Фундатор української географічної науки: Степан Рудницький – людина й учений

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фундатор української географічної науки: Степан Рудницький - людина й учений

У статті реконструйовано просопографічний портрет засновника вітчизняної географічної науки -- академіка Всеукраїнської Академії наук Степана Рудницького. Проаналізовано умови створення й перші роки діяльності Українського науководослідного інституту географії та картографії у Харкові, який очолював учений. Відтворено «репресивні» біографії видатного географа та його найближчих учнів та послідовників.

Постать видатного українського географа Степана Рудницького тривалий час була табуйованою в українській історіографії совєтської доби. Лише особи, які мали відповідний допуск, могли дізнатися про цю постать з закордонних українознавчих публікацій. Маємо на увазі насамперед спогади Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках», які з явилися друком 1947 р. у Новому Ульмі й де у розділі «Науковці і мистці» серед інших видатних представників вітчизняної інтелектуальної еліти згадувалася й постать Степана Рудницького . У праці колишньої співробітниці Інституту історії України АН УССР Н.Д. ПолонськоїВасиленко «Українська Академія наук: нарис історії» (1955; 1958) марковано не лише внесок ученого у розвиток географічної науки у ВУАН, а й названо його серед академічних учених, які стали жертвою репресій . Наталія Дмитрівна характеризувала С. Рудницького «видатним географом, якого уряд [УССР] запросив для організації Інституту Географії в Харкові»; згадувала ухвалу січневої сесії ВУАН

1934 р., якою С. Л. Рудницького було виключено з числа дійсних членів Академії «як активного учасника контрреволюційних націоналістичних організацій, а також відвертого пропагатора в своїх творах поглядів українського фашизму, якого викрито як активного контрреволюціонера й українського буржуазного націоналіста» .

1962 р. у знаковому «Збірнику на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою» було вміщено окрему розвідку, присвячену ученому, авторства доктора географії Мирона Доль ницького, колишнього учня С. Рудницького. У цьому ж збірнику у відомій статті Наталії ПолонськоВасиленко з'явилася й прикметна згадка: «Цей список звільнених [з ВУАН і репресованих учених] можна було б поширити. Згадаю ще один випадок: в 1934 р. були звільнені та позбавлені звання академіків: М.О. Возняк, К.О. Сту динський, В.Г. Щурат та Ф.М. Колесса. У 1939 р. в зв'язку з «возз'єднанням» України їх було поновлено в правах [дійсних членів АН УССР]. Щаслива доля цих академіків в тому, що вони перебували у Львові, і справа [1934 р.] мала для них тільки матеріяльний характер: позбавлення платні академіка. Якби вони були в Києві, зазнали б такої ж долі, як академік С.Л. Рудницький, який на Соловках покутував гріх довірливости до большевиків»5 (виділення наше. -- Авт.).

1973 р. у сьомому томі словникової частини «Енциклопедії українознавства» її Головний редактор вмістив біографічну статтю про видатного географа .

1991 р. словацький українознавець проф. Микола Мушинка (іноземний член НАН України з 1997 р.), який упродовж 1987

1989 рр. вже надрукував кілька статей про С. Рудницького , опублікував його листування з сестрою Софією та швагром акад. ВУАН (1927) Станіславом Дністрянським .

З відновленням державної незалежності України стрімко зросло зацікавлення вітчизняної наукової спільноти репресованими постатями української науки, творча спадщина яких тривалий час перебувала під забороною. Відтак з початку 1990х рр. з'явилася низка публікацій, присвячених видатному географу С. Рудницькому . У дослідженнях О. Рубльова було зроблено спробу вписати прізвище ученого у ширший контекст участі західноукраїнської інтелігенції в «українізаційних» процесах 19201930х років у так званій УССР .

Окремо слід відзначити реалізований провідним науковим співробітником Інституту історії України НАН України, доктором історичних наук Ольгою Ковалевською потужний видавничий проект «Степан Рудницький. Історія. Геополітика. Географія», присвячений 140й річниці від дня народження та 80м роковинам загибелі видатного українського вченого, історика, географа, геополітика та картографа. Видання покликане ознайомити широкий загал українського суспільства з багатогранною науковою спадщиною та картографічним доробком ученого, а також візуальними матеріалами з його родинного архіву . Серед інших допоміжних покажчиків упорядниця вмістила список праць ученого й ґрунтовний бібліографічний огляд розвідок про видатного вітчизняного географа .

Становлення ученогогеографа

Один з основоположників української географічної науки Степан Львович Рудницький народився в м. Перемишлі в Східній Галичині 3 грудня 1877 р. у родині гімназійного вчителя (за тогочасною термінологією -- «професора»). 1895 р. він з відзнакою закінчив ГУту гімназію у Львові й вступив на філософський факультет Львівського університету. Там він успішно студіював класичну та слов'янську філологію, германістику, історію, географію. Слухав, зокрема, лекції професора цього університету, тодішнього голови Наукового товариства ім. Шевченка у Львові -- М.С. Грушевського, а також відомого географа А. Ремана. 16 грудня 1899 р., склавши необхідний іспит, дістав право викладати географію в українських, німецьких та польських середніх школах. З того часу упродовж кількох років С. Рудницький викладав географію у 1й та 3й гімназіях Львова, 1й гімназії Тернополя .

Водночас тривали студії географа у Львівському університеті, де він до 1902 р. відвідував лекції з геології, мінералогії, зоології, ботаніки, астрономії та ін. дисциплін. 1901 р. у Львівському університеті Степан Львович здобув науковий ступінь доктора філософії. Відтак, упродовж 1903/1904 навчального року, отримавши наукову відпустку, він спеціалізувався з географії й геології у Віденському університеті, зокрема, під керівництвом професора А. Пенка , якого вважав своїм наставником й згодом звертався до нього за порадою й підтримкою у найскрутніші моменти свого життя... Тоді ж С. Рудницький здійснив наукову подорож по німецьких університетах, знайомлячись із станом та перспективами розвитку географічної науки у цих авторитетних вишах .

Як згадував учений, 1907 р. «габілітувався я як приватдоцент до цілого обсягу географічної науки ві Львові, 1908 [р.] -- я почав викладати й вправи, заступаючи необсаджену катедру географії з українською викладовою мовою з повним числом обов'язкових годин» у Львівському університеті. Цю посаду він обіймав до листопада 1918 р. У часи перед Першою світовою війною доцент С. Рудницький неодноразово був ініціатором й керівником студентських географічних експедицій у Карпати. Низка фотографій з однієї з таких мандрівок потрапила до Музею НТШ, а звідти опинилася у приватному архіві Степана Гайдучка .

Під час Першої світової війни, оскільки Західна Україна входила тоді до АвстроУгорщини, С. Рудницький був покликаний на військову службу й 19141915 рр. був військовим географом при австрійському Генеральному штабі й жив до 1917 р. у Відні. Варто зауважити, що наприкінці 1914 р., вже під час Великої війни, по російський бік фронту розпочалося друкування другого тому енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (на звороті титульної сторінки зазначено: «Петроград. Дозволено военною цензурой 15 декабря 1914 г.»), у якому містився й «Очерк географии Украины» авторства С. Рудницького .

У листопаді 1918 р., коли була проголошена ЗахідноУкраїнська Народна Республіка (ЗУНР) й розпочалася польськоукраїнська війна за Львів і Східну Г аличину , Степан Львович був заарештований польською владою, усунутий з університетської кафедри та інтернований. Пізніше йому вдалося нелегально -- через Карпати й Чехословаччину -- дістатися Відня, де 19201921 рр. він професорував, викладаючи економічну географію в Академії зовнішньої 21 торгівлі .

Надія Суровцова згадувала С. Рудницького віденських часів: «Був іще професор Степан Рудницький. Справжній вчений, який дійсно цікавився своєю наукою, працював тільки в тій царині і мало.

Та ж мемуаристка зафіксувала у своїй пам'яті й подружжя Дністрянських родину сестри географа Софії: «Дністрянський був юрист; як усі галичани, стриманий, підтягнутий, коректний, завжди елегантний, хоч і не надто заможно вдягнений. В нього були сірі добрі очі, сивувата борідка, лиса голова і сухорлява постать. Нічого виразного, яскравого він не лишив по собі в моїй пам'яті, хіба що в нього була гарна дружина, бліда чорноока красуняпіаністка, яку за звичаєм величали «пані професорова» і яка теж нічим особливим не була примітна. «Дистингована» галицька пара. Не пам'ятаю жодних пліток та інтриг навколо їх імен, але також і якої барвистої діяльности. Віденський «середняк» еміграційної верхівки. Він також був послом колишнім австрійським, може, якраз це і надавало йому такий тон» .

19211926 рр. С. Рудницький працював професором географії у чеському Карловому університеті та Українському Вільному Університеті у Празі, водночас був членом Географічного інституту ЧСР .

Декілька наукових розвідок С. Рудницький надрукував ще в студентські роки. Загалом його наукова спадщина становить понад 150 наукових праць, що охоплюють різні ділянки географічної науки: загальне землезнавство, фізичну географію, геоморфологію, антропогеографію, історичну та політичну географію, географічну термінологію та ін. Але в центрі його наукових уподобань й зацікавлень була саме географія України та її окремих регіонів. Серед найпомітніших наукових та науковопопулярних праць ученого слід відзначити такі: «Фізична географія при кінці ХІХ ст.» (Львів, 1903); «Начерк географічної термінології» (Львів, 1908); «Коротка географія України» (Київ, 1910. -- Т. І; Львів, 1914. -- Т. ІІ); «Україна, земля та народ» (Відень, 1916, нім. мовою; НьюЙорк, 1918, англ. мовою); «Україна -- наш рідний край» (Відень, 1917; 2ге вид. -- Львів,1921); «Українська справа зі становища політичної географії» (Берлін, 1923); «Основи землезнання України»(Львів, 1924. -- Т. І; Ужгород, 1926. -- Т. ІІ) та ін. ?

Таким чином, на середину 1920х років С. Рудницький був визнаним фахівцем в галузі географії України, без перебільшення фундатором вітчизняної географічної науки. В анкетних відомостях про себе, заповнених 25 жовтня 1926 р., невдовзі по приїзді до Харкова, на запитання про рідну мову й рівень опанування іншими мовами, Степан Львович записав: рідна мова -- «українська. Вповні [володію]: німецька, польська, французька, англійська, слабо: російська» . Щодо особисто здійснених наукових експедицій учений зазначав: «Наукові подорожі й екскурсії робив я: в Карпатах, Під карпатті й Закарпатті, на Розточі, Поділлі й Волині, на Словаччині, Шлеську, Моравії, в Чехах, Австрії, в австрійських, швейцарських, італійських і французьких Альпах, на зах[ідній] части Балканського півострова, в Півд[енній] і Півн[ічній] Німеччині, Півн[ічній] Франції, Південній Англії. Океанографічні досліди по Атлянтійськім океані, Німецькім, Балтійськім, Адрійськім морі» .

Певних змін зазнали на той час і його політичні погляди. Колишній працівник австрійського Генерального штабу часів Великої війни, який тоді ж співробітничав з «Союзом Визволення України», що об'єднував галицьких й наддніпрянських українських політиківемігрантів та прагнув розв'язати «українське питання» за допомогою багнетів австронімецького блоку у війні з царською Росією , він поволі переходить на позиції поміркованого «совєто філа». За умов тогочасного «українізаційного» курсу в УССР С. Рудницький гадав, що можна досягти певних успіхів у національнокультурному та державному відродженні України. «Я -- старий націоналісткультурник, який пішов охоче служити радянській] Україні на культурному фронті, на якому Україна, завдяки новій національній] політиці, отримала певну автономію. Я не вдавав ентузіястарадянця, а станув на становищі об'єктивного безпартійного українця» , -- свідчив він згодом.

Це бачили й компартійні кола підсовєтської України. Так, у довідці про українські угруповання за кордоном, підготовленій апаратом Уповноваженого Наркомату закордонних справ СССР при Уряді УССР 1 травня 1926 р., зазначалося, зокрема, що «центр радянофільства знаходиться у Празі. Це -- [...] головним чином технічна інтелігенція, професори, студентство [...]». «Основний настрій цих кіл, -- наголошувалося у документі, -- виїхати на Радянську Україну, докласти своїх знань на радянській роботі, не провадячи боротьби з радянським урядом». Серед найвпливовіших постатей у середовищі цієї інтелігенції згадувалося й прізвище професора С. Рудницького .

Архівні матеріали дозволяють конкретизувати час, коли саме почали налагоджуватися контакти професора УВУ з представниками УССР за кордоном. Так, у жовтні 1922 р. керівник видавничого відділу Торгпредства УССР у Німеччині й за сумісництвом секретар берлінського представництва Наркомосу Петро Юрійович Дятлів інформував Наукове товариство імені Шевченка у Львові про намір НКО видати накладом 35 тис. примірників стінну фізичну мапу України. Аби прискорити друк та «якнайощадніше і дешевше виконати його», петент просив керівництво НТШ «дозволити повторити видання карти Ст. Рудницького, що вийшла Вашим накладом 1918 р. з картографічного інституту Фрайтага і Берндта у Відні». Звернутися за таким дозволом до Наукового товариства ім. Шевченка та автора -- професора С.Л. Рудницького -- порекомендував совєтським чиновникам згаданий віденський інститут. Шануючи авторське право, як це було прийнято у європейських країнах, керівництво НТШ, у свою чергу, запропонувало П. Дятлову «порозумітися з проф. Рудницьким» (у той час -- професором географії Українського Вільного Університету у Празі).

Замешкавши у Празі й стало працюючи в УВУ, С. Рудницький уважно стежив за розвитком географічної думки й науки в УССР. Час від часу він рецензував совєтські географічні видання або ж писав власні розвідки на підставі друкованих джерел СССР/УССР. Так, 1924 р. він опублікував статтю «Декілька заміток до справи районізації України» , що у ній він розкритикував нову районізації республіки 1923 р. за нехтування фізикогеографічними та етнографічними принципами. На конкретних прикладах він доводив, що найновіший адміністративний поділ, відповідно до якого УССР було поділено на 9 губерній, 53 округи й 706 районів, хибував на ті ж бюрократичні недоліки, які були притаманні районуванню часів царату: низка територій з перевагою українського населення не увійшла до кордонів республіки, натомість -- до інших «держав»?СССР: «Маю відвагу взятися за обговорюваннє державних меж Великої України.

«Енергетичні» прінціпи веліли б поставити Україну як дійсно заокруглену державну цілість. Та се не сталося. Совітська Україна й після районовання обіймає тільки частину як природного, так і етнографічного, чи політичногеографічного, чи економічногеографічного простору тої географічної одиниці, яку ми називаємо Великою Україною (з виключеннєм українських земель під Польщею, Румунією й Чехією).

1) Південна частина давніх повітів Мозирського й Річицького лишилися поза Україною [...]. Природою ся частина українського Поліся в нічім не ріжниться від сусідніх частин Волині й Київщини. Етнографічноукраїнською показують її всі наукові праці від Шафарика й Ріттіха до Нідерлього й Ушакова включно. Політично й економічногеографічно вона гравітує до Києва, не до Мінська. Все отсе промовляє за прилученнєм сеї суто української пайки Полісся до України.

2) Північна Чернигівщина, яку поставлено поза Україною, природою не ріжниться від сусідніх повітів, які залишилися при Україні [...]. Довідуємося, що деякі відтінки сутоукраїнської частини Чернігівщини прилучено до Росії.

3) Південні частини Курщини й Вороніжчини й надалі залишилися поза межами України. Се абсолютно незгідне з основами районізації [...].

4) До природної области України належать, як відомо, землі при устях Доку й кубанське та чорноморське Підкавказє. Так само з етнографічного боку се українські землі й господарський тип їх дуже близько споріднений з таким же типом черенних областий півдня України. Про їх прилученнє до неї (з нагоди нової районізації) не підіймалися одначе поки що ніякі голоси»33 (виділення у тексті С. Рудницького. -- Авт.).

Особливу увагу звертав професор на безумовну приналежність Кримського півострова до української території: «Коли Україну розуміти одиноко можливим способом для модерного землезнання, себто як південну частину Східної Европи, оперту о південноевро пейські фалдовини Карпат, Яйли й Кавказу, то Крим являється безсумнівною інтегральною її частиною. Етнографічно беручи, Крим не татарський. Релятивну більшість населення Криму творили ще перед війною українці, даючи основний фон для кримської мозаїки народів. Тепер відносини пересунулися ще більше на користь українців. До того, могамеданська частина його населення з питомою іслямови консервативною послідовністю все змагатиме політично до іслямітських центрів, з якими була століттями політично звязана. Економічно й лучбово Крим звязаний з Україною нерозривними вузлами. Без неї він не міг жити колись (1518 вік), коли ясир і награблене добро з України живили кримське населеннє, не міг жити й за царських часів, не зможе жити й тепер. Відлученнє Криму від України не має ніяких наукових, ні практичноекономічних основ» .

«Взагалі думаю, -- наголошував учений, -- що при визначуванню меж України супроти сусідніх «держав» Союзу повинні були першу ролю по природничогеографічних крітеріях відогравати етнографічні признаки» .

За оцінкою С. Рудницького, Україна «зі становища новітнього землезнання» належить до «найменше розсліджених країв Европи», а професійних географівукраїнців «смішно мало»: «Ся недостача відбилася, між иншим, і на теперішній районізації й відбиватиметься на безлічи преважних процесів політичного й економічного життя, в мирі й у війні.

Видимим знаком низького стану землезнання на Україні є карти, які долучено до «Матеріялів [по районуванню України». Харків, 1923]. Яке їх виконаннє? Як показати їх західноевропей ським географам? Прим[іром], таку орографічнотектонічну карту? Так само, щоправда, бють в очи недостачі дотеперішних топографічних карт української території й морських карт українських побереж. Тішилися з їх незугарности військові Австрійці й Німці, та не тішилися землезнавці. З такою трьохверсткою працювати географови чи геольогови майже неможливо. Але сі «старорежімні» карти всетаки стояли безконечно висше від сього, що тепер продукується на Україні» .

Насамкінець у статті порушувалося украй важливе для С. Рудницького питання щодо створення потужного Українського географічного інституту: «Необхідно й негайно конечним являється тому для України великий географічний інститут. Та дійсно модерний, без тупої казьонщини. Сей географічний інститут України мусів би мати завдання як наукові (підготовляти ученихгеографів для всіх царин географічної науки, вести наукові досліди з обсягу морфольогії, гидрольогії, кліматольогії, океанольогії і т. д.), так і практичні (виготовляти карти для військових, моряцьких, адміністраційних, шкільних і инших потреб). Праця такого інституту, підперта всіми модерними технічними засобами, мусіла б оплатитися українській державі сторицею.?

Поки що такий проєкт мусітиме ще довго залишатися мрією для України. Умови для наукової праці на цілім Сході Европи і тепер ще дуже далекі від нормальних» .

Безперечно, саме ця ідея організації вітчизняної географо картографічної науководослідної інституції коштом «уряду» підсо вєтської України опинилася у фокусі перемовин С. Рудницького з представниками УССР за кордоном, насамперед з «українським» радником (19241926) Повпредства СССР у Празі Антоном Терен тійовичем Приходьком, у недалекому майбутньому (19261929) першим заступником наркома освіти УССР .

Слід зазначити, що прагнення закордонної української інтелігенції, насамперед галицької, дістати роботу за фахом в Україні всіляко заохочувалося тогочасними урядовими колами УССР, в першу чергу Наркомосом республіки, що відав усією мережею навчальних, культосвітніх та наукових закладів. Ця політика неухильно втілювалася у життя очільниками НКО -- О.Я. Шумським (19241927) та особливо М.О. Скрипником (19271933). Як слушно зауважував І. Кошелівець, «на це були свої причини. І одна з них хронічний брак людей з відповідною підготовкою на самій Наддніпрянській Україні на ту безліч нових інституцій і установ, які творилися в ході державного будівництва і попереднім режимом царату для України не передбачалися. Треба було професури для мережі високих шкіл, на що залишених царатом кадрів не вистачало; фахових керівників видавництв, високих урядовців для центральних культурноосвітніх установ, тощо. Чистим скарбом для Скрипника були ті люди з Галичини, що залишилися на Наддніпрянщині після років революції і наїхали в перші роки Радянської влади» .

Зрозуміло, що за тих обставин, коли «українізаційний» курс у підсовєтській Україні висував на перший план неодмінну вимогу -- вільне володіння й обов'язкове використання української мови на державних посадах, закордонна галицька інтелігенція, що прибувала до України і для якої українська була не лише рідною, але й мовою повсякденного вжитку (за АвстроУгорщини українці в Галичині мали значно більше можливостей для національно культурного розвитку, ніж українці в царській Росії), мала істотні переваги перед місцевою російською чи русифікованою, хоч і українською за походженням, інтелігенцією.

Секретний відділ ГПУ УССР у черговому тижневому зведенні № 21/31 за 2228 травня 1927 р. інформував керівництво республіканської й союзної таємної поліції щодо двоподілу в інтелігентському середовищі: «Политика украинизации, вызывающая у одних поддержку, у других вызывает не только скрытого, но и явного протеста, характерным подтверждением чего являются отмеченные за последее время неоднократные случаи добровольного ухода научнотехнической интеллигенции со службы из УССР в РСФСР. В отдельных случаях (как, например, в Киеве) борьба между украинской и русской частями научнотехнической интеллигенции принимает вредное для общественной жизни направление, переходя в скрытую и открытую повседневную вражду и по службе, и на работе, и в учреждениях, и на предприятиях. При этом в некоторых случаях (как, например, по вопросу о центре Инженернотехнической ассоциации) борьба принимает резко принципиальный характер» .

Доволі типова тогочасна ситуація змальовується у проекті постанови Секретаріату ЦК КП(б)У на доповідь Комісії ЦК КП(б)У по обслідуванню роботи Київського сільськогосподарського інституту (1926 р.). У документі зазначалося, що у виші професура поділялася на такі угруповання (крім тих, що не визначили своєї позиції): «Група старої професури, переважно російської, з великою кваліфікацією й високим авторитетом науковим і педагогічним», яка «явно чи заховано» невдоволена прискореною українізацією, та «група молодої української професури, що вважає себе за радянську...», але у складі останньої переважають викладачі «з значно нижчою кваліфікацією та з нижчим науковим і педагогічним авторитетом, аніж першої групи» .

Така ситуація була не лише у Києві. Так, 17 червня 1926 р. у заяві на ім'я ректора Харківського ІНО професор цього вищого навчального закладу, академік ВУАН Сергій Натанович Бернштейн (22.02/05.03/. 188026.10.1968) різко виступив проти прискореної (упродовж року) українізації навчального процесу. «Я полагаю, -- йшлося у документі, -- что проведение срочной украинизации высших учебных заведений УССР, при помощи декретов и при отсутствии для этого реальных возможностей, является прискорбной ошибкой, которая... пагубно отразится на культурном развити Украины». Наприкінці своєї заявиультиматуму він просив звільнити його від викладання у ХІНО. Майже синхронно з аналогічною усною заявою виступив й професор Катеринославського гірничого інституту академік ВУАН Лев Володимирович Писаржевський (01/14/.02.187423.03.1938) .?

Одначе відкриті виступи проти українізації російської або зросійщеної інтелігенції УССР були поодинокими, оскільки дозволити їх собі могли переважно представники інтелектуальної еліти, як, наприклад, обидва вищезгаданих дійсних членів ВУАН. Натомість відбувався переважно мовчазний чи притлумлений саботаж українізації, що іноді набував форми вимоги скасувати періодичні перевірки знання державними службовцями української мови, обмежившись одноразовим формальним іспитом з подальшим звичним використанням «общєпонятного» .

Аби змінити на краще це тимчасово несприятливе для українізації співвідношення старої, висококваліфікованої російської професури й молодої, менш кваліфікованої та авторитетної української (чи «українізованої»), НКО УССР вдавався до запрошення з за кордону професорів та викладачівгаличан, переважно висококваліфікованих та авторитетних спеціалістів. «Скрипникові, -- зазначав І. Кошелівець, -- очевидно, імпонувало розставляти у його величезному державному апараті галичан, які зчаста здобули освіту на Заході і були так потрібні як знавці чужих мов» .

Вже після самогубства М. Скрипника, «викриваючи» «націоналістичний ухил» покійного, П. Любченко закидав йому на листопадовому об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У 1933 р.: «З великою наполегливістю вимагав він (М. Скрипник. -- Авт.) від Політбюро дати дозвіл на ввіз 1 500 вчителів з Західної України, тому, бачите, що у НКО кадрів не вистачає... Тепер абсолютно ясно, що... це були б 1 500 офіцерів і підофіцерівшпигунів і військових агентів...» . Але це були вигадки пізніших часів, які спростовував цитований вже нами І. Кошелівець: «Якщо йдеться про приїжджих з Галичини [...], це були просто щирі українські патріоти, яким дорога була справа національної суверенності. Вони прибували на Україну, повіривши, що тут будується хай і комуністична, але українська держава. А вже ніяк не з дорученнями польських імперіалістів. Скоріше навпаки, часто причиною їх переїзду було переслідування українців у Польщі Пілсудського [...]» .?

Приїзд до совєтської України та спроби створити у Харкові наукову школу

Отже, за цих умов влітку 1926 р. у Повпредстві СССР у Празі А.Т. Приходьком й було передано С. Рудницькому офіційне запрошення НКО УССР виїхати на підсовєтську Україну для наукової роботи. «Я приїхав в Харків на пропозицію Радвлади, що була мені поставлена через Повпредство в Празі (А. Т. Приходько), -- згадував він згодом, -- не оглядаючись на перестороги звідусіль і вповні довірившись Радвладі» . 17 жовтня 1926 р. С. Рудницький вже був у Харкові, де спершу працював професором у Геодезичному й землеустрійному інституті, а також керівником секції географії і картографії Науководослідної кафедри географії й антропології Харківського інституту народної освіти (ІНО), як тоді (до 1934 р.) називався Харківський університет . Чимало часу присвячував Степан Львович справі організації Українського науководослідного інституту географії і картографії, директором якого працював з жовтня 1927 р. до березня 1933 р. (часу свого арешту).

Цікаве свідчення щодо від'їзду С. Рудницького до УССР залишив історик Д.І. Дорошенко (18821951), який тоді очолював Український Науковий Інститут в Берліні й водночас був професором Українського Вільного Університету у Празі. У його листі від 20 жовтня 1927 р. до В'ячеслава Липинського згадується: «Галичани потроху перекочовують на схід. Лозинський виїхав до Рад[янської] України, випрохавши у чеського уряду 5.000 корон на дорогу . Чехи дали гроши, але тепер стягають їх з Укр[аїнського] [Вільного] Ун[іверсите]ту по 1.000 корон місячно. Рудницький виїхав торік. Він до самого останку заперечував, що їде, і заявив про це лиш 2го жовтня [1926 р.], потому, як 1го дістав платню за

місяць жовтень вперед з Ун[іверсите]ту. Тоді за кілька день зібрався й виїхав [...]» .

У наближенні ситуація з від'їздом із Праги С. Рудницького виглядала принаймні дещо інакше, ніж змалював її Д. Дорошенко. У всякому разі, не йшлося про раптову «втечу» -- навіть відбулися офіційні урочистості, влаштовані чеськими колегами географа з нагоди його від'їзду до УССР. У листі з Харкова до сестри від 19 жовтня 1926 р. він повідомляв подробиці від'їзду: «Виїхав я в середу 13.Х. рано, в попередню неділю прощав мене чеський [Карлів] університет і чеське ґеоґр[афічне] товариство в Репрезен тачнім домі. Їхав я без перерви 4 дні через Берлін, Ригу, Москву (де задержався 7 годин, був у Кремлі на гробі Лєніна) і в неділю рано приїхав до Харкова [,..]» .

Утім, для М. Лозинського від'їзд землякагеографа до УССР й справді був несподіванкою. У свідченнях Михайла Михайловича від 4 квітня 1933 р. згадується: «В Харкові застав я Степана Рудницького, що приїхав на рік переді мною. Я його давно знав, але до Праги мало з ним зустрічався. Він у Галичині належав до тієї маси урядовців (був учителем гімназії і з 1909 р. доцентом у Львівському університеті), що «до політики не мішаються», до мене ставився, як і загал галицької інтелігенції, негативно, так що причин до зустрічі не було. В 1914/15 р. в Відні він написав пару брошур для Загальної Української Ради, і ми тоді іноді зустрічалися. Після цього зустрілися аж в Празі, в Українському університеті. Його рішення переїхати в СРСР мене дивувало, бо до того часу його соціальні й культурні погляди не мали нічого спільного з соціялізмом.

В Харкові я його застав задоволеним, що НКО дає змогу працювати. Я його розцінював так, що до комунізму він не дійде, але буде щиро працювати [.. .]»

Якщо з Прагою Степан Львович попрощався нашвидкоруч, то й у Харкові, попри щедрі обіцянки, з квітами його не чекали. Ось власноручне свідчення вченого: «Приїхавши в Харків, я застав середовище для мене дуже неприхильне. Підпертя я мав тільки з боку тов. [Я.] Ряппо, тоді замнаркома НКО. Тодішній Нарком освіти тов. [О.] Шумський прийняв мене дуже холодно й нічого для мене й для географічної справи не зробив. Керівник Упрнауки тов. Матвій Яворський, крім гарних слівець, не дав нічого. Тільки тов. Ряппо провів закладення географічного інституту, де я став директором» . Зауважимо, що «холодність» О. Шумського мала свої підстави -- наркому освіти було не до географії: тривав його конфлікт з Генсеком ЦК КП(б)У Л.М. Кагановичем, який вигадав «націоналістичний ухил» -- «шумськізм» -- та врештірешт змусив Олександра Яковича залишити Україну на початку наступного, 1927 р.

Неприхильно був зустрінутий проф. С. Рудницький й тодішнім керівництвом ВУАН, зокрема, її віцепрезидентом (19221928) С.О. Єфремовим, лідером «антигрушевської» партії в Академії, людиною, налаштованою проти учнів (нагадаємо, що Степан Львович слухав лекції М.С. Грушевського з історії у Львівському університеті) та послідовників Грушевського, галицьких науковців . Під час ув'язнення С. Рудницький так відтворив власні враження від академічної атмосфери, до якої потрапив одразу по приїзді до УССР, й неприхильного сприйняття його, галичанина»українізатора», у жорсткому конкурентному середовищі наукового світу обох республіканських столиць (Харкова й Києва) та чорноморської Пальміри (Одеси): «Укр[аїнська] Академія наук прийняла мене дуже неприхильно. В[іце]пр[езидент] [ВУАН] С. Єфремов висловився, що для «большевицьких підхалимів» у роді Рудницького нема місця в Академії. Проф[есори] Танфільєв з Одеси й Івановський з?

Харкова ославили мене по всім СРСР як неука, що нічого не знає з картографії, і т. д., і т. д. [,..]» .

В'язничні свідчення С. Рудницького, вочевидь, увібрали увесь його негативний совєтський досвід, що, безперечно, вплинуло на перегляд ним перших своїх вражень від приїзду до УССР. А враження ці, принаймні у перших його листах, були стримано оптимістичні. Стосувалося це й контактів з урядовцями та й науковим світом підсовєтської України.

Прибувши до Харкова вранці 17 жовтня 1926 р., 19 жовтня він повідомляв сестрі: «Вражіння, яке я виніс зараз по переїзді рад[янської] границі, було без порівняння краще, як я колинебудь припускав. З осібна по переїзді української границі я почувався цілком у себе дома. Харків -- місто велике простором, та велико міський характер має тільки центр. Усе решта це віллі в городах. Є електр[ичний] трамвай, світло, водогони і т. д. Велика біда тільки з мешканнями. Я заїхав до будинку для вчених. Прийняли мене тут незвичайно щиро і радісно. Дотепер перевів й переговори щодо 2 катедр: геодезийної і дослідчої -- разом місячно 200 $. Все йде дуже добре -- невдовзі напишу більше. Твій Стась» .

27 жовтня 1926 р. у Харкові С. Рудницький скріпив власним підписом програмний документ, адресований «До Укрголовнауки в Харкові та інших центральних установ УСРР». Матеріал мав назву «Заява і Меморандум в справі підготовки закладання Українського Географічного Інституту, подана проф. Степаном Рудницьким».

Починалася ця пам'ятна записка констатацією прикрого факту упослідженості географії серед інших природничих наук на східноєвропейському терені й зокрема території, яка до нещодавна перебувала під «патронатом» царської Росії: «Відколи почався в Східній Европі живіший розвиток природничих наук, аж до нинішнього дня географія постійно находилася тут і находиться в дуже обмеженому й прикрому становищі. В противенстві до інших европейських держав, які від 70х років минулого століття завели на кожнім зі своїх університетів по одній або й по дві катедри географії [...], царська Росія географію як академичний фах свідомо чи несвідомо нехтувала.

Тільки на деяких університетах бували катедри географії. Але й вони: 1. Не мали такого поля діяльности на університеті, як їх посестри в Европі; 2. Бували правильно обсаджувані не фаховими географами, а представниками більш чи менш споріднених наук: метеорології, ботаніки, фізики, антропології, етнографії і т. д. Декотрі з цих мимовільних географів бували геніяльними людьми (пр[иміром], знаменитий метеоролог О. Воєйков ) і тоді вони самі дуже успішно працювали й на географічному полі. Але звичайно ці мимовільні географи залишались таки фізиками, ботаніками, етнологами і т. д. і могли успішно працювати тільки в своїм первісним 62 фаху» .

Від такої аномалії, зауважував С. Рудницький, страждала науководослідна географічна праця у Східній Європі: «Ніхто зі східноєвропейських географів не спромігся на академичний підручник географії Східної Европи, який бодай здалеку наближав би ся до типу академічних підручників про инші землі Европи чи Поза европи. Визначні ботаніки на географічних катедрах Краснов і Танфільєв пробували своїх сил у цьому напрямі, та їх твори не тішаться в світовій географії признанням, бо, писані негеографами, не можуть дати методично справного, дійсно географічного опису так цікавої для всього Заходу Східньої Европи. А його дуже треба світовій науці [...]» .

Вищенаведене, на думку географа, зумовлювало, що «цілій Східній Европі, зокрема Радянському Союзу, потреба поновіт ньому вишколених наукових географівдослідників», які б спромоглися фахово дослідити Східну Європу й «дати надійний матеріял для майбутнього великого академічного підручника географії чи цілої Східньої Европи чи принайменше европейської частини Радянського Союзу». Тільки озброєні сучасними знаннями, «поновіт ньому вишколені наукові географи зможуть зібрати й опрацювати цю велетенську масу географічного матеріялу, яка дотепер лежить відлогом й яка заразом така потрібна військовим і морякам, адміністраторам і економістам» (виділення С. Рудницького. -- Авт.).

У листі до родичів від 2 листопада 1926 р. учений ділився враженнями від перших контактів з урядовцями й професорсько викладацьким складом тогочасної столиці УССР: «На другий день [по приїзді], у понеділок 18/Х я почав ходити представлятись. В комісаріяті освіти мене зустрів страшним лобизяниєм Мацюсь Яворський [...], опісля я був у тов. Шумського й Ряппо, які зробили на мене незвичайно добре вражіння. Зараз призначено мене професором І розряду в геодезийний Інститут і управителем географічної секції в дослідчій катедрі по антропології й географії. Секцію антрополоґії управляє відомий старий (і дуже симпатичний) проф[есор] Івановський з Москви. Платня за Інститут 200 карб., за досл[ідчу] катедру 180 карб. на місяць [,..]» .

Отже, про жодну «холодність» з боку наркома освіти УССР О. Шумського у листі не згадується.

Натомість «дуже симпатичний» професоргеограф О. Івановський невдовзі став одним з опонентів С. Рудницкого. Хоча попервах й Олексій Арсенійович восени 1926 р. -- узимку 1927 р. надав притулок очолюваному С. Рудницьким Харківському географічному гуртку, що ставив собі завданням «сприяти підготовці Українського Географічного Інституту та взяти участь в його організації й науковій роботі» .

Утім, й акад. С. Єфремов, уперше побачивши «прибульця» з Праги, характеризував його принаймні нейтрально, зробивши у своєму щоденнику 26 листопада 1926 р. таку нотатку: «Був Руд ницький, географ, що з Праги перебравсь на Україну. Має тут керувати Географічним інститутом. Це вже не перший галичанин, який перебігає сюди. З Рудницького людина, як сам він рекомендується, аполітична і йому все одно, де працювати. Турбується лиш, що йому Грушевський шкодитиме. Я заспокоїв його тим, що Грушевський не має такого впливу, щоб заважати в праці [тим], хто хоче працювати. Балакучий і трохи цинічний. Нарозказував мені багато про знайомих емігрантів аж до того, що Олесь дуже хропе вночі, а Ю. Сірий «пукає» так, що «чоловік того не годен витримати...». А взагалі, здається, людина нічого» .

Але невдовзі перше нейтральнопозитивне враження від зустрічі з приїжджим географом («людина нічого») змінилося у Сергія Олександровича на вищезгадане негативне ставлення: мовляв, для «большевицьких підхалимів» на кшталт С. Рудницького немає місця в Академії (йшлося про час напередодні виборів до ВУАН 1929 р.) . Підсумовуючи враження від перших років перебування у Наддніпрянщині, Степан Львович зауважував, що, попри відносно непогане матеріальне забезпечення себе й родини, «підтримку маю тільки у верхових кругах большевицької партії», натомість «у російської професури, як і в української інтелігенції маю майже самих ворогів»: «Одні й другі не прощають мені льояльного ставлення до більшовиків, крім цього, росіяни не люблять мене «как немца» і «украінізатора», українці як галичанина й протипетлюрівця» .

Одеський професор Г. Танфільєв й справді намагався причепити С. Рудницькому реноме «неука» й тим самим принизити свого наукового конкурента. Усюдисуще республіканське ГПУ зафіксувало у травні 1927 р. перлюстрований «цікавий документ» -- лист Гаврііла Івановича своєму лєнінградському колезі -- російському ученомугеографу, океанографу й картографу, голові Русского гео

графічного товариства 19171931 рр. Юлію Михайловичу Шокаль ському (5/17/.10.185626.03.1940). Одеський професор інформував лєнінградського колегу щодо перебігу власного ювілею (70річчя з дня народження), який мав характер урочистостей у форматі «колишніх часів» . Одночасно лист містив супліку на зайшлого з Галичини проф. С. Рудницького, який влаштував похід «на русскую географічєскую науку», не маючи для того, на переконання автора листа, відповідної наукової кваліфікації: «На русскую географическую науку в Харькове организуется форменный поход со стороны приехавшего из Львова (sic!) профессора РУДНИЦКОГО. Мне известна его книга, изданная в 1914 г. на «украинском языке», в которой автор во всю старается выставить «москалей» или «кацапов» какимито варварами. Он организовывает в Харькове географический институт, причём весь штат должен набираться за границей, т. к. в России (sic!) нет образованных географов. По моим сведениям, РУДНИЦКИЙ форменный невежа и, мягко выражаясь, весьма смелый субъект» .

Дискредитувавши колегуконкурента й слушно наголосивши, що для нього особисто УССР -- синонім «на Росії», одеський професор географії взяв у лапки «украінскій язик» й насамкінець додав ще один виразний штрих до власного менталітету російського шовіністаукраїнофоба: «К юбилею было прислано несколько приветствий на украинской мове, но они не читались; даже заведомые украинцы говорили порусски». А один з присутніх у відповідь на привітання українською, відповів... монгольською (зрештою, близькою русскім). Це, мовляв, «вызвало ураган аплодисментов, очень смутивших украинского оратора, желавшего блеснуть знакомством своим с «мовой» [...]» .

Очевидно, що атмосфера внутрішніх конфліктів в інтелігентському середовищі цілком влаштовувала більшовицьку адміністрацію УССР, яка будувала свою політику стосовно представників розумової праці на відомому засадничому принципі «divide et impera», докладаючи максимум зусиль щодо розпалювання ворожнечі й підживлення незгод між різними угрупованнями.

Попри несприйняття частиною українофобськи налаштованих колег наукових ініціатив й особистості С. Рудницького, він доволі активно прямував до реалізації своїх планів. Так, 1 січня 1927 р. учений повідомляв рідним: «Щодо моїх справ, то 13го на Маланки буде велика нарада верхів в справі ґеоґр[афічного] інституту, де маю цю справу реферувати й боронити. Тепер цю нараду НКО підготовляє, й я маю роботи по горло. На щастє, тепер святочна перерва [...]» .

29 січня 1927 р. відбулося засідання Великої Президії Укрнауки НКО УССР, на яке був запрошений й С. Рудницький. По його доповіді й співдоповіді представника Укрнауки В. Баланіна із незначними правками був схвалений статут Українського географічного інституту. Було вирішено доручити Малій Президії Укрнауки розглянути питання кошторису й приміщень УГІ, а Статут інституту винести на затвердження Колегії НКО й подати до Раднаркому . 30 квітня 1927 р. Мала Президія Укрнауки НКО УССР розглянувши по доповіді М. Яворського питання «Про географічну експедицію проф. РУДНИЦЬКОГО для обслідування долини Дніпра», ухвалила: «1) Вважати за доцільне й потрібне відправити під керуванням проф. Рудницького географічну експедицію в справі обслідування долини Дніпра від Чернигова до Херсона, з спе ціяльним оглядом на район Дніпрових порогів. 2) Кількість осіб, які братимуть участь у експедиції, визначити в 11 чол. 3) Видати для експедиції 500 руб. грошей на руки проф. Рудницькому» .

Переповідаючи наприкінці 1927 р. непросту історію організації Українського НДІ географії та картографії, його керівник писав: «Постановою Раднаркому УСРР відкрився з початком академічного року 1927/28 Український НауковоДослідчий Інститут Географії та Картографії в Харкові. Великі труднощі, що все й усюди в'яжуться з повстанням такого роду установ, зокрема, коли вони творяться дослівно з нічого, дуже сильно гальмували початки праці Інституту. Щойно в грудні 1927 р. праця Інституту могла початися формально, в одній невеликій кімнаті Організаційного Бюра. Початки дійсної нормальної наукової праці Інституту дуже терпіли від недостачі відповідного приміщення. Ще більше терпіли від цього початки виробничої праці [...]. Нове приміщення, до якого має Інститут з початком травня 1928 р. перейти, міститься в Будинку Науки при вул. Карла Лібкнехта, ч. 33. Воно, з його 5ти (щоправда обшир ними) кімнатами, може бути вважане тільки тимчасовим приміщенням для такої центральної наукової установи [...]» .

Початки організаційних заходів щодо заснування науководослідної установи, свідчив С. Рудницький, датуються жовтнем 1926 р., часом його приїзду до Харкова на запрошення НКО УССР: «Завдяки щирій прихильності й діяльній підпомозі з боку Управління Науковими Установами НКО УСРР (тов. М. Яворський), уже в листопаді 1926 р. почала думка заснування Українського Географічного Інституту набирати реальних форм. Зразу не було ще рішено, де цей Інститут має повстати, в Київі чи Харкові. Та після подорожі майбутнього керівника Інституту до Київа (на початку грудня 1926 р.) Управління Науковими Установами вирішило, що осідком Українського Географічного Інституту має бути, принай менше в початковій стадії його розвитку, Харків» .

У грудні 1926 р. розпочалася інтенсивна організаційна робота щодо утворення нової дослідницької інституції. Учений особливо вирізняв складнощі технічного забезпечення цієї справи й виняткову роль у їхньому успішному розв'язанні його колишньої львівської студентки С. КобзейСіяк, секретаря Упрнауки НКО УССР : «Ціла вага цієї важкої роботи, зокрема ціла технічна сторона її, більш як півроку постійно лежала на тов. Стефанії Кобзей. За її безкорисну, невтомну працю належить їй від Українського Географічного Інституту велика подяка» .

Тоді ж у Харкові, 14 грудня 1926 р. професор С. Рудницький дав путівку у життя майбутній аспірантці, написавши їй рекомендацію для навчання: «Кандидатка] Стефанія Кобзеївна була моєю ученицею в середній школі ві Львові без перерви 4 роки й пройшла під моїм керуванням повний курс географії з визначним успіхом. Опісля студіювала географію на Львівському університеті теж під моїм керуванням й брала визначну участь в географічних викладах і вправах. На превеликий мій жаль, мусіла з посторонніх причин покидати університет. Вважаю кандидатку вельми надійною аспіранткою наукової праці по географії так з огляду на її добре під готовлення, як й на її значні спосібности, особливо в концепції й синтезі й у науковому перекладанні» .

На межу 1926/1927 рр. припало також утворення Харківського географічного гуртка, що став організаційним осередком для створення Українського НДІ географії та картографії: «Цей невеличкий гурток складався з ось яких осіб: К. Дубняка, Ю. Платонова, О. Ле вицького, Т. Скрипника, О. Лазариса, С. Кобзей, Н. Гаврилової, В. Максакової. Уже в січні 1927 р. почалися регулярні сходини гуртка, на яких зачитувано реферати й дискутовано на теми в першу чергу з методології новітнього землезнання взагалі, картографії, геоморфології, землепису й краєзнавства зокрема. Ці схо диниконверзаторії відбувалися спершу в географічнім кабінеті ХІНО, на що ласкаво дав свою згоду його керівник, проф. А. Іва новський. Та недостача власного кутка дуже спинювала як наукову працю цієї “географічної ячейки”, так і в ще більшій мірі організаційну працю над заснуванням Українського Географічного Інституту» .

У цій непростій ситуації організаційному осередку Географічного інституту прийшов на допомогу заступник Уповноваженого НКЗС СССР при Уряді УССР І. Кулик , надавши «простору ясну кімнату в будинкові по вул. Чернишевській, ч. 63, що належить до Наркомзаксправ», для приміщення Організаційного бюро Українського географічного інституту. Це, за словами С. Рудницького, «дало спромогу розпочати наукові роботи й організаційну працю вже на півроку перед формальним відкриттям Інституту» 1 жовтня 1927 р. й «на 13 місяців перед його переходом в призначене йому НКО помешкання» .

У приміщенні Організаційного бюро стали можливими регулярніші наукові зібрання, а «за допомогою невеличкої, але доволі всебічно оборудованої бібліотеки, картотеки й інструментарії керівника можна було як слід підготовити й опісля обробити наукові екскурсії», що їх відбулося до ближніх й віддалених околиць Харкова загалом 8. У цьому ж приміщенні було підготовлено з наукового й технічного боку вищезгадану морфологічногідрографічну експедицію для обстеження долини й річища Дніпра. Експедиція протривала з 19 червня по 20 липня 1927 р.: «Учасники мали нагоду переїхати в невеличкому човні цілу течву Дніпра, й зокрема простір його порогів, від Київа до Запоріжжя, опісля ж пароплавом із Запоріжжя до Херсону. Підчас експедиції в багатьох місцях була спромога вийти на беріг і досліджувати різні географічні предмети й явища долини й течви Дніпра» .

Професор не шкодував позитивних характеристик для членів географічного гуртка й Організаційного бюро науководослідної установи, що створювалася. Так, оцінюючи науковий потенціал одного з них -- Юрія Платонова , С. Рудницький, вже у статусі директора Українського НДІ географії та картографії, 18 жовтня 1927 р. власноручно написав таку атестацію: «Т[ов]. Платонов працював під моїм проводом уже з січня 1927 р. в географічному гурткови, який утворився в Харкові швидко по моїм приїзді на Україну, брав пильну й діяльну участь ві всіх зайняттях у робітні, в екскурзіях і вправах у терені; опісля ж -- в експедиції для обслідування Дніпра. За цей час дав певні докази, що має дуже поважні дані на наукового робітникадослідника. Тому вважаю доцільним зарахувати його аспірантом Укр[аїнського] Геогр[афічного] Інституту» .

Власний меморандум у справі організації Українського НДІ географії та картографії від 27 жовтня 1926 р. С. Рудницький завершував таким пасажем: «Крім цього, чую обов'язок ще раз заявити, що без фахово образованих помічників, які перейшли добру географічну школу за границею, цього великого діла, якого план я саме накинув, ніяк виконати не зможу. Тому в останніх рядках ще раз уклінно прохаю, щоби Укрголовнаука зволила допомогти цим адептам географії, яких імена я свого часу вже подав до відома НКО, до якнайшвидчого прибуття до УСРР і розпочаття наукової й науковоорганізаційної праці» . У листі до Софії й Станіслава Дністрянських від 1 січня 1927 р. С. Рудницький зауважував: «Даруйте, що так рідко пишу, але це діється з ріжних важливих причин. Найперше, мушу тут виробити собі, зглядно мому майбутньому інститутові, відповідну позицію. Це вимагає: 1) ходження по центральних установах, 2) писання меморіялів, заяв, пояснюючих записок, 3) ведення широкої кореспонденції, 4) писання й публіковання агітаційних статей. Дальшою річчю, що забирає богато часу, це справи моїх учеників, за котрими мушу богато бігати й писати. Вкінці приходять теж мої професорські обовязки. Найгірше мені з тим, що про свої тілесні потреби мушу сам дбати, сам робити сніданнє й вечерю, на обід далеко ходити і т. д. і т. д.» (виділення наше. -- Авт.).

Першим з празьких учнів С. Рудницького до Харкова у листопаді 1927 р. прибув Микола Танашевич . Совєтське підданство йому було надане 1 червня 1927 р. ухвалою ЦВК СССР. З 15 листопада 1927 р. він працював науково як стажист в Українському НДІ географії та картографії й одночасно виконував у ньому обов'язки технічного працівника. У посвідці, власноручно написаній С. Руд ницьким 25 листопада 1927 р., йшлося: «Отсим посвідчаю, що я прийняв гр. Танашевича Миколу на друкарщика У[країнського] Геогр[афічного] Інституту: 1) на рекомендацію Н[ародного] К[оміса ріяту] Закордонних] Справ, 2) тому що знаю гр. Танашевича з Праги як солідного робітника й бувшого слухача географії на Пражському Чеському Університеті (5 семестрів) й на Українському (3 семестри)». З 1928 р. М. Танашевич став також науковим співробітником географічної підсекції Харківського наукового товариства .

Рекомендуючи його до аспірантури УНДІГК, С. Рудницький писав: «Під час студій на Українськім [Вільнім] Університеті та за час стажорства свого в Інституті [географії та картографії] гр. ТАНАШЕВИЧ М. М. дав докази, що має всі потрібні дані, щоб стати надійним науковим робітником й викладачем у вищих школах. Відношення до наукових справ серйозне, в наукових дискусіях уважний і річевий, як лектор добрий.