Складною проблемою розвитку господарського комплексу Причорномор'я є відсутність значних енергоресурсів. На Керченському і Тарханкутському півостровах Криму та на півдні Одеської області виявлено родовища нафти і газу.

Сировиною для розвитку будівельної індустрії Причорномор'я є флюсові вапняки (Балаклаївська та Керченська група родовищ), мергелі, мінеральні будівельні матеріали (вапняки, діорити, туфи, граніти, мармур, каолін, кварцові піски тощо). Облицювальний мармуровий вапняк і будівельний камінь Криму, вапняк-черепашник з Криму та Одеської області, граніти з Миколаївської області мають міжрегіональне та експортне значення.

Комплекс легкої індустрії регіону досить розвинений і виготовляє приблизно 1/5 тканин країни. У його складі найбільшими підприємствами є Херсонський бавовняний комбінат, Одеська конопляно-джутова фабрика, бавовняні фабрики в Одесі й Татарбунарах, трикотажні комбінати в Миколаєві, Одесі, Херсоні.

У структурі промислового виробництва Причорноморського регіону висока частка харчової промисловості, включаючи рибну. У ній зайнято близько 1/4 всього промислово-виробничого персоналу. Провідним у харчовій промисловості є вилов та переробка риби, виноробство, консервне виробництво, переробка м'яса і молока. Грунти регіону різноманітні, мають добру структурну будову і при застосуванні правильних агротехнічних методів обробітку дають високі врожаї.

У регіоні виділяють Кримську та Одеську рекреаційні зоні. Грязі, мінеральні води, та сприятливий клімат становлять лікувальній чинник Західного берега Криму.

Розвинені всі види транспорту. На залізничний транспорт припадає 13 відсотків колій України. Морський транспорт забазпечує каботажні перевезення, ряд портів здійснюють зовнішньоекономічні зв'язки. Міжнародні залізничні перевезення обслуговує паромна переправа Іллічівськ Ї Варна (Болгарія). Річковий транспорт найбільш розвинений на Дніпрі та Дунаї.

Для підвищення ефективності господарства Причорноморського регіону особливо актуальні проблеми водних ресурсів, зеслевпорядкування, берегоукріплення, збалансування розвитку різних інфраструктурних ланок господарства курортних комплексів, морського транспорту тощо.

6. Харківський регіон

До складу Харківського регіону входять три області: Харківська, Сумська, Полтавська. Його площа 84 тис. км2 (13,9 відсотка території України). Загальна кількість населення становить 12,1 відсотка населення України. Густота населення -- 74 чол./км2. У регіоні налічується 47 міст і 102 селища міського типу.

Важливими чинниками розвитку і функціонування Харківського регіону є його транспортно-географічне положення (близькість до паливно-металургійної бази України -- Придніпров'я і Донбасу, перехрестя трубопроводів, електропередач, залізниць і автомагістралей; вихід до головної річкової артерії України -- Дніпра; сусідське положення щодо Російської Федерації) , трудові та природні ресурси, сприятливі економічні та природні умови. Під впливом соціальних, економічних та природних умов у регіоні склався індустріально-аграрний господарський комплекс. Провідне значення має промисловість, на яку припадає 3/4 валового продукту господарства регіону.

На території регіону фактично припинився приріст населення, склалася несприятлива статево-вікова структура населення, у якій понад 1/5 становлять особи пенсійного віку. У містах є значні резерви трудових ресурсів, які утворилися внаслідок реструктуризації, закриття нерентабельних підприємств. виробництва, створення нових робочих місць.

З енергетичних ресурсів тут є природні горючі гази в усіх областях регіону, але основні промислові запаси зосереджені в Харківській області (Шебелинське, Христинівське, Муратівське, Єфремівське родовища). Запаси нафти сконцентровані в Полтавській (Глинсько-Розбишівське, Радченківське, Сагайдацьке, Зачепилівське, Новогригорівське родовища) і Сумській (Качанівське, Рибальське родовища) областях.

У паливно-енергетичному комплексі найбільше значення має видобуток нафти і газу та переробка нафти в Кременчуці. Крім того, використовуються привізне вугілля з Донбасу, торф і гідроенергія Дніпра. Більша частина електроенергії виробляється на теплових електростанціях. Найбільші з них: Зміївська ДРЕС потужністю 2,4 млн кВт та ряд ТЕЦ (Харківська область), а також ТЕЦ в Сумах, Охтирці та Шостці. Діє Кременчуцька ГЕС на Дніпрі.

В Кременчуцькому залізорудному басейні зосереджені поклади високоякісних залізних руд . Їх розвідані запаси становлять 4,5 млрд т і є придатними для відкритої розробки та збагачення з одержанням концентратів із вмістом заліза до 69 відсотків. Чорна металургія представлена Полтавським гірничо-збагачувальним комбінатом, який виробляє залізорудний концентрат та окатиші.

Провідною галуззю спеціалізації промисловості регіону є машинобудування і металообробка. Лише в Харківській області зосереджено близько 1/5 машинобудування України. Харків спеціалізується на випуску устаткування для електроенергетики, двигунів, тракторів, верстатів, інструментів, приладів. Тут розташовані великі виробничі об'єднання: Харківський тракторний завод, "Серп і молот", "Харківтракторзапчастина", Харківський турбінний завод, "Укр-електромаш", Харківський електромеханічний завод. Харківські заводи "Електроважмаш", "Електромашина", "Південкабель" виробляють турбіни для теплових, атомних і гідроелектростанцій, генератори, електродвигуни, кабель, електроапаратуру тощо. Розвинене транспортне машинобудування: Харківське виробниче об'єднання "Завод ім. В.О. Малишева", авіаційне об'єднання, вагоноремонтний і велосипедний заводи. Виготовляють також електрокрани, конвеєри для вугільної промисловості, бульдозери, транспортери та ряд іншої машинобудівної продукції. Значні машинобудівні центри -- Суми (машинобудівне виробниче об'єднання ім. М.В. Фрунзе, "Насосоенергомаш", "Електрон", заводи "Центролив", "Сумсільмаш", "Сумремверстат"), Полтава (заводи газорозрядних ламп, штучних алмазів і алмазного інструменту, "Електромотор", турбомеханічний тепло-возоремонтний, а також виробничі об'єднання "Продмаш" і "Укрхіммаш"), Кременчуг (виробниче об'єднання "АвтоКрАЗ", крюківський вагонобудівний і колісний заводи, завод шляхових машин).

Хімічна промисловість регіону виробляє лаки, фарби, хімічні реактиви хіміко-фармацевтичні вироби (Харків); синтетичні миючі засоби та отрутохімікати (Первомайський); хімреактиви, кіноплівки та магнітні стрічки (Шостка); мінеральні добрива, сірчану кислоту (Суми).

Розвиток промисловості будівельних матеріалів грунтується на місцевій сировині: виробництво цементу і шиферу на Балаклійському цементно-шиферному комбінаті; азбестоцементних виробів, збірних залізобетонних конструкцій та деталей, цегли, оздоблювальних плиток -- у Харкові, Сумах, Конотопі; скла -- у Полтаві, Кременчуці, Мерефі; фарфоро-фаянсових виробів -- у Полтаві, Будах.

Деревообробна і целюлозно-паперова промисловість спеціалізується на виробництві меблів (Харків, Чугуїв, Полтава, Суми, Кременчук, Ромни, Лубни), картону (Рогань) та паперу (Зміїв Харківської області).

Легка промисловість регіону виробляє бавовняні та вовняні тканини, трикотажні та конопле-джутові, швейні, шкіряно-взуттєві та хутрові вироби. Найбільші центри -- Харків, Полтава, Суми.

Харчова промисловість регіону має розгалужену структуру. Найбільш розвинені цукрова, спиртова, м'ясна, маслосироробна і молочна, борошномельно-круп'яна, хлібопекарна, олійно-жирова. Значні потужності має цукрова промисловість, у складі якої діє 59 цукрових заводів. Найпотужніший -- Лохвицький цукровий комбінат (Полтавська область). У містах регіону діють численні м'ясокомбінати (Полтава, Суми, Харків, Лубни, Конотоп, Кременчук та ін.), молочні та молочноконсервні заводи (Полтава, Харків, Суми, Лубни, Богодухів, Куп'янськ, Кобеляки та ін). Харківський регіон характеризується територіальною різноманітністю розміщення і високим рівнем розвитку сільського господарства. Більшість сільськогосподарських підприємств спеціалізуються на виробництві зернових, цукрових буряків, соняшнику і на м'ясо-молочному тваринництві. Більше половини посівної площі регіону відводиться під зернові культури: озиму пшеницю, ячмінь, жито, гречку, кукурудзу. Понад 12 відсотків посівних площ у регіоні займають технічні культури. Провідні галузі тваринництва -- скотарство, свинарство і птахівництво. Розвивається також вівчарство, кролівництво, звірівництво, бджільництво і рибництво. У регіоні сформувалися агро-продуктові спеціалізовані комплекси: зернопродуктовий, бурякоцукровий, олійно-жировий, м'ясо- і молокопродуктовий. В курортному потенціалі регіону особливе значення мають мінеральні води Полтавщини, зокрема в Миргороді, Великій Багачці, Новосанжарську, Хоролі.

Провідне місце в транспортному комплексі Харківського регіону належить залізничному й автомобільному. Найбільші залізничні вузли -- Харків, Лозова, Ворожба, Конотоп, Суми, Кременчук, Гребінка, Полтава. Автомобільний транспорт використовується в основному для внутрішньообласних перевезень. Для міжрегіональних транспортних зв'язків використовується Дніпро, де розташований великий річковий порт -- Кременчук. Значний обсяг пасажирських і вантажних перевезень здійснюється авіаційним транспортом. Територією регіону проходять траси газопроводів від Шебелинки до Харкова, Полтави, Кременчука, Одеси, Києва, Дніпропетровська, Кишинева, Орла, Брянська, Москви; газопровід "Союз"; нафтопроводи Мічурінськ -- Кременчук, Гнідинці -- Кременчук та ін. Економічні зв'язки найбільш розвинені з сусідніми Придніпровським та Донецьким регіонами.

Основні напрями подальшого розвитку Харківського регіону такі: удосконалення структури інвестування з метою реконструкції та створення нових, технічно переоснащених виробництв; розвиток середніх і малих міст з метою повнішого використання трудових ресурсів; механізація та автоматизація виробництва; створення фермерських господарств і сільськогосподарських фірм, запровадження індустріальних методів у рослинництві та тваринництві; удосконалення економічних зв'язків з іншими регіонами України; нарощування та розвиток санаторно-курортного та туристичного потенціалу.

Тема 13. Регіональна політика України та управління регіональним розвитком

Сутність регіональної політики, її об'єкти і суб'єкти

Об'єктом державної регіональної політики - є регіон, соціально-економічну сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. У зв'язку із цим регіоном може бути й спеціальна (вільна) економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення.

Суб'єктами державної регіональної політики - є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування.

Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого - управління регіональною економікою. Виділення цієї галузі започатковує відповідну наукову дисципліну, предметом якої є організаційно-управлінський механізм функціонування регіональної соціально-економічної системи.

Завдання та цілі регіонального управління

Завданням управління завжди є досягнення мети, заздалегідь визначених цілей. Цілі регіонального управління багатопланові, їх можна класифікувати за такими ознаками, як зміст, час, рівень управління.

За змістом цілі регіонального управління поділяють на економічні, політичні, екологічні та науково-технічні.

За ознакою часу вирізняють цілі довгострокові (10-15 років і більше), середньострокові (3-5 років) і короткострокові (1-2 роки).

За рівнем управління визначають зангальнодержавні цілі та цілі територіальних одиниць.

Постановка і реалізація завдань й досягнення цілей регіонального управління здійснюються через відповідний організаційно-економічний механізм, базовою складовою якого є система взаємоузгоджених у часі і просторі планів і програм.

Розглядаючи правові та економічні основи регіонального управління, слід звернути увагу на його конституційно визначені системи: місцеві державні адміністрації та місцеве самоврядування.

Місцеві адміністрації здійснюють виконавчу владу відповідно до Конституції та Закону України “Про місцеві державні адміністрації”. Тому слід уважно вивчити ці документи, зосередивши увагу на завданнях, складі, підпорядкованості місцевих державних адміністрацій на засадах, на яких вони діють.

Місцеве самоврядування є основою демократичного устрою країни. Його сутність визначена Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Вивчаючи його, слід порівняти визначення терміна “місцеве самоврядування” в цьому Законі та у Європейській хартії про місцеве самоврядування і зробити висновки щодо необхідності подальшого вдосконалення правового поля місцевого самоврядування в нашій державі.

Систему місцевого самоврядування в Україні утворюють:

територіальна громада;

сільська, селищна, міська ради;

сільський, селищний, міський голови;

виконавчі органи сільської, селищної, міської рад;

районні та обласні ради;

органи самоорганізації населення.

Слід звернути увагу на те, щзо первинним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єнання кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Форми регіонального управління

Регіональне управління має три форми: державне, місцеве управління та місцеве самоврядування.

Держава визначає цілі та пріоритети регіональної політики, регулює основні параметри розвитку регіонів за допомогою фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, антимонопольної та митної політики. Місцеве управління спрямоване на вирішення питань місцевого значення та узгодження галузевих, регіональних і підприємницьких інтересів на рівні адміністративних областей та районів. Місцеве самоврядування є засобом реалізації інтересів територіальних громад.

Зазначені форми регіонального управління більшою або меншою мірою використовуються в усіх країнах. Дієвість регіонального управління залежить від реалізації його органами спеціальних функцій, пов'язаних з: узгодженням управлінських рішень різних об'єктів господарювання; можливостями маневрування фінансами, трудовими і природними ресурсами з метою отримання кращих кінцевих результатів господарювання, стимулювання всебічного розвитку підприємництва та конкуренції у сфері використання ресурсів регіону; підтримкою життєдіяльності найбільш вразливих верств населення; оптимізацією завдань розвитку регіонів з урахуванням економічної, соціпальної, культурної та екологічної ефективності.

Органи регіонального управління мають повноваження та виконують свої функції відповідно до чинного законодавства кожної країни. Розмежування цих повноважень та функцій - одна з найскладніших проблем підвищення ефективності управління. Вона по-різному вирішується у світовій практиці державотворення, котра використовує чотири основні системи територіальної влади: централізовану, англо-американську, європейську змішану еліту (континентальну або французьку) та європейську змішану з розділеною ієрархією управління. Їх моделі, наведені в /5,с.18-20/, мають істотні відмінності, зумовлені різними принципами побудови і поєднання прямого державного управління та місцевого самоврядування.

Аналіз існуючих моделей дає змогу встановити, що системи територіальної влади усіх країн мають три рівні: загальнодержавний (національний), проміжний (область, район) і низовий (село, селище, місто). На кожному з рівнів діють відповідні управлінські структури, зумовлені політико-адміністративним устроєм кожної країни.

Організація територіальної влади в Україні в основному відповідає європейській змішаній еліті (континентальній або французькій) системі. Загалом Україна та Франція подібні за площею території, чисельністю населення, політичною системою та іншими ознаками. Порівняємо деякі елементи їх політико-адміністративних систем, використавши матеріали, люб'язно надані Посольством Франції в Україні.

Аналіз існуючих у світі систьем територіальної влади та організації її в Україні показує, що в нашій державі ради стоять осторонь від органів виконавчої влади, не мають законодавчо визначеного підпорядкування, делегують переважну частину своїх повноважень місцевим державним адміністраціям, не несуть відповідальності за стан справ на місцях. Це не сприяє демократизації управління, наближенню його до засад, визначених Європейською хартією про місцеве самоврядування.

Не повною мірою сучасним принципам регіонального управління відповідає й організаційна структура місцевих державних адміністрацій. Вона зберігає централізм в управлінні, притаманний командно-адміністративній економіці, що заважає ефективному вирішенню локальних проблем і вдосконаленню економічних важелів у регулюванні відтворювальних процесів на регіональному рівні. Ці вади покликана усунути адміністративна реформа, котра проводиться нині в Україні і має на меті застосування таких методів управління, які б, зокрема, забезпечили ефективне функціонування місцевих органів влади.

Економіка регіону - це невід'ємна частина єдиного народногосподарського комплексу - самоналагоджувальної системи, діючої відповідно до об'єктивних економічних законів. Тому в управлінні нею мають переважати економічні методи, насамперед планування та бюджетно-фінансове регулювання, Вони повинні застосовуватися у межах відповідного правового поля, створюваного законодавством, а отже, в тісному зв''зку із правовими та адміністративними методами управління. В управлінні регіональною економікою останні використовуються для боротьби з монополізмом, захисту навколишнього середовища, дотримання правопорядку, санітарних, пожежних та інших норм і правил, визначених у встановленому порядку.

Тема 14. Зовнішні економічні зв'язки та їх роль у розвитку продуктивних сил України і регіонів

1. Вплив міжнародного територіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв'язків

В сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини - одна з найважливіших сфер її діяльності. Створення і розвиток цих відносин з усіма країнами світу сприятиме інтернаціоналізації виробництва, підвищенню рівня його технології та якості продукції. Тільки цим шляхом Україна зможе інтегруватися в Європейський і світовий ринок.

Міжнародні економічні зв'язки - це система господарських зв'язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці.

Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її економіки особливо важливим є повне і ефективне використання зовнішніх економічних зв'язків для вирішення загальних науково-технічних і господарських проблем.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв'язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого рівня населення.

Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з іншими країнами світу. Тому вона робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство.

Об'єктивними причинами, що перешкоджають нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. З вітчизняних промислових товарів на ринках далекого зарубіжжя може конкурувати не більше 1%. Навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам.

В Україні недосконалою є система управління зовнішньоекономічною діяльністю. До основних причин, що зумовили сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України, слід віднести такі.

По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу стався значний розрив господарських зв'язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо.

По-друге, переважання в експорті України паливно-сировинної групи товарів. Їх частка нині перевищує 70%, а разом з товарами народного споживання становить понад 90%.

По-третє, в структурі експорту низькою є частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності. Тільки 0,5% від загальної кількості вироблених нових видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними на світовому ринку.

По-четверте, в експорті незначною є частка товарів, які виготовляються відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

По-п'яте, відмічається значне зростання частки бартерних операцій у зовнішньоекономічній та господарській діяльності всередині країни. Нині ця частка становить майже 80%.

Слід визначити приоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці та створенні надтвердих матеріалів.

В Україні необхідно налагодити виробництво імпортозамінної продукції.

По-шосте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності.

По-сьоме, важливо налагодити надійний державний контроль.

2. Механізм зовнішньоекономічної діяльності України: сутність та принципи формування

Серед комплексу невідкладних завдань забезпечення ефективного включення України у світове господарство і міжнародне співробітництво першочергове значення має формування механізму зовнішньоекономічних зв'язків, його теоретична розробка та практичне втілення в життя.

Під механізмом зовнішньоекономічних зв'язків розуміють сукупність конкретних їх форм, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських комплексів із світовими з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних показників життя її громадян.

Виходячи з принципу міжнародного поділу праці, геополітичного становища України, характеру розвитку її продуктивних сил, механізм зовнішньоекономічної діяльності необхідно орієнтувати на реалізацію головної стратегічної мети в сфері зовнішньоекономічної політики - інтеграцію народногосподарського комплексу України у світову господарську систему. Ця інтеграція передбачає досягнення таких цілей:

формування розвинутої ринкової системи господарства, яка базувалася б на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних механізмах;

використання можливостей світового ринку для структурної перебудови національного господарства;

перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного та високоефективного економічного зростання.

У зовнішній економічній сфері сьогодні повинен забезпечуватися абсолютний пріоритет товарно-грошових, тобто економічних важелів у регулюванні даної сфери діяльності. Саме вони в країнах з ринковою економікою є основними елементами механізму управління господарською діяльністю як на національному, так і на міжнародному рівнях.

В основу функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності повинні бути покладені принципи демократизації, демонополізації зовнішніх економічних зв'язків, які передбачають максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт та імпорт, підвищення ролі митного та валютного регулювання міжнародних господарських зв'язків, надання об'єктам зовнішньоекономічної діяльності широкої самостійності згідно з міжнародною практикою.

Зовнішня економічна політика має відповідати національним інтересам держави, забезпечувати взаємовигідне співробітництво з іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку.

Для створення нового дієвого механізму зовнішньоекономічних зв'язків необхідне вирішення таких основних проблем:

формування необхідної законодавчої бази;

створення відповідного економічного середовища;

розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішні економічні зв'язки.

1. Основні форми економічного співробітництва країн світу.

В сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких основних формах:

науково-технічне співробітництво;

взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля);

надання кредитів і позик, в тому числі і безвідплатних;

створення спільних підприємств;

спеціалізація і кооперування виробництва;

торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;

спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів;

іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;

міжнародний туризм;

культурні зв'язки між країнами світу.

Взаємовигідна міжнародна торгівля товарами та послугами, як і раніше, посідає провідне місце в складній системі міжнародних економічних зв'язків. Для неї властиві передусім дві найхарактерніші риси: переважання пропозиції товарів над існуючим попитом і жорстка конкурентна боротьба між його учасниками.

Економічні зв'язки в цій сфері є нераціональними, характеризуються вузькою географією. Її структура і ефективність не відповідають потребам формування національної ринкової економіки відкритого типу.

Україна традиційно протягом багатьох років займала провідне місце серед інших республік у складі СРСР у розвитку експортного виробництва. Про це свідчать такі дані: частка України в останні роки існування СРСР становила 20% загальносоюзних експортних поставок. За окремими видами експортних поставок питома вага України становила: по залізній руді - 98%, марганцевій руді - 100, чавуну і трубах - 75, ковальсько-пресовому обладнанню і сільськогосподарських машинах - більше ніж 70, екскаваторах і сортового прокату - більше ніж 60% і т.д. Сучасні можливості експортного потенціалу України повною мірою залежать від рівня розвитку окремих економічних районів і областей.

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку Україна має тісні зовнішньоекономічні зв'язки з більш ніж 100 країнами світу. Провідну роль у розвитку зовнішніх економічних зв'язків України відіграють країни близького зарубіжжя.

Основним торговельним партнером України залишається Російська Федерація, на яку припадає майже половина загальних обсягів торгівлі України. Росія задовольняє майже 100% потреби України в годинниках, швейних машинах; поставляє значну частину легкових і вантажних автомобілів, продукції кольорової металургії, риби і рибопродуктів, задовольняє майже 4/5 потреби в лісоматеріалах, майже 90% потреби в нафті і нафтопродуктах, понад 70% потреби в природному газі; частково поставляє електроенергію і деякі сорти чорного прокату.

В експорті з України до Росії переважають чорні метали, які задовольняють майже половину потреби в них з боку Росії, а також труби, марганцева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне устаткування, металорізальні і деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани та ін.

В останні роки зростає експорт України до інших республік колишнього Радянського Союзу.

У цілому Україна має позитивне зовнішньоторговельне сальдо з Білоруссю, Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Естонією. Разом з тим Україна має велике від'ємне торговельне сальдо з Росією, Туркменією, Казахстаном.

Крім країн СНД і Балтії, Україна розширює зовнішньоекономічні зв'язки з багатьма розвинутими країнами світу. В останні роки найбільші експортні поставки Україна здійснювала до Китаю, Туреччини, Німеччини, Польщі, Угорщини і США.

Найбільші імпортні поставки в Україну надходять з Німеччини, США, Польщі, Італії, Франції, Великобританії.

Сучасна зовнішньоекономічна політика України спрямована на формування нового торговельного режиму з подальшою інтеграцією до світового економічного простору шляхом поступового і зваженого збільшення ступеня відкритості національної економіки.

Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх економічних зв'язків України є забезпечення просування товарів українського виробництва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робитиметься все можливе для збереження традиційних ринків України з державами, які утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу.

2. Проблеми та перспективи розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України.

Проблеми підвищення ефективності зовнішньоекономічної політики держави набувають на сучасному етапі виняткового значення.

Це пов'язано, по-перше, з рядом факторів внутрішнього характеру: знаходженням економіки країни на перехідному етапі до ринкової системи господарювання; надмірною енерго- і ресурсоємкістю галузей народного господарства; низькою конкурентоспроможністю національного виробництва та ін.

По-друге, це обумовлено системою зовнішніх факторів: надмірною (від 20 до 90%) залежністю економіки України від монопольних імпортних ринків постачання стратегічно важливих товарних позицій; високою залежністю процесу структурного та технологічного реформування економіки України від різних форм зовнішніх джерел фінансування; відсутністю розвинутої зовнішньоторговельної інфраструктури; зберіганням Україною статусу “торговельного аутсайдеру” у світовій торгівлі.

Країни СНД і Балтії

Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і стабільних економічних зв'язків з країнами СНД та з країнами Балтії.

Зовнішньоекономічні зв'язки з цією групою країн будуть розвиватися переважно на двосторонній основі з одночасним вдосконаленням торговельних режимів на засадах взаємної рівності і спрямовуватимуться на:

поліпшення торговельного режиму з Російською Федерацією;

продовження і вдосконалення різних форм торговельно-економічних, коопераційних, інвестиційних двосторонніх стосунків з іншими країнами-членами Митного союзу (Казахстан, Киргизтан, Білорусь);

поглиблення торговельних та інших форм економічних відносин з країнами, які не є членами Митного союзу (Узбекистан, Туркменістан, Грузія, Вірменія);

створення спільних підприємств, транснаціональних компаній, спеціалізованих і кооперативних виробництв на базі угод про спільну діяльність;

забезпечення конкурентоспроможності традиційних вітчизняних товарів на ринках країн СНД і Балтії.

Країни Європейського Союзу

Розвиток відносин з ЄС у довгостроковій перспективі має залишатися одним з пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Метою розвитку зовнішньоекономічних відносин України з ЄС є забезпечення економічної інтеграції господарства України у загальноєвропейський економічний простір.

Основними пріоритетами мають стати:

трансформація політичного визначення України як держави з перехідною економікою до юридичного закріплення її статусу в законодавстві ЄС;

розширення доступу українських товарів на європейські ринки;

підтримка ефективних національних товаровиробників шляхом вдосконалення міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів;

гармонізація економічного законодавства відповідно до стандартів Європейського Союзу та світової системи торгівлі з урахуванням національних економічних інтересів і специфіки економіки України.

Країни “Великої сімки”

Розвитку відносин з країнами “Великої сімки” приділятиметься значна увага, оскільки саме вони є потенційно найважливішими постачальниками нових технологій і високотехнологічних виробів, а також найпотужнішим джерелом інвестицій.

Доцільно активно розвивати співробітництво в рамках глобальних науково-технічних проектів, які здійснюються “сімкою” на основі міжнародної кооперації, в тому числі у сферах енергетики, агропромислового комплексу, космосу, екології, охорони здоров'я, транспорту, зв'язку, інформатики, фундаментальних наук.

Країни Центральної Європи

Зовнішньоекономічна політика України стосовно країн Центральної Європи повинна передбачити відновлення таких пріоритетів:

ефективних традиційних зв'язків, міжнародної спеціалізації і кооперування у металургії, транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості;

раціональних контактів у сфері науки і техніки тощо.

Перспективним напрямом співробітництва має стати участь у спільних конференціях, програмах.

Інші країни

Перспективи подальшого розвитку та вдосконалення зовнішніх економічних зв'язків України пов'язані з проведенням єдиної зовнішньоекономічної політики держави, реалізацією її економічних інтересів і безпеки, посиленням конкурентоспроможності української продукції, збільшенням її експорту, надходжень іноземних інвестицій, захистом прав і законних інтересів України, вітчизняних та зарубіжних суб'єктів господарської діяльності.