У Другій світовій війні втрати України були колосальними. Людські жертви за деякими підрахунками сягали 8 мільйонів чоловік[380, 120]. Тому в 1945 р. промислово-виробничий потенціал УРСР становив лише 1,3 млн. осіб, тоді як останнього передвоєнного року він налічував 2,6 млн. осіб[381, 28]. Загальні ж демографічні втрати українців становили близько 14,5 мільйонів (убиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти, втрати у природному прирості)[344, 455]. Більшість з них припадала саме на східні області, оскільки через швидку окупацію німцями Західної України мобілізація тут не була проведена в повному обсязі, не встигли евакуювати працівників промислових підприємств, інколи навіть чиновників верхніх ешелонів влади. Та й військові дії в 1941 р. на цих теренах не відзначались особливою кровопролитністю чи великими руйнуваннями. Окупаційна політика в дистрикті "Галичина" була м'якшою, ніж на іншій території України, репресії місцевого населення були порівняно із сходом меншими. Таким чином, основна частина із згадуваних 8 мільйонів людських жертв припадала на Східну Україну. Тому відбудовувати комбінати металургійної та хімічної промисловості, відновлювати залиті водою й підірвані шахти, піднімати сільське господарство просто не було кому. Отже, для поповнення людських ресурсів східних областей депортованих з Польщі українців направляли саме туди. Такої ж думки дотримується відомий дослідник з Польщі Є. Місило. У першому томі збірника документів "Репатріація чи депортація" він згадує, що домінантним при організації депортації закерзонців до УРСР із радянської сторони був економічний інтерес, адже республіка "потребувала людей для праці, для заселення спустошених і знищених колгоспів, зокрема в східних областях"[398, 15].

Окрім цього, республіканське керівництво не дуже хотіло поселяти, “заражених” самостійницьким духом людей у Західній Україні, де формування УПА чинили активний опір радянській владі. Серед українців Лемківщини, Холмщини, Надсяння і Підляшшя вплив ОУН-УПА, як і по всій Західній Україні, був дуже сильний. Як свідчать документи, навіть на сході УРСР депортовані робили спроби створити підпілля ОУН[236, 339; 8, 202]. Тому розселюючи людей в східних областях по 2-5 сімей в колгоспі, урядові чиновники надіялись ліквідувати вплив національної ідеї та поволі асимілювати закерзонців до рівня звичайних радянських людей. Слід зазначити, що аналогічної практики дотримувались і власті Республіки Польща, коли депортували українців на Повернуті Землі під час операції "Вісла". Там теж було обумовлено, що українців мають розселяти на німецьких землях так, щоб вони складали не більше 10% місцевої людності[405, 297].

Знайти якісь конкретні документи чи урядові інструкції, в яких би пояснювались плани оселення такої значної частини закерзонців саме на Східній Україні, де не було ні вільного житла, ні якихось інших умов для адаптації, поки що не вдалось. Тому цілком логічними видаються два наведених вище пояснення.

Поселення в східних та центральних областях рекомендувалося й інструкцією командування УПА повстанцям і підпіллю ОУН у Закерзонні в зв`язку з виселенням українців. До кожної великої групи переселенців планували призначити кількох досвідчених членів ОУН. Глибоко законспірованим підпільникам заборонялось створювати організаційну сітку на місці нового поселення для запобігання їх дочасного викриття органами НКВС. В обов`язки цих оунівців входила "духовно-політична опіка над виселеними, вивчення місцевості й вростання в неї і перебування до часу, коли буде зміна обставин та необхідно буде повести на місцях народ"[230, арк. 557 - 558].

Ще однією причиною поселення саме на Східній Україні була належність жителів Холмщини, значної частини Підляшшя та Лемківщини до православної конфесії. Церкви цього обряду відвідувало до 40% з тих 700 тисяч українців, що опинились у межах нової Польської держави[244, 11 - 12]. Конфронтація між українцями різних течій християнства на Закерзонні у ті часи не була різкою. Набагато більше проблем було у взаєминах між православними й римо-католиками. Після руйнування православних храмів на Холмщині у 1919-1939 рр. чи перетворення їх у костели, люди прагнули жити серед одновірців, щоб мати хоч якусь гарантію свободи віросповідання[343, 220 - 224]. Не знаючи, що церква в УРСР майже ліквідована й більшість храмів закриті, частина православних закерзонців хотіли оселитись серед людей своєї конфесії[230, 311].

Згідно урядових документів держава зробила все для якнайскорішого пристосування людей до нових умов. Насправді багатьом закерзонцям доводилось переїжджати не лише з Польщі в СРСР. В пошуках хоч більш-менш придатного житла, вільної від колгоспів землі, врешті рятуючи своє життя від примари голоду, люди були змушені не тільки кочувати з села в село чи з району в район. Значній частині переселенців довелось подолати тисячокілометрові відстані перш ніж вдавалось осісти десь на постійно.

При переселенні жителів гористої частини Закерзоння в східні області УРСР зовсім не враховувалось те, що акліматизація лемків у південних степах буде важкою. Людей з лісистих Карпат переселяли на рівнину, в спекотне середовище, до якого вони не були пристосовані. В результаті зміни клімату люди масово хворіли. Якщо ж взяти до уваги, що лемки в більшості були непоганими майстрами по дереву й на сході вони не знаходили застосування своїм талантам, то це був ще один стимул для втечі на захід[81, арк. 67 - 70].

Важливою залишалась і проблема мови, оскільки представники офіційної влади здебільшого вживали російську, а говірка місцевого населення відрізнялась від говірки закерзонців, що різко виділяло останніх серед загалу.

Здесятковані голодом тридцять третього, масовими розстрілами і вивезеннями на Сибір "куркулів" та середняків-"підкуркульників", із поспіль колективізованим майном та землею, розорені в часі війни селяни Наддніпрянщини з заздрістю ставились до переселенців, яким інколи вдавалось провезти на місце нового проживання корову, пару овець чи домашню птицю. А якщо врахувати, що їм "невідомо за що" видавали по кілька центнерів зерна та картоплі, - і це на фоні страхітливого загального зубожіння, - то деяка ворожість автохтонів була цілком зрозумілою.

Окрім того, закерзонців часто не визнавали за українців і називали поляками[81, арк. 67 - 70]. Навряд чи могло бути щось образливіше за це для людей, які роками терпіли від польського терору, які брали активну участь в боротьбі з польськими бандами, чиї близькі й родичі були вбиті в 1941-1946 рр.

Умови поселення закерзонців були дуже важкими. Досить часто їм доводилось жити в тісних хатинах разом з місцевими людьми або тулитись в зруйнованих війною будівлях чи навіть у землянках. На вересень 1945 р. з оселених в Східній Україні 38087 сімей, власні хати мали лише 11077[236, 160 - 170]. Інші переселенці були змушені наймати житло у місцевих жителів за 200-300 крб. в місяць, урізуючи й без того малий сімейний бюджет. У 1946 р. такі випадки фіксувались в Дніпропетровській та Херсонській областях[28, арк. 29].

На кінець 1947 р. власні хати і квартири отримали 82,3% сімей. Правда таке зростання рівня життя пояснюється не будівництвом житла, а масовим відтоком депортованих у західні області[36, арк. 19 - 22].

Збудувати власні глиняні хати переселенці з Польщі просто не вміли, оскільки хати на Лемківщині будують з дерева, якого на сході обмаль. Місцеві колгоспи здебільшого не допомагали людям створити нормальні умови проживання. Урядові асигнування для цієї мети або не виділялись, або використовувались не за призначенням. Наприклад, в кількох районах Дніпропетровської області товари для переселенців продавали колгоспникам, оскільки прибулі не були пайовиками СільПО[22, арк. 2].

Республіканське керівництво щороку приймало плани будівництва житла, спеціально призначеного для переселенців. Але з такою ж самою постійністю ці плани не виконувались. На перше півріччя 1946 р. в Східній Україні планувалось збудувати для переселенців 33531 хату[214, арк. 123]. Про рівень виконання цього проекту свідчить те, що на 22 серпня збудували 577 хат і розпочали будівництво ще 3301 хати[21, арк. 51]. Таким чином план будівництва на 1946 рік був практично провалений. у 1947 р. для закерзонців побудували лише 320 та відновили 184 хати із 19000 запланованих[199, арк. 166 - 170; 36, арк. 24].

Не кращим був стан і з наділенням землею. Індивідуальних земельних ділянок, як це обіцялось, переселенці так і не отримали. Навіть кілька присадибних арів виділялись із значним запізненням. На 23 липня 1945 р. в Котовському районі Дніпропетровської області городи отримали лише 76 сімей з 193, в Синельниківському - 64 з 367 [207, арк. 73].

Колгоспна система ведення сільського господарства, що була єдиною в УРСР, за винятком західних областей, виключала можливість індивідуального господарювання депортованих. Люди, що все життя вели господарство самостійно, не могли адаптуватись до колгоспної безглуздості та марнотратства. Тому переселення на захід було, в першу чергу, втечею від колгоспів. Окрім того, небажання переселенців вступати в колгоспи й усуспільнювати своє майно робило їх "білими воронами" й вбивало ще один клин між ними й автохтонами.

Всіх переселенців у примусовому порядку записували в колгосп, де вони працювали з ранку до ночі. На обробіток тих кількох сотих городу, що виділили замість залишеної в Польщі землі, залишалась тільки ніч. Літо 1946 р. видалось спекотним і всі посіви вигоріли ще в червні, а картоплі восени накопали менше, ніж посадили. Через незвичний спекотний клімат, відсутність питної води, (вода сільських колодязів, зокрема на Мелітопольщині, годилась лише на господарські потреби, оскільки була солончаковою) та важку фізичну роботу люди почали хворіти, зросла смертність немовлят і старших людей. Багато закерзонців захворіло на малярію, до якої горяни не мали імунітету, а лікарська допомога була майже відсутньою[81, арк. 67 - 70]. На трудодень в більшості колгоспів нараховували всього по 300-500 грам зерна[20, арк. 35]. Колгоспи не тільки не оплачували людської праці, а й у примусовому порядку позичали у переселенців зерно. Жалітись на цей неприхований грабіж у радянські ж органи правосуддя було безперспективно[12, арк. 34].

Колгоспне керівництво не надто опікувалось переселенцями. Зимою “новоспеченим” колгоспникам ніхто не поспішав виділити підводи для палива. Вивезену із Польщі худобу нічим було годувати бо районні чи обласні чиновники вчасно не проводили взаєморозрахунки із переселенцями й, відповідно, не компенсували зданого на батьківщині сіна й соломи. Весною людям забороняли випасати корів на колгоспних пасовищах. Тому більшість людей була змушена порізати худобу. Схожою була ситуація по всіх областях УРСР. Всюди депортовані мали одні й ті ж самі проблеми[207, арк. 73].

Незадовільні матеріально-побутові умови існування сімей переселенців були тим ґрунтом, на якому росло незадоволення радянською владою. Колишні члени ОУН закликали людей повертатись додому. Так в Ровеньківському районі Ворошиловградської області були арештовані переселенці І.Дзядош, І.Главач, П.Коник, що займались підбуренням депортованих на переїзд хоча б у Західну Україну. За аналогічну роботу в Запорізькій області був засуджений до 20 років каторжних робіт переселенець М.Громчевський[236, 339].

Для того, щоб переселитись на Західну Україну, використовувались будь-які засоби. Одним із важливих видів палива в західних областях був торф. Праця на торфорозробітках була неймовірно важкою: канали для осушення торфових боліт копали без будь-якої механізації. Постійна сирість, відсутність елементарних умов праці та побуту на торфородовищах - все це робило даний вид заробітку настільки непривабливим, що місцевих людей доставляли на торфородовища майже під конвоєм. Внаслідок цього підприємства були забезпечені робочою силою на 20-75%[127, арк. 47 - 48].

але якщо місцеве населення торфорозробітки небезпідставно вважало майже каторгою, то для закерзонців домінантним у цьому питанні був інший фактор - таким чином можна було здобути бажану прописку в Західній Україні. В такий спосіб у червні 1946 р. на роботу в торфопідприємствах Тернопілля завербувалось 60 закерзонців із Східної України. Розпорядженням заступника Голови Ради Міністрів І.Сеніна вони були оформлені на постійне проживання в області, їм була надана робота, житло та деяка державна допомога[217, арк. 43].

В 1946 р. до вказаних негараздів добавилось ще одне страшне лихо - голод. Рік в південних областях видався неурожайний, та сотень тисяч смертей можна було б уникнути, якби не продумана й цілеспрямована політика хлібозаготівель, що велась на Україні. Без шансу на існування залишились ті, хто ще рік тому захищав країну на фронтах Великої Вітчизняної війни[229, 1 - 376]. Місцеві люди гинули тисячами, а що могли вдіяти ті, хто зовсім недавно був висаджений у степу із мізерним майном та евакуаційним листом, що мав замінити все залишене в Польщі добро. В умовах суцільної колективізації й тотальних хлібозаготівель марно було надіятись отримати земельний наділ та все те зерно, картоплю, сіно та інше, що було записано в акті-накладній. Тому голод вдарив по переселенцях в першу чергу. Рятуючи власне життя, втрачаючи та обмінюючи на хліб останні пожитки, на поїздах чи возами, запряженими ще не "усуспільненими" конями й коровами, потяглись закерзонці на захід[247, 29]. юридично це було злочином, за який людей або примусово повертали на місце офіційної приписки, або разом з іншими "антирадянськими елементами" етапували в Сибір чи на Далекий Схід.

Проте не всім вдавалось втекти на Західну Україну. 20 вересня 1945 р. 28 колгоспників-закерзонців Козолупівської сільради Токмакського району Запорізької області прийшли в контору колгоспу із заявами про вихід із колективного господарства. Не очікуючи рішення правління, вони забрали весь сільськогосподарський інвентар та 22 коней, що їх усуспільнили при вступі в колгосп. Люди планували невдовзі виїхати у Волинську область. Найбільш дієвим методом переконання став арешт керівником місцевого райвідділу НКВС семи найбільш активних переселенців. Двоє з них пізніше були передані слідчому відділу УНКВС по Запорізькій області[230, арк. 619 - 620]. Після розгляду справи Антон Дячук був засуджений до одного року тюремного ув'язнення, а Василь Серафин - виправданий[231, 16 - 17].

І ці випадки не були поодинокими. В той чи інший спосіб у західні області переселились десятки тисяч тих закерзонців, яким випала доля попасти в Східну чи Південну Україну.

На Західній Україні життя було трохи легшим. переселенська говірка не так виділялась, та й поляками лемків чи холмщаків ніхто не вважав. Місцеві люди ще не були до кінця обдерті радянською владою і на їх фоні закерзонці виглядали радше бідними, ніж багатими. Щодо земельної проблеми, то для післявоєнного західного регіону ще було характерне одноосібне господарство, хоча в приміських селах колгоспи були організовані чи відновлені мало не із приходом Радянської Армії. Колективізація йшла досить повільними темпами і жовтень 1948 р. в Тернопільській області було 462 колгоспи, які об`єднували 21,4% селянських господарств[121, арк. 16; 224, арк. 25 - 27].

Реакція властей на самовільні міграції депортованих в УРСР була досить двоїстою. З однієї сторони було переглянуто плани розселення 15446 сімей замість Східної України потрапили в Західну[6, арк. 10]. З іншої сторони, було прийняте рішення будь-що припинити міграцію вже розселений людей. 3 жовтня 1945 р. нарком внутрішніх справ УРСР В.Рясний видав наказ № 00172 "Про запобігання самовільним переїздам господарств евакуйованого з Польщі українського населення", що мав спинити цей потік мігрантів[278, 221]. Згідно постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р., всім переселенцям категорично заборонялось переселятись на захід[214, арк. 120]. Ця постанова була продубльована відповідною на обласному рівні. Господарства, що самовільно переїжджали хоч би в сусіднє село, затримувались міліцією та повертались на попереднє місце проживання в примусовому порядку[135, арк. 2]. А постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 16 жовтня 1945 р. всіх секретарів облвиконкомів попереджали, що їх чекає суворе покарання в разі видачі ними дозволів на переїзд у Західну Україну сім`ям закерзонців, депортованих в східні області[230, 618 - 619; ]. Аналогічні постанови були і в 1946 р.[156, арк. 45 - 46].

Офіційний документ про зміну місця проживання можна було отримати лише в Управлінні при РНК в справах евакуації українського та польського населення за поданням облвиконкомів. Дозвіл видавався лише тоді, коли:

1) документи прибулої переселенської родини були невідповідно оформлені;

2) сім'я з якихось причин під час розселення була розділена. ті її члени, що опинились в іншому населеному пункті отримували право на переїзд;

3) окремі члени родини (старшого віку або непрацездатні) мають в інших областях близьких родичів, які погоджуються їх утримувати;

4) члени родини депортованих, які брали участь у Великій Вітчизняній війні й осіли в Західній Україні, хотіли викликати до себе інших членів своїх родин;

5) комісія лікарів визнала за доцільне зміну місця проживання для оселення в більш сприятливих для здоров'я кліматичних умовах.

6) білоруські сім'ї, що мають дозвіл на поселення в БРСР[28, арк. 26].

Частка тих, кому офіційно дозволили переселитись на захід республіки була непропорційно мала - всього 1,9%[389, 151 - 152]. За станом на 15 серпня 1945 р. в Східній та Південній Україні нараховувалось 37085 сімей (138201 чол.). офіційно заяви на переїзд в Західну Україну подали 22488 сімей, в Білорусь - 79 сімей, в Польщу - 378. Серед причин, яким депортовані обґрунтовували своє бажання переселитись були клімат - 1222 сім'ї, важкі умови побутового влаштування - 884 сім'ї, бажання вести індивідуальне господарство - 726 сімей, бажання з'єднати розірвані в процесі переселення сім'ї - 57, поселення не за місцем призначення, зазначеним в евакуаційних документах[5, арк. 5]. Проте сприймати їх за першооснову у виділенні реальних причин бажання депортованих покинути Східну Україну й розроблені градації їх за важливістю слід дуже обережно. Переселенці, зіткнувшись з радянською дійсністю, дуже швидко зрозуміли, яку небезпеку може нести необачно вимовлене слово, а тим більше такий документ, як офіційна заява. Органи НКВС швидко дали зрозуміти людям, що будь-яка опозиція радянській владі буде негайно покарана. В Мелітопольському, Чернігівському, Великотокмацькому, Великохортицькому та ін. районах Запорізької області арешти депортованих без пред'явлення будь-якого звинувачення й утримання їх під арештом по кілька місяців було типовим явищем[10, арк. 18 - 21]. Тому, аж ніяк не знімаючи важливості кліматичного фактора, можна запропонувати, що люди вважали за потрібне приховати справжню причину свого бажання переселитись за політично нейтральним “кліматичним” формулюванням.

Оскільки міліцейські кордони не змогли зупинити потік самовільних мігрантів, Тернопільський облвиконком був змушений затверджувати post factum списки самовільних переселенців, яким дозволили зупинитись в області[159, арк. 17; 162, арк. 76; 163, арк. 40 - 41; 164, арк. 22; 166, арк. 84]. Всіх їх господарчо влаштовувалось на рівні з іншими переселенськими сімями. Та тільки майна такі люди майже не мали. Тож починати доводилось “з нічого” в повному розумінні цього слова.

В деяких районах кількість переселенців, що втекли із Східної України була настільки великою, що для їх влаштування просто не вистачало приміщень. У Львівській області на 20 березня 1947 р. всі залишені поляками будинки були заселені, проте близько 3000 переселенських сімей (в першу чергу тих, що втекли з Східної України) окремих житлових приміщень так і не отримали. Тому голова Львівського облвиконкому М.Козирєв звернувся до Голови Ради Міністрів УРСР М.Хрущова із проханням заборонити в'їзд у Львівську область депортованих у Східну Україну закерзонців[101, арк. 12 - 13]. Схожим було становище й у Тернопільській області. Постанові Микулинецької райради №235 "Про стан господарчого влаштування, проведення взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі та усунення недоліків у розрахунках" від 4 вересня 1947 р. зазначалось, що внаслідок недбалості голів сільських рад Петриків (Пупчак), Буцнів (Наконечний) та інших, які "не вжили заходів для заборони самоправного в'їзду переселенців в їх сільради", внаслідок чого в цих селах утворилось скупчення родин, яких не було де поселити. Для ліквідації скупченості переселенців у цьому районі райвиконком наказував проводити взаєморозрахунки лише з тими, хто був направлений сюди і зареєстрований. Описи майна, зареєстровані в інших районах чи областях до розрахунків не приймались[195, арк. 6 - 8].

Зрозуміло, що документально на обласному рівні були затверджені списки далеко не всіх тих сімей, що приїхали зі сходу. Кількість їх була надто великою, а статистика дуже приблизною. У вересні 1946 року Відділ у справах переселення при облвиконкомі подав повні списки переселенців, що прибули в Тернопільську область. Кількість переселенців, що прибули з східних областей була досить суттєвою. Наприклад, у Монастириському районі нараховувалось 1110 переселенських сімей (5464 чол.). З них 291 сімя (1500 чол.) прибули з сходу[227, арк. 2 - 3; 226, арк. 1 - 163].

Загалом в той чи інший спосіб із східних областей виїхала більшість сімей депортованих. За станом на 1 січня 1947 р. з Дніпропетровської області самовільно виїхало 4343 (77%) поселених там сім'ї і лише 1271 залишилась. З Кіровоградської виїхало 1894 (81,9%) поселених там сім'ї і лише 412 залишилось. Одеську покинуло 83,6% (5750) привезених сюди родин. Загалом з листопада 1944 р. до вересня 1945 р. в 11 східних областей УРСР було депортовано 43497 родин. На 1 січня 1947 р. там залишилась лише 8981 сім'я. 30066 родин самовільно виїхали на захід[30, арк. 78 - 79].

Результатом таких міграцій було те, що в деяких західних областях поступово накопичувалась велика кількість депортованих, що двічі переселялись за останні 1-2 роки. Майна такі сім'ї майже не мали, а забезпечити їх житловими приміщеннями та продуктами харчування у властей не було можливості. Тільки в Львівській області на 14 вересня 1946 р. нараховувалось 1146 переселенських сімей (4518 чол.), що прибули із сходу[27, арк. 9]. Сюди на початку 1947 р. щоденно прибувало 25-30 переселенських сімей зі сходу[101, арк. 12]. На 1 лютого 1947 р. на Львівщині було зафіксовано 1802 сім'ї переселенців (6804 чол.), що втекли із Східної України, а також 343 сім'ї, що прибули з Ізмаїльської області[91, арк. 17]. За іншими даними на 20 березня цього ж року на Львівщині вже було 3567 сімей. Рятуючись від голоду, що насувався на східні і південні області, за півтора місяця тільки в одну Львівську область прибуло 1422 сім'ї[101, арк. 12].

Переселення відбувалось не тільки із східних областей в західні. Десятки сімей, що потрапили в Західну Україну, були змушені залишати призначені їм для поселення райони і переїжджати в інші райони чи області. Досить часто місцеве керівництво відмовлялось влаштовувати новоприбулих і само “рекомендувало” їм переселитись кудись інакше. Так голова Жовквівського райвиконкому Львівської області Довганик відмовився приймати переселенців і направив їх у Львівський район, хоча залишених польських хат у його “вотчині” було досить багато. 30 родин із Бібрського району виїхали до Дрогобицької області[107, арк. 115 - 116].

Загалом розселення по областях УРСР депортованих з Польщі українців проілюстровано в Додатку Б (Табл. Б. 3) [7, арк. 20 - 21; 8, арк. 51 - 52; 28, арк. 25 - 26; 30, арк. 78 - 79; 36, арк. 19 - 21; 231, 14 - 15].

Далеко не всі переселенці обмежувались переїздом із східних областей у західні. Найвпертіші або найбільш пограбовані в процесі переселення закерзонці в той чи інший спосіб повертались назад у свої рідні домівки. Робилось це різними шляхами. Дехто з купляв евакуаційні листи у поляків, що хотіли залишитись в УРСР, та "емігрував" назад у рідні місця. Інші ж правдами й неправдами діставали документи "Союзу польських патріотів" і теж повертались додому[231, 24 - 25]. В Рівненській області зафіксований випадок, коли велика група переселенців спробувала законно повернутись на батьківську землю. Близько 300 закерзонців з Дубнівського району підписались під листом на адресу Верховної Ради, в якому висловлювали бажання повернутись додому. "Якщо наше прохання не буде задоволене, - обіцяли вони, - то ми самовільно відправимось додому. Вирушимо на захід, хто як зможе, возами, пішки. Навіть, якщо на кожному кроці ви поставите проти нас багнети... з чистим серцем і гордістю ми готові віддати свою кров до останньої краплі за нашу правду, за рідні села, за потом нажите майно..." Наслідком цього благання була негайна реакція властей: сувора догана керівництву правоохоронних органів області за те, що допустили таку "провокаційну" заяву й рекомендація посилити боротьбу з "ворожими елементами", що організовують подібні заяви[357, 144 - 145].

Непоодинокими були й випадки, коли радянські чиновники наживались на продажі фіктивних евакуаційних листів. Наприклад, відповідальний секретар Луцького райпредставництва по евакуації польських громадян Г. Скляренко підробив та видав 6 евакуаційних листів на виїзд українцям, що були раніше депортовані з-за лінії Керзона в УРСР. Тільки на цих сфальсифікованих документах він заробив 76 тис. крб.[231, арк. 12]. Затримана в Грубешівському повіті Польщі Надія Глушина повернулась із Волинської області. Свій евакуаційний лист вона купила за 12,5 тис. крб. у працівника комісії по евакуації польських громадян Володимир-Волинського району п. Касович[231, 23 - 24].

Дехто з переселенців нелегально, а також з допомогою підкупу прикордонників пробував повернутись на батьківщину. З початку березня до 10 травня цього року на території Українського округу були затримані 271 сім'я або 1044 депортованих. Як правило переселенці пересувались до кордону групами по 30-50 чоловік на 5-8 возах по шосейних та польових дорогах. Деякі сім'ї досягали кордону, користуючись залізничним транспортом. Значна частина цих людей осідали в Самбірському, Старо-Самбірському та інших районах Дрогобицької області в надії вернутись у Польщу. Прикордонними військами за спробу нелегального перетину кордону було притягнуто до відповідальності 36 чоловік. Інших людей просто виганяли з прикордонної смуги[236, 343].

На 5 січня 1946 р. в селах Горлицького повіту нараховувалось близько 400 сімей, що прибули з радянської України разом із майном та худобою. На кордоні вони, як правило, показували посвідчення на право евакуації в УРСР і через слабкий контроль були пропущені в зворотному напрямку[231, 10 - 11]. Люди вдавались до будь-яких методів, лиш би вернутись з радянського "раю" на батьківщину.

23 листопада 1946 р. був виданий спільний наказ Міністерства Громадської Адміністрації та Міністерства Громадської Безпеки Польщі про відселення в УРСР всіх українців, що підписали евакуаційні документи і з якихось причин не виїхали або виїхали й повернулись назад нелегально. Проте нова депортаційна акція не дала сподіваного результату - ті, хто уникнув депортації раніше, вже навчились ховатись по криївках чи жили в лісах. З 14 325 українців, які проживали в Польщі відповідно до офіційної статистики, за період від кінця офіційного закінчення депортації в кінці липня 1946 р. до кінця грудня цього ж року було виселено за допомогою війська близько 2 тисяч українців. Це було остаточне завершення масового переселення жителів Закерзоння в УРСР[405, 295; 398, 14].

Після депортації 482 тисяч закерзонців українська проблема в Польщі все ще була далека від свого вирішення. Ні агітація й обіцянки радянських уповноважених, ні терор польських банд, ВП й органів польської служби безпеки, ні спалення десятків сіл і поголовне винищення жителів Павлокоми, Завадки Морохівської та інших населених пунктів, що повторили трагедію чеського Лідіце та білоруської Хатині, не змогли змусити українське населення Закерзоння покинути отчий край. Тут все ще залишалось близько 200 тисяч українців. Для остаточної ліквідації українського питання й перетворення Польщі в мононаціональну державу був розроблений план спеціальної операції під назвою "Вісла".

З 28 квітня по 28 липня 1947 р. був проведений заключний акт депортації українців, в результаті якого були переселені на Землі Одзискані 140-150 тисяч українців та членів змішаних українсько-польських родин[244, 33 - 34]. Війська оточували й палили села, примусово виселяли людей. Бачачи, що залишатись на батьківщині вже неможливо, частина українців, які уникнули депортації 1944-46 рр., пробували будь-якими шляхами добитись свого переселення не на західні землі Польщі, а в радянську Україну. В кінці квітня 1947 р. в уряд УРСР був направлений колективний лист мешканців Лемківщини, де висловлювались просьби про переселення на землю своїх співвітчизників[231, 232 - 233]. Тільки за першу половину травня 1947 р. прикордонними військами МВС Українського округу при спробі нелегального переходу міждержавного кордону, тепер уже на сторону УРСР, були затримані 20 родин в кількості 104 чоловік. При огляді товарного ешелону, що прибув 2 травня із Польщі на станцію Рава-Руська, виявлені дві листівки, написані від руки різними почерками. В них висловлювалось прохання до Верховної Ради СРСР і зокрема до Й.Сталіна про переселення на територію Союзу РСР. Ці листи були написані від імені 20000 українців, що проживали в районі Рави-Руської[231, 253 - 254; 231, 260]. Аналогічні листи приходили й пізніше[231, 24 - 25].

Причиною такого щирого бажання виїхати в Радянський Союз була політика повної полонізації та ігнорування прав української меншини, яка провадилась Польщею. Люди вважали за краще жити між своїх співвітчизників в СРСР, ніж бути виселеними і полонізованими на Повернених Землях.

На жаль, доля цих закерзонців була вирішена ще задовго до початку операції "Вісла". Ще в березні 1947 р. польський уряд звернувся до РМ УРСР із запитом про можливість розміщення на території радянської України 15-20 тисяч українців Закерзоння, що виявлять бажання сюди переселитись. Власті УРСР просто відмовились від своїх співвітчизників. Мотивувалось це тим, що апарат, який займався переселенням, вже розпущений, а житловий фонд для поселення нових громадян вичерпаний. Дозволялось лише приймати переселенців, оформлених в індивідуальному порядку через консульство СРСР в Польщі. Підписання будь-яких нових офіційних угод з польськими властями не передбачалось[231, 264 - 265]. 3 вересня 1947 р. було віддане розпорядження Міністра внутрішніх справ УРСР про заборону керівництву прикордонних загонів приймати заяви про в'їзд в УРСР жителів Закерзоння, а також приймати самих утікачів[231, 280].

Таким чином, остання добровільна спроба українців оселитись в УРСР, альтернативна до примусового виселення на північно-західні землі Республіки Польща, була невдалою через небажання радянських властей прийняти на свою територію ще кілька десятків тисяч закерзонців. Близько 150 тисяч українців не тільки були позбавлені права проживати на отчих землях, а й навіть права вибору свого нового місця поселення. Замість проживання в однорідному українському етнічному середовищі тепер вони були приречені на швидку асиміляцію польським оточення повернутих земель.

Міграція депортованих українців в УРСР продовжувалась і в наступні роки, проте з набагато меншою інтенсивністю, ніж у 1944-1947 рр.

Таким чином, ми можемо констатувати, що урядовими колами не було створено реальної програми розселення. Економічні й політичні інтереси держави були поставлені набагато вище від інтересів 482 тисяч розселюваних закерзонців. Не було продумано практично жодних стимулів, за виключенням силового, які б змогли примусити людей залишитись в тих областях, куди їх поселили. Депортованих в південних та східних областях УРСР не забезпечили мінімальними умовами проживання та праці. Силове залучення людей до колгоспів та безоплатна їх експлуатація не могли не призвести до пасивного опору, що вилився в самовільній міграції в Західну Україні. В результаті значна кількість переселенців була змушена кілька раз змінювати місце проживання. Наслідком були розірвані сім'ї, втрата майже всього привезеного з Польщі майна, нестача продуктів харчування, поширення хвороб і зростання смертності. В західні області люди приїжджали чи приходили практично жебраками. Частина переселенців гинула дорогою, арештовувалась органами охорони порядку через відсутність документів та протиправні дії (сама міграція була забороненою). Все це призвело до ще одного витка в ускладненні соціально-економічного та психологічного адаптування людей в новому середовищі. Депортовані ставали найбіднішим прошарком населення в УРСР.

Розділ 4

Соціально-економічна адаптація переселенців із Закерзоння в УРСР

4.1. Заходи центральних та місцевих органів влади щодо розв'язання житлової та земельної проблем депортованих, залучення їх до колгоспів.

Офіційно уряд УРСР дбав про "добровільних" переселенців, було прийнято велику кількість програмних документів, що мали сприяти швидкій адаптації нових громадян УРСР. але багато із запланованих заходів так і залишилось на папері і про справжній стан справ на Україні промовисто свідчать документи архівів.

Базові принципи соціально-економічної адаптації закерзонців в УРСР були закладені ще в угоді між урядом УРСР і ПКНВ від 9 вересня 1944 р. пізніше вийшли численні постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У, які зобов`язували місцеві органи влади провести ряд заходів, що мали сприяти економічній, соціальній та психологічній адаптації переселенців із Польщі. 5 травня 1945р. була прийнята постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У "Про розселення і господарське влаштування в західних областях УРСР 30.000 сімей українського населення, евакуйованого з Польщі"[213, арк. 63 - 65]. 3 жовтня 1945р. прийнято постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У №1620-118 "Про невідкладні заходи щодо господарського влаштування українського населення, що прибуло з Польщі на територію УРСР, і роботі серед нього"[214, арк. 114 - 122]; 18 лютого 1947р. - постанова РМ №33-2сс. "Про стан взаємних розрахунків з переселенцями з Польщі, що прибули в УРСР"[219, арк. 2 - 5] та інші.

Такі постанови республіканського керівництва дублювались аналогічними на обласному рівні. Наприклад, базова постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. була продубльована на обласному рівні постановою виконкому Тернопільської обласної ради і Бюро обкому КП(б)У №1081 від 23 жовтня 1945 р. "Про невідкладні заходи по господарчому влаштуванню українського населення, що прибуло з Польщі на територію Тернопільської області і роботі серед нього", постановою №1388 Львівського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 22 жовтня 1945 р. “Про невідкладні заходи по господарському влаштуванню українського населення, що прибуло з Польщі” та ін.[130, арк. 37 - 42; 108, арк. 197 - 198 зв.], а також відповідно райвиконкомами та райбюро КП(б)У (в даному разі Микулинецьким)[135, арк. 2 - 4]. Ці постанови ми можемо вважати основними й типовими, що стосувались адаптації закерзонців відповідно на республіканському і на регіональному рівнях. Всі подальші постанови, накази, інструкції та відповідні звіти і доповідні записки, що були реакцією на них, є лише своєрідним уточненням названих вище документів й ледь не дослівно копіюють документи свого типу.

Взагалі, кількість постанов, що стосувалась питання соціально-економічної адаптації депортованих є вражаючою, як і те, що всі вони дуже схожі між собою за змістом. Таке дублювання вказує на те, що, як правило, дані постанови втілювалися в життя лише частково. В такий спосіб із характерною для тих часів процентоманією верхні ешелони виконавчої влади та партійні чиновники імітували керівництво процесом поселення, а на обласному та районному рівні створювалась видимість роботи та подавались наверх фіктивні звіти. Насправді справа була пущена майже на самоплив і влаштовуватись на новому місці проживання люди були змушені самотужки. Саме до таких висновків дійшли і республіканські чиновники, які здійснювали ревізію влаштування депортованих в областях УРСР, що й було викладено у відповідній довідці від 15 квітня 1946 р. Вони охарактеризували роботу державних адміністрацій наступним чином:

в районах спеціальні працівники по обслузі переселенців не виділені і часто робота переходить від одного працівника до іншого. В результаті ніхто не знає, в якому стані перебуває господарське влаштування. Наприклад, в Новосвітлівській райраді Ворошиловградської області загублені іменні списки всіх переселенців, що проживають в районі;

виїзди на місця працівників секторів по роботі з переселенцями були рідкістю. Щоб компенсувати це проводяться комплексні перевірки (як правило в зв'язку з приїздом вповноваженого Ради Міністрів) і облвиконкоми та обкоми приймають відповідні рішення, але ці рішення в більшості залишаються тільки на папері. Полтавські облвиконком та обком партії виносили рішення у справах переселенців 23 грудня 1944 р., 21 серпня, 23 жовтня, 12 лютого 1946 р.; Сумські облвиконком та обком - 15 липня, 3 серпня, 17 листопада, 18 грудня 1945 р. “Така ж кількість рішень винесена по Запорізькій, Одеській та інших областях. Всі рішення обласних організацій є відображенням рішень та вказівок Ради Міністрів і ЦК КП(б)У і, в свою чергу, мають відображати рішення районних організацій”;

“райвиконкоми та райкоми не організували і систематично не займаються перевіркою виконання рішень по питаннях господарсько-побутового влаштування переселенців. Всі результати зводяться до того, що в рішеннях відзначаються недоліки в роботі, але виявлені недоліки практично не усуваються і справи господарського влаштування переселенців довший час залишаються без суттєвих змін”[20, арк. 47 - 49].

Відповідно до постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. місцеві органи влади було зобов`язано провести ряд заходів, що мали сприяти економічній, соціальній та психологічній адаптації переселенців із Польщі. Чиновники УРСР швидко помітили деяку ворожість місцевого населення до вихідців із Закерзоння (можливо, що це було передбачено урядовими спеціалістами) і у згаданій постанові був вміщений проект цілого ряду заходів, що повинні були не тільки не згладжувати цю ворожість, а й сприяти її розвитку, вбивати клин між автохтонами та приїжджими. Переселенці не тільки не мали влитись в місцевий рух Опору як найбільш зневажені й ограбовані радянською владою, а й допомогти останній в ліквідації ОУН - УПА на місцевих теренах. Для цього використовувався старий римський принцип - "поділяй і владарюй", а також випробувана тактика "батога й пряника". "Батіг" у вигляді репресивно-каральної системи був навдивовижу досконалий та ефективний, а на роль "пряника" пропонувалась широка програма заходів, спрямованих на ощасливлення нових підданих під "сонцем батька Сталіна." Переселенці мали стати своєрідними тірольцями в повоєнній Україні.

Справами переселенців, що прибували на територію України, мали займатися чиновники Управління по справах евакуації українського і польського населення при РНК УРСР (пізніше Рада Міністрів), відділи якої були створені в кожній області при виконкомах рад депутатів трудящих. Відповідно до постанови РНК УРСР №1261 від 23 вересня 1944 р. "Про тимчасові штати Головного Уповноваженого і Головного Представника, районних уповноважених і районних представників по справах евакуації польського населення з території УРСР в Польщу і українського населення з території Польщі в УРСР, Управління при РНК УРСР і обласні відділи західних областей УРСР по справах евакуації і розселення українського і польського населення" затверджувались штати цього "міністерства", яке мало вершити долі більш як мільйона людей (маються на увазі українці та поляки). У віданні Управління були досить вагомі кошти, призначенні на виконання самої депортації, які сягали мільйонів рублів[33, арк. 5 - 7; 2, арк. 2]. Тимчасові штати обласних відділів при виконкомах були створені лише в західних областях і складались із 7 чоловік: керівник відділу; старший інспектор; інспектори (2); статистики (2); секретар-машиніст. Тимчасові штати районних уповноважених були куди чисельніші. Вони налічували 22 працівників: уповноважений - 1; заступник уповноваженого - 1; референти (по прийому і здачі худоби, сировини, сільськогосподарських продуктів - 2; по прийому і здачі рухомого й нерухомого майна - 1; по земельних питаннях - 1; по фінансових питаннях - 1; по транспорту - 2); головний бухгалтер -1; бухгалтер - 1; статистики - 3; секретарі - 2; машиністки - 2; перекладач - 1; шофер - 1; прибиральник - 1; охорона - 2 [204, арк. 130 - 132; 206, арк. 6 - 7; 1, арк. 1 - 3; 3, арк. 1].

Відповідно до розпорядження РНК СРСР 5 січня 1945 р. у кожній області створювалась відповідна група у кількості 3 чоловік. Таким чином всі обласні відділи, створені ще на початку жовтня 1944 р., реорганізовувались у групи[123, арк. 12]. Через чотири місяці дані групи були збільшені до 4 чоловік. Референти, статистики та рядові інспектори в дану кількість не зараховувались, позаяк відносились уже до другого ешелону керівництва. В подальшому кількість чиновників республіканського управління та обласних відділів у Східній Україні була скорочена спочатку до 2 чоловік, а далі - до одного[213, арк. 64; 19, арк. 1 - 2; 40, арк. 1 - 3; 41, арк. 1]. В подальших документах групу у справах розселення й надалі називають відділом.

Відповідні працівники мали зустрічати прибуваючі ешелони, допомагати прибулим в розвантаженні майна, пропонувати варіанти місць нового поселення, надавати транспорт для перевезення пожитків і худоби та робити все те, що мали б виконувати аналогічні служби.

Насправді справи були далеко гіршими. Практично в усіх областях проблеми із житлом, землею, прохарчуванням та ін. для депортованих розпочинались одразу після прибуття. Це було характерно для всіх без винятку областей[7, арк. 26]. Наприклад, план розселення прибулих у Тернопільську область мав бути готовий ще на 10 жовтня 1944 р.[206, арк. 6]. Проте переселенців часто розвантажували під відкрите небо на зруйнованих війною станціях або взагалі серед чистого поля. Як відзначалось постановою виконкому та обкому КП(б)У Тернопільської області №47 від 15 січня 1945 р., місця для поселення ніхто не готував[117, арк. 24 - 25].

Забезпечити прибулих транспортом для перевезення майна із станцій на місця нового проживання влада була не в змозі через майже повну відсутність такого, а мобілізація підвід у місцевого населення, як це передбачалось в урядових постановах, проводилась незадовільно[213, арк. 64]. Оплатити ж такі послуги автохтонів переселенці не завжди були в змозі. Люди повинні були самі ходити по довколишніх селах і шукати придатні на житло приміщення. Часто такі пошуки затягувались і сім`ї з малими дітьми тижнями перебували без даху над головою. Продукти харчування швидко закінчувались, що призводило до різкого зростання смертності немовлят та літніх людей[89, арк. 99].

Траплялись випадки, коли переселенців зустрічали із прапорами та оркестрами. В Осипенківському районі Запорізької області 53 сім'ї переселенців зустріли 584 підводи, які мали відвезти їх на місце нового поселення. В Одеській області на станцію Чубівка для перевезення переселенських сімей із 14 вагонів було мобілізовано 150 підвід. Відбулись урочисті обіди, мітинги, збори[25, арк. 32; 51, арк. 32]. Проте це радше одиничний, “рекламний”, аніж постійний метод роботи. Турботу влади на початках зустріло дуже мало депортованих. Більшість одразу зіткнулись із проблемами. В Миколаївській області транспорт до ешелонів подавався із запізненням - тому люди по кілька тижнів жили на станції чи поблизу неї в брудних приміщеннях або взагалі під відкритим небом. Аналогічною була ситуація в Дніпропетровській і Херсонській областях. Повна невідповідність елементарним санітарним вимогам була зумовлена відсутністю перевалочних пунктів по всій Україні. Тому типовим було поширення епідемічних захворювань[297, 146 - 155].

Загальне керівництво розселенням закерзонців і їх побутовим влаштуванням, як і майже всім господарським життям країни, здійснювали обкоми та райкоми КП(б)У. Їх пряме керівництво процесом адаптації переселенців передбачалось і урядовими рішеннями. Відповідно із спільною постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 28 вересня 1944 р. №1274 безпосередній контроль за ходом трансферу населення був покладений по РНК УРСР - на Старченко В.Ф., а по ЦК КП(б)У - на Терещенка С.П. Цей документ був підписаний Головою РНК М.Хрущовим та Секретарем ЦК Д.Коротченком[205, арк. 133]. Досить часто в спільних постановах облвиконкомів та бюро обкомів згадувалось, що голови райвиконкомів та секретарі райкомів "несуть перед облвиконкомом та обкомом КП(б)У персональну відповідальність за господарське влаштування кожної переселенської сім'ї." За невиконання цієї вимоги винних обіцялось притягнути до суворої відповідальності. відповідно на обласному рівні контроль несли заступники голови облвиконкому та секретаря обкому[167, арк. 168; 95, арк. 63].

Проте досить частою була ситуація, коли секретарі районних та обласних парторганізацій не тільки "самоусувались" від управління цією ділянкою роботи, але й не здійснювали контрольних функцій. Нецільове використання виділених коштів, матеріалів і продуктів було постійним явищем на всій території УРСР[161, арк. 48; 236, 290; 236, 302]. Місцеві органи влади були байдужими до проблем депортованих. Таким чином із самого моменту свого прибуття переселенці виявились найбільш соціально незахищеною верствою населення.

Саме переселення було дуже дорогим у фінансовому відношенні процесом. Оплата праці чиновників, що займались переселенням, послуг залізничного та гужового транспорту, а також компенсація депортованим за залишене у Польщі майно тільки за 1945 р. мала обійтись державі у 441796 тис. крб.[18, арк. 20]. Для зруйнованої війною країни ця сума була астрономічною.

Однією з найболючіших проблем, що постали перед депортованими із Польщі українцями на їх новій батьківщині, була нестача житла. Урядові угоди, зокрема договір між урядом УРСР та ПКНВ, передбачали, що перед виселенням уповноваженими в справах евакуації та представниками сторін за участю власника має здійснюватися опис майна й будівель. Тобто, в УРСР людям мали надати або будинки виселених поляків, або відповідний грошовий чи майновий еквівалент. Причому наділення житловими та господарськими приміщеннями мало проходити до 10 днів після прибуття. Таке ж передбачалось і численними республіканськими та обласними постановами й інструкціями[230, 304].

Проте ці постанови виконувались вкрай незадовільно. На 20 червня 1945 р. в східних областях УРСР нараховувалось 31520 сімей переселенців. З них окремі будинки отримали 9532 сім'ї або близько 30%. Всі інші були "тимчасово" розміщені будинках колгоспників[14, арк. 2]. До 1 вересня ситуація в Східній Україні залишалась аналогічною. Із 38087 прибулих родин хати отримали 11377. Інші 26710 просто “ущільнили” у будинках місцевих жителів[236, 164 - 166].

В пошуках житла люди часто кочували із села в село, із району в район. Пізніше почалась активна міграція із східних областей на захід. Все це суперечило урядовим постановам, тому власті всіляко старались зупинити ці самовільні міграції[129, арк. 56; 107, арк. 115 - 116].

Порівняно краще становище у цей період було в Західній Україні. Із 17677 сімей житло отримали 13036[236, 164 - 166]. За 1945 р. в Львівську область прибуло 8560 сімей переселенців. З них 7 280 сім'ям надали власні житлові будинки й господарські будівлі, а всі інші були поселені в польських господарствах, очікуючи виїзду їх власників[85, арк. 2а]. В Теребовлянському районі Тернопільської області за станом на 5 вересня 1945 р. 77 із 588 переселенських сімей не мали власних хат і квартирували в автохтонів, що часто викликало конфлікти між приїжджими та місцевим населенням. Схожі випадки були й у інших районах області. На цей час в області, як і в усьому західному регіоні, налічувалось багато хат, що вже звільнили поляки[129, арк. 55].

У Ширецькому районі Львівської області на 25 лютого 1946 р. прибулим 174 сім'ям виділили 73 хати. Люди жили по 2-3 сім'ї в одному будинку. Про нормальні умови проживання говорити було зайвим[88, арк. 62]. У квітні 1946 р. у колгоспі “П'ятирічка” Краснодарського району Ворошиловградської області всі шість переселенських сімей жили у викопаних власноруч землянках. Так само животіли люди і в Цюрупинському районі Херсонської області. Доведені до відчаю люди продавали останнє майно і наймали житло, платячи 200-300 крб. на місяць. У Свердловському районі переселенцям не надали господарських приміщень, тому їхня худоба зимувала надворі[20, арк. 8].

Набагато кращою (в усякому разі з погляду статистики) була ситуація в Одеській області. У травні 1946 р. з 3969 переселенських сімей лише 620 були допоселені в будинки колгоспників[231, 104]. Але невідомо, чи наведена кількість влаштованих закерзонців є справжньою. В довідці на ім'я Лаврентія Берія вказувалось, що в липні цього ж року там нараховувалось вже 4942 сім'ї, з яких квартирами були забезпечені лише 3337[236, 337 - 339]. Навряд чи хтось посмів би обманювати грізного наркома. Або цифри за травень були "дотягнутими" до відповідного рівня, або обласна адміністрація два останні місяці поселенням депортованих не займалась. З іншого боку, переселенці, що втекли на Львівщину з Одеської області в кінці 1945 р. свідчать, що люди жили по 6-8 чоловік в одній кімнаті. Та й з тієї їх могли викинути на вулицю місцеві колгоспники, яким набридало ділити своє й без того тісне житло із переселенцями[89, арк. 99]. Про влаштування переселенців промовисто свідчить і те, що з 15 березня по 15 травня 1946 р. з області виїхала 971 сім'я[231, 106].

Щоб виправити становище, приймали все нові й нові документи Постановою від 18 лютого 1947 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У зобов'язували обласні та районні виконкоми до 1 червня 1947 р. надати переселенцям відповідні житлові та господарські будинки[219, арк. 2 - 5].

Проте й ця постанова так і залишилась на папері. На кінець березня 1947 р. із 18331 сім'ї переселенців у Львівській області до 3000 сімей не мали окремого житла[101, арк. 12]. Найбільш катастрофічне становище склалось у Волинській області, де на 1 липня 1947 р. із 13467 сімей 2878 отримали окремі хати, 1155 - квартири. 9234 сім'ї тулились по чужих кутках, господарських приміщеннях та підвалах[39, арк. 10]. Загалом до кінця 1947 р. із 5478 сімей, що ще залишались у Східній Україні, власні хати отримали 3996 сімей, квартири - 513 (тобто житлом були забезпечені 82,3% родин)[36, арк. 20 - 22]. У Західній Україні із 98314 сімей хати отримало 75138 сімей, а квартири - 10288 (86,8%)[36, арк. 20 - 23]. Слід зауважити, що ці цифри є неточними, оскільки у довідці Управління у справах евакуації при Раді Міністрів УРСР фігурує 103792 сім'ї депортованих українців (428903 чол.). Більше 50 тисяч переселенців все ще шукали свого пристановища, прописки не мали і, відповідно, не могли фігурувати в документах[36, арк. 20].