Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

У світовій практиці найбільш відомими моделями ринку робочої сили є американська та шведська.

Американському ринку робочої сили властива висока територіальна мобільність населення. Понад 6 відсотків його щороку переміщується в інші регіони, а кожний десятий змінює професію, особливо молодь.

Шведська модель ринку праці спрямована на регулювання зайнятості, забезпечення соціального захисту і гарантій. Замість витрат на підтримку безробітних політика спрямована на посилення конкурентоспроможності кожного працівника, що потрапляє на ринок праці.

Особливість активної політики в питаннях зайнятості у Швеції полягає у запобіганні безробіттю. Головною метою є повернення безробітної людини до праці, ще краще - недопущення звільнення її.

В Україні поступово складаються системи необхідних законодавчих нормативів формування та регулювання на ринку праці, а також соціального партнерства, соціального захисту через розгалужену мережу служб зайнятості, центрів підготовки та перепідготовки працівників.

Процес формування регіональних ринків праці України визначається накопиченим тут виробничо-ресурсним та соціальним потенціалом, темпами реформування економіки регіонів, їхніми природно-географічними умовами.

Збалансований стан ринків праці передбачає:

динамічну відповідальність між пропозицією робочої сили і потребами в ресурсах праці розташованих на даній території суб'єктів господарювання різних форм власності;

високопродуктивну зайнятість працездатного населення;

мінімальний рівень прихованого і соціально прийняті межі явного регіонального безробіття.

Формування ринку праці України найбільш активним було в 1992 році. Воно проходило в умовах різкого зростання пропозиції робочої сили і не менш різкого скорочення попиту на неї. основним джерелом формування ринку праці стало значне вивільнення працівників зі сфери матеріального виробництва за рахунок організаційних та структурних заходів.

Економічна місткість регіонального ринку праці значною мірою залежить від реальної потреби в робочій силі суб'єктів господарювання різних форм власності, розміщених на цій території. Вона може бути визначена за такою формулою:

М = М1 + М2 + М3 - R (1)

де М - економічна місткість регіонального ринку праці;

М1 - обсяги практичного працевлаштування на діючих робочих місцях в усіх секторах та галузях економіки регіону на початок прогнозного періоду;

М2 - обсяги можливого працевлаштування на вільні робочі місця (вакантні посади) відповідно до наявності їх на початок прогнозного періоду;

М3 - очікувані обсяги працевлаштування на новостворених робочих місцях, введених впродовж прогнозного періоду;

R - реальне вивільнення робочої сили, що супроводжується ліквідацією робочих місць.

Суттєва структурна та організаційна розбалансованість властива ринкам праці Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської областей. Їхня частка у територіальній структурі зайнятості населення дорівнює 20 відсоткам. При цьому на них припадає 36,6 відсотка загальної чисельності зареєстрованих безробітних.

Розширення місткості регіональних ринків праці особливо є актуальним для територій пріоритетного економічного розвитку, до яких, зокрема, віднесені:

сільські та гірські райони західної частини України, а також окремі райони Одеської області, де є надлишок трудових ресурсів;

регіони розміщення населення, відселеного з радіоактивно забруднених територій;

регіони очікуваного істотного скорочення обсягів виробництва і масштабного вивільнення працівників, зумовленого закриттям виробничих об'єктів, вичерпанням виробничих сировинних ресурсів тощо.

На ринку праці в Україні набула поширення нерегламентована зайнятість у формі додаткової незареєстрованої та прихованої від оподаткування зайнятості. У результаті бюджет втрачає значні надходження та додаткові можливості фінансування соціальних програм.

Постійне зниження коефіцієнта вибуття фізично зношеного і морально застарілого устаткування виступає одним з досить потужних економічних чинників, який протидіє вивільненню працівників і утримує робочу силу на низькопродуктивних робочих місцях. На цій основі формується приховане безробіття в очікуванні на радикальне оновлення виробничого потенціалу галузей економіки за сприятливих інвестиційних умов.

Різко змінилася загальна ситуація з забезпеченням трудовими ресурсами і додатковим попитом на них у регіонах Донбасу і Придніпров'я, потужній виробничий потенціал яких формував широкий територіальний обмін робочою силою, орієнтуючись на зовнішні джерела поповнення складу зайнятих на території працівників. Істотні зрушення в обсягах, напрямках та інтенсивності територіально-галузевого руху робочої сили індустріальних регіонів є результатом скорочення попиту на робочу силу в їхніх основних галузях виробництва.

За показниками руху робочої сили на ринку праці групу з вкрай несприятливими умовами утворюють Карпатський, Причорноморський економічні регіони та Автономна Республіка Крим.

У поліських областях незначне перевищення структурних показників попиту над пропозицією робочої сили поєднується з високою часткою очікуваного вивільнення.

Основне завдання у найближчій перспективі полягає в нормалізації територіальної структури ринків праці, скороченні резервів висококваліфікованої робочої сили, ефективному регулюванні пропорцій територіально-галузевої зайнятості. Подальший розвиток територіальних ринків праці та можливості їхнього ефективного функціонування залежатимуть від загальної спрямованості економічних перетворень.

5. Розселення населення України

Удосконалення розселення населення - надзвичайно важлива проблема раціонального розміщення та територіальної організації продуктивних сил України.

Умови розселення в Україні є досить неоднорідними. Регіональні відмінності історичних, економічних, демографічних, природно-географічних, геополітичних, екологічних та інших чинників обумовили особливості її регіонального розселення. У кожному регіоні є своя специфіка динаміки та структури розселення, свої проблеми.

Для України характерний відносно високий рівень щільності населення та урбанізації. середня щільність населення становить 84 чол. на 1 кв.км, а частка міського населення - 68 відсотків. Найбільш високими показниками щодо середнього рівня вирізняються кілька областей: Донецька - 90 відсотків міського населення, щільність - 193 чол/кв.км; Дніпропетровська - відповідно 84 відсотки та 119 чол/кв.км; Луганська - 86 відсотків і 103 чол/кв.км; Харківська - 79 відсотків і 97 чол/кв.км.У ряді областей України (Волинській, Закарпатській, Кіровоградській, Херсонській, Чернігівській) щільність населення не перевищує 50 чол/кв.км. У них низький також рівень урбанізації (не більше 61,5 відсотка).

Формування поселенської мережі певної території характеризується передусім загальними тенденціями, чинниками, закономірностями та принципами розселення. Вона складається з міських та сільських поселень. Поділ поселень на міські та сільські заснований на відмінностях у характері матеріального виробництва, яке має визначальний вплив на розмір та розміщення поселень. Розвиток міських поселень пов'язаний з потужністю, спеціалізацією та розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва та транспорту, сільських поселень - з використанням землі, розвитком та розміщенням сільськогосподарського виробництва.

За даними 1997 року міські жителі України проживали у 447 містах та 904 селищах міського типу. Найгустіша мережа міських населених пунктів в областях Донбасу (Донецька - 185, Луганська - 146). Далі йдуть Львівська, Дніпропетровська, Харківська області та Автономна Республіка Крим (кожна має понад 70 міських поселень). Від 50 до 70 міських населених пунктів є в Житомирській, Київській, Одеській областях. Невелика кількість міських поселень зосереджена на території Українського Полісся (Волинської та Рівненської областей), Миколаївської, Черкаської та Чернівецької областей.

Селищна форма розселення характерна як для міського, так і для сільського населення України. Проміжне положення між містами та сільськими поселеннями займають селища міського типу, які виникають в районах з розвиненою нафтовою, газовою, вугільною, гірничо-видобувною, лісовою, деревообробною, харчовою промисловістю, промисловістю будівельних матеріалів, на транспортних магістралях, де потреба в робочій силі невелика. Тут для її розселення ефективніше створювати не міста, а селища міського типу. Чисельність населення, розміщення та функції останніх цілком залежать від потужності того чи іншого підприємства, його спеціалізації, розміщення. особлива роль належить селищам, розташованим у приміській зоні великих міст, що виконують функції “спалень” для жителів, які працюють у містах.Селищна форма розселення поширена також у сільській місцевості.

Особливістю сучасного етапу розвитку продуктивних сил України є високі темпи урбанізації, що супроводжуються значним збільшенням чисельності міського населення, розширенням міської поселенської мережі та прискоренням зростання великих міст. Ці процеси зумовлюють формування нових форм розселення, які більше відповідають новим тенденціям науково-технічного прогресу і територіальної організації продуктивних сил.

У процесі еволюції форм розселення на зміну місту приходять нові, так звані групові форми розселення, серед яких найрозвинутішою є агломерація. В Україні налічується 19 агломерацій, у яких проживає майже половина населення.

Під агломерацією розуміють територіальне економічне утворення з такими властивостями:

виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташованих міст - конурбація) і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти;

відрізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, а також високою щільністю населення;

справляє вирішальний перетворюючий вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення;

має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів.

Об'єднуючи населення, господарство, інфраструктуру та науково-технічний потенціал, агломерація забезпечує значний народногосподарський ефект і є прогресивною формою розселення. Водночас надмірна концентрація перелічених елементів значно ускладнює проблему і може призвести до серйозних негативних наслідків.

Тема 8. Виробничий та науково-технічний потенціал

1. Виробничий потенціал і його розміщення

Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу господарства. До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ, але при цьому зберігають натуральну форму, зношуються поступово і переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів, і передусім їх активної частини -- машин і обладнання -- характеризують виробничий потенціал народного господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність -- здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

Територіальний розподіл виробничого потенціалу -- заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів -- є найважливішою умовою розвитку і розміщення продуктивних сил. Високий рівень розвитку виробничого потенціалу може розглядатися як основа подальшого розвитку і розміщення виробництва електроенергії, металу, машин тощо. Реконструкція і розширення виробничого потенціалу, а також нове будівництво означають конкретні зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Господарство України характеризується великим виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів майже 50 % припадає на промисловість, 23,5 % -- на сільське господарство, 16 % -- на транспорт і зв'язок, 3,9 % -- на будівництво.

Рівень використання основних виробничих фондів і фондооснащеність зайнятих у матеріальному виробництві -- найважливіші . фактори, що впливають на територіальні показники продуктивності праці. Відносне забезпечення виробничого персоналу основними виробничими фондами характеризується істотною територіальною диференціацією.

2. Науковий потенціал

У цілому він характеризується як сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу при наявних формах організації й управління ефективно вирішувати завдання господарства. Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття "науковий потенціал" можна поширити на будь-яку сукупність наукових організацій, у тому числі й на об'єднання в галузях господарства, в міністерствах, відомствах, а також сукупність галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Отже, можна говорити про науковий потенціал держави, що об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Науковий потенціал розглядається як невід'ємна частина всього науково-технічного потенціалу суспільства. Найважливішим елементом наукового потенціалу є кадри.Особливу роль у розвитку наукових досліджень відіграє галузева, заводська наука.

Реалізація закономірностей розміщення виробництва і принципу вирівнювання рівнів економічного, соціального й культурного розвитку економічних районів сприяла створенню наукових центрів в усіх регіонах України. Науковий потенціал, безперечно, впливає на розміщення насамперед наукомістких галузей господарства і невиробничої сфери. Наукові заклади широко досліджують продуктивні сили в усіх регіонах країни. Водночас характер розвитку продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що дає змогу розв'язувати економічні й соціальні проблеми. Інакше кажучи, науковий потенціал слід розглядати як важливу передумову розміщення нових і реконструкції діючих підприємств, а також вищих навчальних закладів.

При розміщенні нових наукових закладів пріоритетними є принципи і фактори розміщення продуктивних сил. Як правило, інститути, що спеціалізуються на дослідженнях теоретичного профілю, розміщують у великих науково-інформаційних центрах, наукові заклади, що розробляють прикладні проблеми, -- поблизу провідних підприємств галузі та органів управління ними. Однак при цьому необхідно враховувати й сучасний стан розміщення наукових закладів, насичення регіонів науковими кадрами, оскільки поки що має місце значна територіальна диференціація чисельності наукових працівників серед регіонів України.

Науково-дослідні заклади, що займаються фундаментальними дослідженнями, зосереджуються, як правило, у великих економічних і культурних центрах. Більш рівномірно розміщена мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз. Більшість з них розміщені в центральних районах, а на периферії -- їхні філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань (НВО), що дає змогу поєднати творчі зусилля вчених і виробників. До таких об'єднань належать головне підприємство, його філії, науково-дослідні й проектно-конструкторські інститути. Розташовані НВО здебільшого в різних пунктах, але майже завжди в одному районі. Важливу роль відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також складають генеральні плани міст і районні плани.

3. Сутність та роль науково-технічного прогресу у розвитку народногосподарського комплексу

Прискорення науково-технічного прогресу -- основний шлях розв'язання економічних, організаційних, соціальних і культурних проблем, який в економічній сфері є основним фактором досягнення світового рівня продуктивності праці, що здійснюється через революціонізацію виробництва, впровадження найновіших технологій.

У соціальній сфері найважливішими завданнями є подолання відмінностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Це завдання неможливо успішно розв'язати без удосконалення розміщення продуктивних сил на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Становлення якісно нового способу підвищення продуктивності праці відкриває небачені досі можливості всебічного розвитку людей, їх розумових здібностей і фізичних можливостей.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал. На розвиток науки виділяється майже 1 % національного доходу. Здобули світове визнання фундаментальні дослідження українських учених у різноманітних галузях науки. На основі фундаментальних досліджень створено і впроваджено принципово нові технологічні процеси й устаткування: роторно-конвеєрні лінії, малогабаритні преси надвисокого тиску, сучасні машини неперервного розливу металу, обладнання для безверетенного прядіння і нечовникового ткацтва, верстати для електрофізичної та електрохімічної обробки металів. Особлива увага на сучасному етапі розвитку продуктивних сил приділяється вдосконаленню технології виробництва. Впровадження принципово нових технологій, передусім електронно-променевих, плазмових, імпульсних, біологічних, радіаційних, мембранних, хімічних, дасть можливість у кілька разів підвищити продуктивність праці та ефективність використання ресурсів, знизити енерго- і матеріаломісткість виробництва. Сільське господарство перейде на індустріальні, інтенсивні технології, почне використовувати методи біотехнології та генної інженерії.

Широке впровадження нових досягнень науки і техніки у виробництво дедалі більше впливає на розміщення продуктивних сил. Територіальні межі застосування нової техніки значно розширюються, а використання її вигідне, якщо витрати менші від вартості продукту, створеного робітником, якого вона замінила.

Науково-технічний прогрес має помітний вплив на територіальний поділ праці, спеціалізацію і комплексний розвиток господарства. При цьому, з одного боку, розширюються можливості більш рівномірного розміщення підприємств на території, а з другого -- виникає потреба різнобічного врахування регіональних вимог до нової техніки.

Завдяки досягнутому рівню науки і техніки, виробництву промисловістю високопродуктивних машин, механізмів і обладнання освоєно ефективні природні ресурси, що зумовило територіальні зрушення у розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Потужні родовища корисних копалин, придатні для господарського освоєння, в багатьох країнах розміщені в районах з екстремальними умовами, що ставить перед науково-технічним прогресом додаткові вимоги -- створення регіональних модифікацій високопродуктивних машин і механізмів. Це, в свою чергу, передбачає виробництво техніки із застосуванням холодостійкого металу, незамерзаючих палива і масел, комфортабельних кабін, які відповідали б вимогам нормального фізіологічного функціонування і трудової діяльності працівників. У зв'язку з цим виникає потреба більш повного врахування регіональних особливостей науково-технічного прогресу, причому не тільки природних (клімат, сейсмічність, вічна мерзлота, особливості залягання корисних копалин), а й економічних (густоти населення, кваліфікація кадрів, транспортна освоєність тощо). Регіональна модифікація техніки і технологій повинна забезпечити зниження затрат живої праці і, відповідно, трудових ресурсів, скорочення строків будівництва об'єктів, використання нових джерел сировини і палива, що сприятиме підвищенню економічної ефективності виробництва. При цьому вплив нової техніки і нових технологій на розміщення виробництва супроводжується зниженням норм витрат палива, електроенергії, сировини, живої праці на одиницю продукції.

Досягнення науково-технічного прогресу, нові напрями його розвитку можуть впливати на вдосконалення розміщення продуктивних сил. Як відомо, на розміщення обробної промисловості впливає фактор наявності трудових ресурсів. Він набагато знижується при впровадженні комплексної механізації, автоматизації і роботизації виробництва. Однак при цьому різко зростає роль кваліфікованих кадрів. Очевидно, галузі матеріального виробництва, які характеризуються високим рівнем механізації й автоматизації, можна розміщувати в трудодефіцитних районах.

Потреба посилення впливу науково-технічного прогресу на продуктивність праці зумовлює прискорене оновлення техніки. В окремих галузях використовується техніка підвищеної одиничної потужності, що дає змогу значно зменшити потреби в робочій силі, підвищити продуктивність праці. Так, впровадження гірничо-транспортних механізмів зумовлює зниження потреб у трудових ресурсах. Ще більше значення має впровадження трудозберігаючих технологій, верстатів, устаткування з автоматизованими системами управління в промислових центрах і вузлах, що мають обмежені можливості забезпечення промисловості і сфери послуг трудовими ресурсами. Це стосується насамперед старих промислових районів, які характеризуються погіршенням демографічної ситуації. Науково-технічний прогрес стоїть на порозі створення таких автоматизованих систем управління виробництвом, які дають змогу розвивати виробництва і функціонуватимуть у так званому безлюдному режимі цілодобово. Економічна ефективність таких виробництв досягатиметься і за рахунок максимального використання обладнання. Вплив фактора трудових ресурсів на розміщення виробництва буде зведений до мінімуму.

Розвиток науки і техніки дає змогу одержувати нові види матеріалів, палива, енергії. Родовища мінерально-сировинних ресурсів, які в минулому розробляти було економічно невигідно, при сучасному рінні науки й техніки успішно експлуатуються. Отже, науково-технічний прогрес сприяє територіальному розширенню енергетичної і сировинної бази промисловості. Так, сьогодні став рентабельним видобуток нафти з великих глибин і морського шельфу. Завдяки впровадженню нових технологій підвищився рівень комплексного використання руд кольорових металів, повніше вилучаються корисні компоненти з бідних руд. Для вивчення природних ресурсів використовуються результати космічних досліджень. Розпиток хімічної індустрії дає можливість виробляти матеріали із заданими технічними характеристиками, що істотно знижує вплив фактора матеріаломісткості на розміщення легкої і навіть машинобудівної промисловості. Нові технології дають можливість ефективно замінювати сировину, яка раніше була основною для виробництва відповідної продукції. Наприклад, переведення азотно-тукової промисловості на природний газ вплинуло на її географію. Завдяки розгалуженій мережі газопроводів розміщення підприємств з виробництва азотних добрив змістилося в землеробські райони країни.

Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористуванні. З одного боку, розвиток науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для очищення промислових і комунальних викидів, що забруднюють воду, атмосферу, грунти. Передові технології забезпечують перехід до замкненого водопостачання, утилізацію відходів, економію трудових, рослинних і мінеральних ресурсів, а також раціональне використання земельних (зменшення площ під забудову, рекультивація). З другого, науково-технічний прогрес супроводиться зростанням територіальної концентрації виробництва, підвищенням економічної ефективності виробництва. Однак нарощування одиничних потужностей може відповідати галузевим інтересам, але не враховувати регіональних умов: дефіциту трудових, паливних, водних ресурсів, збільшення сировинних зон переробних підприємств. Межі оптимальних розмірів підприємств визначаються економічними показниками, передусім вартістю продукції у споживача. Проте економічна вигідність та доцільність концентрації не завжди діаметрально протилежні. Тому в сучасних умовах екологічний фактор є чи не найголовнішим при обгрунтуванні розміщення й одиничних потужностей підприємств. Стосується це насамперед підприємств хімічної, металургійної, енергетичної, гірничодобувної та деяких інших галузей промисловості.

4. Регіональні проблеми технічної реконструкції

Нині використання основних виробничих фондів ще недостатнє. Однією з причин є нерівномірність технічного оснащення окремих галузей, неоднаковий рівень енерго- та фондооснащення праці. Наявні відмінності між рівнями механізації і технічного оснащення основних і допоміжних виробництв у промисловості, між енергонасиченістю тракторів у сільському господарстві і набором причіпних знарядь до них, підвищення технічного оснащення окремих структурних елементів виробничої та особливо соціальної інфраструктури. Тому технічне переоснащення не повинно провадитися як проста заміна окремих видів обладнання, а здійснюватися комплексно й істотно впливати на підвищення загального технічного рівня виробництва.

Основним джерелом нарощування основних фондів є капітальні вкладення, які означають зміни в розміщенні продуктивних сил. Перехід регіонів і підприємств до ринкових відносин означає, що в майбутньому головним джерелом розширеного відтворення фондів будуть власні кошти (прибуток) і банківські кредити. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуватимуться лише на фінансування найважливіших державних програм, оборонні проекти.

Технічне переоснащення і реконструкція підприємств є основним джерелом нарощування виробничого потенціалу, його інтенсивного розвитку. Оскільки віддача капіталовкладень у технічне переозброєння і реконструкцію приблизно вдвоє більша за нове будівництво, сюди спрямовується не менше ніж половина загальної суми їх.

Тема 9. Наукові методи аналізу розміщення продуктивних сил і рівнів економічного розвитку регіонів

1. Економічні методи аналізу розміщення продуктивних сил

У наукових дослідженнях територіальної організації господарства використовують багато методів, провідним з яких є системний аналіз. За його допомогою можна порівнювати різні варіанти розв'язання проблем удосконалення розміщення виробництва та вибирати для практичного використання кращі, враховуючи інтереси регіонів і держави в цілому.

У проектних розробках, що обґрунтовують розміщення продуктивних сил, застосовуються переважно економічні методи.

У плануванні територіального господарства віддають перевагу балансовому методу. Система матеріальних, фінансових та інших балансів широко використовується у прогнозних дослідженнях. Розробляються звітні й прогнозні баланси трудових ресурсів, грошових доходів і видатків населення та ін.

Особливе значення мають розробки звітних міжгалузевих балансів виробництва, розподілу та споживання продукції в областях, економічних районах.

Техніко-економічні розрахунки здійснюють переважно на проектній стадії обґрунтування розміщення підприємств і територіального розвитку виробництва. При виборі місць розміщення враховують показники матеріало-, енерго-, фондо- та трудомісткості продукції. Особливе значення мають показники водомісткості й транспортабельності продукції.

Техніко-економічні показники аналізу територіальної організації господарства розраховують за розмірами відповідних витрат на виробництво одиниці продукції.

Під час аналізу територіальної організації господарства використовують економіко-статистичні методи. Найпоширенішими з них є обчислення індексів і середніх величин, кореляційний аналіз, групування та графоаналітичний метод.

До традиційних методів аналізу розміщення продуктивних сил належать порівняльний метод вивчення економічних та економіко-географічних явищ, їх конкретизація й генералізація. У прикладних розробках широко застосовують картографічний метод.

У моделюванні розміщення виробництва на перспективу поширений нормативний метод, значення якого зростає в нових умовах господарювання, за яких існує потреба ширшого впровадження ресурсозберігаючих технологій, раціонального використання матеріальних, насамперед сировинних та людських, ресурсів. Нормативи, які закладаються в проекти, мають бути науково обґрунтованими й зорієнтованими на застосування найновіших досягнень науки і техніки.

Сучасні економічні явища і процеси, пов'язані з територіальним розміщенням виробництва, часто мають масовий характер і зумовлені складним комплексом причин. Тому аналізувати їх можна за допомогою точних кількісних, тобто економіко-математичних методів. Суть їх полягає у формалізованому описі економічних явищ і процесів у вигляді відповідних моделей - систем математичних рівнянь. Найчастіше розробляють два види економіко-математичних моделей - балансові й оптимізаційні.

Балансові моделі будують у вигляді систем шахових таблиць (баланси витрат і випуску продукції, капітальних вкладень, витрат трудових і природних ресурсів). Складають також міжгалузеві й міжрайонні баланси виробництва та розподілу продукції.

Оптимізаційні моделі - вища форма техніко-економічних розрахунків. Основне їх призначення - вибір оптимального варіанта розміщення не тільки підприємств і галузей, а й територіально-виробничих комплексів.

Цільовою функцією оптимізаційної моделі розміщення виробництва є мінімум витрат, а обмеженнями - розміри потреб у продукції, обсяги її випуску, ресурси сировини, палива і матеріалів, капітальні вкладення.

Завершальним етапом дослідження і прогнозування територіальної організації господарства є визначення можливого економічного ефекту від нового розміщення продуктивних сил. Серед низки способів такої оцінки найпоширенішими є підсумовування ефекту, обчислюваного по окремих галузях та їх елементах.

2. Методи економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва

Процес економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва в загальному вигляді складається з таких найважливіших етапів: аналіз сучасного розвитку і розміщення галузі, визначення основних умов і чинників розвитку галузі та окремих підприємств на перспективу; вибір варіантів і визначення оптимального варіанта розміщення галузі.

На першому етапі виявляють диспропорції в розвитку і розміщенні виробництва, виробничі резерви (потенційні можливості) та визначають шляхи їх усунення.

На другому етапі аналізу досліджують основні умови й чинники можливостей розвитку й розміщення виробництва. Вирішальним чинником розвитку виробництва є потреба господарства (ринку) в певному виді продукції. Вибір оптимальних обсягів виробництва слід узгоджувати з розвитком взаємозалежних виробництв.

Важливими є і такі чинники, як виробничо-технічні особливості та рівень науково-технічного прогресу галузі, ресурсний чинник, транспортний та споживчий чинники.

При розміщенні наукомістких виробництв враховують наявність у регіоні наукових центрів і висококваліфікованих кадрів, можливості навчання їх.

У зв'язку із значною диференціацією економічних, соціальних і природних умов на території країни сукупність умов розміщення у кожному регіоні має свою специфіку, за якою можна визначити, сприятливі чи несприятливі райони для розміщення в них конкретних типів підприємств.

У перспективі на вибір району розташування виробництва найбільше впливатиме районна диференціація ринкових цін, деяких тарифів, податків та інших економічних важелів господарської діяльності.

На третьому етапі відповідно до вибраних місць розташування підприємств та обсягів виробництва розробляють кілька можливих напрямів (варіантів) розвитку галузі. Для всіх варіантів визначають обсяги й технології виробництва, разові (капітельні вкладення) й поточні (на експлуатацію) витрати, які обчислюють за діючими нормативами та стандартами виробництва. Після цього оцінюють економічну ефективність вироблених варіантів розміщення.

Розглянуті методи обґрунтування розміщення й розвитку галузі або підприємства по суті є елементами економічної експертизи (оцінки) перспективного розвитку виробництва.

Важливе значення мають інші оцінки нового розміщення, зокрема екологічна оцінка. Мета екологічної експертизи - визначення екологічної безпеки будь-якої господарської діяльності, критерії, діючі стандарти й нормативи природного середовища та впливу на нього людської діяльності.

Разом з екологічною експертизою (оцінкою) раціональності розвитку й розміщення виробництва треба оцінювати також соціальну небезпеку цих розробок.

Крім висвітлених вище методів обґрунтування розвитку й розміщення виробництва застосовують також спеціальні методи. Усі методи можна поділити на:

загальні (системний аналіз, історико-порівняльні, картографічні);

спеціальні, або математичні (факторний аналіз; методи економіко-математичного моделювання - балансові; оптимізацій ні, або моделі оптимального планування - матричні, сітьові тощо; економіко-статистичне моделювання - кореляційні, регресивні, графоаналітичні, методи індексів тощо).

3. Методи економічного обґрунтування територіально-комплексного розміщення виробництва

Основним в економічному обґрунтуванні територіально-комплексного розвитку та розміщення продуктивних сил країни, її економічних районів є метод територіальних схем (програм). Це планові (прогнозні) наукові схеми економічного розвитку окремих територіальних одиниць, які розробляються на 15 і більше років. У них визначаються завдання й основні показники економічного та соціального розвитку регіонів, забезпечення комплексного використання природних ресурсів, розв'язання соціальних, економічних та екологічних проблем.

Територіальні схеми складаються з таких розділів.

1. Аналіз сучасного етапу економічного й соціального розвитку та розміщення продуктивних сил регіону.

Аналізують рівень соціального та економічного розвитку за попередні 15 років, встановлюють відповідність досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, їх розміщення економічним і природним умовам та ресурсам, раціональному поділу праці; виявляють диспропорції, негативні процеси та явища, проблемні питання розвитку.

Оцінка природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних сил та їх розміщення.

Вивчають природні умови розвитку господарства - стан земельних, водних, лісових, мінеральних і енергетичних ресурсів. Потребу в трудових ресурсах виробничої сфери визначають за обсягом перспективного зростання виробничих та інших підприємств регіону з урахуванням змін у продуктивності праці. Потребу в трудових ресурсах невиробничої сфери встановлюють за чисельністю населення і нормативами його обслуговування.

Обсяг усіх ресурсів визначають балансовим методом.

Обґрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації та комплексного розвитку господарства.

Розробляють концепцію (основні напрями) подальшого розвитку району, передбачаючи загальні, основні тенденції розвитку і розміщення господарства.

Визначають структуру й спеціалізацію господарства регіону.

Галузі спеціалізації, які поділяють на профільні й непрофільні, визначають за такими показниками (індексами):

коефіцієнт міжрайонної спеціалізації (відношення кількості продукції галузі, що вивозитися, до кількості всієї виробленої в галузі продукції у міжрайонному обміні країни);

коефіцієнт товарності (відношення вартості продукції, яка виробляється тут;

коефіцієнт локалізації галузі на території району (відношення частки її в загальному виробництві всієї продукції в районі до частки тієї самої галузі в країні);

коефіцієнт виробництва продукції в районі на одного жителя (відношення частки продукції галузі району в товарній чистій продукції країни до частки населення регіону відносно населення країни).

Галузі, в яких коефіцієнти локалізації та виробництва продукції на одного жителя більші за одиницю і продукція яких вивозиться переважно за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону.

Обґрунтування виробничої спеціалізації і комплексного розвитку господарства району здійснюють у кількох варіантах, за окремими стадіями, Спочатку спеціалізацію визначають з урахуванням особливостей і оцінки природно-ресурсного потенціалу та соціально-економічних умов регіону. Потім розрахунки уточнюють на основі галузевих і міжгалузевих економічних розрахунків - територіальних балансів.

Нарешті вибирають найоптимальніший варіант за мінімумом витрат.

Обґрунтування розміщення продуктивних сил у межах регіону (економічного району).

Розглядають питання взаємопов'язаного розміщення підприємств різних галузей господарства на територіях району з перспективою формування й розвитку територіальних комплексів.

Обґрунтовують детальне економічне районування: визначають ТВК, промислові зони і вузли, інші територіальні угрупування. Виділяють території, на яких неможливе розміщення деяких підприємств , або, навпаки, на яких є умови для нового будівництва великих підприємств, населених пункті. Для кожного ТВК розробляють схеми його формування та розвитку з урахуванням загальних досліджень регіональних схем.

У результаті поетапних досліджень обґрунтовують пріоритетність формування галузей, виробництв, певних територіальних угрупувань.

Формують перелік найважливіших територіальних проблем регіону, для розв'язання яких необхідні цільові комплексні територіальні програми та застосування інших методів регулювання.

Головні висновки, оцінка ефективності передбачуваних напрямів і пропозицій подальшого розвитку й розміщення продуктивних сил.

Визначають основні показники розвитку й розміщення продуктивних сил району. Дають головні висновки щодо розвитку господарства регіону. Оцінюють економічний ефект від удосконалення територіальної організації продуктивних сил. Відносний показник загальної ефективності господарства району визначають як відношення сумарного обсягу виробництва на одиницю витрат у районі до аналогічного показника по країні в цілому.

Цей показник характеризує своєрідну “рентабельність” господарства району.

Кріс того, можна використовувати загальні показники ефективності, наприклад, зростання національного доходу на одного жителя, виробництво національного доходу на 1 грн. витрат, на 1 грн. основних виробничих фондів; матеріальні витрати на 1 грн. суспільного продукту тощо.

Розглянутий метод розробки територіальних схем (послідовно доповнений спеціальними економіко-математичними методами) дає змогу раціонально й комплексно обґрунтувати на належному науковому рівні розвиток та розміщення продуктивних сил в окремих регіонах країни. Цей метод вимагає подальшого вдосконалення.

Тема 10. Міжгалузеві комплекси та їх роль у розвитку економіки України

Особливості формування й аналізу міжгалузевих комплексів

Характерним і прогресивним регіональним економічним явищем є розвиток міжгалузевих комплексів.

Міжгалузевий комплекс - система економічно взаємопов'язаних галузей виробничої або невиробничої сфер, формується внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей. Міжгалузеве кооперування є формою планово організованих зв'язків між підприємствами (установами), які входять до складу галузей господарства виробничої та невиробничої сфер.

Разом з галузевою спеціалізацією міжгалузеве кооперування сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва. Міжгалузеву кооперацію розглядають як взаємодію різних галузей, діяльність яких спрямована на вирішення певних економічних, соціальних, екологічних, науково-технічних, трудових, інтелектуальних або фінансових ресурсів кількома галузями з орієнтацією на досягнення певної мети. Міжгалузеве кооперування - один з найважливіших чинників міжгалузевої інтеграції, зокрема формування міжгалузевих комплексів.

Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв у економічних районах, вузлах, центрах, завдяки яким може забезпечуватися максимальний ефект при найменших витратах. Раціональнішого підбору взаємопов'язаних галузей забезпечення економічних ефективних пропорцій їхнього розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням державних інтересів та відповідно до наявних на місцях природних і економіко-географічних умов.

Вихідними чинниками коиплексоформування і територіальної організації є наявність певних видів ресурсів (вугілля, нафти, газу, залізної руди, лісу, трудових ресурсів тощо). В багатьох регіонах міжгалузеві комплекси сформувалися в умовах екстенсивного розвитку. Це призвело до виникнень диспропорції у співвідношенні розширення і поновлення виробничих потужностей; збільшення споживання палива й електроенергії; високого рівня концентрації виробництва, особливо у великих містах, та розвитку інфраструктури; значних масштабів вилучення земельних ресурсів із сільськогосподарського користування; підвищення забруднення повітряного і водного басейнів.

Міжгалузеві комплекси визначаються за двома основними підходами: цільовим і технологічним. При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей (підгалузей) суспільного господарства або окремих виробництв, об'єднаних однією програмою та єдиною метою розвитку. При такому підході до міжгалузевого комплексу включають галузі, діяльність яких спрямована на реалізацію певної суспільно-господарської мети, а також структурні підрозділи виробничої й невиробничої сфер, потрібні для досягнення цієї мети.

Технологічний підхід ґрунтується на групуванні галузей, що пов'язані послідовністю переробки і використання загального вихідного матеріалу й однорідністю призначення продукції. Такий комплекс включає весь виробничо-технологічний цикл від видобутку природних ресурсів до одержання кінцевого продукту.

Основними структурно функціональними блоками комплексів виробничої сфери є такі:

· галузі, які безпосередньо зорієнтовані на кінцеву мету комплексу та є його функціональним ядром;

· обслуговуючі галузі;

· галузі та види діяльності невиробничої сфери, що сприяють реалізації мети (підготовка кадрів, науково-дослідна, проектно-конструкторська та управлінська діяльність).

Основними формами управлінської організації міжгалузевих комплексів на низовому рівні є виробничі та науково-виробничі об'єднання, промислові та агрокомбінати, агроторгівельні підприємства, радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, лісокомбінати, лісгоспами тощо.

Створюються нові форми об'єднань підприємств - концерни, асоціації, консорціуми, акціонерні товариства діяльність яких має галузевий або міжгалузевий характер.

Вивчення міжгалузевих комплексів здійснюється в таких напрямках: аналіз структури і пропорційність в поєднанні виробництв, визначення раціонального рівня їхнього розвитку і територіальної концентрації, аналіз промислово-територіальних зв'язків, установлення оптимальних зон, визначення економічно обґрунтованих зон збуту і споживання готової продукції, обґрунтування перспективи розвитку і напрямів ефективного використання капітальних вкладень.

2. Структурна переорієнтація економіки України

Найпоширенішими видами структури економіки є структура чинників відтворення, галузева, вартісна структура, структура економіки у розрізі великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніх зв'язків, регіональна структура економіки, структура виробництва і споживання, структура інвестицій.

Структура суспільного виробництва характеризується абсолютними розмірами і часткою (в загальному обсязі виробництва) використаних ресурсів або поточних витрат, чисельністю зайнятих, обсягом застосовуваних і споживаних засобів виробництва. Вона характеризується такими співвідношеннями:

· між виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання;

· галузевими - у розвитку галузей матеріального виробництва;

· територіальними - в розміщенні виробництва в окремих економічних регіонах;

· зовнішньоекономічними - ввезенням і вивезенням продукції різних галузей і регіонів.

Усі структурні співвідношення взаємопов'язані й відображають різне становище у суспільному господарстві.

Сучасна структура економіки України має низький рівень соціальної орієнтації та збалансованості. Структурна недосконалість зумовила витратний характер виробництва, сировинне спрямування експорту, монопольний імпорт енергоносіїв, високий рівень зовнішньої заборгованості, територіальні господарські диспропорції, нераціональне використання ресурсного та виробничого потенціалу, високий рівень інфляції. Структурні диспропорції призвели до різкого погіршення кінцевих результатів діяльності промислового комплексу.

Реструктуризація економічних відносин є дійовим чинником переходу від закритого методу господарювання до конкурентного механізму функціонування цілісних виробничих комплексів.

Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основних напрямах:

· підвищення соціально-економічної спрямованості промисловості та забезпечення більш високих темпів виробництва предметів споживання;

· удосконалення галузевої , внутрішньогалузевої та територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності розвитку промислового комплексу;

· модернізація і перехід на нові прогресивні технології всіх базових галузей промисловості;

· прискорений розвиток галузей, від яких найбільшою мірою залежить науково-технічний прогрес;

· розвиток наукомістких галузей і виробництв;

· комбінування і кооперування виробництва з метою комплексного використання мінеральної сировини, утилізація відходів.

Структура переорієнтація економіки потребує цілісного підходу, програмного забезпечення і безпосереднього державного регулювання.

3. Паливно-енергетичний комплекс

Паливно-енергетичний комплекс містить групи галузей і підгалузей промислового виробництва, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці та споживанні твердого мінерального, рідкого і газового палива, виробництві, передаванні та використанні електроенергії, тепла. Структура паливно-енергетичного комплексу України формується з урахуванням паливно-енергетичного балансу, що склався, і відбиває територіальну специфіку виробництва і споживання паливних та енергетичних ресурсів.

Україна належить до держав, що недостатньо забезпечені власними енергоресурсами, окремими видами-лише на 20-30 відсотків і тільки вугіллям-на 100 відсотків. Водночас вона має найбільш енергомістку економіку.

Серед паливних галузей України провідною є вугільна промисловість.

У структурі паливно-енергетичних ресурсів України головним є кам'яне вугілля.

Його видобуток зосереджений в Донецькому та Львівсько-Волинському кам'яновугільних басейнах.

Донецький басейн займає площу близько 60 км. Майже 90 відсотків його площі знаходиться в межах України (Луганська, Донецька, Дніпропетровська і Харківська області ) і лише 10 відсотків-у Ростовській області Російської Федерації.

Площа Львівсько-Волинського вугільного басейну близько 3,2 тис. Км.

Із шести відомих у басейні родовищ розробляється лише Міжрічинське, Волинське і Забугське.

Внаслідок швидкого виснаження промислових запасів вугілля його видобуток постійно знижується. Проблема ускладнюється ще й тим, що у вугільній промисловості зношеність основних промислово-виробничих фондів становить 63 відсотки. Погіршились умови роботи шахтарів, почастішали аварії на шахтах. Проблеми розвитку Донбасу та модернізації вугільної промисловості набувають дуже важливого значення. Для вирішення їх потрібно освоювати нові вугільні пласти в Західному Донбасі (Дніпропетровській і Запорізькій областях ), закрити нерентабельні шахти, де запаси вугілля вже вичерпано; повністю модернізувати шахтне устаткування і перейти до нових технологій у галузі.

Значно знизилися в Україні обсяги видобутку нафти і газу, що є наслідком не тільки теперішніх економічних негараздів, а й виснаження їхніх промислових запасів.

На основі вдосконалення структури використання паливно-енергетичних ресурсів, реструктуризації господарського комплексу, зниження енергомісткості продукції Україна має реальні можливості значного скорочення споживання газу, передусім за рахунок таких джерел:

· ефективного використання ресурсної бази України, яка в перспективі до 2010 року може забезпечити річний видобуток газу на рівні 20-35 млрд. м³. В останні роки Україна за рахунок власного видобутку задовольняє свої потреби в нафті на 10-13 відсотків і газі-на 18-20 відсотків. Через це роботи, пов'язані з нарощуванням розвіданих запасів нафти і газу та збільшенням на цій основі їх видобутку, є пріоритетним напрямом інвестиційних проектів;

· використання нетрадиційних джерел газу метану вугільних шахт, біогазу, коксового газу, гідрантів, обсяг яких можна оцінити на рівні 5-10 млрд. м³. за рік;

· одержання нафти і газу як оплати за транспортування їх газотранспортною системою України з Росією та інших країн до Західної Європи;

· закупівлі газу і нафти, крім Росії, в ряді країн Близького і Середнього Сходу;

· закупівлі скрапленого природного газу в Алжирі, Лівії, Катарі, Нігерії та інших країнах світу. Для цього потрібне будівництво термінала на Чорному морі місткістю 1 млрд. м³.

Важливе значення у вирішенні паливної проблеми в Україні має вдосконалення технології переробки нафти.

Розрахунки Європейської енергетичної комісії показують, що при ефективному використанні енергоресурсів Україна могла б удвічі збільшити свій національний продукт і водночас у 3-4 рази зменшити витрати на нафту та газ. Капіталовкладення у енергозберігаючі технології дають більший ефект, ніж у створення нових потужностей у паливно-енергетичному комплексі.

Високого розвитку в Україні набула електроенергетика. На території нашої країни розміщені великі атомні, теплові, гідроелектростанції, потужність яких з кожним роком зростає.

На атомних електростанціях виробляється майже 1/3 електроенергії, більше половини якої споживається у промисловості.

Водночас слід зазначити, що подальший розвиток енергетики стримується відсутністю надійних атомних реакторів, підприємств з виробництва ядерного палива, вичерпанням можливостей території країни для будівництва нових ядерних об'єктів, а також через велику соціальну напруженість, викликану катастрофою на Чорнобильській АЕС. У таких умовах основним є введення в дію потужностей на теплових та гідроакумулювальних електростанціях.

Основні напрями підвищення технічного й еколого-економічного рівнів теплових електростанцій такі: виведення з експлуатації морально застарілого і фізично спрацьованого обладнання, переведення ряду ТЕЦ на опалювальні та парові котельні, подовження строків експлуатації ряду електростанцій, повна модернізація теплосилового устаткування, підвищення маневреності блоків потужністю 200, 300 МВт та інші заходи.

У перспективі головним має бути структурна перебудова господарського комплексу України і переорієнтація його на переважний розвиток тих галузей, які найменше забруднюють природне середовище, мало енерго-, матеріало-, фондо- і працемісткі.