Історія грошей та фінансів

Оподаткування міського населення розкриває основні види державних податків міщан, які складали до 10% населення Гетьманщини, систему збору та вплив на їхнє матеріальне становище. Якщо більшість видів державних податків (стація, орендні збори, показанщина, скапщина, військова мірочка, покабанщина, поколющина, медова, дьогтьова десятини тощо) були поширені як на міщан, так і на посполитих і навіть їхній розмір був приблизно однаковим, відрізняючись лише залежно від полків чи сотень, то при зборі податків враховувалися різні групи міського населення за родом занять. Орні міщани були головними платниками натуральної та грошової стації до гетьманського двору, яка збиралася від робочої худоби чи в залежності від прибутків. Крім того, значна частина цієї групи міського населення займалася промислами, сплачуючи додаткові податки до військового та полкових скарбів. Промислові міщани сплачували податки переважно з промислів натурою або грішми. Ярмаркові та торгівельні збори, які сплачували дрібні торгівці, надходили до міських бюджетів, частково до військового та полкових скарбів. Купці, які займалися закордонною торгівлею, сплачували лише ввізне і вивізне мита (індукту та евекту), розмір яких дорівнював приблизно 2% від вартості товарів. Цехові ремісники, замість сплати податків, найчастіше виконували державні повинності за своєю спеціальністю. Якщо і сплачували податки, то переважно натурою, частково-грішми. Починаючи з часів гетьманування І. Самойловича (1672-1687рр. ), переважна більшість міщан, окрім міської верхівки, залучається до сплати стації на утримання найманого війська.

Враховуючи подібність розмірів державних податків сільського та міського населення можна судити, що податкова система Гетьманщини не була обтяжливою і для міщан.

Виконання військової повинності давало козакам ряд прав та привілеїв: звільнення від основної маси державних податків і повинностей, право приватної власності на землю та інше майно, власне судочинство тощо. За це козаки були зобов'язані на перший поклик старшини з'явитися до війська з власною зброєю, боєприпасами, провіантом, транспортними засобами. Невиконання військової служби суворо каралося штрафами, грошовими виплатами, ув'язненням, позбавленням козацьких прав та привілеїв і навіть смертною карою, про що свідчать тогочасні історичні джерела. Переважна більшість реєстрового козацтва сумлінно виконувала військову службу з молодих років до глибокої старості.

Однак військова повинність мала і ряд негативних моментів: по-перше, служба у війську потребувала значних фінансових витрат, що в умовах безперервних воєн та в поєднанні з будівництвом фортець за наказом царя призводило до розорення значної частини реєстрового козацтва. По-друге, світські та духовні землевласники, незважаючи на права та вольності, якими користувалися козаки, перетворювали їх на своїх підданих або просто виселяли з маєтностей. До того ж, козацька старшина почала скуповувати їхні землі. Як наслідок, на рубежі XVII - XVIII ст. відбувається майнове розшарування реєстрового козацтва та його поділ на ,,виборних” козаків та ,,підпомічників”. Підпомічники вже не брали участі у військових походах, допомагаючи виборним козакам грішми, провіантом та транспортними засобами.

Тема 8. Грошова та фінансова системи України у складі російської імперії

Наприкінці ХVIII ст.. більшість українських земель потрапила під владу Росії. Поза російським кордоном залишалися тільки західні землі - Галичина, Буковина й Закарпаття, що належали монархії Габсбургів.

Українські землі, що перебували у складі Російськї імперії, цілковито підпадали під царську владу. Внаслідок цього українці були позбавлені будь-якої можливості самостійно творити свою долю. Це поширювалося на всі сфери господарського життя і, зокрема, на фінансово-кредитні відносини. Монопольним правом на регулювання фінансових потоків на території всієї новоствореної держави володів царський уряд на чолі з самодержавцем. Тому будь-яка економічна реформа, яка здійснювалася російським урядом, безпосередньо поширювалася на ту територію українських земель, що перебувала у складі Російської імперії. Така ситуація тривала до першої світової війни.

8.1 Елементи грошового господарства на території українських земель у складі Російської імперії

Українські землі, що перебували у складі Російської імперії, цілковито піпадали під царську владу. Внаслідок цього українці були позбавленні можливості самостійно творити свою долю, не кажучи вже про карбування власної грошової одиниці.



Рис.8.1. Листівка з основними монетами Російської імперії

Тому будь-яка економічна реформа російського уряду поширювалася на українських землях. Так, спочатку поневолення на українських землях діяла ще реформа Петра І. В обігу перебували російські срібні, мідні і золоті монети, які поступово витіснили польські і татарські.

Перші спроби реформування грошової системи, як Росії, так і України були здійснені Катериною ІІ.

У 1787 р. під час оглядин Катериною ІІ завойованих земель за наказом князя Потьомкіна-Таврического було викарбовано срібні монети номіналом 2, 5, 10 і 20 копійок. Але ці гроші в обіг не потрапили.

За царювання Павла І зовнішній вигляд срібних монет зазнав певних змін. Із срібного рубля зникли портрети. Їх заступив девіз лицарів тамплієрів: “Не нам, не нам, а імені твоєму”.



За Олександра І зображення на монетах знову дещо змінилося. На лицевім боці з'явився дещо змінений герб Росії: на плечі орла накинуто ланцюг ордена Андрія Первозваного.

Від 1812 р. на монетах почали вказувати ще й вагу.

За царювання Миколи І в Російській імперії розпочалося карбування монет із платини. Так, в 1828-1845 рр. було випущено в обіг платинові монети вартістю 3, 6 і 12 рублів.

Таким чином, металева грошова система на українських землях у складі Російської імперії була представлена у грошовому обігу золотими, срібними, мідними і платиновими монетами.

Першими паперовими грошима на території Російської імперії вважаються асигнації Катерини ІІ. У грошовий обіг вони надійшли в 1769 р.

Грошова реформа, проведена міністром фінансів Є.Ф. Канкріном, установила панування в державі срібного монометалізму. Із січня 1840 р. головним платіжним засобом став срібний рубль.

Зростаючі емісії паперових грошей протягом історії їх існування на покриття здебільшого воєнних витрат призвели до того, що паперові гроші позбавлялися будь-якого забезпечення, швидко знецінювалися, втрачаючи купівельну спроможність.

Міністр фінансів С.Ю. Вітте здійснив грошову реформу, результатом якої стало введення в Російській імперії твердої валюти-золотого рубля. Проведена реформа встановила в державі золотовалютний стандарт із банкнотним обігом.

В Росії відповідальність за фальшивомонетництво як самостійний злочин була запроваджена указом царя Олексія Михайловича про так званих грошових крадіїв. За часів Петра І підробники монет підлягали смертій казні, а ті, хто доносили, отримували винагороду. “Крадіям” вливали розплавлений метал в горло або відсікали голову.

За часів Катерини ІІ фальшивомонетники каралися не так суворо. Так восени 1794 р. відставний капітан Фрейнденберг і колишній порутчик барон Гумперхт за виготовлення фальшивих асигнацій були засуджені до втрати чинів та дворянського титулу, а потім у Петербурзі їм публічно заклеймили обидві руки першими буквами слів: “вор и сочинитель фальшивых ассигнаций”. Після цього обох відправили на каторжні роботи.

У той же час монархи, які жорстко наказували своїх підлеглих, іноді самі займались виготовленням фальшивок. Одним з перших фальшивомонетництво використовував як економічну диверсію король прусський Фрідріх ІІ Великий. Це було в середині ХVIII ст.. під час війни із Саксонією. Він випустив в обіг на захопленій території знецінені срібні монети (із зниженим вмістом срібла), на яких викарбував довоєнні дати випуску. Таким чином, високопоставлений фальшивомонетник збирався забезпечити (фінансування) своєї армії.

Імператор Наполеон Бонапарт не був у стороні від таємних фінансових операцій. За його наказом на околицях Парижа була заснована фабрика для підробки державних казначейських білетів Віденського банку. Однак у невдовзі імператор одружився із дочкою австрійського імператора Марією-Луізою. Випуск підробок було негайно зупинено. Фабрика була без роботи дуже недовго. Перед війною 1812 р. почалось масове виробництво російських асигнацій номіналом 25 та 50 рублів. Французи намагались бути уважними. Але без помилок (конфузів) не обійшлось. На деяких купюрах у словах “государственный” та “ходячий” замість літери “д” друкували “л”. Коли ж після війни їх почали вилучати з обігу, то нарахували на 70 млн рублів.

8.2 Становлення банківської системи Російської імперії

Російський уряд в умовах промислового розвитку розглядав як одне із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи. У 1817 p. у зв'язку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних кредитних установ. Цього самого року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Відділи банку працювали в більшості великих міст імперії Романових: Одесі, Києві, Харкові та ін. Цей банк здійснював операції приймання вкладів на зберігання, вкладів з процентів (банк платив за вкладами спочатку 5 % , а потім 4 %), видання позик під заставу товарів і облік векселів. Комерційний банк кредитував торгівлю і частково промисловість (особливо його Єкатеринбурзька контора). Промисловість кредитували й інші кредитні установи: "Фонд для посилення виробництва солдатських сукон", "Мануфактурний капітал" та ін.

Незважаючи на кілька міських приватних і громадських банків комерційного кредиту, в Російській імперії у той час все ще було розповсюджено лихварство. В Одесі на початку XIX ст., до заснування банку, процент у лихварів становив 36 %, а із заснуванням банку він знизився до 12 %.

Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської реформи, змушений був вживати заходів, спрямованих на зміну всієї системи державних кредитних установ. Позиковий банк було скасовано. Так само було ліквідовано і Державний комерційний банк з переданням усіх справ Державному банку (1860 p.). На останній було покладено завдання зміцнення грошової та фінансової системи. Банк мав право обліковувати векселі та інші термінові папери, видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і продавати золото, срібло та цінні папери, приймати вклади на зберігання на поточний рахунок тощо. Однак він не мав права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Банк випускав кредитні білети для комерційних цілей в кожному випадку за спеціальними наказами. З середини 90-х рр. більшу частину вкладів становили казенні суми. Відповідно до цього ресурси Державного банку формувалися переважно з казначейських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловості переважно концентрувалися в акціонерних банках. Активні операції забезпечили банку вагомі успіхи: сума обліку векселів і спеціальні поточні рахунки під векселі зросли з 32 млн крб. у 1861 p. до 261 млн крб. у 1900 p.; позики і спеціальні поточні рахунки під процентні папери -- відповідно з 11 млн до 73 млн крб.; кількість золота -- з 82 млн до 843 млн крб., тобто більше, ніж у 10 разів. Хоча комерційні операції Державного банку були дуже великими, загальна сума обліково-позикових операцій всіх комерційних акціонерних банків зрівнялася наприкінці 80-х рр. з сумою цих операцій в Державному банку і надалі перевищила їх у кілька разів.

Відповідно до нового статуту, затвердженого у 90-х рр.., Державному банку надавалося право враховувати векселі з двома і більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; купувати і продавати процентні папери; надавати позики під заставу нерухомості і під товари; купувати і продавати золото і срібло, російські та іноземні векселі та чеки, білети іноземних банків; приймати грошові вклади тощо. Банк став центральним емісійним закладом Російської імперії і разом з тим найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.

Іпотечний тривалий кредит мав десять акціонерних земельних банків і два великих державних банки -- Селянський поземельний банк (1883 p.), Дворянський земельний банк (1885 p.), а також міські кредитні товариства.

Селянський поземельний банк, надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав дворянству на вигідних умовах продати свою землю. За 1883--1900 pp. було надано 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. десятин землі.

Державний Дворянський земельний банк видавав довгострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. За позиками банку позичальники зобов'язані були сплачувати певний відсоток зростання, на відшкодування позик тощо, проте менше, ніж платили позичальники Селянського банку. Банк діяв на території європейської Росії (крім Польщі, Прибалтики і Фінляндії) та Закавказзя.

Царський уряд сповна допомагав Дворянському банку -- за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив у 1897 p. розмір процента за позиками, які видавав банк, дозволив приєднати до капітального боргу недоплати дворян за одержаними позиками тощо.

На початку XIX ст. виникли органи кредитування торгівлі. У 1806 p. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, заснованої в Петербурзі у 1798 p. Після її реорганізації на Державний комерційний банк останній мав контори в Одесі (з 1819 p.), Києві (з 1839 p.), Харкові (з 1843 p.), Полтаві (з 1852 p.). Чималим кредитним центром був у 30--50-х рр.. XIX ст. Бердичів, де було зосереджено 8 банківських домів. Тут діяло (до 1839 p.) агентство Польського банку (Варшава). Значні кредитні операції здійснювалися через Київський контрактовий ярмарок. Ці операції здебільшого зводились до надання позик великим землевласникам під майбутній урожай.

В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 p.), Харківський торговельний (1870 p.), Київський промисловий (1871 p.), Миколаївський комерційний (1872 p.), Одеський дисконтний (1879 p.) та ін. Проте більшість з них існувала недовго. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки -- Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано, заснований у 1912 p. Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. Їхній основний капітал у 1913 p. становив менше, ніж 1,5 % основного капіталу комерційних банків Росії, обіг -- 0,5 %, дисконт векселів -- 0,6 %. Така роль українських банків, як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приватних банків з Державним банком і Міністерством фінансів, колоніальною політикою російського царизму в Україні.

Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій, Об'єднаний банк -- 31, Азовсько-донський -- 23. Мережу дореволюційних банків (1916 p., без іпотечних банків) можна проілюструвати даними, наведеними у табл. 8.1.

Таблиця 8.1. - Мережа дореволюційних банків Російської імперії

Мережа банків	Контори і філії Держбанку	Філії КБ	Товариства взаємного кредиту	Міські банки
Всього в Росії	138	678	923	326
У тому числі в Україні	22	142	337	69
Частка України, %	15,9	20,9	36,5	21,1

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. інтенсивно зрощувався (зливався) банківський капітал з промисловим. Наприклад, Петербурзький міжнародний та Дисконтний банки були зв'язані з українською металургією та вугільною промисловістю; Азовсько-донський банк контролював більшість підприємств цукрової промисловості імперії Романових.

8.3 Податкова система на українських землях у складі Російської Імперії

Повна руйнація українських податкових національних традицій, яка передбачала помірність і доцільність оподаткування, розпочалась з втрати Україною її незалежності і повного поневолення Московською державою.

Ламаючи адміністративну систему України, яка за своєю демократичною суттю та універсальністю випереджала майже усі адміністративні системи світу, Москва почала запроваджувати й “свої” податки. Помірне мито було замінене Московським податком, що становив 5 % від продажної ціни товару.

Було введено подвірне оподаткування. Тобто запроваджено нову систему оподаткування населення прямими податками.

Запровадження подвірного оподаткування значно збільшило кількість платників податків за рахунок введення в їх число тих категорій населення, що раніше були звільнені від оподаткування: “задвірних”, “ділових людей”, половників та інших.

Загальну суму подвірного визначав уряд на чолі з урядником, а сільська громада чи міське управління розподіляли суму податку між всіма дворами. Подвірне оподаткування зберігалось до запровадження подушного, тобто до XVIII ст.

Основний прямий податок Російської імперії - подушне, запроваджено в Україні в першій половині XVIII ст. Його сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворян, духовенства і осіб, що перебували на державній службі. Розмір податку щороку визначався сумою, необхідною для утримання армії і флоту, і постійно збільшувався. У XVIII ст.. подушне становило близько 50 % усіх надходжень до державного бюджету Російської імперії. Подушне сплачували до кінця XIX ст. З появою іноземних капіталістичних інвесторів і розвитком в пореформений час сільськогосподарського і ремісничо-промислового підприємництва подушна подать відміняється і вводяться майнові та інші прямі податки.

Слід зазначити, що в Росії перші згадки про загальні кошториси державних доходів і видатків та кошториси окремих міст (як попередники бюджету в сучасному його розумінні) датовані ще 1645 р. Єдиних підходів до розробки кошторисів в той час не існувало, регулярне їх складання на державному рівні почалося лише з 1803 р.

Безпосередня заслуга у становленні і зміцненні російського бюджету належить видатному державному діячу М.М. Сперанському, автору відомого «Плану фінансів», складеного ним у 1809 р.

Одним з позитивних наслідків плану М.М. Сперанського було те, що він став підставою для запровадження єдиних правил складання щорічних державних розписів, вони проіснували до 1862 р. Сам розпис тримався суворо в таємниці і був недоступним для широких мас громадськості. Діяльність у галузі бюджету в Росії до 1862 р. характеризувалася надзвичайною секретністю і безконтрольністю, бюджетній практиці була притаманна також значна розпорошеність державних коштів. Бурхливий розвиток капіталізму в середині XIX ст. змусив царський уряд провести ряд реформ, зокрема фінансову реформу 1862 р., яка докорінно змінила бюджетну справу в Росії, були запроваджені такі принципи організації бюджету, як єдність (або повнота) бюджету, єдність каси, гласність та контроль за витрачанням державних коштів.

8.4 Зародження страхування в Російській імперії

До Росії епохи капіталізму класичне страхування прийшло із Західної Європи ще в XVIII ст. На той час у Петербурзі та Москві з'явилися філії англійських страхових компаній. Але вже у 1786 р. була встановлена державна монополія на страхову діяльність. Царицею Катериною II в 1781 р. було видано «Статут купецького судноплавства», який містив положення про морське страхування, а через 5 років спеціальним Маніфестом було введено норми страхування від вогню. Маніфест «Про заснування державного позичкового банку» дозволяв операції зі своїми клієнтами. З цією метою при банках створювалися страхові економії.

Найбільш поширеним страховим ризиком за тих часів була пожежа. Тому у 1827р. було створено Перше російське страхове товариство від вогню, а до 1913р. вже понад 300 страховиків, у тому числі 13 акціонерних товариств здійснювали такий захист. З відміною кріпосного права активізується розвиток страхової справи, орієнтованої на село. Створюється система земського страхування.

У другій половині XIX ст. спектр страхових послуг уже був досить широким, приймались на страхування будівлі, тварини, посіви, меблі, одежа, засоби транспорту, вантажі, певного розвитку набуло страхування життя. У дореволюційні часи одним із важливих центрів страхування Росії була Одеса. Тут існували самостійні страхові товариства, а також контори філій провідних страхових компаній Петербурга й Москви, іноземних страховиків. Особисте страхування виникло в 30-х рр. минулого сторіччя. У 1906р. був прийнятий закон про проведення страхування життя державними ощадними касами. Отже, у дореволюційній Росії існували майже всі відомі на ті часи види страхування та форми страховиків.

Тема 9. Гроші та фінанси України у складі СРСР

Розвиток економіки колишнього СРСР передбачав максимальну інтеграцію господарств союзних республік у загальносоюзному народногосподарському комплексі, формування якого завершилося у 60--80-х рр. Регулювалися структура та рівні економічного розвитку союзних республік та економічних регіонів. Планування і управління економікою були централізовані, лімітувався розподіл між союзними республіками, економічними регіонами і галузями фінансових, трудових, матеріально-технічних та інших ресурсів.

9.1 Грошовий обіг на розділених українських землях

У рамках проведення заходів щодо впорядкування грошового обігу на польських теренах 5 лютого 1919 р. було прийнято декрет, який проголошував, що валюта Польщі матиме назву лех, а її сота частина -- грош. Але вже 28 лютого сейм прийняв указ, який відхилив попередній законодавчий акт і постановив, що грошовою одиницею буде злотий з сотою частиною грошем. Виконання указу мало здійснюватися Міністерством скарбу, але було реалізоване лише після грошової реформи 1924 р. Доти законним засобом платежу залишалася польська марка.

11 січня 1924 р. президент Польщі С. Войцеховський оголосив декрет про валютну реформу. Вона передбачала поступову ліквідацію ПККП і введення нової валюти -- польського злотого. Становлення акціонерного товариства Банку Польського почалося з лютого, коли Міністерство скарбу створило Організаційний комітет.

Емісія розмінних грошей вищої номінальної вартості відбувалася у формі малих білетів із зображенням варшавських пам'ятників: на 10 грошах -- колона Зигмунта, на 20 -- пам'ятник Коперникові, 50 -- пам'ятник князеві Юзесру. Ці паперові гроші мали термін обігу до 31 січня 1925 р.

Хоча розмінні паперові білети були законним засобом платежу, їх використання мало деякі обмеження. Так, їх можна було виплачувати лише в межах 10 злотих за кожної сплати.

До польсько-німецької війни 1925 р. злотий був досить міцною валютою. За цим слідкував Банк Польський, якого не можна було назвати центральним банком країни, бо він конкурував із комерційними банками на депозитному та кредитному ринках. А керівництво банку вважало, що підтримувати комерційні кредитні установи повинен уряд.

На українських теренах, які перебували у складі Чехословаччини, грошовою одиницею була крона, яка містила 100 гелерів. Спершу в обігу використовувалися проштамповані банкноти, а 1926 р. було створено Національний банк Чехословаччини, який провадив емісійну діяльність.

Угорські крони складали основу грошового обігу в Закарпатті. Їхнє знецінення спричинило необхідність введення 1925 р. нової валюти, яка називалася пенге і поділялася на 100 філерів.

На півдні України, яка ввійшла до складу Румунії, грошовою одиницею була лея, яка поділялася на 100 бань.

Формування грошової системи СРСР, до якого належала більша частина території України, почалося після Жовтневого перевороту 1917 р. У перші роки існування Республіка Рад була змушена використовувати грошові знаки, випущені попередніми урядами. В обігу зберігалися царські рублі, державні кредитні білети Тимчасового уряду номінальною вартістю 250 і 1000 руб. та казначейські знаки -«керенки» (20 і 40 руб.). Крім того, тривала громадянська війна, під час якої діяла велика кількість різноманітних угруповань, що випускали власні гроші. Якщо додати до них приватні та місцеві емісії, отримаємо в сумі 2200 різноманітних грошових знаків, які перебували в обігу на території колишньої Російської імперії.



Рис. 9.1. 250 руб. 1917 року - гроші Тимчасового уряду, які перебували в обігу п'ять років до 1922 р.

У 1921 р. було проголошено нову економічну політику, яка, зокрема, передбачала повернення до грошових відносин. Величезна інфляція, яка панувала в країні, вимагала нових номіналів. Того ж року було випущено «Зобов'язання РРФСР» номінальною вартістю 1, 5 і 10 млн руб.-- односторонні, без малюнка, виконані на кольоровому папері з водяним знаком у вигляді герба РРФСР.

Рис. 9.2. «Зобов'язання РРФСР» номінальною вартістю 1 млн руб.

Перший захід щодо впорядкування грошового обігу провели наприкінці 1921 р. Тоді радянський уряд випустив нові гроші - державні грошові знаки 1922 р. номінальною вартістю 1,3,5,10,25,50,100, 250, 500, 1000, 5000 і 10000 руб. Було проведено деномінацію, за якою на 1 руб. цими знаками обмінювалися 10000 руб. грошовими знаками всіх попередніх зразків.

Рис. 9.2. Державний грошовий знак 1922 р.

З метою введення в обіг твердої валюти в жовтні 1922 р. Державний банк РРФСР отримав право випуску банківських білетів - червінців. Їх емісія залежала від золотих запасів держави.

Рис. 9.3. Один червінець 1922 р.

У 1936 р. вперше було встановлено валютний курс рубля на основі американського долара, за яким 1 долар відповідав 5 руб. 30 коп. У 1937-- 1938 рр. провели поступову заміну всіх радянських грошей на нові -- 1, 3, 5 і 10 червінців зразка 1937 р. та 1, 3, 5 руб. 1938 р.

Рис. 9.4. Один червінець 1938 р.

На червінцях вперше у 1938 р.було зображено В.І. Леніна. З банкнот зникли підписи відповідальних осіб і напис про розмінність білетів на золото.

9.2 Грошовий обіг на українських теренах під час Другої світової війни

У серпні 1941 р. українські землі знову було розділено, тепер уже гітлерівською Німеччиною. Галичина відійшла до Польського генерал-губернаторства; на решті території Радянської України було створено рейхскомісаріат «Україна» зі столицею в Рівному; Буковина і частина Південно-Східної України стали складовою Румунського генерал-губернаторства, яке управлялося королівським урядом Румунії.

Регулювання грошового обігу тепер провадив новий окупаційний уряд. Німецька влада ще до початку Другої світової війни розробила проект мережі військових кредитних закладів, яка мала імперські кредитні каси та спеціальні емісійні банки. Обидві структури могли здійснювати емісію грошей. Імперські кредитні каси випускали білети (свідоцтва) -- військові державні знаки єдиного зразка для всіх окупованих країн, обов'язкові до приймання поряд із національними грошовими знаками, які залишалися в обігу. Спеціальні емісійні банки мали право випуску власних грошових знаків, виражених у національних грошових одиницях.

Територію Галичини обслуговував створений 1940 р. емісійний банк у Кракові, який провів дві емісії злотих із різними датами.

На Галичині для фінансування боротьби українського народу за незалежність використовувалися грошові квитанції -- бофони.

На території рейхскомісаріату «Україна» спершу в обіг вводилися військові марки -- білети імперських кредитних кас номінальною вартістю 1,5, 10 і 50 рейхспфенігів, а також 1 і 2 рейхсмарки. При цьому радянський рубль зберігав законну платіжну силу і приймався з розрахунку 10 руб. за 1 марку, що в п'ять разів перевищувало довоєнний курс.

З 1 червня 1942 р. у м.Рівне почав свою діяльність Центральний емісійний банк України. Гроші цього банку у купюрах 1, 5, 10, 20, 50, 100, 200 та 500 карбованців мали такий паритет:1 карбованець дорівнював 1 рублю, 10 карбованців- 1 рейсмарці. Населення мусило обміняти радянські гроші на карбованці. При обміні суми більше 20 руб. “нові гроші” не видавалися на руки, а зараховувалися на безпроцентний “рахунок заощаджень”.



Рис. 9.5. П'ять карбованців 1942р.

Замість німецьких військових рейхсмарок, які ще називалися «платіжними засобами забезпечення для німецьких збройних сил», на територіях окупованих земель від початку 1945 р. було введено нові армійські грошові знаки -- «розрахункові знаки німецьких збройних сил», їх випустило головне управління імперських кредитних кас для військовослужбовців, які виїздили за кордон. На них повинні були обмінюватися німецькі рейхсмарки та інші окупаційні гроші, отримані військовим персоналом. На територіях завойованих держав солдати вермахту мали отримувати на ці розрахункові знаки за встановленим курсом окупаційні чи місцеві гроші.

На тих територіях СРСР, які не потрапили під німецьку окупацію або поступово від неї звільнялися, в обігу далі перебували рублі. З огляду на обмеженість доходів радянський уряд був змушений фінансувати свої видатки через емісію нових грошей. Крім того, було введено карткову систему, а ціни на ринках перевищували довоєнні в 10-15 разів.

9.3 Грошовий обіг в СРСР після Другої світової війни

Фінансування військових видатків під час Другої світової війни спричинило значне зростання грошової маси в країнах-учасницях. Після її закінчення в багатьох європейських державах відбулися реформи з метою впорядкування грошових систем. Не став винятком і Радянський Союз, в якому за 1941--1945 рр. кількість грошей в обігу збільшилася в 4 рази і зросла до 74 млрд руб.

Грошова реформа передбачала кілька заходів. Так, карткову систему мали скасувати ще 1946 р. Але неврожай, спричинений посухою, унеможливив проведення цього заходу. Натомість у кінці 1946 р. було введено єдині ціни, які становили певний середній рівень між високими комерційними та низькими пайковими.

14 грудня 1947 р. Рада Міністрів СРСР та найвищий партійний орган ЦК ВКП(б) прийняли Постанову «Про проведення грошової реформи і скасування карток на продовольчі й промислові товари». Реформа передбачала заміну старих грошових знаків на нові за курсом 10 до 1. При цьому не підлягали обмінові металеві монети, які далі приймалися за номінальною вартістю.

За підготуванням грошової реформи стежив Й. Сталін. Дослідники вважають, що завдяки йому купюри нового зразка дещо нагадували банкноти Російської імперії.

Грошова реформа також передбачала переоцінювання вкладів населення в ощадних касах і Державному банку. При цьому обмінові не підлягали вклади сумою менше 3000 руб. До речі, їхня частка у структурі депозитів складала 80%. Для інших установлювалися такі співвідношення: вклади в розмірі від 3 до 10 тис. переоцінювалися за курсом 3:2, а більше 10 тис.-- 2:1. Захід було проведено попри той факт, що, за даними Державного банку СРСР, 1947 р. на вкладах містилося лише 15% грошових заощаджень населення. Залишки на рахунках державних установ переоцінюванню не підлягали.

Реформа тривала від 16 по 29 грудня 1947 р. Після її проведення грошова маса скоротилася до 16 млрд руб., причому обміняли 37,2 млрд руб. Ще майже 30 млрд залишилося на руках у населення. Реформа мала конфіскаційний характер, оскільки не перерахували заробітків, стипендій чи пенсій. Крім того, невелика її тривалість спричинила масову спекуляцію, паніку й величезні черги.

Зменшення кількості грошей в обігу дозволило з часом знизити ціни на товари широкого вжитку. Це збільшило купівельну спроможність рубля та зумовило зростання його офіційного курсу стосовно іноземних валют. 1 березня 1950 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову «Про переведення курсу рубля на золоту основу і про підвищення курсу рубля стосовно до іноземних валют», за якою встановлювався золотий вміст рубля на рівні 0,222168 г щирого золота, внаслідок чого один долар США уже дорівнював 4 руб.

Бурхливий розвиток економіки СРСР, який спостерігався протягом 50-х рр. XX ст., спричинив зростання грошової маси. З метою її обмеження було проведено грошову реформу, яка оголошувалася 4 травня 1960 р. Постановою Ради Міністрів «Про зміну масштабу цін і заміну грошей, що перебували в обігу, на нові». Вона передбачала деномінацію рубля за курсом 10:1.

Рис. 9.6. Десять рублів 1960 р.

У 1990 р. Рада Міністрів Української РСР відзначала зростання грошових доходів, які не забезпечувалися товарною масою, вивіз товарів за кордон, поширення спекуляції. З метою захисту інтересів споживачів, особливо соціальне незахищеного населення, 22 жовтня було прийнято Постанову «Про захист споживчого ринку в Українській РСР», яка передбачала з 1 листопада продаж продовольчих і непродовольчих товарів здійснювати з використанням карток споживача з купонами. Виняток було зроблено для громадського харчування, продажу книжок, газет і журналів, товарів для новонароджених, продуктів дитячого харчування, обслуговування в комерційних і комісійних магазинах, аптеках, на аукціоні, оплати послуг та ін. Крім того, передбачалося, що продаж товарів вартістю понад 1500 крб. мав здійснюватися без карток споживача, але за чеками Ощадбанку тільки жителям республіки.

Отже, з 3 листопада 1990 р. раз на місяць, крім рублоьвої готівки, громадяни отримували листи з купонами на суму 70% їхніх грошових доходів після оподаткування. Вони повинні були давати їх продавцеві в магазині, який відрізав від листа купони на суму покупки. Поряд із цим оплата здійснювалася рублями.

9.4 Банківська система СРСР

Унаслідок Жовтневого перевороту 1917 р. більшовики захопили установу Державного банку в Петрограді. Але працівники саботували рішення «уряду робітників і селян» та відмовилися видавати кошти на його потреби. Лише за два місяці більшовики змогли встановити контроль над центральною банківською установою.

Такі ж проблеми виникли і з приватними комерційними банками, їхні власники припинили видачу коштів націоналізованим підприємствам, фінансуючи поряд із цим контрреволюційні виступи. 14 грудня 1917 р. (за старим стилем) загони Червоної гвардії захопили 28 банків і 10 банківських відділень. Того ж дня було видано декрет про націоналізацію банків, який вводив державну монополію на ведення банківської діяльності. Ліквідовувалися Дворянський земельний і Селянський поземельний банки, іпотечні банки та інші кредитні установи, крім мережі ощадних кас.

Усі приватні кредитні установи підлягали націоналізації та об'єднувалися з Центральним банком, який через місяць отримав назву Народного банку Російської Республіки (пізніше -- Народний банк РРФСР). Об'єднання банків тривало до кінця 1919 р. У результаті його проведення до Народного банку перейшли всі активи і пасиви зліквідованих установ, були конфісковані готівкові гроші й коштовності, що зберігалися в сейфах.

У своїй роботі Народний банк керувався декретами й постановами Ради народних комісарів, наказами Народного комісаріату фінансів, а також статутом, прийнятим ще 1894 р. Основним завданням банку була емісія паперових грошей. Щоб якось здійснювати контроль за грошовою масою, всі державні установи і підприємства зобов'язувалися зберігати свої готівкові кошти на рахунках у банку. Але, попри це, інфляція зростала.

19 січня 1920 р. було прийнято декрет Ради народних комісарів про ліквідацію Народного банку і передачу його активів та пасивів Центральному бюджетно-розрахунковому управлінню Наркомфіну.

Нова економічна політика сприяла відновленню банківської справи. Урядовими постановами було створено Державний банк РРФСР, який почав діяльність 16 листопада 1921 р. Його основними завданнями визначалися кредитування промисловості, сільського господарства, товарообігу та впорядкування грошового обігу. Характерне для того часу знецінення грошей не сприяло залученню депозитів. Тому основними кредитними ресурсами банку були кошти з державного бюджету. Ставки за кредитами, хоча були дуже високими (8--12% на місяць), не вирішували проблеми знецінення коштів, бо інфляція була ще вищою.

У листопаді 1921 р. Державний банк отримав монопольне право на проведення валютних операцій. На підставі цього він установлював офіційний курс на коштовні метали та іноземні валюти, регулював дозволені згодом приватні валютні угоди.

Відновлення кооперації сприяло появі 30 травня 1922 р. постанови Всеукраїнської кооперативної ради про відкриття Всеукраїнського кооперативного банку, який став наступником Українбанку.

Українбанк був розрахунковим центром кооперації як у межах країни, так і за кордоном, оскільки мав установлені кореспондентські відносини з європейськими банками. Крім того, Всеукраїнський кооперативний банк видавав різнострокові кредити й виконував функції товарного центру, закуповуючи продукцію кооперативів.

Величезна популярність кооперації не відповідала політиці радянського уряду, який з 1928 р. розпочав колективізацію. Ліквідація кооперативів призвела до припинення діяльності їхнього фінансового центру -- Українбанку. У Росії його відповідником був Всеросійський кооперативний банк (Всекобанк). Філії останнього та Українбанк було ліквідовано на початку 1930 р. під час проведення кредитної реформи.

Найбільшою банківською установою СРСР, окрім Державного банку, був створений у жовтні 1922 р. Торговельний промисловий банк (Промбанк), який мав сприяти розвиткові промисловості, транспорту, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Він був організований у формі акціонерного товариства зі статутним капіталом у розмірі 5 млн золотих рублів, але всі його акції належали державним органам чи підприємствам. Промбанк надавав кредити під товари чи товарні документи, проводив облік векселів, залучав депозити.

Для фінансування потреб електрофікації наприкінці 1924 р. було створено Електробанк. Надаючи довгострокові кредити, він мав сприяти розвиткові електропромисловості та електропостачання.

Перший комунальний банк на території України виник у 1923 р. у Харкові. Згодом на території СРСР налічувалося 45 таких установ, які 1925 р. отримали свій фінансовий центр -- Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк). Якщо місцеві комунальні банки надавали переважно короткострокові кредити, то Цекомбанк провадив довгострокове кредитування будівництва.

Кредитування сільського господарства від 1924 р. здійснювалося Центральним сільськогосподарським банком (ЦСГбанк), який об'єднував республіканські банки і товариства сільськогосподарського кредиту, їхні власні та залучені кредитні ресурси доповнювалися бюджетними асигнуваннями. Діючий в нашій республіці Укрсіль-банк працював з Українбанком.

12 грудня 1922 р. за участю шведського капіталу було створено Російський комерційний банк (Роскомбанк), який мав обслуговувати зовнішню торгівлю. У 1924 р. іноземну частку викупили Народний комісаріат і Державний банк, а сам банк реорганізували у Банк для зовнішньої торгівлі СРСР (Зовнішторгбанк). Від 30-х рр. XX ст. він єдиний (крім Державного банку) міг установлювати кореспондентські відносини з іноземними банками.

Крім того, 1923 р. почалося відродження ощадних кас, які розміщували облігації державних позик, залучали вклади, розмір яких не був вражаючим через постійне знецінення радзнаків.

У період непу відомі випадки утворення на українських землях приватних банків. Так, у Харкові 1922 р. виник Банк взаємного кредиту. У його статуті зазначалося, що метою діяльності було фінансування малого та середнього бізнесу у провідних галузях господарства.

З метою розмежування клієнтури між банківськими установами в лютому 1928 р. почалася реорганізація банківської системи. Промбанк перетворили на Банк довгострокового кредитування промисловості та електрогосподарства (БДК). Йому передали активи й пасиви ліквідованого Електробанку. Довгострокове кредитування провадили також Цекомбанк і частково ЦСГбанк.

Державний банк здійснював короткострокове кредитування, обслуговував клієнтів союзного та республіканського значення, транспортні й торговельні підприємства, надавав кредити іншим банкам. У 1929 р. було прийнято його статут, за яким Центральний банк СРСР мав регулювати грошовий обіг і провадити короткострокове кредитування.

З метою обмеження комерційного кредиту й заміни його банківським 30 січня 1930 р. розпочалася кредитна реформа. На першому етапі її проведення всім державним і кооперативним організаціям заборонялося відпускати товари і надавати послуги в кредит, а також здійснювати авансові платежі. Крім того, всі розрахунки тепер необхідно було проводити через банк, а вільні кошти мали зберігатися в Державному банку. Зміни в банківській системі передбачали чітке розмежування строків надання кредитів. Так, спеціалізовані банки могли передавати лише довгострокові кредити, а Державний банк -- короткострокові. Крім того, було ліквідовано філії спеціалізованих банків, які відтоді мусили проводити свої операції через філії Державного банку.

Наступний етап кредитної реформи на початку 1931 р. передбачав новий порядок розрахунків між господарськими організаціями, який мав на меті припинення автоматизму на відповідній ділянці роботи. На практиці це означало, що Державний банк має оплачувати рахунки постачальників лише в межах тих коштів, які були в розпорядженні покупця, і за згодою останнього.

Улітку того ж року постановою Ради праці та оборони від 23 липня 1931 р. було чітко розмежовано поняття власних і залучених обігових коштів, що дозволило визначити потребу в банківському кредиті. Короткостроковий кредит міг видаватися Державним банком лише на утворення запасів сировини, матеріалів чи обігових коштів, пов'язаних зі специфікою виробництва і збуту товарів. Були також установлені основні принципи кредитування, які передбачали цільове використання, строковість, поверненість і забезпеченість. Обов'язковою вимогою для отримання кредиту було виконання позичальником плану. Державний банк міг уживати певних заходів щодо несумлінних позичальників, які передбачали, наприклад, продаж заставлених цінностей для погашення заборгованості.

Кінцевим етапом реформи можна вважати травень 1932 р., коли остаточно було розмежовано функції між Державним банком та банками довгострокових вкладень, які створювалися в системі Наркомфіну СРСР. Ними були вже діючі Промбанк, Всскобанк, Цекомбанк і новостворсний Сільгоспбанк. Вони повинні були кредитувати капітальне будівництво, фінансувати транспорт, зв'язок, сільське господарство і т. д.

До сфери діяльності Державного банку належали планове кредитування народного господарства, організація грошового обігу і розрахунків, касове виконання бюджету і проведення міжнародних платежів.

Після закінчення Другої світової війни зміни передовсім торкнулися ощадної справи. У 1948 р. було прийнято новий статут державних трудових ощадних кас СРСР, за яким, опріч традиційних операцій, вони могли здійснювати безготівкові розрахунки й переказувати заробітну платню робітникам на їхні рахунки, їхня мережа стрімко розширювалась, і на кінець 1960 р. в Україні налічувалося 11,5 тис. установ.

Відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1959 р. було проведено нову реорганізацію спеціалізованих банків. Державному банкові передали функції ліквідованого Сільгоспбанку, а Всесоюзному банкові фінансування капітальних вкладень (Будбанку СРСР), створеному на основі Промбанку, -- операції ліквідованого Цекомбанку. У 1972 р. Будбанк мав понад 1200 контор на теренах СРСР. Він здійснював фінансування і довгострокове кредитування всіх галузей народного господарства.

Передання у 1963 р. ощадкас із відомства Міністерства фінансів до структури Державного банку СРСР привело до того, що останньому автоматично перераховувались усі залишки вкладів населення на перше число нового року, які використовувалися на поповнення кредитних ресурсів.

У липні 1987 р. відбулася ще одна реорганізація кредитної системи. Нові спеціалізовані банки надавали послуги для зовнішньої торгівлі (Зовнішньоекономічний банк СРСР), сільського господарства (Агропромисловий банк), промисловості (Промисло-вобудівельний банк), соціальних послуг (Житловосоціальний банк) та нагромадження заощаджень (Ощадний банк). Державний банк СРСР і далі виконував функції головного банку країни та обслуговував її уряд. На нього поклали розроблення зведеного кредитного плану, планів розподілу ресурсів і кредитних вкладень по всіх банках.

9.5 Податкова система СРСР

У 1930р. в СРСР було здійснено податкову реформу, яка замінила 86 податкових платежів і зборів двома - податком з обігу й податком з чистого прибутку, стягнення яких здійснював Наркомфін, а місцеві податки - територіальні органи радянської влади.

Податок з обігу (або з обороту) був фактично універсальним акцизом, оскільки включався в остаточну роздрібну ціну товару, і в підсумку його сплачував споживач.

З початком Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) економіка країни була відразу переорієнтована на воєнні потреби. Водночас зросли податки з населення (до 14 % бюджетного значення). Було введено воєнний податок (стягувався до 1946 р.), податок на неодружених та незаміжніх, а з 1944 р. до сплати залучалися і малосімейні, що мали одну чи дві дитини. Були також підвищені ставки сільськогосподарського податку.

На окупованій території України німецькі окупанти встановили 25 видів грошових податків, серед яких податок з обігу, прибутковий, податок зі спадщини. Крім того, було введено безліч місцевих податків.

Особливо важливі заходи щодо зниження податків з населення були проведені після 1953 р. Перш за все це стосувалося реформи сільськогосподарського податку, яка суттєво виправила недоліки в оподаткуванні сільського населення. На основі нового закону був здійснений перехід до оподаткування за твердими ставками кожної сотки з присадибних ділянок. Окрім обов'язкових платежів державних підприємств і організацій, державний бюджет СРСР поповнювався за рахунок податків з кооперативно-колгоспних підприємств та організацій, податків з населення, місцевих податків та зборів, неподаткових доходів та коштів, що надходили на основі державного кредиту. Система оподаткування в Радянському Союзі практично не змінювалася протягом багатьох років, доки країна з такою назвою не припинила своє існування.

9.6 Страхування в СРСР

До революції 1917 р. на Україні широко розвинулася страхова кооперація (до війни її майже не було); 1918 р. постав Український коопераційний страховий союз (Страхсоюз) як центральна установа для організації загального коопераційного страхування; за воєнного комунізму його було ліквідовано. Як у всьому СРСР, так і на Україні страхування монополізовано, страхові товариства ліквідовано, а їх майно націоналізовано. Виняток зроблено 1922 р. для кооперативів, яким дозволено взаємне страхування рухомого майна і товарів при Всеукраїнському коопераційному страховому союзі (Коопстрах), що обслуговував на території України всі види кооперації (1926 -- 1927 рр. він мав на 672,2 млн карб. забезпечених сум). Цей тип страхування був ліквідований 1930 р. Селянські двори підлягали обов'язковому державному страхуванню від пожеж, пошестей худоби, градобою і транспортних аварій. Адміністрація страхової справи була від 1925 р. централізована. Державне страхування здійснювалося на всій території СРСР єдиною організацією -- Держстрахом у Москві.

Під час колективізації постав хаос і безправ'я у страховій системі, бо Держстрах відмовлявся платити сільським господарствам відшкодування, мовляв, вороги свідомо вбивали худобу й нищили сільськьгосподарський інвентар, щоб не йти до колгоспів. Тоді обов'язкове страхування охоплювало не тільки майно кооперації і приватних осіб, але й державних підприємств з госпрозрахунком. Щойно 1956 р. страхування майна державних підприємств і організацій скасовано і залишено винятково страхування колгоспно-кооперативної власності й особистої власності громадян. У 1958 р. проведено деяку децентралізацію страхової адміністрації на користь союзних республік. Головне управління державного страхування СРСР при Міністерстві фінансів СРСР перетворено на відділ державного страхування, з обмеженням його компетенції до координації державного страхування союзних республік. Місцеві органи державного страхування в УРСР (управління, інспекції) були підпорядковані Держстрахові УРСР, що працював на засадах госпрозрахунку. Органи Міністерства фінансів контролювали органи Держстраху УРСР на місцях.

В УРСР існували два типи страхування: майнове й особове, які поділяються на обов'язкове і добровільне. Обов'язковому страхуванню (від вогню, градобою, пошестей худоби та ін. нещасть) підлягає майно колгоспів, господарств громадян і державне майно, що здається в оренду громадянам; так само обов'язкові різні форми соціального забезпечення, а також страхування пасажирів транспорту. До добровільного майнового страхування належить: страхування в колгоспах на племінну худобу, урожай садів і сільськогосподарську техніку, а в господарствах громадян -- на хатнє майно, будівлі й худобу; до особового: мішане страхування життя, довічне страхування, страхування на випадок смерті або втрати працездатності, від нещасних випадків та ін.

За своєю суттю радянське страхування мало чим віджрізнялося від страхування в країнах ринкової економіки. Різниця полягала в тому, що страхові внески застрахованих у вільній ринковій системі становлять страховий капітал (фонд) страхових організацій і не можуть видаватися на інші цілі, натомість в СРСР йшли на збільшення страхового фонду й ними держава користувалася відповідно до своїх потреб. Ідея страхування спільноти втрачає тут глузд і перетворюється на «державне» страхування.

Тема 10. Формування грошової та фінансової систем незалежної України

У 1991 р., коли на карті світу з'явилися п'ятнадцять незалежних держав, утворених на теренах колишнього СРСР, почався новий етап у розвитку грошей і фінансів в Україні.У тяжких умовах зміни еконоічного ладу поставала самостійна грошово-кредитна система, творці якої намагалися зберегти вікові традиції та адаптувати їх до нових реалій.

10.1 Становлення грошової системи України після 1991 р.

Становлення України як незалежної, суверенної держави обумовило необхідність створення власної грошової системи, яка забезпечувала б можливість українським владним структурам самостійно керувати грошовим обігом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки. Організаційно-правові засади створення грошової системи України були закладені в Законі України «Про банки і банківську діяльність», ухваленому Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Цим законом Національному банку України надавалося монопольне право здійснювати емісію грошей на території України та організовувати їх обіг, забезпечувати стабільність грошей, проводити єдину грошово-кредитну політику тощо. Це означало, що ніякі інші органи нашої країни, а тим більше інших країн, не мали права втручатися в цю сферу. Відтак обіг грошей на нашій території ставав підвладним виключно органам української держави.