Обкладалась податком й інша власність: нерухомість, живий інвентар (у це поняття, крім великої рогатої худоби, включалися раби), цінності.

Кожен житель провінції повинен був платити єдину для всіх подушну подать.

У 6 р. н.е. імператор Август увів податок зі спадщини - 5%. Податком зі спадщини обкладались лише громадяни Риму, але не провінцій. Податок носив цільовий характер. Отримані кошти направлялися для пенсійного забезпечення професійних солдатів. Їхні найближчі родичі були від даного податку звільнені.

Крім прямих податків, у Римській імперії існували й непрямі. Найбільш істотними з них можна назвати: податок з обігу або акциз на внутрішнє споживання за ставкою звичайно 1%, особливий податок з обігу при торгівлі рабами за ставкою 4%, податок на звільнення рабів за ставкою 5% від їхньої ринкової вартості, акциз на сіль. Августом були уведені нові мита у всіх провінціях із всіх, що вивозять, або ввезених на продаж товарів. Величина мит диференціювалася, у середньому ставка становила 5%.

При імператорі Диоклетіані (239-313рр.) установлюється промисловий податок.

Державні фінансові органи безпосередньо не стягували податків із громадян. Це робили громади. А от оцінка й визначення податкових надходжень громад, контроль за строками надходження податків держава тримала у «своїх руках» через органи фіску.

Уже в Римській імперії податки виконували не тільки фіскальну функцію, але мали роль додаткового стимулятора розвитку господарства. Податки вносилися грішми. Отже, населення було змушено провадити надлишки продукції, щоб продавати їх. Це сприяло розширенню товарно-грошових відносин, поглибленню процесу поділу праці, урбанізації.

Тема 4. Грошово-банківське господарство та податки в Середньовічнй Європі

В історіографії господарство середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації феодальне залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки зумовила назву середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація".

Розвиток господарства країн Європи епохи середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому середньовіччі (V--Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI--XV ст. -- період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі (XVI -- перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальної цивілізації.

4.1 Грошове господарство середньовічної Європи

Грошовий обіг сердньовічної Європи умовно можна розділити на чотири періоди [56]:

1) монета епохи мандрівки народів, варварське карбування у ранньому середньовіччі (середина V - середина VІІІ ст.);

2) грошове господарство періоду розвиненого середньовіччя, епоха феодального денарія (середина VІІІ - кінець ХІІІ ст.);

3) період великих грошових реформ в Європі, епоха гроша та флорина (ХІІІ- ХІV ст.);

4) час стабілізації монетних відносин у країнах Західної Європи, початок періоду талера (ХV - початок ХVІ ст.).

Монетне карбування варварських королівств було організоване за римськими зразками. Повною мірою пізньоримську монетну систему було запозичено лише у розміщених у Італії королівствах остготів та бургундів. Свеви та вестготи запозичили лише зразки золотих монет, а вандали - срібних та бронзових. Це було викликано, насамперед, потребами локального грошового обігу, а також особливостями політичного життя та регіональними традиціями.

Характерними особливостями варварського карбування монет є їхнє політично-прокламативне значення, невеликі масштаби випуску дрібних срібних, бронзових і мідних монет, що свідчило про низький розвиток торгівлі, децентралізація емісії, а також деградація монетної справи, що виражалося в примітивному оформленні монет [56].

У VI - VII ст. з північно-причорноморських міст карбування монет здійснює тільки Херсонес. Монети чеканяться від імені імператорів Юстініана I, Юстіна II, Маврікія, Іраклія. У грошовому обігу активно беруть участь монети Візантійської імперії. На всій іншій території сучасної України грошовий обіг практично замирає. Можливо, це було пов'язано з якимись військовими діями або міжплемінною боротьбою.

Наприкінці VIII ст. у королівстві франків Карл Великий провів грошову реформу, що закріпила панування срібного монометалізму, за якого потреби ринку задовольнялись за допомоги високопробних денаріїв та оболів. Загальна кількість продукції 125 відомих монетних дворів періоду його владарювання складає декілька десятків мільйонів денаріїв. Він також запровадив каролінзький фунт, який містив 408 г і ліг в основу монетних систем країн Західної Європи.

Епоха феодального денарія характеризувалася домінуванням срібного монометалізму, відсутністю розбудованої системи монетних номіналів, подібними принципами зовнішнього оформлення та метрологічних показників монет різних країн. Постійно погіршувалася якість монет, відбувалась повна децентралізація їхнього карбування.

Навіть після зникнення денарія з грошового обігу Римської Імперії денарій залишався рахунковою одиницею. Ця назва на протязі декількох тисячоліть залишалася назвою багатьох європейських грошових одиниць. Денаріями називали дрібну срібну монету, яку випускали в VIII - XI ст.. деякі князі, які мали право монетної регалії. Ці монети дали початок богатьом європейським національним грошовим системам і згодом отримали влані назви: в Англії - пенні, в Німеччині - пфеніг, у Франції - деньє.

Рис. 4.1. Денье (денарій) Карла Великого (768-814)

У XIII - XIV ст. відновилась система біметалізму, в якій гріш був основною срібною, а флорин - основною золотою монетами. Провідне місце у цьому процесі посідали міста Північної та Середньої Італії, монетне карбування яких мало суттєвий вплив на розвиток інших європейських грошових систем.

У 1172 році в Генуї вула викарбувана срібна монета вагою 1,46 г. вона отримала свою назву від латинськог denarius grossus -- «товстий» денарій. Генуэзський «гросо» (grosso) дорівнював 4-м генуэзським денаріям.

У 1266 році монети грошового типу зявилися у Франції. Так в м. Тур була випущена срібна монета 958 -ї проби вагою 4,22г. (так звана «гро турнуа», gros tournois, у нумізматиченій літературі -- «турнуз»). Вона дорівнювала соліду.

Рис. 4.2. Генуэзський гросо

У 1338 році у Тюрінгії почалося карбування майсенських грошів(вага 3,797 г вміст срібла - 3,375 г ), за ініціативою Фрідріха ІІ.

В Англії першу монету грошового типу було відкарбовано за владарювання Едуарда І у 1279 році. Ця монета мала назву «гроут» (groat) і містила 4,23 г. срібла.

Флорин (італ. florenus, від Флоренція «квіткова») -- назва золотих монет, які вперше почали карбувалиу Флоренції у 1252 році (звідси і назва монети) та позніше стали выпускти уінших країнах.

Рис. 4.3. Флорентійський флорин 1340 року

У XIV ст.. подібні монети карбували у Франції, Англії, Німеччині та Нідерландах. (У Німеччині та Нідерландах флорин одержав назву «гульден»).

В Європі назви «флорин» та «дукат» стали синонімами-- так називали высокопробні золоті монеты стандартної ваги (близько 3,5 г), навіть якщо на них не було квітки.

З середини XIV ст. флорин карбували у Німеччині, де він одержав назву гульден. Однак у зв'язку з відсутністю єдиного емісійного центру якість німецького флорина постійно знижувалась. Наприкінці XV ст. вага рейнського гульдена впала з 3,5г. до 2,5 г.

У 1343 році англійський король Едуард ІІІ викарбував нову золоту монету за французьким прикладом флоріна, вагою 6,998 г (6,963 г золота).

На початку XVI ст. у чеському містечку Санкт-Йоахімсталь почалося карбування срібних монет - талерів. Згодом вони стали загальновизнаними міжнародними монетами, які послужили основою для формування низки національних грошових систем і з певними змінами домінували на монетному ринку багатьох країн аж до ХХ ст.

Тамлер -- назва крупної срібної монети, яка у XVI-ХIX ст. відігравала значну роль у грошовому обігу Європи та у міжнародній торгівлі.

Першим у європі карбування срібної монети вагою в унцію(див дод.1) розпочав ерцгерцог троля Сигізмунд.

На початку 1484 року Сигізмунд випустив монету з високопробного срібла вагою близько 15,5 г., а в 1486 році він випустив монету вагою 31,83 г., яка мала назву гульденгрош, або гульдинер.

Рис. 4.4. Тирольский гульдинер ерцгерцога Сигізмунда

Очень скоро талер занял доминирующее положение в международной торговле.

В Испанії талер називався талеро, в Південих Нідерландах-- дальдре, в Обєднаних провінціях -- даальдер, в Италії-- талеро.

В Англії талер називали далером, потім даларом и, накінець, доларом.
Власна монета талерного типу в Англії одержала назву крона .

У Франції першу монету типу талера випустили за часів царювання Франциска І.

Регулярне карбування срібних монет талерного типу почалося в 1641році, за часів Людовика XIII: це був срібний екю, вагою 27,190 г. і містив 24,933 г. срібла.

4.2 Розвиток банківництва в середньовічній Європі

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової та фінансово-кредитної систем. Протягом середньовіччя та періоду розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне різноманіття монетних систем привело до розповсюдження міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, але й займалися кредитними операціями та лихварством.

Кредитні операції полягали у безготівковому переказі грошей (відомий з XI ст.). Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за якою його агент у певному місці видавав тій чи іншій особі суму, яку та внесла попередньо. Міняльні контори стали називати банками (по-італійськи банк -- лава, на якій, як правило, знаходився вуличний міняйло), а їх господарів -- банкірами.

Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під великий відсоток. Лихварський капітал в основному кредитував престижні видатки феодалів (купівля предметів розкоші) та воєнні видатки держави. Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці спрямовували вільний капітал у кредитно-лихварську сферу. Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відіграли важливу економічну та політичну роль у феодальній Європі.

Капітал такої компаній утворювався за рахунок внесків учасників та депозитів, що вносилися жителями міста в основну контору, або іноземцями, що вносили свої кошти в філіали, відкриті в інших містах чи країнах.

Найбільш прибутковими, хоча і не найбільш розповсюдженими операціями щодо розміщення капіталів торговельно-банкірських компаній були кредити під проценти. Останні були різноманітними і залежали від цілі та тривалості позики. Так, венеціанські документи ХІІ ст. свідчать, що короткостроковий кредит (до одного року) міг надаватися без стягування процентів. Але по закінченні цього терміну позика починала приносити 20% річних. Крім того, за неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив подвійний розмір кредиту та нарахованих процентів. У Флоренції на початку XIV ст. процент за звичайними позиками коливався від 10 до 15%. З часом від зростав до 20-30%, що залежало від ситуації на грошовому ринку.

У середньовічній Італії існували й морські позики. Купець або судновласник, який вирушав у плавання, отримував у кредитора, в особі якого могли виступати кілька компаній, певну суму. Її необхідно було повернути разом з процентами, коли купець прибував у порт призначення або повертався до порту, звідки починав плавання. Проценти за такими кредитами були досить високими. Так, наприкінці ХІІ ст. вони складали 20-25%, але не річних, а на термін плавання. Інші договори, згідно з якими морська позика надавалася на 2 роки, передбачали 33% річних. Відомий також випадок, коли плавання не було надто тривалим, але доволі небезпечним, і проценти виросли до 50.

Існувала ще одна форма залучення коштів на ведення морської торгівлі, яка називалася комендою (у Венеції - колеганцою). Найбільше розповсюдження вона дістала, починаючи з ХІІІ ст. Відомо два види коменди:

1) двостороння коменда (у Генуї - компанія), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив дві третини необхідного капіталу, купець, який вирушав у плавання, - решту, а прибуток ділився порівну;

2) одностороння коменда (власне коменда), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив весь капітал і отримував 75% прибутку.

За використання коменди купець не міг просто повернути взяту у борг суму разом з відсотками, як це робилося у випадках отримання банківського кредиту, але мусив надати особі, що його фінансувала, детальний звіт про витрачені і отримані суми, а також, за необхідності, пояснити причини невиконання зобов'язань.

Неодноразово банкірські асоціації розорялися, бо їх дебіторами були королі, царі чи імператори. Вони часто не тільки не сплачували борги, а й фізично розправлялися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська системи у Флоренції. У XIV - XV ст. її очолювали відомі банкіри з родів Альберті й Медічі. У Німеччині кредитно-лихварськими операціями керували банкіри Фуггери й Вельзери. В їх конторах широко застосовувались безготівкові розрахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах - незабаром представників цієї країни стали називати світовими банкірами.

У 1407 р. було засновано Банк Святого Георгія в Генуї, який початково являв собою асоціацію кредиторів держави, та згодом розпочав діяльність з прийому внесків від приватних осіб, про що останнім видавалися свідоцтва, які могли переходити із рук в руки. Банки поступово з'являлися і в інших містах, набуваючи складніших організаційних форм функціонування. Наприклад, у 1593 р. було створено Банк Святого Амвросія в Мілані, що мав деякі початкові риси акціонерного товариства. Його капітал формувався за рахунок пайових внесків та поточних вкладів громадян і використовувався для видачі позик місту. Головним завданням подібних банків в Італії початково була підтримка державних фінансів.

У ХІІІ ст. в Англії італійські торговці зайняли місце євреїв, яких вигнали з країни. Італійці позичали гроші, страхували вантажі, обмінювали валюту. У той час, коли лихварство було поза законом, вони називали позичання грошей тимчасовим подарунком, якого згодом буде повернуто з подякою (тобто процентами).

Причиною вигнання євреїв не тільки з Англії, але й з інших європейських країн було те, що представники саме цієї національності наймасовіше вдавалися до лихварства. Вони стягували з простих людей дуже високі проценти за позиками, внаслідок чого ті потрапляли в кабалу до кредитора.

Усі людські моральні кодекси засуджували лихварство. Засуджувала його й церква, зокрема християнська. Ось основні аргументи, які використовувалися при цьому:

1) в Євангеліє від Луки написано: “Позичайте, не очікуючи назад нічого”;

2) у Святому Письмі також є закон Мойсея, що забороняє євреям брати процент від своїх братів (інших євреїв). Християнська церква всіх вважала братами (не тільки євреїв);

3) Аристотель, на основі праць якого формували свої погляди багато схоластів, казав, що гроші як такі є неплідними і тому несправедливо вимагати за користування ними сплати плоду від них, яким є процент;

4) згідно з римським правом розрізняли два види речей: що споживаються (зерно) і не споживаються (будинок). Гроші належали до першого розряду. За тим же правом, коли гроші переходять до рук того, хто їх позичає, то до нього переходить і повне право володіння ними. Ось чому цю угоду ототожнювали з продажем. А стягувати проценти означає продати річ, а потім вимагати плату за користування нею. Тому, хто вважав проценти платою за втрату часу, згаяного в очікуванні платежу, заперечували, що час - це загальна власність, якою не можна торгувати.

Також поширеними були погляди, що лихварство дозволить багатим людям спрямовувати свої гроші лише в надання позик, а не інвестувати, наприклад, в сільське господарство. Тому в ньому працювати лише бідняки, а вони не мають достатньо грошей на худобу та інструменти.

Отже, згідно з християнськими канонами лише євреї могли надавати гроші в позику під проценти представникам усіх інших національностей. Усім іншим церковне право це забороняло.

Спершу заборона давати гроші під проценти стосувалася лише духовенства. Нікейський собор 325 р. заборонив йому такі фінансові операції під страхом позбавлення духовного сану. Капітуляріями Карла Великого і соборами ІХ ст. ця заборона розповсюджувалася і на мирян.

У 1179 р. папа Александр ІІІ постановив, що лихварі не можуть допускатися до причастя, а в разі їхньої смерті їх не могли хоронити за християнським звичаєм, священики не мали права брати від них милостиню. Духовних осіб позбавляли їхніх посад, поки єпископ не визнавав їх виправлення. Лихварів та їх спадкоємців змушували повертати несправедливо нажите багатство.

Папа Григорій Х у 1274 р. на Ліонському соборі ухвалив, що комуни і інші відповідальні особи не мали права винаймати лихварям-іноземцям приміщення для ведення їхньої діяльності, а тих, що вже функціонували, слід було вигнати протягом трьох місяців. Іншою карою було невизнання заповітів тих лихварів, які не розкаялися, тобто не повернули своїм позичальникам проценти. Ще далі пішов папа Климентій V 1311 р., який наказав усіх, хто сприяв веденню лихварства, відлучати від церкви.

Але розвиток економічних відносин неможливий без кредиту, який, своєю чергою, вимагає сплати процентів, що покликані мінімізувати ризик неповернення позичених коштів. Тому кредитори намагалися різними способами обійти ці заборони, використовуючи такі засоби, як заставу з правом викупу, позики за умови участі в прибутках, оплату повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику.

З огляду на таку ситуацію, церква і держава почали лише обмежувати розмір процентів, що стягувалися за користування позикою. Так, 1545 р. в Англії було встановлено максимальну ставку в розмірі 10% на рік. У 1652 р. її знизили до 6%. Таку саму ставку було встановлено 1601 р. у Франції. Такі обмеження скасували аж в ХІХ ст.

Ще одним способом виходу з ситуації було заснування у середині XV ст. братами-францисканцями побожних банків. Монах Барнабас з Терні був ініціатором створення інституту з надання кредитів людям, які не мали грошей і через це мусили звертатися до лихварів. Цей інститут дістав назву monte di pietа - гора побожності. Ті, хто потребували готівки, могли позичити її без процентів тільки під заставу цінних речей.

Церква пристала на цю ідею і папи затверджували статути таких інститутів, що створювалися в різних містах Італії. Перші з них були утворені 1463 р. в Орвієто та в 1464 р. в Перуджі. Засновниками таких інститутів були брати-францисканці. Кошти для надання кредитів збиралися з пожертвувань. Євреї виступали проти таких видів банків, бо це було для них серйозною конкуренцією, але нові побожні банки було відкрито в Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін. У 70-х роках XVI ст. вони були майже в кожному італійському місті. Статутом деяких побожних банків вже було дозволено стягувати 5-7% за користування позикою на оплату адміністративних видатків. Але кожен з позичальників мусив присягнути, що йому дуже необхідні гроші. Незабаром такі інститути почали засновуватися в Іспанії, Польщі і Німеччині.

Північноіталійська область під назвою Ломбардія була батьківщиною світських банків міських общин, де можна було взяти кредит під заставу цінних речей під 2%. Так були створені перші ломбарди [56].

4.3 Податки середньовічної Європи

В ранньовізантійську епоху, до VII ст. включно, у Візантії існував 21 різновид прямих податків, у які потрібно було одночасно вносити відразу все. Головним податком був так званий аннона, похідне від латинського слова annus (рік). Спочатку він означав річний дохід із землі, з чого витікає, що податок стягувався в натуральній формі; починаючи з V ст. цей податок вносився грошима. В цьому податку, під різними назвами проіснував до краху імперії, поєднувалися поземельний податок і подушна подать. Крім нього, стягувалися податки на оснащення солдатів зброєю, на купівлю коней, податок на рекрутів, за допомогою якого землевласник міг звільнити своїх підданих від військової повинності.

Певні групи населення, як повідомляє сучасний німецький історик Петер Шрайнер, наприклад, сенатори і торговці, повинні були платити особливі податки. Торговці платили додатково мито на товари у розмірі 12,5%, пізніше лише 10%. Практично кожний державний адміністративний акт, наприклад, видача грамот і навіть власне підвищення на посаді урядовця або військового, обкладався зборами. Слід також згадати про штрафи, яких об'єднувало загальне найменування “податок на повітря», оскільки спочатку він стягувався, коли при будівництві яка-небудь будівля перевищувала встановлені раніше розміри.

В основному податкові надходження йшли на утримання армії і адміністрації, а також на постачання міст хлібом.

Багато хто з названих податків зник ще до VII в., вірніше, були замінені новими, теж численними.

Найважливішим залишався поземельний податок, разом з яким у середньо- і піздньовізантійський періоди слід однозначно виділити подушну подать. Податки вносилися також за володіння парою тяглової худоби, за користування пасовищем, яке вважалося державними землями, за володіння млином.

Сільське населення несло панщинну повинність, в яку входило будівництво доріг, мостів, кріпосних споруд, тобто щось на зразок відробітки вручну і гужової повинності.

Торговці платили мито за ввезення і вивезення товарів, тоді як в середньовізантійський період багато міських ремесел піддавалися ціновому контролю, інакше кажучи, завуальованому непрямому оподаткуванню.

Документи піздньовізантійського періоду свідчать про те, що винахідливості в області оподаткування не було меж. Так, наприклад, встановлювалися збори за зважування, постачання продуктами харчування, охоронний податок (для організації поліцейських постів і польових караулів), податок на судна, що будувалися, навіть “ліктьовий податок” -- за контрольне вимірювання тканин. Приклади можна ще продовжувати.

До цього часу пір йшлося тільки про так звані регулярні податки. Але ними система оподаткування не вичерпувалася. Не менший страх наганяли надзвичайні податки, яких була також множина і які в цілому позначалися терміном “обтяження”. Вони могли стягуватися кілька разів в рік, наприклад, в таких випадках, коли в тому або іншому окремо взятому регіоні виникала необхідність в будівництві флоту або якщо в якійсь місцевості знаходилися крупні військові контингенти та інше.

Велика кількість жорстоких податків мала свої важливі соціальні наслідки. І хоча історикам випадково відомо лише небагато даних про розміри податків в сільській місцевості, деякі з них справляють сильне враження. На початку IX ст. стягувався з кожної людини так званий податок на вогнище, складав дві срібні монети, що відповідає шостій частині золотого соліда. За орні угіддя стягувався податок, розмір якого досягав 1/24 частини вартості цієї ділянки, яка, у свою чергу, визначалася її якістю.

Проте відомо, що податкові ставки залишалися незмінними навіть у неврожайні роки і в тих випадках, коли ворожі війська спустошували поля.

В якнайдавніших державах германців (наприклад, в державі франків) фінанси не були налагоджені, державні доходи не відділялися часто від особистих доходів короля, були випадкові, але все-таки існували. Були введені податки у вигляді дані і мит, час від часу збиралися на користь держави контрибуції. Все це указує на крайню слабкість податкової системи, але припускає її наявність.

У 843 р. держава франків розпалася на три частини: королівство Францію, королівство Німеччину і королівство Італію (разом з Лотарингією). В першому королівстві (Франція) було три королі, з яких кожний володів лише частиною території і боровся один з одним. Через 45 років замість трьох основних королівств виявилося вже сім. Дроблення держави цим не закінчилося. Найбільші землевласники -- феодали першого порядку (герцоги, дюки, графи) не тільки вивільнялися з-під влади королів, але й вимагали нових, виняткових прав, що ставили їх в майже незалежне від королів положення. Одним з найбільш яскравих виявів такої незалежності був “імунітет” -- відмова короля від втручання в дії крупного землевласника, оскільки він розпоряджався в межах належної йому території.

“Імунітет” міг бути повним, але міг бути і частковим, якщо король добровільно відмовлявся тільки від деяких своїх прав, наприклад, від права збору податків, поступаючись цим правом феодалу в якості “лена” -- подарували -- на певних умовах.

В одній з хронік 604 р., складеній в Бургундії, що входила в склад Франкськї держави, записано: “Щоб Бертольд швидше знайшов свою смерть, його послали у (визначені) краї і міста (королівства) з дорученням... стягати податки”.

Сучасники добре розуміли, про що йдеться. Бертольд, мажордом і один з могутніх людей в державі, якою правив король Теодоріх, нажив собі ворогів в особі королеви Брупгильди і її улюбленця. Бажаючи прибрати мажордома з свого шляху, самій не вдаючись до сили, вона нібито вимусила короля, як вважає хроніст, використовувати своє право оподаткування і руками Бертольда збирати податі.

У франкській податковій системі багато в чому простежується спадкоємність римської практики, особливо в назвах і позначеннях. Такими поняттями, як tributum census або functio іменуються податки і податі як в піздньоантичній римській провінції, так і у Франкській державі раннього середньовіччя. Такі найважливіші види податків, як поземельний податок і подушна подать також були відомі ще з часів римлян, їх же стягували і у Франкській державі.

Поземельний податок стягували звичайно в грошовій формі, рідше -- в натуральній, причому, за свідченням сучасників епохи королів династії Меровіпгов, платники податків були зацікавлені в перетворенні натуральних зобов'язань в грошові вимоги. Для підтримки авторитету своїх ухвал, а також для збільшення доходів феодали пильно стежили за виконанням своїх ухвал і карали за кожне їх порушення. Феодали встановили відповідальність общин за провину окремих осіб. При розкладці оброку, при визначенні величини панщини кругова порука забезпечувала феодалу своєчасне виконання повинностей.

Зі всіх феодальних доходів судові були найзначнішими. Дохід приносили мита, штрафи, конфіскації. Мита стягалися не завжди з винного: якщо сторони мирилися, не чекаючи судового засідання, вони повинні були обидві платити судові мита.

При існуючій системі штрафів, викупів, конфіскацій королі і їх представники на місцях не тільки нічого не втрачали від злочинів, але нжжддавіть був встановлений, як помітив один французький історик “своєрідний державний податок за злочин, що дає величезний дохід, який аніскільки не зменшувався з часом”.

У 1147 р. у відповідь на відвоювання мусульманами Едесси в 1144 р. був проголошений Хрестовий похід, в якому вперше взяли участь королі. Також вперше в ході його підготовки король Франції Людовик VII зробив спробу підтримати задум додатковими податками.

Перший указ про стягування загального додаткового податку на користь держав хрестоносців був виданий в 1166 р. англійським королем Генріхом II і французьким королем Людовиком VII. Указ Генріха II свідчить: Для захисту і підтримки церкви і земель на Сході кожний житель короля Генріха зобов'язаний в поточному 1166 році з кожного виду рухомого майна, нехай це золото або срібло, виключаючи коштовні камені, або тварини і монети, або що-небудь інше, окрім парадного одягу, рівно як і доходів, вносити по 2 пфеніги з кожного фунта, а в подальші 4 роки -- по 1 пфенігу з кожного фунта. Те ж саме йому належить робити і відносно оброблюваних угідь і виноградників з таким розрахунком, щоб не включалися понесені на їх обробку витрати. Ті ж суми він повинен внести з своїх вимог, борг по яких він сподівається отримати. Хто має будинок, але не володіє рухомим майном вартістю 1 фунт, віддає 1 пфеніг. Хто не володіє рухомим майном вартістю 1 фунт, але займається торгівлею або ремеслом, віддає 1 пфеніг. Податок сплачується протягом 14 днів по настанні релігії (1 жовтня). В англійських міських церквах та в усіх сільськіх церквах встановлюється ковчег (кухоль для пожертвувань), в який кожний після того, як приніс присяги і після ретельного підрахунку вартості свого майна, кидає по совісті те, що він зобов'язаний сплатити відповідно до встановленого порядку. Ухилення від сплати карається відлученням від церкви. У ковчега три ключі: один -- в священика, два -- в особливо добросовісних прихожан. Складальники та інші довірені свідки зобов'язані доставити зібрані в селах гроші до свята всіх святих (1 листопада) в резиденцію єпископа. Після цього їх збирають далі в місцях, визначених архієпископами і єпископами. Всім, хто платить сумлінно, відпускається третина гріхів.

У 1185 р. французький і англійський король оголосили (вже не вперше) про стягування податку для надання підтримки державам хрестоносців, який проте так і не був зібраний. В указі Генріха II, датованому кінцем січня 1188 р., говориться: Тому, хто бере хрест, будь він духовною або світською особою, по папському розпорядженню і через всемогутність Господа і святих Петра і Павла відпускаються всі гріхи, в яких він покаявся. Ті ж, хто не бере участь в поході, як духовні, так і світські особи, зобов'язані платити десяту частину доходів поточного року з рухомості і всього майна в золоті, сріблі й іншій формі. Виключаються з цього в духовних осіб одяг, книги; в духовних і світських -- коштовні камені; в лицарів -- коні, зброя і одяг, призначені для особистого користування. Всі духовні особи, лицарі і слуги, виступаючі в похід, одержують в свою користь десятину з своїх земель і земель своїх людей, самі ж не платять нічого. Городяни і селяни, що узяли хрест без дозволу своїх панів, зобов'язані проте платити десятину...

В зборі податків, як і взагалі в грошових справах, Генріх II був нещадний. У XIII ст. введення і стягування податків на фінансування хрестових походів узяло на себе папство.

Першим англійцем, який зважився сказати королю “ні”, був Святим Х'ю (1140р.--1200р.) з Лінкольна (Англія). Він відмовився платити податки Річарду Левове Серце і тому залишився в історії.

Флоренція, що налічує 90 тисяч жителів і мала в своєму розпорядженні найбільш розвинуту в Європі суконну промисловість, за твердженням економістів-істориків, ніяк не могла вважатися податковим раєм. Міські доходи від комунальних земель, конфіскованого майна вигнаних супротивників режиму, міських монополій, перш за все від вельми прибуткових монополій на продаж солі, від використовування міських “інструментів” (податки, що стягувалися з тих, що ввозяться в місто товарів, ринкові мита, збори за хропіння вантажів на березі ріки, складські мита, дорожні збори) і, нарешті, від численних штрафів, передбачених міським кримінальним правом, доповнювалися з середини XIII ст. масою непрямих, а також прямих зборів. Серед непрямих податків найвидніше місце займали промисловий податок і податок з обороту. Оподатковувалося саме відкриття ремісничої майстерні. Власники магазинів платили свого роду вітринний податок і ще один -- за установку украй необхідної в сонячний літній час маркізи. Сумнівну роль грали міські примусові позики, що зачіпають практично кожного жителя.

Податки у виробництві і торгівлі харчовими продуктами і предметами споживання виступали в основному у вигляді податку з обороту, який можна було перекласти прямо на споживача. Частка податків в (кінцевому результаті) постійно підвищувалася. Для продовольчих товарів відповідний податок складав 1,5% прибутку з обороту. Інші ремесла оподатковувалися у розмірі 2,5%. Говорили, що “у Флоренції за все, окрім повітря і води, потрібно платити збори”.

Збір податків і мит на користь феодалів проводився уповноваженими -- “міністеріалами”. Частіше всього міністеріалами були дрібні васали, які проживали в даному місті, або інші вільні землевласники, що мали свої маєтки в межах міської межі. Але були серед міністеріалів і дворові великих феодалів, і раби, відпущені на свободу. За послуги, які міністеріали приносили феодалам, вони одержували землю і звільнялися від всяких повинностей.

Феодальним містом в Західній Європі XII ст. управляв сеньйор, який був або світською, або духовною особою. Форма міського управління, судячи з історичних документів, що збереглися, була не у всіх містах однакова, частіше всього на чолі міського управління стояла група чиновників-міністеріалів, що призначалися сеньйором. В місті Страсбурзі, наприклад, в кінці XII ст. на чолі міського управління стояли чотири посадовці, що призначалися єпископом (сеньйором міста): шультхейс -- розбирає злочини; бургграф -- міський начальник; митник -- митний складальник; начальник монети.

Збір непрямих податків здійснювався не державою, а великою кількістю відкупників. Місто пропонувало свої 73 групи по податку з обороту до продажу на свого роду відкритих торгах і передавало кожну групу після формальної перевірки на доброчесність тому або тим, хто пропонував найвищу ціну. Переваги такої процедури для міста полягали в швидкому отриманні оцінної суми податку. Для відкупника податків перевага полягала в тім, що, крім прибутку від відсотків, оскільки сума арендної платні розглядалася як позики, він придбавав можливість одержувати також прибуток на різниці між оцінною вартістю податку і реальною величиною податкових надходжень. Зразком різноманіття та “тоталітарного” характеру податків в місті Кельні служить оподаткування кельнського пива в період між 1370 і 1513рр. В податкових розписах того часу зафіксовано шість різних форм податків і, за невеликими виключеннями, така ж кількість нарахувань, що підвищують ціни на пиво. Наприклад, місто стягує виробничий податок -- “пивний пфеніг”, запрошує вносити гроші в казну споживача, який з 1414р. платить “бюргерський солодовий пфеніг”. Правда, ставка його була нижчою за ставку введеного тоді ж “солодового пфеніга пивовара», який стягувався з пивоварів-професіоналів. Схитрувати, купуючи імпортне пиво, одночасно будучи торговцем і споживачем, не вдавалося: місто вимагало внесення імпортного мита, яке звичайно виявлялося вище за податок на міське пиво. На червоне пиво в 1471 р. ввели спеціальний акциз (Keuteakzise).

“Вам, дотепникам, дозвільним і капризним

Досить знущатися над акцизним.” -- писав шотландський поет Роберт Бернс.

В Швеції облік податків ведеться з XVI ст., з часів вікінгів. І всі відомості про податкоплатників тієї пори збереглися в архівах цього одного з найстаріших королівств світу до сьогоднішнього дня.

Існували так звані весільні мита, які серви повинні були платити своїм панам. Ці мита зв'язуються з феодальним правом першої ночі (jus primae noctis), тобто грошовий викуп цього права.

Коли обидва наречених належали одному пану, мито називалося “maritagium” “manage”. Коли ж чоловік і дружина належали різним панам, мито називалося “forismaritagium” (буквально -- “позашлюбне”), звідки французький термін “formariage”. Це “позашлюбне” мито було звичайно вищим простого “шлюбного”, оскільки відхід жінки з маєтку унаслідок шлюбу з чужим сервом завдавав збитку пану. Спочатку мито forismaritagium було досить високе, але з кінця XII ст. воно знизилося і не перевищувало 5 су.

Шлюбні мита були поширені не тільки у Франції, а і в Росії в питомий час і пізніше, і в Німеччині у феодальний час, де вони позначалися німецьким словом Bumede, відповідним латинському maritagium, проте значення якого не зовсім ясно, тільки припущення.

Тема 5. Формування грошово-фінансової системи Київської Русі

Київська Русь - перша українська держава. Про це свідчить величезна кількість історичних, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних даних. Розвиток і функціонування держави великою мірою визначалися товарно-грошовими відносинами, станом внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Це, у свою чергу, значно залежало від ефективності та якості грошово-кредитної системи, яка була необхідним елементом товарної економіки і економічно-торговельних стосунків з іншими державами.

Усе це в сукупності стимулювало появу і розвиток національної валюти у вигляді гривні, виникнення якої було об'єктивною необхідністю. Цей факт фіксують дослідники давньоукраїнської господарської історії. Незважаючи на це, грошова система, кредитні відносини, зародження банківництва в Київській Русі досі належно не вивчені, що створювало певні труднощі при розкритті окресленої проблеми.

5.1 Вплив іноземних грошових систем на формування грошового обігу в Давньоруській державі

Згідно з твердженням окремих дослідників, обмін на українських землях тривалий час здійснювався за допомоги іноземних грошей, які, до речі, нерідко переробляли на прикраси. Крім того, можна було скористатися натурообміном, тобто своєрідним бартером, якщо казати сучасною мовою. В Київській Русі природа була дуже щедрою і люди завжди знаходили еквівалент для обміну, якщо хотіли придбати якесь благо на внутрішньому ринку чи в іноземців-купців.

Одначе шкури, зерно, хутро, віск та інші продукти не могли довго бути засобом обігу, бо їм властиві всі вади й незручності, які виникають в обмінних відносинах на натурально-речовій основі. Натуральні розрахунки поступово витручувалися грошовими одиницями. Так, учені вважають, що арабські дирхеми майже два століття користувалися довірою у слов'ян-українців.

Дирхем -- срібна арабська монета, запроваджена наприкінці VII ст. (близько 692--696 рр.). Початкова маса дирхема -- 3,9 г, вартість -- 1/10 динара. Згідно з каноном ісламу на монеті не було зображень. Ці монети часто називали куфічними -- від особливого виду письма, яке виникло в містах аль-Куфі та аль-Басра наприконці VII ст.

Значні масштаби карбування та висока якість дирхема сприяли тому, що ця монета швидко поширилася на всій території Арабського халіфату від Індії та Басри аж до Іспанії. Висока якість, значна тривалість періоду карбування зумовили наявність великоії кількості різновидів дирхемів. Вони різнилися формою, зовнішнім оформленням, масою та пробою металу. В середньому маса дирхема у X ст. становила близько 3 г., але траплялися монети діаметром 38--45 мм і масою понад 11 г.

Рис. 5.1. Срібна арабська монета - дирхем

Період найбільшого поширення дирхемів на території Західної, Східної та Північної Європи - початок IX -- середина X ст.

Крім арабських, на давньоруські землі надходили візантійські та західноевропейські монети. Саме візантійські соліди стали прототипами для майбутніх монет руських князів. Дослідники вважають, що в той час, коли номізми (соліди) обслуговували лише міжнародну торгівлю, інші візантійські гроші (срібні міліарисії та мідні фоліси) мали обіг на внутрішньому ринку Київської Русі.

На Кубані виникає Тмутараканське князівство, що підкорялося Київської Русі. З другої половини X ст. це князівство починає випускати мідні і срібні імітації візантійських міліарисіїв.

Рис. 5.2. Монета Тмутараканського князівства

Найпізніше, аж в XI ст., на територию Давньоруської держави почали потрапляти західноевропейські денари. Серед них були мідні пфеніги, англосаксонські пенні, угорські та чеські денарії. На початку XII ст. їхнє надходження на Русь припинилося, що пояснюеться зниженням їхньої якості, а отже, й небажанням пріймати їх як платіж за торговельними угодами. Слід зазначити, що ареалом поширення західноєвропейських денарів були регіони Північної та Північно-Східної Русі, тоді як у південно-західній частині їх майже не було.

Використання іноземних монет у грошовому обігу Київської Русі свідчить про те, що господарство на українських землях розвивалося в системі взаємодії багатьох країн.

Зрозуміло, що в умовах посилення дії доцентрових сил, зміцнення державницьких тенденцій окремих народів виникала потреба в національній грошовій одиниці. Це стосується й Давньої України часів Київської Русі, економічна потуга якої вимагала зміцнення грошової системи у властивій їй формі.

5.2 Виникнення та еволюція гривні

Занепад іноземних грошей знаменував фінал першого етапу формування старовинної грошової системи Київської Русі. Поки дирхеми ще остаточно не вийшли з обігу, постало питання карбування власної грошової одиниці. Перші давньоруські монети з'явилися наприкінці Х - на початку XI століть. Зразком слугували візантійські монети - золоті соліди Василя II та Константина VII.

Варто зазначити, що Київська Русь мала досить суттєве значення у налагодженні торговельних зв'язків між Візантією та Західною Європою, виступаючи надійним посередником і водночас учасником ринкових процесів. Торгівля чітко регламентувалася угодами між давньоруськими князями та візантійськими імператорами, мала позитивне сальдо, тому й приносила чималі доходи у князівську скарбницю.

Потреба у власних грошах ставала дедалі очевиднішою. І їх почали карбувати при дворі Володимира Святославовича. Перші грошові знаки нарекли златниками, трохи згодом з'явилися срібляники (кілька типів). На жаль, ні златники, ні срібляники не виправдали покладених на них надій через низьку якість металу, з якого карбували монети, та через недосконалість виробничої бази. До того ж населення, що користувалося при розрахунках дзвінкою монетою, з невідомих причин було не в захваті від неї. Тому златники та срібляники карбували протягом приблизно 25-30 років.

Однак випуск їх був знаменним. Вони символізували суверенність давньоруської держави. Слід віддати належне майстрам-карбувальникам, які оздоблювали монети оригінальними декларативними написами на зразок "Володимир на столі (себто на престолі), а се его серебро (або злато)" - тобто гроші.

Отже, власне монетне господарство Київської Русі, так і не ставши на ноги, почало занепадати. Літописні свідчення донесли до нас назви грошей: куна, ногата, резана, вевериця, - аж поки всі ті назви не акумулювалися в єдиному грошово-розрахунковому понятті - гривня. З кінця ХІ століття вона забезпечується зливками срібла, або так званими монетними гривнями. Гроші були не лише розрахунковою одиницею, а й засобом накопичення.

Є припущення, що назва "гривня" походить віл прикраси (гривни), яку виготовляли із заліза, бронзи, срібла, рідше із золота і яка мала форму обруча (рис.5.3). Зазвичай його носили на шиї (на "загривку"). Гривна вважалася предметом розкоші, і тому дозволити собі її мати могли люди високого достатку, причому обох статей: прикрасу полюбляли як чоловіки, так і жінки. От чому гривна була відмінною ознакою князівської дружини, свідчила про приналежність до вищої знаті.

Рис.5.3. Гривна -- золота прикраса

За іншою версією, гривня спершу означала голову худоби (гриву), що виконувала роль еквівалента в процесі обміну. Ця версія не позбавлена сенсу. Вона акцентує увагу на генетичності розвитку грошової одиниці, в ролі якої тривалий час виступала худоба. Перехід від натуральних грошей до карбованих грошових одиниць був закономірним та об'єктивним процесом, що відбувався не тільки в Давній Україні, а й в інших країнах.

З плином часу слово "гривня" втратило первинне значення і набуло іншого смислу, що відповідав певній вазі - вмісту цінного металу (срібла). Завдяки цьому вона й отримала назву - вагова. Вагова гривня важила 96 золотників (1 зол. - 4,266 г) і відповідала приблизно 1 фунту. Стандартом для гривні слугувала фіксована вага дирхеми: певна кількість однакових монет важила 49,25 г. Це спричинило появу рахунку монет на штуки (тобто число).

Зауважимо, що наші пращури були непоганими математиками і впевнено орієнтувалися у зміні назв і тогочасних валютних курсів. Ось що пише у нумізматичному словнику про гривню його автор-укладач В.В.Зварич: "Гривня, що складалася з певної кількості монет, називалася гривнею кун (грошово-рахункова одиниця). Гривня срібла (вагова) і гривня кун (рахункова) стали на Русі платіжно-грошовими поняттями. Спочатку їхня вага була однаковою. Та згодом, унаслідок нестабільної ваги імпортованих монет, а також еволюції гривні як одиниці ваги, гривня срібла стала дорівнювати декільком гривням кун. У XII столітті гривня срібла (майже 204 г) за цінністю дорівнювала вже чотирьом гривням куп (1 гривня кун - майже 51 г). Гривня кун відповідала певній кількості платіжних одиниць (монет). У XI столітті гривня кун дорівнювала 20 ногатам (грошова одиниця, разом із гривнею та резаною становила кунно-грошову систему Стародавньої Русі, вага її - майже 2,5 г), 25 кунам, 50 резанам (одна з грошових монет Київської Русі). Коли назву "куна" отримав дирхем, що був еквівалентом шкурки куниці, то еквівалент частини (відрізка) гривні кун назвали резаною. Гривня кун протягом століття зменшилася вдвічі".

Мабуть, наші пращури таки були оригіналами, інакше як же пояснити їхнє прагнення надати гривні незвичайної форми, а саме - шестикутної, та ще й вагою майже 140-160 г. Ці гривні, що виготовлялися у Києві з XI до 40-х років XIII століття, були в обігу переважно на південно-західних землях. Учені висловлюють припущення, що, можливо, ці гривні виготовлялися не лише у Києві. Такі собі грошенята відтягали будь-яку кишеню. Та це не турбувало ні продавців, ні покупців, гривню з успіхом використовували не тільки як платіжний засіб, а ще й накопичували про всяк випадок. Можна дійти висновку, що прадавні слов'яни вірили у свою грошову одиницю і довіряли їй.

Рис. 5.4. Київська гривня

Поряд із київськими гривнями в обігу були новгородські (за місцем їх знаходження) у вигляді срібних брусків (от коли прислужилися срібні арабські дирхеми, що їх завбачно заощаджували). Кожен такий гріш "тягнув" на 200-204 г.

Гривні всіх типів відливались у відкритих формах. Ознакою цього для київських зливків був невеликий горбик на лицевому боці. І крім того, гривня була вкрита невеликими тріснутими пухирцями, і що свідчить про вигоряння під час плавлення домішок у сріблі.

У Новгороді під час археологічних досліджень було знайдено і форми і «ложки» для розливання рідкого срібла, ємність яких точно відповідала майбутній вазі гривні. Виготовляючи велику партію, майстри розтоплювали метал, розливали його у відкриті форми, а ії решту срібла повертали власникові. Якщо відливалося кілька зливків, вага срібла могла дозуватися ще перед топленням. Передбачаючи втрату певної частки металу в розплавці, майстри позначали ії поперечними нарізами.

Була ще чернігівська гривня, що пропорціями нагадувала київську, щоправда, була важчою за неї.

Крім названих вище, було знайдено човноподібні гривні з повздовжнім нарізом, які дістали назву татарських. За вагою вони відповідають новгородським, але датуються лише XIV ст. Учені вважають, що вони використовувалися для розрахунків із монголо-татарами.

Ще один вид монетних гривень, названих за місцем їх знахідок литовськими, не був поширений на українських землях. Виготовлені у формі паличок із широкими поперечними прим'ятинами, вони важили близько 100 г. Литовські монетні зливки використовувалися в обігу з кінця XIII до XV ст.

Безперечно, що такі зливки-важковики вирізнялися не лише солідною вагою, а й були недоступні для бідних людей через високу цінність. Дозволити собі таку розкіш могли найбагатші люди в державі, у чиїх руках акумулювалися значні цінності. Розраховувалися зливками за дуже дорогі товари.

Те, що могли собі дозволити князь і його оточення, було недоступним для пересічного люду. В торговельних відносинах знову активізувалися товарообмінні операції. Щоб підсилити останні, на ринок було викинуто, говорячи сучасною мовою, товаро-гроші: намистини, шиферні прясла та черепашки-каурі (відомо кілька таких скарбів, що їх закопували на території Київської Русі). Такими замінниками грошей без перешкод розраховувалися під час купівлі-продажу.

І гривні-зливки, і грошові сурогати були характерними ознаками "безмонетного періоду", що припадає на XII, XIII та частково XIV століття.

Так тривало доти, аж доки монети знову не з'явилися в обігу. Монетний ренесанс розпочався у другій половині XIV століття. Цьому процесові сприяв розвиток зовнішніх і внутрішніх ринкових відносин, стабільність яких мала забезпечуватися власною грошового одиницею. Монети, самостійне карбування яких почалося у другій половині XIV століття, були не лише видозмінені, а й отримали інші назви: гроші, квартики, динарії, напівгрошовики тощо.

5.3 Зародження кредитних відносин у Київській Русі

У Київській Русі кредит існував нарівні з готівковими грошима, але не набув значного поширення. В ті часи відсотки мали назву рези, рости, лихва, взвиття. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі в поклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових оборотів. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило певні правила (вимоги) до кредитної діяльності в економіці Київської Русі. Зведення законів, що формувало та регулювало систему майнових відносин, мало назву Руська правда. Руська правда поповнювалась з часом новими вимогами щодо правил надання кредиту.

У первісному списку Руської правди Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені три правила щодо позики майна під відсотки:

1) договір про віддачу майна із прибутку чи грошей із відсотків мав укладатися при свідках, тобто здійснення купецьких угод потребувало свідків (послухів);

2) якщо борг становив більше 3 гривень і при укладенні договору не було поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення.

3) якщо свідки під присягою показували на користь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.

Також ці статті містили вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший за терміном -- місячний відсоток -- дозволялось брати на невелику кількість днів, тобто гроші давались на короткий строк. Наступним за терміном був третной рез, він дозволявся при запозиченні капіталу на рік, при цьому місячний відсоток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був меншим за третной рез і брався у разі запозичення грошей більше, ніж на два роки.