МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

Кафедра “Економіка підприємств”

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

“РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА”

СКЛАЛА:

ас. Рубек Н.А.

Затверджено на засіданні кафедри

“Економіка підприємства”

ПРОТОКОЛ № ______ від _____

Зав. кафедрою _______ проф. Амітан В.Н.

Макіївка, 2003 р.

Тема 1. Предмет, метод і завдання дисципліни

1. Сутність предмета і об'єкта науки про розміщення продуктивних сил

Економічне зростання та реалізація потенційних можливостей будь-якої господарської системи значною мірою залежить від того, наскільки раціонально розміщені її продуктивні сили. Врахування специфіки територіальної організації продуктивних сил у практиці господарювання дозволяє досягти значної економії суспільної праці, істотно покращити структурні параметри економіки та її основні макро- і мікроекономічні показники.

Розміщення продуктивних сил як важлива галузь економічної науки вивчає специфічні, просторові закономірності організації територіальних господарських систем з метою їх раціоналізації, підвищення ефективності господарювання та досягнення соціально-економічного прогресу. Предметом науки про розміщення продуктивних сил є виявлення законів, закономірностей та визначення принципів і факторів просторової (територіальної) організації продуктивних сил, їх сучасне і перспективне розміщення.

Сучасна економічна теорія трактує склад продуктивних сил на розширеній основі, не обмежуючись лише тими компонентами, що діють у виробничій сфері. Відповідно до такого підходу до складу продуктивних сил відносять: предмети і засоби праці; робочу силу; природоресурсний потенціал; форми і методи організації праці та виробництва; науковий і соціально-культурний потенціал; інформацію. Взаємодія цих компонентів зумовлює певний рівень розвитку продуктивних сил та їхні специфічні риси.

Наука про розміщення продуктивних сил всебічно досліджує сучасні тенденції їхнього розвитку на рівні населеного пункту, адміністративного району, області, економічного району та країни в цілому.

Їх комплексний аналіз дає змогу виявити структурні диспропорції в розміщенні продуктивних сил та резерви що до раціонального використання природоресурсного, трудового і виробничого потенціалу, оцінити рівень збалансованості територіальної господарської системи за різними критеріями.

Об'єктом вивчення даної науки виступають усі елементи просторової організації продуктивних сил - природо- і трудоресурсний потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми організації продуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура тощо.

Метою цієї науки є обґрунтування напрямів оптимізації розміщення продуктивних сил, підвищення економічної і соціальної ефективності їх функціонування, а також визначення перспектив розвитку, що ця головна мета досягається на основі таких розробок: наукового обґрунтування стратегії і тактики розвитку продуктивних сил на перспективу; встановлення економічно доцільного механізму регіональної економічної політики; складання прогнозів територіального розвитку на найближчу та віддалену перспективи; опрацювання нових проектів реструктуризації територіально-виробничих комплексів; розробки, концепцій проектів, програм, рекомендацій, пропозицій, спрямованих на досягнення збалансованого стану національної економіки, її галузей та територіально-виробничих комплексів, а також на формування ефективного механізму господарювання.

2. Методологічні основи науки про розміщення продуктивних сил

Методологічною основою науки про розміщення продуктивних сил є матеріалістична діалектика, відповідні економічні категорії та закони. Розміщення продуктивних сил як галузь економічної науки використовує широкий спектр сучасних методів дослідження (балансові, нормативні, регіонального аналізу, економіко-статистичні, оптимізаційного моделювання, економіко-математичні, техніко-економічного обґрунтування та ін.),застосування яких дозволяє одержати нові, науково обґрунтовані результати.

Становлення методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил відбувалося досить тривалий час. Основоположниками ринкової теорії розміщення виробництва є І.Тюнен, А.Вебер, А.Гетнер, А.Льош, В.Крісталлер, У.Ізард, Дж.Чорлі, П.Хаггет та ін.

У своїх наукових працях А.Вебер та І.Тюнен як засновники теорії розміщення виробництва довели, що характер розміщення підприємства суттєво впливає на рівень його прибутковості; окреме підприємство можна розташувати таким чином, щоб одержувати найбільший прибуток. У “теорії штандорту” А.Вебер доводив, що виробництво розміщується за принципом найменших витрат, а розміщення промисловості підпорядковується дії певних “орієнтацій”, серед яких він виділив транспортний фактор, наявність робочої сили та агломерацій. У так званій “хорологічній концепції” А.Гетнера відображено причинний взаємозв'язок між окремими економічними явищами та особливостями територій.

Суттєво вплинули на становлення методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил висновки, зроблені в наукових працях німецького професора А.Льоша. Основні ідеї його теорії так: наявність ринку збуту виступає головним чинником розміщення підприємств; максимізація прибутку є основним оцінним критерієм доцільності розміщення виробництва; інтереси всього господарства країни повинні враховуватися при розміщенні будь-якого об'єкта; теорія відіграє обмежену роль при вирішенні практичних питань щодо вибору місця розташування окремих підприємств і навіть великих міст.

Вагомий внесок у розробку методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил, і зокрема науки про регіон, зробив вчений У. Ізард. Його концептуальні розробки ґрунтувалися на положеннях теорії ринкової економіки. В дослідженні “Методи регіонального аналізу. Вступ до регіонознавства” проводиться думка про взаємодію політичних, соціальних і економічних сил, яка повинна враховуватися у процесі аналізу розвитку регіонів. При цьому населення розглядається як головне регіоноутворююче ядро, яке зумовлює всі інші параметри економічного і соціального розвитку. Цей методологічний підхід дозволяв зосередити проблеми людського розвитку в центрі регіональної економічної системи.

Значного поширення в країнах з ринковою економікою набула теорія “географічного детермінізму”, яка розглядає географічне середовище як визначальний чинник розміщення і розвитку промисловості будь - якого району чи країни в цілому. Однією з її течій є “ вульгарний географізм ”, який розглядає природні сили як такі , що визначають напрями суспільного розвитку . За своїми ідеями до цього вчення наближений “енвайронменталізм” - наукова течія, що виникла у США. Її представники вважають, що міжнародний поділ праці визначається переважно відмінностями у природному середовищі.

Поряд з названими досить поширеною є теорія “ кліматичних оптимумів ”, за якою сприятливі умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У своїх наукових обґрунтуваннях щодо розміщення продуктивних сил марксистська теорія надає пріоритетного значення способу виробництва та соціально-політичній організації суспільства. Саме з цієї причини у постсоціалістичних державах переважало високо централізоване планування розвитку виробництва. При цьому формувався адміністративний механізм розподілу і перерозподілу ресурсів, фондів, продукції. Актуальні проблеми розміщення продуктивних сил та регіональної економіки завжди були і залишаються в центрі уваги української економічної науки. У їх розробку вагомий внесок зробили вчені: О.М.Алимов, П.Т.Ващенко, К.Г.Воблий, О.Т.Діброва, С.І.Дорогунцов, М.І.Долішній, Ф.Д.Заставний, М.М.Паламарчук, М.Д.Пістун, Ю.І.Пітюренко, В.А.Поповкін, О.І. Шаблій, Я.І. Жупанський та багато інших. З проголошенням України незалежною державою було надано нового імпульсу розвитку теорії розміщення продуктивних сил та регіональній економіці. В основу сучасних поглядів і концепцій покладено теоретичні положення раціоналізації територіального поділу праці, забезпечення сталого розвитку продуктивних сил.

3. Актуальні проблеми і завдання курсу розміщення продуктивних сил України

Актуальні проблеми регіонального розвитку досліджують науковці Ради з вивчення продуктивних сил України, що функціонує в системі Національної Академії Наук України. В період радикальної економічної реформи та переходу до ринкових форм господарювання виникають нові, раніше не досліджувані проблеми. Їх сутність полягає у такому. За останні роки істотно посилилися протиріччя між існуючою територіально-галузевою структурою господарського комплексу України та необхідністю створення висококонкурентної економіки з високою продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва.

По-перше, в Україні значного розвитку набули деякі базові галузі важкої промисловості, обсяги виробництва яких значно перевищують власні потреби. Разом з тим розвиток галузей споживчого сектора економіки та соціальної інфраструктури не відповідає реальним потребам населення. У зв'язку з цим постає завдання структурної трансформації господарських комплексів регіонів через зміни у розміщенні продуктивних сил, встановлення оптимальних галузевих і територіальних пропорцій виробництва.

По-друге, спостерігається суттєва невідповідність між сформованим у попередні роки значним економічним потенціалом окремих галузей і комплексів та неефективним його використанням в сучасних умовах господарювання, коли, по суті, відбувається руйнація раніше створеного виробничого і науково-технічного потенціалу.

По-третє, нераціональне розміщення промислового виробництва, галузей соціальної сфери, а також відсутність дієвого механізму підтримки нових форм господарювання призвели до порушення процесів відтворення головної продуктивної сили - людини. Поступова втрата людського капіталу та відплив висококваліфікованих спеціалістів з реального сектора економіки не можуть не позначитися в подальшому на рівні розвитку продуктивних сил країни. Ці негативні процеси стримують економічний розвиток регіонів.

По-четверте, інтеграція України у світовий економічний простір та розширення всього спектра зовнішньоекономічних зв'язків потребує розвитку принципово нових форм територіальної організації продуктивних сил, які б дозволили подолати високий рівень залежності від імпорту, вдосконалити структуру експорту, досягти високої конкурентноздатності продукції вітчизняних товаровиробників на зовнішньому і внутрішньому ринках. Зазначені вище проблеми обумовлюють дуже складні завдання, які постають перед розміщенням продуктивних сил як важливою галуззю економічної науки. Першорядне з них полягає в обґрунтуванні оптимального розміщення продуктивних сил з точки зору врахування усіх передумов і факторів, що сприяють розвитку спеціалізації господарства, її відповідності ринкові кон'юнктурі, задоволенню соціально-економічних потреб населення та його екологічній безпеці, розвитку міжрегіональних економічних зв'язків.

Тема 2. Теорії та концепції розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку

1. Аналіз класичних теорій розміщення виробництва

Питання розміщення виробництва увійшли в коло розгляду економічної науки ще на початку 19-го ст.

Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст Йоган Тюнен (1783-1850). У своїй роботі “Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії” він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки.

Застосовуючи метод абстракції, Й. Тюнен змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини, щоб виявити вплив саме чинника відстані на вигідність ведення сільського господарства і транспортування продукції галузі.

Й. Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства залежність його від транспортно-географічного положення. Дослідження Й. Тюнена мали великий вплив на подальший розвиток аграрно-економічної думки. Сьогодні вони наповнюються новим змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до невиробничої діяльності людей.

Ідеальна модель Й. Тюнена приваблює не конкретним змістом, а методами побудови. Й. Тюнен одним з перших використав при вивченні проблем розміщення кількісні, математичні методи, у тому числі для дослідження просторових (територіальних) відносин, розкрив залежність функцій (спеціалізації) земельних ділянок від географічного положення, віддалі, сусідства.

Родоначальником теорії розміщення промисловості є німецький економіст Альфред Вебер (1868-1958), що заклав основи 2штандорта”, тобто вибору оптимального місця для розміщення підприємства.

Теорія А. Вебера викладена в роботі “Про штандорт промисловості”, заснована на певній ізолбованій, замкненій у господарському відношенні території, на якій уявно припускається наявність паливних та інших ресурсів, широкий розвиток залізничного транспорту, необмежена кількість робочої сили.

Найдоцільнішим для розміщення нового промислового підприємства А.Вебер вважає те місце, де підприємство працювало б з найменшими витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового продукту, він розрізняє два чинника або “орієнтації”, що впливають на процес розміщення основного промислового виробництва країни - транспортну орієнтацію та орієнтацію на дешеву робочу силу.

Пізніше ці чинники А.Вебер доповнив третім, який назвав агломерацією. Під нею він розумів зосередження на одному місці багатьох промислових підприємств, що зменшувало б витрати виробництва передусім при будівництві нових.

А. Вебер у своїй “штандортній” теорії обмежується вивченням одного підприємства без урахування взаємовідносин і взаємозв'язків між усіма підприємствами, що беруть участь у процесі виробництва.

Німецький економіст Август Льош (1906-1945) спробував вирішити проблему оптимального розміщення уже не одного підприємства, а сукупності їх у певній галузі. Визначальним чинником при розміщенні промислових підприємств А.Льош вважав отримання максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого підприємства в умовах вільної економіки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максимального чистого прибутку.

А. Льош, на відміну від Й. Тюнена і А. Вебера, вперше в західній економічній науці розглядав теорію не тільки промислового “штандорта”, а й сільського господарства, торгівлі, міст тощо. Саме А. Льош підняв теорію розміщення на макроекономічний рівень дослідження. Об'єктом його дослідження було як окреме підприємство, так і територіальна структура господарства.

А. Льош прагнув поєднати досягнення вчення про “штандорт” з економічним районуванням.

Досягненням А. Льоша є те, що він вперше розглядав умови розвитку економічного регіону: відстані та транспортні умови, природні відмінності, національні та політичні умови, технічний прогрес, особисті якості підприємців.

2. Сучасні концепції розміщення продуктивних сил

Концепція розміщення продуктивних сил - система положень, спрямована на пошук доцільних шляхів збалансованого розвитку їх і удосконалення територіальної організації суспільного господарства. Це динамічна категорія, що змінюється залежно від можливостей і потреб певного етапу суспільного розвитку.

У системі наукових підходів до дослідження конструктивних аспектів розміщення продуктивних сил винятково актуальне значення мають територіальні аспекти.

Просторовий аспект розміщення продуктивних сил зводиться до вибору доцільних місць локалізації будівництва або реконструкції підприємств і пов'язаних з ними об'єктів. Одним з центральних його напрямів є оцінювання території як бази розміщення продуктивних сил.

Прийняті в практиці вихідні положення ґрунтуються на концепції територіальних обмежень. Сутність її зводиться до обмеження просторового пошуку для локалізації тих або інших виробництв у раніше визначених регіонах. Інші ж території ще на стадії передпроектних пошуків виключають з можливої зони розміщення.

Концепція територіальних обмежень не дає змоги вибрати найбільш обґрунтований варіант просторової локалізації промислового підприємства.

Концепція просторових обмежень не дає можливості ефективно вирішувати актуальні проблеми удосконалення територіальної організації продуктивних сил на сучасному етапі. Така концепція має враховувати специфіку просторової локалізації галузей як видобувної, так і обробної індустрії.

В останнє десятиріччя набула поширення концепція територіальних можливостей населених пунктів. Сутність її полягає в тому, що наявність у межах міста вільних територій, виділених під промислове і пов'язане з ним будівництво, розглядається як важлива умова, що регулює просторову локалізацію промислового виробництва.

Концепція просторових можливостей міст у кінцевому підсумку орієнтує на соціально доцільне та економічно виправдане використання земель для промислового і пов'язаного з ним будівництва.

Тема 3. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів

Закономірності розміщення продуктивних сил

Процес розміщення продуктивних сил - це історична категорія. Проблеми розміщення продуктивних сил не існувало, доки продуктивні сили і суспільний поділ праці не досягли певного рівня розвитку. Коли виробництво мало переважно натуральний характер, воно не було відокремлене від споживання: виробник був одночасно і споживачем, примітивні засоби виробництва знаходились у самому житлі. Проблема розміщення суто виробництва розчинялась у проблемі розвитку і функціонування поселень. Проблема розміщення продуктивних сил виокремилась як така у період промислової революції, на початку розвитку великої машинної індустрії, коли став можливим цілеспрямований вибір людиною району, місця, території для окремого виду виробничої діяльності.

Лише в ХІХ ст. в усій повноті постало практичне завдання розміщення великого виробництва, вибору оптимального району розміщення підприємств залежно від джерела енергії, сировини, робочої сили, ринків збуту. Саме з цього часу з метою підвищення продуктивності праці процес виробництва просторово розчленовується відповідно до наявності сприятливих природних, економічних, соціальних та інших умов на певних територіях.

Територіальний поділ праці створив певний порядок у розстановці продуктивних сил та їхніх елементів на території країни. У кінцевому підсумку він зумовив весь процес розміщення виробництва.

Вихідною позицією для характеристики закономірностей є термін «закон».

Економічна наука оперує терміном «закон» для позначення істотних, глибинних взаємозалежностей, що постійно повторюються в економічних процесах та причинно-наслідкових зв'язках, економічні закони - це наукова абстракція, центральна категорія науки. Вони відображають об'єктивно існуючі, найзагальніші, стійкі зв'язки у виробничих відносинах. Закони не належать до сфери явищ. Це категорії сутності. Отже, економічний закон - це причинно-наслідкові зв'язки у процесі розвитку суспільства.

Економічні закони, що відображають найбільш істотні, стійкі, об'єктивні причинно - наслідкові зв'язки і відносини між суспільними процесами і територіями, дістали назву закономірностей розміщення продуктивних сил. Отже, закономірності розміщення продуктивних сил засновані на діалектиці взаємодії суспільних виробничих процесів територій. Закономірності розміщення продуктивних сил, зумовлені взаємодією суспільних, соціальних, демографічних, природно - географічних та інших процесів, що відбуваються на тій чи іншій території. Закономірності розміщення продуктивних сил є модифікацією економічних законів у специфічних умовах конкретної території, які знаходять свій вияв через стійкі, повторювані взаємозв'язки економічних явищ.

Закономірності розміщення продуктивних сил формуються та регулюються всією системою економічних законів. Будучи просторовою формою вираження економічних законів, закономірності розміщення продуктивних сил характеризуються загальними з ними рисами. До основних із них належать такі.

1.Об'єктивність. Практична діяльність людини має підпорядковуватися закономірностям розміщення продуктивних сил.

2.Обов'язковість вияву за певних умов. Якщо людина не обізнана з механізмом вияву того чи іншого закону, тієї або іншої закономірності, то вони з особливою силою виявляються в порушеннях, диспропорціях, дисбалансах.

3.Системність,ієрархічність економічних законів і закономірності розміщення продуктивних сил. Закономірності треба свідомо використовувати у взаємозв'язку і поєднанні.

4.Автономність.Хоч економічні закони і закономірності розміщення тісно взаємодіють, навіть взаємно переплітаються, проте до певної міри залишаються автономними.

5.Закономірності і закони мають конкретно - історичний характер. Вони діють у певній соціально - економічній ситуації й зміна якої зумовлює і зміну сфери їх вияву.

На кожному етапі суспільного розвитку закономірності розміщення продуктивних сил мають особливості вияву і специфічні характеристики.

Формування основ ринкової економіки в Україні відбувається з урахуванням таких класичних, загальновизнаних закономірностей: відповідності розміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил; територіального поділу суспільної праці; економії затрат праці на подолання просторового розриву між елементами виробництва; територіальної концентрації і комплексності виробництва формування агломерацій населених пунктів.

Закономірність територіального поділу суспільної праці об'єктивно відображає принципові відмінності між територіями за природними, соціально-економічними та национально-історичними особливостями ,повне врахування яких в господарській діяльності зумовлює певну спеціалізацію територій.

Закономірність концентрації та комплексного розміщення продуктивних сил є результатом прояву територіального поділу праці. Спеціалізація виробництва спричиняє необхідність взаємопов'язаного розвитку галузей на окремій території, на основі чого досягається оптимальний режим використання усіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками комплексного розміщення продуктивних сил виступають: економічно обґрунтований раціональний режим використання природних ресурсів; максимально повне залучення до суспільно корисної трудової діяльності наявного трудового потенціалу регіону; збалансованість галузевої структури економіки регіону за природними, трудовими і виробничими параметрами; тісний взаємозв'язок (на основі комбінування) між основними ланками господарства регіону.

Крім зазначених, до закономірностей розміщення продуктивних сил відносять такі: соціальна спрямованість та усталеність розвитку продуктивних сил, відповідність їх розміщення вимогам національної економічної безпеки, забезпечення планомірності процесів розміщення продуктивних сил, їх орієнтації на досягнення високої економічної ефективності.

Соціальна спрямованість розвитку і розміщення продуктивних сил логічно випливає з необхідності загальної соціалізації економічної системи. Соціальна спрямованість передбачає насамперед таке РПС регіону, яке б давало змогу забезпечити повну продуктивну зайнятість трудоактивного населення регіону. Доцільність соціальної спрямованості розміщення і розвитку продуктивних сил регіону вимагає: інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, зниження екологічного навантаження на певні території; формування раціональної системи розселення; збільшення місткості регіонального ринку праці.

Сталий розвиток продуктивних сил як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної і екологічної складових регіональної господарської системи. На основі кардинальної структурної перебудови економіки, техніко-технологічного переозброєння виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил полягає у: забезпеченні раціонального природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва; реструктуризації господарського комплексу регіону у зв'язку з новими економічними і соціальними умовами; ефективному використанні трудового та виробничого потенціалу.

Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації суспільних відносин. Екологічний фактор повинен враховуватися в процесі вибору та наукового обґрунтування економічного доцільного розміщення продуктивних сил регіону.

Однією з принципових закономірностей є відповідність РПС вимогам національної економічної безпеки. Рівень економічної безпеки держави, залежить від: рівня забезпеченості власних потреб у мінерально-сировинних та енергетичних ресурсах; галузевої і виробничої структури господарських комплексів; завершеності технологічних циклів виробництв; інтегрованості в світовий економічний простір.

Важливою закономірністю є планомірність і керованість у розміщенні і розвитку продуктивних сил, планування розвитку продуктивних сил, набуло значного поширення в країнах з ринково економікою.

В Україні в теперішній час щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку держави, самостійними розділами якої є аналогічні програми, що формуються в областях.

Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку продуктивних сил є Державні програми соціально-економічного розвитку регіонів. Головна мета їх розробки - формування на території регіону ефективного господарського комплексу на основі раціонально використання наявного ресурсного потенціалу території. Ці програми дають змогу Кабінету міністрів України, відповідними міністерствам та відомствам приймати обґрунтовані рішення щодо регіональної економічної політики.

Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової, аграрної, структурної, інвестиційної, фінанси-кредитної та соціальної політики органами державного управління та місцевого самоврядування.

Важливою закономірністю, що об'єктивно зумовлена умовами ринкового господарювання, є орієнтація в процесі РПС на забезпечення високої конкурентноздатності продукції, яка значною мірою залежить від прийнятого варіанта розміщення нових виробничих чи соціально-культурних об'єктів та напрямів удосконалення існуючої структури господарства регіону. Ця закономірність базується на врахуванні специфіки ринкової кон'юнктури, в основі якої - кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на товарному ринку, а й на ринку робочої сили, ринку капіталу тощо.

Результативної закономірністю розміщення продуктивних сил виступає забезпечення його високої економічної ефективності. Ефективність залежить від цілого спектра різних чинників, взаємодія яких і визначає кінцеву економічну результативність розміщення. При цьому економічний ефект досягається через вдосконалення територіальної та галузевої структури господарського комплексу, раціональне використання природного і трудового потенціалу, оптимізацію галузевих та міжгалузевих зв'язків.

Певні уявлення щодо ефективності РПС регіону дає система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага господарського комплексу регіону у зіставленні з його питомою вагою в трудових ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість населення закладами соціальної інфраструктури.

Основні принципи розміщення продуктивних сил

Закономірності розміщення виробництва, як і економічні закони, не реалізуються поза діяльністю людей. Свідоме використання закономірностей складається з двох моментів: із пізнання їх та з реалізації здобутих знань у практичній діяльності активним підпорядкуванням тих чи інших просторово-технологічних процесів закономірностям розміщення.

Реалізація закономірностей на практиці потребує опрацювання принципів як складових конкретної економічної політики в сфері розміщення продуктивних сил.

Принципи розміщення продуктивних сил - це стисло викладені, науково обґрунтовані положення, „правила діяльності”, якими має керуватися суспільство при РПС на певному історичному етапі. Принципи відбивають закономірності. Вони суб'єктивні за формою й об'єктивні за змістом. Порівняно з закономірностями принципи є більш динамічними. Кожний з них може відображати не одну, а кілька закономірностей. Інколи вони можуть стримувати силу впливу того іншого закону на певні процеси.

Доцільно виокремити такі найважливіші принципи розміщення і розвитку продуктивних сил, які повинні використовуватися в практичній діяльності.

Принцип раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне врахування економічних, демографічних, соціальних та екологічних передумов і факторів РПС з пріоритетністю соціальних та екологічних чинників. Його реалізація в господарській діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення виробництв низько транспортабельної продукції до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

Принцип збалансованості пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування еколого безпечного типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної напруженості на певній території.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності.

Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що кожна держава розвиває ті виробництва для яких вона має найкращі економічні умови.

Систематизація чинників розміщення продуктивних сил

Закономірності і принципи втілюються в практику РПС через врахування конкретних чинників, що впливають як на розміщення окремих об'єктів, так і на формування територіально-виробничих комплексів. Чинники РПС - це сукупність численних різноякісних умов, ресурсів, передумов, потрібних для вибору місця розміщення або подальшого розвитку будь-якого соціально-економічного об'єкта з урахуванням його особливостей, виробничих критеріїв і поставленої мети.

Сукупність чинників утворює своєрідний механізм, необхідний для „запуску” процесу розміщення. Чинники регулюють кількісні та якісні характеристики розміщення усіх конкретних видів людської діяльності та мають вирішальний вплив на цей процес.

Якщо територіальний поділ праці пояснює загальний механізм розміщення продуктивних сил у межах певної соціально-економічної системи то сукупність чинників розміщення конкретних економічних, соціальних та інших об'єктів є важливим інструментом вирішення конкретної проблеми локалізації об'єктів.

Вплив конкретних чинників на процес розміщення продуктивних сил зумовлений, по-перше, істотними відмінностями територій на яких розміщується і розвивається виробництво, і, по-друге, - специфікою функціонування самих виробництв, що належать до різних галузей. Виходячи з цього, чинники розміщення продуктивних сил можна поділити на дві групи.

Першу групу утворює сукупність умов РПС на конкретній території. Умови розміщення - це певні властивості території. Розрізняють чотири родові групи, або класи, умов розміщення: природно-ресурсні, економічні, соціальні (соціально-демографічні), екологічні.

До групи природно-ресурсних чинників входять мінерально-сировинні, паливно-енергетичні, водні, лісові, територіальні біологічні, земельні, кліматичні та інші ресурси.

Групу економічних чинників утворюють економіко-географічне положення, енергетична і будівельна бази, основні виробничі та невиробничі фонди, виробнича інфраструктура, в тому числі транспортна мережа, умови комбінування і кооперування виробництва, регіональні потреби, капітальні вкладення, регіональна економічна політика тощо.

Група соціальних (або соціально-демографічних) чинників охоплює динаміку чисельності населення, його розміщення, відтворення, структуру (вікова, статева, сімейна, освітня), регіональну демографічну політику, зайнятість населення в суспільному виробництві, структуру зайнятого населення, трудових ресурсів, забезпеченість населення об'єктами соціальної інфраструктури (житлом, підприємствами роздрібної торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування тощо).

У крупі екологічних чинників виділяють: забруднення та охорону водойм, атмосфери, охоронні природні території, загальну екологічну ситуацію в регіоні.

Кожний з цих чинників або деяка сукупність їх можуть сприяти розвитку відповідного виробництва в цьому районі або, навпаки, перешкоджати його розгортанню в оптимальних масштабах. Умови розміщення виробництва змінюються в часі передусім під впливом науково-технічного прогресу, соціально-економічного розвитку.

Другу групу чинників РПС утворюють вимоги, що висуваються до розміщення і розвитку економічних об'єктів. Ця група охоплює власне чинники розміщення, зумовлені техніко-економічними особливостями, своєрідністю територіальної організації підприємств, галузей, виробництв. До чинників розміщення належать, наприклад, електро-, водо- праце-, наукомісткість продукції, транспортабельність сировини, напівфабрикатів, готової продукції тощо.

У вартісній формі до чинників розміщення відносять витрати на сировину, матеріали, паливо й енергію, робочу силу, основні фонди. Значення ринкового (споживчого) чинника розміщення виробництва визначається витратами на транспортування продукції до місця Ії споживання. Залежно від характеру вияву чинників розміщення галузі промисловості класифікують на енерго- ,тепло-, праце-, наукомісткі тощо.

Техніко-економічні чинники змінюються в часі залежно від прогресу в технології виробництва, транспортабельності сировини та матеріалів удосконалення виробничих відносин, зростання масштабів суспільного виробництва тощо.

Але ці дві групи чинників РПС взаємопов'язані, але існують відмінності в їхній динаміці, тенденціях розвитку, еволюції. Умови розміщення відрізняються меншою просторовою еластичністю, рухливістю, ніж техніко-економічні чинники розміщення виробництва. Розміщення галузей матеріального виробництва має ґрунтуватися на кількісній і якісній оцінці сукупного впливу всіх груп чинників. Багаточовниковий аналіз розміщення виробництва дає можливість визначити економічний ефект розміщення галузей, вибрати основні напрями спеціалізації економічних районів, територіально-виробничих комплексів, обґрунтувати шляхи удосконалення територіальних економічних пропорцій на перспективу.

Поряд з основними закономірностями і принципами важливу роль в територій організації продуктивних сил відіграють критерії їх розміщення. Критерії - це інтегральні показники, орієнтири практичної спрямованості (природно-географічні, демографічні, техніко-технологічні, соціальні, екологічні), якими керуються відповідні органи господарського управління при виборі оптимального варіанта розміщення об'єктів виробничого чи невиробничого призначення.

На сьогодні визначальними критеріями раціонального розміщення продуктивних сил виступають екологічні критеріїв передбачає: збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання; освоєння та застосування природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій; виробництво екологічно чистих видів продукції.

Соціальні критерії передбачають врахування потреб та інтересів населення в соціально-економічному розвитку території, екологобезпеченості робочими місцями, створенні територіальних центрів соціальної допомоги.

Тема 4. Економічне районування та територіальна організація продуктивних сил

1. Сутність економічного району та об'єктивний характер його формування

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливо економіко-географічного положення території, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обґрунтований поділ країни на економічні райони.

Формування економічних районів пов'язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об'єктивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, насамперед працях таких радянських економіко-географів і економістів як М.М. Баранський, М.М. Колосовський, П.М. Алампієв, Я.Г. Фейгін, Л.Я. Зіман та ін.

За визначенням П.М. Алампієва, економічний район - це географічна цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривна зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки:

· Територіальна цілісність.

· Спеціалізоване господарство, його комплексність.

· Тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв'язки.

· Особливість економіко-географічного положення.

Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні райони - це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов'язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район - це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділам праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйняті наукові основи економічного районування.

2. Основні районоутворюючі фактори

На формування економічних районів впливають різні фактори:

· природні,

· економічні,

· історичні

Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінералів (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ними протягом певного історичного періоду.

Другим важливим райноутворюючим фактором є. територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які в свою чергу, обумовлює склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

До ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'язаних підприємництв різних галузей. Їх зв'язки визначені технологією і економікою виробництва.

Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворюють територіально-виробничий комплекс. В межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни - великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до цих периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей.

Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва - промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одно галузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси.

Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків.

Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством.

Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле.

3. Принципи і критерії виділення великих економічних районів

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів економічного районування.

До основних з них належать такі:

загальні (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

розміри територій великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одно масштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою;

економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;

на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою структурою:

· профілюючі галузі ( галузі спеціалізації району в масштабах країни);

· галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи, а також, галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району;

· галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

· при виділенні економічного району повинне враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;

· до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.

4. Ієрархія економічних районів, їх основні типи

Науково обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів - галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов, крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв'язків тощо.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально - виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони), і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально - виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупно районних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом с тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств.

Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно - господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів, і тому їхні межи визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства яке здійснюється районами центрами. В межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутріобласних підрайонів

5. Мережа економічних районів України

Економічне районування України на державній організацій основі, по суті розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.Г. Олександрова.

За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний - в основному сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.

Післявоєнний період, коли в основному стабілізувався адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилося об'єднання території, розпочалась науково більш обґрунтована розробка мережі економічних районів.

Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К.Г. Волого. В основу виділених ними районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п'ять економічних районів : Центральний, Південно-Східний, Північно-Східний, Південно-Західний, Західний; ця мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які тепер становлять основу мережі економічних районів України. Після розпаду СРСР, стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення.

В 90-х роках вченим України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обґрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв'язків.

Враховуючи необхідність здійснення державної економічної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної ради України проект Закону України “ Про концепцію державної регіональної економічної політики”, в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

· Донецький (Донецька, Луганська області);

· Придніпровський ( Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

· Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

· Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

· Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

· Подільській (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

· Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

· Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування. Але разом з тим не позбавлений певних недоліків.