У південних та східних областях для забезпечення "евакуйованих" житлом планували використати будови колишніх колгоспів у німецьких колоніях, а також будинки німців, що були вивезені ще на початку війни. Усі вони мали бути належним чином відремонтовані[214, арк. 114].

Але за час війни значна частина німецьких колоній була спалена чи сильно зруйнована. Часто ці будови займали будь-які господарські організації чи колгоспи. У квітні 1946 р. у Великохортицькому районі Запорізької області у 20 німецьких колоніях нараховувалось 1807 хат. З них 862 зайняли колгоспники, 231 хату - різні організації і лише 672 отримали переселенці[20, арк. 12]. Нерідко будинки продавали всім, хто мав бажання їх купити. Траплялись випадки, що місцеві жителі продавали свої хати за завищеними цінами, а собі за безцінь купували будинки в німецьких колоніях. Таким чином, багато переселенських сімей були змушені жити в кутках зруйнованих чи спалених будинків, в господарських і підсобних приміщення, стайнях, інколи навіть в землянках[236, 314 - 315]. Згідно офіційної статистики в Чернігівському районі Дніпропетровської області в 13 німецьких колоніях нараховувався 601 будинок. З них 179 були надані місцевим колгоспникам, 12 зайняли державні організації, а 21 були передані депортованим. Насправді ж реальна ситуація сильно різнилась від офіційної. В згаданих колоніях було розміщено всього 94 сім'ї переселенців, яким виділили "аж" 29 будинків[195, 151].

В зв'язку з тим, що в східній і південній частині УРСР вільних житлових приміщень практично не було, то депортованих поселяли в будинках колгоспників "в порядку ущільнення". Далеко не завжди поселенці вживались із господарями. Часто останні вимагали плати за проживання чи в будь-який спосіб вигнати "непрошених" гостей із дому. Так переселенка Марія Жук у с. П'ятихатка Дніпропетровської області була змушена виплачувати власнику квартири 200 крб. на місяць. Аналогічні випадки були й у Херсонській області. Одразу ж із поселенням виникали маса чисто побутових конфліктів: де тримати худобу й птицю, як поділити одну кухню, один коридор, одне подвір'я? Неважко зрозуміти автохтонів, що самі не мали де жити й конфліктували з переселенцями, яких місцеві органи влади поселили в їх і без того тісні домівки. В колгоспі ім.Фрунзе Синельниківського району цієї ж області переселенець Петрай Ф.І. з сім'єю в 5 чоловік проживав у тісній кухні[9, арк. 7 - 8].

Ті ж переселенці, що отримали таке-сяке житло, не завжди мали змогу і будівельні матеріали для того, щоб "реставрувати" пічку, засклити вікна, вибілити стіни тощо. І хоча все це було характерним для усієї території УРСР, найгірші житлові умови були для поселенців сходу та півдня, де не було залишених поляками хат.

Звичайно, чуйне ставлення представників влади до переселенців, розумне використання наявних ресурсів та коштів могли б дещо зменшити гостроту житлової проблеми. Але на практиці мало місце зовсім інше. Керівники райвиконкомів, голови колгоспів і сільрад не тільки не цікавились житловим влаштування переселенців, не вникали в їхні проблеми, а й не надто культурно, а точніше просто по-хамськи поводились із депортованими, які в Польщі звикли до людського обходження. Переселенці постійно жалілись, що на них сварять "матом"[9, арк. 9 - 10]. В колгоспі "Хлібороб" Солонянського району Дніпропетровської області голова колгоспу заявив: "Ви нам не потрібні, нам потрібні Ваші коні, Вас ніхто сюди не кликав і ніхто Вас захищати не буде". Переселенцям Синельниківського району, на прохання позичити свої ж, але вже усуспільнені коні для підвозу палива на зиму, голова відповідав хіба брудною лайкою. В Чкаловському районі за схожі просьби людей обіцяли притягти до судової відповідальності. В Солонянському районі кільком переселенським сім'ям, що звернулись за допомогою, голова колгоспу відповів: "Я Вам дам, теж мені нахлібники"[9, арк. 7 - 11]. Аналогічні скарги переселенців на грубе відношення керівництва могли б зайняти цілу монографію.

Іншим джерелом, що мало забезпечити переселенців житлом, згідно з постановою №1620-118 РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р., були фонди сільрад, колгоспів та інших організацій. Але на землі, де двічі прокотились армії двох наймогутніших мілітарних держав, вирував українсько-польський конфлікт та не стихали бої військ НКВС із формуваннями УПА - існування такого фонду було примарним.

Щоб забезпечити переселенців житлом у Західній Україні планували використати будівлі поляків, які на той час уже переселились на захід. Договір між урядом УРСР і ПКНВ передбачав, що будинки, які "звільняються в результаті переселення, надаватимуться в першу чергу переселюваним"[230, 289]. Таких будівель було досить багато. Вже в травні 1945 р. поляки залишили в УРСР 21711 садиб (21301 житловий будинок) та 14840 квартир[61, арк. 83]. Загалом, згідно звіту Головного представника уряду УРСР про завершення переселення поляків, при переселенні останні залишили 78410 садиб, в тому числі 73379 житлових будинків[231, 131 - 132]. У 1944 р. 44832 сім'ї поляків (162292 чол.), що проживали у Львівській області, мали у своїй власності 17335 житлових будівель[83, арк. 45 - 46]. Проте на 1 квітня 1946 р. залишених поляками житлових приміщень (а евакуація їх вже практично закінчилась) нараховувалось лише 10832. Та й тих усіх депортованим не віддали - у їх володіння перейшло 8142 хати і 938 квартир. Проте в документі не зазначається, кому належали раніше ці квартири. Адже ще в листопаді 1944 р. в області нараховувалось 4762 вільних хати (з них 3687 придатних до житла) окрім залишених поляками. Окрім того переселеним у 1944-1945 рр. сім'ям доводилось місяцями чекати поки поляки виїдуть на захід[20, арк. 9; 82, арк. 44; 90, арк. 108].

Всі ці хати й мали передати депортованим в порядку взаємозаліку за залишене в Польщі майно. проте справа була не зовсім простою. Місцева влада використовувала будинки, які звільняли евакуйовані поляки, для облаштування адміністративних установ, колгоспних контор, медпунктів, відділень зв'язку як у містах, так і в селах[134, арк. 7]. Досить часто в них поселяли прибулих зі сходу чиновників, учителів, службовців, а також преміювали ними новопризначене місцеве керівництво. Наприклад, спеціальною постановою Підгаєцької райради Тернопільської області за секретарем Білокриницької сільради Причуком Мартином закріпили польський будинок взамін власної хати, яку він передав переселенцю. Голові та секретарю сільради у Пановичах цього ж району Дмитрові Денеці та Кирилові Шав'яку просто видали по польській хаті[182, арк. 102 - 103].

В польських хатах часто розміщували сім'ї багатодітних, інвалідів війни, родини полеглих у боях[180, арк. 42; 180, арк. 253].

Окрім цього, ці будівлі масово займали родичі вивезених поляків чи просто місцеві селяни. В Тернопільській області це явище поволі набувало епідемічного характеру. Спроби органів влади боротись із ним були майже безуспішними. Наприклад, Микулинецький райвиконком у постанові від 28 жовтня 1945 р. наказував звільнити всі житлові будинки та господарчі будівлі, які незаконно зайняли автохтони[135, арк. 2]. Схожа ситуація була в Бучацькому районі[132, арк. 21 - 23]. в Заліщицькому, Товстенському, Копичинецькому і Чортківському районах за станом на 5 січня 1946 р. теж було багато випадків, коли польські хати займали місцеві жителі. Рішення місцевих райвиконкомів становища не виправили й постановою облвиконкому така ситуація знову зафіксована у цих же ж районах. Обласне керівництво так само зобов'язувало виселити місцевих жителів із польських хат[139, арк. 97].

Результативність цієї роботи була такою ж сумнівною. Влада у селах була, з одного боку, ще надто слабка, щоб виселити автохтонів із польських хат, а з іншого боку голови сільрад чи колгоспів не хотіли конфліктувати з односельцями через заїжджих. Досить часто вони самі використовували будівлі евакуйованих поляків. Тому постановою від 3 квітня 1946 р. Тернопільський облвиконком та обком вже вкотре зобов'язували райвиконкоми провести виселення місцевого населення із незаконно зайнятих хат[149, арк. 122]. В постанові від 23 квітня 1946 р. фіксувалась така ж ситуація[151, арк. 25].

За літо 1946 р. ситуація із житловим влаштуванням закерзонців не зазнала помітних змін. Станом на 16 вересня в Золотниківському районі Тернопільської області 106 сімей не отримали власних хат, хоча 48 житлових будинків зайняло місцеве населення[167, арк. 160]. У селі Великий Глибочок з 17 польських хат переселенцям дали лише 7, у Городниці з 12 - 3. Такою ж була ситуація у всьому Великоглибочецькому районі[167, арк. 160]. Власті просто не могли зарадити цьому й обмежувались черговими вказівками та постановами.

Аналогічною була ситуація й у інших областях. В селі Преображенка Киверецького району Волинської області поляками було залишено 254 будинки. З них переселенцям передано 124 хати, а 115 - передано місцевому населенню, в тому числі 35 будинків під знос. В селі Рафалівка Киверецького району цієї ж області після евакуації польських громадян залишилось 110 хат. З них переселенцям було передано 39 хат, 9 надано місцевому населенню, 50 розібрано жителями цього ж села для власних потреб. Решту ж незаконно заселено автохтонами[236, 323].

За станом на 25 жовтня 1946 р. в Бережанському районі Тернопільської області 684 переселенські сім'ї не були наділені житлом, хоча 132 хати самовільно зайняло місцеве населення[171, арк. 48].

Документи засвідчують аналогічну ситуацію і в наступному році. За станом на 15 липня 1947 р. господарчо не влаштованими були ще 717 переселенських сімей. Траплялись випадки, коли за переселенцями закріпляли хати, що їх зайняли місцеві жителі. Здебільшого райвиконкоми не надавали жодної допомоги у фактичній передачі цих будинків переселенцям, з якими вже були проведені взаєморозрахунки з урахуванням згаданих будівель. В такий спосіб створювались умови для ворожнечі між автохтонами і заїжджими, частими стали судові позови щодо цих проблем. Тернопільський облвиконком у черговий раз постановою від 24 липня 1947 р. зобов'язав райпрокурорів використати всі засоби впливу проти самовільних заселювачів. Термін на виселення автохтонів і влаштування закерзонців давали до 1 вересня цього ж року[191, арк. 33 - 35].

Як свідчать постанови Микулинецького райвиконкому на 4 вересня 1947 р. проблема все ще була далека від вирішення[195, арк. 6]. У Чортківському районі факти самовільного зайняття автохтонами польських хат були характерними ще в середині жовтня 1947 р., хоча там 438 сімей закерзонців ще не отримали свого житла[197, арк. 121].

У Волинській області в липні 1947 р. з 5121 польської хати переселенцям дали 2878. Інші 2243 були незаконно зайняті різними організаціями, місцевими жителями або повільно руйнувались через відсутність догляду[39, арк. 10].

Ситуацію, що склалась на заході республіки, зафіксувала постанова РМ УРСР №1508 від 1 вересня 1947 р. "В Західній Україні значна кількість хат, залишених евакуйованими поляками, переселенцям з Польщі не передані та незаконно зайняті приватними особами, господарськими та іншими організаціями, а частина хат не обліковано через безгосподарське до них відношення із сторони виконкомів районних і сільських рад руйнується і стає непридатною. Виконкоми районних рад незаконно продають і передають безплатно хати, залишені евакуйованими поляками, районним працівникам та іншим особам, що не є переселенцями з Польщі." Тому вкотре рекомендували виселити незаконних жильців із польських і чеських хат, допомогти переселенцям будматеріалами й робочою силою в побудові нових житлових і господарських приміщень[199, арк. 166 - 167].

На той час із областей Західної України в Сибір та на Далекий Схід рухався широкий потік людей, які в тій чи іншій мірі були причетними до національно-визвольного руху. Разом із арештом члена ОУН чи УПА або й просто підозрюваного депортації підлягала вся його сім'я, а інколи й ближча родина. Їхні господарства конфісковували на користь держави та розпродували чи задарма роздавались державним і партійним функціонерам. А оскільки польські хати вже заселили переселенці чи місцеві, то розрахуватись із новоприбулими було вирішено саме за рахунок учасників визвольної боротьби. Тому рішенням Тернопільського облвиконкому №1541 від 10 листопада 1947 р. райвиконкомам було дозволено продати переселенцям 1010 хат і 1364 господарські приміщення, що залишились від виселених за межі УРСР "бандитів і бандпосібників"[203, арк. 1 - 2]. Таким чином люди часто опинялись перед вибором: залишитися без постійного житла або скористатись останньою пропозицією та протиставити себе всім родичам виселених. Інколи вимушені "гості" використовували бодай таку можливість отримати дах над головою. Тому нерідко селами мандрували чутки, що саме переселенці ставали причиною депортації автохтонів. Проте часто закерзонці навідріз відмовлялися заселяти хати репресованих, навіть коли такі надавалися їм у порядку взаєморозрахунків[203, арк. 1 - 2].

Після виселення поляків на Західній Україні залишилась велика кількість їх майна і будівель. Вже у квітні 1946 р. у Західній Україні нараховувалось 58540 залишених хат і 19438 хат вважились покинутими[20, арк. 9]. Для забезпечення їх цілісності та захисту від руйнування та розкрадання планувалось вести повний облік такого майна, а також призначити в кожному селі та місті осіб, відповідальних за охорону його. Тернопільським облвиконкомом таке рішення було прийняте ще 3 жовтня 1944 р.[206, арк. 7]. Проте виконувалась воно не надто добре. (Набагато пізніше, у 1947 році, аналогічна постанова була прийнята й на республіканському рівні[199, арк. 167 - 170]).

Залишені житлові будинки та господарські приміщення не охоронялись, в результаті чого переселенці Ковальчук С.С., Сорока І.Л. в селі Шипівці Товстенського району, Фрез І. та інші в с. Дзвиняч Заліщицького району отримали житло без вікон та дверей, а господарські побудови повністю зруйновані[139, арк. 97]. В Чортківському, Микулинецькому та Заліщицькому районах представники сільрад насильно переселяли закерзонців із відведених їм хат у гірші[149, арк. 121].

Щоб запобігти цілковитій руйнації та розкраданню польських будинків, облвиконком постановою від 5 січня 1946 р. зобов'язав голів районних рад зайнятись ремонтом вищезгаданих будівель та організувати їх охорону[139, арк. 99]. Як і багато інших, це розпорядження не виконувалось. Тому 15 лютого 1946 р. облвиконком прийняв спеціальну постанову, згідно з якою голови райвиконкомів та сільрад були зобов'язані організувати охорону та збереження житлових будинків і господарських приміщень, які залишили поляки. Особисту відповідальність за це покладали на голів сільрад та земельних товариств. За пошкодження житлового фонду відповідні документи передавали у слідчі органи для притягнення винуватців до кримінальної відповідальності[141, арк. 75].

Проте руйнування будівель і самовільне їх заселення тривало й надалі. Особливо це проявлялось в Гримайлівському, Козівському, Копичинецькому, Пробіжнянському та інших районах. Тому 23 квітня цього ж року була прийнята ще одна аналогічна постанова під назвою "Про збереження залишених евакуйованими польськими громадянами покинутих будинків, садиб та господарських побудов в області". Тепер вже за окрему плату - 50 крб. на місяць виділи одного сторожа на 20 покинутих будівель. Сусіднім господарствам дозволяли на договірній основі користуватись покинутими будівлями та здійснювати їх охорону до заселення в них переселенських сімей. Це стало основою для численних конфліктів між автохтонами та приїжджими, оскільки одні реально володіли майном та не бажали ним ділитись, а інші мали законне право й відповідні документи на ці ж будови.

Дозволяли також розбирати польські хати на потреби колгоспів, організацій, потерпілих від німецько-фашистських загарбників, для допомоги інвалідам війни, демобілізованим та іншим категоріям пільговиків. А позаяк під наведений список у повоєнний час знайти людей було більш ніж просто, то цей параграф постанови пізніше використовували як засіб тиску на переселенців при організації колгоспів. Будівлі "нелояльних" закерзонців просто розбирали місцеві активісти[151, арк. 25 - 27]. Розруйновані будівлі мали відновлювати за рахунок винуватців нищення, яких могли притягти до відповідальності як за нищення державного майна. Але руйнування і самовільного заселення дана постанова, звичайно, не спинила.

В інших областях ситуація була аналогічною. В Львівському сільському районі польські хати руйнувались внаслідок впливу природи та завдяки людям, що “допомагали” цьому процесу. 556 хат були передані військовій частині, тоді як багато переселенців все ще чекали на обіцяне житло[93, арк. 36].

Не контролюючи ситуацію на місцях і не маючи докладних статистичних даних щодо влаштування переселенців, райвиконкоми і райкоми приймали рішення, які явно були загальними і декларативними. Не було планів конкретних заходів, не призначено посадових осіб, відповідальних за виконання цих рішень. Таким чином всі постанови республіканського й обласного керівництва на місцях просто брали до уваги, вони не служили керівництвом до дій. Саме таку оцінку роботи районних органів влади дано у спільній постанові Тернопільського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У[167, арк. 161].

в республіканських постановах передбачали створення спеціальних бригад, що будуватимуть житло спеціально для переселенців. Проте це так і залишилось планом. Для кількох тисяч депортованих, які прибули в Дніпропетровську область на червень 1945 р., було розпочато будівництво 129 садиб. У Новгородському районі Кіровоградської області на 15 липня 1946 р. із запланованих 275 хат для переселенців розпочали будівництво лише 14[236, 338]. Колгоспні будівельні бригади, в основному, займались відновленням господарських будівель у своїх колгоспах. Депортовані ж вміли зводити стіни тільки із дерева, якого на сході і півдні було обмаль. "Мені важливо, -- жалівся переселенець А. Войтович з Котовського району Дніпропетровської області, -- вивести стіни, а все інше я сам зроблю". Це ж саме говорили й інші переселенці. Постійними були скарги на відсутність лісоматеріалів[9, арк. 3 - 4]. І це було характерно для всієї УРСР.

Відповідно до постанови Тернопільського облвиконкому та обкому від 23 березня 1946 р. райвиконкоми мали організувати бригади взаємодопомоги для ремонту будівель, переданих переселенцям. Облплан зобов'язували виділити 5 тис. м³ деревини для відновлювальних робіт[147, арк. 91]. Проте всі переселенці твердять, що хати доводилось відбудовувати самостійно, а державна допомога була мінімальною.

Досить часто траплялось, що коли закерзонці прибували на призначений для них хутір чи подвір`я, то знаходили там порожнє місце - будівлі розбирали місцеві жителі для своїх потреб без будь-якої санкції державних органів. Місцеві власті, не контролюючи ситуацію, просто зменшували у звітах кількість залишених поляками будівель. Таким чином, переселенцям часто не було де жити[375, 94 - 97].

Відповідно до постанови РНК і ЦК КП(б)У за першу половину 1946 р. у УРСР мали побудувати 35531 новий дім. Проте цей план стосувався лише Східної України. Для західного регіону вважалась достатньою кількість тих будинків, що залишилась після поляків. Тому тут будували по кілька будинків у районі або не будували взагалі. Але на початок квітня побудували тільки 91 хату[20, арк. 14 - 15; 214, арк. 123]. До кінця серпня їх кількість зросла до 577, будівництво ще 3301 було розпочато. Таким чином план будівництва на 1946 рік був практично провалений. На 1947 рік для переселенців було заплановано збудувати 19000 житлових будинків[199, арк. 166 - 170]. Проте плани так і залишились планами. У цілій Східній Україні за 1947 р. побудували 320 та відновлено 184 будинки, хоча окремого житла все ще потребували 969 сімей із тих 5478, що все ще залишались на сході й півдні УРСР. Найгірше становище було у Дніпропетровській області, де окремого житла не отримали 72 із 644 сімей та в Запорізькій, де житло чекали 228 із 1191 сімей. В шести західних областях із запланованих 16471 хати збудували 1906 і відновили 1835 хат. Хоча на кінець кору житла потребували 12888 із 98314 сімей[36, арк. 20; 36, арк. 22 - 24].

У 1947 р. у Тернопільській області планували збудувати 3661 будинок для переселенців. Для цього намічали виділити 7 млн. крб. Побудовано було 65 і відновлено 1651 житлове приміщення[186, арк. 48 - 51; 36, арк. 24].

Отже, можна констатувати, що житлову проблему вирішували зі значним запізненням і вона була розв'язана лише в подальші роки.

Ще однією болючою для закерзонців проблемою було надання їм землі в одноосібне користування. Відповідно до інструкції щодо реалізації угоди між урядом УРСР та ПКНВ, затвердженої в середині вересня 1944 р., надавати землю переселенцям мали відповідні чиновники НК земельних справ. На місцях реально цим займались райземвідділи. Селянам, що на момент переселення в УРСР мали у власному користуванні землю, виділялись аналогічні ділянки, але не більше 15 га на одне господарство. Безземельним селянам в Дрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях надавали до 7 га землі. У Волинській та Рівненській - до 10 або до 15 га на господарство. Депортованим у райони Одеської, Дніпропетровської, Херсонської, Запорізької та Миколаївської областей, що виявили бажання працювати в колгоспах, виділяли 0,35-0,5 га під присадибні ділянки. Те, що в згаданих областях можуть виявитись переселенці, що хочуть вести окреме господарство, даною інструкцією навіть не передбачалось[230, 296 - 298]. Отже, нові жителі Південної та Східної Україні змушені були ставати колгоспниками або ж тікати на західні, ще не колективізовані землі.

Проте навіть ті депортовані, що одразу ж стали у лави колгоспників, не одразу отримали присадибні ділянки. Чиновники райземвідділів, що найбезпосередніше відали земельними справами, просто не хотіли морочитись із переселенцями й формально відносились до своєї роботи, під всілякими приводами затягували її завершення. Непоодинокими були випадки, коли депортованим нарізали земельні ділянки тимчасово, на значній віддалі від села або ж на невгіддях[12, арк. 34].

В колгоспі ім.Фрунзе, Синельниківського району, Дніпропетровської області з 33 щойно прибулих сімей городи нарізали тільки 13. Ще 5 господарств відмовились брати наділи, оскільки просто не мали чим їх засіяти. У Сталінській області на середину квітня 1946 р. частина селян городи отримала досить умовно, оскільки реальних меж ділянок їм ніхто не визначив[32, арк. 73].

Аналогічною була ситуація і на заході республіки. В Чортківському районі Тернопільської області за станом на 5 вересня 1945 р. землею було наділено 85% переселенців, у Теребовлянському - 79%[129, арк. 55].

Відповідно до постанови 1620-118 РНК УРСР і ЦК КП(б)У в західних областях переселенцям мали надати земельні ділянки до 15 листопада 1945 р., а надалі забезпечувати землею не пізніше 10 днів після прибуття[214, арк. 114]. Проте землі не завжди були належної якості. Земельна проблема не була вирішена Польщею до війни і в Галичині відчувалась різка нестача ріллі. Землі ж поляків, що від`їжджали на захід були, як правило, високої якості, оскільки в переважній більшості були власністю нащадків старої шляхти та осадників 20 - 30-х років, яким після парцеляції попали далеко не найгірші ґрунти. Зрозуміло, що спраглий до землі місцевий господар поспішав самовільно обміняти свою ділянку на землю поляка, що виїхав. В результаті щоб отримати обіцяну урядовою постановою землю, а не різні невгіддя, переселенцям доводилось звертатись по допомогу офіційних властей.

Користуючись беззахисністю переселенців, голови сільрад, що найбезпосередніше керували процесом розселення і влаштування на місцях, досить часто виділяли їм віддалені від села земельні ділянки. Наприклад, у селі Іванівці Підволочиського району Тернопільської області закерзонці отримували лише такі наділи[181, арк. 157]. Щоб їх обробляти люди були змушені витрачати багато часу на дорогу або ж зводити хутори, що не надто заохочувалось місцевою владою. Вважалось, і не безпідставно, що хуторяни найбільш активно допомагають воїнам УПА.

Ґрунти здебільшого надавали в розмірах, що були меншими за означені в евакуаційних листах і значно мізернішими, ніж планували в урядових постановах. За станом на 20 червня 1946 р. з 37 686 переселенських сімей, що прибули у Тернопільську область, землею було наділено лише 32147 з них у кількості 88 686 га. Тобто, на одну сім'ю припадало в середньому по 2,75 га. В Теребовлянському районі на 1247 сімей виділили 2878 га (2,3га на господарство), в Бучацькому на 1559 сімей - 2582 га (1,6 га на господарство)[161, арк. 48]. У Львівській області 7219 господарствам дали 20014 га (2,77 га на господарство)[87, арк. 47 - 50].

Окрім того, хоча більшість переселенців знала, що вони отримали землю, проте розмежування полів не було проведене, а ділянки землі за окремими господарствами не закріпили[139, арк. 97]. Таким чином індивідуальний обробіток землі в теплу пору року та снігозатримання взимку були неможливими. Це явище було характерним як для кінця 1945 - початку 1946р., так і для кінця 1946 р.. В Сталінській області в квітні 1946 р. городні ділянки так і не отримали визначених меж. Правда, тепер винних обіцяли притягти до кримінальної відповідальності, а не лише до адміністративних покарань[171, арк. 48 - 49; 32, арк. 73].

Оскільки норми наділу землі на одне переселенське господарство постійно порушували райземвідділи в бік зменшення, то значного поширення набуло явище фіктивного дроблення закерзонцями власних господарств. Таким чином, після розподілу господарства між ріднею хазяїн отримував змогу подвоїти свій земельний наділ. Такі випадки розслідували і винних притягували до кримінальної відповідальності[174, арк. 78 - 79].

Ще одним значним недоліком у роботі органів влади щодо господарського влаштування депортованих була постійна затримка у наданні земельних ділянок. І це було надзвичайно характерним для всього періоду поселення й облаштування закерзонців. А реакція владних структур на реальний стан справ була надто сповільненою. За станом на 1 квітня 1946 р. у Рівненській області землю отримали 36,2% закерзонців (в середньому по 4,8 га на сім'ю); у Львівській - 70,4% (по 2,7 га на сім'ю). Загалом по Західній Україні землю отримали 75,5% депортованих (по 3,4 га на господарство)[20, арк. 10 - 11].

В Тернопільській області значна частина депортованих землю так і не отримала. Спільною постановою Тернопільського облвиконкому та бюро обкому №1103 від 16 вересня 1946 р. облземвідділ та райвиконкоми зобов'язувались активізували процес наділення закерзонців землею та закінчити його до 1 жовтня 1946 р.[167, арк. 163]. Проте в означений термін робота була ще далекою до завершення.

Часто переселенці прибували в час, коли проводити сільськогосподарські роботи було вже пізно. Не завжди люди мали чим зорати й що посіяти. А виконкоми зобов'язували допомогти переселенцям засіяти хоча б частину їхньої ріллі. Наприклад, Микулинецький райвиконком Тернопільської області 10 жовтня 1945 р. наказав сприяти закерзонцям в засіві хоча б 30% наданої їм землі[134, арк. 6]. Правда, чітко не вказувалось, хто це повинен робити, адже в цьому ж районі у деяких селах зорали на цей час 5-7% ріллі[134, арк. 6]. Тобто, ця постанова Микулинецького райвиконкому, як і абсолютна більшість аналогічних постанов інший районних та обласних виконкомів, була паперовим міражем. Виконання її було повністю нереальним без дієвої і фінансово забезпеченої державної програми. Як мали люди не тільки прожити з такої мізерної кількості землі, а й платити величезні державні податки - невідомо.

Хоча приплив українців із Польщі припинився у 1946 р., наділення їх землею тривало ще весь 1947 р. У постанові Ради Міністрів №1508 від 1 вересня 1947 р. зафіксовано, що деякі переселенські господарства до цього часу так і не отримали землі[199, арк. 166 - 167]. У східних та південних областях УРСР питання наділення городами всіх бажаючих переселенців було вирішене тільки під кінець 1947 р. У західних областях до кінця цього ж року земельні ділянки отримали майже всі бажаючі. В середньому ділянка складала 2,83 га на господарство. Найменші наділи отримали поселенців в Дрогобицькій області - 2,34 га, найбільші - у Станіславській - 3,25 га[36, арк. 22 - 23]. Як висновок можна констатувати, що остаточно проблема наділення землею була вирішена із розростанням колгоспної системи, що ліквідувала саме питання про одноосібний обробіток землі.

Відповідно до угоди від 9 вересня 1944 р. уряд УРСР гарантував, що евакуйовані на територію республіки люди "розміщуються згідно з їх бажанням або в колгоспному господарстві, або наділяються землею для ведення одноосібного господарства"[230, 287]. Оскільки даний пункт угоди не містив територіальних обмежень, то це стосувалось усіх областей УРСР.

19 вересня цього ж року побачила світ урядова інструкція, де роз'яснювались деякі положення українсько-польської угоди. Так от, в тій частині інструкції, що стосувалась питання наділення депортованих земельними ділянками, розміри цих ділянок вказували тільки для західних областей. Для поселенців сходу і півдня лише визначали площу присадибних ділянок при умові їх вступу в колгосп. Таким чином, одноосібне володіння землею було дозволено виключно на заході республіки, а на всій іншій території хоча й не було прямої заборони, але й не було жодного документу, який би унормував це питання. Те, що угода від 9 вересня 1944 р. буде фальшивкою щодо питання про наділення селян землею, можна було зрозуміти ще до її підписання. Адже поява одноосібних переселенських господарств на Східній та Південній Україні однозначно привела б до хвилювань селянської маси, що була приречена злидарювати в умовах неефективної колгоспної системи. Довелось би створювати окремі ринки для реалізації продукції самостійних господарств і якимось чином пояснити усім іншим, чому одні можуть жити більш-менш заможно або хоча б не голодувати, а інші приречені на вічні нестатки й колгоспне кріпацтво в умовах безпаспортної системи.

Таким чином, поселенці східної частини УРСР заздалегідь були приречені на вступ у колгоспи. Для активізації цього процесу використовувались як звичайна агітація, так і груба сила. До вступу в колгосп селянам просто не видавали зерно й корми згідно взаєморозрахунків, не поселяли в житлових будинках, не підвозили палива на зиму та ін. На просьбу переселенців про надання допомоги, голова колгоспу "Нове життя" Цебриківського району, Одеської області, Валанчук заявив: "...Коли вступите в колгосп і почнете працювати, тоді отримаєте і сіно, і солому, і паливо, а зараз вам отримувати нічого"[230, 516]. Такі випадки були постійним явищем. Заяви депортованих про небажання вступати в колективні господарства до уваги не приймались. Саме ж колгоспне життя, після нетривалого знайомства з ним, вселяло у переселенців такий жах, що люди ладні були покинути своє майно і переселятись куди завгодно, подалі б від запропонованого колективного господарства. Переселенці, що прибули на Львівщину жалілись на нестерпні умови проживання с.Ратнополь Березівського району Одеської області, куди їх поселили. Проживати їм доводилось по 6-8 чоловік в одній кімнаті, колгоспні заробітки були мізерними, а податки з переселенців знімали нарівні з усіма іншими жителями села[89, арк. 99].

При вивченні тогочасних документів складається враження, що їх складали люди повністю відірвані від села. Наприклад, ілюструючи незрозуміле прагнення депортованих втекти подалі від усіх “щедрот” колгоспної системи, автори “Довідки Управління у справах евакуації про перевірку виконання постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У по питаннях господарсько-побутового влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в області УРСР на 15 квітня 1946 р.” з подивом відзначають, що прагнення депортованих втекти на захід всеохоплююче. Втікають навіть ті, хто, на думку авторів, добре влаштований і непогано заробляє. Як приклад цього наводиться переселенець Мазурик, що проживав у колгоспі ім. Кірова Березовського району Одеської області. Він був прийнятий у члени правління колгоспу, виробив 800 трудоднів, за що отримав 640 кг. зерна, 1500 крб. та 54 відра вина. Переселенець Кельчич виробив 600 трудоднів, і заробив 500 кг. зерна, 1200 крб. та 40 відер вина. Такі заробітки були максимальними. Невже ніхто з авторів документу не задумався, як ці господарі мали кормити численні родини цілий рік на 5-6 ц зерна та якусь тисячу тогочасних карбованців? Тому й виїхали згадані переселенці з колгоспу разом з іншими 54 сім'ями[20, арк. 46].

Кількість людей, що вступили в колгоспи не може свідчити про бажання стати членами колективних господарств, оскільки методи заохочення демократичними не були. Проте значна кількість людей знаходила в собі сили опиратись грубому тиску і в колгоспи не йшла. За станом на 1 квітня 1946 р. у Кіровоградській області лише 25% стали членами колективних господарств, у Сталінській - 70%, у Запорізькій - 88%[20, арк. 30]. Проте до кінця 1947 р. із цією проблемою радянські чиновники впорались - практично всі ті сім'ї, що проживали у сільській місцевості стали членами колгоспів[36, арк. 20; 36, арк. 29].

Згодом хвилі суцільної колективізації залили й західну частину республіки. В приміських селах були поспішно відновлені довоєнні колгоспи й активно йшов процес утворення нових, проте з огляду на цілий ряд причин (пасивний опір населення та активний - ОУН-УПА, нерозбудованість органів радянської влади та ін.) процес колгоспного творення протікав досить повільно. На початок вересня 1945 р. у Львівській області було всього 10 колгоспів, що об'єднували 358 бідняцько-середняцьких господарств (2100 га землі)[105, арк. 1]. Згідно урядових постанов переселенцям мали допомогти організувати окремі колгоспи. Чи хочуть цього самі депортовані - таке питання, зрозуміло, нікого не цікавило. Правда утворення окремих переселенських колгоспів проходило вкрай мляво й на квітень 1946 р. в Херсонській та Сталінській областях не було організовано жодного такого господарства[31, арк. 56; 32, арк. 69 - 76]. А загалом переселенці дуже прохолодно ставились до ідеї колективної праці, вона була чужою й незрозумілою для них, як і для всіх жителів Західної України. На 5 липня 1946 р. в колгоспи Тернопільської області вступило лише 315 сімей переселенців з 37 697 наявних[184, арк. 1 - 3]. Як на республіканський рівень, то цей показник був дуже низький. Ще на початок квітня цього ж року в Одеській області всі розміщені на території колгоспів родини були прийняті в члени колективних господарств. У Миколаївській області 96% родин теж вступили в колгоспи[20, арк. 30]. Дане порівняння досить промовисто свідчить про те, наскільки полярним було ставлення властей до закерзонців у даному питанні по різних регіонах УРСР. А тотальна колективізація пішла вже в наступні роки.

Становище сільського господарства під час війни та у післявоєнний період було дуже важким. Республіканське керівництво доводило графіки оранки, які регулярно не виконувались через величезну нестачу сільськогосподарської техніки та коней. Для ліквідації цього становища 5 квітня 1945 р. була прийнята спеціальна постанова Тернопільського облвиконкому, згідно з якою весняну оранку мали виконувати... коровами. Загалом в області у весняному обробітку ґрунту мало бути використано 38 000 корів[122, арк. 93 - 94]. А в спільній постанові облвиконкому та обласного комітету КП(б)У №227 від 13 березня 1946 р. колгоспам та одноосібникам рекомендувалось зарані привчати корів до роботи в ярмі[145, арк. 14]. Аналогічно корови використовувались і на сході республіки, тільки до такого раціонального використання худоби там "додумались" ще в 1944-45 рр.[239, 293]. Навряд чи ці корови після такого їх використання могли ще доїтись.

Що ж до східних областей, то небажання переселенців вступати в колгоспи й усуспільнювати своє майно робило їх "білими воронами" на загальному фоні й вбивало ще один клин між ними й автохтонами.

Врожайність у колгоспах була далеко нижчою, ніж в одноосібних господарствах. В 1947 році урожай озимини був 6 ц/га, а ярини - 7 ц/га[201, арк. 1 - 8]. Оплата колгоспної праці була надзвичайно низька - часто люди заробляли за рік 30-50 кг зерна та 40-50 крб. Наприклад, за 1947 рік колгоспникам виплатили по Тернопільській області на 1 трудодень по 1 крб., 3 кг зерна, по 0,2 кг сіна й картоплі, по 1,6 кг соломи[201, арк. 1 - 8]. На сході оплата була не кращою. Часто на один трудодень припадало по 200-300 г зерна[20, арк. 35].

Саме в колгоспах, утворених закерзонцями, МТС були зобов`язані проводити оранку в першу чергу[214, арк. 117]. Якщо ж врахувати, що як у 1945 р., так і в подальші роки в колгоспах майже не було тракторів (у 1946 р. в Тернопільській області налічувалось лише 208 тракторів[154, арк. 20]), то така увага влади до переселенських колгоспів, з однієї сторони, викликала закономірну неприязнь місцевого населення, а з іншої - стимулювала депортованих з Польщі українців вступати у колгоспи, оскільки люди часто взагалі не мали чим орати[224, арк. 25 - 28]. Тому автохтони дуже неприязно поставились до опікуваних владою закерзонців.

4.2. Забезпечення переселенців товарами першої необхідності, кредитами. Освітня та агітаційна робота.

Урядом УРСР на протязі 1944 - 1947рр. досить часто приймались документи, що передбачали спеціальне постачання переселенців різноманітними товарами першої необхідності. Для них мали заготувати ліс, цвяхи, скло, цеглу, черепицю, скобяні вироби, інші будівельні матеріали, одяг та досить широкий асортимент побутових речей і продуктів харчування. Все це мало полегшити соціально-економічну адаптацію переселенців у новій батьківщині.

Значна частина переселенців приїжджала маючи мінімум продуктів харчування та речей першої необхідності. В Дніпропетровській області таких людей було досить багато, але на зауваження керівника республіканського відділу розселення В.Медина про необхідність надання допомоги таким людям, заступник голови облвиконкому Манзюк відповів досить лаконічно:" Няньками ми їм бути не можемо, нехай собі купляють"[9, арк. 10]. Це говорилось на адресу людей, які не мали і не могли мати ні готівкових грошей, ні якоїсь продукції на обмін, ні джерел сталого прибутку. На щастя, прості люди часто були більш чулими до проблем депортованих. В багатьох селах цієї ж області колгоспники за власною ініціативою збирали продукти харчування та речі домашнього вжитку для своїх нових співвітчизників[9, арк. 9 - 10].

Згідно постанови №1620-118 РНК УРСР в ІV кварталі 1945 р. для переселенців по всій Україні повинно було бути заготовлено 4000 возів, 4000 шт. упряжі, на 329 000 крб. пічного лиття, велика кількість солі, сірників, мила та інших товарів першої необхідності[214, арк. 117]. Зокрема новим жителям Тернопільської області планувалось продати 104,76 т солі, 109 ящиків сірників, 29,1 т мила, 145,5 т солярки, 23 тисячі тарілок, 46 тисяч ложок[214, арк. 128]. Але про стан виконання цього розпорядження свідчить постанова Тернопільського облвиконкому №24 від 5 січня 1946 р. З неї випливає, що за весь IV квартал 1945 р. Копичинецький, Заліщицький, Товстенський та інші райони так і не отримали товарів, що призначались переселенцям[139, арк. 97]. Схожою була ситуація і в Львівській області, де рішенням облвиконкому у жовтні 1945 р. теж призначались для продажу депортованим деяка кількість круп, муки та ін. Проте постійні просьби районного керівництва збільшити кількість виділених товарів свідчать про недостатню забезпеченість[102, арк. 148 - 149; 99, арк. 6].

9 березня 1946 р. вийшла спільна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У №302 "Про виділення одягу, трикотажно-панчішних виробів і продуктів харчування для надання допомоги українському населенню, евакуйованому з Польщі"[146, арк. 45]. Згідно з нею в Одеській області переселенцям мали видати готового одягу на суму 100 тис. крб., трикотажно-панчішних виробів - на таку ж суму, 1,8 т жирів, 50 т муки, 390 т пшениці, 390 т ячменю та багато інших товарів. З досить довгого переліку було виділено все, за виключенням скла. Проте в цьому ж документі вказується, що часто ця статистика говорила про те, що товари видані з державних складів на потреби переселенців, використовуються не за призначенням. В селі Троїцьке господарське мило продали невідомо кому, а підписи депортованих просто підробили. В Михайлівському районі голова райспоживспілки використав призначені переселенцям будматеріали для ремонту кіосків та магазинів[230, 105 - 106].

В першому кварталі 1946 р. у Ворошиловградській області переселенцям під розписку видали 8 т солі, 6 т сірників, 1 т господарського мила, 6 т солярки, 7 т цукру, 10 т муки та інші товари. Трохи гірше було із лісоматеріалами та склом, оскільки залізниця не подавала необхідної кількості вагонів[236, 306 - 307]. Так говорять офіційні документи. Проте важко судити, чи отримали люди згадані товари насправді, чи просто обласне керівництво знайшло винного в іншій організації.

Відповідно до згадуваної республіканської постанови 23 березня 1946 р. Тернопільський облвиконком та бюро обкому зобов'язували:

а) за І та ІІ квартали 1946 р. продати переселенцям готового одягу на 125 тис. крб., трикотажно-панчішних виробів - на таку ж суму;

б) в ІІ кварталі продати 60 т муки, 25 т круп, 25 ц жирів, 40 т пшениці та жита, 40 т ячменю[146, арк. 45].

Окрім цього із фондів, виділених урядом для надання допомоги переселенцям, зобов'язувалось видати евакуйованим у першому кварталі 1946 р. 81 т солі, 75 ящиків сірників, 11 т господарського та 27 тис. штук туалетного мила, 75 т солярки[148, арк. 113].

Заразу ж наводився розріз постачання по районах. В кінці документу містилось попередження, що за розбазарювання і нецільове використання товарів та будматеріалів, призначених переселенцям, винні будуть притягнуті до суворої відповідальності. Часте повторення цього пункту в більшості постанов наводить на думку про те, що зловживання радянських чиновників у цій сфері не були рідкістю[146, арк. 45; 147, арк. 91 - 92]. Досить часто такі необхідні переселенцям товари використовувались для облаштування радянських установ чи житла чиновників, а то й просто перепродувались на базарі[173, арк. 49 - 50]. Наприклад, керівник Мельниця-Подільського укркоопбуду без відома райвиконкому використав для власних потреб 80м² скла, призначеного для переселенців. Всі інші товари його відомством із обласного центру не привозились і серед депортованих не розпродувались[179, арк. 119].

Таких випадків тільки за архівними матеріалами можна навести досить багато. Реальність, як правило, була куди гіршою, ніж це відображалось у документації. Одним із джерел наживи тогочасного дрібного керівництва був перепродаж на ринку дефіцитних товарів, що призначались переселенцям, інвалідам війни, багатодітним матерям. Секретар Добропільського РК КП(б)У Сигачов і голова райвиконкому Руднєв продали на ринку хліб та інші фондові товари, призначені для постачання сімей депортованих. За виручені гроші партійні "комерсанти" купили собі легкові автомобілі. Секретар Селідовського РК КП(б)У Орловський та голова райвиконкому Дорохов розбазарили 31 центнер зерна, призначеного для переселенців[236, 340]. Таких прикладів можна наводити досить багато.

Коли б згадувана республіканська постанова була би втілена в життя, можливо адаптація закерзонців протікала б легше. Але, як і багато інших, вона виконувалась лише частково. Погрішності радянської статистики та "дотягування" цифр до необхідного рівня загальновідомі. Проте й офіційна статистика дає не надто привабливу картину. Як свідчать документи, лише за перший квартал 1946 р. переселенцям у Тернопільській області, через неналагодженість вчасного довозу товарів, не продали із запланованого 14,2 т солі, 13,4 ящика сірників, 3,6 т господарського мила, 17,5 тис. штук туалетного мила, 14,3 т солярки[161, арк. 48]. Проте довідка від 5 липня 1946 р. засвідчує, що всі товари, виділені для переселенців, таки дійшли до них[184, арк. 1 - 4]. В усякому разі документально.

прийняття постанови радянськими органами ще не передбачало її виконання: в Бережанському районі переселенцям видали станом на 25 жовтня 1946 р. лише 121 м² скла та 32 кг цвяхів, хоча райспоживспілка отримала відповідно 315 м² скла та 290 кг цвяхів[171, арк. 48]. Усі інші товари навіть не згадуються.

В час воєнного лихоліття та українсько-польського конфлікту багато закерзонців втратили свою худобу. Багато з них були пограбовані в дорозі цивільними чи військовими поляками, дезертирами з діючої армії. В одних худоба загинула під час дороги внаслідок обмороження чи нестачі кормів, а в інших - поїхала разом із ешелоном невідомо куди. На лютий 1945 р. 13301 поселена в УРСР родина закерзонців мала у своєму користуванні 10938 голів великої рогатої худоби та 5148 коней[7, арк. 20 - 21]. На травень 1945 р. у Львівській області 4213 переселенських сімей мали 2524 корови[98, арк. 7 - 8]. Тільки на Тернопіллі в січні 1947 р. налічувалось 11818 переселенських господарств, які не мали корів. Тобто кожна третя-четверта родина[186, арк. 48 - 51]. Загалом після завершення виселення в середньому на одне депортоване господарство доводилось 0,9 голови великої рогатої худоби[231, 120].

Колгоспам та одноосібним господарствам по всій Україні було заплановано продати ще в 1945 році 10350 молодих теличок для ліквідації "безкорівності"[214, арк. 127]. В Запорізькій області на вересень 1946 р. виділили переселенцям 700 телиць, в Миколаївській на жовтень цього ж року - 139, хоча цього явно не вистачало[23, арк. 8; 24, арк. 18]. В Дніпропетровській області на січень 1946 р. безкорівним сім'ям переселенців видали 206 голів молодняку на майже п'ять тисяч сімей[22, арк. 1]. Всього ж по Східній Україні до кінця 1947 р. виділили 3091 голову молодняка великої рогатої худоби[36, арк. 31 - 33]. Загалом для обзаведення коровою переселенці мусили здебільшого покладатись на власні сили. Та й звідки мала взятись худоба для депортованих, якщо в Східних областях чисельність поголів`я в часі війни різко впала, а під час голоду 1946 - 1947рр. скотилась на рівень, який міг бути хіба кілька століть тому. В республіці поголів'я великої рогатої худоби вже на 1 січня 1947 р. зменшилось на 46 тис., коней - на 35 тис.[326, 327 - 328]. Не набагато кращою була ситуація з кількістю худоби й у автохтонів західних областей.

Після закінчення війни багато кавалерійських частин було розформовано. Кращі коні передавались у інші бригади, а гірші - розподілялись по областях. Зокрема, для переселенців та інвалідів Тернопільської області в листопаді 1945 р. було виділено 125 коней[131, арк. 65 - 66]. Якщо ж врахувати, що на січень 1947 р. коней не мало 15818 переселенських сімей, то ця цифра є надто мізерною[186, арк. 48 - 51].

Досить часто під час взаєморозрахунків переселенцям видавали замість грошей майно і худобу конфісковану в людей, причетних до національно-визвольного руху й знищених радянською владою або вивезених у Сибір[178, арк. 55]. В результаті закерзонці поставали перед вибором: або залишитись без худоби чи майна, або свідомо протиставити себе родичам чи односельцям репресованих. І знайти прийнятний вихід з цієї ситуації часто було неможливо, оскільки за відмову користуватись "бандитським" майном можна було самому потрапити в ряди неблагонадійних. Таким чином переселенці проти власної волі потроху ставали ворогами автохтонам.

Відповідно до Угоди між РНК УРСР та ПКНВ від 9 вересня 1944 р. перед виселенням представники влади мали докладно описувати, оцінювати всю нерухомість та інше майно, його кількісний і якісний стан, а також посіви, ріллю, ділянки лісу чи пасовища, що залишались на польській території. В опис також заносили кількість зданого державі зерна, сіна, соломи, переданих коней, корів та іншої худоби, птиці. Все це мало бути компенсовано за місцем нового проживання[230, 286 - 293].

Розрахунки за зоставлені посіви мали провадились згідно пред'явлених описів. Причому відповідно до постанови РНК СРСР від 25 вересня 1945 р. був даний дозвіл на компенсацію переселенцям за залишені в Польщі посіви зерном, але тільки у східних областях. На заході компенсація мала проходити за рахунок наділення землями, що засіяли поляки. Проте значна частина переселенців прибула на місце поселення вже після того, як місцеве населення зібрало урожай поляків. Тому пізніше компенсацію дозволили проводити зерном по всій УРСР. Кількість зерна, яка видавалась за кожний засіяний гектар, вираховувалась відповідно до урожайності у кожній області мінус 30% за збір врожаю. По південних областях видавали по 4,2 ц за гектар (середня розрахункова врожайність у 1945 р. - 6 ц/га[15, арк. 1 - 2; 16, арк. 12 - 13]. Наприклад, у Львівській області відповідно до постанови облвиконкому та бюро обкому у вересні 1945 р. за залишений у Польщі 1 га озимих видавали 4 ц. Зерна[106, арк. 82]. У Тернопільській області постановою облвиконкому та бюро обкому в квітні 1946 р. встановлювалась така норма компенсації: за 1 га посівів ярових видавали 300 кг зерна, за 1 га картоплі - 30 ц, за 1 га посівів трав - 12 ц сіна[152, арк. 42]. Проте, як правило, описи залишеної в Польщі власності були дуже поверхові, а вартість майна, що його отримували переселенці тут, часто сильно завищувалась. В такий спосіб радянська влада здійснювала скоріше паперові, ніж справжні взаєморозрахунки.

Часто людям видавали кількість грошей, майна чи продуктів набагато меншу за ту, яка б мала бути видана. Проте звіти у вищі інстанції подавались із необхідними цифрами. Відповідно до них розрахунки з прибулими відбувались із документальною точністю та скрупульозністю. Якщо судити по урядових зведеннях, то людям раніше чи пізніше повернули всі борги. Але всі опитані автором переселенці одностайно твердять, що відшкодування велось в кількості набагато меншій, ніж це вказувалось в евакуаційних листах[226, арк. 142].

Республіканським урядом неодноразово приймались рішення про кінцевий термін розрахунків з переселенцями. Проте сумнівно, що в голодній і зруйнованій війною країні знайшлась така кількість "зайвих" продуктів харчування. Навряд чи поляки могли залишити після себе надто багато, хоча навіть у тих, що виїжджали, чиновники нерідко намагались стягнути податки за роки війни. Це суперечило укладеним міжурядовим радянсько-польським угодам, згідно з якими всі борги тим, хто евакуювався в Польщу, списувались. зерно й худобу силою забирали офіційні власті навіть із залізничних вагонів[215, арк. 141].