Історія грошей та фінансів

Також перша редакція Руської правди містила такі правила надання кредиту:

1) торговець, що ненавмисно втратив товар, взятий у кредит, за необхідності міг отримати відстрочку платежу;

2) торговець, що був винний у розтраті чужого майна, взятого в кредит "за своїм безумством", міг позбутися свого майна.

На початку XII ст. у зв'язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в кредитних ресурсах. У цей період гривня була головним засобом розрахунків у Київській Русі. В деяких випадках відсотки були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку XII ст. в Києві продавав від себе за високою ціною хліб та сіль. Також він надав євреям велику свободу в лихварській діяльності. Останні отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу з русичів.

Коли Володимир Мономах посів київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень Руської правди зміни.

Окрім кредитних відносин та правил, що їх регулювали, в Київській Русі вже існували в початковому вигляді банківські установи.

Руську правду в різних місцевостях Київської Русі доповнювали власні законодавчі правила. Так, Псковська Судна грамота -- законодавча пам'ятка XII ст. -- велику увагу приділяла питанням кредиту та трактувала договір позики і питання про відсотки набагато ширше, ніж Руська правда. В ній містилися правила застави як рухомого, так і нерухомого майна (землі, води, дворів). Також псковське право передбачало спеціальні записи, що кредитор мав офіційно вести, та боргові розписки, векселі.

Особливих рис набуло регулювання кредитної діяльності в часи Київської Русі між новгородцями і німцями, зокрема, торгівля між ними регулювалась торговими договорами -- перший 1189 -- 1199 рр., другий 1257 -- 1263 рр. Німецькі купці влаштовували особливі двори, де вони могли дотримуватися своїх звичаїв та почувалися в безпеці. Економічно та соціальне життя німців всередині німецького двора регулювалося особливими постановами, які затверджувало Союзне ганзейське купецтво. Ганзейський союз забороняв своїм членам давати попики русичам чи брати у них в борг. Це робилося з метою, щоб торгівля в Новгороді не виходила з рук німців. Але і для новгородців німецька торгівля була вигідною, і вони дотримувались німецьких правил ведення спільних справ. У пізніші часи, на початку XIV ст., розвитку кредитних відносин між руськими новгородцями та німцями заважали часті випадки неповернення новгородцями боргів та підробка поставлених ними товарів (хутро, віск). Через це в договорах між руськими областями та з іноземцями містилася умова: "за поручника, за боржника не стояти, але видати їх по ісправє". Ці дані свідчать про розвинуту кредитну діяльність і про необхідність регулювання її.

У ХІІІ ст. з розвитком торгівлі в балтійський містах виникають кредитні відносини між русичами та балтійцям.

Кредитні відносини настільки поширились серед населення, що виникла необхідність формувати законодавчі вимоги до проведення кредитних операцій. Наведені вище факти свідчать про існування елементів регулювання кредитної діяльності в Київський Русі.

Після татарської навали середини XIII ст. економічне життя Київської Русі погіршилося. Татарам треба було сплачувати значні збори, для чого народ вдавався до позик під великі відсотки, але, не маючи можливості їх сплатити та повернути борг, потрапляв у рабство. У XIV ст. в Київській Русі зберігся стародавній звичай брати в борг у князів. Монастирі та приватні особи давали гроші в позику під заставу маєтків з умовою викупу у встановлений термін.

5.4 Податкова система Київської Русі

Основним джерелом доходів князівської скарбниці була данина. Це по суті справи спочатку нерегулярний, а потім усе більше систематичний прямий податок. Князь Олег (?-912), затвердившись у Києві, зайнявся встановленням данини з підвладних племен. Як повідомляє історик С.М. Соловйов, «деякі платили хутрами з диму, або населеного житла, деякі по шлягу від рала». Під шлягом, видимо, варто розуміти іноземні, головним чином, арабські, металеві монети, що оберталися тоді на Русі. «Від рала» - тобто із плуга або сохи.

Князь Олег установив данини ільменським слов'янам, кривичам і мері. У 883 р. він скорив древлян і наклав данину: по чорній куниці з житла. У наступному році, перемігши дніпровських жителів півночі, зажадав з них данину легку. Легкість обкладання переслідувала політичні мети, що далеко йдуть. Жителі півночі, що раніше платили данину хазарам, не зробили сильного опору дружині Олега. Це обкладання виявилося для них легше, ніж у часи залежності від хазар. Про це довідалися радимичі, що жили на берегах ріки Сожи, і без опору стали сплачувати данину київському князеві, щоб захистив їх від хазар. Останнім вони платили по два шляга від рала, а тепер стали платити по одному шлягу.

Тоді ж з'являються відомості про російську гривню. Населення Новгорода було зобов'язано щорічно платити князеві 300 гривень. Це був цільовий збір на утримання найманої дружини для оборони північних границь. Гривнею називався злиток срібла різної форми, звичайно довгастої, що служив найбільшим міновим знаком на Русі аж до XIV ст.

Данина стягувалася двома способами: повозом, коли вона привозилася в Київ, і полюддям, коли князі або князівські дружини самі їздили за нею.

Одна з таких поїздок до древлян сумно закінчилася для спадкоємця Олега князя Ігоря (?-945). За свідченням Н.М. Карамзина, Ігор забув, що помірність є чеснота влади, і обтяжив древлян тяжким податком. А одержавши його, повернувся вимагати нової данини. Древляни не стерпіли «подвійного оподатковування», і князь був убитий.

Відомо, в Давній Русі було й поземельне обкладання. Непряме оподатковування існувало у формі торговельних і судових мит. Мито «миті» стягувалося за провезення товарів через гірські застави, мито «перевезення» - за перевезення через ріку, мито «вітальня» - за право мати склади, «торговельне» мито - за право влаштовувати ринки. Мита «вага» й «міра» установлювалися відповідно за зважування й вимір товарів, що було в ті роки досить складною справою.

Судове мито «вира» стягувалося за вбивство, «продаж» - штраф за інші злочини. Судові мита становили звичайно від 5 до 80 гривень. Наприклад, за вбивство чужого холопа безвинно вбивця платив панові ціну вбитого у відшкодування витків, а князеві - мито 12 гривень. Якщо вбивця зник, то виру платили жителі округу, верви, де було зроблене вбивство. Обов'язок верви схопити вбивцю або платити за нього виру сприяв розкриттю злочинів, запобіганню ворожнечі, сварок, бійок. Суспільну виру не платили у випадку вбивства при розбійному нападі. Виникнувши як звичай, ці порядки були узаконені в Руській Правді князя Ярослава Мудрого (к. 978 - 1054рр.).

Тести для перевірки знань студентів до модуля 1

1. Гроші виникли внаслідок поділу праці, інтенсифікації ремесла і торгівлі:

а) так;

б) ні.

2. Первинною формою банківництва виступало лихварство:

а) так;

б) ні.

3. Основними грошовими одиницями Стародавньої Греції були:

а) халк;

б) драхма;

в) обол;

г) лепта;

д) динарій.

4. Найбільш розвинутою монетною системою Стародавньої Греції була:

а) аттична;

б) фокейська;

в) перська.

5. Які монетні системи засновувалися на золоті та електрі:

а) мілетська;

б) фокейська;

в) перська;

г) евбейська.

6. Які кредити надавалися трапезитами:

а) кредити під заставу рухомого і нерухомого майна;

б)морські позики;

в) немає правильної відповіді.

7. Державними банками в Стародавній Греції були:

а) храми;

б) бані;

в) кузні.

8. Залучені вклади грецькі трапезити використовували в обороті для надання позик і кредитів:

а) так;

б) ні.

9. Держава не втручалася в діяльність трапез:

а) так;

б) ні.

10. Середній відсоток за кредитами грецьких банків складав:

а) 10%;

б) 12%;

в) 5%.

11. Банкіри та їх клієнти у Стародавній Греції були повністю захищені юридично:

а) так;

б) ні.

12. Які два типи монетних систем розрізнялися в Стародавній Греції:

а) системи, побудовані на драхмі;

б) системи, побудовані на статері;

в) системи, побудовані на динарі;

г) немає правильної відповіді.

13. Найбільш розвинутою системою Стародавньої Греції була:

а) аттична;

б) фокейська;

в) перська;

г) немає правильної відповіді.

14. Кожна грецька монета містила з одного боку емблему відповідного полісу з іншого номінал.

а) так;

б) ні.

15. Діловий центр грецького полісу називався:

а) алаге;

б) агора;

в) бона;

г) немає правильної відповіді.

16. Плата за обмін монет в давньогрецькій трапезі називалась:

а) алаге;

б) агора;

в) бона;

г) немає правильної відповіді.

17. Перші грецькі трапези виникли:

а) у 250 р. до н. е;

б) у 420 р. до н. е;

в) у 520 р. до н. е;

г) немає правильної відповіді.

18. Система зберігання грошей в храмах називалася:

а) депозит;

б) “економіка горщиків”;

в) депозит до запитання;

г) немає правильної відповіді.

19. Храми-банки використовували залучені кошти для фінансування торгівлі:

а) так;

б) ні.

20. Перші грецькі банкіри за походженням були заможними сеньйорами:

а) так;

б) ні.

21. Діяльність трапез почали вважати почесним заняттям:

а) з ІІІ ст. до н.е.;

б) з 520 р. н.е.;

в) немає правильної відповіді.

22. Римські банкіри до спеціалізації на певних операціях називалися менсаріями:

а) так;

б) ні.

23. У результаті спеціалізації на певних операціях римські менсарії переділилися на нумуляріїв та аргентарїв:

а) так;

б) ні.

24. Рабство за борги було відмінено у:

а) 326 р. до н. е. ;

б) 443 р. до н. е. ;

в) 263 р. до н. е. .

г) немає правильної відповіді.

25. Перша римська монета мала назву:

а) обол;

б) ас;

в) халк.

26. Карбування монет в Стародавньому Римі почалося у:

а) 326 р. до н. е. ;

б) 269 р. до н. е. ;

в) 963 р. до н. е.

28. В основі монетної справи Стародавнього Риму лежав:

а) халк;

б) драхма;

в) фунт;

г) лепта.

28. Ухвала рішення про карбування монет у Стародавньому Римі було привілеєм сенату і спеціальної колегії:

а) так;

б) ні.

29. Вміст срібла в римських монетах віддзеркалював стан економіки в той час, коли вони карбувалися:

а) так;

б) ні.

30. У діяльність римських банкірів держава не втручалася:

а) так;

б) ні.

31. Характерними ознаками ведення банківської справи Стародавнього Риму були високий рівень організації діловодства та детальна правова регламентація банківських операцій:

а) так;

б) ні.

32. Перші етруські монети карбувалися:

а) із золота та бронзи;

б) із золота, бронзи та електру;

в) із золота, бронзи, срібла та міді;

г) немає правильної відповіді.

33. Основними монетними номіналами Ст. Риму були:

а) срібний сестерцій;

б) бронзовий ас;

в) денарій;

г) золотий халк.

34. Римська імперія не мала торгових відносин за межами своєї території:

а) так;

б) ні.

35. Монетне виробництво Ст. Риму могло бути предметом викупу:

а) так;

б) ні.

36. Міністр фінансів Ст. Риму називався :

а) аурес;

б) прокуратор;

в) перфект;

г) немає правильної відповіді.

37. Форми позивних жалоб були опубліковані:

а) у 304 р. до. н. е.;

б) у 326 р. до. н. е.;

в) у 403 р. до. н. е.;

г) немає правильної відповіді.

38. Документальне розпорядження у Ст. Римі мало назву:

а)раціонібус;

б) аурес;

в) хірографе;

г) немає правильної відповіді.

39. Аргентарії у містах об'єднувалися у колегії з солідарною відповідальністю:

а) так;

б) ні.

40. Чиновник, який контролював проведення цензу, не мав повноважень зменшувати податок:

а) так;

б) ні.

41. Податком зі спадщини обкладалися лише жителі провінцій:

а) так;

б) ні.

42. Державні фінансові органи безпосередньо стягували податки з громадян:

а) так;

б) ні.

43. Характерними особливостями варварського карбування монет є невеликі масштаби випуску дрібних монет та їх примітивне оформлення:

а) так;

б) ні.

44. Грошова реформа кінця VIII ст., проведена Карлом Великим, закріпила панування золотого монометалізму:

а) так;

б) ні.

45. У XIII-XIV ст. відновилася система біметалізму, в якій гріш був основною срібною, а флорин - основною золотою монетами:

а) так;

б) ні.

46. Як називалися англійські денарії:

а) пфенінги;

б) стерлінги;

в) пенні.

47. У XVI ст. церква відмовилася від встановлювання максимального розміру процентів за кредитами:

а) так;

б) ні.

48. Середній відсоток за морськими кредитами у XII ст. складав:

а) 70-80%;

б) 20-25%;

в) 5-10%.

49. При двосторонній коменді кредитор вносив 75% необхідної суми капіталу:

а) так;

б) ні.

50. У середньовічній Європі християнська релігія сприяла розвитку кредитних відносин:

а) так;

б) ні.

51. У IX ст. банківські операції переважно провадили торговельні доми, утворені в містах Північної Італії. Вони не тільки обслуговували внутрішній ринок, а й надавали кредити королям і великим феодалам у всіх європейських країнах від Італії до Англії:

а) так;

б) ні.

52. Венеціанські та генуезькі купці надавали перевагу фінансовій діяльності на внутрішньому ринку:

а) так;

б) ні.

53. Для банківської справи середньовічної Італії був характерним високий рівень розвитку безготівкових операцій:

а) так;

б) ні.

54. Вексельні операції чи безготівкові розрахунки були під жорстким контролем держави і чітко відмежовувалися від позичково-лихварської діяльності.

а) так;

б) ні.

55. Капітал торговельно-банківських компаній утворювався лише за рахунок депозитів, що вносилися жителями міста:

а) так;

б) ні.

56. Кошти депозитів на поточний рахунок не можна було використовувати для надання кредитів іншим клієнтам чи спрямовувати на фінансування торговельних угод:

а) так;

б) ні.

57. У XV ст. одним з найбільших в Європі став банк:

а) родини Луческо;

б) родини Медічі;

в) родини Берлусконі.

58. Німецькі філіали італійських торговельних домів підлягали суворому контролю та були зобов'язані публікувати свої баланси:

а) так;

б) ні.

59. У 1545 р. в Англії було встановлено максимальну ставку в розмірі:

а) 10% на рік;

б) 6 % на рік;

в) 25% на рік.

60. У 1614 р. венеціанське громадське товариство, головними операціями якого були платежі металевою монетою і паперами товариства, було назване:

а) побожним банком;

б) жиробанком;

в) ломбардом.

61. Джерелом коштів побожних банків були:

а) кошти монаха Барнабаса;

б) пожертвування;

в) строкові депозити.

62. Головним податком Візантії був:

а) аннона;

б) агора;

в) алаге.

63. Відмова короля від втручання в дії крупного землевласника мала назву:

а) “респект”;

б) “імунітет”;

в) “табу”.

64. Збір податків і мит на користь феодалів проводився:

а) уповноваженими -- “міністеріалами”;

б) уповноваженими -- “раціонібусами”;

в) уповноваженими -- “цензорами”.

65. Збір непрямих податків здійснювався державою:

а) так;

б) ні.

66 Населення міст несло панщинну повинність:

а) так;

б) ні.

67. Основною монетою грошового господарства періоду розвиненого середньовіччя (середина VІІІ - кінець ХІІІ ст.) був:

а) флорин;

б) пфенінг;

в) денарій.

68. Основною монетою періоду великих грошових реформ в Європі (ХІІІ- ХІV ст.) був:

а) флорин;

б) грош;

в) денарій;

г) немає правильної відповіді.

69. Основною монетою часу стабілізації монетних відносин у країнах Західної Європи (ХV - початок ХVІ ст.) був:

а) флорин;

б) грош;

в) денарій;

г) немає правильної відповіді.

70. Як називалася срібна арабська монета, запроваджена наприкінці VII ст.:

а) дирхем;

б) динарий;

в) дукат.

71. Які монети стали прототипами для майбутніх монет руських князів:

а) дирхеми;

б) візантійські соліди;

в) дукати.

72. Господарство на українських землях розвивалося в системі замкнутої економіки:

а) так;

б) ні.

73. В основі грошової системи Київської Русі лежала монета:

а) дирхем;

б) солід;

в) гривня.

74. Лічильна гривня кун становила певну кількість монет:

а) так;

б) ні.

75. Які гривні перебували в обігу з кінця XI до XIII ст., були найбільш поширеними на територіях південної та південно-західної Русі:

а) київські;

б) новгородські;

в) литовські.

76. Які гривні перебували в обігу у XII--XV ст. і почали називатися рублями:

а) київські;

б) новгородські;

в) литовські.

77. Які гривні були перехідним типом від київських до новгородських:

а) чернігівські;

б) новгородські;

в) литовські.

78. Які гривні використовувалися для розрахунків із монголо-татарами:

а) татарські;

б) новгородські;

в) литовські.

80. Як за часів Київськоі Русі змінювалася назва грошей як економічної категорії:

а) гроші (денги), худоба (скот), куни, пенязі;

б) худоба (скот), куни, пенязі, гроші (денги);

в) куни, пенязі, худоба (скот), гроші (денги).

Модуль 2. Становлення грошового обігу і фінансів україни під впливом країн - загарбників та після одержання незалежності

Тема 6. Особливості грошей та фінансів у період існування польсько-литовської держави

Господарство України на відміну від країн Західної Європи на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали Великому князівству Литовському, Польському і Угорському королівствам, Молдавському князівству.

Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава -- Річ Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московській державі, у 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в складі Речі Посполитої у першій половині XVII ст. характеризувалися такими даними:

Таблиця 2.1. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в складі Речі Посполитої у першій половині XVII ст.

Воєводства	Площа, тис. км	Населення, тис. осіб	Кількість поселень
Руське і Волзьке	64,4	1140	3910
Волинське	42,6	650	2200
Подільське	24,1	280	760
Брацлавське	26,7	550	500
Київське і Чернігівське	153,7	1750	3900

6.1 Основні риси грошового обігу в Україні у XIV - першій половині XVII ст.

Під ударами полчищ хана Батия в середині XIII ст. пала Київська Русь. Землі України були поділені між загарбниками і великими сусідніми державами. Литва захопила Київщину, Подолію, інші центральні та північні українські землі, а також велику частину Волині. Польща запанувала над Галицькою землею і частиною Західної Волині. До Молдавського князівства відійшла Буковина. Під пануванням Угорщини залишилося Закарпаття, захоплене нею ще у XI ст. Відповідно основна частина сучасної України в питаннях грошового обігу ділилася на три сфери впливу - монголо-татарську, литовську і польську. На південних землях України, які увійшли до складу Золотої Орди, в обігу знаходилися джучидські срібні дирхеми і мідні пули, що надходили з районів Волги, або чеканилися на монетних дворах Криму.

Рис. 6.1. Джучидський срібній дирхем

У північних і центральних районах України, які увійшли до складу Литовського князівства, для платежів використовувалася литовська монета.

Рис. 6.2. Литовська монета

А в тогочасній Західній Україні, що потрапила під вплив Польського королівства, оберталася польська монета. Власне карбування монет у цей період здійснювало місто Львів, а також Київ у роки правління князя Володимира Ольгердовича.



Рис. 6.3. Польська монета

Складнощі, що виникали в монетній лічбі, пов'язані з використанням на українських землях двох систем числення. По-перше, для пiдрахунку грошей застосовувалася величина, яку називали гривною (лат. marca). У XIV ст. її вага становила близько 200 г, вона складала 48 празьких грошiв або 96 напiвгрошiв (1 грiш дорiвнював 12 денарiям). Паралельно використовувалася й iнша величина - копа (лат. sexagena), що об'єднувала 60 грошiв. Копа не мала дрібних фракцій, а гривна ділилася на 4 фертони (вярдунки) та 24 скойцi.

Отже, грошові розрахунки проводилися в копах, гривнах, фертонах i в реальних монетах: грошах, напiвгрошах та iн.

Польські монети поступово вилучили з обiгу галицькi, карбування яких припинилося. Поряд з грошима i напiвгрошима, якi були порiвняно великими платiжними засобами, використовувалися дрiбнi монети - третякu (тepнapiї), якi дорівнювали трьом денарiям. У львівських книгах денарії часом називали, на німецький копил, галерами.

Наприкiнцi XIV - на початку XV ст. на українських землях з'явилися золотi монети. На Подiллi поширеними були iталiйськi флорини, на Галичинi - дукати угорського карбування. Останні були мiжнародними грiшми: обслуговували велику торгiвлю, контрибуцiї, а також використовувалися в поїздках за кордон та операцiях iз нерухомicтю.

Тож коли поряд iз гривнею та копою з'явилася ще одна рахункова одиниця - польський злотий (у срібній монеті), виникла потреба впровадження нової назви для золотих угорських монет. Десь із 1480 р. їх почали називати червоними злотими.

На українських землях, що перебували під владою Великого князівства Литовського, наприкінці XV ст. також з'явилася нова лічильна одиниця - рубль, який дорівнював 100 чеським грошам.

Грошовий обіг початку ХVI ст. характеризувався зменшенням значення дрібних монет i погіршенням їхньої якості. Вони обслуговували лише місцевий ринок. Зростання торгівлі у Польщі й Литві спричинило необхідність уведення в обіг сильнішої валюти стабільної вартості. 15 жовтня 1526 р. в Польщі почалася грошова реформа, основним завданням якої були стабiлiзацiя власної монетної системи та об'єднання її з литовською.

На український ринок надходили талери не лише литовського чи польського виробництва, а й iз сусідніх держав: Саксонії, Австрії, Бранденбурга, Голландії, Гессена.

Найбiльш динамiчним перiодом у карбуваннi монет Речi Посполитої було правлiння Зигмунта ІІІ Вази, короля Польщi (1587-1632 рр.) та Швеції (1592-1599 рр.). В Європi панувала грошова криза, спричинена змiною вартості срiбла щодо золота i 30-лiтньою вiйною(1618-1648 рр.). У той час кращi монети вивозилися з Польщi за кордон, а для внутрiшнього обiгу добрих грошей не вистачало. Наприкiнцi XVI - на початку ХУ ст. cтрімко зросла вартість дуката (з 52 до 120 грошiв) i талера (з 32 до 60). В обiгу перебувала величезна кiлькiсть дрiбних монет польського та iноземного походження, що призводило до їx знецiнення.

За часiв Зигмунта ІІІ 1609 р. почалося карбування opтio (уртів, вуртів).

У 1614 р. було запроваджено ще один новий вид монети- niвторагрошовuк.

Аби запобiгти знецiненню дрiбної срiбної монети (opтів, шостакiв, троякiв, пiвторагрошовикiв, грошiв i шелягiв), сейм у 1620 р. перейняв вiд короля контроль над карбуванням i передав пiд вiдповiдальнicть мicцевої влади стабiлiзацiю цiни грошей. Ще перед тим було заборонено вивезення iз держави добрих грошей. Але цi заходи не дали очiкуваних наслiдкiв, i 1627 р. було закрито монетні двори, що карбували монети номiнальною вартiстю нижче талера.

Лише срiбну й золоту монету карбували i за правлiння наступного короля Речi Посполитої Владислава IV (1633- 1648 рр.). Але його монети, як i грубi монети його попередника, рiдко знаходять у скарбах на українських землях. Haтомість в обiг надiйшли ще однi іноземні срiбнi монети - голландські левендальдери, якi були легшими вiд талерiв i зробленими з гiршого срiбла.

Менше нiж через 100 років пiсля заснування князем Данилом Галицьким Львiв розвинувся у величезний на той час торговельний центр. Завдяки вигiдному географiчному положенню місто стало монополiстом у посередництвi мiж Сходом i країнами Схiдної та Центральної Європи. Бурхливий розвиток торгiвлi привiв до логiчного результату: у місті почалося карбування монет.

За часом ця подiя збiглася з завоюванням Галицької Pyci польським королем Казимиром Великим, який доти вже зробив свiй внесок в icторiю карбування монет. Ставши монархом, Казимир здiйснив грошову реформу, основною метою якої було введення для своєї держави єдиної монети. Передбачалося також, що тiльки король має право карбувати монети, якi повиннi мicтити зображення державного герба.

Першим реальним кроком у цьому напрямку стало карбування у 1338 р. Казимиром Великим срiбних монет, якi дiстали назву кракiвськuх грошiв.

За задумом короля, цi грошi мали витрутити з обiгу празькi та стати для польського народу єдиною валютою. З цiєю ж метою Казимир Великий запровадив карбування напiвгрошiв (квapтнuків), якi становили половину краківського гроша.

Захопивши Львiв, Казимир Великий надав місту врядування за магдебурзьким правом i дозволив карбувати власну монету.

Kpiм напiвгрошiв, Казимир Великий карбував у Львовi й мiднi денарії. То було унiкальне явище для тогочасної Європи, адже у Франції мiднi монети з'явилися лише наприкiнцi XVI, а в Нiмеччині - у ХVIII ст., випуск дрiбних монет можна пояснити значним розвитком внутрiшньої міської торгiвлi, яку не могли задовольнити великi номiнали, до яких можна вiднести напiвгрiш.

Після cмepтi Казимира Великого 1370 р., який не залишив безпосереднiх спадкоємцiв, Львiв перейшов у володiння короля Людовiка Угорського, який 1372 р. передав місто в управлiння своєму племiннику Владиславу Опольському (1372-1378 рр.). Той також карбував у Львовi свої монети: напiвгрошi й денарiї.

Випуск власної монети у Києвi пов'язується з iм'ям князя Володимира Ольгердовича (1362-1394 рр.), який ciв на київський престол пiсля перемоги свого батька над татарами у битвi на Синix Водах. Сучасною icторiографiєю його полiтика розглядається як продовження справи Данила Галицького та його нащадкiв в об'єднаннi українських земель у межах єдиної державної системи.

Ознакою полiтичного та економiчного потенцiалу київської землi за Володимира Ольгердовича постав факт карбування власних монет, а caмi монети - важливим джерелом у реконструкцiї державотворчих процесiв у Pyci-Українi.

Як i абсолютна бiльшicть тогочасних монет східної Європи, київcькі монети виготовлялися зi срiбного плющеного дроту. Дрiт певної товщини рубали на шматочки, плющили i карбували зображення.

Уci iншi типи київських монет поєднанi зображенням «князiвського знака», завдяки чому монети київського князя вирiзняються з-помiж багатьох нумiзматичних пам'яток східної Європи. Є вci пiдстави бачити у цьому знаковi схематичне зображення церкви. На європейських середньовiчних монетах часто трапляється зображення церкви, навіть робляться спроби iдентифiкацiї конкретних храмiв iз зображеннями на монетах. Найчастiше на середньовiчних європейських монетах зображався головний собор міста.

Монетне карбування у Києвi, як i в iнших peгioнax сxiднoї Європи, залежало вiд надходження та запасiв срiбла, хоч i визначалося потребами в обiговiй монеті. Цi чинники впливали на кiлькiсть карбованих монет i на їxню якicть. Kpiм того, влада мала значнi прибутки вiд зменшення вагових та якiсних норм пiд час карбування.

Зi створенням у Києвi в 1470 р. намicництва Київське князiвство було перетворено на звичайну провiнцiю Великого князiвства Литовського i Руського. Подальшi полiтичнi умови не давали можливості карбувати монети на київській землi.

6.2 Розвиток кредитних операцій на територii Речi Посполитої

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях у XVI--XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів. Наприклад, група львівських купців у 1621 p. мала боргові записи і розписки молдавських купців на 10 тис. золотих. У 1649 p. львівський купець М. Хадзаєвич, користуючись кредитом, закупив у Молдавії товарів на 25 тис. золотих, які були затримані кредиторами за несплату боргу. Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62 %), Теребовлі (59 %). У Руському воєводстві зафіксовано чимало випадків заборгованості магістратів Теребовлі, Рогатина, Снятина, які за борги розплачувалися громадськими землями, сіножатями, поступалися вільностями. Комерційний кредит брали для купівлі великих партій товару.

Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим -- від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди -- 50--100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям.

6.3 Податки Польсько - Литовської держави

З XVI ст. приходить в Україну так зване Магдебурзьке право, яке стає визначальним у податковому та митному регулюванні. Магдебурзьке право - це письмовий королівський дозвіл на місцеве самоврядування, куплене горожанами окремих міст і містечок, або дароване жителям окремих міст за особливі заслуги перед короною.

Міський голова чи бургомістр за Магдебурзьким правом був найвищою виконавчою та судовою особою в місті. Він мав право встановлювати розміри податків та мита, відміняти їх чи звільняти від них окремих громадян, розглядав усі майново-боргові спори і виносив по них рішення.

Міське населення було особисто вільним. Ковалі, гончари, ювеліри, крамарі об'єднувались в окремі цехи і сплачували фіксовані податки колективно.

Завдяки Магдебурзькому праву почали швидко розвиватися міста. Чотириста років тому воно було запроваджено в Києві.

Понад півтори тисячі років на наших землях існує такий види податку, як мито. Спочатку це була платня, яка сплачувалася грішми за перевезення товарів, прогін худоби через державні кордони чи митні застави фортець, міських брам, мостів.

За часів Магдебурзького права було запроваджено помірне торговельне мито. І сплачувалось воно з певної міри привізного товару. Розмір помірного був сталим і декілька століть не мінявся: два гроші за одну одиницю товару.

Часто помірне торговельне мито органами міського управління змінялось іншими вимогами.

За часів Гетьманщини частину податків, що стягувалися з населення, було скасовано. Шляхта, козацька старшина були звільнені від податків повністю. Лише міщани і селяни платили стацію - податок на утримання війська, а також сплачували податок з промислових прибутків.

Тема 7. Грошове господарство та фінанси козацько-гетьманської доби

Козацько-гетьманська доба охопила період, що почався з 1551-- 1554 pp. і закінчився знищенням Катериною II Запорізької Січі на початку червня 1775 р. Того страшного року царський генерал Текеля (походженням серб) підступно, коли більшість запорізьких козаків була на турецькому фронті, захопив і знищив колиску козацької, а значить, і української державності. Під час перебування Запорізької Січі у складі Польсько-Литовської держави та Речі Посполитої залежність козаків від держави була значною мірою номінальною. Але Переяславська рада і підписання у 1654 р. Березневих статей стали початком російської експансії на українські землі, яка охоплювала всі сфери господарського й культурного життя.

Козацька доба ввібрала й Гетьманщину, яка тривала 114 років -- від середини XVII ст. до 1764 p., коли Україну було позбавлено автономії. У 1796 р. на території колишньої Гетьманщини Росія утворила Малоросійську губернію.

7.1 Грошовий обіг в українському козацтві

Належність українських земель до складу Речі Посполитої пояснювала домінування на вітчизняному грошовому ринку польських і литовських номіналів. Вони були популярними і в козацькому середовищі.

Судячи з чинної за козацької доби податкової системи, яка містила й податкові ставки на утримання війська, найбільш поширеними грошовими одиницями, що використовувалися для великих фінансових операцій, були червоні злоті. Цими золотими монетами, найімовірніше, були голландські, угорські та італійські дукати. Необхідно також пам'ятати, що золотим називалася лічильна одиниця, яка складала 30 грошів.

З-поміж срібних іноземних монет в обігу були талери. Особливо популярними були голландські, що отримали назву левендальдерів, яка, ймовірно, походила від зображеного на монеті лева, що стояв на задніх лапах. Їх випуск почався 1575 р. Хоча спершу вони були призначені для внутрішнього обігу, згодом почали обслуговувати міжнародну торгівлю. За вагою і розміром левендальдери були подібними до талерів німецьких та австрійських земель, але мали менший вміст щирого срібла (в монеті, яка важила 27,648 г, було 20,736 г дорогоцінного металу).

Дослідники вважають, що левендальдери на українських землях також називалися левковими талярами, левками та левами. Але на Запоріжжі були популярними ще одні монети, що мали назву левів. Так називали турецькі піастри, які внаслідок жвавої торгівлі українських козаків із південними народами потрапляли на Запорізьку Січ. Ця срібна монета у 30--70-х роках XVIII ст. відповідала 60 російським копійкам або вдвічі більшій кількості турецьких чи кримських монет -- башликів або акче. Крім уже названих номіналів, на Запорізьку Січ потрапляли срібні пари, карбовані південними сусідами. Із дрібніших номіналів у Запорізькій Січі в обігу перебували півторагрошовики (чехи), орти, шеляги, шостаки. Так тривало до середини XVII ст., поки не почалися значні зміни у грошовому обігу Речі Посполитої та Московської держави.

Грошова система Росії була заснована на рублі, назва якого походила від терміна “рубити”. Зі зливка срібла в різних князівствах карбували від 200 до 216 денг. Вага цих монет постійно зменшувалася, що спричинило перетворення рубля на суто лічильну одиницю, яка стала означати певну кількість монет.

Рис. 7.1. Рубль

З метою уніфікації грошової системи у 1534 р. Єлена Глинська провела грошову реформу, за якою різні грошові номінали було замінено на єдиний (рубль).

У період приєднання України до Московії в Російській державі існували суттєві проблеми в грошовому обігу. Єдиним законним засобом платежу залишалися срібні копійки та дуже рідкісні денги. Крім того, їх катастрофічно не вистачало для оплати військових видатків, зокрема платні війську, яке вело війну з Польщею. Сировиною для виготовлення срібних монет були західноєвропейські талери, які в Росії називалися єфимками. На ринок вони не надходили, бо обіг іноземних монет у країні було заборонено.

Щоб вийти з цієї складної ситуації, російський цар Олексій Михайлович (1629--1676 pp.) вирішив провести грошову реформу. Ще однією причиною для цього була необхідність розповсюдження російських монет на українські землі та вилучення з них польських номіналів.

Першим етапом грошової реформи, що тривала з 1654 р. до 1663 p., було введення в обіг неповноцінних срібних рублів і півполтин, а також мідних полтин, алтинів (3 копійки) і грошів (2 копійки). Срібна монета, на якій був напис «рубль», за вагою відповідала 64 срібним копійкам, які не вилучалися з обігу, але за номінальною вартістю ділилася на 100 копійок. Мідна полтина за номінальною вартістю коштувала більше, ніж срібна. Срібні півполтини карбувалися на секторах, розрублених на чотири частини талерів.

Податкові платежі повинні були проводитися лише старою срібною монетою. Нові мідні могли бути в обігу лише в європейській частині Росії, а в Сибіру будь-які платежі мали здійснюватися за допомогою нових або старих срібних монет.

Обіг і використання нових грошей регламентувалися царською грамотою, яка встановлювала їхній примусовий курс і кару за відмову приймання. Але в населення, яке не дуже зважало на укази, більшим попитом користувалися старі срібні копійки. Проблеми виникли також і з карбуванням нових монет. «Молотові снаряди» постійно ламалися, штемпелі розбивалися, не вистачало майстрів. Це змусило повернутися до ручного карбування монет на розплющеному дроті.

Зваживши на непопулярність нових монет, 1655 р. уряд вирішив відмовитися від їх карбування. В обігу з'явилися «єфимки з ознакою». Це були західноєвропейські талери, на яких двома штемпелями наносилися кругле зображення копійки та напис «1655», що означав рік випуску. Встановлювався офіційний курс нової монети на рівні 64 копійок, що відповідало її реальній вартості. Єфимки з ознакою були прирівнені до випущених раніше срібних рублів. Ці монети поряд із півполтинами перебували в обігу до 1659 p., коли були викуплені в населення за мідні копійки. Деякі дослідники основною причиною випуску в обіг перекарбованих талерів називають високу популярність цього виду монет на українських землях.

Рис. 7.2. Єфимки з ознакою

У кінці 1655 р. також почався випуск мідних копійок, які за виглядом і вагою відповідали срібним. За встановленим примусовим курсом в обігу вони перебували за співвідношенням 1:1. Спершу мідні копійки не викликали неприязні серед простих людей, які були призвичаєні до різноманітних грошових сурогатів. Але уряд карбував їх дедалі більше, скуповував за них срібні копійки. Водночас податки мали сплачуватися лише сріблом. До того ж за мідні копійки викуповувалися експортні товари в купців, які потім перепродавалися державою на зовнішньому ринку.

Курс мідних копійок катастрофічно падав: 1663 р. за срібну копійку давали 12 мідних. Це викликало збільшення обсягів їхнього карбування (за п'ять років їх випустили на суму, що складала 20 млн рублів) і зростання цін. В обігу з'явилася велика кількість фальшивих мідних копійок. І хоча за фальшування встановлювалася дуже сувора кара (відрізування рук і ніг, заслання в далекі міста), ним захоплювалися різноманітні верстви населення -- від сільських ковалів до бояр і купців. Крім того, фальшивомонетників прикривали високопоставлені особи, серед яких були царський тесть Ілля Милославський та думний дворянин Матюшкін.

Величезна кількість мідних копійок, значне зростання цін, бездіяльність царя стосовно фальшивомонетників призвели до зростання невдоволення серед простого люду, який 1662 р. підняв повстання у Москві, що дістало назву Мідний бунт. Після його придушення було страчено чи заслано до Сибіру 7 тис. осіб. Негативні настрої поширились і на інші російські міста (Новгород, Псков) та приєднані українські землі, де населення відмовлялося приймати мідні копійки.

Але був і позитивний результат повстання: вже 1663 р. обіг мідних монет припинили. У населення 100 мідних викуповувалися за 1 срібну копійку.

На початку XX ст. почалися запеклі дискусії щодо того, чи карбував Б. Хмельницький власну монету.

Хоча власні історичні джерела не донесли до нас відомостей про карбування грошей у Війську Запорозькому, але на користь того, що саме Б. Хмельницький карбував власні монети, свідчать матеріали інших європейських держав. Так, в архівних матеріалах Варшави зберігається лист подільського воєводи С. Потоцького до короля Яна Казимира від 29 жовтня 1652 р. У ньому С. Потоцький скаржився на Б. Хмельницького, який зазіхнув на монетну регалію короля і карбував власні гроші.

Відомо також, що Б. Хмельницький зібрав у Чигирині великі запаси срібла.

Основними опонентами версії про карбування власних монет Б. Хмельницьким були В. Шугаєвський та М. Петровський. З-поміж аргументів, які наводилися цими вченими, варто навести один із незаперечних -- ще ніхто ніколи не бачив богданових монет. Крім того, обидва ставили під сумнів достовірність свідчень Кунакова, бо ні один російський купець чи інший дипломат таких звісток російському урядові не приносив.

Ставши 1658 р. гетьманом, І. Виговський намагався вийти з-під впливу Москви і уклав з Польщею та Литвою Гадяцьку угоду, за якою на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств створювалося Велике князівство Руське, яке могло карбувати власну монету для оплати козацького війська. Статті цього трактату також передбачали, що монетний двір може розташовуватись у Києві чи будь-якому іншому місті. Крім того, козацькі монети повинні були карбуватися за зразком литовських. Деякі дослідники вважають, що І. Виговський зробив певні кроки, що засвідчували його наміри щодо випуску власних грошей. Вони полягали у геологічних розвідках біля Києва, які мали на меті пошук срібла. Але дорогоцінного металу не знайшли і відомо, що І. Виговський монет не карбував.

Настрої суспільства, впливи Московії та Польщі призвели до громадянської війни (Руїни) та поділу України на Правобережжя та Лівобережжя, кожне з яких обирало свого гетьмана.

У 1665 р. гетьманом Правобережжя було обрано Петра Дорошенка, який прагнув об'єднати український народ. Вважають, що він карбував монети у Валахії (область у Південній Румунії між Дунаєм і Карпатами) та с. Лисянка (нині Черкаська обл.). У Валахії гетьман наслідував турецькі й татарські монети, а в Лисянці -- польські чехи, шеляги і шостаки з польським гербом та іменем короля Яна Казимира. Гадають, що останній монетний двір було організовано між 1659 і 1672 pp., а виготовлення монет тривало до 1674 р.

П. Дорошенко 1674 р. був змушений зректися булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672-- 1687 pp.), який об'єднав обидва береги Дніпра, але далі перебував під впливом Москви. Він домовився з московським царем Олексієм Михайловичем, що нові гроші (чехи або півтораки) карбуватимуться за зразком польських, себто ідентичних ваги й розміру, тільки польський герб належало замінити на царський, а ім'я короля -- на ім'я царя латиною. Карбувати нову монету було доручено Янові Гранковському, який раніше працював на Львівському монетному дворі, а потім виготовляв гроші для П. Дорошенка. Гроші мали виготовлятися в Путивлі, але помер цар і підготовку було припинено.

У 1676 р. І. Самойлович поставив це питання перед новим російським царем Федором Олексійовичем. На монетах треба було лише змінити ім'я царя та рік випуску. Цар призначив воєводу Федора Хрущова керувати цим процесом. Між ним і гетьманом виникли непорозуміння, які так і не дозволили почати карбування монет за царя Федора Олексійовича.

Але І. Самойлович все ж таки домігся свого. У 1686 р. він почав карбувати чехи в Севську. Так гетьман і московський уряд намагалися профінансувати свої видатки у війні з Кримом. Севські чехи були випущені з низькопробного металу, в якому було більше міді, ніж срібла. Вони містили зображення російського герба (двоголового орла), увінчаного трьома коронами, та легенди, що складалася з початкових літер імені й титулів царів Івана та Петра Олексійовичів латинською мовою. На зворотньому боці було зазначено 1686 р. і місце випуску монет -- м. Севськ (нині Орловська обл. Російської Федерації). Останній напис дав назву монетам.

Необхідно відзначити особливий спосіб карбування севських чехів, який полягав у тому, що тонка смужка металу прокатувалася між валиками, на яких було вигравіювано штемпелі з зображеннями лицьового та зворотнього боків монети.

Ці монети популярними не стали, і московський уряд у вересні 1687 р. був змушений відмовитися від їх випуску.

Всупереч потугам російського уряду припинити обіг іноземної монети на території України, тут популярними засобами платежу залишалися польські гроші (осьмаки), півторагрошовики (чехи) і тригрошовики (шаги). За неофіційним співвідношенням один талер відповідав 90 польським грошам або 60 російським копійкам.

Вагомі зміни в російському та українському монетному господарстві відбулися лише за царювання Петра І (1689-- 1725 pp.). Маючи на меті створення грошової системи з великою кількістю номіналів, уніфікацію українського та російського грошових ринків і збільшення доходів казни, цар провів грошову реформу, яка тривала з 1698 р. до 1718 р.

На першому етапі (у 1698 р.) лічильно-ваговий рубль був прирівняний до західноєвропейського талера. Він почав містити 28 г і ділився на 100 срібних копійок. Почалося будівництво та обладнання монетних дворів, де виробництво монет мало здійснюватися за допомоги машин.

У 1700 р. з'явилися нові мідні монети - денга, полушка та півполушки, які становили відповідно пів, чверть і восьму частину копійки. Наступний рік характеризувався появою нових срібних полтин, півполтин, гривеників (гривень), що становили 10 копійок, і десять денг (півгривні), тобто 5 копійок. Того ж року почалося карбування золотого червінця (3,44 г), який відповідав західноєвропейському дукатові, та подвійного червінця.

Справжній злам стався 1704 p., коли було випущено срібний рубль вагою 28 г і його соту частину -- мідну копійку. Втім, аж до 1718 р. в обігу перебували старі срібні копійки. Крім того, 1704 р. почалося карбування мідних полтинів (3 копійок). Так, роздрібний обіг повністю забезпечили розмінною монетою.

У 1718 р. припинилося карбування срібних копійок і почався випуск нових золотих монет вагою 4,04 г з текстом, що засвідчував їхню вартість, -- два рублі. У наступні роки з'явилися нові номінали: мідні 5, срібні 15 і 20 копійок, золоті імперіали (11,61 г золота) і напівімперіали, що становили 10 і 5 рублів відповідно.

7.2 Банківські інституції в Західній Україні

Кредитні відносини у XVII-XVIII ст. описано в праці Я. Рутковського «Економічна історія Польщі». Автор розглядав сільський та міський кредити і зародження перших централізованих банківських установ.

Селяни в разі війни, епідемії, масової загибелі худоби могли отримати кредит у поміщиків. Позики видавалися грошима або в натуральній формі (найчастіше зерном і сіном) і йшли на сплату податків чи інших заборгованостей. Поміщики вели реєстр селянських боргів, в якому траплялися суми в декілька тисяч злотих. Пани були зацікавлені у поверненні позики і в деяких випадках, аби допомогти боржникам, організовували громаду на допомогу.

В селах створювалися громадські кредитні установи. Вони були двох типів: одні надавали в кредит гроші, інші -- зерно чи товари. Сільські позичкові каси першого типу діяли на суми, внесені поміщиком під їх заснування, офірувані окремими благочинниками, позичені від багатих селян. Послугами цих установ могли скористатися селяни, які постраждали від стихійного лиха або йшли вчитися якомусь ремеслу. Кредити надавалися також на відкриття ремісничої майстерні, торговельного закладу, купівлю худоби й додаткових наділів землі.

Грошові позики були середньостроковими (1--3 роки). Деякі позичкові каси процентів не стягували. Інші брали 3,3% за кредит, узятий на споживання, та 6,6%, якщо позичені кошти йшли на виробничі цілі. Відомий такий спосіб забезпечення позики: майбутній врожай та худоба господаря мали вдвічі перевищувати суму кредиту. Хоча худоба могла залишатись у боржника, її не можна було виводити за межі села. Крім того, для отримання позики треба було мати поручництво двох господарів.

Оборотний капітал позичкових кас, що видавали позики в зерні, створювався за рахунок позик поміщиків, обов'язкових внесків селян і позичкових процентів, що становили 12,5% і сплачувалися також у зерні. Особливо популярними такі кредити були в неврожайні роки.

Розмір процентів за кредитами залежав від соціального стану кредитора. Найнижчі проценти брали духовні особи й церковні установи, трохи більший -- шляхта, а євреї та лихварі -- 40--60%. Широко практикувалося стягнення процентів у формі відробітків, експлуатації закладених земель чи продуктами сільського господарства. Відомо, що в середині XVIII ст. соціальний стан кредиторів був таким: 58% становила шляхта, 29 -- духівництво, 7 -- євреї та 6% -- прості посполиті.

У XVIII ст. центром приватного банківництва у Польщі стала Варшава. Крім того, приватні банки створювались у Кракові, Познані, Любліні. Багато з них управлялися іноземцями. Банки виконували такі операції: залучали вклади під 6--10%; брали на зберігання кошти, якими, за домовленістю, могли розпоряджатися; давали кредит купцям і промисловцям, королю й містам. Чимало банкірів паралельно з наданням банківських послуг не полишали торговельної чи виробничої діяльності. Польські банкіри зберігали вклади в іноземних банках (наприклад, голландських), отримували перекази з-за кордону, відігравали роль посередників у залученні державних позик.

7.3 Формування української фіскальної системи в добу Гетьманщини (друга половина XVII - початок XVIII ст.)

Головним державним податком для посполитих, як і для міщан, була стація, яку вони сплачували на користь гетьмана та найманого війська. Якщо спочатку стація збиралася переважно натурою, частково - грішми, то на рубежі XVII - XVIII ст. все більшого поширення набуває грошова стація при збереженні в значній мірі натуральної. В одних селах була лише натуральна стація, в інших-грошова, часто поєднувалися натуральні та грошові збори. При цьому власті Гетьманщини враховували, чи були в посполитих гроші на момент сплати цього податку чи ні. Якщо на гетьмана з сільського населення збиралася річна стація, то на користь найманого війська посполиті сплачували цей податок раз у один-два місяці. Одиницею оподаткування була робоча худоба, а в деяких регіонах-плуг. При цьому власті Гетьманщини враховували матеріальне становище селянської родини. Середній розмір стації на гетьмана, яку сплачували посполиті, що мали робочу худобу, становив 1-2 золотих. Разом із місячним збором на утримання найманого війська (0,2- 0,25 золотого), середній розмір цього податку дорівнював 4- 5 золотих. Села, які були підпорядковані магістратам та ратушам, крім сплати стації на гетьмана, давали кошти і на утримання міської адміністрації.

Податки з промислів сплачували ті посполиті, які займалися ними. Такі промисли, як винокуріння, виробництво меду, борошномельний промисел були поширені по всій території Гетьманщини, дьогтьовий та поташний промисли розвивалися лише на півночі, селітряний - на півдні. Тютюн посполиті вирощували в південних полках, однак зустрічалися плантації цієї культури в деяких сотнях Чернігівського та Ніжинського полків. Натуральні збори з промислів часто становили десяту частину прибутку (тютюнова, медова, дьогтьова десятини) або від 1/3 до 2/3 прибутків з селянських млинів. Грошові збори з промислів (податок з виробництва горілки - ,,показанщина”), з селян-мельників (,,покабанщина” та ,,поколющина”), з пивоварів (,,скапщина”) в багатьох випадках мали фіксований розмір, відрізняючись лише залежно від полків та сотень. Орендні збори поширювалися лише на посполитих, які займалися шинкуванням горілкою.

Піддані світських та духовних землевласників, користуючись протекцією своїх панів, виконували ряд повинностей у значно менших обсягах або просто звільнялися від них. Однак підводна повинність, утримання на постої найманого війська, ремонтно-будівельні роботи поширювалися на всі категорії сільського населення, тоді як на утримання артилерії чи військової музики залучалися лише окремі села.

Враховуючи те, що розмір стації в багатьох випадках не перевищував 10% середнього прибутку селянської родини, а заняття промислами являли собою додатковий заробіток для посполитих, у цілому податкова система Гетьманщини була посильною для них.

Більш негативний вплив на матеріальне становище посполитих мало виконання ними державних повинностей. І головну роль тут зіграли постійні війни, які вимагали від населення великої кількості транспортних засобів, у тому числі і для московського війська; утиски з боку посланців, військових та козацької старшини, які вимагали від посполитих занадто велику кількість підвід, харчів і напоїв або зловживали при виконанні робіт сільським населенням; прагнення світських та духовних землевласників захистити своїх підданих від виконання державних повинностей і тим самим перекласти їх на інші категорії посполитих. Крім того, було враховано прагнення селян уникнути виконання державних повинностей шляхом запису до козацького реєстру, переселення на ,,слободи”, перехід у підсусідки тощо.