Крім того, зараз Китай розпочав будівництво перших терміналів для приймання СПГ. Один діючий термінал уже функціонує. У 2009 р. з'явиться другий, пізніше - третій. До 2015 р. заплановано збільшити кількість терміналів до восьми. Очікувана сумарна потужність приймальних СПГ-терміналів може скласти 26,5 млн.т/рік СПГ.

Сумарна передбачувана потужність (загальна потужність СПГ-терміналів плюс потужності запланованих газопроводів з Туркменістану і Казахстану) здатна в перспективі на найближчі 10 років практично повністю забезпечити потреби Китаю в імпортному газі.

4. ВПЛИВ ЕНЕРГЕТИЧНИХ ПИТАНЬ НА ГЕОПОЛІТИКУ ТА ЕНЕРГЕТИЧНА БЕЗПЕКА

4.1 Геополітичні прогнози та сценарії світового розвитку

Розгортання світової фінансової та економічної кризи у другій половині 2008 року стало каталізатором багатьох знакових подій:

· фінансова криза дестабілізувала ситуацію на світовому енергетичному ринку;

· ціни на сировину, зокрема на нафту, які досягали пікового рівня в першій половині поточного року, почали різко знижуватись внаслідок спаду темпів розвитку економіки;

· активізувались процеси взаємної координації дій держав, економіка та досить агресивна політика яких ґрунтувались на високих цінах на вуглеводні (Російська Федерація, Венесуела. Іран та ін.): РФ та ОПЕК почали тісно співпрацювати; РФ, разом з Іраном та Катаром, робить кроки для перетворення Форуму країн-експортерів газу фактично на світовий газовий картель.

· був обраний новий президент США, який повинен або очолити вихід усіх держав з кризи, або остаточно показати втрату США домінантного становища;

· засідання G 20 офіційно засвідчило початок змін світової політико-економічної системи;

· російсько-грузинський конфлікт у серпні-вересні 2008 р. продемонстрував ескалацію напруги в стосунках світових політичних гравців та змусив деякі держави, такі як Казахстан Разумов Я. «Казахстан: ерозія багатовекторності?». - Дзеркало тижня, 22 - 28 листопада 2008 р., призупинити проект створення власної «великої нафтової держави» та змінити свій принцип багатовекторності на відкриту підтримку та відстоювання інтересів Росії.

Сьогодні світова енергетика - найважливіша рушійна сила соціально-економічного прогресу. Стратегічна задача сьогодення - створити надійну систему енергетичної безпеки, яка б відповідала цілям та задачам глобального розвитку всієї світової спільноти. Водночас фінансова та економічна криза змушують бути дуже обережними у прогнозуванні сценаріїв розвитку подій.

На початку квітня 2008 р. компанія Shell представила власний прогноз розвитку світової енергетики на період до 2050 р. під назвою «Ера революційних змін» Shell energy scenarios to 2050. An era of revolutionary change. - CSIS scenarios presentation, Washington, 1^st of April 2008 [55]., в якому виділено три основних моменти сучасності, що потребують визнання.

Зростання споживання енергії до нового рівня

Країни, що розвиваються (включаючи гігантські за населенням Індію та Китай), входять у найбільш енергетично витратний етап економічного зростання через індустріалізацію, будівництво інфраструктури та зростання кількості транспорту. Тиск попиту буде стимулювати альтернативні види енергії та енергоефективність, але це не вирішить повністю проблеми зростаючого попиту.

Постачальникам буде важко задовольнити попит

До 2015 р. зростання видобутку легкодоступних покладів нафти та газу не зможе задовольняти прогнозне зростання попиту. Не дивлячись на те, що в багатьох частинах світу знаходяться багаті поклади вугілля, проблеми транспорту та погіршення стану навколишнього середовища обмежують зростання його видобутку. Водночас, такий вид альтернативних джерел енергії як біопаливо може стати набагато важливішою частиною ПЕБ, але це теж не повністю вирішить проблеми постачання та попиту.

Зміни навколишнього середовища зростають

Навіть, якщо й можна зберегти сучасну частку викопних корисних копалин в енергетичному балансі та водночас задовольнити зростаючий попит, обсяги викидів CO₂ через певний час почнуть загрожувати самому існуванню людства. І якщо навіть помірно використовувати корисні копалини та ефективно управляти викидами СО₂, то все одно в майбутньому залишається значна загроза. Зберегти бажаний рівень концентрації CO₂ буде дуже важко.

За цих умов вимальовується два можливих сценарії розвитку подій. Основна відмінність між ними - разом чи окремо будуть діяти держави на світовій арені у сфері енергетики [55].

1-ий сценарій, що називається «Scramble» (англ. бійка), передбачає ситуацію «кожний за себе», в якій уряди, конкуруючи між собою, намагаються шляхом двосторонніх угод отримати гарантії постачання енергоносіїв від експортерів.

2-ий сценарій, що має назву «Blueprints» (англ. проект, програма), передбачає свідому необхідність загальносвітового підходу до проблеми зменшення попиту та структури споживання енергії. ПЕБ обох сценаріїв подано на рис. 4.1 [55].

Сценарій «Scramble» Сценарій «Blueprints»

Рисунок 4.1 Порівняння сценаріїв прогнозу розвитку світової енергетики

Динаміку зміни світового ПЕБ до 2050 р. за сценарієм «Scramble» в ЕДж (ексаджолулях, 1 ЕДж = 10¹⁸ Дж) подано в табл. 4.1 [55].

Таблиця 4.1 - Виробництво енергії до 2050 р. за сценарієм «Scramble», ЕДж

Вид енергоносія	2000	2010	2020	2030	2040	2050
Нафта	147	176	186	179	160	141
Газ	88	110	133	134	124	108
Вугілля	97	144	199	210	246	263
Ядерна енергія	28	31	34	36	38	43
Біомаса	44	48	59	92	106	131
Сонячна енергія	0	0	2	26	62	94
Енергія вітру	0	2	9	18	27	36
Інші види альтернативної енергії	13	19	28	38	51	65
Загальне виробництво енергії	417	531	650	734	815	880

Динаміку зміни світового ПЕБ за сценарієм «Blueprints» подано в табл. 4.2 [55].

Таблиця 4.2 - Виробництво енергії до 2050 р. за сценарієм Blueprints, ЕДж

Вид енергоносія	2000	2010	2020	2030	2040	2050
Нафта	147	177	191	192	187	157
Газ	88	109	139	143	135	122
Вугілля	97	137	172	186	202	208
Ядерна енергія	28	30	30	34	41	50
Біомаса	44	50	52	59	54	57
Сонячна енергія	0	1	7	22	42	74
Енергія вітру	0	1	9	17	28	39
Інші види альтернативної енергії	13	18	29	40	50	62
Загальне виробництво енергії	417	524	628	692	738	769

Довідкова конвертація даних: 1 бар нафтового еквіваленту = 5,63 ГДж; 1 млн. бар./добу = 2,05 ЕДж/рік; 1 млн.куб.м газу 34 700 ГДж; 1 т вугілля = 25 ГДж; 1 кВт/год. = 3,6 МДж. Як видно з даних табл. 4.1 і 4.2, світове споживання енергії в сценарії «Blueprints» буде на 3,5% в 2020 р. та на 14,4% в 2050 р. менше, ніж в сценарії «Scramble». У підсумку в складі ПЕБ 2050 р. за обома сценаріями на 1-му місці буде вугілля, на 2 -му - нафта.

Структурою світового ПЕБ у варіанті «Blueprints» передбачається, що за рахунок більш раціонального підходу до використання вуглеводневого палива частки нафти та газу в енергобалансі будуть скорочуватися повільніше, ніж за альтернативним сценарієм, і в 2050 р. збережеться їх переважне значення. Найбільш вагома відмінність ПЕБ у варіанті «Blueprints» - це вдвічі менше значення біопалива, широке виробництво якого, як вже доведено нині, має значні негативні наслідки. Якщо у варіанті «Blueprints» газ посідає 3-є місце, а біопаливо - 6-е, поступаючись навіть іншим видам поновлюваних енергоресурсів (разом узятих), то в «Scramble» біопаливо займає третю позицію після вугілля та нафти, відтісняючи газ на 4-те місце. Сонячна енергія має набагато більше значення в сценарії «Blueprints», випереджаючи біопаливо. Розвиток структури та динаміки ПЕБ за сценаріями наведено в табл. 4.3 [55].

Таблиця 4.3 - Порівняння часової послідовності світового розвитку у відповідні періоди до 2055 р. за сценаріями «Blueprints» та «Scramble»

Період	«Blueprints»	«Scramble»
Сьогодення - 2015	· Світова система торгівлі квотами на викиди розвивається після Кіотського протоколу (поза рамками)	· Китай посідає 1-е місце по викидах СО2 в атмосферу (замість США) · Переважне використання вугілля · Постійне збільшення викидів CO2 · Послаблення вітряної енергетики
2015-2020	· Повільне зменшення використання ядерної енергетики	· Затверджений розвиток біопалива · Постійне збільшення використання нетрадиційних енергоносіїв · Стримане зростання ядерної енергетики
2020 - 2030	· Глобальна система торгівлі квотами на викиди СО2 · Використання в комерційних масштабах технології вловлювання та зберігання СО2 (CCS) · Вихід електромобілів на масовий ринок · Відродження ядерної енергетики · Централізовані сонячні батареї · Країни поза межами ОЕСР досягають рівня 2/3 від світового первинного попиту на енергію · На 20% всіх газових та вугільних електростанцій встановлено обладнано за технологією CCS	· Обмежене використання вугілля · Повільне зростання викидів СО2 · Подальше зростання біопалива · Зростання викидів СО2 · Експансія сонячної енергетики
2030 - 2040	· 50% всіх автомобілів, що продаються, працюють на водні або електроенергії · Помірне використання нетрадиційних енергоносіїв · Електрифікація всієї транспортної сфери	· Повернення ядерної енергетики · Індія посідає 1-е місце за викидами СО2 в атмосферу (замість США) · Спад нетрадиційних енергоносіїв
2040 - 2050*	· Розрив зв'язку між зростанням світового ВВП та зростанням енергетичного сектору · Продовження зростання використання нетрадиційних енергоносіїв	· Зменшення викидів СО2, викликаних енергетичною галуззю при подальшому збільшенні концентрації в атмосфері · Початок кліматичних заходів адаптації
2050 - 2055**	· Близько 30% від потреб транспорту в енергії задовольняється з джерел альтернативної енергії	· Біопаливо складає близько 30% від обсягів споживаного рідкого палива
Примітки: *Чисельність населення планети перевищить 9 млрд. осіб. ** За сценарієм «Blueprints» енергії потрібно буде на 13% менше, ніж за «Scramble».

Наведений геополітичний прогноз компанії Shell отримав назву TANIA (There Are No Ideal Answers - Ідеального варіанта немає). Тобто, жоден з двох сценаріїв не можна назвати бездоганним. І той, і інший обіцяє прогресивний економічний розвиток та глобалізацію. І в кожному є вразливі місця, які можуть стимулювати геополітичні конфлікти.

У попередніх прогнозах Shell звичайно зберігала нейтралітет і не виказувала своїх уподобань. Але цього разу керівництво компанії визнало, що сценарій «Blueprints» забезпечує кращий баланс між економікою, енергетикою та екологією: передбачає менш інтенсивне зростання світового споживання енергоносіїв за більш раціональної структури світового енергетичного балансу та кращих екологічних умов.

Водночас реалізація сценарію Blueprints можлива лише за умови, що політики та уряди погодяться на глобальний ринок торгівлі квотами на викиди парникових газів та впровадження нових технологій у промисловості, транспорті, будівництві та генерації теплової та електроенергії.

Для досягнення такого результату потрібна ефективна система міжнародних відносин. У свою чергу, Р.Хаасс, голова однієї з найавторитетніших у світі Ради з міжнародних відносин (CFR, Council of Foreign Relations) стверджує, що в майбутньому системна співпраця буде ускладнена або взагалі неможлива. Зникне монополярність, біполярність чи навіть багатополярність світового устрою, світ стане безполярним Richard N. Haass. The Age of Nonpolarity: What Will Follow U.S. Dominance. - Foreign Affairs, May/June 2008 [56]..

Р. Хаасс стверджує, що вже зараз світ значно відрізняється від епохи класичної багатополярності: існує набагато більше «центрів сили». Крім шести основних (ЄС, США, Китай, Індія, Росія, Японія), де проживає більше половини всього людства і виробляється 75% світового ВВП, існує багато регіональних: У Південній Америці - Бразилія, Венесуела, Аргентина, Чилі; в Африці - Нігерія та Південно-Африканська Республіка; на Близькому Сході - Єгипет, Ізраїль, Іран, Саудівська Аравія; в Південній Азії - Пакистан; у Східній Азії та Океанії - Австралія, Індонезія та Південна Корея.

Крім цього, однією з головних особливостей системи міжнародних відносин є втрата державами монополії на силу та виключне положення [56]. Регіональні (Ліга арабських держав, Африканський союз, Асоціація держав Південно-Східної Азії), світові (МВФ, Світовий банк) та функціональні (ОПЕК, МАГАТЕ, ВОЗ) організації складають конкуренцію для держав згори, різні недержавні організації (Грінпіс, «Лікарі без кордонів»), міжнародні ЗМІ (BBC, CNN, «Аль-Джазіра»), політичні партії та рухи, транснаціональні корпорації - з боків; воєнізовані формування (ХАМАС, «Хезболла», «Талібан», «Армія Махді»), терористичні мережі («Аль-Каїда»), наркокартелі - підпирають знизу.

Тобто, влада в сьогоднішньому світі не сконцентрована, вона все більше розпорошується.

Таким чином, епоха домінування США (однополярність), яка тривала з моменту розвалу СРСР, закінчилась. На підтвердження такої думки, в новій військовій стратегії США, яку представив на слуханні в Сенаті міністр оборони Р. Гейтс 31.07.08 р., фактично визнається закінчення періоду однополярного світового устрою. В ній США закликають КНР та РФ взяти на себе відповідальність за «стабільність, стійкість та розвиток міжнародної системи». У новій стратегії фіксується те, що РФ збільшила свій вплив у світі, але при цьому їй не вистачає конструктивізму в діях. Китай теж сприймається в документі не тільки як партнер, а й як значна загроза.

Військові дії в зоні грузинсько-осетинського, а фактично - грузинсько-російського конфлікту, майже стали «точкою неповернення» нової тенденції в світі, публічною зміною політкоректності та однополярності 1990-х рр.: США, яким потрібна була допомога РФ у боротьбі з Іраном, не підтримали свого союзника - Грузію - нічим, крім політичних заяв та повернення грузинського ж контингенту з Іраку та Афганістану.

Три основних чинники пояснюють закінчення 15-річного періоду домінування США та їх західних союзників-сателітів:

1-й - суто історичний, а саме: поява багатьох акторів, які успішно генерують та об'єднують людські, фінансові та технологічні ресурси.

2-й - глобалізація. Дійсність свідчить, що безполярність - невідворотний наслідок глобалізації.

3 -й - політика США та західних країн, яка не враховувала повною мірою попередні 2 фактори, і тим самим прискорила появу альтернативних «центрів сили» та послабила власні позиції.

Майже відсутню (тобто не стратегічну) енергетичну політику США можна назвати головним каталізатором закінчення періоду однополярного світу. З часу першої нафтової кризи 1970-х років споживання нафти в США зросло приблизно на 20%, а імпорт нафтопродуктів - більше, ніж в 2 рази. Високий рівень американського споживання та імпорту поглибив безполярність, бо величезні фінансові потоки перекачуються виробникам нафти та газу. В результаті кошти та важелі впливу перейшли до держав, які мають енергоресурси. Тобто, відсутність стратегії в діях США сприяла тому, що країни-виробники нафти та газу стали головними центрами світового впливу.

Основні характеристики безполярності такі: збільшиться кількість загроз та уразливих точок для країн [56]. Ці загрози виходять від держав-вигнанців, терористичних угруповань, виробників енергоносіїв, які можуть вирішити зменшити видобування, або центральних банків, чиї дії або бездіяльність здатні вплинути на роль та силу світових валют (приклад - ФРС США).

Яскравий приклад - Іран, всі зусилля якого щодо отримання ядерного статусу - наслідок безполярності. Іран перетворився на ще один вагомий центр, здатний впливати на ситуацію не тільки в ОПЕК, а й в Іраку, Лівані, Сирії, палестинських територіях та поза їх межами, в основному, завдяки росту цін на нафту. В Ірані багато джерел отримання технологій та фінансів та велика кількість ринків для експорту енергоносіїв. Внаслідок безполярності США не можуть подолати Іран одноосібно. У справі застосування політичних та економічних санкцій та блокування доступу Ірану до ядерних технологій і матеріалів США залежить від інших держав.

З середини 2008 р., після досягнення піку, ціни на нафту почали стрімко падати, внаслідок зменшення попиту в умовах фінансової кризи, яка остаточно засвідчила високий рівень глобалізації та взаємопов'язаності в світі. Така амплітуда змін стає викликом всьому світу, але особливо актуально це для адміністрації новообраного президента США Б.Обами. Надії на поступове покращення економічної ситуації в світі можуть справдитись, але повернути США минулий статус беззаперечного світового лідера буде дуже складно.

Про це свідчать матеріали звіту «Світові тенденції 2025: світ, що змінився» Global Trends 2025: A Transformed World. - National Intelligence Council, Office of the Director of National Intelligence of USA, 20 November 2008 [57]. , опублікованого Національною розвідувальною радою США (National Intelligence Council, NIC).

Це черговий прогноз майбутнього світового розвитку, який провідні економісти, політологи та футурологи готують для керівництва США на основі даних всіх розвідувальних служб США. Нинішній звіт підготовлено для адміністрації новобраного президента Б.Обами. Головне, чим відрізняється новий звіт від попередніх, що картина майбутнього не містить розподілу на «своїх» та «чужих», що було притаманно періоду президентства Дж. Буша-молодшого. Більше того, аналітики відкрито оголошують кінець домінування США на міжнародній арені.

На думку авторів звіту, до 2025 р. Китай перетвориться в найбільшу за розмірами економіки державу світу, хоч у військовій сфері він, напевно, буде поступатися США.

Суперництво за природні ресурси стане провідним геополітичним фактором. Найближчі 15-17 років буде швидко зростати роль альтернативної енергетики, а західні уряди та корпорації будуть вести інтенсивні дослідження в сфері створення нових джерел не викопного походження. Це поставить такі країни як Саудівська Аравія, Російська Федерація та Іран в досить скрутне становище. В умовах зменшення частки нафти та газу в світовій енергетиці вони зіштовхнуться з великими бюджетними проблемами, які можуть мати наслідком політичні реформи і навіть зміни режимів, особливо в Ірані.

Згідно із звітом, наступні 20 років стануть періодом переходу до нової системи міжнародних відносин, який буде характеризуватись багатьма небезпеками. Найважливішим фактором в цій системі стане зростаючий дефіцит мінеральних, енергетичних та продовольчих ресурсів, а також зміни в глобальному кліматі, викликані парниковим ефектом. Населення світу до 2025 р. зросте на 1,2 млрд. осіб і складе близько 8 млрд. осіб. Зростання відбудеться переважно за рахунок країн Азії та Африки. До 2025 р. населення Індії перевищить населення Китаю.

Попередній звіт NIC (оприлюднений у грудні 2004 р.Mapping the Global Future. - National Intelligence Council, Office of the Director of National Intelligence of United States of America, December 2004. ), прогнозував майбутнє світу до 2020 р., і виходив з того, що США збережуть своє домінуюче становище протягом цього періоду. У нинішньому звіті автори вже говорять про багатополярний світ, в якому такі країни як КНР, РФ, Індія, Бразилія та Іран будуть відігравати все більш важливішу роль на міжнародній арені.

Ще одна відмінність в тому, як більш ранній звіт описував перспективи світової енергетики. Чотири роки тому його автори вважали, що запасів викопного палива вистачить для задоволення світового попиту на вуглеводневі ресурси, перш за все, нафту та природний газ. Автори звіту 2008 року, навпаки, наполягають на тому, що пік видобування цих ресурсів вже досягнуто і що світу доведеться пережити період болісної адаптації до альтернативних джерел енергії. Такий перехід, на їх думку, неминучий, єдине питання в тому як пройде цей перехід. У звіті говориться, що до 2025 р. відбудеться технічний прорив, який дасть альтернативу нафти та природного газу, але його практичне застосування буде повільним через величезну вартість створення нової інфраструктури та заміни існуючої. Певно, що мова в даному випадку йде про так звану «водневу економіку», в розвиток якої зараз вкладаються великі кошти і корпораціями США, і урядом.

У звіті пророкується також повсюдне розповсюдження в світі державного капіталізму як провідної моделі розвитку. Під цим розуміється система управління економікою, в якій державні інститути відіграють вирішальну роль. Замість того, щоб копіювати західні політичні моделі політичного та економічного розвитку, все більша кількість країн буде прагнути до повторення альтернативних моделей , які здійснюються в Росії та Китаї.

Томас Фінгар, голова NIC, під егідою якого було створено звіт, заявив, що його не зовсім коректно називати «прогнозом». Скоріше за все це огляд тих тенденцій в розвитку сучасного світу, які можуть стати вирішальними в наступні два десятиліття. Водночас вибраний віце-президентом США Дж. Байден, який відповідатиме за національну безпеку, висловив свої думки про світові виклики в 21 столітті, які майже повністю збігаються з положеннями даного документа РИА Новости, 1.12.08 р..

Таким чином, США перестали бути політично та психологічно, а в недалекому майбутньому мають високі шанси перестати бути й економічно безумовним світовим лідером.

Можливість повернення до початкового стану «війни всіх проти всіх» за Т.Гоббсом стає не такою вже й примарною. Світова економічна криза прискорила процеси блокування та регіоналізації країн світу. Альтернативою такому варіанту є виникнення «узгодженої безполярності»: створення центральної групи, що складається з урядів та інших гравців. Певні кроки для цього вже зроблені: створення G 20 в листопаді 2008 року, що покликана адаптувати до нових реалій валютну систему та координувати дії різних держав по виходу з кризи. Такий сценарій має шанси відвернути деградацію міжнародної системи та її розпад.

4.2 Арктика в контексті сучасних геополітичних трансформацій

Останнім часом з новою силою світову увагу привернуто до проблеми розподілу територій Арктики. Більшість експертів оцінює дану проблему як нову сферу зіткнення геополітичних інтересів.

На сьогодні основні претенденти на Арктику - це РФ, США, Канада, Данія, Норвегія. Більше того, про свої претензії заявили ще три полярних держави - Ісландія, Швеція та Фінляндія. Готовність освоювати арктичні простори виявили іще більше 20 держав, включаючи Південну Корею та Китай.

На карті глибин світового океану (рис. 4.2) видно, що практично весь Північний Льодовитий океан має порівняно невелику глибину, його дно - продовження континентальних шельфів, тобто, теоретично його можуть використовувати прибережні країни.

Претензії основних претендентів на Арктику базуються на Конвенції ООН з морського права (UNCLOS), відповідно до якої будь-яка прибережна держава може ексклюзивно використовувати океан та його дно на відстані 200 морських миль від узбережжя. Але якщо держава доведе, що континентальний шельф виходить за межі 200 - мильної зони, то вона має право розширити свою виключну економічну зону.

Найбільш активно та широко заявила про свої претензії та проводить наукові дослідження для підтвердження своїх прав на арктичні території саме РФ. У 2007 р. було здійснено спуск підводних апаратів РФ на дно Північного Льодовитого океану та встановлено прапор на Північному полюсі як символ приналежності величезної території площею близько 1,2 млн. км² саме Російській Федерації. Це викликало величезний резонанс у світі.

Рисунок 4.2 Карта глибин світового океану

Згідно з висновками USGS, Російська Федерація більше всіх може отримати від розробки та освоєння родовищ в Арктиці. Разом з тим, обсяг розвідки запасів буде залежати від рівня цін на енергоносії, попиту та освоєння нових родовищ в інших регіонах.

Деякі країни вже почали роботи з освоєння Арктики: досліджуються нові технології, що дозволяють працювати в суворих кліматичних умовах Арктики. Але на цьому шляху існує велика кількість технічних, логістичних та економічних проблем.

За даними Геологічної служби США (U.S.Geological Survey, USGS), 84% нерозвіданих запасів арктичної нафти та газу знаходяться далеко від берега, де умови навколишнього середовища ще більш суворі. Тому видобування в морі потребуватиме технологій, які будуть витримувати такі умови. Подібні технології запропонувала Норвегія при розробці свого заполярного родовища «Snohvit»; Росія розробляє плани освоєння Штокманівського газоконденсатного родовища, яке знаходиться ще далі від берега.

Але умови навколишнього середовища можуть і спроститись, завдяки таненню арктичних льодовиків в умовах глобального потепління.

Аналітик компанії Sanford Bernstein Н. Макмахон (Neil McMahon) у своєму звіті оприлюднив думку про те, що танення арктичних льодовиків відкриває нові комерційні можливості для нафтогазових компаній, а також для компаній із забезпечення видобування величезні океанські площі з великим потенціалом вуглеводневих запасів стають доступними. Танення снігів робить Арктику все більш привабливою.

Початком останнього кола ескалації напруги навколо питання Арктики стала стаття в Times від 11.08.08, в якій сенсаційно заявлялось про те, що вчені Міжнародного центру досліджень кордонів Даремcького Університету Великобританії (International Boundaries Research Unit, IBRU, Durham University) розробили першу в світі карту з позначенням виключних економічних зон всіх держав, а також спірних територій в Арктиці для того, щоб починати процес переговорів між країнами, які претендують на арктичний шельф.

Карта, подана на рис. 4.3 Maritime jurisdiction and boundaries in the Arctic region. - International Boundaries Research Unit, Durham University [58]., за словами директора з досліджень IBRU найбільш точна та науково обґрунтована і повинна стати базою для міжнародних переговорів з розподілу Арктики.

Рисунок 4.3 Карта виключних економічних зон приарктичних держав та їх претензій

Водночас, щоб довести обґрунтованість претензій держави на будь-яку зону Арктики країнам потрібні значні кошти на проведення геологічних, геоморфологічних та батиметричних експертиз. Наприклад, РФ, щоб підтвердити факт того, що основні глибоководні території Арктики це продовження російського шельфу (хребта Ломоносова), необхідно надати результати досліджень щодо 20 тис. підводних ділянок. На початок 2008 р. РФ мала лише половину потрібних даних.

23.07.08 р. було опубліковано дослідження USGS, певно найбільш авторитетної геологічної служби світу, присвячене оцінці перспективних запасів нафти та газу в Арктиці. Це найбільш компетентне та детальне з наявних на сьогоднішній день досліджень. У ньому подано оцінку невідкритих ресурсів, присутність яких спеціалісти передбачають, порівнюючи геологічні умови нових районів з умовами вже відомих територій, де є поклади нафти та газу.

Дослідження ресурсів Арктики підтвердили декілька відомих гіпотез:

1. Арктика не така вже й багата на запаси нафти: прогнозовані невідкриті запаси нафти складають всього близько 90 млрд.бар. або приблизно 7% від доведених світових запасів нафти. При цьому вони не сконцентровані, а розкидані по різних регіонах Арктики (близько третини - на Алясці).

2. У структурі запасів домінує не нафта, а природний газ - приблизно 78%. За оцінками геологів, в Арктиці сконцентровано близько 47 млрд.куб.м невідкритих газових запасів, що складає приблизно 26% від світових доведених запасів природного газу. Це багато що змінює, бо напруженість навколо зменшення запасів газу в світі набагато менша, ніж із запасами нафти, оскільки вища загальна забезпеченість ним. Тобто, напруженість в боротьбі за нові арктичні ресурси буде меншою.

3. Частина Північного Льодовитого океану, на яку останнім часом активно претендує РФ - хребет Ломоносова та взагалі вся центральна глибоководна частина Арктики - практично безперспективна з точки зору наявності великих покладів вуглеводнів.

Основну частину запасів зосереджено в прибережній зоні континентального шельфу, при цьому 70% прогнозованих невідкритих запасів природного газу - всього в трьох басейнах: Західно - Сибірському (40%), Східно - Баренцовому (19%) та Аляскінському (19%). Карту оцінених арктичних геологічних провінцій Арктики подано на рис. 4.4 [58].



Позначення: зелений колір оцінені території; синій - арктичний шельф на глибинах менше 500 м

Рисунок 4.4 Карта оцінених арктичних геологічних провінцій

20.11.08 р. ЄС представлено нещодавно розроблену власну арктичну політику. Єврокомісар Б.Ферреро-Вальднер заявила, що згідно з дослідженнями вчених США та РФ, в арктичній зоні знаходяться 25% невідкритих родовищ нафти та газу. За її словами, ресурси Арктики можуть зробити свій внесок у забезпечення безпеки енергопостачання Європи.

За оцінками інституту ВНДГНІ, потенціал російського шельфу складає 100 млрд.т умовного палива, включаючи 13,8 млрд.т нафти та 79.1 трлн.куб.м. газу. При цьому на Арктику припадає близько 71% від ресурсів нафти та більше 88% газу всіх морських акваторій Росії. Разом з тим, низький рівень цін на нафту робить економічно недоцільними будь-яке видобування в Арктиці. Згідно з розрахунками ВНДГНІ, за ціни на нафту на рівні 50-70 дол.США/бар. лише менше 1% від початкових видобувних запасів нафти шельфу Арктики можна віднести до високорентабельних Виступ завідувача лабораторії забезпечення геолого-економічної оцінки запасів та ресурсів нафти та газу ВНДІГНІ Л.Каліст на конференції «Нафта та газ Арктичного шельфа», Мурманськ..

Виходить, що за діючого податкового режиму проекти з внутрішньою нормою рентабельності (ВНР) більше 10% знаходяться в діапазоні 8,7%-28% від технічно доступних запасів арктичного шельфу. А найбільш інвестиційно привабливими для освоєння (при ВНР вище 20%) є не більше 70 млн.т нафти арктичних акваторій, що складає менше 1% від початкових видобувних запасів цих морів. По газу відсоток рентабельних ресурсів - від 13,5 до 25 трлн.куб.м або більше 50% від загального обсягу морських рентабельних ресурсів.

Критерію ВНР від 10% відповідають родовища із запасами від 40 млн .т, а високорентабельними стають родовища від 60-80 млн.т та вище при дебіті більше 400 т/добу.

За умови введення податкових канікул для податку на видобування корисних копалин на цих територіях та зростанні цін до 100 дол.США/бар. ситуація дещо змінюється на краще: питома частка високорентабельних ресурсів зростає до 110 млн.т нафти, але здебільшого за рахунок великих родовищ.

Отже, ситуація може змінюватись лише з підвищенням ціни на нафту як мінімум до 100 дол.США/бар. та із застосуванням зокрема в Росії податкових канікул для податку на видобування корисних копалин терміном від 7 до 10 років. Але навіть за цих умов вкладати у розробку нафтогазових проектів на березі вдвічі вигідніше, ніж у морські проекти РБК-daily, 19.11.08 р..

З усього викладеного стає зрозумілим, що головна частина потенційних запасів Арктики газові запаси, значна їх частина вже й так знаходиться в зоні континентального шельфу Російської Федерації та належить до її юрисдикції.

Взагалі, центральна глибоководна частина акваторії Північного Льодовитого океану, згідно з оцінками геологів USGS, мало перспективна з точки зору вуглеводних ресурсів, більш перспективними є шельфові межі.

Крім того, що в глибоководній частині, скоріше за все, немає запасів нафти та газу, освоєння цього регіону важке на практиці через великі глибини та недостатньо розвинуті технології глибоководного буріння в світі (в Росії вони взагалі відсутні). Такий висновок робить боротьбу за центральну частину Арктики практично безпідставною.

Характерним прикладом є інформація, озвучена на виїзному засіданні Гірничої ради Північно-Західного Федерального округу РФ на початку липня 2008 р., а саме: на арктичному шельфі РФ за період від 1992 р. на замовлення держави та за її кошт не було побудовано жодної розвідувальної свердловини. Плани освоєння Штокманівського газоконденсатного родовища до 2014 р. учасники засідання прийняли скептично та назвали іншу дату після 2020 року. Таким чином, очікування РФ на монопольну розробку навіть власне арктичного шельфу можуть не виправдатися, не кажучи вже про глибоководні райони Банько Ю. «Арктический шельф: разворотливость государства и эффективность монополий?». - Нефтегазовая вертикаль, №14, 2008 [59] (http://www.ngv.ru/article.aspx?articleID=25562)..

За практичної неможливості розробки корисних копалин глибоководної частини Арктики найближчі 20 років, державам-претендентам доцільніше було б підписати угоди про спільне використання, як це було зроблено при укладанні Антарктичного договору, за яким всі претензії окремих держав на частини території Антарктиди було скасовано. Для Арктики такий підхід ще більш актуальний, бо найближчі 10-20 років важливішими питаннями в умовах зміни дислокації льодовиків внаслідок глобального потепління будуть морські шляхи сполучення та екологія використання біоресурсів, а не розробка корисних копалин глибокого залягання.

4.3 Деякі аспекти енергетичної безпеки

Глобальна економічна криза, яка викликала помітне зниження попиту не енергоресурси, змушує провідні видобувні країни світу більш тісно координувати свої дії. Так само прискорюється процес, який повільно тривав останні 7 років - процес створення світового газового картелю, тим самим створюючи фактор небезпеки для країн-споживачів.

У звіті за етапом 1 роботи [27] було розглянуто дане питання та після ретельного аналізу та обґрунтування зроблено висновок про високу вірогідність виникнення газового картелю на базі Форуму країн-експортерів газу(ФСЕГ).

На засіданні ФСЕГ 21.10.08 р. РФ, Іран та Катар домовились про створення нової міжнародної організації. Згідно планам, група буде зустрічатись щоквартально для координації та здійснення контролю над 2/3 світових запасів газу та ? всього видобування газу в світі. Для порівняння, ОПЕК контролює більше ? світових запасів нафти та 40% від світового видобутку.

Іран володіє другими в світі за обсягами запасами газу після Росії та нафти після Саудівської Аравії. Тому Росія віддає перевагу координації (а не конкуренції) енергетичної політики з Іраном. Обидві країни розуміють, що разом вони можуть контролювати близько 20% світових нафтових запасів та приблизно 50% світових запасів газу - тобто, матимуть величезний геоекономічний вплив.

Організація матиме свій бюджет, виконавчий комітет та секретаріат. Фактично країни-члени зможуть опосередковано впливати на ціни. В рамках ФСЕГ сторони обговорюватимуть строки введення в дію нових газових провінцій та регулюватимуть пропозицію газу.

Однією з найважливіших функцій організації стане створення формули ціни на газ, менше залежної від вартості нафти. На думку президента Російського газового співтовариства В.Язєва, ціни будуть змінними, залежними від ситуації в світі. До того часу, коли вдасться відірвати ціни на газ від нафтових та налагодити узгоджену роботу щодо вводу нових газопроводів, сформується глобальний ринок газу. Більшу роль в процесі глобалізації відіграє збільшення обсягів торгівлі СПГ.

23 грудня 2008 року пройде перша міністерська зустріч ФСЕГ. Як очікують, на цій зустрічі буде прийнято статут організації і вона почне своє офіційне існування. Згідно даним Міненерго РФ, статут вже попередньо узгоджено на засіданні комісії високого рівня ФСЕГ.

Поки що створення рамок «газового ОПЕК» ініційовано, трьома країнами. Але не виключено, що до них можуть приєднатись й інші , зокрема Алжир та Лівія, які теж володіють великими запасами газу. При цьому переговори між РФ та Лівією в частині стратегічного співробітництва в енергетиці проходять регулярно ІА ПРАЙМ-ТАСС, 21.10.08 р..

Потрібно зазначити, що Алжир та Лівія відіграють вирішальну роль в енергетичних планах ЄС, зокрема Франції. В березні 2008 року було оголошено про необхідність створення нової регіональної організації - Середземноморського союзу. Таким чином ЄС намагається заявити про свою присутність на енергетичних ринках країн Північної Африки та Близького Сходу. Всі інші глобальні задачі, які анонсуються ЄС як пріоритети нової організації - лише «прикриття» першочергової проблеми ЄС, яка виражається в колосальній залежності енергодефіцитної Європи від постачання того ж газу з Росії. Зазначимо, що ідею створення союзу було підтримано Німеччиною лише після того, як питання створення «газового ОПЕК» фактично почало реалізовуватись.

Приналежність ФСЕГ функції регулювання цін було підтримано також тими країнами Латинської Америки, які мають бажання відмовитись від ринкових принципів торгівлі газом (Венесуела, Аргентина, Болівія).

В умовах напруженості енергетичного ринку Росія чітко оцінює економічну та політичну владу, яку забезпечують їй величезні енергетичні ресурси, вона намагається контролювати енергетичний експорт з таких незалежних держав як Азербайджан, Казахстан, Туркменістан та Узбекистан. Росія також закріплює свої зв'язки з Іраном, Венесуелою, Лівією та іншими великим експортерами енергії. Останнім часом РФ також почала більш тісно співпрацювати і з ОПЕК.

Таким чином, Росія проводить політику, яка, вірогідніше за все, спрямована на збільшення її переваг як провідної видобувної газової країни з найбільшими запасами на планеті та найбільшого експортера нафти.

За таких обставин країни, що видобувають каспійський газ, можуть опинитись перед зростаючим тиском засновників газового картелю. З огляду на це, експерт The Heritage Foundation (США) Аріель Коен зазначає, що урядам Азербайджану, Казахстану, Туркменістану та Узбекистану - чотирьох євразійських експортерів газу - необхідно скоординувати свою політику з метою зберегти суверенітет перед обличчям зростаючої загрози з Росії та Ірану. А Східній Європі та США слід підтримувати прагнення країн Каспійського регіону до незалежності та самовизначення в енергетичній сфері Trend Capital, 5.11.08 р..

Співпраця РФ та ОПЕК

Високі посадові особи ОПЕК протягом всього 2008 р. намагались залучити декілька країн, у т.ч. і РФ, до співпраці. Падіння цін на нафту та потреба в зниженні рівня видобутку змусила нафтовий картель та РФ тісніше координувати свої дії: від Росії вже був переданий проект меморандуму про співробітництво, який, за словами віце-прем'єр-міністра І.Сєчіна, припускає різні сфери співробітництва, починаючи з науково-дослідницького, прогнозування ринків, обміну інформацією.

На початку грудня голова ОПЕК Ш.Хеліль вже відкрито запросив Росію, Мексику та Норвегію стати членами даної організації.

Фактична мета Росії у стосунках з ОПЕК - стабілізація цін на нафту. Адже в Росії вже може початись дефіцит бюджету, розрахованого на рівень цін у 70 дол.США/бар. Падіння цін нафту сильно впливає на курс рубля, для підтримки якого, щоб не допустити девальвації, витрачаються золотовалютні резерви.

Деяку пасивність з боку РФ у налагодженні контакту можна пояснити такими факторами:

· Росії, на відміну від країн Перської затоки, зменшити видобування досить важко, бо свердловини в Сибіру, якщо їх не експлуатувати, просто замерзнуть;

· сам факт співпраці з ОПЕК є подразником у стосунках із західними партнерами РФ.

Водночас, у переговорах з ОПЕК щодо скорочення видобутку нафти Росія має сильну позицію - протягом наступних декількох років видобування російської нафти й так буде невідворотно падати Financial Times, 27.11.08 р. .

Енергобезпека Європи

До 2020 р. економіка ЄС іще більше, ніж сьогодні, буде залежною від імпортного природного газу, адже із року в рік у Європі збільшується його частка в енергобалансі, у першу чергу, за рахунок електроенергетики та побутового сектора. Важливою причиною переважного використання природного газу є його безпечність для навколишнього середовища, що особливо актуально в рамках Кіотського протоколу та запропонованих 23.01.2008 р. законодавчих ініціатив із зменшення емісій вуглекислого газу. Необхідність сплачувати високі ціни за викиди робить газову генерацію досить привабливою для електростанцій.

Водночас, власне європейське видобування газу швидко скорочується. До 2010 р. Єврокомісія прогнозує середній щорічний спад видобутку ЄС-27 на 1,2%. У наступному десятиріччі цей показник повинен бути 5,1%. Найшвидше рівень власного видобування газу буде знижуватись у Великобританії - 3,3% в 2000-2010 рр. та 14,3% в 2010-2020 рр. Повністю припинять видобування блакитного палива такі країни як Франція, Австрія, Греція, Словенія. Середньорічне зменшення видобування до 2020 р. складе: 1,8% в Німеччині та 2,6% в Італії. Нідерланди збережуть до 2010 р. темпи видобування з невеликими коливаннями, але в майбутньому буде зниження до 1,6% щороку. За даними компаній BP та Observatoire Mediteranien de l'Energie (OME), до 2010 р. Європа вийде на рівень видобування 293-318 млрд.куб.м, а до 2020 р. він впаде до 245-277 млрд.куб.м. Тому, щоб компенсувати падіння власного виробництва та покрити зростаючі потреби, ЄС потрібно до 2020 р. збільшити імпорт газу, у порівнянні з 2006-2007 рр., в 1,5-2 рази Митрова Т., Мельникова С. «Газовая футурология». - Центр изучения мировых энергетических рынков Института энергетических исследований РАН, 01.05.08 [60] (http://www.mk.ru/blogs/idmk/2008/05/01/dl/353493/). .

Постає питання щодо джерел газу, за допомогою яких Європа зможе покрити зростаючий дефіцит. Найбільш надійним залишається постачання з європейських родовищ. Головну роль тут відіграє Норвегія, що не входить до ЄС. За даними міністерства нафти та енергетики Норвегії, у 2007 р. продаж газу в європейські країни збільшився до 89 млрд.куб.м. В 2008 р. очікується подальше зростання експорту до 99 млрд.куб.м. А до 2020 р. країна може збільшити постачання до 115-120 млрд.куб.м [60].

Основну частину світових запасів сконцентровано в Росії, Ірані та Катарі. З цієї трійки тільки РФ здійснює значний видобуток та експорт. Іран і Катар експортували в 2007 р. тільки 6,16 та 39,3 млрд.куб.м газу, відповідно [33]. Крім цих країн, діючими та потенційними постачальниками газу до ЄС можна вважати країни Африки, Близького Сходу та Центральної Азії.

Країни Північної Африки (Алжир, Єгипет, Лівія) можна розглядати як важливе джерело постачання природного газу до Європи через їх географічну близькість до ринків збуту та участь великих європейських компаній (Gaz de France, TotalFinaElf, ENI) у здійсненні проектів на їх території. Їх постачання в Європу в 2007 р. склало 69 млрд.куб.м: ЄС зацікавлений в розширенні імпорту газу з Африки, виходячи з власної стратегії диверсифікації постачання. Але під питанням реальні обсяги газу, які ці країни зможуть забезпечувати в майбутньому. Це залежить від інвестиційного клімату та внутрішніх потреб у природному газі їх власних економік, що зростають. Крім того, значні обсяги СПГ можуть бути направлені на інші ринки - у США та АТР. Цим можна пояснити широкий діапазон прогнозів постачання газу з Північної Африки до ЄС - 125-180 млрд.куб.м.

Та ж дилема щодо спрямування основних маршрутів постачання СПГ стоїть перед країнами Близького Сходу - Катаром та Оманом. На поточний момент 87% постачання СПГ з даного регіону надходить до Азії. Постачання трубопровідного газу з Близького Сходу до ЄС поки що не здійснюється. Лише з Ірану до Туреччини з перервами експортується природний газ (за підсумками 2007 року - 6,16 млрд.куб.м). У майбутньому існує висока ймовірність того, що європейські країни будуть імпортувати газ з Ірану по трубопроводах через Туреччину й далі через Грецію. Але велику роль відіграє геополітична ситуація, зміни якої залежать від перебігу подій в Ірані, тому говорити про реальні строки реалізації даних проектів дуже складно.

Інша група потенційних постачальників до Європи - пострадянські країни (Азербайджан, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан), які мають намір активно розвивати свої запаси. Коливання можливих рівнів їх видобування значне - від 240 до 300 млрд.куб.м. При цьому, прогнози міжнародних організацій значно відрізняються від оцінок власне цих країн. Так, відповідно до прогнозів туркменської сторони до 2020 р. у країні будуть видобувати 175 млрд.куб.м, а на експорт надійде 140 млрд.куб.м. Водночас, за даними ОМЕ, експорт з Туркменістану до 2020 р. не перевищить 100 млрд.куб.м.

ЄС активно просуває проекти «Транс-каспійського газопроводу» та «Набукко», покликані постачати газ із цих країн через Туреччину, оминаючи РФ. Але варто пам'ятати про принципову домовленість між «Газпромом» і газовими компаніями Туркменістану, Узбекистану та Казахстану про перехід на європейську формулу ціни при постачанні середньо-азійського газу. Таким чином «Газпром» серйозно посилив свої позиції в Центральній Азії: постачальники втратили мотивацію для пошуку альтернативних партнерів. Це різко зменшує шанси ЄС та США на початок роботи з країнами Центральної Азії за прямими контрактами.

Отже, ніхто з потенційних постачальників не здатний гарантовано забезпечити потреби ЄС в імпорті газу. Тому, не дивлячись на будь-які конфлікти, від газу з Росії ЄС відмовитись не може, хоча і буде мати на меті зменшити його частку на ринку - бо приблизно 150 млрд.куб.м складають більше половини імпорту газу в Європу. А така частка після зимових конфліктів 2006-2008 рр. між Україною та Росією стала сприйматись як загроза європейській енергобезпеці. Очікується, що, залежно від кон'юнктури ринку, у ЄС до 2020 р. буде постачатись 190-205 млрд.куб.м газу.

Уже зараз рівень розвитку європейської газотранспортної інфраструктури дозволяє багатьом країнам ЄС забезпечувати свій газовий баланс з декількох джерел: до Франції газ постачається з Норвегії, Нідерландів, Росії, Бельгії, Великобританії, Німеччини. Алжиру, Нігерії та Єгипту. Тому наявність розгалуженої газової інфраструктури з надлишковими потужностями - важлива умова не тільки надійності газопостачання, а й розвитку єдиного конкурентного газового ринку, який просуває Єврокомісія. Переважна частина газотранспортних проектів реалізується за участю декількох компаній з різних країн та за підтримки (у т.ч. фінансової) органів ЄС. Водночас побажання Єврокомісії розділити газові активи за видами діяльності ставлять під загрозу привабливість газотранспортного сегмента для інвесторів, бо поки що всі газотранспортні проекти реалізували компанії, які займаються газовим бізнесом від видобування до збуту.

Щодо нових російських газопроводів, спрямованих до Європи, то їх головна особливість - відсутність транзитних країн. Постійні проблеми з українським та білоруським транзитом, а також високі транзитні тарифи, сплати яких зараз вимагають країни Східної Європи (Румунія, Словенія), користуючись без альтернативністю на даний момент свого транзиту - усе це робить обхідні та більш складні в технічному плані газопроводи привабливими та економічно ефективними.

Роботи зі спорудження газопроводу «Nord Stream» («Північний потік») вже тривають, не дивлячись на застереження екологічних організацій країн Балтики. Навіть резолюція, прийнята Європарламентом, здатна тільки загальмувати, але не зупинити проект. Тому всі спроби Польщі, Литви протидіяти обхідному проекту, який відбирає у них потенційні прибутки, будуть марними. Заяву прем'єр-міністра РФ В.Путіна про можливість заміни трубопроводу заводами зі скраплення природного газу можна розцінювати як спробу пришвидшити реалізацію проекту або перекласти провину на європейців за неможливість продовжити втілення «Nord Stream» в умовах світової кризи.

Стратегія «Газпрому» передбачає також збільшення експорту в Європу південним маршрутом. Це дозволить забезпечити повну завантаженість «Блакитного потоку» та розширити його потужність на 8 млрд.куб.м/рік на додачу до вже існуючих 16 млрд.куб.м/рік.

Інший проект - «Південний потік» - має з'єднати РФ та ЄС напряму через Чорне море (теж в обхід транзитних країн). Домовленості Росії з Болгарією, Угорщиною та Сербією значно наблизили його реалізацію. Однак ці проекти викликають активну протидію з боку конкурентів.

«Транс-каспійський газопровід» і «Набукко», про які вже говорилось, газопроводи Греція-Італія, «Білий потік» - всі ці проекти мають три особливості:

- потужну політичну підтримку, перш за все, з боку ЄС та США, які планують за допомогою них зменшити залежність Європи від російського газу;

- вони не мають гарантій постачання з боку країн-добувачів;

- відсутній пул інвесторів, готових вкладати в ці проекти гроші.

Тому дані теми зі сфери бізнесу майже повністю перейшли до сфери політики.

Енергетична безпека ЄС та України

Одним із головних партнерів ЄС у питанні диверсифікації джерел та маршрутів постачання природного газу є Україна, яка весь імпортований газ одержує з РФ або через її територію. Саме через територію України проходить основна частина російського газу в напрямку до ринків країн ЄС. Залежність від одного постачальника такого стратегічного ресурсу як газ змушує й країни Європи, і Україну шукати нові джерела та маршрути для отримання природного газу.

Одним з таких маршрутів є газопровід «Білий потік», ідею якого 30.01.08 р. прем'єр-міністр України Ю.Тимошенко презентувала в Брюсселі. Ця ідея не нова, вона обговорюється вже кілька років, але на український та європейський порядок денний особою такого рівня винесена вперше За даними джерела: http://www.zawya.com/story.cfm/sidv51n06-3NC22..

Початково проект мав назву GUEU (Грузія - Україна - ЄС) і під цією назвою презентувався ще в листопаді 2006 р. на другому Європейському енергетичному самміті у Відні. Хоча сама ідея обговорювалася ще в 1990-х роках. Даний маршрут називали «газом майбутнього, який вільний від політичного тиску» Мчедлидзе Д. «Будет ли новый газопровод ?». - «Общая газета», №5 (34), май 2006 г. [61]..

Проект трубопроводу розроблявся інжиніринговими фірмами Pipeline Systems Engineering (Лондон) та Radon-Ishizumi (Нью-Йорк) і передбачав транспортування каспійського газу до країн Європи через Грузію, Чорне море, Україну (Крим) та знову Чорне море до Румунії на першій фазі та приєднання цього трубопроводу в майбутньому до Транс-каспійської газопровідної системи. Під назвою «Білий потік» («White Stream») він був представлений на Європейському енергетичному самміті, який відбувся у Вільнюсі 10-11 жовтня 2007 р. та на міжнародному енергетичному форумі в Києві 22 травня 2008 року.

Крім того, на міжнародному енергетичному форумі в Києві було презентовано український варіант транспортування каспійського газу до країн Європи через Грузію та Чорне море. Він відрізняється тим, що для транспортування природного газу з Криму до країн Європи трубопровід іде від м. Феодосія до м. Тальне, де з'єднується з діючою ГТС України.

Техніко-економічні характеристики проекту, ресурсну базу та конкурентні газопроводи детально розглянуто під час дослідження цього напрямку транспортування газу, здійсненого в межах договору №. 12-08 від 16.04.2008 р. (звіт за договором [53]).

Зацікавлені сторони та ризики проекту «Білий потік»

Основними лобістами «Білого потоку» виступають Україна, США та ЄС.