Фундатор української географічної науки: Степан Рудницький – людина й учений

Отже, С. Рудницький відверто лобіював перед владною верхівкою УССР інтереси учених НТШ у Львові. На відміну від свого земляка М. Лозинського, директор Українського науководослідного інституту географії та картографії у Харкові не лише не дистан ціювався від «галицького гетто», а, навпаки, виступав його речником й захисником інтересів своїх західноукраїнських колег. Він слушно вважав (поділяючи у цьому відношенні позицію В. Винни ченка, М. Грушевського, В. Стефаника та інших представників вітчизняної інтелігенції), що йдеться «не про гроші більшовицьких комісарів, а українського народу» й спрямовувати їх слід (по можливості) на національно значущі цілі, серед яких, на його думку, загальноукраїнські наукові потреби становили пріоритет.?

Степан Рудницький -- Іван Крип'якевич: спроба співпраці

Цікавою й одночасно малознаною сторінкою совєтської біографії С. Рудницького є його особисті контакти з відомим львівським істориком професором І. Крип'якевичем.

Так, 28 жовтня 1927 р., відповідаючи на звернення до нього І. Крип'якевича, С. Рудницький у властивій йому жартівливій манері писав: «Дорогий Іванчику! Не знаю, як приймете цю титулятуру, бо Ваш лист до мене так поштивично заадресований -- «Високошановний Пане Професоре», -- що я аж перепудився! Та як старий відважний вояка, відважуюся відновити стародавні титули в роді -- Штіфана чи Івана -- й знова по роках навязати ці близькі відносини, що увірвались в 1919 моїм переходом через Карпати».

Облишивши надалі грайливий тон, професор Рудницький переходив до питань запропонованої львів'янином наукової співпраці: «Дорогий Друже! Дуже, дуже мене втішив Ваш лист з так гарно заявленою готовістю до співпраці. Тим більше, що думаю не занедбувати історичної географії в новому розумінню, себто не тільки визначування границь, місцевин і т. д. історичної минувшини, але теж (і перед усього) досліджування всіх взаємин людини до природи в історичних часах [...]. З цього боку мені дуже важлива й цінна Ваша, в листі згадувана, більша праця про природні явища -- про землетруси, повені і т. д. у минувшині України. Прохаю Вас чим скоріще її викінчувати й у найблищих двох місяцях післати мені до видавництва Українського Географічного Інституту, яке пічне виходити з січня 1928 р. Там буде місце і на більші і на менчі праці -- гонорар 3040 долярів від аркуша».

Видатний географ закликав свого львівського кореспондента до ведення відповідної роботи серед учених НТШ та залучення їх до участі у науковій періодиці УССР: «Взагалі дуже Вас прохаю розвести по можности агітацію між знакомими науковими силами за співробітництво в географічному журналі, що його видаватиме Укр[аїнський] Геогр[афічний] Інститут [...]. Розуміється, найцінніщі будуть для журналу природничогеографічні праці, та в програму входитиме теж антропогеографія в найширшому того слова зна

чінні. Тому, зокрема, на Вас, Дорогий Друже, покладаю великі надії, знаючи, що Ви здавна маєте антропогеографічні симпатії й -- що найважніще -- цей, так потрібний до антропогеографічної праці, історичний підклад.

Так само думаю продовжати почату в 1918 р. поспішну нашу працю над Історичним Атласом України. Наскільки собі пригадую, ми вже зробили разом більше десятка карт і сягнули аж до Хмельниччини. Ану давайте! Продовжаймо й тут його видамо!»

І далі, у притаманній йому (принаймні у перший період побуту в УССР) манері, С. Рудницький доволі оптимістично окреслював перспективи своєї дослідницької праці: «Я вже тут цілком заакліма тизувався і з дня на день щораз більше переконуюся, що тут для наукової праці умови дуже гарні. Коли що її гальмує, то тільки старі гріхи старого режіму; дивна схолястика старорежімних «учених», їхнє дивне нехтування поступів світової науки, їхня недбайливість до наукових збірок. Тепер всі ці старі гріхи Радвлада систематично ліквідує. Ось тепер я дістав на наукові засоби для Укр[аїнського] Геогр[афічного] Інституту 4.000 $ (річна рата!) на саме наукове приладдя (книжки, мапи, інструменти і т. д.), не числячи дотацій на меблі, приміщення, видавництва тощо. Сподіюся за 5 років поставити У[країнський] Г[еографічний] Інститут так, щоби не повсти дався перед якимнебудь німецьким!» ?

Як зауважує з цього приводу Микола Мушинка: «Він (С. Руд ницький. -- Авт.) твердо вірив, що українська наука і культура по справжньому може розвиватися тільки в Україні, і спочатку був захоплений процесом т. зв. «більшовицької українізації». Цей процес однак виявився набагато складнішим, ніж він собі уявляв, і первісне захоплення у нього доволі швидко витратилося. Та Рудницький не шкодував, що виїхав на Україну, вірячи, що всі труднощі є лише тимчасового характеру. Навіть коли навколо нього почало сплітатися павутиння інтриг, він щиро вірив в перемогу правди і справедливости. Майже до 1930 р. він переконував сестру та її чоловіка наслідувати його приклад і приїхати в Україну, обіцяючи надати їм всебічну допомогу й підтримку. В його листах ця тема є одною з основних» .

Подальший перебіг подій засвідчив, що видатний український географ, на жаль, помилявся в оцінці перспектив дослідницької праці за умов більшовицького владарювання. Відтак зрозуміло, що далеко не всі наукові проекти, які пропонували львівські дослідники в розрахунку на реалізацію в УССР чи ініціювали їхні земляки у підсовєтській Україні, були втілені у життя: часто цьому перешкоджав брак коштів, технічних можливостей, розуміння з боку владних структур.

23 жовтня 1928 р. І. Крип'якевич звернувся із пропозицією до Українського науководослідного інституту географії та картографії у Харкові видати складену ним мапу адміністративного поділу України доби Б. Хмельницького (очевидно, на розвиток ідеї С. Руд ницького щодо пожвавлення роботи над вітчизняним історичним атласом й для формалізації ідеї цього проекту перед совєтською адміністрацією). У листі львівського ученого йшлося: «Посилаю У[країнському] Г[еографічному] І[нститутові] пропозицію видати друком мою карту п[ід] з[аголовком] «Адміністраційний поділ України за гетьманства Богдана Хмельницького 1648 1657рр.» з коментарем.

Карта обіймає територію України в межах приблизно від 26 до 36 полуденника та від 47 до 55 рівнобіжника. Означені на ній: головні ріки, межі воєвідств, межі козацьких полків 1649 та 1654 р., межі сотень, полкови городи, сотенні городи, деякі оселі, дороги і татарські шляхи. Карта має в оригіналі довжини біля 160 цм, ширина біля 190 цм. Призначена до публикації в поділці 1 : 1.000.000, матиме в репродукції біля 1 м2 поверхні. До виконання потрібні два кліше: чорною краскою пройдуть ріки, межі воєвідств, городи й оселі, дороги, татарські шляхи; червоною (або иншою) -- межі полків і сотень -- друга карта для сеї краски теж виконана.

Коментар має такий зміст: 1) державні кордони козацької України з сусідніми державами, 2) величина й характер території, 3) поділ на полки, їх зміна в ньому, 4) основи районізації, 5) опис границь 21 полків та поділ їх на сотні. Стаття в друку займе 23 аркуші.

Карта перерисована тушею, і вповні готова стаття переписана машинкою.

Прошу повідомити мене, чи У[країнський] Г[еографічний] І[нститут] приймає мою працю до своїх видань та який гонорар мені пропонує; прошу також добути мені ліцензію на пересилку грошей за кордон, до Львова» .

Обміркувавши згадану пропозицію львівського історика й зваживши власні, доволі скромні, можливості, директор Інституту географії та картографії професор С. Рудницький 28 листопада 1928 р. звернувся за порадою і підтримкою до Упрнауки НКО УССР: «Розглянувши власні видавничі можливости й переговоривши з акад. Багалієм, Інститут зконстатував, що цієї карти, мимо її великої наукової вартости, власними силами видати не зможе. Гонорар за цю карту й коментар по найнизчим тутешнім ставкам мусів би бути не меншій 1000 карб., а кошти видання винесли б ще багато більше.

Тому Інститут звертається до Упрнауки з проханням або 1) допомогти Інститутові до видання цієї карти шляхом переслання авторського гонорару за кордон і покриття коштів видання мапи й коментаря, або 2) доручити видання цієї карти УАН чи іншій поважній Науковій Інституції.

До цього долучаємо завірену копію оферти проф. Ів. Крипякевича» .

Про долю цього проекту свідчить промовиста резолюція на листі С. Рудницького: «Не маючи самої мапи і коментарів, не можна про наукову цінність її судити. З боку фінансового, коли Інститут географії не має змоги її видать, инших коштів немає» .

Хоча проект видання цієї цінної історичної карти так і залишився нереалізованим, все ж спогади самого І. Крип'якевича дають можливість простежити (бодай фрагментарно) подальший перебіг цієї історії. Так, згадуючи свою подорож до УССР у квітнітравні

1929 р., мемуарист свідчив: «Їздив я також до Харкова до Географічного інституту відвідати Ст. Рудницького; інститут мав небагато робітників (між іншим, працював там старий галицький географ Величко) і не знати було доброї організації [праці]. Я залишив в інституті велику карту держави Б. Хмельницького, але вона десь там запропастилася»158 (виділення наше. -- Авт.).

Вочевидь, українська совєтська квазідержава так і «не знайшла коштів» для цього видання. Та й ідеологічний клімат у комуністичному СССР, що раптово посуворішав у цьому ж 1929му -- «році великого перелому», аж ніяк не сприяв пошукові джерел фінансового забезпечення публікацій з історії української державності ХУІІ ст.

Певною компенсацією для історика за нереалізований картографічний проект можна вважати хіба що публікацію його історико географічної розвідки у «Записках» Інституту географії та картографії .

Фіксуючи перебування у столиці УССР -- науковців з НТШ у Львові -- С. Рудницький 5 травня 1929 р. інформував своїх празьких родичів: «Були тут в останніх часах ріжні гості з Галичини, наперед Студинський з Герасимчуком, опісля Крипякевич, а вкінці гал[ицькі] кооператори [,..]» .

Ще до звернення І. Крип'якевича до С. Рудницького з пропозицією видати вищезгадану карту (23 жовтня 1928 р.) львівський історик писав з аналогічного приводу до акад. М. Грушевського. Так, у відповіді керівника Історичної секції до Львова від 4 червня 1928 р. згадується: «Ви порушуєте цікаві питання (як, напр., Мапу Гетьманщини), на котрі я був би рад дуже з Вами поговорити -- але нема змоги!» (виділення наше. -- Авт.).

Після відмови Українського НДІ географії та картографії (через незалежні від його директора обставини) від задуму надрукувати мапу І. Крип'якевича «Адміністраційний поділ України за гетьманства Б. Хмельницького 16481657 рр.» львівський історик відновив переговори з цього питання з академіком М. Грушевським.?

У листі керівника Історичної секції до Жовкви від 16 жовтня 1930 р. згадується: «Як тільки одержимо Ваш Адмін[істраційний] поділ, так почнемо думати над його виданням; але покищо ак[адемік] Рудн[ицький] його нам не передавав. Будьте певні, що зробимо все можливе, але треба сказати, що видавничі можливости значно меншають, особливо в історичних дисциплінах [...]». 5 листопада М. Грушевський лаконічно інформує І. Крип'якевича: «На академічній сесії бачив Рудницького, нагадував йому про Вашу мапу, він обіцяв; ще нема». 12 листопада таке ж стисле повідомлення: «А від Рудницького праці і карти таки нема» .

Цілком можливо, що у міжчассі академік С. Рудницький ще вишукував можливостей видання карти у Харкові, а відтак зволікав з її надсиланням до Києва. Але усі його спроби виявилися марними. 19 грудня М. Грушевський нарешті повідомив І. Крип'якевичу: «З інституту ак[адеміка] Рудницького позавчора прийшла Ваша стаття з супровідним листом, що осібним пакунком посилається мапа. Вчора її ще не було, як не буде, то поурґуємо». Й наприкінці грудня 1930 р. нарешті повідомлялося про одержання карти: «Дорогий Іване Петровичу! Спішу повідомити, аби Ви не тріво жились, що і статтю, і мапу Вашу від Руд[ницького] ми дістали (вчора). Будемо тепер шукати способи видати як скорше і дістати валюту». У листі М. Грушевського від 3 січня 1931 р. остання й далеко не оптимістична інформація з цього питання: «З мапою Вашою передбачаю труднощі -- як її розрізати на частини, бо великим аркушем, думаю, не практично -- подреться. А втім, буду говорити з видавцями» .

Отже, мемуарна згадка І. Крип'якевича, що його карта адмін поділу України доби Б. Хмельницького «десь там запропастилася», потребує уточнення щодо місця/міста цього «запропащення». Очевидно, цим містом аж ніяк не була «наказна столиця» УССР -- Харків (що стверджував мемуарист). Як свідчить вищенаведене листування поміж Грушевським та Крип'якевичем, мапа благополучно прибула до міста над Дніпром і вже тут, у Києві, «десь запропастилася» .

Аполітичність й одночасно лояльність до більшовицької (утім, «українізованої») адміністрації республіки зробили кандидатуру відомого географа цілком прийнятною для компартійного керівництва УССР під час контрольованих останнім виборів до ВУАН 1929 р. Очевидно, саме цей консенсус й викликав несприйняття акад. С. Єфремова, його нищівну оцінку С. Рудницького як «боль шевицького підхалима», якому немає місця в Академії наук.

Напружені стосунки з кількома впливовими дійсними членами ВУАН змусили С. Рудницького шукати підтримки у своєї альма матер -- Наукового товариства імені Шевченка у Львові. 9 травня 1929 р. він листовно звернувся до Голови НТШ акад. ВУАН К. Сту динського, який на той час все ще користувався прихильністю республіканської адміністрації: «Вельмишановний Пане Голово! Навязуючи до розмови з Вами в НКО під час Вашого останнього побуту в Харкові, прохаю Вас порушити справу моєї кандидатури до ВУАН на терені Н[аукового] Т[овариства] ім. Шевченка. Прошу цего не брати на карби якоїсь нескромности -- приневолюють мене до цього обставини. Мою кандидатуру ставляють публично на зборах і в часописах харківські наукові й громадські круги, а також київська вчена молодь. На успіх не розраховую, то вважав бим доцільним, щоби моя кандидатура була поставлена перше всього Наук[овим] Тов[ариством] ім. Шевченка, якого дійсним членом я є від 1901 р. і -- думаю не одним з найпослідніших. Думаю, що супроти постійно негативного становища, яке займає супроти мене ВУАН, тільки Н[аукове] Т[овариство] ім. Шевченка може мені дати відповідну сатисфакцію. Тільки від його я її вижидаю маю надію, не незаслужено й не надаремно.

Мої справи від Вашого виїзду не покращали, як Вам це зреферує Др. Крипякевич, що був у мене після Вас. Одна потіха, що наш старенький Михайло Сергієвич [Грушевський] вступив зі мною в тісніщий особистий і науковий контакт [.. ,]» .

Обрання до ВУАН й... занепад наукової роботи

Не без підтримки М. Скрипника 29 червня 1929 р. Степан Львович Рудницький цілком заслужено був обраний дійсним членом Всеукраїнської Академії Наук .?

13 червня 1929 р. його кандидатуру (серед інших) розглянула Особлива комісія ВУАН з геології, гідрології й географії, створена Президією Академії наук для розгляду кандидатур на дійсних членів ВУАН. Головував на засіданні акад. П.А. Тутковський. Під час обговорення кандидатуру очільника УНДІГК підтримали академіки -- метеоролог Борис Срезневський, математик Дмитро Граве, геолог Павло Тутківський та керівник Управління науковими установами НКО УССР Юрій Озерський. Протокол засідання лаконічно зафіксував це обговорення: «Акад. Срезневський характеризує його величезне знання географії, тов. Озерський каже, що Рудницький з'являється директором Інституту географії та картографії; учасник багатьох конгресів та наукових товариств Західньої Европи. Акад. Граве каже, що йому досить говорить те, що Рудницький почесний член Берлінської та Чеської Географічної спілки. Тутковський каже, що проф. Рудницький і тепер багато працює» . Під час засідання поширеної Ради ВУАН 29 червня 1929 р. С. Рудницький був одноголосно обраний академіком (58 голосів «за», «проти» й «утрималось» -- немає). До речі, з трьох осіб, які обиралися за спеціальністю «Геологія, гідрологія, географія», він єдиний був обраний одноголосно. Натомість Є. Оппоков мав 56 голосів «за», «проти» не було, утрималося двоє; відповідно В. Різниченко -- 57 »за», «проти» -- немає, утримався один .

8 вересня 1929 р. С. Рудницький повідомляв сестрі й швагеру: «Вибір до Академії не дуже мене втішив, бо треба буде часто тепер їздити в Київ, де треба буде відчинити відділ Геогр[афічного] Інституту. Ці поїздки добре підірвуть мою і так уже доволі плоску кишеню. Одно добре, що, може, вдасться цілий Інститут перенести до Київа й жити там постійно, в багато кращім кліматі й у без порівняння кращій околиці» .

Але вже 26 вересня 1929 р. у листі до сестри його сподівання на переїзд до Києва фактично згасають: «З моїм перенесенням до Київа ще дуже довга справа й узагалі не знаю, чи й коли наступить. Я бажав уже в цьому році відчинити в Київі відділ Геогр[афічного] Інституту, та ледви чи навіть на другий рік із цього щось буде. Маю вражіння, що Уряд бажає затримати Геогр[афічний] Інститут у Харкові, й тому мені теж прийдеться тут оставати й щонайвище час від часу до Академії доїзжати. Дуже хотівбим жити в Київі, та ледви чи це буде можливе» .?

Й у цьому ж листі виразно простежується депресивний стан новообраного академіка, його зневіра у власних силах й перспективах наукової роботи, що донедавна украй райдужних. Вочевидь, псували нерви ученому специфічні особливості совєт ського суспільнополітичного й академічного життя: «Я сам уже дуже осамітнений і чую, як поволі та статочно спускаюся на дно з боку здоровля й інтелектуальної сили. Щось надто довго я держався молодим і тепер надто швидко старіюся й роблюся, як кажуть Гавуки , настоящий старушка. Наукова робота йде мені дуже пиняво -- перешкоджають їй у першу чергу ріжні бюрократичні зайняття й безліч засідань, на які треба ходити. Щохвиля якась дурниця відриває від роботи й рве нитку, яку опісля важко на вязати» .

Листи до родичів за кордон Степан Львович піддавав суттєвій автоцензурі, максимально обмежуючи їхній зміст суто приватними справами, розуміючи й, напевно, маючи про це відомості, що закордонна кореспонденція (в обидва боки) піддається перлюстрації. До стриманості у листуванні спонукали й численні арешти, здійснені республіканським ГПУ у голосній сфабрикованій «справі» так званої «Спілки Визволення України» («СВУ»). За даними таємної поліції УССР станом на 1 грудня 1929 р., внаслідок операції щодо викриття українського підпілля, пов'язаного з «СВУ», у 28 округах було арештовано понад 700 осіб .

21 липня 1929 р. був затриманий акад. С. Єфремов, який 10 вересня того ж року почав «свідчити» у потрібному «слідству» напрямі. У листопаді 1929 р. під натиском ЦК КП(б)У Рада ВУАН вимушено обговорювала питання щодо викриття «СВУ». В обговоренні взяли участь академіки О.Н. Соколовський, О.В. Палладін, О.В. КорчакЧепурківський. На пропозицію акад. Д.І. Багалія було ухвалено резолюцію, у якій наголошувалося, що «справа контрреволюційних зрадників, що назвала себе “Спілкою Визволення України”», неспроможна уповільнити переможну «ходу соціалістичного будівництва» . Восени 1929 р. С. Рудницькому не дали дозволу на закордонне відрядження для участі у з'їзді західноукраїнських географів у Львові .

За цих несприятливих обставин академік зосередився на викладацькій й науковій роботі. У листі від 2 січня 1930 р. він повідомляв рідним: «Моє теперішнє життя дуже незавидне. Інститут геогр[афії], зокрема ж картографія і зайняття з аспірантами дають мені щоденно 67 годин праці, дуже нервової (щохвиля треба помагати котромусь з рисівників, приймати інтересантів і т. д.). Крім цього, геодезичний інститут дає мені тепер у зимі 18 навчальних годин на декаду, є дні, в яких я маю по 8 годин викладу й вправ (4 рано, 4 пополудні), пересічно на день 23 години. До того ж, ще прийшла Академія. Туди мушу їхати бодай раз на місяць на кілька день, бо веду там 3 установи: катедру географії, комісію краєзнавства й музей антропології й етнології ім. Вовка. Святочних днів тепер не маю, бо в нас тепер всюди пентади й декади з вільними днями що 5й і 10й [...]. Зрозумієте тепер, що серед такої напруженої праці, яка триває до ночі (12 раз на місяць кінчу виклади аж 1А 10ї вечером і приходжу домів о 10ій 15 мін.), мені не до листів, а також і не до розривок. Одинокі приємні хвилі, коли кладуся до ліжка пополудні чи в ночі й дещо собі прочитаю. Купую тепер багато книжок і моя книгозбірня тепер багато більша, чім колинебудь була» .

20 вересня 1929 р. Президія ВУАН розглянула питання «про обсадження вакантних посад академіків та штатних наукових і технічних співробітників ВУАН». Серед 14 дійсних членів Академії наук на повну штатну академічну платню був переведений й С. Рудницький .

22 жовтня 1929 р. академічна Президія заслухала акад. С. Руд ницького щодо плану його академічної праці й невідкладних потреб, пов'язаних з його діяльністю як академіка ВУАН. Ухвалили: «а) Виділити одну кімнату для Комісії академіка Рудницького, доручивши адміністративногосподарчій нараді визначити, яку саме; б) пристати на пропозицію акад. Рудницького про надання праці Краєзнавчої Комісії ухилу природничогеографічного; в) доручити акад. Рудницькому узяти на себе керівництво цією Комісією, відповідно звільнивши од цих обов'язків акад. О.В. КорчакЧепурківського, згідно з його усною заявою» .?

Одначе ситуація, що склалася на той час в СССР у цілому, й підсоветській Україні, зокрема, аж ніяк не сприяла плідній науково дослідній роботі. 6 вересня 1930 р. М. Грушевський з Кисловодська повідомляв І. Крип'якевичу до Львова: «Тут перспективи історичної] праці сильно гіршають, -- та «інтензивна праця», котру Ви згадали в В[ашому] листі, переходить в минуле. Науководослідча катедра наша знята з бюджета і з 15.ІХ перестане існувати. Археограф[ічна] комісія і Комісія Зах[ідньої] України відійшли від моєї комісії [...]. Ком[ісії] Лівоб[ічної], Полудн[евої] України і Новіщ[ої] іст[орії] закрито зовсім, Ком[ісію] укр[аїнської] пісенн[ості] прилучено до Культ[урно]Іст]оричної] Ком[ісії] і т. д.» .

Шукаючи розради у науковій роботі, С. Рудницький будьщо будь намагався підтримувати контакти з закордонним науковим світом. Так, 26 березня 1931 р. він укотре вже звертався за дозволом до Укрліту: «Прикладаючи при цьому мою розвідку в німецькій мові Причинки до морфології сточища Дніпра, яку замовило в мене Всенімецьке географічне товариство в Берліні для свого журналу Цайтшріфт дер Гезельша.фт фір Ердкунде цу Берлін, прохаю переглянути її й дати мені дозвіл вислати її до Берліна на адресу Товариства: Вільгельмстрассе, 23, др. Альбрехт Гаусгофер (редактор)» . 30 березня 1931 р. відповідна санкція контролюючого органу була отримана: «Сектор Літконтроля дозволяє акад.

РУДНИЦЬКОМУ вислати за кордон його розвідку німецькою мовою: «Причинки до морфології сточища Дніпра» [.. .]»

Майже синхронно з «літівськими» клопотами (28 березня 1931 р.) учений повідомляв Дністрянським: «Мабуть, мої листи [до] Вас не доходять чи що, бо дуже давно не маю від Вас ніякої вісточки. Правда, що й я не можу похвалитися пильним писанням листів, та мусите мені вибачити. Я такий перевантажений роботою, що як кожного дня не напишу 2 сторінок друку й протягом тижня не зредагую одної мапи, то попадаю в безнадійний прорив. Пригадують ся мені часи, коли я вчив німецької мови в ґімназії. Коли я не поправив певної кількости зошитів щодня, то треба було потім сидіти цілу ніч, щоби роботу зробити. Так я тепер з писанням книжки й з редакцією мап. Крім цього, збільшилась моя кількість годин в ІНО [...]. Та найгірше придавила мене нова робота, яку на мене вложено. В нас приступлено до видавання великої Української] Рад[янської] Енциклопедії на не менче 4045 лексиконових томів. Мене зроблено без мого старання редактором географічного

відділу, що обійме 11% матеріялу (до 5 томів) і кількасот мап. Можете собі уявити, яке це навантаження, коли спогадаєте, як мало в нас тут дійсних географів! Дійсно не знаю, чи не впаду під тягарем цієї праці. Але взятись до неї мушу, бо нема нікого, дійсно нікого, хто мігби мене заступити. І треба таки показати світові, що й «хахли» щось путнього потрафлять зробити! Ось чому не дивуйте, що рідко пишемо [...]» .

Й насамкінець цього ж листа: «Дуже Вас прохаю писати частіще й описувати своє життябуття. Німецькі й наші [західноукраїнські? чеські?] географи не забувають мене, що пару неділь отримую листи, літературу, книжки. Невдовзі знов один нім[ецький] географ має мене навістити в Харкові» .

В останньому збереженому листі до родини сестри (липень 1932 р.) академік лаконічно повідомляв про власну виснажливу щоденну працю й свої, попри усе, наукові плани: «Послідніми часами майже з хати не виходжу задля роботи. Добре, що вже за пару днів виїду з Орисею на село. Бодай трохи свіжого повітря глитну, бо праця не перепиниться й там. Тільки може бути, що вже не буду над нею сидіти довше 8 годин денно -- тут у Харкові сиджу 14 і то не встигаю. Житимемо в Мерефі, 25 км від Харкова [...]. Моє здоровля несвітле, та сподіюся, що, покинувши професорування, поправлюся. Головний мій ґанч -- це те, що не можу голосно й довго говорити. Закінчив я саме І том моєї 14томової Системи географічного знання, тепер беруся до другого. Чи закінчу всіх 14? Ледви! Та постараюсь, шануючи здоровля. Так само робіть і Ви» .

Жорстко контролюючи власну закордонну кореспонденцію, С. Рудницький жодним словом не обмовився про катастрофічну загальну ситуацію в УССР, пов'язану з трагедією Голодомору 19321933 рр.

Але самоцензура у листуванні аж ніяк не свідчила, що видатний учений адекватно не оцінював суспільнополітичну й соціально економічну ситуацію в СССР/УССР, стрімке падіння стандартів життя й, зокрема, наукового. З цієї точки зору надзвичайно цікаві свідчення С. Рудницького про його ґрунтовну розмову з проф. Н. Кребсом (Norbert Krebs; 29.08.187605.12.1947), директором?

Географічного інституту Берлінського університету, яка відбулася улітку 1930 р. на орендованій дачі академіка під Харковом.

Ледь не першими словами німецького гостя, майже ровесника очільника УНДІГК, були: «Отже, ви маєте голод у країні». Його совєтський колега заперечив, що справжнього голоду поки що немає, але він невдовзі буде й то страшний: «Продукція зерна й городини сильно підупала за останні два роки, коні пропадають, худобу селяне, вступаючи в колхоз, вирізують на м'ясо. Про колхози селяне склали приповідку: в колхозі добре жить, один робить, п'ять лежить. Ніхто не хоче бути тим одним, і хліб пропадає на пні або в копицях, гинуть коні, худоба і т. і. Радгоспи могли б багато допомогти, та в них провід нефаховий, бюрократія й недбальство» .

Тоді ж, відповідаючи на питання німецького колеги щодо можливостей наукової роботи, С. Рудницький зауважив, що упродовж останніх двох років вони «незмірно погіршали»: «З мате ріяльного боку заробіток при доріжні ледви вистачає на скупий прожиток. Ось тепер не маю змоги їхати лікуватись, а міг вислати тільки хору туберкульозою дочку в Крим (до знакомих «по дешевке»), сам змогши тільки наняти собі кімнатку під містом [Харковом] на 1 S місяця» . Академік також констатував дуже велике «обниження стандарту» серед наукових працівників, вбачаючи його причину, зокрема, не стільки у політичній й економічній кризі, скільки у «постійній та повсюдній вимозі», щоб будьяка наукова праця була «марксистською»: «Напр[иклад], від мене вимагають марксистської математичної географії й картографії, марксистської фізичної географії. Коли спитаю, як це робити, мені дають відомі мені здавна загальні настановки. Коли запитаю, як примінити їх у деякій подробиці,-- не знають. А коли даси у друк працю, то не приймають, бо, мовляв, нема марксистського підходу. Тому й я не можу нічого надрукувати. В цьому самому положенні є й інші» .

А тим часом сталінське керівництво та його республіканські поплічники вміло й цілеспрямовано нагнітали психоз шпигуноманії та «шкідництва», розпалювали «спецеїдські» настрої у певної частини робітництва. В УССР, з «ласки» Кремля, головною небезпекою було проголошено «український буржуазний націоналізм». До «націоналістичних ухилів» О. Шумського та М. Хвильового було прилучено ще один, пов'язаний з ім'ям М. Скрипника. Після самогубства колишнього наркома освіти внаслідок спритних дій органів ГПУ УССР лише із системи республіканського НКО, дотримуючись тогочасної термінології, було «вичищено» понад дві тисячі

«шкідницьких», «контрреволюційних», «шпигунських» елементів. Серед останніх було чимало галичан, яких так охоче використовував на освітянській роботі покійний нарком. Фактично, це був справжній «похід на галичан», які являли собою напрочуд «зручний матеріал» для всіляких інсинуацій про «шпигунів», «зрадників», «терористів», «провокаторів», оскільки походженням були з «недержавної» України, там же, за Збручем, лишалися їхні родичі, з якими вони підтримували родинні контакти. Серед західноукраїнської (за походженням) інтелігенції, яка у 20ті -- на початку 30х років працювала в Україні, чимало було колишніх військових, які у роки Першої світової війни воювали у складі австроугорської армії. Отже, для ГПУ УССР вихідці з західноукраїнських земель були справжньою «знахідкою». Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати, що якби галичан й не було у підсовєтській Україні, їх варто було б вигадати.

Цим «галицьким чинником» й скористалося ГПУ УССР, провівши наприкінці 1932 р. -- у першій половині 1933 р. серію арештів у сфабрикованій «справі» так званої «націоналістичної контрреволюційної, диверсійноповстанської та шпигунської «Української Військової Організації» (УВО)». Арешти у цій «справі» тривали й надалі.

С. Рудницький постійно перебував у полі зору республіканських чекістівенкаведистів, які відстежували поведінку й настрої ученого ще з часів його перебування у Празі, а особливо пильно фіксували його контакти й висловлювання після переїзду до УССР.

Так, у тижневому зведенні секретного відділу ГПУ УССР за 27 серпня -- 3 вересня 1927 р. (№ 35/45) зафіксовані враження Степана Львовича від настроїв українського села, що їх він отримав після літньої наукової експедиції на Дніпро: «В Харьков возвратился из научной поездки по Днепру профессор РУДНИЦКИЙ. Он с большим пессимизмом рассказывал о настроениях селянства. Его рассказы о селе характерны для мировоззрения украинских нацио налистовсменовеховцев: «Общий экономический упадок страны тяжелее всего отразился на крестьянстве. Отсутствие кредитования и дороговизна изделий промышленности тормозят приведение в порядок и развитие сельского хозяйства. Налоги на землю велики, и в большинстве крестьяне не понимают причины и цели такого обложения и выплачивают его с ненавистью. Я вынес такое впечатление, что в случае войны крестьянство будет не на стороне советской власти. Это катастрофически отразится на развитии украинской государственности, ибо кто бы ни пришёл на место советской власти, таких условий для развития украинской культуры, какие мы имеем сейчас, никто не принесёт. Поэтому, в связи с шатким международным положением Союза, украинским элементам нужно повести широкую агитацию на селе за поддержку советской власти. Нужно аппелировать к коммунистической партии, чтобы для этой цели были мобилизованы украинские партийные элементы. Иначе я и не знаю, куда придётся бежать в случае войны» .

Провадячи наукові екскурсії чи експедиції, С. Рудницький не міг не помічати фатальних наслідків колективізації. Географ не був «позапартійним більшовиком», однак намагався бути лояльним до совєтського режиму й не втручатися у політику, що для нього, людини західної цивілізації, прихильника ідей гуманізму й демократії, було украй нелегко. НКВД ставилося до нього, як і кожного «західника», з підозрою -- як до потенційного швигуна й ворога контрреволюціонера. Йому не вибачалися й «націоналістичні» праці доби Визвольних змагань й першої половини 1920х рр. Макіавеллізм більшовицької адміністрації УССР щодо С. Рудницького полягав у використанні її апробованої методи: «амністувавши» його досовєтський науковий доробок «націоналістакультурника» й забезпечивши спершу відносно непогане матеріальне забезпечення, ученого невдовзі оточили мережею таємних інформаторів«сексо тів», заохочували внутрішні тертя у колективі інституту, а через лічені роки повернулися до «амністованого» наукового доробку, піддавши голобельній критиці «націоналістичні збочення» С. Рудницького на «географічному фронті» .

Засобом додаткового впливу на ученого й знаряддям принагідного маніпулювання ним став приїзд до Харкова на початку травня 1928 р. дітей Степана Львовича -- Лева (1907 р. н.) та Ірини/Орисі (1912 р. н.), які були прийняті до підданства СССР разом з батьком ухвалою Президії ЦВК СССР від 16 березня 1926 р. Російський більшовицький режим буквально з перших місяців свого існування залюбки використовував для утримання при владі й тиску на суспільство інститут заручництва. З приїздом дітей, підданих СССР, більшовицька мишоловка для ученого захлопнулася. Варто звернути увагу, що син і дочка приїздять до тогочасної столиці УССР до 15 травня 1928 р., а в другій половині травня С. Рудницький виїхав у наукове відрядження до Німеччини. Відтак діти були гарантією повернення ученого зза кордону. «Маю назагал велику потіху з Гавуків, не знаю, якби я без них міг вижити тут у Харкові, при такій кількости праці й цілковитій недостачі розривок. Ходять коло мене добре й стараються за мене [...]», -- згадував він у листі від 2 січня 1930 р. ?

Перманентні арешти вітчизняної інтелігенції, які здійснювала таємна поліція УССР, знаходили відображення у західноукраїнській періодиці. Щоправда, іноді ці повідомлення надходили з непере вірених джерел або й узагалі живилися чутками. Так було й у випадку з директором Українського інституту географії та картографії. 3 квітня 1932 р. львівське «Діло» подало сенсаційну інформацію -- «Вивезення проф. Ст. Рудницького на Сибір», а саме: «Довідуємося із зовсім певного джерела, що більшовицька влада вивезла в останньому часі на Сибір відомого ученогогеографа, б[увшого] доцента Львівського університету перед війною і професора Українського університету у Празі, дра Степана Рудницького, який виїхав перед кількома роками із Праги до Харкова, де обняв був становище директора Картографічного інституту» .

«Зовсім певне джерело» увело в оману львівських газетярів, які випередили на рік реальний хід подій.

Серед осіб, які свого часу належали до харківського кола С. Рудницького, найшвидче зорієнтувався його запеклий опонент колишній аспірант Юрій Платонов. Як стверджує О. Тиміргазін, 1932 р. життя «вже достатньо відомого письменника й географа» (sic!) кардинально змінилося: з дружиною Сіонідою Яківною (уроджена Пінкус) на заклик «Комуністи -- на периферію!» він перебрався з Харкова до АлмаАти, де активно займався науковою й викладацькою діяльністю . Насправді ж життєвою стратегією не надто відомого літератора й географааматора став інший заклик «Рятуйся, хто може!» Сповідування цієї життєвої мудрості давало хоча б якийсь шанс вижити в атмосфері Голодомору 19321933 рр. й масових арештів у колі знайомих -- письменників, викладачів середньої й вищої школи, географів різного штибу...

12 грудня 1932 р. у Москві був арештований В. Геринович, який з 1931 р. був професором Московського геологорозвідувального інституту. Йому інкримінувалася приналежність до «московського осередку УВО». Вже 14 грудня він написав заяву до Колегії ГПУ УССР, в якій кваліфікував свою попередню діяльність як «контрреволюційну» й обіцяв дати докладні свідчення про себе й спільників. У протоколі допиту В. Гериновича від 20 грудня 1932 р. містилися «покази» щодо «контрреволюційного осередку УВО» в УНДІГК у Харкові на чолі з С. Рудницьким .?

13 січня 1933 р. у Харкові за приналежність до «контрреволюційної організації» був затриманий співробітник Українського НДІ географії та картографії Василь Буцура, учень С. Рудницького. Під час попереднього «слідства» він категорично відкидав інкриміновані йому «злочини», заперечуючи як власну приналежність до «Української Військової Організації», так і причетність до неї будь кого з його знайомих.

26 лютого 1933 р. у Києві СПВ Київського обласного ГПУ УССР був затриманий інженер Микола Танашевич, який збочив з наукової стезі й працював в «Укрдіпроводі». Невдовзі він дав «покази», що прохання про совєтське підданство 1927 р. він подав, маючи на меті приїзд в УССР задля проведення «контрреволюційної націоналістичної діяльності» й створення «повстанських осередків». У Харкові Микола Митрофанович, мовляв, мав «явку» у проф. С. Рудницького, перша зустріч з яким відбулася у приміщенні оргкомітету Інституту географії та картографії. Учений нібито одразу ж з'ясував своєму празькому студенту «методи проведення контрреволюційної роботи в УССР» -- створення усіляких «легальних прикриттів» для діяльності «контрреволюційної організації». Одним з таких «прикриттів» і мала стати науководослідна установа, що її очолював С. Рудницький. Вона повинна була відігравати роль своєрідної бази, де «концентрувалися б дієві українські на ціоналістичні сили» .

Арешт -- «слідство» -- Соловки -- убивство

21 березня 1933 р. за вигадану приналежність до УВО затримали С.Л. Рудницького, який нібито був членом організації з 1920 р., а 1926 р., «перекинутий для роботи» в УССР, «увійшов до складу харківського керівництва УВО». Як зазначалося у матеріалах «слідства», С. Рудницький «широко використовував в інтересах організації свої зв'язки з німецькими правонаціоналістичними й фашистськими колами», у Харкові «був зв'язаний з німецьким консульством та провадив шпигунську розвідувальну роботу». Одночасно ученому закидалося, що на посаді директора Інституту географії та картографії він провадив «шкідницьку роботу, виготовляючи етнографічні карти та інші матеріали за завданнями берлінського товариства «ОстЄвропа», діяльність якого була спрямована на втілення у життя політики німецької експансії на Сході» .?

Одначе ув'язнений не обмежувався, мовляв, однією іноземною розвідкою. «Працював» нібито С. Рудницький й на ІІ Річпосполиту. Так, згадуючи «шпигунські контакти УВО» з Генеральним консульством Польщі у Харкові, квітневий меморандум ГПУ УССР 1933 р. безапеляційно стверджував: «За последние годы консульству был передан ряд материалов шпионского характера: анализ политического состояния Украины в разрезе мероприятий на селе; дислокация воинских частей на Украине, в частности, в приграничной полосе; материалы о проведённой пробной мобилизации; об отрицательных настроениях в армии; о переходе ряда заводов на оборонное строительство; топографические материалы прикор донной полосы УССР [...]. Топографические материалы получены от члена УВО, академика, директора Украинского института картографии Рудницкого»196 (виділення наше. -- Авт.).

Буквально напередодні арешту між ним та професором М. Ло зинським у помешканні академіка відбулася розмова, предметом якої були тогочасні ув'язнення галичан. «Під час сесії ВУАМЛІНу заглянув до нього (С. Рудницького. -- Авт.), бо мав велику спрагу, і просив дати води, -- згадував Михайло Михайлович. -- Замість того він подав чай. За чаєм запитав: Що це таке діється? Мені здається, що вони -- і зробив знак на чолі, що значило, нібито вони не при розумі. Я відповів, що це не так. Є прориви і партія шукає винуватих, а, крім того, мобілізує актив на ліквідацію проривів. Щодо арештів, вони для мене -- велика загадка. З одного боку, мені не може поміститися в голові, щоб такі люди, як Конар, або Романюк, чи Біленький були контрреволюціонери, а, з другого боку,?так само не може поміститися в голові, щоби влада арештувала й розстрілювала партійців без причини. Така була наша остання розмова» .

На аналогічну тему бесідував зі С. Рудницьким інший «харківський галичанин», член Спілки революційних письменників «Західна Україна» Володимир Гжицький, який випадково зустрів академіка неподалік будівлі ЦК КП(б)У за кілька днів перед арештом останнього. На відміну від епізоду, про який розповів М. Лозин ський, тут співрозмовники помінялися ролями, оскільки відповіді на шекспірівське питання, «що це таке діється?», шукав цього разу літератор: «У той момент, коли я востаннє зустрічався з Рудницьким Степаном, у Харкові тривали арешти осіб з числа інтелігенції й головним чином тих, які переїхали з Західної України на проживання в СССР.

Зустрівшись із ним, я ще запитував його, що ж це відбувається? На це він мені відповів, що особисто він нічого за собою не відчуває й тому за свою долю спокійний.

Через деякий час після цієї зустрічі він був у тому ж 1933 р. арештований органами НКВД. За що саме його арештували й у чому його обвинувачували, мені невідомо» .

Під тиском «слідчих» (вочевидь не гребували вони й наявністю заручників -- сина й доньки академіка) Степан Львович досить швидко визнав свою належність до міфічної УВО й 2 квітня 1933 р. написав заявукаяття до Колегії ГПУ УССР, де є такі рядки: «Признаючись отсим щиро до цеї моєї діяльності, незвичайно шкідливої для УРСР і цілого СРСР, отсим її раз назавжди відрікаюся.

Моя провина тяжка й заслугує на примінення найвищої міри соціяльного захисту.

Коли б Радянська влада, однак уважала, що я ще можу на що небудь придатися, прохаю вжити мене до досліду малозаселених просторів СРСР, що лежать у Північній чи Середній Азії, так щоби я

був далекий від усякої «політики» й зокрема від «галичанрадян ців»...» (виділення у тексті С. Рудницького. -- Авт.).

Звівши на себе наклеп, академік одначе не віддався беззастережно на поталу «слідству». Його стратегія захисту полягала в обстоюванні факту, що він не належав до керівництва УВО, а був рядовим членом організації, швидше навіть стороннім спостерігачем. Учений категорично відкидав обвинувачення у шпигунстві та зв'язках з німецьким консульством у Харкові. Не підтримував він й версію «слідства» щодо власного «шкідництва» та «шпигунської діяльності» у царині географії та особливо картографії. Його аргументовані, професійні заперечення щодо останніх обвинувачень кидають яскраве світло на умови, за яких відбувалося становлення й розгортання науководослідної роботи в галузі української картографії в УССР. Так, під час допиту 3 липня 1933 р. оскаржуваний заявив: «Не мавши за весь час мого пробування в УССР в мойому розпорядженні ніякої секретної карти, ні не маючи ніяких засобів робити знижки, які дали б вартісний картогр[афічний] матеріял, я не міг розвинути ніякої шкідливої й зокрема зрадницької роботи на географічнокартографічному полі» (виділення С. Рудницького. -- Авт.).

Водночас С. Рудницький дав благодійний урок «лікнепу» далекому від картографії «слідчому», розповівши, що військові кола Німеччини, шпигунство на користь якої йому інкримінувалося, не потребували совєтських мап української території, секретних чи звичайних. Річ у тім, що під час австронімецької окупації України 1918 р., свідчив учений, «по цілій території України було проведене аерофотоздіймання...». Зразки його Степан Львович бачив 1919 та 1920 рр. у Відні: «В військовогеографічному інституті, куди я часто заходив, бо там містилось австрійське географічне товариство, якого я є досмертним членом. Наскільки розуміюся на цій справі, думаю, що ці здіймання дають просто доскональну основу для спорудження дуже докладної військовотопографічної карти України в мірилі 1 : 100 000, ба навіть 1 : 50 000».

Повертаючись до власної роботи при австрійському генштабі на початку Першої світової війни, академік стверджував, що вже тоді Австрія мала непогані карти українських земель. «Я сам бачив декілька листів цих карт з території сучасної УСРР, -- наголошував він, -- і мушу з жалем признати, що всі наші карти далеко не досягають їх своєю докладністю і багатством подробиць і що найголовніше -- великою чіткістю. «Доливати воду до криниці»», ще й до того брудну воду, ніяк я не брався б, навіть коли б я був дійсно шпіоном»?01.

Вищенаведені зауваження ученого підтверджує сучасний дослідник історії картографування українських теренів -- Р.І. Сосса, за словами якого: «Наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. військово топографічні служби Росії, АвстроУгорщини і частково Німеччини видали основні топографічні карти українських земель. На російських картах відображалась майже вся територія України, на австрійських і німецьких -- тільки західноукраїнські землі або територія до лінії ОдесаЧернігів на сході [...]. Загальний рівень картографічних робіт австрійської військовотопографічної служби був вищим за російський, що пояснюється швидшим використанням нових методів виконання геодезичних робіт, більшими масштабами топографічних зйомок і значно меншою площею картографування. Заслуговує на увагу також вища періодичність оновлення та перевидання австрійських топографічних карт»> (виділення наше. -- Авт.).

Разом з тим С. Рудницький відверто низько оцінював якість військових карт РСЧА, до уточнення яких він був притягнутий. З оцінкою їхньої якості він не крився у колі земляків. «В розмові зі мною, -- пригадував М. Ерстенюк, -- він [С. Рудницький] витикав дуже серйозні хиби тих карт і закінчував такою думкою -- з такими картами виграти війну неможливо. Між іншими, він привів таку курйозну хибу: на військовій карті Озівське море висунено на суходіл на цілий кілометр дальше як у природі. «Попробуйте вести вогонь артилерії за отакою картою», -- зауважив Рудницький» . Властиво, перебіг бойових дій на совєтськонімецькому фронті 19411942 рр. підтвердив ці думки визначного українського географа.

Отак, поволі руйнував чекістські вигадки С. Рудницький, хоча формально все ще визнавав свою належність до УВО. Але остаточно версію «слідства» перекреслила заява академіка до Колегії ГПУ УССР від 9 вересня 1933 р., написана напередодні оголошення вироку. Починалася вона нетрадиційно: «Прохаю засуджувати мою політичну й культурну діяльність на підставі моїх оригінальних письменних зізнань. Росийської мови я, щоправда, підучився, та не володію нею так добре, щоб оцінити, чи всі нюанси дійсності в моїх зізнаннях добре віддані в росийському перекладі» (виділення по тексту тут і далі -- С. Рудницького. -- Авт.). Ніхто з обвинувачуваних у справі УВО не звертав увагу, якою мовою складаються протоколи допитів (а вона була переважно російська; отже, фальшиві самі по собі (назагал) «свідчення» оскаржених додатково спотворювалися завдяки неадекватному перекладу).

Далі у документі йшлося: «У зізнаннях, які дотичать моєї роботи для УВО під час мого побуту в УСРР, є ось яка заковика...». Ця, як висловився С. Рудницький, «заковика» полягала у тому, що внаслідок: «1. Фізичного й психічного удару, який спричинило моє ареш товання; 2. Цілковитої руїни мого здоровля й безнадійності його колинебудь і якнебудь поправити; 3. Страху, що й мої діти будуть арештовані, коли я не признаюся до злочинів, про які мене підозрівають; 4. Непоборного хотіння якнайшвидше закінчити моє життя, типове життя «неудачника», я, дотримуючи формально правду щодо фактів, старався представити мою участь у цих фактах у можливо неприхильному для мене світлі. Не мав я наміру вести слідство на фальшиві стежки й тому не признався до закидуваних мені зносин з німецьким консулятом та до шпіонажі. Це могло б відвернути підозріння й заслужену кару від тих, що дійсно такі речі робили».

І далі, пункт за пунктом академік спростовував власні попередні «зізнання». Так, торкаючись питання про своє нібито «перекинення» до УССР 1926 р. для «підривної роботи», він, зокрема, зауважив: «До УСРР я виїхав [...] як звичайний заграничний спеціяліст для фахової, не для політичної роботи. Під час цілого мого побуту в УСРР я стояв на становищі фахового спеціяліста, що в активну політику не мішається». Наприкінці своєї заяви до Колегії ГПУ УССР учений зазначав: «Прохаю покласти ці й інші можливі невірності й не докладності зізнань на карб психіки старої хворої людини, що обходить свої ювілеї: 36літній наукової праці -- й 25літній університетської професури... в тюрмі» .

Зрештою, заява С. Рудницького до Колегії ГПУ УССР від 9 вересня 1933 р. по суті уневажнювала усі його попередні «свідчення». Притомна Військова прокуратура КВО у протесті у порядку нагляду по «справах» ученого 1933 й 1937 рр., спрямованому до Військового трибуналу КВО 31 березня 1965 р., однозначно тлумачила цю відмову в'язня від силуваних попередніх свідчень: «В своём заявлении от 9 сентября 1933 г. РУДНИЦКИЙ, по существу, отказался от всех ранее данных им показаний и указал, что членом «УВО» он никогда не был»» .

Та керівництвом ГПУ УССР не передбачалося встановлення істини, тому воно знехтувало заявою відомого українського географа, академіка ВУАН. 23 вересня 1933 р. Судова трійка при Колегії ГПУ УССР засудила його до п'яти років позбавлення волі, а 30 жовтня він був відправлений до Свирлагу ОГПУ у Лодейне Поле (Ленінградська обл.), де перебував до кінця 1935 р., а з 1936 р. утримувався на Соловках .

17 листопада 1933 р. голова ГПУ УССР В.А. Балицький спрямував генеральному секретареві ЦК КП(б)У С.В. Косіору результат багатомісячних зусиль секретнополітичного відділу ГПУ з такою супровідною запискою: «Направляю обвинительное заключение по делу контрреволюционной «Украинской Военной Организации» («УВО»)».

«Обвинувальний висновок у справі контрреволюційної “Української Військової Організації” (“УВО”)» , підписаний начальником СПВ ГПУ УССР М.К. Александровським 10 жовтня й затверджений Балицьким 20 жовтня 1933 р., був надрукований обмеженим накладом з грифом «Цілком таємно» й розданий під розписку, крім С. Косіора, також іншим членам та кандидатам у члени політбюро та оргбюро ЦК КП(б)У, завідувачам відділами ЦК. Це «елітне» видання секретнополітичного відділу ГПУ УССР не лише лягало на попередньо підготовлений енкаведистами ґрунт, але й слугувало своєрідним квазіінтелектуальним супроводом політичних рішень об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, що відбувся 1822 листопада 1933 р.

Простежувався у матеріалах цієї «Коричневої книги» (П. Люб ченко) й виразний «німецький слід», у контекст якого гепеушники вписали й ув'язненого академіка, на власний лад «розтлумачивши» його наукові зв'язки з німецькими колегами й закордонне відрядження 1928 р.: «Связи УВО с представителями правых националистических кругов Германии [...] усилились с 1929 г., когда от Всеукраинского Центра УВО также направлялись представители за кордон для переговоров с немцами.

В 192829 гг. руководители Харьковской организации УВО, академики Матвей Яворский и Рудницкий, использовав заграничные командировки, вели переговоры с видными немецкими поли тическими деятелями и влиятельными учёными о поддержке Германией деятельности и планов УВО.

Обвиняемый Рудницкий сознался в том, что в 1928 г. он по поручению организации вёл в Берлине, куда ездил на празднование столетнего юбилея немецкого Географического О[бщест]ва, переговоры с представителями правых немецких кругов профессорами Пенком и Кребсом о практической помощи УВО.