелон складався з 28 вагонів, що повезли в УРСР перші 78 господарств(290 чол.)[231, 172 - 173].

Відповідно до планів розселення, на початку евакуації основна маса депортованих направлялась у східні області. На 10 грудня 1944 р. в Запорізьку, Одеську, Дніпропетровську, Херсонську та Миколаївську області було відправлено на поселення 81,06 % депортованих або 3121 родина (11735 чол.)[47, арк. 195]. Наприкінці березня 1945 р. у вищезазначені області, а також у Полтавську, Сумську, Сталінську, Кіровоградську, Вінницьку та Харківську області прибуло 93,1% депортованих або 19796 родин (71839 чол.)[62, арк. 132 - 133]. Надалі кількість переселенців, що направлялись у Східну Україну, в процентному відношенні до загальної кількості депортованих з Польщі постійно зменшувалась.

Разом із тим, як кампанія переселення набирала обертів, наростав і потік людей, які змушені були залишити свої домівки та шукати притулок в Україні, яка в часі воєнного лихоліття була не надто гостинною. "Евакуйованих" розселяли по всій території Україні, проте до кінця 1947 року більшість людей оселилась в західній її частині і, зокрема, в Тернопільській області.

Максимальна кількість поселених на Тернопіллі українців Польщі, а також найбільша їх концентрація зробили область певною мірою базовою для дослідження проблем розселення та адаптації депортованих із Закерзоння. З огляду на вищезгадане, а також беручи до уваги те, що Тернопільська область була цілком типовою для західного регіону і умови адаптації переселенців тут були певною мірою характерні для всієї Західної України, характеристика цієї області буде провадитись дещо детальніше[298, 180 - 183; 291, 69 - 74].

Поселення на Тернопіллі близько 40% депортованих є закономірним з огляду на цілий ряд факторів. З однієї сторони, саме Тернопільщина стала місцем оселення тисяч українців Польщі, що були депортовані на схід і втекли від злиднів колгоспної системи та голоду, оскільки була найсхіднішою із приєднаних у 1939-40 рр. областей. Відповідно це була перша область по дорозі на захід, де ще збереглось одноосібне господарство. З іншої сторони, віддаленість від західних кордонів СРСР робила її придатною для поселення закерзонців, яким власті заборонили селитись в 50-ти кілометровій прикордонній смузі. Оскільки з Тернопільської області була відселена максимальна кількість поляків (233 617 чол.), то й кількість вільних житлових приміщень та землі тут була більшою, ніж будь-де на Україні[231, 130]. За станом на 1 квітня 1946 р. тут нараховувалось 24262 хати, залишені поляками, а також 10775 хат, де ніхто не проживав (всього 35037 одиниць). Для порівняння, в наступній за кількістю “зайвих” хат Львівській області було лише 13398 хат[20, арк. 9]. Слід зазначити, що якість ґрунтів області чи на найкраща в західному регіоні - ні Львівська, ні Станіславська, ні Рівненська з нею рівнятись не могли. Прийнятним для урядових чиновників було й те, що по кількості арештованих членів та симпатиків ОУН-УПА область займала аж шосте місце[231, 299]. Всі ці чинники зумовили те, що на Тернопіллі поселилось близько 40% всіх депортованих із Республіки Польща українців.

На 27 листопада 1944 р. сюди було відправлено 230 господарств (880 чол.). На цей час в області вже перебувало 96 переселенських сімей[297, 148]. На 1 грудня в області було 196 сімей (788 чол.) переселенців з Польщі[1, арк. 1 - 3]. Відповідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 15 грудня 1944 р. в Тернопільську область для розселення було спрямовано ще 1298 сімейств (5116 чол.) із Закерзоння. З них 650 сімей (2600 чол.) мало прибути залізницею і 648 сімей (2616 осіб) - гужовим транспортом[210, арк. 5 - 6]. Згідно плану розселення, затвердженого Тернопільським облвиконкомом 15 січня 1945 р., в районах області мали б розселити 1476 сімей переселенців[117, арк. 24 - 26]. 2 лютого в області проживало вже 310 переселенських сімей (1361 чол.)[7, арк. 20 - 21].

Слід зазначити, що радянській звітності не завжди можна безоглядно довіряти. Наприклад, за станом на 27 березня 1945 р. в області, зафіксовано лише 746 переселенських господарств, хоча згідно інших документів їх мало бути понад 1500 [138, арк. 8]. Можна лише гадати, чи це статистичний недолік, чи люди були перевезені не в Тернопільську область, як планувалось, а в якусь іншу. Цілком можливо, що багато з них знову повернулось на свої рідні землі або й загинуло дорогою.

В 1945 р. потік переселенців різко зростає. Згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У №683 від 5 травня в західні області України було спрямовано 30000 сімей евакуйованих з території Закерзоння українців або 110000 чоловік. З шести приєднаних до УРСР у 1939 р. областей (маються на увазі Львівська, Волинська, Дрогобицька, Тернопільська, Рівненська та Станіславська) в Тернопільську попадало найбільше - 15000 сімей(54800 чол.). Дані про план розподілу депортованих по Західній Україні подано в Додатку Б (Табл. Б. 2)[213, арк. 63 - 65].

І за планами і республіканського керівництва, і за реальним станом справ Тернопілля поступово ставало областю, де кількість депортованих була найбільшою. Відповідно до постанови Тернопільського облвиконкому від 25 травня 1945 р. сюди було додатково спрямовано ще 6000 родин переселенців[124, арк. 24 - 25]. 1 вересня тут проживало 5008 сімей переселенців (15231 чол.), що складало 30,7% від запланованої кількості поселених в області[236, 160 - 170]. 29 вересня 1945 р. було прийнято спільну постанову РНК і ЦК КП(б)У “Про додаткове розселення в західних областях УРСР 15446 сімей українського населення, евакуйованого з території Польщі за рахунок зменшення плану в Східній Україні”. Відповідно з нею, на Тернопілля потрапляли 24200 сім'ї (87120 чол.)[6, арк. 10].

Пізніше кількість переселенців зросла. Згідно доповідної записки завідуючого відділом ЦК КП(б)У Варшавського, в Тернопільській області в січні 1946 р. було 14 233 сімей переселенців (60 906 чол.)[231, 14]. Станом на 17 травня 1946 р. в області вже налічувалось 23661 сім'я закерзонців (96417 чол.)[28, арк. 25 - 26]. Згідно довідки "Про господарське влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в Тернопільську область" 5 липня 1946 р. тут нараховувалось 37 697 сімей переселенців (156 981 чол.)[184, арк. 1]. В серпні 1946 р. їх було вже більше 38 тисяч сімей (160 тисяч чол.)[236, 331]. Загалом в Тернопільську область за час переселення в`їхало 41 105 сімей (173 360 осіб), для їх перевезення було використано 16 544 залізничні вагони[278, 231]. Тобто в області було поселено майже 36% від загальної кількості всіх депортованих закерзонців. Для порівняння добавимо, що в усі східні області України було поселено 39720 сімей (149659 чол. або 30,9% від загальної кількості депортованих[36, арк. 19]. До кількості поселених у Тернопільську область ще слід додати тисячі закерзонців, що були виселені на Східну Україну й самовільно перекочували в західні області, в тому числі й у Тернопільську. За станом на 22 серпня 1946 р. тут налічувалось 2269 сімей, що прибули із сходу[210, арк. 1]. Пізніше кількість самовільних мігрантів ще зросла.

Керівництво УРСР мало сумніви щодо лояльності переселенців і взагалі не вірило в те, що радянський "рай" їм сподобається, а тому закерзонці розселялись не по всій Україні. Відповідно до вказівки наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берія, в 50-ти кілометровій прикордонній зоні розселення депортованих з Польщі українців було суворо заборонене. Керівнику відділу Тернопільського виконкому облради по розселенню евакуйованого з Польщі населення, як і керівникам аналогічних відділів у Західній Україні, було надіслане таке розпорядження: "Органами НКВС УРСР ряд районів і населених пунктів Вашої області віднесені до 50-кілометрової прикордонної смуги, розселення в якій евакуйованого з Польщі українського населення заборонено"[210, арк. 8]. Ймовірно, що саме Тернопільської області це розпорядження не стосувалось, оскільки лише край південної частини області входить в цю смугу. Скоріш за все це просто помилка тогочасної бюрократичної машини, оскільки в Тернопільському архіві не вдалось знайти жодного документу, який би забороняв українцям Польщі селитись в південних районах.

Проте дана інструкція безпосередньо стосувалась Дрогобицької, Волинської та Львівської областей. За станом на 10 серпня 1945 р. в прикордонній смузі Волинської області проживало 389 сімей депортованих українців, а в Львівській - 535. Причому люди оселялись не самовільно, а за вказівками райкомів та райвиконкомів, на що останні отримували особисті розпорядження секретарів обкомів та голів облвиконкомів. Відповідно до наказу республіканського керівництва таких людей мали виселити[236, 288]. Дана вказівка створювала суттєві труднощі в житловому облаштуванні депортованих, адже тільки в одній Львівській області з 18510 залишених поляками хат 3160 знаходилось в прикордонній смузі[101, арк. 12].

Рішення про відселення депортованих з прикордоння приймались найвищими ешелонами влади. Ще 21 вересня 1945 р. РНК СРСР прийняв рішення про заборону поселення закерзонців біля кордону. У відповідності з ним РНК УРСР прийняв 22 квітня 1946 р. аналогічне рішення №11/12. Проте облвиконкоми й надалі ігнорували рішення таких високих інстанцій. Мотивувалось це тим, що переселенці вже загосподарились, а для їх переселення немає вільних земельних ділянок та господарських приміщень. На 25 березня 1947 р. із прикордонної смуги були відселені лише частина проживаючих там сімей - 1147. На цей час в забороненій зоні ще проживало 3198 сімей або 11 519 чоловік. З них мешкало:

у Волинській області - 451 сім'я або 1828 чоловік;

у Дрогобицькій області - 1377 сімей або 6671 чоловік;

у Львівській області - 1360 сімей або 3020 чоловік[236, 341].

Оскільки, з однієї сторони, відселити і матеріально влаштувати таку кількість людей було досить важко, а з іншої - це загрожувало зривом сільськогосподарських робіт у згаданих областях, то відповідно із вказівками МВС СРСР від 23 липня 1947 р. тим депортованим, які були матеріально влаштовані, займались суспільно корисною працею та нічим себе не скомпрометували, було дозволено залишитись в прикордонній смузі. Новому переселенню підлягали лише ті, яких запідозрили у зв'язках із національним підпільним рухом[236, 346 - 347]. До 1 жовтня цього ж року неблагонадійних переселенців планували депортувати із забороненої території, а всі решта мали одержати радянські паспорти[231, 279 - 280].

На початку переселення більшість закерзонців висловлювали бажання поселитись у Східній Україні. Люди їхали в саме в східну Україну, оскільки домінуючим фактором у питанні вирішення нового місця поселення було прагнення якнайдалі втекти від польського терору. Багаторічна війна настільки далась взнаки, що перспектива тисячокілометрових переїздів не лише не лякала закерзонців, а й була бажаною, оскільки давала гарантію спокійного проживання в мононаціональному середовищі. Оскільки на Правобережній Україні кількість поляків була значною, то Лівобережжя виглядало більш привабливим.

Частина селян повірила пропаганді польського підпілля, яке обіцяло відновлення Речі Посполитої після війни в "історичних кордонах". Тому люди їхали на Східну Україну, щоб не довелось і після переселення жити у Польщі[242, 151].

З іншої сторони прагнення поселитись у південних та східних областях було зумовлено тим, що серед радянських агітаторів, які працювали на Закерзонні, більшість була вихідцями із Східної України, що знали українську мову та "вміли хреститись". Відповідно вони рекомендували для поселення рідні терени.

Досить часто бажання закерзонців переїхати в Східну Україну було скоріше бажанням тих чиновників переселенських комісій, що формували ешелони. Коли людей силою приганяли на станцію з оточеного радянськими чи польськими військами села й змушували розписуватись у списках осіб, що погодились на добровільний виїзд, то, само собою зрозуміло, ніхто їх вже не питав, куди вони дійсно хочуть їхати. Тих, які відмовлялись підписувати такі документи, просто тримали на залізничних станціях доти, доки голод, холод чи бандитські грабунки не змушували нещасних підкоритись долі та їхати туди, куди наказують[243, 184 - 185].

Частина переселенців твердить, що права вибору регіону поселення чи, тим більше, конкретного району, міста або села їм не давали. На станції, де відбувалась посадка переселенців, до бажань людей ніхто не дослухався. Траплялось, що частину вже сформованого ешелону відчіпали десь дорогою, внаслідок чого не тільки жителі одного села потрапляли в різні регіони, а й одна сім'я могла бути розірваною. Більшість депортованих взнали місце свого нового поселення лише тоді, коли їх ешелон зупинявся й надходив наказ вивантажуватись. Наприклад, через помилку чиновників, два ешелони, що призначались для Дніпропетровської області, потрапили в Херсонську і навпаки, два херсонські ешелони поїхали в Дніпропетровськ. Один з ешелонів складався з 139 вагонів, 24 з котрих були приписані до Дніпропетровської області, 33 - до Запорізької, 39 - до Миколаївської, 7 - до Одеської, по 5 - до Полтавської, Сумської та Рівненської областей. Проте всі вагони були розвантажені на станції “Партизани” Херсонської області[10, арк. 16].