Фундатор української географічної науки: Степан Рудницький – людина й учений

Науковий колектив Інституту в засіданню своїм дня 14.VI.1928 одноголосно ухвалив пропонувати тов. ТАНАШЕВИЧА М.М. до за твердження аспірантом» .?

Слідом за М. Танашевичем, через кілька місяців після його приїзду до Харкова, 1928 р. прибули з Праги й учні С. Рудницького Василь Баб'як, Василь Буцура, Михайло Іваничук, які були зараховані на посади асистентів УНДІГК. Так, наприклад, 20 лютого 1928 р. очільник УНДІГК звертався до Упрнауки НКО УССР: «Надсилаючи при цьому заяву й опис життя Василя Васильовича БАБЯКА, доктора природничих наук Карлового Університету в Празі, прохаю забезпечити його місячною платнею в 90 карб. [...] і затвердити його асистентом до часу, коли його праця п[ід] з[аго ловком] «Густота населення України й її взаємини з фізично географічними чинниками» буде закінчена й дозволить його провести в дійсні наукові співробітники Інституту» .

13 грудня 1927 р. очільник УНДІГК надіслав чергового листа до Упрнауки НКО щодо зарахування до штату установи ветерана галицької географії Г. Величка : «В додаток до відношення від 19 листопаду ц. р. Науководослідч[ий] Інститут Географії та Картографії надсилає при цьому життєпис й список праць проф. ВЕЛИЧКА Грицька Івановича і просить затвердити його з днем 1го грудня 1927 [р.] штатним науковим співробітником Інституту.

Зазначити треба, що проф. ВЕЛИЧКО працює при нашому Інституті вже з 1го жовтня ц. р.» (виділення у тексті листа. -- Авт.).?

Директор Українського інституту географії та картографії вважав за потрібне залучити до роботи установи й свого колишнього студента по Львівському університету, тогочасного ректора Кам'я нецьПодільського ІНО проф. В. Гериновича . Його постать й науковий доробок стали об'єктом посиленої, іноді гіпертрофованої уваги сучасних подільських істориків саме унаслідок, на нашу думку, ректорського статусу Володимира Олександровича .

Кам'янецьподільський ректор на початку 1927 р. так презентував свій науковий доробок: «Наукову діяльність почав ще за університетських часів під керуванням проф[есорів] Ремана, Гру шевського, Ромера і Рудницького і продовжував її навіть в час імперіялістичної війни, коли збирав географічний матеріял на ріжних фронтах. Праці мої були друковані в виданнях Наукового?

Т[оварист]ва ім. Шевченка у Львові, газетах і журналах в Галичині, в ДВУ, радянських журналах, збірниках Інституту [Кам'янець Подільського ІНО] і УАНу. Найбільше уваги я присвятив проблємам Сходу Европи і ще 1916 р. прийшов на основі антропогеографічних даних до конклюзії необхідносте Спілки народів Европейського Сходу. З більшої праці частина була друкована в Записках Українського університету в КамянцінаПоділлі 1920 р., друга ж частина загинула в часі моєї неприсутносте в Камянці, коли я утікав перед арестом польської влади. Праця моя найшла признання у проф. Рудницького, якому я післав її в необробленому виді 1916 р. Резюме її друкувалося на сторінках «Червоної Правди» під редакцією тов. Кулика. Ця праця зробила значний вплив на ломку старого світогляду серед української інтелігенції в Камянці, яка приступила зразу до радянського будівництва [.. .]» .

20 листопада 1927 р. директор Українського НДІ географії та картографії підписав «Оцінку наукової діяльності проф. Володимира Гериновича». Насамперед Степан Львович охарактеризував загальний стан географічної науки у Східній Європі й в Україні, насамперед: «Географія, хоч по імени дуже стара галузь науки (IV вік до Христа), по суті ледви чи не найстарша, щойно в ХІХ ст. викристалізувалася на загальну простірну науку про землю. Щойно під кінець ХІХ в. стала географія на одиноку логічно й практично для неї природничу основу. Цей рішучий, революційний крок дав підставу для цего величезного розвитку й розгону географічної науки, який переживають саме всі культурні країни земного гльобу, з виїмком Східньої Европи.

Ту ж, завдяки старорежімним обставинам наукового життя, ця новітня природнича, одноцільна як наука, географія не мала часу ні спромоги привитися й розвинутися. Вповні ще панувала старомодна, неодноцільна, неприроднича псевдогеографія, коли прийшли імперіялістична війна й революція. Новітнє, природниче, скристалізоване в суцільну науку землезнання ще й дотепер не закорінилося в Східній Европі. Це несе для тутешнього нового суспільства й нової держави великі теоретичні й практичні шкоди.

Тим більше належить нам цінити цих нечисленних адептів новітнього землезнання, яких маємо в Союзі й на Україні.

До цих послідних належить проф. Володимир Геринович, тепер ректор Камянецького ІНО» .

Констатувавши, що В. Геринович вийшов «з низів спавперизо ваного українського суспільства» й тяжкою працею «здобув собі нижчу, середню й вищу освіту», керівник Українського інституту географії та картографії наголосив, що його колишній студент навчався не задля диплому, а «для знання, й, мимо крайно несприятливих обставин, здобув собі серед українських географів визначне місце». Публікацію наукової продукції розпочав він у ранній молодості 1908 р., але, «закинений на глибоку провінцію, обвантажений педагогічною працею», зміг лише «окрушки свого часу і сил присвячувати науковій роботі». Далі перешкодила Перша світова й польськоукраїнська війна. Щойно 1920 р. В. Геринович повернувся до наукової праці: «Мимо крайно несприятливих відносин, розвиває він у Камянці, далеко від більших культурних центрів, дуже багату науковолітературну діяльність» .

Наукові праці кам'янецького ректора видатний географ умовно поділив на три категорії: шкільних й популярних підручників, монографій та «більших творів», зауваживши щодо останніх: «Більші твори Г[еринович]а -- це І і ІІ томи “Нарису економічної географії України" (Камянець, 1920 і 1921). Твір з конечности опертий на літературних студіях, а не на власних дослідах, дивує багатством самостійних і дуже доспілих та влучних поглядів на антропогеографію України й Східньої Европи взагалі. Зокрема треба піднести одну з основних думок Г[еринович]а, висловлену ним уперше вже в причинках “До проблеми Східньої Европи" (Камянець, 1920) і розвиту в згаданім двотомовім творі: “Антро погеографічні закони вимагають політичної цілости европейського Сходу, а, з другої, -- виключають гегемонію одного народу над другим. Не єдина неділима Україна, Польща, Литва чи Росія на просторах Сходу Европи, але єдиний, неділимий, федеративний европейський Схід” [,..]» .

Як свідчить вищенаведена оцінка С. Рудницьким наукового доробку В. Г ериновича, останній демонстрував потенціал зростання до рівня високваліфікованого дослідникагеографа, але на момент атестації керівником УНДІГК мав у своєму багажі назагал невеликі розвідки чи праці науковопопулярного й підручникового формату.

Тим не менше, з 1 січня 1928 р. В. Геринович був призначений заступником директора, а згодом й завідувачем відділу антропо географії Українського НДІ географії та картографії.

Одначе невдовзі життя засвідчило, що С. Рудницький помилявся у високій оцінці наукових здібностей й людських якостей свого колишнього львівського студента, а також кількох власних празьких вихованців й декого з харківських співробітників.

Вже під час ув'язнення академік самокритично оцінював свої організаторські здібності: «Я знав, що не маю дару організації й агітації навіть на науковому полі й можу з успіхом працювати тільки тоді, коли я окружений людьми доброї волі, дійсно охочими до наукової праці» .

Станом на 1928 р. в УНДІГК функціонували такі відділи: 1) відділ математичної географії та картографії (завідувач С. Руд ницький); 2) відділ фізичної географії (проф. М. Дмитрієв); 3) відділ біогеографії (проф. Г. Величко); 4) відділ антропогеографії (перетворений на відділ економічної географії), який очолювали професори В. Геринович (1928), К. Дубняк (1928 1929), І. Ландо (19291934); 5) відділ описової географії (завідувач -- проф. К. Дубняк), ліквідований 1928 р. При установі функціонувала фундаментальна географічна бібліотека, основу якої склала приватна книгозбірня С. Рудницького, привезена з Праги, а також зібрані на перших етапах діяльності УНДІГК географічні видання з власних бібліотек співробітників. Працювала також власна картографічна майстерня, а також планувалося відкриття географічного музею .

Наприкінці 1928 р. щотижневий додаток до республіканської газети «Вісті ВУЦВК» повідомляв: «Український Географічний інститут в Харкові отримав цими днями від заступника] повпреда СРСР в Празі тов. Н. М. Калюжного дуже цінний дарунок. Це старовинна карта Східньої Європи, видана Герандом Гасселем в 1614 р. Ця дуже вартісна карта є першим дарунком для Українського Географічного Музея, який саме засновується за почином тов. М.О. Скрипника при Українськім Географічнім Інституті в Харкові» .

С. Рудницький, учений зі світовим іменем, був надзвичайно вимогливим до себе, але й так само ставився до своїх співробітників. Далеко не всім його підлеглим це подобалося й не завжди сприяло «популярності» шефа. За специфічних умов наукової роботи, до якої російські більшовики впровадили потужну ідеологічну складову, притлумленої психологічної напруги у суспільстві, викликаної політичними арештами у «справі» так званої «СВУ» та ін., насильницькою колективізацією й погіршенням продовольчого постачання, в Українському НДІ географії та картографії виникло нездорове напруження усередині колективу, зокрема між місцевими й приїжджими. Останні, усвідомлюючи перевагу своєї наукової ерудиції й загальноосвітньої підготовки, не завжди були лояльними щодо керівника установи, вимагаючи від нього кращих посад, більшої платні тощо. С. Рудницький, у своєму прагненні бути максимально об'єктивним й справедливим, не міг висувати на керівні посади лише «своїх», що налаштувало проти нього навіть тих колишніх учнів, яких він запросив до Харкова з Праги: Михайла Іваничука, Василя Баб'яка, Василя Буцуру та ін. Для В. Гери новича додатковим подразником була відсутність постійного житла у столиці УССР й надмірна, на його думку, плата за кімнату у гуртожитку. Відтак він змушений був розриватися між Харковом й Кам'янецьПодільським, де мешкала його родина (фактично мешкав у Кам'янці, а Харків лише епізодично відвідував). Постійні роз'їзди збільшували видатки й негативно позначалися на якості його наукової праці.

Провину у будьяких негараздах ця частина працівників УНДІГК покладала на керівника інституту. Для опонентів директора С. Рудницький, вірогідно, здавався занадто цивілізованим й м'якотілим, натомість молодший В. Геринович, який уже «виварився» у комунобільшовицькому «казані» й уповні оволодів ритуальною владною риторикою, здавався привабливішим з його ректорським досвідом й безоглядним натиском.

«Склока» у науковому колективі та її наслідки для УНДІГК

«Зимою 1928/9 р. Геринович з товаришами зняли проти мене таку склоку в І[нститу]ті географії, що я призадумався, -- згадував згодом С. Рудницький. Падали проти мене заміти, що я взагалі не університетський професор, а якась невідома людина, з темним минулим, агент Антанти (тепер, може, сказали б агент Німеччини!). Продовжував цю склоку тов. Дубняк, опісля розпочали акцію проти мене тт. Коник і Ландо. Що з того, що грошево стояв я світло й що Радвлада (тов. Скрипник) мене підпирала!? Наладити наукової роботи я не міг -- мені просто стидно було гроші брати й я декілька разів подавав у відставку з Географічного Інституту» .

14 лютого 1929 р. керівник кафедри антропогеографії проф. В. Геринович подав дві заяви до Ради Українського НДІ географії та картографії. Першою з них він повідомляв про власний від'їзд до Кам'янцяПодільського «на декілька місяців» (три -- три з половиною): «На посаді керівника катедри Інституту я обмежений тільки до утримання в сумі 140 карб. в місяць, що не вистарчає на утримання моє і моєї семї (за помешкання в гуртожитку місячно плачу біля 40 карб.), що через відсутність помешкання в Харкові проживає в Кам'янці на Поділлю. Крім цього, у мене стара мати і сестракаліка в Галичині, яким я щомісячно допомагаю. Ось тому на прожиток доводиться мені заробляти на стороні.?

Визнаючи анормальність такого явища, я все ж таки мушу з ним рахуватися.

Прочитавши на протязі зазначеного часу відповідні курси і таким чином забезпечивши себе і свою сімю матеріяльно, я дальше зможу продовжувати свою роботу в Географічному Інституті» .

Друга заява В. Гериновича до Ради УНДІГК від того ж 14 лютого 1929 р. мала принциповий характер й по суті спрямовувалася проти керівника інституту С. Рудницького: «Рішенням одного засідання Ради визнано її за дорадчий орган Директора. Така постанова, що впроваджує в керування Інституту монархістичний принцип, стоїть в суперечности з основними положеннями нашого життя, не може бути бажаною передпосилкою правильного розвитку нашої установи.

На мою думку, цю постанову необхідно змінити й найскорше полагодити справу зі статутом Інституту, який оформить і спре цизує функції кожного його органу.

Уважаю за неправильне ангажувати для праці в Інституті заграничних наукових робітників без обговорення цього питання в компетентних органах Інституту.

Рівно ж вважаю за анормальне явище висувати від імени Інституту заяв (пр[иміром, меморандуму] без погодження принці пових положень з Радою його» .

Насамкінець заявник висловлював жаль, що не зможе бути присутнім під час засідання Ради УНДІГК, оскільки змушений «на деякий час виїхати» до Кам'янцяПодільського .

Нетактовна поведінка проф. В. Гериновича, який розхитував ситуацію в Українському НДІ географії та картографії, змусила проф. С. Рудницького 19 лютого 1929 р. «довірочно» апелювати до Президії Упрнауки НКО УССР. Прикладаючи до звернення копії обох заяв В. Гериновича, очільник УНДІГК просив Упрнауку: «1) Зняти др. ГЕРИНОВИЧА з посади дійсного члена й керівника кат[едри] антропогеографії, тому що він в Харкові постійно не живе й буває тут тільки принагідно, отже, не може ні в Інституті як слід працювати, ні катедрою завідувати. 2) Кат[едру] (відділ) антропогеографії при Укр[аїнському] Геогр[афічному] Інст[итуті], що, до речі, ще цілком не зорганізований, розвязати» .

Надалі Степан Львович з'ясовував причини, які змусили його змінити ставлення до свого колишнього студента: «Коли весною й літом 1927 р. йшла підготовча робота над заснуванням Укр[аїн ського] Геогр[афічного] Інст[итуту], др. Геринович зголосився з?

Камянця до праці в Укр[аїнському] Геогр[афічному] Інст[итуті]. Він обіцяв, що перейме в свої «випробовані» руки всю адміністрацію Ін[ститу]ту й тим уможливить мені віддатися виключно науково дослідчій праці та підготовці молодих наукових сил. Сам заявив бажання взятися вже раз до науководослідчої праці по антропо географії [,..]» .

Попри застереження «багатьох поважних людей» щодо В. Гери новича як «безоглядного карієриста і склочника» й відсутність у його доробку науководослідних праць належної кількості й якості, попри усвідомлення «як вороже поставився др. Геринович до мате ріялістичноприродничої географії» й особисто до С. Рудницького у 19101918 рр., «коли він, покинувши лави поступової української молоді Галичини, став одним з головних діячів клєрикальної (попівської) партії», керівник УНДІГК при заснуванні Інституту запропонував його на посаду заступника директора .

Одначе з початком 1927/28 навчального року проф. В. Геринович до Харкова не приїхав. В очікуванні його приїзду посада заступника директора УНДІГК залишалася вакантною. Відтак, «упадаючи під тягарем адміністраційної праці», очільник установи запропонував у заступники директора проф. К. Дубняка , якого й затвердила Упрнаука НКО (він був призначений з 15 квітня 1928 р. ученим секретарем й тво заступника директора УНДІГК, а з 1 липня

1928 р. -- заст. директора й виконувачем обов'язків ученого секретаря) . Від цього часу й з моменту відвідин Харкова проф. В. Гериновичем, як зазначав С. Рудницький, «в Географічнім інституті почалося робити щось мені цілком незрозуміле, мені, що працюю третину століття саме по географічних і споріднених інститутах ріжних країв і народів», а саме: «По Харкові почали кружляти найріжнійші сплетні, дуже шкідливі для поваги Інституту, й усі кінчилися правильно: «Підіждіть, приїде Геринович, усе піде понашому». Рознощиками тих сплетень були головно виписані з Праги співробітники Інституту, невдоволені тим, що я не вважав можливим надмірно форсувати їхні «карієри».

Не маючи ні часу, ні здоровля, щоби брати участь у товариському житті Харкова, я довідався про ці сплетні аж під літо. Нормальній праці в Інституті вони не заважали, я не вважав їх серйозними й дуже швидко я потовариськи їх у межах Інституту зліквідував» .

Одначе проблеми в УНДІГК розпочалися, за словами С. Руд ницького, у середині жовтня 1928 р., коли до Харкова приїхав В. Геринович, й вщухнули у середині лютого 1929 р. з його поверненням до Кам'янця. З появою у Харкові В. Геринович доклав зусиль, аби бути призначеним на посаду заступника директора, усунувши К. Дубняка. Зазнавши фіаско, кам'янецький гість розпочав активно протиставляти себе керівникові установи, кинувши гасло -- «Ми мусимо щойно згеографізуватися!». У той же час «праці над переведенням антропогеографії й економгеографії на марк сівськолєнінські основи др. Геринович навіть і не починав». Жодних зрушень з його боку не було й щодо антропогеографії України, а тому й не надав жодної допомоги картографічному відділу УНДІГК, який інтесивно працював над великою економічно політичною картою України .

Враховуючи деструктивну позицію В. Гериновича в установі, керівник УНДІГК змушений був відмовитися від власної вищезгаданої його компліментарної характеристики й дати кам'янець кому ректору тверезу наукову атестацію: «Загальне географічне знання др. Гериновича є рішучо недостаточнее для проводу в н[ауково]д[ослідній] установі. Др. Геринович немає ні одної н[ау ково]д[ослідної] праці по географії. Всі його праці носять компілятивний характер. Це при загально низькому стані географічної науки на всій Україні ще не така біда. Головна біда в цьому, що др. Геринович має, мимо цього, відвагу в дискусіях з найбільшим апломбом висловлювати наукові неточности, навіть нонсенси, присікаючися безпідставно, нераз просто насмішливо до визначних наукових робітників. Його доповіді й дискусійні промови стоять нижче рівня пересічного старшого семинариста по географії на якомунебудь европейському університеті» .

Копію другої заяви В. Гериновича від 14 лютого 1929 р. очіль ник УНДІГК також долучив до свого звернення до Президії Упр науки НКО УССР, прокоментувавши її таким чином: «Др. Геринович дуже добре знає, що Рада Інституту на основі § 11 статуту є дорадчим органом, а пише, що в керування Інституту введено «монархістичні принципи». Др. Геринович знає дуже добре, що справа покликання наукових співробітників зза кордону тягнеться вже від двох років, а не є якоюсь свіжою справою, якою повинна б щойно почати займатися Рада. Ця справа є здавна в віданні НКО, і Інститут тільки час від часу про неї довідується. Др. Геринович дуже добре знає, що згадуваний ним меморандум щойно йде під наради різних органів Інституту (сам його теж критикував), а має смілість писати про неправне висування від імени Інституту заяв» .

Вищенаведені аргументи С. Рудницького стосувалися оцінки службовофахової діяльності В. Гериновича. Останній також активно діяв й у позаслужбовій площині, поширюючи інтриги й плітки, тримаючись «старої єзуїтської максими: ціль освячує засоби». «В ім'я цеї ідеї ведеться систематична кампанія, основана на глибоко обдуманих і до кожної міродатної особи примінених сплетень, -- наголошував очільник УНДІГК. -- Маючи перший раз в свойому доволі довгому життю до діла з такими сплетнями, почуваю просто омерзіння писати про них до Упрнауки. Піднесу тут тільки дві, що настирливо кружляють по Харкову й дійшли навіть до моїх, щільно замкнених на такі речі вух: 1) «Рудницький рішучо не

надається на директора інституту, бо написав ледви пару паршивих брошурок, а адміністратор з него поганий», 2) «Держплан і Укрнаука невдоволені з Рудницького, швидко здіймуть його з директури інституту й призначать на його місце др. Гериновича» .

Керівник УНДІГК робив цілком слушний висновок, що таке «працювання» кам'янецького ректора загрожує самому існуванню Інституту географії та картографії: «З великим трудом, який оцінять, може, щойно в будуччині, удалося мені зібрати гурток людей, з якими я почав творити новітню географічну школу на Україні. Висліди моєї праці можуть бути видні щойно по кількох роках, коли цей гурток набере достаточного знання, щоби міг розвинути успішну працю й принести великі користі радянському будівництву. І от, коли праця після переборення великих труднощів починає наладжуватись, приходить карієристігнорант, який грозить оцю всю розпочату роботу одним махом перечеркнут й дальшу роботу унеможливити» .

Насамкінець видатний учений по суті висував ультиматум Управлінню науковими установами НКО УССР: «Я прибув на Радянську Україну з метою заложити тут географічну школу, куди кращу цих, що я їх заложив спершу у Львові, опісля в Празі. І там я мав великі перешкоди, і там результати моєї праці показувалися щойно по кількох роках. Та не мав я там перешкод цього роду, як є ці, що їх під ноги Інститутові кидає склока др. Гериновича. Якщо Упрнаука не зволить оцій склоці положити кінець в пропонований мною радикальний спосіб, не виджу для Географічного Інституту ніякого рятунку, а для себе иншої перспективи, як відпущення мене назад за кордон, звідкіля мене 1926 р. для ведення Географічного Інституту було покликано» .

Розбурхував полум'я конфлікту, підважуючи авторитет керівника установи, й аспірант з «місцевих» Юрій Платонов.

Так, наприклад, під час засідання Ради УНДІГК 25 лютого 1929 р. було заслухано заяву проф. В. Гериновича про його довготривалий від'їзд до родини у Кам'янціПодільському й начитку там курсів лекцій, аби «забезпечити себе й свою сім'ю матеріяльно». Натомість С. Рудницький, з огляду на фінансовоадміністративні моменти, що унеможливлювали сполучення одночасно двох штатних посад й синхронне проведення науководослідної праці у Кам'янці й Харкові, у порозумінні з Упрнаукою НКО УССР запропонував зняти проф. В. Гериновича з посади дійсного члена й керівника кафедри антропогеографії, а саму цю кафедру/відділ?ліквідувати до часу, доки «не найдеться відповідний керівник катедри й відповідна кількість робітників».

На цьому засіданні аспірант Ю. Платонов був присутнім лише як гість, проте влаштував керівникові установи по суті допит, порушуючи норми службової етики (утім, це амікошонство дедалі частіше входило до практики щоденного спілкування совєтських студентів/аспірантів з професорськовикладацьким складом): «Тов. Платанів: Запитує проф. Рудницького, чи буде оголошена вакансія на кафедру антропогеографії. -- Проф. Рудницький пояснює, що катедра закривається тільки тимчасово [...]. Тов. Платонів: Просить проф. Рудницького дати пояснення, які це скандальні моменти в плані роботи катедри антропогеографії. -- Проф. Рудницький зазначує, що [...] запропоновано було катедрі антропогеографії розробити план праці катедри на марксівських основах, і це питання [...] не рухане. Так само не розроблено антропогеографія України [...]. -- Тов. Платонів запитує, для чого було кликати проф. Гериновича для праці в інституті, коли ж з його праць не видно було, щоб він надався для наукової праці. -- Проф. Рудницький пояснює, що проф. Геринович обіцяв працювати в Інституті географії й не було причини в це не вірити й унеможливлювати працю проф. Гериновича [...]».

Пропозиція С. Рудницького про звільнення з установи В. Гериновича й ліквідацію відділу/кафедри антропогеографії була підтримана шістьома членами Ради інституту, троє утрималися .

Що ж до поведінки недовченого й невихованого студента, то керівник УНДІГК змушений був заявити: «Тов. Платонів вмісто цього, щоб працювати й стати науковим робітником, в Інституті розгортає діяльність свою, яка тільки шкодить справі Інституту, розповсюджує некорисні відомості про Інститут, агітує проти постановки Інституту та проти особи проф. Рудницького». Професор запитував опонентааспіранта, чи бажає той «солідно науково працювати в Інституті й залишитись аспірантом, чи тов. Платонов без пройдення наукового стажу думає добитись високого місця в Інституті, про яке мріє». Одночасно Степан Львович наголосив, що йому не доводилося «зустрічати такого спосібного чоловіка, яким є наукової праці .

26 лютого 1929 р., наступного дня після засідання Ради УНДІГК, на адресу Упрнауки НКО було складено офіційне звернення установи за підписами очільника інституту С. Рудницького й заступника директора К. Дубняка. У документі, відправленому за адресою 1 березня (вих. № 324), йшлося: «На підставі: а) висліду

наради керівників відділів Українського Географічного Інституту, б) ухвали Ради Інституту з дня 25 лютого 1929 р., управа Інституту прохає:

1) Зняти др. Гериновича з посади дійсного члена і керівника відділу (катедри) антропогеографії, тому що він постійно в Харкові не живе й буває тут тільки принагідно, а також з наукового боку на керівника відділу антропогеографії не надається.

2) Відділ (катедру) антропогеографії зачинити до часу, коли найдеться відповідний керівник і відповідна скількість співробітників.

3) Науковим робітникам Інституту, що бажають працювати по антропогеографії, рекомендувати ці свої праці вести при відділі (катедрі) описової географії або біогеографії.

4) Звільнити Ю. Платонова з аспірантури при Укр[аїнськім] Географічнім Інституті, тому що він: а) своїх аспірантських обов'язків не сповняє, б) розводить погану склоку, в) коли Ю. Платонову на засіданні Ради директор поставив питання, чи він бажає надалі працювати зарівні з иншими аспірантами, в дуже образливім тоні відповів, що не вважає директора Інституту спосібним вести науководослідчу роботу взагалі» .

1 березня 1929 р. С. Рудницький вже особисто знову звернувся до Президії Упрнауки: «На засіданні Ради Укр[аїнського] Географічного Інституту 25 лютого ц. р. і в його наслідку виявилася така глибина склоки, яку розвели др. В. ГЕРИНОВИЧ і аспірант Ю. ПЛАТОНОВ, що мушу заявити, що:

якщо др. ГЕРИНОВИЧ і аспірант ПЛАТОНОВ будуть залишені при Інституті в якійнебудь формі, я змушений буду абсолютно з Інституту вийти й негайно прохати вислати мене назад за кордон, звідкіля мене було визвано.

Ця склока протягом цілого року розповсюднює в Інституті й поза Інститутом про мене, керівника Інституту, ось які “категоричні правди”:

1) що я не маю ніяких наукових праць, не є ніякою науковою силою, не є ніякою педагогічною силою, а звичайним провінціо нальним учителем, опісля ж -- псевдонауковим авантюристом, політичним видвиженцем Антанти.

2) Що я маю за собою ріжні «темні діла», а то: спроневірення екскурсійних грошей і кражу інструментів в Празі, взяття грошей від польського уряду в висоті 2місячного підйомного для переїзду в Польщу і т. д., і т. д., так що мене треба вважати просто за “темну личність”»128 (виділення тут і далі С. Рудницького. -- Авт.). ?

Директор УНДІГК вимагав від Упрнауки втрутитися у справи установи, виявити й покарати ініціаторів конфлікту, усунувши їх з колективу, що, після сатисфакції йому як ученому, уможливило б подальшу систематичну працю: «Президія Упрнауки зволить зрозуміти, що моє перебування в Інституті й на Радянській Україні взагалі є можливе тільки тоді, коли репрезентанти цеї склоки й їхні помічники (яких повинно виявити негайне слідство, встановлене Упрнаукою) будуть негайно усунені з Інституту й адміністративно покарані. Про судове покарання мушу подбати сам, як тільки прийду знова до здоровля, яке мені знищила оця систематична склока.

Прохаю при вирішуванні цеї справи не поводитися ніякими зглядами на мою особу, чи пак на це імя, що його маю в наукових кругах поза межами України й Союзу. Скандал, який вийшов би з мого виходу з Інституту й повороту за кордон на еміграцію, не паде й не може впасти ані на Радянську Владу, ані на Комуністичну Партію, які до моїх наукових змагань поставилися більш навіть чим прихильно, а виключно на гурток безоглядних кар'єристів, яким я, маючи наукове сумління й вимагаючи солідної наукової праці, а не «великих слів» великої сили», на жаль, мусів станути каменем на дорозі» .

Проблеми, які виникли усередині колективу установи, знайшли відображення й у приватній кореспонденції С. Рудницького. Так, у листі до сестри Софії від 17 березня 1929 р. він нарікає на лихий стан здоров'я й «вічні неприємности, що їх маю в Інституті», розлого з'ясовуючи їх причину: «На своє нещастя, я просто з дурного милосердя виробив в'їзд на Україну й притулив при Інституті Буцуру, Іваничука й Бабяка. Всім їм просто перевернулося в голові, відколи приїхали до Харкова. Бачучи, що знають географії більше, чім тутешні співробітники, кожен з них відразу забажав стати біг зна чим. Я, розуміється, ніяк не можу допустити, щоби почат куючих людей висували на чільні становища, до того ще непартійних, нетутешніх, зайшлих. На чолі невдоволених Карієровичів станув відомий Стахови [Дністрянському] «христіянський пус тільник» Ґеринович, якого я в своїй наівности теж притягнув до праці в Інституті, й почалося таке, що Стах, напевно, й 1/100 частини цих неприємностей не видержавби. Найпідлішу ролю відіграв тут Бабяк, поширюючи про мене такі сплетні, що просто погано про них згадувати (крадіжі, дефравдації в Празі, що я був підкуплений Поляками 1925 р., і т. д. і т. д.). Щастя, що партийці в І[нститу]ті й в ЦК партії рішуче станули по мойому боці, а то прийшлосяб іти на зелену пашу -- садити цибулю чи капусту на селі. Коли ще згадати, що так Київська академія, як і вся тутешня чорносотенна професура відносяться до мене негативно, зрозумієте, які мої душевні гаразди й яке може бути фізичне здоровля!»

8 вересня 1929 р. у листі до подружжя Дністрянських очільник УНДІГК знову повертається до проблем у колективі, який він очолював: «І я теж віддавна збираюся написати до Вас довгу писульку, так якось ніколи не можу «приступити». Саме минуло два місяці як я виїхав, перший раз за 30 літ, на «порядні» вакації, щоби відпочити по важкій боротьбі з гангриновичами й иншими галицькими й тутешніми 1пАизШегШег'ами. Сиджу в Криму біля Алупки, над Чорним морем, яке мені подобається краще як усі моря, що їх дотепер видів. Здоровля моє значно поправилося [...]» (виділення наше. -- Авт.).

Видалення з інституту ініціаторів «склоки» (В. Гериновича й Ю. Платонова) завдяки підтримці Управління науковими установами НКО УССР лише тимчасово врегулювало ситуацію у колективі. Восени 1929 р. Упрнауки запровадив в УНДІГК «зовнішнє управління» -- 1 вересня 1929 р. розпорядженням Упрнауки НКО заступником директора інституту був призначений двадцятип'ятирічний вихованець Одеського інституту народного господарства й аспірантури при ньому, не географ за фахом (принаймні основним) партієць Ісаак Ландо, який вочевидь не мав потрібної підготовки й кваліфікації, одначе з 1 липня того ж року рішенням Оргрозподілу ЦК КП(б)У й Упрнауки НКО вже був упроваджений до УНДІГК на посаду наукового співробітника (відповідно втратив цю посаду, «згідно поданої заяви», К. Дубняк, переведений у звичайні наукові співробітники).

7 грудня 1929 р. під час засідання Президії УНДІГК було розглянуто рукопис статті В. Гериновича «Географія і географічні течії керуючої частини Українського науководослідного інституту географії та картографії» й вирішено її не друкувати у збірнику установи, оскільки вона «не мала наукового характеру».

Реагуючи на цей, на його думку, «памфлет», й спростовуючи аргументацію автора, 27 грудня 1929 р. С. Рудницький звернувся з черговим листом до Упрнауки НКО, наголосивши декілька важливих для нього позицій й по суті вимагаючи від урядовців дотримання їхніх обітниць: «1) Коли радянська влада викликувала мене з закордону, то приняла до відома, що я можу заложити й вести географічний інститут, який займався б математичною, фізичною і біологічною географією. Я виразно заявив, що ні антропогеографії, ні економічної географії, ні опертого на них країнознавства вести не можу, бо не є в цих галузях спеціялістом. Це було приняте до відома, й супроти цього я погодився переїхати на працю на Радянську Україну.

2) Всі ці моменти були враховані при засновуванні Українського н[ауково]д[ослідного] Інституту Географії та Картографії. Він має, по свойому статуту, плекати географію в її сучаснім природничім напрямку з особливим оглядом на картографію. Для антропо географії, економічної географії, країнознавства, краєзнавства має повстати окремий інститут під окремим проводом.

3) Бажаючи допомогти підготовці цього нового інституту, я запросив до праці в н[ашому] Інституті антропогеографів та еко номгеографів (В. Гериновича, К. Дубняка й т. д.) і приймав та приймаю до його аспірантів, які хочуть працювати в саме згаданих галузях науки. Та мої дотеперішні досвіди виказали, що репрезентанти цих галузей знання виказували замашки не будівницькі, а руїнницькі, виступаючи з незрозумілим завзяттям проти картографії, фізичної географії й біогеографії.

Супроти цього прохаю Упрнауку виразно підкреслити цілеву установку н[ашого] Інституту в цьому змислі, як її визначає статут, щоби природничогеографічна робота в ньому не зазнавала постійного нехтування, підривання, навіть зогиджування з боку людей, що її або цілком не розуміють, або не хотять розуміти. Так само одначе дуже бажаю, щоби країнознавство й економічна географія в н[ашому] Інституті найшла собі місце розвитку, доки не отримає власної установи» .

Взаємини очільника УНДІГК з Управнаукою НКО УССР залишалися й надалі конфліктними. Так, 10 січня 1930 р. заступник керівника Упрнауки К. Коник звернувся з відверто некоректним листом на адресу дирекції Інституту географії та картографії: «До Упрнауки НКО надійшли відомості про те, що проф. РУДНИЦЬКИЙ та частина інших робітників Картографічного відділу Інституту заключили приватну умову з видавництвом «РУХ» на виготування «Атласу УСРР і суміжних земель». Обумовлена цим договором сума в 10 000 карб. повинна була поступити у власність товаришів, що заключили договір, при чому зазначені товариші уже одержали в рахунок 10 000 карб. аванс в розмірі 2 500 карб.

Одночасно був вироблений текст другого паралельного договору між Видавництвом «РУХ» і Українським Н[ауково]Д[ослідним] Інститутом Географії та Картографії, згідно якого передбачалось виплатить Ін[ститу]ту Географії та Картографії 10 000 карб. За редакцію цього атласу» .

Далі у брутальний спосіб Управління науковими установами НКО в особі Клима Коника «пропонувало» очільнику УНДІГК «скасувати приватну умову», укладену з Видавництвом «РУХ», й повернути останньому отриманий аванс -- 2,5 тис. руб., а також «категорично пропонувало» проф. С. Рудницькому «дати письмове пояснення з приводу заключеного ним договору з Видавництвом «РУХ» ». При цьому наголошувалася «неприпустимість заключення подібних приватних договорів». Натомість Упрнаука «дозволяла» укладення відповідної умови між УНДІГК як юридичною особою й Видавництвом «РУХ», залишаючи за собою «право санкції цього договору» .

12 січня 1930 р. академік листовно звернувся до Упрнауки НКО із з'ясуванням цієї справи. Він пояснив, що 1929 р. Видавництво «РУХ» звернулося до нього особисто з пропозицією підготувати великого формату «Атлас УСРР і суміжних земель» на 50 карт. С. Рудницький погодився редагувати видання за умови, що його підготує УНДІГК: «Тому що атляс цього розміру не входив у п'ятирічний плян Інституту й мусів би бути споруджений у поза урядових годинах, надзвичайно напруженим темпом, представники «Руху» мали про можливости спорудження такого атлясу Інститутом переговорити з Президією НКО й з Упрнаукою.

Знаючи, що такий атляс дуже потрібний, зокрема для Державного плянового будівництва, а також для наукових і навчальних цілей, я вже весною 1929 р. взявся до підготовчої роботи й посунув її доволі далеко наперед» .

На засіданнях картографічного відділу УНДІГК 15 жовтня й 2 листопада 1929 р. представники видавництва запевнили, що вони узгодили справу в НКО, а для полегшення роботи будуть укладені дві угоди -- з Інститутом й персонально з акад. С. Руд ницьким та співвиконавцями атласу. Договори мала затвердити Упрнаука.

Чорновик угоди очільник УНДІГК передав своєму заступнику І. Ландо, аби той остаточно оформив цей документ в Упрнауці. Гонорар мав «у цілости піти на потреби Інституту (картотека,

інструментар, оборудування картографічної робітні й т. д.)». Отриманий аванс (2,5 тис. руб.) був покладений в ощадкасу до часу остаточного оформлення угоди й затвердження її Упрнаукою. «Замість оформлення й затвердження чи пак відкинення умови, я отримав письмо, якому подібного я протягом свого доволі довгого віку ще не отримував, -- обурено наголошував академік. -- Читало його богато аспірантів і инших наукових робітників Інституту, заки я його дістав до рук. Кожен читач цього письма виносить вражіння, що тут є якась брудна спроба використування урядової установи для нечистих грошевих інтересів, не ким иншим, а мною, і кидає на мене цілком незаслужено погану пляму.

Цілком незаслужено: 1) тому що я в цій справі грошево аж ніяк не заінтересований [...]. Наукове оброблення карт, яке є моїм завданням, мусить бути безплатним. 2) Цілком незаслужено тому, що вся праця над атлясом України мала бути виконана в позаурядових годинах і дома. Коли виїмково треба б було попрацювати над атлясом в Інституті в урядових годинах, то ці години мали бути надолужені вечірними роботами для Інституту.

Цілком незаслужено: 3) тому, що кожен науковий робітник СРСР має право свої наукові праці публікувати в ріжних видавництвах за окремими приватними договорами» (виділення у тексті С. Руд ницького. -- Авш.).

Утім, попри некоректну поведінку керівництва Упрнауки НКО, С. Рудницький на виконання її розпорядження від 10 січня вже наступного дня провів виробничу нараду й скасував приватну домовленість з «Рухом», повернувши видавництву отриманий аванс. Одночасно він доводив до відома наркомосівського чиновництва: «Заявляю, що рішуче за весь час мого перебування в н[ауково] д[ослідному] Інституті Географії та Картографії до редагування чи споруджування такого чи подібного атлясу України не приступлю.

Натомість прохаю, щоби Упрнаука зволила мені дати повну сатисфакцію за незаслужене заплямовання. Воно так підірвало моє становище в Інституті, що без повної сатисфакції моє дальше перебування в ньому являється неможливим» .

25 січня 1930 р. на нараді у Наркоматі освіти України було заслухано доповідь заступника завідувача Упрнаукою НКО УССР К. Коника «Про науководослідчий Інститут географії та картографії». Клим Йосипович констатував, що Український НДІ географії та картографії на той час існував вже третій рік, що з них перший рік пішов на організаційну роботу, натомість з другого року в установі вже працювало 4 дійсних члени й 14 аспірантів. Доповідач зауважив, що під час організаційного періоду траплялися

конфлікти у колективі між співробітниками, науковими працівниками й директором Інституту, одначе вже з другого року, за оцінкою К. Коника, ці відносини «унормувалися». На січень 1930 р. в УНДІГК було 3 дійсних члени, 4 наукових співробітники й 22 аспіранти. В Інституті функціонували відділ картографії на чолі з акад. С. Рудницьким; відділ фізичної географії під керівництвом проф. М. Дмитрієва й відділ економічної географії, який очолював І. Ландо, що був одночасно заступником директора .

Під час засідання констатувалося, що в установі ще не визначено цільових настанов окремих відділів й усього УНДІГК, оскільки існує думка (проф. С. Рудницький та ін.) щодо основного наголосу у роботі на фізичній географії й картографії; натомість молодше покоління співробітників (І. Ландо та ін.) пропонували головну увагу концентрувати на економічній географії (звісно, у її примітивізованій так званій «марксистськоленінській» версії).

В ухвалі зібрання, яку було включено до «Протоколу постанов та розпоряджень НКО УСРР тов. СКРИПНИКА з 25 січня 1930 р.», зокрема, йшлося: «Визнати за невірні й неприпустимі всілякі тенденції до звуження завдань Українського інституту картографії і географії й надання йому характеру однобічності. Інститут мусить бути науководослідчою інституцією цілокупної географічної науки з всебічним й рівнобіжним розвитком усіх галузів географії.

Картографії України майже не існує. У цій галузі стоять перед інститутом значні й першочергові завдання. Фізична географія України находиться в початковому стані свого розгорнення. Вивчення питань фізичної географії, спирання цього відділу Інституту на всі досягнення геології, ґрунтознавства, лісознавства і т. і., конче потрібне. Робота фізичногеографічного відділу Інституту має величезне значіння в справі вивчення природніх виробничих сил України [...]. Економічна географія України, що мусить переводитися під кутом зору й на базі марксизмуленінізму, мусить зайняти важливе становище в роботі цілого Інституту, мусить мати першочергову увагу Інституту до себе.

Отже, тому доконче потрібно, й це мусить бути завданням Упрнауки, зберігти всебічне й рівнобіжне розвинення всіх галузів географічної науки й всіх відповідних відділів науководослідчого Інституту географії і картографії» .

Був зроблений закид на адресу відділу картографії Інституту, який ще не розвинув роботи щодо організації Картографічного музею України: «Робота картографічна в певному сенсі відірвана від інших відділів інституту та інших установ, про це свідчить хоч би складена керовником відділу картографії академіком Рудницьким

карта етнографічного розселення українського народу (складена років 2 тому), вона не була достатньо обґрунтована статистичними даними наслідком недостатнього зв'язку з ЦСУ, з кафедрою національного питання Інституту марксизмуленінізму [...]» .

Першочерговим завданням очолюваного С. Рудницьким інституту було визнано видання великого атласу УССР. «Видання Атласу України є важливим і значним завданням, що стоїть перед нашою країною, і робота Інституту географії і картографії в цьому завданні мусить бути забезпечена так матеріяльно, як і сприятливим відношенням і допомогою у виконанні цього завдання» , -- наголошувалося у постанові. У документі відзначалося, що виконання цього проекту за згодою Упрнауки взяло на себе видавництво «Рух». З огляду на «важливе політичне значення» Атласу, нарком освіти УССР пропонував Упрнауці взяти його «до більшої своєї уваги».

У конфліктній ситуації поміж підлеглим йому Управлінням науковими установами, з одного боку, й УНДІГК та його директором, а також видавництвом «Рух» -- з іншого, М. Скрипник підтримав позицію С. Рудницького: «Складання атласу переводиться під контролем і керовництвом Інституту Географії і Картографії і за згодою Упрнауки. Однак робота накреслення і інші технічні роботи [...] переводиться здебільшого за рахунок додаткового часу й лише частина припадає на так званий «службовий» час співробітників відділу картографії». Відтак робився наголос: «Визнати за неможливу й неприпустиму тенденцію розглядати складання великого атласу України як додатково прибуткове підприємство для Інституту, хоча б такі тенденції і спиралися на те, що певна частина технічних робіт, робіт для креслення тощо переводиться за рахунок службового часу співробітниками відділу картографії. Такий меркантильний і бюрократичний підхід до складання великого атласу України ніяк не сприяє, а, навпаки, гальмує роботу по складанню такого атласу» .

В угоді з видавництвом не передбачалося оплати «наукового оброблення карт», що потребувало «окремої уваги й окремої праці» акад. С. Рудницького. Тому постановою НКО УССР Упрнауці «доручалося» у цій справі «переговорити з видавництвом «Рух», виходячи з того, що кожна й всяка робота в справі складання атласу має бути можливо сплачена». Упрнауці також пропонувалося «затвердити обидва договори, передбачивши окремою постановою, що суми, що має одержати Інститут від кооперативного видавництва «Рух» за редагування видання, мусять цілковито піти на оплату редакторської праці». Тоді ж М. Скрипник «взяв до відома» заяву заступника

завідувача Упрнауки, якою К. Коник визнав свого листа від 10 січня 1930 р. до УНДІГК з вимогою до проф. С. Рудницького подати письмове пояснення з приводу угоди з видавництвом «Рух» за «неприпустимий по формі» .

26 січня 1930 р. до Президії НДІГК надійшов лист за підписом К. Коника: «Згідно одержаних пояснень від проф. РУДНИЦЬКОГО Упрнаука НКО вважає справу про заключення договору з видавництвом “Рух” вичерпаною.

Пропонується тов. ЛАНДЕ (так у тексті. -- Авт.) скласти умову від імені Н[ауково]д[ослідного] Інституту Географії та Картографії на видання атласу.

Зазначаємо, що непорозуміння про хід складання договору з видавництвом “Рух” склалося з причини помилкової інформації самого видавництва Рух » .

Як згадував згодом С. Рудницький, практично усі його сподівання, пов'язані з налагодженням географічної справи в УССР, упродовж перших двох років його перебування у підсовєтській Україні зазнали фіаско: «Мої всі надії, так наукові, як національні, звязані з Інститутом географії, аж ніяк не оправдались. Інститут зразу не мав ні кадрів, ні приміщення. Коли дістав приміщення (май 1928), зараз розпочали проти мене склоку мої бувші празькі ученики Бабяк, Буцура, Іваничук, опісля харківські «географи»: Дубняк, Платонов, Левицький, Гаврилова, Винницька, Марочка нич, які обєднались під проводом Гериновича (осінь і під зиму 1928). Склока була така очевидна, що т[ов]. Коник мусів погодитися на усунення Гериновича і Платонова з Інституту. Та приказав мені від імені Упрнауки, щоб я передав адміністрацію Інституту в руки Дубняка як заступника] директора. В вересні 1929 Коник призначив заступником] директора тов. Ландо, якому я, на приказ Коника, віддав негайно всю адміністрацію Інституту. Від початку 1930 р., коли я вперше формально заявив, щоб мене звільнено від директорства й взагалі від усякої праці в Інституті, все керівництво Інституту належало до т[ов]. Ландо. Моєї заяви не прийнято в НКО та я добровільно залишився тільки паперовим директором і проводив виключно індивідуальну наукову працю, в інститутські справи мішаючись тільки формально, коли цего вимагав т[ов]. Ландо чи Упрнаука» (виділено С. Рудницьким. -- Авт.).

Заяви про звільнення з посади директора УНДІГК й узагалі від праці у створеній ним науководослідній установі географ подавав ще 5 разів, востаннє -- 1932 р., під час обслідування інституту Упрнаукою НКО. Зустрівши чергову відмову, він твердо вирішив вийти на пенсію, яку йому було обіцяно з серпня 1933 р.

Водночас Степан Львович упродовж 19291930 рр. через ці прикрі обставини мав наміри залишити підсовєтську Україну та виїхати до Німеччини, де працювати на будьякій навіть рядовій науковій посаді. Але цим планам не судилося збутися: спершу -- внаслідок світової економічної кризи й за браком наукових вакансій у Німеччині, а з 1931 р. -- через різке погіршення стану здоров'я самого С. Рудницького . Та й зрештою на повернення його в еміграцію дозволу аж ніяк не дала б компартійна адміністрація УССР, нездатна на такі іміджеві втрати.

Те, що і за цих складних обставин всетаки встиг зробити директор інституту для української географії та картографії, зав дячувалося підтримці Наркома освіти України М. О. Скрипника.

За відрядженням НКО УССР географ брав участь у відзначенні сторіччя Німецького Географічного Товариства у Берліні (2426 травня 1928 р.). Повертаючись на початку червня того ж року, він затримався на дві доби у Львові, щоби «відвідати доньку й при нагоді навязати знова розірвані перед десятиліттям взаємини з географами й природниками Західньої України і відвідати Природничий відділ Музею Наукового Товариства ім. Т. Шевченка», засновником якого був С. Рудницький.

Від контактів з львівськими колегами у Степана Львовича склалося не вельми оптимістичне враження, що передає його звіт про закордонне відрядження (12 червня 1928 р.): «Становище наукової природничогеографічної роботи й робітників є на Зах[ідній] Україні нечувано скрутне. Ні робота, ні робітник, якщо він українець, не мають з боку уряду найменшої підтримки, навпаки, навіть перешкоду. Наукові робітники в галузі географії [...] мусять заробляти собі на утримання важкою навчальною працею по середніх школах (нераз до 8 годин денно). Тому на наукову працю залишаються в них тільки останки часу й сили. Наукове Т[оварист]во ім. Шевченка не в силі змінити ці невідрадні відносини. Воно ані не може мріяти про це, щоби дати хоч би кільком науковим робітникам наукових, сяк так матеріяльно забезпечених посад. Воно не може навіть відповідно підперти науководослідчої праці принагідними підмогами» .

Найвища стипендія, яку спромоглося надати дослідникампри родникам НТШ у Львові, становила лише 50100 злотих (відповідно 1123 руб.). Але і за цих несприятливих обставин, наголошував С. Рудницький, західноукраїнські природники справді «погерой

ськи ведуть працю над досліджуванням рідного краю й народу». Втім, оскільки «невідрадні політичні й економічні відносини на Західній Україні» фатально позначалися на науковій і загалом культурній праці нечисленних українських географів і природників регіону, необхідна була, на його думку, «негайна й видатна допомога Радянської України», а саме: «В першу чергу доконечне потрібно, щоби всі наукові радянські видання були правильно пересилані на Західню Україну до головних тамошніх книгозбірень (західньоукраїнські вчені так зпавперизовані, що купівля радянських видань їм абсолютно не під силу). Далі треба заснувати на Західній Україні коштами НКО УСРР суто науковий журнал місячник. Він, крім загальнонаукових цілей, мав би ще спеціяльну ціль поширювати здобутки радянської науки серед усіх українців, що опинилися поза Радянським Союзом».

Вважав за потрібне С. Рудницький, щоби й наукові праці галицьких учених більше друкувалися в УССР, а їхні автори -- діставали відповідний гонорар, що уможливлювало би їм продовжувати свою дослідницьку роботу. На думку географа, НКО варто було б також фінансувати деякі наукові проекти закордонних дослідників -- українців. Залишивши Львів після короткочасних його відвідин «з дуже мішаними почуваннями», Степан Львович так завершував свій меморандум на підтримку галицьких дослідників: «Вкінці, -- треба би подумати про видатніше, чим дотепер, покликування наукових робітників Західньої України до праці на Радянську Україну. Велика кількість вже дуже заавансованих наукових робітників просто нидіє серед тамошніх невідрадних відносин».

14 липня 1928 р. Учений секретар НКО УССР О.І. Бадан з «доручення тов. Скрипника> адресував «доповідну записку професора Рудницького про його подорож за кордон» до ЦК КП(б)У для подальшої «розсилки членам ПБ до відома» .