6. Територіальна організація продуктивних сил

Важливою особливістю територіальної організації промисловості України є формування її територіальної структури. Основними її елементами виступають: промислові райони, вузли, центри і пункти.

Промисловий район інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації. В Україні виділяють також галузеві промислові райони, які утворюються поєднанням і виробничими взаємозв'язками підприємств однієї або кількох галузей промисловості.

Промисловий вузол - зосередження на обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств. Підприємства промислового вузла об'єднані між собою економічними і виробничими зв'язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою.

Промисловий центр - місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які є основною спеціалізованою місто утворюючою галуззю.

Промисловий пункт - промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.

Тема 5. Наукові методи аналізу розміщення продуктивних сил і рівнів економічного розвитку регіонів

1. Економічні методи аналізу розміщення продуктивних сил

У наукових дослідженнях територіальної організації господарства використовують багато методів, провідним з яких є системний аналіз. За його допомогою можна порівнювати різні варіанти розв'язання проблем удосконалення розміщення виробництва та вибирати для практичного використання кращі, враховуючи інтереси регіонів і держави в цілому.

У проектних розробках, що обгрунтовують розміщення продуктивних сил, застосовуються переважно економічні методи.

У плануванні територіального господарства віддають перевагу балансовому методу. Система матеріальних, фінансових та інших балансів широко використовується у прогнозних дослідженнях. Розробляються звітні й прогнозні баланси трудових ресурсів, грошових доходів і видатків населення та ін.

Особливе значення мають розробки звітних міжгалузевих балансів виробництва, розподілу та споживання продукції в областях, економічних районах.

Техніко-економічні розрахунки здійснюють переважно на проектній стадії обгрунтування розміщення підприємств і територіального розвитку виробництва. При виборі місць розміщення враховують показники матеріало-, енерго-, фондо- та трудомісткості продукції. Особливе значення мають показники водомісткості й транспортабельності продукції.

Техніко-економічні показники аналізу територіальної організації господарства розраховують за розмірами відповідних витрат на виробництво одиниці продукції.

Під час аналізу територіальної організації господарства використовують економіко-статистичні методи. Найпоширенішими з них є обчислення індексів і середніх величин, кореляційний аналіз, групування та графоаналітичний метод.

До традиційних методів аналізу розміщення продуктивних сил належать порівняльний метод вивчення економічних та економіко-географічних явищ, їх конкретизація й генералізація. У прикладних розробках широко застосовують картографічний метод.

У моделюванні розміщення виробництва на перспективу поширений нормативний метод, значення якого зростає в нових умовах господарювання, за яких існує потреба ширшого впровадження ресурсозберігаючих технологій, раціонального використання матеріальних, насамперед сировинних та людських, ресурсів. Нормативи, які закладаються в проекти, мають бути науково обгрунтованими й зорієнтованими на застосування найновіших досягнень науки і техніки.

Сучасні економічні явища і процеси, пов'язані з територіальним розміщенням виробництва, часто мають масовий характер і зумовлені складним комплексом причин. Тому аналізувати їхз можна за допомогою точних кількісних, тобто економіко-математичних методів. Суть їх полягає у формалізованому описі економічних явищ і процесів у вигляді відповідних моделей - систем математичних рівнянь. Найчастіше розробляють два види економіко-математичних моделей - балансові й оптимізаційні.

Балансові моделі будують у вигляді систем шахових таблиць (баланси витрат і випуску продукції, капітальних вкладень, витрат трудових і природних ресурсів). Складають також міжгалузеві й міжрайонні баланси виробництва та розподілу продукції.

Оптимізаційні моделі - вища форма техніко-економічних розрахунків. Основне їх призначення - вибір оптимального варіанта розміщення не тільки підприємств і галузей, а й територіально-виробничих комплексів.

Цільовою функцією оптимізаційної моделі розміщення виробництва є мінімум витрат, а обмеженнями - розміри потреб у продукції, обсяги її випуску, ресурси сировини, палива і матеріалів, капітальні вкладення.

Завершальним етапом дослідження і прогнозування територіальної організації господарства є визначення можливого економічного ефекту від нового розміщення продуктивних сил. Серед низки способів такої оцінки найпоширенішими є підсумовування ефекту, обчислюваного по окремих галузях та їх елементах.

Методи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва

Процес економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва в загальному вигляді складається з таких найважливіших етапів: аналіз сучасного розвитку і розміщення галузі, визначення основних умов і чинників розвитку галузі та окремих підприємств на перспективу; вибір варіантів і визначення оптимального варіанта розміщення галузі.

На першому етапі виявляють диспропорції в розвитку і розміщенні виробництва, виробничі резерви (потенційні можливості) та визначають шляхи їх усунення.

На другому етапі аналізу досліджують основні умови й чинники можливостей розвитку й розміщення виробництва. Вирішальним чинником розвитку виробництва є потреба господарства (ринку) в певному виді продукції. Вибір оптимальних обсягів виробництва слід узгоджувати з розвитком взаємозалежних виробництв.

Важливими є і такі чинники, як виробничо-технічні особливості та рівень науково-технічного прогресу галузі, ресурсний чинник, транспортний та споживчий чинники.

При розміщенні наукомісткіх виробництв враховують наявність у регіоні наукових центрів і висококваліфікованих кадрів, можливості навчання їх.

У зв'язку із значною диференціацією економічних, соціальних і природних умов на території країни сукупність умов розміщення у кожному регіоні має свою специфіку, за якою можна визначити, сприятливі чи несприятливі райони для розміщення в них конкретних типів підприємств.

У перспективі на вибір району розташування виробництва найбільше впливатиме районна диференціація ринкових цін, деяких тарифів, податків та інших економічних важелів господарської діяльності.

На третьому етапі відповідно до вибраних місць розташування підприємств та обсягів виробництва розробляють кілька можливих напрямів (варіантів) розвитку галузі. Для всіх варіантів визначають обсяги й технології виробництва, разові (капітельні вкладення) й поточні (на експлуатацію) витрати, які обчислюють за діючими нормативами та стандартами виробництва. Після цього оцінюють економічну ефективність вироблених варіантів розміщення.

Розглянуті методи обгрунтування розміщення й розвитку галузі або підприємства по суті є елементами економічної експертизи (оцінки) перспективного розвитку виробництва.

Важливе значення мають інші оцінки нового розміщення, зокрема екологічна оцінка. Мета екологічної експертизи - визначення екологічної безпеки будь-якої господарської діяльності, критерії --діючі стандарти й нормативи природного середовища та впливу на нього людської діяльності.

Разом з екологічною експертизою (оцінкою) раціональності розвитку й розміщення виробництва треба оцінювати також соціальну небезпеку цих розробок.

Крім висвітлених вище методів обгрунтування розвитку й розміщення виробництва застосовують також спеціальні методи. Усі методи можна поділити на:

загальні (системний аналіз, історико-порівняльні, картографічні);

спеціальні, або математичні (факторний аналіз; методи економіко-математичного моделювання - балансові; оптимізаційні, або моделі оптимального планування - матричні, сітьові тощо; економіко-статистичне моделювання - кореляційні, регресивні, графо-аналітичні, методи індексів тощо).

Методи економічного обгрунтування територіально-комплексного розміщення виробництва

Основним в економічному обгрунтуванні територіально-комплексного розвитку та розміщення продуктивних сил країни, її економічних районів є метод територіальних схем (програм). Це передпланові (прогнозні) наукові схеми економічного розвитку окремих територіальних одиниць, які розробляються на 15 і більше років. У них визначаються завдання й основні показники економічного та соціального розвитку регіонів, забезпечення комплексного використання природних ресурсів, розв'язання соціальних, економічних та екологічних проблем.

Територіальні схеми складаються з таких розділів.

Аналіз сучасного етапу економічного й соціального розвитку та розміщення продуктивних сил регіону.

Аналізують рівень соціального та економічного розвитку за попередні 15 років, встановлюють відповідність досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, їх розміщення економічним і природним умовам та ресурсам, раціональному поділу праці; виявляють диспропорції, негативні процеси та явища, проблемні питання розвитку.

Оцінка природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних сил та їх розміщення.

Вивчають природні умови розвитку господарства - стан земельних, водних, лісових, мінеральних і енергетичних ресурсів. Потребу в трудових ресурсах виробничої сфери визначають за обсягом перспективного зростання виробничих та інших підприємств регіону з урахуванням змін у продуктивності праці. Потребу в трудових ресурсах невиробничої сфери встановлюють за чисельністю населення і нормативами його обслуговування.

Обсяг усіх ресурсів визначають балансовим методом.

Обгрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації та комплексного розвитку господарства.

Розробляють концепцію (основні напрями) подальшого розвитку району, передбачаючи загальні, основні тенденції розвитку і розміщення господарства.

Визначають структуру й спеціалізацію господарства регіону.

Галузі спеціалізації, які поділяють на профільні й непрофільні, визначають за такими показниками (індексами):

коефіцієнт міжрайонної спеціалізації (відношення кількості продукції галузі, що вивозится, до кількості всієї виробленої в галузі продукції у міжрайонному обміні країни);

коефіцієнт товарності (відношення вартості продукції, яка виробляється тут;

коефіцієнт локалізації галузі на території району (відношення частки її в загальному виробництві всієї продукції в районі до частки тієї самої галузі в країні);

коефіцієнт виробництва продукції в районі на одного жителя (відношення частки продукції галузі району в товарній чистій продукції країни до частки населення регіону відносно населення країни).

Галузі, в яких коефіцієнти локалізації та виробництва продукції на одного жителя більші за одиницю і продукція яких вивозиться переважно за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону.

Обгрунтування виробничої спеціалізації і комплексного розвитку господарства району здійснюють у кількох варіантах, за окремими стадіями, Спочатку спеціалізацію визначають з урахуванням особливостей і оцінки природно-ресурсного потенціалу та соціально-економічних умов регіону. Потім розрахунки уточнюють на основі галузевих і міжгалузевих економічних розрахунків - територіальних балансів.

Нарешті вибирають найоптимальніший варіант за мінімумом витрат.

Обгрунтування розміщення продуктивних сил у межах регіону (економічного району)

Розглядають питання взаємопов'язаного розміщення підприємств різних галузей господарства на територіх району з перспективою формування й розвитку територіальних комплексів.

Обгрунтовують детальне економічне районування: визначають ТВК, промислові зони і вузли, інші територіальні угрупування. Виділяють території, на яких неможливе розміщення деяких підприємств , або, навпаки, на яких є умови для нового будівництва великих підприємств, населених пункті. Для кожного ТВК розробляють схеми його формування та розвитку з урахуванням загальних досліджень регіональних схем.

У результаті поетапних досліджень обгрунтовують пріоритетність формування галузей, виробництв, певних територіальних угрупувань.

Формують перелік найважливіших територіальних проблем регіону, для розв'язання яких необхідні цільові комплексні територіальні програми та застосування інших методів регулювання.

Головні висновки, оцінка ефективності передбачуваних напрямів і пропозицій подальшого розвитку й розміщення продуктивних сил

Визначають основні показники розвитку й розміщення продуктивних сил району. Дають головні висновки щодо розвитку господарства регіону. Оцінюють економічний ефект від удосконалення територіальної організації продуктивних сил. Відносний показник загальної ефективності господарства району визначають як відношення сумарного обсягу виробництва на одиницю витрат у районі до аналогічного показника по країні в цілому.

Цей показник характеризує своєрідну “рентабельність” господарства району.

Кріс того, можна використовувати загальні показники ефективності, наприклад, зростання національного доходу на одного жителя, виробництво національного доходу на 1 грн. витрат, на 1 грн. основних виробничих фондів; матеріальні витрати на 1 грн. суспільного продукту тощо.

Розглянутий метод розробки територіальних схем (послідовно доповнений спеціальними економіко-математичними методами) дає змогу раціонально й комплексно обгрунтувати на належному науковому рівні розвиток та розміщення продуктивних сил в окремих регіонах країни. Цей метод вимагає подальшого вдосконалення.

Тема 6. Природно-ресурсний потенціал і його економічна оцінка.

1. Класифікація та економічне оцінювання природних ресурсів

Наявність природних ресурсів є головною передумовою розміщення продуктивних сил на певній території. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські комплекси, що визначають ринкову спеціалізацію, місце регіонів у територіальному поділі праці. Розміщення, умови видобутку і характер використання природних ресурсів впливають на зміст і темпи регіонального розвитку.

Склад, величина, значимість окремих видів ресурсів з часом змінюються, тому їхня оцінка завжди історично відносна. При цьому вона визначається не тільки абсолютним розміром їхнього запасу, а й завданнями розвитку суспільного виробництва, ступенем забезпечення цього розвитку.

Усі природні ресурси мають дві основні ознаки -- походження і використання. Відповідно до цього склалася їхня подвійна класифікація -- природна й економічна (господарська).

Згідно з природною класифікацією виділяють мінеральні, водні, грунтово-земельні, біологічні (рослинні й тваринні) ресурси, сили руху і вітри, морські припливи, відпливи, текучої води), нові, нетрадиційні ресурси -- ресурси глибинної будови речовин і біоорганізмів тощо. Ознака походження доповнюється ознакою вичерпності та відновлюваності ресурсів. Це має важливе значення з позицій охорони природи, можливостей відтворення ресурсів та визначення стратегії використання їх. За цими ознаками розрізняють такі види ресурсів:

вичерпні не відновлювані ресурси -- мінеральна сировина, паливо, ґрунтовий гумусовий покрив, підземні води; відновлювані -- запас води в річках і озерах, річний поверхневий і підземний стоки, запас поживних речовин у ґрунті, рослинний і тваринний світ;

невичерпні відновлювані -- тепло, світло, енергія Сонця, вітру, океану, К припливи та відпливи, теплова енергія Землі та океанів, запаси океанічної води, ресурси глибинної будови матерії, космічні ресурси.

Своєрідним ресурсом є і сама територія, як з точки зору наявності вільних ділянок для розміщення нового виробництва і розселення людей, так і як комплексне джерело зосередження на ній окремих видів ресурсів. У науку введено поняття територіального поєднання ресурсів. Під ним розуміють ресурси різного виду, розташовані на певній цілісній території та об'єднані фактичним або перспективним спільним використанням у межах регіонального виробничого комплексу.

Економічна класифікація природних ресурсів ґрунтується на переважному використанні їх у сферах і галузях господарської діяльності.

За цією ознакою ресурси поділяють так:

промислові -- паливні, енергетичні, металургійні, агрохімічні, будівельні, водні, лісосировинні тощо;

сільськогосподарські -- грунтово-земельні, у тому числі рілля та кормові угіддя, вода для зрошення, суми температур і опадів вегетаційного періоду, промислові тварини тощо;

невиробничої сфери -- водойми, що використовуються для потреб населення, лісові масиви навколо міст і природоохоронні, ресурси для відпочинку та оздоровлення людей (рекреаційні та бальнеологічні), ресурси спортивного полювання і рибальства тощо.

Важливою дорівнюючою ознакою економічної (господарської) класифікації ресурсів є можливість використання їх як одноцільових або багатоцільових. До перших належать мінеральні ресурси і джерела енергії, що використовуються для виробництва промислової сировини, палива, теплової та електричної енергії, до других -- площі лісових, сільськогосподарських, рекреаційних угідь, землі промислового та іншого несільськогосподарського призначення, водойми. Тепер все більше уваги приділяють багатоцільовим ресурсам через зростаючу конфліктність між природо користувачами та пошуком найкращого варіанта багатостороннього використання. Завдання вибору оптимального використання багатоцільового ресурсу або виділення найбільш ефективних одноцільових ресурсних джерел вирішується за допомогою економічного оцінювання природних ресурсів. В економічній науці склалися три основні підходи до оцінювання природних, ресурсів. Всі вони спираються на визначення матеріальних витрат, пов'язаних з ресурсовикористанням. У зв'язку з цим оцінити природні ресурси, їхнє джерело можна лише опосередковано через величину цих витрат та економічну вигоду.

1. Оцінювання за витратами на залучення до використання ґрунтується на обліку прямих витрат на розвідку, освоєння, поліпшення (наприклад, меліорацію) джерела ресурсів. Порівняння цих витрат з витратами за іншими джерелами дає можливість виявити ті, які забезпечують економію сил, часу і матеріальних засобів на залучення до експлуатації нових джерел;

2. Оцінювання за затратами на використання засноване на теорії диференціальної ренти та розрахунку економічної вигоди (економії витрат. і одержання прибутку), яка виникає при експлуатації родовища, ділянки :ї землі тощо, кращих порівняно з іншими, їх обчислюють за різницею між приведеними витратами на гіршому (замикаючому) джерелі ресурсів та тому, що оцінюється, якщо відомі кількість і склад джерел для забезпечення потреби в ресурсах. Це дає змогу вибрати «найдешевші» варіанти, забезпечення країни ресурсами, а також розрахувати прийнятні податки при передачі джерел ресурсів в оренду, при зміні їхніх власників, розпорядників, користувачів.

3. Оцінювання за витратами на відтворення або компенсацію -- фактичне оцінювання майбутніх витрат суспільства у разі, якщо це джерело ресурсів не використовуватиметься в результаті виснаження або деградації. Це оцінювання прийнятне для відновлюваних або взаємозамінних ресурсів і спрямоване на економічну експлуатацію джерел ресурсу, враховуючи допустимі витрати на його відновлення або заміну іншим ресурсом. Воно також може використовуватися для регулювання відносин між ресурсокористувачами у вигляді стягнень за погіршення якості ресурсів.

Загальне економічне оцінювання природних ресурсів передбачає облік сукупності чинників (економічних, соціальних, технічних, еколого-географічних), які обумовлюють просторові відмінності та значимість природних ресурсів для життєдіяльності людини. Для їх економічного оцінювання використовують тарі параметри, як масштаб родовища, що визначається його сумарними запасами; якість сировини, що видобувається; її склад і властивості, умови експлуатації, потужність пластів та умови залягання, річний обсяг видобутку.

2. Сутність і принципи використання природно-ресурсного потенціалу території

У багатьох довідкових виданнях поняття «потенціал» визначається як сукупність усіх можливих засобів, запасів, джерел, що є в наявності й можуть бути використані для досягнення певної мети. Ресурси визначають також як запаси, цінності, грошові запаси, можливості.

Поняття «природно-ресурсний потенціал», незважаючи на досить широке використання в науковій літературі, не має однозначного тлумачення. Часто у близькому до нього значенні застосовують терміни «природний», «природно-територіальний», «біоресурсний» тощо. Однак сутність цих понять різна за обсягом, параметрами, а часто і за змістом.

Природно-ресурсний потенціал території -- це об'єктивна реальність, що характеризує дійсний стан природних ресурсів. З одного боку -- об'єкти, сили природи, яким притаманні певні закони функціонування і розвитку, а з іншого -- елементи, що відбивають економічні відносини і впливають на рівень продуктивності суспільної праці. Він визначає можливості, які можна використовувати тепер і в майбутньому з метою економічного зростання, поліпшення умов життєдіяльності населення та комплексного розвитку регіону. Однак ці та інші положення неповною мірою узгоджуються або збігаються з поняттям «природно-ресурсний потенціал».

Продуктивність природних ресурсів визначається дією багатьох чинників, серед яких визначальна роль належить екологічним та економічним.

Термін «еколого-економічний потенціал» порівняно з попереднім поняттям повніше відображає основні процеси системи «природа -- господарство -- населення -- територія».

Регіонально-цілісний підхід до комплексного розвитку господарства країни можна забезпечити саме за умови врахування природно-ресурсного та еколого-економічного потенціалів.

Характер завдань регіонального розвитку продуктивних сил такий, що у кожного суб'єкта управління формується своя думка про господарський комплекс території щодо ресурсних можливостей та напрямів їхньої реалізації. Регіонально-цілісний підхід потребує передусім системного аналізу природних ресурсів як основи розвитку галузей промисловості, виробничої інфраструктури, сільськогосподарського виробництва, середовища життєдіяльності та рекреаційної діяльності.

Виявлення стійких зв'язків, які виникають між різними локалізованими на території елементами суспільного господарства і ресурсними джерелами, дає змогу визначити засоби планомірного впливу на природні ресурси і навколишнє середовище, регулювати природно-господарську збалансованість. Ці тенденції слід аналізувати щодо впливу на розвиток продуктивних сил і зворотного впливу виробництва на природу.

Дотримання принципів використання природно-ресурсного потенціалу пов'язане з широким впровадженням у практику управління еколого-економічного підходу. Його сутність полягає в сукупному взаємному розгляді екологічних та економічних процесів і явищ.

До основних принципів і специфічних вимог раціонального природокористування можна віднести:

збалансованість природних ресурсів;

необхідність обліку взаємного впливу компонентів навколишнього середовища і оптимальне співвідношення між інтенсивним та екстенсивним використанням території й природних ресурсів;

створення системи природоохоронних територій, які спроможні підтримувати місцевий екологічний баланс.

Процес формування механізму управління використанням природно-ресурсного потенціалу потребує врахування особливостей навколишнього середовища і насамперед його інерційності. Певний час навколишнє середовище може зовнішньо не реагувати на антропогенний вплив. Проте нагромадженням забруднюючих компонентів можлива реакція у вигляді зміни якості навколишнього середовища. Безпосередньо з інерційністю така закономірність природно-господарських систем, як взаємодія її підсистем за стадіями. Це зумовлено різною здатністю природного середовища до самовідновлення.

Відповідно до цієї закономірності можна сформулювати для практичних цілей принципи раціонального використання природно-ресурсного потенціалу: стадійності, територіальної диференціації, оптимальності.

Принцип стадійності в освоєнні природних ресурсів полягає в диференційованому підході до їхнього використання, охорони і відтворення на різних етапах взаємодії. Його можна, застосувати при вирішенні питань охорони навколишнього середовища від забруднення та оцінювань допустимих норм порушення екологічної рівноваги. Оцінка тривалості освоєння природних ресурсів для різних галузей визначається їх допустимим впливом на стан навколишнього природного середовища.

Принцип територіальної диференціації природно-ресурсного і потенціалу країни означає урахування ступеня впливу регіональних чинників на розвиток економіки регіону. Застосування цього принципу дає змогу:

визначити пріоритетні сфери в економіці кожного регіону і на цій основі вибудувати систему природоохоронних заходів;

користуватися методом порівняння при вивченні аналогічних регіонів;

застосовувати методи картографування і статистики для кількісного вимірювання перетворень природи та господарства окремих регіонів.

Принцип оптимальності регулює співвідношення антропогенних змін навколишнього середовища. Під ними слід розуміти такий обмін речовин між виробництвом і навколишнім природним середовищем, який здійснюється для задоволення потреб суспільства в природних ресурсах за умови мінімальних витрат суспільної праці, раціонального розподілу і використання природних ресурсів та збереження задовільного стану навколишнього природного середовища.

Реалізація цих принципів можлива тільки за умови врахування усіх функціональних і структурних зв'язків природно-ресурсного потенціалу території як об'єкта управління.

3. Мінеральні ресурси галузей промисловості

В Україні з розвідкою, видобутком і використанням мінеральної сировини безпосередньо або опосередковано пов'язано до 48 відсотків її промислового потенціалу, майже 20 відсотків трудових ресурсів, 25 відсотків національного доходу. Україна належить до провідних мінерально-сировинних країн світу, а за запасами основних видів корисних копалин вона посідає одне з провідних місць в Європі.

У промисловості України використовується понад 80 різних видів мінеральної сировини. Тут розробляється близько 8 тис. родовищ корисних копалин. Найбільшими з них є родовища залізних, марганцевих Щ титано-магнієвих руд, сірки. Велике промислове значення мають також уранові, берилієві та поліметалеві руди рідкісних металів, істотні запасні будівельних матеріалів, каолінових і бентонітових глин, ртуті, калійної таї кухонної солі, нафти, газу і багатьох інших видів мінеральних ресурсів.

У геології вирізняють чотири категорії запасів корисних копалин:

А -- докладно розвідані та вивчені;

В і С1 -- розвідані менш докладно;

С2 -- оцінені попередньо і приблизно.

Запаси корисних копалин за категоріями А+В+С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси.

До промислових запасів належать вивчені й розвідані запаси, готові до експлуатації. Гірничорудні підприємства будують за умови наявності запасів мінеральних ресурсів категорій А, В, С1. Відношення промислових запасів до обсягу щорічного їх видобутку вказує на забезпечення ними в роках.

На базі використання сформувалися такі великі галузі промисловості, як чорна і кольорова металургія, вугільна, коксохімічна і нафтохімічна, будівельних матеріалів, електроенергетика, важке машинобудування тощо.

Для України актуальною проблема забезпечення комплексного використання сировини та утилізації відходів; будівництва очисних споруд і організації виробничо-територіальних комплексів з маловідходним або безвідходним виробництвом. Як правило, супутні компоненти є дуже цінними і навіть неповне вилучення їх з мінеральної сировини дає можливість суттєво розширити сировинну базу промисловості, зменшити відходи виробництва, підвищити його економічну ефективність і поліпшити екологічну ситуацію. Особливо важливе значення для економіки України матиме вилучення з попутних відходів цінних і рідкісних металів, цінність яких є дуже високою. Досить порівняти їх з прийнятою за одиницю ціною 1 т рафінованої міді: селен -- 21, телур -- 21, кадмій -- 34, кобальт -- 38, літій -- 90, цирконій -- 230, ніобій -- 286, талій -- 714, германій -- 2860, індій -- 7140. Це свідчить про те, що одночасне вилучення металів-супутників у поєднанні з раціональним використанням мінерально-ресурсного потенціалу може бути величезним здешевлюючим чинником.

Економічна ефективність комплексного використання мінеральної сировини виявляється в різних напрямах. Передусім попутне вилучення цінних компонентів значно розширює мінерально-сировинну базу промисловості. Найважливіше значення це має для кольорової металургії, де в рудах основних металів міститься величезна частина рідкісних елементів. У спеціальних же родовищах їх набагато менше. При комплексному використанні мінеральної сировини створюються умови для збільшення обсягу виробництва продукції при значно менших капітальних витратах! Багато розсіяних елементів взагалі не мають власних мінералів. Селен, телур, індій, талій і реній видобувають тільки з відходів виробництва кольорових металів, що й зумовлює єдину можливість їх одержання шляхом комплексної переробки багатокомпонентних руд.

Майже в усіх галузях промисловості необхідним є багатопродуктовий підхід до мінерально-сировинних ресурсів. Важливо приділяти увагу максимальному використанню не тільки основного, а й усіх інших компонентів, які можуть бути використані. Наявність великої кількості відвалів, териконів і флотаційних хвостів, гори з відвальних шлаків і відходів деревини -- все це наслідки некомплексного використання сировини і відсутності переробки відходів основного виробництва. За умови комплексного використання мінерально-сировинних ресурсів кількість відходів, за даними наукового дослідження, можна зменшити більш ніж на половину. Наприклад, при комплексному використанні вугілля можна одержати понад 100 різних видів продукції,

нафти -- відповідно понад 200,

відходів металургійного виробництва -- 50,

деревної сировини --70,

кухонної солі -- 45,

тваринницької сировини -- 200 тощо.

Підвищення стійкості еколого-економічного потенціалу країни потребує посилення природовідновного, відтворюючого циклу в природокористуванні; зниження ресурсо- і енергомісткості продукції; встановлення позитивного балансу на користь природи та якості життя людини в; результаті компенсації негативних наслідків її діяльності. Як захід щодо з підвищення стабільності слід встановлювати орієнтири у кожному регіоні. Такими орієнтирами можуть бути показники рівня життя населення, економічний розвиток, екологічне благополуччя. При орієнтації на вимоги відповідності та збалансованості у системі «природа -- господарство -- населення -- територія» важливе значенні для її стійкості в умовах, що змінюються, мають такі чинники: структура та організація господарства, його інтенсифікація при зменшенні розмірів виробництва; створення резервних фондів на випадок надзвичайних ситуацій; поглиблення поділу праці між регіонами з різними поєднаннями! природних ресурсів; збільшення міжрегіонального товарообміну при мінімізації відходів та втрат і скороченні обсягів нераціональних перевезень; вертикальне комбінування виробництва на базі джерел сировинні та енергії при широкому використанні відходів; повторне використання видобутої сировини і заміщення невідновлюваних ресурсів відновлюваними.

Проблема сталості функціонування промисловості не стільки екологічна, скільки ресурсомістка. Вона пов'язана з її докорінним структурним перетворенням, де найважливіша роль належить ряду регіонів. Природні та соціально-економічні умови і диференціація їх за територією, чисельністю населення та його розселенням значною мірою зумовлені мінерально-сировинним потенціалі. Динамізм його використання залежить від] гнучкості системи управління: спроможності управлінців та місцевих адміністрацій знаходити вдалі економічні напрями використання ресурсів кожної місцевості для забезпечення її максимального внеску в досягнення поставлених кінцевих цілей довготривалого розвитку регіону; спрямування інтересів різних територій та населення, що на них проживає, на реалізацію прийнятої стратегії розвитку, оскільки саме від населення, його працездатної частини залежить ресурсомісткість та обсяг товарів і слуг відповідного асортименту та якості, який може бути вироблений при наявних ресурсах.

Науково-технічний прогрес відкриває дедалі більші споживчі цінності мінеральної сировини, що значно розширює природно-економічну основу промислового виробництва. Зростання потреби у нових видах продукції, розширення технічних можливостей для одержання їх з уже освоєних ресурсів та корисних копалин створюють сприятливі умови для зростання рівня комплексності та комбінування виробництва, що розвивається на загальній сировинній базі.

Індустріальний комплекс України впродовж тривалого часу було зорієнтовано на розвиток ресурсо-, енерго-, фондо-, праце- і природомістких галузей промисловості. Через це його структурна переорієнтація матиме дуже важливе значення для раціонального й економічного використання природних багатств, оздоровлення природного середовища, підвищення економічної ефективності виробництва і життєвого рівня населення.

4. Природні ресурси сільськогосподарського виробництва

Природно-ресурсний потенціал сільського господарства України представлений земельними, водними, кліматичними і біологічними ; ресурсами. Серед них найважливіше значення має земля, що є основним засобом виробництва в сільському господарстві. Протягом останніх десятиліть розвиток цієї галузі відбувався саме на основі максимального залучення до виробництва земельних угідь.

Сприятливий клімат і родючі землі -- основа продовольчої безпеки держави та нарощування експортного потенціалу її агропромислового комплексу. При цьому особливо важливе значення має те, що біокліматичний потенціал України здатний забезпечити високу стійкість виробництва продукції рослинництва та тваринництва. Останнє пов'язане з веденням сільського господарства в трьох природно-кліматичних зонах, що певною мірою пом'якшує негативні наслідки посухи та інших несприятливих погодних умов, які нерідко трапляються в нашій країні.

На початок 1997 р. площа сільськогосподарських угідь становила 40,7 млн. га, у тому числі 32,2 млн. га ріллі. Впродовж останніх п'яти років площа сільськогосподарських угідь зменшилася на 178 тис. га (ріллі на 285 тис. га), переважно з переведенням у категорію несільськогосподарських угідь, виходячи з екологічних міркувань та завдяки здійсненню землеохоронних заходів. Частково землі відводилися різним землекористувачам для несільськогосподарської діяльності. Ці вилучення зумовили, деяке зниження освоєності земельного фонду і сільськогосподарських угідь.

У сільському господарстві України використовується 16 507,8 тис.. га дефляційно небезпечних орних земель, з них 7223 тис. га середньої І 293 тис. га сильно дефляційно небезпечних, у тому числі 1515 тис. га еродованої ріллі. Водна ерозія має місце на площі 10 583 тис. га ріллі, зі якої 2238 тис. га середньої і 477 тис. га сильнозмиті орні землі. Очевидно, що не тільки з екологічних, а й з економічних міркувань орні землі, що піддаються деструктивному впливу природного і господарського характеру, доцільно трансформувати в інші угіддя (сіножаті, пасовища) або заліснити з метою зменшення деградації та екологічного оздоровлення довкілля, включаючи водойми.

Одним з найважливіших показників, що характеризують наявність придатних для ведення сільського господарства земель, є землезабезпеченість (площа продуктивних земель у розрахунку на душу населення). Впродовж 35 років у зв'язку зі збільшенням чисельності населення і зменшенням площі угідь землезабезпеченість в Україні знижувалась.

Серед європейських країн за рівнем забезпеченості сільськогосподарськими угіддями Україна посідає друге місце. Площа сільськогосподарських угідь на душу населення в середньому по Європі становить 0,43 га, в Україні -- 0,84, площа ріллі в Європі та світі становить 0,24 га на душу населення. Отже, Україна належить до найбільш землезабезпечених країн світу. Однак продуктивні землі слід використовувати ефективно та оберігати від розбазарювання і шкідливих впливів, що руйнують грунти і знижують їхню родючість, оскільки у багатьох випадках втрачені для використання в аграрному виробництві площі не відновлюються, а відтворення корисних властивостей грунтів потребує великих витрат.

Значні площі продуктивних земель втрачені назавжди через аварію на ЧАЕС, будівництво каскаду гідроелектростанцій, інших господарських комплексів та військових полігонів. Певна стабілізація землезабезпеченності в останні роки пояснюється переважанням темпів зменшення чисельності населення над темпами скорочення площі продуктивних угідь, подальшому слід очікувати зниження землезабезпеченості в Україні у зв'язку з передбачуваним виведенням частини малопродуктивних угідь Господарського обігу. Це спонукає вести пошук шляхів екологобезпечної інтенсифікації землеробства, збереження і розширеного відтворення родючості грунтів.

Нераціональне сільськогосподарське виробництво завдає навколишньому середовищу взагалі та земельним ресурсам зокрема великої шкоди, у XIX ст. розвиток землеробства в Україні здійснювався екстенсивним шляхом. У результаті маємо найвищу розораність земель в Європі, яка становить І 57 відсотків. Сільськогосподарська освоєність території України зросла до 70, а в ряді районів -- і до 90--95 відсотків.

Одночасно з розорюванням луків і пасовищ, а також освоєнням схилових земель відбувалося затоплення значних площ внаслідок будівництва водосховищ на Дніпрі та інших річках. Всього за повоєнний період було затоплено майже 1,2 млн. га сільськогосподарських угідь. Це порушило екологічну рівновагу між окремими видами угідь (орними землями, луками і пасовищами, лісами, болотами і водними екосистемами). Отже, причиною зниження відтворювальної здатності біосфери, продуктивності землі та економічної ефективності використання природно-ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва стала неправильна система природокористування.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, перенасичення посівів дуже природомісткими і грунтовиснажливими сільськогосподарськими культурами, розміщення їх без достатнього врахування природних умов, зведення до мінімуму грунтовідтворювальних сільськогосподарських культур (зернобобових, одно- і багаторічних трав), багаторазовий обробіток землі дуже важкими машинами, що утрамбовують грунт, призвели до його інтенсивного руйнування та деградації.

За 100 років грунти України втратили майже 25 відсотків гумусу. Зростання ж антропогенного навантаження в періоди реалізації політики інтенсифікації сільського господарства не стільки забезпечувало досягнення запланованих світових рівнів урожайності сільськогосподарських культур та продуктивності поголів'я худоби, скільки знижувало родючість земель. Так, тільки за останні 30 років вміст гумусу в грунтах України зменшився майже на 9 відсотків.

Ефективне й екологобезпечне використання біокліматичного потенціалу та природної родючості земель є визначальним стратегічним чинником виробничої діяльності людини в сучасному світі. Очевидно, що площа земельних ресурсів, а особливо сільськогосподарських угідь, збільшується, а швидше навпаки -- зменшується. Родючість земель легше втратити, ніж відновити. До того ж останнє потребує значних зусиль коштів, ресурсів, часу.

У сільськогосподарському виробництві поряд із землею виключно велику роль відіграє вода у вигляді атмосферних опадів, ґрунтової воло поверхневих і підземних водних джерел.

За останні 50 років в Україні спостерігалася стала тенденція швидкого зростання обсягів агропромислового водоспоживання, а також підвищення його частки у загальному сільськогосподарському споживанні вод включно до 1994 р.

Високі темпи зростання аграрного водопостачання в Україні зумовили збільшення водомісткості сільськогосподарського виробництва та одержуваної продукції. Водночас істотно знизилася водовіддача -- кількості валової сільськогосподарської продукції у розрахунку на одиницю використаних в аграрному виробництві водних ресурсів, забраних з поверхневих і підземних джерел.

Порівняно з 1970 р. водомісткість аграрного виробництва у 1985 р, збільшилась на 34,5, а в 1995 -- на 10,3 відсотка. Водовіддача ж відповідно зменшилась.

Зниження водомісткості сільськогосподарської продукції й істотні підвищення водовіддачі у 1995 р. стали результатом передусім значного скорочення обсягів аграрного водоспоживання. Так, забір води з поверхневих і підземних водних джерел для сільського господарства, включаючи зрошення земель, у 1995 р. зменшився порівняно з 1985 р. майже на 2 км3.

В Україні по областях існує досить велика диференціація обсягів загального сільськогосподарського водоспоживання, у тому числі витрат, водних ресурсів для зрошення земель та сільськогосподарського водопостачання і темпів їхнього зниження. Так, порівняно з середніми даними за 1989--1990 рр. у 1995 р. значно зменшилося споживання водних ресурсів у Херсонській області (на 818 млн. м3), Автономній Республіці Крим (на 732 млн. м3) та Одеській області (на 485 млн. м3).

Проблема зниження водомісткості сільськогосподарської продукції та підвищення водовіддачі в аграрній сфері значною мірою залежить від того, як використовуються водні ресурси у зрошуваному землеробстві України. Для нашої країни реальним є зменшення середніх поливних норм, як мінімум, на 20--25 відсотків за рахунок зменшення втрат водних ресурсів з розподільно-провідної мережі, впровадження прогресивної поливної техніки і технології зрошення земель тощо.

Тема 7. Населення і трудові ресурси

1. Демографічна ситуація і демоекономічне відтворення робочої сили

Україна належить до країн, що характеризуються надзвичайно низькими темпами приросту населення. За цим показником вона посідала одне з останніх місць серед союзних республік колишнього СРСР.

Демографічна ситуація в Україні в останні роки характеризувалася переходом тривалої й усталеної тенденції скорочення темпів приросту населення в абсолютне зменшення його загальної чисельності.

Основна причина від'ємних значень природного руху населення - це переважання кількості померлих над кількістю народжених. Так, співвідношення показників народжуваності та смертності свідчить про несприятливу демографічну ситуацію. Найгірша вона в північних і східних областях України (Чернігівській, Сумській, Полтавській, Донецькій, Харківській). Незначний, але додатний приріст мають Закарпатська, Львівська, Волинська, Івано-Франківська, Чернівецька області.

Важливим показником демографічної ситуації в Україні є середня тривалість життя. Для людей, що народилися 1991р., очікувана середня тривалість життя становить 71 рік (чоловіків - 66, а жінок - 75). Співвідношення між чисельністю жінок і чоловіків у різних формах відбиває статево-вікова структура населення. Більшість населення України становлять жінки (53 відсотки), проте у різних групах кількість чоловіків і жінок неоднакова.

Поглибився в Україні процес старіння населення. Це призвело до збільшення демографічного та економічного навантаження працездатного контингенту особами, що вийшли за межі працездатного віку. Відповідні демографічні процеси сформували несприятливу з точки зору потреб сучасної економіки вікову структуру зайнятості працездатного населення.

Потенціал демоекономічного розвитку регіонів України значною мірою зумовлений сучасними кризовими явищами. Вони негативно впливають на природне відтворення населення, пригнічують демографічну складову пропорцій робочої сили, формують нераціональні міграційні потоки.

Однією з важливих особливостей демоекономічної ситуації, що склалася в регіонах України протягом 80 - 90 років, є суттєве падіння рівня зайнятості населення в галузях економіки на фоні незначного зменшення чи навіть зростання частки населення працездатного віку.

2. Соціальна структура населення і трудовий потенціал України

Соціальна структура населення - це система різноманітних видів спільнот (класових, майнових, професійних) і стійких та впорядкованих зв'язків між ними.

В аналізі соціального складу населення розрізняють основні та неосновні класи, групи та верстви всередині класів, а також прошарки між ними.

Неодмінним елементом соціальної структури будь-якого суспільства є проміжні, середні верстви населення.

Найвагомішу частку в соціальному складі населення України становлять робітники, інженерно-технічна, науково-технічна інтелігенція і селянство. В умовах переходу до ринку особливе місце посіли бюрократія, представники торгового капіталу, підприємці, кооператори, зайняті в малих та спільних підприємствах, акціонерних та інших структурах. Велика соціальна група - це інтелігенція та кваліфіковані службовці з фіксованими доходами - лікарі, вчителі, працівники закладів культури, переважна більшість наукових працівників. Окремо слід виділити господарських керівників (технократію), політичну еліту і духовенство, представників “тіньового” бізнесу, декласовані елементи (люмпени).

Перебудова соціальної структури населення відбувається за рахунок зміни співвідношення між чисельністю осіб, зайнятих фізичною та розумовою працею, а також змін у професійній структурі населення.

Територіальні відмінності у соціальному складі населення зводяться в основному до співвідношення чисельності робітників, службовців і селян в окремих регіонах. Вони залежать від господарської спеціалізації окремих територій. Провідна роль у формуванні територіальної організації трудових ресурсів належить розвитку територіально-галузевої структури господарського комплексу.

Існування форм територіальної організації трудових ресурсів забезпечується функціонуванням трудоресурсного потенціалу з притаманними йому кількісними та якісними характеристиками.

Трудоресурсний потенціал характеризується чисельністю трудових ресурсів, їхньою статево-віковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, рівнем дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

Термін “трудові ресурси” вживається у світовій практиці рідко, частіше використовується поняття “економічно активне населення”.

Трудові ресурси - частина населення країни, що має відповідний фізичний розвиток, знання і практичний досвід роботи, які потенційно можуть бути використані в суспільному господарстві.

До трудових ресурсів включають як зайнятих, так і потенційних працівників. В Україні до трудових ресурсів включають як зайнятих, так і потенційних працівників, В Україні до трудових ресурсів належить населення у працездатному віці (чоловіки до 60 років і старші, жінки - до 55 років і старші, а також підлітки у віці до 16 років, що працюють).

Зміни чисельності трудових ресурсів залежать від природного руху населення - народжуваності та смертності. За інших однакових умов швидкому зростанню населення відповідає швидке зростання трудових ресурсів і навпаки. Однак зміни в народжуваності на трудові ресурси вплинуть лише через 16 років.

Сучасне виробництво зумовлює об'єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Це забезпечується через освіту, загальну культуру, глибоку професійну підготовку і спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідому дисципліну.

3. Форми зайнятості населення

В умовах переходу до ринкової економіки потрібен механізм економічно ефективної раціональної зайнятості.

Зайнятість - це діяльність громадян, спрямована на задоволення особистих потреб через доход у грошовій або натуральній формах.

Ефективна зайнятість населення - це корисна трудова діяльність громадян, спрямована на підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів виробництва і скорочення витрат робочого часу.

Найчастіше розрізняють такі форми зайнятості, як загальна, повна, оптимальна і раціональна. Зайнятість населення доцільно розглядати з позиції її ефективної форми порівняно з іншими формами. Проте кожна форма зайнятості має самостійний критерій оцінювання.

Ефективна зайнятість населення та її впровадження пов'язані з багатьма суспільними та господарськими проблемами: праці, заробітної плати, кредитів, податків, ціни, доходів, прибутку і соціального захисту, а також з відтворенням населення.

Для раціонального використання резервів праці потрібно усунути недоліки, пов'язані з розміщенням виробництва. Це потребує розроблення науково обґрунтованих систем виробництва за регіонами України, перерозподілу працездатного населення з регіонів, де є надлишок робочої сили, до малонаселених регіонів, здійснення приватизації власності й розвитку підприємництва та фермерства, перерозподілу вивільнених робітників за галузями і сферами діяльності.

Надлишки трудових ресурсів у одному регіоні стримують зростання продуктивності праці, а в іншому через брак їх гальмується зростання обсягів виробництва. Вирішення цієї проблеми має ґрунтуватися на економічному механізмі державного регулювання зайнятості населення.

Усі форми зайнятості класифікують залежно від тривалості робочого часу і форми оплати праці.

Специфічність категорії виявляється у різноманітності її соціально-економічних форм.

Ефективна форма зайнятості населення передбачає заміну живої праці уречевленню для отримання максимальної кількості продукції за мінімальних витрат матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.

Рівень ефективності форми зайнятості працездатного населення визначається відношенням чисельності працюючих на виробництві до загальної чисельності працездатного населення.

4. Формування регіональних ринків праці

Ринок праці - це динамічна форма відносин, що постійно розвивається та змінюється, в результаті чого змінюються вимоги та коло проблем, пов'язаних з інтересами найманої робочої сили, наймачів, підприємців та посередників-профспілок.

Територіальна структура ринку праці є досить складною просторовою системою, яка складається з локального, регіонального, національного і світового ринків. Кожний з виділених у цій ієрархії ринків характеризується певними параметрами, які відбивають специфіку відносин, що виникають між основними суб'єктами ринку.

Територіальний ринок праці є досить неоднорідною щодо складу робочої сили, умов праці та оплати просторовою структурою. Через це в дослідженні її особливостей цілком прийнятним є сегментаційний підхід. В основі сегментаційних процесів на регіональному ринку лежать розвиток продуктивних сил, поглиблення поділу праці, постійні зміни у формах власності.