В другу групу входять матеріали, що стосуються проблем розселення та адаптації депортованих в УРСР. Ця група, в свою чергу, ділиться за широтою охоплюваної території на окремі підгрупи: довідки, що відображають стан справ республіканського, обласного та районного масштабів. Згадані матеріали локалізовано в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, обласних та районних архівах.

На основі сукупності документів і матеріалів фонду Головного переселенського управління при Раді Міністрів УРСР (ф.4626, оп.1) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України реально провести цілісне дослідження причин та перебігу переселення, розселення, а також початкового етапу соціально-економічної адаптації українців Закерзоння на теренах УРСР у 1944-1947 рр. Вивчення документів дозволяє проаналізувати на загальнодержавному рівні ті проблеми, з якими зіткнулися депортовані, визначити рівень реалізації міждержавних зобов'язань, які взяла на себе УРСР у 1944 р. по забезпеченню господарського влаштування та соціально-психологічної адаптації нових громадян. В цьому ж архіві зосереджені значна кількість довідок про господарсько-побутове влаштування депортованих у кожній з областей Української РСР в різні періоди, обмежені хронологічними рамками 1944-1947 рр. Аналіз таких довідок дозволяє висвітлювати особливості адаптації в кожному регіоні республіки, порівнювати, виводити певні закономірності. На основі їх зроблено висновки про причини масової міграції закерзонців із східних та південний областей в Західну Україну.

Основний масив архівних документів з досліджуваної проблеми зосереджено в обласних архівах України. Зокрема у Державному архіві Тернопільської області, у фонді архіву виконкому Тернопільської обласної ради (ф.1833 р., оп. 1, 2, 4, 5) міститься значна кількість постанов, директив та статистичних звітів щодо розселення, наділення житлом, землею, забезпечення товарами першої необхідності та розрахунків з прибулими з Польщі українцями у районах області. У фонді відділу переселення Тернопільського облвиконкому (ф.2781, оп.1) містяться посімейні списки переселенців, що прибули в райони області, а також подана детальна інформація про те, звідки дана сім'я прибула і яка кількість майна надана тій чи іншій сім'ї державою у порядку розрахунків за залишене в Польщі майно. Інформація аналогічного типу розміщена у Державному архіві Львівської області, у фонді виконкому Львівської обласної ради (ф.221, оп.2). Цінним є те, що обидва дані архіви містять велику кількість документів, у яких наведені статистичні та інші дані про адаптацію закерзонців у інших областях УРСР.

Більш детальна інформація щодо розв'язання проблем, що постали перед переселенцями в УРСР міститься в архівних справах районного рівня, зокрема Монастириського, Чортківського, Теребовлянського та інших районів (ф.1833, оп. 1). Саме архіви цього рівня дозволяють найбільш приземлено і реально оцінити стан справ у соціально-економічній адаптації привезених з Польщі українців, оскільки у них на окремих прикладах ми бачимо відображення глобальних проблем переселенців. Як правило, районні архіви опрацьовуваного періоду є складовою частиною обласних архівів.

Важливим джерелом для написання дисертації стали збірники документів і матеріалів. Зокрема глибше вивчити міжнародну ситуацію, яка мала місце під час і після Другої світової війни, а також проаналізувати проблему формування кордонів у Східній Європі дозволить двотомний збірник документів “Переписка Председателя Совета Министров СССР с президентами США и премьер-министрами Великобритании в время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.”[232; 233].

Варто відзначити збірники документів і матеріалів, що побачили світ вже в часи незалежної України. Публікація цих джерел стала можливою завдяки самовідданій праці польських істориків українського походження М.Сівіцького, Є.Місила та Р.Дрозда, вітчизняних науковців В.Сергійчука, І.Біласа, а також Ю.Сливки, М.Литвина та інших укладачів тритомника “Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади.” [228; 230; 231; 234; 235; 236; 237; 241; 242; 243; 244; 245].

Слід відзначити, що кількість документів, вміщених у збірниках, недостатня для вичерпного висвітлення теми дисертаційного дослідження. Дуже вагомим позитивом вищеозначених публікацій є їхня нецензурованість з боку української чи польської влади й політична незаангажованість.

Окремо слід відзначити серію мемуарів “Закерзоння”, видану за редакцією Богдана Гука у Польщі. В цих книгах опубліковані спогади колишніх жителів Закерзоння і бійців УПА. Детальне їх вивчення дозволяє прослідковувати наростання напруженості в українсько-польських відносинах під час ІІ світової війни, допомагає скласти повніше уявлення про депортаційні процеси і боротьбу УПА[248; 249; 250; 251].

У 1999 році в Києві вийшли спогади Нати Ленко (Наталії Леонтович-Башук) “На межовій землі (спогади із Закерзоння)”[253]. Наталія Леонтович-Башук - активний учасник боротьби ОУН-УПА на Закерзонні. Особливої ваги її спогадам надає те, що писала їх високоосвічена людина, яка мала власний погляд на події, що відбувались. Передмовою до видання служить стаття відомого дослідника Закерзоння Богдана Гука “Як межове стало безмежним”, в якій пояснюється виникнення терміну “Закерзоння” й доводиться правомірність його існування від самого зародження в 1920 р. і до сучасності[299].

Слід відзначити мемуари, де в публіцистично-художній формі висвітлено наростання українсько-польського конфлікту напередодні ІІ світової війни, зародження повстанських з'єднань на Закерзонні від кущових самооборонних відділів до повнокровних сотень, боротьбу їх проти депортації українців Закерзоння. Такі спогади відображають і розселення та адаптацію на теренах УРСР. Зокрема це матеріали під назвою “Волю Україні” К. Кристенсена, “Во ім'я Твоє” А. Карванської-Байляк, “Солона грудка Холмської землі” М.Онуфрійчука, “Було таке українське село” О.Попко [252; 331; 254; 359; 391].

Ще одним важливим напрямом дослідження теми є вивчення публікацій, вміщених у періодиці. Деякі з них - це спогади очевидців тих подій, інші є журналістськими спробами розібратись в причинах українсько-польського конфлікту, а також в проблемах депортації українського населення Польщі й адаптації закерзонців на території УРСР. Зокрема привертають увагу матеріали Н. Кляшторної, яка аналізує депортацію українців 1944-1946 рр., 1948 р. та 1951 р. На її думку примусове виселення українців із їхніх земель є виразною “етнічною чисткою”, що мала на меті перетворення Польщі в мононаціональну державу. Інші автори роблять публіцистичний огляд цих подій через призму сучасності, зокрема доводять юридичну безпідставність депортації українців та прямого грабежу їх із сторони держави, піднімається питання про повернення власності депортованих сімей[257 - 276]. Кілька останніх років триває плідна праця польських істориків та публіцистів, статті яких публікуються в українському тижневику “Наше слово”, що виходить у Варшаві. Передусім це спогади очевидців подій 1944-1947 рр., записані такими відомими науковцями як Б.Гук та ін. Статті даного типу охоплюють найрізноманітніші аспекти як депортації зокрема, так і українсько-польських відносин починаючи з 1939 р. взагалі[268; 342].

Загалом, оцінюючи стан джерельної бази досліджуваної автором проблеми, слід визнати достатнє документальне забезпечення. Різноплановий джерельний матеріал вітчизняних архівів охоплює різноманітні аспекти обраної дисертантом теми й дає можливість детально проаналізувати й відтворити справжній перебіг подій, показати реальну картину депортації, розселення й адаптації українського населення Польщі на теренах УРСР. Однак варто підкреслити необхідність виваженого підходу у вивченні як радянських і польських офіційних джерел, що були відповідно відцензуровані й політично заангажовані, так і інформаційних матеріалів українських і польських підпільних формувань, що з огляду на ряд причин не могли цілісно й безсторонньо відображати події, що відбувались. Дуже малою також залишається кількість опублікованих документів, що торкаються проблем депортації, розселення і соціально-економічної адаптації. Внаслідок цього неминучою є тривалий пошук необхідних документів в архівах усіх рівнів, що дуже ускладнює роботу. З огляду на значимість подій 1944 - 1946 рр. констатуємо невелику кількість опублікованих спогадів очевидців тих подій. Беручи до уваги тенденційність і політичну заангажованість радянських документів, використання мемуарів допомагало при відтворенні справжнього перебігу подій.

Водночас варто відзначити недостатню забезпеченість довідковою літературою щодо досліджуваної проблематики. Доводиться констатувати також відсутність монографій, де б комплексно відображалась досліджувана проблема.

Загалом детально вивчені і проаналізовані наявні джерельні матеріали разом із залученням фахових історичних публікацій в поєднанні з окресленою теоретико-методологічною базою дисертації дозволяють, на думку автора, об'єктивно і в повному обсязі підійти до розкриття й дослідження обраної теми.

Розділ 2.

передумови та основні етапи депортації українців З Польщі

2.1. Суспільно-політичні передумови й динаміка процесу депортації

27 липня 1944 р. між РНК СРСР та ПКНВ була підписана Угода про радянсько-польський державний кордон, у відповідності з якою значні українські етнічні території знову перейшли під владу Польщі[243, 17 - 19]. 9 вересня 1944 р. була укладена угода між РНК УРСР та ПКНВ, яка передбачала депортацію українців з території Польщі в УРСР і поляків з УРСР в Польщу[230, 287 - 293]. Депортацію українського населення Закерзоння не слід розглядати як винятковий і нічим не зумовлений процес. Важливо з'ясувати причини депортації та мету, що її переслідували держави, котрі були зацікавлені у вирішенні українського питання й у тій чи іншій мірі мали причетність до депортаційних процесів.

Розселення предків сучасних українців на захід чітко простежується аж до берегів Вісли. Ряд дослідників довели, що населення, яке колонізувало сучасні східні землі Польщі мало виразне східнослов'янське походження[285, 25-38]. Кожна із перелічених земель була складовою Київської Русі, Галицько-Волинського князівства.

Холмщина - історико-етнографічна область, що займає територію на захід від середньої течії Західного Бугу. Західна межа Холмщини проходить частково по р.Вепр. Холмщина у 1340-1377 рр. перебувала під владою Литви, 1377-1387 рр. - Угорщини, далі аж до 1795 р. - Польщі. До 1809 р. - під владою Австро-Угорщини, до 1914 р. - Російській імперії. 1919-1939 рр. - Холмщина перебувала під владою відновленої Польщі й до червня 1944 р. - Німеччини[307, 535 - 537]. Лемківщина розташована в українських Карпатах між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до р. Попрад у Словаччині. З 1340 р. до 1772 р. була під владою Польщі. Далі до 1914 р. - у складі Австро-Угорщини. З 1919 до 1939 р. Лемківщиною володіла Польща, далі до 1944 - Німеччина. [306, 150 - 152]. Підляшшя - історико-етнографічна область, що займає територію між Холмщиною на півдні й р.Нарвою на півночі, Мазовією на заході та Волинню й Поліссям на сході. З 1340 належала до території Литви. З 1596 р. - Польщі. Внаслідок трьох поділів Польщі була включена до Австро-Угорщини та Прусії. З 1812 р. до 1918 перебувала під владою Росії, до 1939 р. - Польщі, до 1944 р. - Німеччини[306, 364 - 365].

Згадані землі були невід'ємною складовою частиною української етнографічної території. І хоча з середини ХIV ст. вони належали іноземним державам, більшість населення їх, попри денаціоналізуючу політику країн-загарбників, зберегла свою етнічну окремість[236, 4 - 20; 368, 77 - 85; 347, 59 - 76]. Після нетривалого існування Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки, у склад яких входили Холмщина, Лемківщина, Підляшшя та Надсяння, ці землі були захоплені Польщею. Всі українські землі, що відійшли до складу Польщі після 1921 р. мають збірну історико-публіцистичну назву “Закерзоння”.

Відповідно термін "Закерзоння" вживається для позначення українських земель на захід від "лінії Керзона" - умовного східного кордону Польщі, що був прийнятий 6 грудня 1919 року в Парижі Найвищою Радою держав Антанти. Лінія проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ-Устилуг, на схід від Грубешова через Крилів, далі західніше Рави-Руської і на схід від Перемишля до Карпат. Власне назва пішла від імені міністра закордонних справ Великобританії Дж.-Н. Керзона, що запропонував більшовикам припинити наступ Червоної Армії на цій лінії. [305, 206-207; 368, 142 - 143; 291, 36].

Найкраще означення терміну “Закерзоння” дав на восьмидесятому році від часу його виникнення молодий український історик у Польщі Петро Тима: “Закерзоння - це результат і заразом підсумок відвічного українсько-польського суперництва за землі колишнього Галицько-Волинського князівства, а безпосередня поява пов'язана з українсько-польською війною за Східню Галичину (Західну Україну) та іншими війнами на колишніх польських східних кресах в 1918-1921 роках”[305, 10].

Новий кордон між СРСР та Польщею, встановлений у 1944 р., пролягав по так званій "лінії Керзона" із деякими відхиленнями на користь Польщі. Саме з цих регіонів у 1944 році було розпочате відселення української людності.

З часу захоплення Речі Посполитої військами Німеччини та СРСР польський еміграційний уряд використовував усі можливі засоби для відновлення своєї держави у межах 1921 р. Масові депортації українського населення розглядались лише як цілковита необхідність, як абсолютний гарант майбутньої непорушності східних кордонів Польщі (так званих "східних кресів"). Українців планували або тотально й примусово переселити до СРСР в обмін на поляків, що там проживали, або розосередити в глибинних районах Польщі для поступової асиміляції. В такий спосіб еміграційний уряд розраховував раз і назавжди ліквідувати українське питання. Але для здійснення цих планів необхідно було відновити свою владу в Польщі до приходу радянських військ.

Спочатку польські урядові кола розраховували на те, що територію Речі Посполитої захоплять англійські та американські війська. Проте після зустрічі Ф. Рузвельта і У. Черчілля у Квебеку 17 серпня 1943 р. стало ясно, що висадки союзних військ на Балканах і, тим більше, в Польщі не буде[312, 326 - 327]. Відтоді надії на відновлення кордонів 1921 р. при безпосередній допомозі західних союзників стали зовсім примарними.

Активним прихильником відновлення Речі Посполитої у довоєнних межах було польське націоналістичне підпілля. Безпосереднє керівництво ним здійснювалось із Лондона еміграційним урядом Речі Посполитої. Постачання Армії Крайової (АК), найвпливовішої та найчисленнішої організації польського руху опору, здійснювалось за допомогою англійської авіації, що перекидала невеликі групи десантників, обладнання, зброю, боєприпаси та ін. Але з середини жовтня 1943 р. кількість літаків із спорядженням спочатку зменшилась, а потім дійшла до мінімуму. Британський уряд пояснював це технічною складністю, проте причина була в іншому. Оскільки АК фактично діяла під керівництвом польського еміграційного уряду і, відповідно, не визнавала лінію Керзона за новий східний кордон Польщі, то зменшення кількості вантажів для польського підпілля було пов'язане із небажанням Лондона псувати відносини з Москвою, для якої старий західний кордон був неприйнятним[350, 394 - 395]. Таким чином суттєво послаблювалась основна збройна сила, що мала відстоювати кордони довоєнної Речі Посполитої.

Незважаючи на зменшення зовнішньої підтримки, польський рух опору продовжував вважати терени Західної України такими, що належать до Польщі й робив усе можливе для майбутнього повернення цих земель до відтвореної Польщі. Для недопущення захоплення Західної України Червоною Армією і для відновлення там польського суверенітету був розроблений план операції "Буря", який, окрім іншого, передбачав створення через українські етнічні території двох коридорів із заходу в напрямку до Львова, які мали бути очищені від ворожого відносно Речі Посполитої елементу. Призначались ці коридори для таємного пересування воєнізованих формувань польського підпілля. За допомогою перекинутих із центральних районів Польщі військових загонів у Львові та околицях планувалось організувати повстання й захопити владу. Представників інших націй, що пробували б суперечити такому розвитку подій, планували просто знищити[405, 250 - 256; 405, 263].

В січні 1944 р. в районі Ковеля й Любомля була створена 27 Волинська піхотна дивізія АК, що налічувала близько 7 тисяч солдат. До березня цього ж року її солдати винищили та виселили українське населення між містом Ковель та річкою Буг[405, 248 - 249]. Пізніше жовнірів згаданої частини планувалось використати для захоплення влади в краї. Плановий терор поляків проти українців почався ще в 1942 році на Холмщині, а далі поширився на Галичину й Волинь. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що окупаційна адміністрація всіма можливими способами розпалювала українсько-польський конфлікт. Зокрема, для "умиротворення" українських сіл, що допомагали УПА чи радянським партизанам, масово використовувалась польська поліція. Часто українські села зазнавали нападів з боку польських і радянських партизанів[344, 395 - 396]. В результаті по Галичині, Закерзонні та особливо по Волині прокотився спалах міжетнічного насильства, який за кількістю жертв можна кваліфікувати як українсько-польську війну на зразок відомої "війни сіл" в окупованій фашистами Югославії. Ця неймовірно кривава та безглузда війна була непотрібною як українській, так і польській стороні. Проте вона була необхідна гітлерівській Німеччині та сталінському Радянському Союзу, оскільки зв'язувала сили двох націй, виснажувала та знекровлювала їх у взаємній боротьбі[301, 5 - 6].

Після провалу операції "Буря" та невдалого походу відділів АК з Люблінщини на Львів у 1944 р., який відбили підрозділи УПА, було прийняте рішення про відвід збройних загонів за Західний Буг для підсилення підпільних формувань у центральних районах Речі Посполитої, а також для уникнення арешту членів підпілля органами НКВС, що йшли за наступаючою Червоною Армією. Для керівництва передислокацією частин АК із Варшави було прислано близько 60 колишніх армійських офіцерів[52, арк. 3 - 5а; 301, 5 - 6]. Тепер керівництво АК робило ставку на повстання в центральній Польщі, звідки державний вплив мав поширитись на території, що їх підпілля вважало своїми. Керівниками АК було сплановане й підняте повстання у Варшаві для звільнення її до підходу частин Червоної Армії й передачі легітимному урядові[301, 5 - 6; 405, 257 - 258]. З 1 серпня до 2 жовтня 1944 р. частини генерала Тадеуша Бур-Комаровського утримували столицю. Проте війська СРСР так і не підійшли, хоча східне передмістя Варшави було захоплене ними ще 8 серпня. Сталіну зовсім не вигідно було допомагати повсталим та звільняти Польщу для уряду Миколайчика. Наступ Червоної Армії був розпочатий лише тоді, коли гітлерівці встигли потопити повстання в крові[312, 301 - 302; 288, 151; 371, 128 - 129]. Отже, слід констатувати, що попри дієві дипломатичні зусилля польського еміграційного уряду та боротьбу підпільних воєнізованих формувань відновити Польщу у передвоєнних кордонах на чолі з старим урядом не вдалось. Тепер вирішення українського питання в основному зосереджувалось в руках московського керівництва, чиї армії поступово захоплювали не тільки Західну Україну, але й Закерзоння і всю Польщу. Плани Сталіна щодо східних кордонів Польщі суттєво різнились від планів Миколайчика.

У вересні 1939 р. новий західний кордон СРСР був встановлений відповідно до секретного протоколу радянсько-німецького договору про дружбу і кордони, укладеного 28 вересня 1939 р. Із початком німецької інтервенції ситуація докорінно змінилась, виникла нагальна потреба у пошуку військових союзників. Тому 30 липня 1941 р. в Лондоні була підписана угода між СРСР та Польщею, яка передбачала, що "уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу"[280, 79]. Таким чином, після війни Західна Україна мала бути повернута Польщі. Проте після перших військових перемог Москва різко змінила свою позицію й повернулась до принципів вересня 1939 р. - західний кордон СРСР мав пролягати тільки по лінії Керзона. Оскільки уряд Миколайчика вперто наполягав на відновленні Польщі у межах 1921 р., то 26 квітня 1943 р. радянський уряд розірвав дипломатичні зносини з еміграційним урядом Речі Посполитої[232, 147]. Приводом для цього послужила широка кампанія польської офіційної преси щодо висвітлення результатів розслідування розстрілів польських офіцерів у Катині, вину за які комісія Міжнародного Червоного Хреста поклала на органи НКВС. Уряд генерала Сікорського не виступив із запереченням цих висновків і був звинувачений Москвою у веденні антирадянської пропаганди та зносинах з гітлерівським урядом[232, 145 - 146]. Відносини не були відновлені навіть після енергійного втручання У. Черчілля та його особистих листів до Й. Сталіна, де він обіцяв будь-що "заспокоїти" польську пресу та примусити уряд Сікорського піти на територіальні поступки, оскільки "визволення Польщі від німецького іга здійснюється в основному ціною величезних жертв із сторони російських армій"[232, 230 - 231]. Така енергійна підтримка У. Черчіллем еміграційного уряду пояснюється тим, що польський уряд в Лондоні був конституційним і його визнавали західні союзники СРСР. Окрім цього, У. Черчілль мав безпосередній вплив на політичну еліту польської еміграції та покладав на неї певні надії у повоєнний час, а тому намагався за будь-яку ціну примирити польський уряд із радянським.

В свою чергу Й. Сталін розумів, наскільки складно вирішити територіальні проблеми з еміграційним урядом. Набагато простіше було створити новий польський уряд в СРСР, який був би слухняним виконавцем волі Кремля. В ніч з 31 грудня 1943 р. на 1 січня 1944 р. у Варшаві була таємно створена Крайова Рада Народова (КРН), очолювана Болеславом Берутом. Ця Рада, що єдиною підтримкою мала лише СРСР, досить швидко погодилась визнати польський кордон по лінії Керзона. 22 липня 1944 р. у Холмі КРН сформувала очолюваний Осубкою-Моравським Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ), який став основою уряду прорадянської орієнтації. Пізніше ПКНВ переїхав до Любліна, а 18 січня 1945 р. - до Варшави[313, 392 - 393]. В такий спосіб польський еміграційний уряд поступово усувався від вирішення польських проблем взагалі, і проблеми кордонів та депортацій зокрема.

Після згаданих військових та дипломатичних невдач, спостерігаючи успішне просування радянських військ територією Польщі, емігрантський уряд був змушений дещо змінити свою початкову позицію, але все ще не погоджувався на проходження кордону по лінії Керзона. Проте Сталіна це вже не надто цікавило, оскільки 27 липня 1944 р. між радянським урядом та новоствореним маріонетковим ПКНВ був підписаний договір про спільний кордон, в основу якого були покладені радянські пропозиції[280, 84 - 85].

ПКНВ із самих початків свого створення теж проявляв серйозну зацікавленість у депортації українців. Депортація нацменшин була для нього найбільш дієвим, простим та радикальним засобом вирішення проблем як стабілізації держави, так і перетворення її в мононаціональний організм. У листі до Голови РНК СРСР Й. Сталіна Голова РНК УРСР М. Хрущов писав, що програма евакуації "виявилась повністю прийнятною для польської сторони, вона була повністю прийнята Польським Комітетом Національного Визволення, це в значній мірі полегшує евакуаційну роботу"[230, 351]. В такий спосіб ПКНВ розраховував позбутись нелояльного українського населення, що було матеріальною, соціальною та духовною опорою ОУН-УПА.

Щоб забезпечити собі підтримку поляків, ПКНВ просто змушений був депортувати українців, оскільки більшість корінних жителів Польщі в тій чи іншій мірі вороже ставились до українців. Причин для цього було достатньо ще з війни 1918-1919 рр. В 1939 р. Червону Армію в переважній більшості українські селяни зустрічали із хлібом-сіллю. Непоодинокими були напади українців на відступаючі польські військові частини та поліцейські відділки. Таким чином, польська суспільна думка отримала ще одну причину для ненависті до українців, які не тільки не були патріотами Польщі, але й активно сприяли її поваленню[405, 71 - 106].

Польський терор на Холмщині в часі окупації даної території фашистськими військами призвів до масового розгортання серед українського населення руху за приєднання до УРСР в 1944 р., який поляки вважали "сепаратистським". Така нелояльність українського населення теж збільшила українофобські настрої й стала ще одним стимулом для депортації "невдячних" українців за межі новоствореної Польщі.

Однією з причин посилення антиукраїнських настроїв північно-західного сусіда стала виважена політика німецьких властей на окупованих територіях, спрямована на розпалювання українсько-польського конфлікту. Саме включення Західної України у Краківське генерал-губернаторство, а не в рейхскомісаріат "Україна" сприяло зростанню міжетнічної напруги. В деяких джерелах можна зустріти думку про те, що рейхскомісар Еріх Кох був радянським агентом і посилено стимулював українсько-польський конфлікт щоб знесилити у взаємній війні українське і польське підпілля на догоду радянському керівництву[300, 27 - 28]. Тим більше, що обидва окупанти мали однакову мету - знекровлення української і польської націй у взаємному винищенні. Результатом цього стали десятки тисяч жертв у Галичині й Волині, а також новий сплеск українофобії поляків та "акти помсти" на беззахисних селянах Холмщини, Надсяння й інших українських етнічних регіонів на заході. Часті бої між відділами УПА та АК теж не сприяли зближенню двох народів.

Отже, значна частина польського суспільства вороже ставились до українців і вимагала їх негайної депортації. Те ж саме визнають і польські історики. А. Сова пише, що поляки поступово утвердились на думці про українців як націю, "яка повинна бути усунена поза кордони польської держави... Очевидно, що Сталін керував тим, що діялось у Польщі, однак у випадку українського питання ця діяльність була згодна з очікуваннями значної частини, якщо не більшості, польського суспільства, без огляду на його ставлення до насадженого Польщі комуністичного режиму"[405, 280]. Саме шляхом депортації української та інших національних меншин новостворений ПКНВ намагався підняти свою популярність серед громадян нової Польщі.

Одразу після зайняття радянськими військами Холмщини, в цьому регіоні, що у 1939 р. не ввійшов у межі СРСР, масового поширення набув рух за приєднання краю до УРСР. Сотні холмщаків підписувались під колективними листами на ім'я М. Хрущова, Й. Сталіна, у ЦК КП(б)У, де перераховувались утиски з боку поляків до 1939 р., описувався весь жах польського терору під час німецької окупації та підкреслювались заслуги закерзонців перед радянською владою. Лейтмотивом всіх листів були уклінні прохання об'єднати Холмщину з всією Україною. Наприклад, жителі села Варшин Грубешівського повіту написали в ЦК КП(б)У лист "про прилучення нашого терену до УРСР". Схожими були заяви жителів сіл Ходованці, Юрві, Завади, Ярчів, де українці створили сільради й прийшли у Львів за порадами, як працювати згідно радянського законодавства. А представники сіл Ходувани, Завади та Рокитне прямо заявили, що хочуть радянської влади і ніякої іншої не визнають. З аналогічними зверненнями приходили представники інших сіл Грубешівського та Перемиського повітів[50, арк. 10 - 12].

Важко сказати, чи не допомогли у написанні цих листів відповідно проінструктовані офіцери політвідділів частин, що визволяли цей регіон. Проте саме на Холмщині найбільш яскраво відбилась українофобська політика довоєнного польського уряду, а під час німецької окупації "помста" за програну волинську кампанію найчастіше падала на безборонні холмські села. "Чому Холмщина не включається в склад УРСР, адже тут майже самі українці і всі хочуть відійти від Польщі," - такі й схожі думки переселенців відзначались радянськими чиновниками майже в кожному звіті про настрої українського населення під час депортації[236, 45].

Згадані листи жителів Холмщини датовано кінцем липня - початком серпня 1944 р. Трохи раніше, 20 липня 1944 р. Й. Сталіну був направлений лист за підписом М. Хрущова, де останній пропонував ті райони Польщі, в яких домінувало українське населення, приєднати до УРСР. До складу України мали ввійти Холмський, Грубешівський, Замостівський, Томашівський, Ярославський та деякі інші райони, на основі яких планувалось сформувати Холмську область з центром у м. Холмі[368, 146].

Практика депортацій неодноразово використовувалась в СРСР як дієвий метод вирішення національних проблем чи спосіб "покарання" волелюбних народів. Такої долі зазнали кубанські українці, турки-месхетинці, німці південної України, Криму і Поволжя, кримські татари, греки, болгари і вірмени Криму, чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці Північного Кавказу. Перші депортації українців і поляків здійснювались в 30-х та на початку 40-х років[301, 4]. В даному разі кількість депортованих дослідники визначають від 1 млн. 170 тис. до 1 млн. 250 тис. чоловік або близько 10 % населення Західної України[355, 135; 282, 35].

Для остаточного вирішення питання західного кордону, уряд СРСР проводив переселення із максимальною швидкістю. На Ялтинській конференції було обумовлено, що переселення українців і поляків можливе лише після остаточного встановлення східних кордонів СРСР, яке має відбутись після закінчення війни[371, 11]. Проте депортаційні процеси розпочались за п'ять місяців до зустрічі в Ялті та майже за рік до закінчення бойових дій у Європі. Така акселерація вирішення проблеми кордонів мала досить суттєві причини.

По-перше, керівництво Радянського Союзу за стіл післявоєнних переговорів планувало сісти, маючи державний кордон як константу. На думку польського дослідника Р. Дрозда, прагнення пришвидшити процес депортації було зумовлене намаганням уряду СРСР закінчити його до відкриття Кримської конференції, де передбачалось новий радянсько-польський кордон продемонструвати як завершену справу [310, 193].

По-друге, не визнаючи уряду Миколайчика, Сталін хотів будь-що підкріпити авторитет ПКНВ, що був нелегітимним і не визнавався західними країнами. Згодом цей Комітет було перетворено на повністю залежний від СРСР уряд Польщі. В такий спосіб ще далі на захід експортувалась радянська політична система, а в країнах "народної демократії" насаджувались слухняні маріонеткові режими .

По-третє, Сталін знав про антирадянську діяльність української діаспори на Заході. Наявність такої діаспори у Польщі могла, з однієї сторони, дуже погіршити стосунки із новим західним партнером по соціалістичному табору, адже сконцентровані в рамках відносно невеликої території українці могли домагатись не тільки національно-культурної чи політичної автономії, а й приєднання до Великої України. З іншої - діяльність такої діаспори у мінливих умовах світової політики не завжди могла залишатись лояльною як щодо Польщі, так і щодо СРСР.

По-четверте, в такий спосіб ліквідовувалось постійне вогнище українського визвольного руху поза межами СРСР. Відповідно й повністю знімалась українська карта, що так активно використовувалась як країнами гітлерівського блоку, так і антифашистською коаліцією в політичній грі до 1939 р., під час та після Другої світової війни. Ліквідація УПА в Західній Україні була нереальною без її ліквідації на Закерзонні. Тому шляхом депортації українців планували створити санітарний кордон вздовж західної межі СРСР і забезпечували тили для майбутньої експансії на захід[370, 13; 373, 419 - 420]. З аналогічною метою планувалось депортувати й поляків, репресії проти яких почались ще в 1939-1941 рр.

Договір від 9 вересня 1944 року про депортацію українців з території Польщі і поляків з УРСР був підписаний між РНК УРСР і ПКНВ. Не таємниця, що уряд УРСР був абсолютно підпорядкований загальносоюзним відомствам. РНК СРСР довірив уряду УРСР підписати таку важливу міждержавну угоду з кількох причин. По-перше, підписання такої угоди створювало перед світом видимість існування самостійної держави, що веде незалежну зовнішню політику і, відповідно, має всі права на входження у міжнародні організації, в тому числі й ООН. По-друге, Радянський Союз залишав за собою можливість відступу. Коли б західні партнери виступили проти щойно укладеного договору про депортацію більш як мільйона українців та поляків, то уряд УРСР просто був би звинувачений у самоуправстві. Разом з тим угодою від 9 вересня 1944 р. Кремль інспірував загострення українсько-польських взаємин як в 1944 році, так і в майбутньому, фактично залишаючись осторонь і не несучи відповідальності за можливі наслідки[371, 11; 279, 33 - 35].

Керівництво республіки сподівалось, що в його компетенції вирішувати питання державних кордонів. Насправді ж правомірність лінії Керзона як державного кордону була обумовлена на зустрічі Й. Сталіна, У. Черчілля та Ф. Рузвельта у Тегерані ще наприкінці листопада 1943 р.[232, 253 - 255]. Українська РСР хоча й мала поспішно створені наркомати закордонних справ та оборони, проте реально не впливала на політику РНК СРСР і, тим більше, не виступала суб'єктом міжнародних відносин.

Угода між РНК УРСР та ПКНВ від 9 вересня 1944 р. лише створила ілюзію, що дві країни самостійно вирішують проблему кордонів та взаємного трансферу населення. Як один, так і другий уряди беззастережно залежали від волі сталінського керівництва, яке вирішувало власні геополітичні та стратегічні питання коштом обох народів. В деякій мірі все це було погоджено із західними партнерами по антигітлерівській коаліції.

Договір від 9 вересня 1944 р. підписувався вже як post factum, оскільки ще 27 липня цього ж року між РНК СРСР та ПКНВ була підписана Угода про радянсько-польський державний кордон. Під цим документом стояли підписи В. Молотова і Е. Осубки-Моравського. Таким чином, польсько-український договір передбачав трансфер значних мас населення з територій, обумовлених попередньою угодою. Обмін населення був лише одним із наслідків радянсько-польського договору[242, 17 - 19].

Важливе й питання про те, хто був ініціатором і автором договору між РНК УРСР та ПКНВ. На думку упорядника і редактора тритомного збірника документів і матеріалів "Депортації" Ю. Сливки, цей документ було створено в Москві. По-перше, це була "складова частина загального плану депортації народів із західних кордонів Радянського Союзу. По-друге, сам зміст та мова цього договору дослівно списані з указів про депортацію народів Радянського Союзу, зокрема чеченського, кримськотатарського та інших"[371, 12].

На відновлення кодонів Радянського Союзу кінця 1939 р. погоджувався і Ф. Рузвельт, який вважав справедливим, якщо Й. Сталін "претендуватиме на... половину Польщі" й противитись цьому не варто, оскільки "в кожному разі він має силу і владу для здійснення цих бажань"[344, 392 - 393].

Щодо польського питання, вирішення проблеми радянсько-польських кордонів та трансферу населення велась тривала переписка між прем'єр-міністром Англії та Головою РНК УРСР. У посланні до Й. Сталіна від 27 лютого 1944 р. У. Черчілль повідомив, що польський еміграційний уряд погодився на кордон, "що забезпечив би максимальну однорідність населення з обох сторін, наскільки можливо зменшуючи в той же час обмін населення і пов'язані з ним труднощі"[232, 241]. Важко сказати, чи знав У. Черчілль про реальну відповідність планованого кордону етнічним межам та усвідомлював масштаби майбутніх переселень, але наполягання його на узгодженні "процедури обміну населення між Польщею та Радянським Союзом" беззаперечно свідчить, що уряд Британії, в принципі, погоджувався з переселенням українців та поляків[232, 243].

В свою чергу, Й. Сталін в листі до У. Черчілля від 4 лютого 1944 р. чітко й однозначно заявив, що вважає лінію Керзона такою, що не відповідає етнічним кордонам України, а тому визнання її із сторони СРСР є суттєвою поступкою. В даному випадку українські інтереси служили лише прикриттям геополітичних інтересів Радянського Союзу, що прагнув якнайдалі перенести свої кордони на захід, особливо в стратегічно важливому регіоні Балтійського моря. Територія Закерзоння були просто обміняні на частину Східної Прусії. "Ми претендуємо на те, щоб північно-східна частина Східної Прусії, включаючи порт Кенігсберг, як незамерзаючий порт, відійшла Радянському Союзу... Без задоволення цієї мінімальної претензії Радянського Союзу поступка Радянського Союзу, що знайшла вираження в лінії Керзона, втрачає будь-який зміст, як про це я вже Вам говорив у Тегерані," - інформував Й. Сталін [232, 235].

Отже практично всі сторони, які мали відношення до депортації були однозначно зацікавлені у проведені депортації. Єдиним винятком було лише населення, яке підлягало вивезенню. Як вважає Ю. Сливка, "головним критерієм під час розв'язання територіальних питань була аж ніяк не турбота про долю того чи іншого народу або його частини, а імперські чи геополітичні інтереси учасників переговорів"[370, 14]. Депортації населення були лише неминучим побічним ефектом складної геополітичної гри найбільших світових держав.

Для України результатом хитросплетінь світової політики стало підписання 9 вересня 1944 р. у Любліні Головою РНК Української РСР Микитою Хрущовим та керівником ПКНВ Едвардом Болеславом Осубка-Моравським Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР[230, 287 - 293].

Строки взаємної депортації населення початково обмежувались терміном з 15 жовтня 1944 р. до 1 лютого 1945 р.[230, 287 - 293]. Проте депортація йшла надто повільно. Тому 27 листопада 1944 р. М. Хрущовим був направлений лист до Е. Осубки-Моравського з пропозицією перенести кінцевий термін реєстрації бажаючих переселитись на 15 січня 1945 р., а саму депортацію завершити до 1 березня 1945 р.[44, арк. 141]. З огляду на важку зиму, велику кількість бажаючих переїхати, неузгодженість дій радянської сторони у подачі та використанні залізничних вагонів, нищення комунікацій і переселенчих комісій загонами УПА, АК й ряд інших причин кінцевий строк переселення почали систематично продовжувати: спочатку до 1 травня, потім до 1 листопада 1945 р.[341, 32]. Втретє термін закінчення реєстрації бажаючих переселитись був перенесений на 31 грудня 1945 р., але кінцева дата виселення не зазначалась. 24 листопада 1945 р. у Києві був підготований, а пізніше й схвалений постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У проект додаткового протоколу до угоди від 9 вересня 1944 р. Згідно з ним термін реєстрації було продовжено до 31 грудня 1945 р., а датою остаточного закінчення процесу виселення було призначено 15 червня 1946 р.[54, арк. 22 - 23; 55, арк. 34]. Це було четверте й останнє перенесення термінів реєстрацій й депортації[244, 129 - 130].

Сам процес депортації став можливим після визволення Закерзоння, яке почалось в липні 1944 р. в результаті наступу південного крила І Білоруського фронту та І Українського фронту. 8 вересня розпочалась Східно-Карпатська операція, в якій брали участь війська І Українського та новоствореного IV Українського фронтів. На кінець вересня передові частини радянської армії вийшли до основного Карпатського хребта й у надзвичайно кровопролитних боях оволоділи Дуклянським перевалом[284, 359 - 360]. В кінці жовтня 1944 р. лінія фронту зупинилась на лінії Ясло - Свидник - західніше Команьчі[284, 304 - 305].

Головним уповноваженим по евакуації на території Польщі був призначений заступник наркома харчової промисловості УРСР М. Підгорний, який для здійснення своїх функцій 18 вересня 1944 р. виїхав до Любліна[278, 205 - 209]. Заступником М. Підгорного був призначений нарком внутрішніх справ Української РСР В.Рясний призначив свого безпосереднього заступника - полковника державної безпеки Т. Кальненка. Працівниками НКВС були й багато інших працівників апарату головного й районних вповноважених, що свідчить про те, хто насправді здійснював керівництво депортацією.[278, 205 - 209; 236, 103].

Оскільки опір підрозділів УПА переселенню був досить активним (частими були акти терору проти вповноважених УРСР та їх співробітників) спеціальною постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У в листопаді 1944 р. в кожний із повітів, де діяли радянські уповноважені, був направлений взвод охорони. Солдати мали забезпечувати недоторканість головного та районних уповноважених, а також охорону українців, що виїжджали в УРСР[45, арк. 164 - 165].

Штат Головного уповноваженого представника УРСР в справах евакуації початково складався з 7 чоловік (окрім заступників): секретаря, референтів (3 чол.), юрисконсульта, секретаря-машиніста і перекладача[42, арк. 26]. Штати кожного з районних вповноважених налічували п`ятеро працівників: секретар, референти (3 чол.), секретар-машиніст[42, арк. 26]. Пізніше апарат Головного вповноваженого було доведено до 48 чоловік, а в кожному з повітів працювало по 23 службовці[230, 331].

Саме переселення офіційно тривало із 15 жовтня 1944 р. до 15 червня 1946 р. І хоча сам процес був практично безперервним, в ньому можна виділити кілька етапів, які пов'язані з ступенем добровільності переселення, обсягом задіяного у процесі адміністративного апарату, служб безпеки та війська, темпами переселення, що залежали від ряду суб'єктивних та об'єктивних причин тощо. Більшість дослідників (І. Білас, Ю. Сливка, К. Науменко), які торкаються теми депортації, виділяють два етапи:

Перший - відносно добровільний, тривав з 15 жовтня 1944 р. до липня 1945 р. Виїзд українців відбувався під адміністративним тиском офіційних властей й терором націоналістичного підпілля Польщі. Сама "добровільність" переїзду засновувалась скоріше на відчаї людей, що рятували своє життя, а не була результатом свідомого вибору.

Другий - примусове переселення українців, яке тривало з кінця липня 1945 р. до офіційного завершення депортації - 15 червня 1946 р. На цей раз "евакуація" була повністю примусовою й виконувалась за допомогою всіх ланок державного апарату Польщі, включаючи поліцію та війська[278, 213 - 233; 283, 5- 25; 326, 316 - 317].

Більш деталізованою й науково обґрунтованою, на нашу думку, є класифікація етапів переселення, подана Є. Місило у передмові до першого тому фундаментального двотомного збірника документів "Репатріація чи депортація. Переселення українців з Польщі в УРСР 1944-1946"[398, 10 - 14]. Автор виділяє чотири етапи депортації:

Перший етап тривав від 15 жовтня до кінця грудня 1944 р. Виселяли, в основному, мешканців сіл Холмського, Грубешівського, Томашівського і Замостівського повітів, які весною і літом 1944 р. були "ґрунтовно" сплюндровані та спалені загонами Армії Крайової, Батальйонів хлопських й інших польських підпільних формувань.

Другий етап окреслюється хронологічними рамками з початку січня до кінця серпня 1945 р. Через важку зиму процес переселення дещо призупинився. Зате після звільнення від німецької окупації західних регіонів Лемківщини почався масовий виїзд людей із сіл, зруйнованих у важких боях між вермахтом та радянськими військами на Дуклянському і Лупківському перевалах. Властиво це була остання група відносно добровільних переселенців, з яких майже половина були мешканцями Холмського, Грубешівського і Томашівського повітів. Всі інші тікали перед терором польського підпілля.

Третій етап тривав з початку вересня до кінця грудня 1945 р. Під час нього за допомогою 3, 8 і 9 дивізій піхоти ВП виселення провадилось із Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяноцького повітів.

Четвертий етап розпочався 1 січня і закінчився 15 червня 1946 р. Під час нього було переселено найбільшу кількість жителів Закерзоння - більше 250 тисяч. Характеризувала цей етап в порівнянні з іншими максимальна жорстокість та безоглядність, з якою провадилось нищення і виселення українських сіл.

Депортації, що проходили протягом першого етапу носили певний відбиток добровільності, проте із самого свого початку добровільність переселення була дуже сумнівною. Польські офіційні власті одразу ж почали продукувати укази й постанови, антиукраїнськість яких була очевидною. Постійними й цілеспрямованими були адміністративні утиски, спрямовані на те, щоб примусити українців до виселення.

Зимою 1944-1945 рр. в Тернопільську область прибуло гужовим транспортом 648 сімей або 2516 українців Польщі. Сотні кілометрів засніжених доріг пройшли ці люди перш ніж осісти тут. На санях їхали матері з немовлятами, везли все те, що було вихоплено з вогню пожеж та грабунків. Худобу гнали поруч із валкою. Чи багато старших людей та дітей змогло подолати цей шлях? Вже сам факт зимової мандрівки на схід заперечує думку про добровільність переселення[210, арк. 5 - 7].

Після того, як радянські уповноважені розгорнули агітаційну кампанію, українці поступово почали оформляти заяви на виїзд в УРСР. Обсяг поданих заяв спочатку був невеликий, проте із часом він почав наростати швидкими темпами. Згідно з доповідною запискою Головного уповноваженого М. Підгорного, спочатку була помітна чітка тенденція до зростання кількості поданих від господарств заяв за одиницю часу. Динаміка подачі заяв на виїзд в УРСР на першому етапі депортації подана у Додатку А (Табл. А. 1) [46, арк. 171 - 172; 48, арк. 200 - 202; 230, 366; 230, 390].