Аналіз функціонування інститутів спільного інвестування на прикладі ПАТ "КІФ НВЗТ ІТТ-Фінанс"

-- депозитарна діяльність -- надання послуг зі збереження цінних паперів і (або) обліку прав власності на них, а також обслуговування угод щодо цінних паперів;

-- розрахунково-клірингова діяльність, тобто визначення взаємних зобов'язань щодо угод з цінними паперами і виконання розрахунків;

-- торгівля цінними паперами, тобто виконання громадянсько-правових угод щодо цінних паперів;

-- діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку, надання послуг, які безпосередньо сприяють укладанню угод на біржовому і позабіржовому ринку цінних паперів.

У цьому розділі розглядається процедура емісії цінних паперів та їх реєстрації (перша з перелічених видів професійної діяльності на фондовому ринку).

Емісія цінних паперів -- це встановлена в законодавчому порядку послідовність дій емітента з випуску й розміщення цінних паперів. Слово “випуск” тут застосовано на позначення відповідної дії. Але воно набуває й іншого значення, коли ним позначають сукупність цінних паперів (одного емітента, одного виду й однієї номінальної вартості), якщо ці папери забезпечують їхнім власникам однаковий (в межах даного випуску) обсяг прав і мають однакові умови розміщення (продажу) [39, c. 19].

Подвійне значення має й термін “рішення”: як дія і як документ. Рішення про випуск акцій приймають засновники акціонерного товариства з наступним затвердженням його на загальних зборах акціонерів. Розмір випуску не може перевищувати 1/3 розміру статутного фонду. Рішення про випуск акцій оформляється протоколом, котрий повинен мати дані, достатні для забезпечення обсягу прав власників цих паперів. Зокрема в протоколі зазначають мету випуску, види акцій, їхню номінальну вартість, порядок виплати дивідендів, порядок розміщення й викупу акцій тощо.

Емітент і посадові особи органів управління емітента, на яких статутом або внутрішнім документом емітента покладено обов'язок відповідати за повноту й достовірність інформації, що є в указаних документах, несуть відповідальність за виконання цих зобов'язань згідно із законодавством.

Вибрана емітентом форма випуску цінних паперів фіксується в протоколі про випуск і в спеціальному документі -- проспекті емісії або меморандумі про випуск цінних паперів. Для цього існують певні правила: якщо цінні папери пропонуються для розповсюдження через відкритий продаж, а також у разі випуску акцій відкритим акціонерним товариством, емітент має подати в Національну комісію з цінних паперів та фондового ринку проспект емісії або меморандум про випуск цінних паперів разом із заявою про реєстрацію. Емітент через торговця цінними паперами зобов'язаний надати кожному інвесторові можливість ознайомитися з проектом до укладання інвестором угоди про купівлю цінних паперів. Під час передплати ні емітент, ні торговець не мають права повідомляти інвесторові будь-яку інформацію, що суперечить інформації, поданій у проспекті. Проспект підписують керівник і головний бухгалтер емітента. Вони ж відповідають за достовірність інформації [36, c. 218].

Обсяг інформації, необхідної для проспекту (меморандуму), тираж цих проспектів, які емітент зобов'язаний виготовити і забезпечити їх наявність у місцях передплати, встановлює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Комісія може зобов'язати емітентів дотримуватися певних вимог щодо подання даних бухгалтерського обліку в проспекті емісії і навіть вимагати підтвердження таких даних незалежним аудитором. Комісія має право зобов'язати емітента опублікувати проспект (меморандум) в офіційному виданні Комісії або в засобах масової інформації. Комісія може відмовити у прийнятті проспекту, якщо порушено правила його підготовки (зокрема не розкрито суттєвої інформації) і якщо не сплачено реєстраційного мита. Усі витрати, зв'язані з визнанням випуску цінних паперів недійсним і поверненням коштів власникам, відносять на рахунок емітента. для повернення коштів власникам цінних паперів Комісія має право звернутися до суду.

Акції випускаються для того, щоб їх продати, тобто розмістити. Розміщення цінних паперів -- це відчуження цінних паперів емітентом первинним власникам через укладання громадянсько-правових угод. Розміщення звичайно має форму передплати -- закритої або відкритої. Закрита передплата -- розміщення цінних паперів поміж заздалегідь визначених інвесторів без публічного (тобто з використанням засобів масової інформації) оголошення пропозиції. Відкрита передплата -- розміщення цінних паперів серед потенційно необмеженого кола інвесторів через оголошення публічної пропозиції і укладення громадянсько-правових угод. Під час відкритого продажу (розміщення, передплати) акцій забороняється надавати будь-кому будь-які привілеї щодо придбання цінних паперів. Це правило не застосовується у разі емісії державних цінних паперів, а також щодо використання акціонерами відкритих акціонерних товариств свого переважного права викупу нової емісії акцій [33].

На цьому етапі випуску цінних паперів перше слово належить так званому андеррайтеру (від англ. underwriter -- передплатник). Це торговець цінними паперами, котрий виступає від імені і з доручення емітента відповідно до укладеного з ним договору або викуповує в емітента цінні папери для їх наступного розміщення за передплатою. Андеррайтери можуть розмістити й меншу кількість цінних паперів, ніж указано в проспекті. Частку нерозміщених цінних паперів, котрої достатньо, щоб визнати емісію такою, що не відбулася, визначає держава. Протягом усього періоду відкритого продажу цінні папери не можуть продаватися за ціною нижче їхньої номінальної вартості або вартості, встановленої Комісією, виходячи з ринкової вартості цінних паперів цього емітента на фондових біржах чи в позабіржових торговельно-інформаційних системах.

Цінні папери, випуск яких не було зареєстровано, не підлягають розміщенню. Це не якась зайва причіпка: в Україні фондовий ринок перебуває у стадії становлення, коли підвищена увага надається саме обліку й реєстрації всіх об'єктів і процесів обігу цінних паперів. Реєстрація потрібна всім учасникам фондового ринку: емітенту -- для відстежування руху і трансформації випущених ним цінних паперів; інвестору -- для гарантії одержання доходу; державі -- для контролю й регулювання; посередникам -- для якісного виконання послуг, які вони надають [34].

Пріоритетну роль у випуску цінних паперів в Україні відіграють приватизовані підприємства. Це свідчить про зростання темпів приватизації, пожвавлення інвестиційної діяльності в Україні, раціональне розміщення фінансових ресурсів, створення умов для добросовісної конкуренції та обмеження монополізму.

Протягом січня - грудня 2012 року Комісією зареєстровано 237 випусків акцій на суму 46,88 млрд грн. (табл. 1.3.1). Порівняно з аналогічним періодом 2011 року обсяг зареєстрованих випусків акцій зменшився на 11,28 млрд грн. [12].

Таблиця 1.3.1

Обсяг випуску акцій зареєстрованого центральним апаратом Комісії протягом січня - грудня 2012 року, млн грн [12]

Випуски будь-яких інвестиційних цінних паперів, котрі розповсюджуються шляхом відкритого продажу (передплати), а також випуски акцій відкритих акціонерних товариств підлягають реєстрації. Під час реєстрації випуску інвестиційних цінних паперів кожному випускові надається державний реєстраційний номер.

Відповідно до “Порядку реєстрації випуску акцій акціонерних товариств, що створюються у процесі приватизації та корпоратизації”, затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26.02.2013 № 248, для реєстрації випуску акцій акціонерне товариство подає в орган реєстрації такі документи:

а) заяву про реєстрацію випуску акцій;

б) рішення стосовно затвердження результатів передплати на акції, оформлене протоколом (якщо не досягнуто або перевищено рівень оголошеної передплати) і засвідчене підписами та печаткою емітента;

в) нотаріально засвідчену копію статуту або змін у статуті емітента, зв'язаних зі змінами розміру статутного фонду (номінальної вартості або кількості акцій);

г) зразок бланка сертифіката акції, оформленого згідно з вимогами чинного законодавства (за документарної форми випуску);

д) баланс, засвідчений підписами та печатками емітента й аудитора (аудиторської фірми), довідку про фінансовий стан емітента, засвідчену підписами та печаткою аудитора (аудиторської фірми) і висновок аудитора (аудиторської фірми) станом на перше число кварталу, у котрому подаються документи;

е) копії свідоцтв про реєстрацію попередніх випусків акцій;

є) копію свідоцтва про державну реєстрацію товариства [5].

Реєстр власників цінних паперів -- це список зареєстрованих власників із зазначенням кількості, номінальної вартості й виду цінних паперів, який складено на певну дату і який дає можливість ідентифікувати цих власників, кількість і види належних їм цінних паперів.

На думку деяких спеціалістів фондового ринку, не слід перевантажувати реєстр тим, що ефективніше може виконувати депозитарій, а саме -- фіксацією прав на цінні папери. Реєстр, уважають вони, має виконувати лише інформаційне забезпечення емітента, для чого існує технічно досконала система рахунків депо.

В Україні сформувалась структура фондового ринку близька до французької моделі, що пояснюється необхідністю на даному етапі розвитку процесу обігу цінних паперів сконцентрувати в єдиній організаційній структурі всі основні атрибути обслуговування цього процесу, а не розпилювати його по різних посередниках [14, c. 19-20].

Емітентові бажано вдатись до послуг реєстратора і тому, що для самостійної реєстрації цінних паперів необхідно одержати дозвіл у Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку, а для цього подати чималу кількість документів, у тім числі кілька копій документів про підприємство-емітент, перелік керівників (першої особи, її заступника, головного бухгалтера) із зазначенням їхньої освіти і стажу роботи, розписати порядок ведення реєстру, подати нотаріально засвідчені копії кваліфікаційних свідоцтв штатних працівників емітента, атестованих для ведення реєстраторської роботи, тощо.

Для того, щоб юридичну особу було визнано реєстратором, вона має одержати дозвіл Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Необхідно подати в цю комісію цілий пакет документів, які в усіх аспектах характеризують претендента, у тім числі висновок аудитора, копії атестатів про освіту штатних працівників і комп'ютерну дискету з електронними копіями документів. В аудиторському висновку обов'язково подаються дані про склад статутного фонду претендента (акціонерного товариства), форму внесків (грошові внески, матеріальні цінності, цінні папери, інтелектуальна власність та ін.) і розмір сплаченої кожним засновником частини статутного фонду. Серед документів, що подаються до Комісії, особливо важливі три. По-перше, це перелік усіх відділень, філій, представництв, котрі наділяються повноваженнями щодо здійснення діяльності з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів (з коротким їх описом). По-друге, дані про накладені за господарські й фінансові порушення на претендента (акціонерне товариство) санкції органами державної влади, судом, арбітражним або третейським судом протягом останніх трьох років із зазначенням дати накладених санкцій, назви органу, що наклав санкцію, причин їх накладення, виду й розміру санкцій, стану їх виконання на момент подання заяви. По-третє, список усіх суб'єктів підприємницької діяльності, зареєстрованих в Україні, де претендент є засновником, акціонером або учасником -- з виокремленням таких, де йому належить понад 5 % статутного фонду (з коротким описом кожного суб'єкта) [10].

За видачу дозволу стягується плата. Його видають терміном на три роки, і він діє на всій території України. Існує певна процедура продовження дозволу. Після ліквідації або реорганізації реєстратора виданий йому дозвіл втрачає силу. Реєстратор у триденний термін зобов'язаний повідомити про це емітентів, реєстри яких він веде, і Комісію (або її територіальні відділення). Реєстратор не має права самостійно припиняти реєстраційну діяльність до вирішення питання про передачу реєстра іншому реєстраторові або до повного виконання умов договору з емітентом.

Високі вимоги пояснюються великою відповідальністю. Реєстраційною діяльністю повинні займатися професіонали з бездоганною репутацією -- для того, щоб зменшити ризик виконання операцій з цінними паперами і зробити ефективнішим їхній обіг.

Зрозуміло, на діяльність реєстратора накладаються певні обмеження. Наприклад, він не має права здійснювати будь-які інші операції з цінними паперами, крім тих, котрі йому дозволені законом. Він не має права передавати свої функції іншій особі, не одержавши на це належного дозволу, а також брати плату за видачу будь-яких виписок і довідок своїм клієнтам.

Клієнтами реєстратора є не тільки емітенти, а й власники (утримувачі) цінних паперів, а також номінальні утримувачі, що виконують з доручення власників і в їхніх інтересах операції з цінними паперами. Номінальними утримувачами можуть бути торговці цінними паперами, депозитарії й довірчі товариства. Сам реєстратор не може бути ні власником іменних цінних паперів, які в нього зареєстровано, ні номінальним утримувачем [29, c. 118].

Власників і номінальних утримувачів цінних паперів, записаних до реєстру, називають зареєстрованими особами. Вони також мають певні обов'язки, зокрема зобов'язані подавати реєстраторові дані для відкриття особових рахунків, повідомляти його про зміну реквізитів документів і появу нових зобов'язань (у тім числі заставних), а також надсилати передатні доручення для зміни права власності.

Номінальний утримувач, крім того, зобов'язаний подавати в Антимонопольний комітет України відомості про пакети акцій кожного емітента розміром 10 і більше відсотків, переданих йому для здійснення операцій. Контролюється діяльність номінального утримувача й з інших параметрів, зокрема, він зобов'язаний подавати реєстратору інформацію про списки власників, на вимогу власника цінних паперів вносити до реєстру записи про передачу іменних цінних паперів і т. д. [29, c. 123].

Юридична особа, яка здійснює діяльність зі збереження цінних паперів та їх використання для обліку прав власності, називається депозитарієм (від лат. depositum -- відкладене). Такою діяльністю може займатися і реєстратор. Але в будь-якому разі збереження цінних паперів і всіх належних до них документів має бути зразковим. Приміщення, де зберігаються дані системи реєстру як у паперовій, так і комп'ютерній формах, мусять бути обладнані охоронною сигналізацією і захищені від несанкціонованого доступу сторонніх осіб. Документи, котрі є підставою для внесення змін до реєстру, мають зберігатися протягом трьох років [34, c. 92].

До основних документів реєстратора належать реєстр, особові рахунки і журнали обліку. Реєстр містить докладну інформацію про емітента, реєстратора, власників іменних цінних паперів (фізичних і юридичних осіб), а також про номінальних утримувачів. Поряд із формальними (адресними) реквізитами в реєстрі обов'язково подаються дані про вид, кількість і вартість цінних паперів. Реєстр ведеться в паперовій і (або) комп'ютерній формі, але документи, що підтверджують дані реєстру, ведуться тільки в паперовій формі. Реєстр засвідчується підписами посадових осіб, скріплених печатками, та оформляється у вигляді пронумерованих і прошнурованих сторінок. Реєстр ведеться так, щоб було забезпечено можливість відновити випадково втрачену інформацію про зареєстрованих осіб і цінні папери, що їм належать [53].

Реєстратор відкриває кожному емітентові два особові рахунки: по-перше, емісійний -- для зарахування на нього емісії із зазначенням номінальної вартості й кількості цінних паперів, а також їхньої частки в статутному фонді емітента (якщо йдеться про акції); по-друге, рахунок на викуплені цінні папери, на якому відображається вид, кількість і номінальна вартість викуплених емітентом цінних паперів для анулювання їх або дальшого продажу. Особові рахунки аналогічного змісту відкривають також кожному власникові цінних паперів і кожному номінальному утримувачу.

Журналів кілька: для обліку записів у реєстрі (1), обліку питань (2) і обліку виданих, погашених, анульованих і втрачених цінних паперів (3). Облік ведеться в хронологічному порядку. У першому журналі фіксується інформація про випуск іменних цінних паперів, передачу прав на них (або відмову в передачі), а також про всі дії щодо зміни кількості цінних паперів. Запити (другий журнал) стосуються видачі копій з реєстру і виписок на підставі запитів зареєстрованих осіб, реєстрації переходу прав власності і розміщення цінних паперів. Погашення цінних паперів (третій журнал) є наслідком корпоративних угод та інших змін, що безпосередньо впливають на процес обігу цінних паперів [57, c. 119-120].

Записи в реєстрі, особових рахунках і журналах взаємозв'язані і взаємообумовлені, що забезпечується їхньою негайною фіксацією за принципом бухгалтерського ажуру.

Необхідно підкреслити, що фіксація в документах змін, що відбуваються, є більш трудомісткою порівняно з первинним документуванням. Підставою для фіксації змін є договори купівлі-продажу, дарування, обміну і застави, рішення судових органів, документи на спадщину, документи приватизації, засновницькі та інші документи, складені згідно з чинним законодавством. З цих первинних документів слід виділити передатні доручення, які власники цінних паперів дають реєстраторові для внесення відповідних змін у реєстр у зв'язку з передаванням права власності іншій особі. Відмову реєстратора внести запис до системи реєстру можна оскаржити в суді. Але і зареєстрованим особам необхідно своєчасно інформувати реєстратора про зміни, пов'язані з оборотом цінних паперів.

Одна з функцій реєстратора заслуговує, щоб про неї сказати окремо. Це облік доходів, що нараховуються й виплачуються на іменні цінні папери: дивіденди, відсоткові виплати, виплати на погашення тощо. Між реєстратором і емітентом з цього питання виникає листування. На прохання емітента реєстратор готує дані для виплати доходів кожній зареєстрованій особі. Після схвалення рішення про виплату доходів емітент надсилає реєстраторові письмове повідомлення про суми і способи виплати доходів. Ці дані заносяться в реєстр. Реєстратор розраховує й обсяги податків із зареєстрованих осіб, якщо це передбачено договором з емітентом. До функцій реєстратора може також належати розрахунково-клірингова діяльність, зв'язана із визначенням взаємних зобов'язань і розрахунків щодо цінних паперів.

Тепер про контрольну функцію системи реєстру. Особові рахунки і журнали мають, як уже було сказано, реквізити, що уможливлюють не тільки констатацію, а й контроль за станом фондового ринку. Під контролем реєстратора перебувають такі дії емітента, як випуск цінних паперів, їх розміщення, анулювання й викуп, виплата доходів, передача паперів у заставу. Реєстратор перевіряє наявність документів, які є підставою для формування реєстру і внесення до нього змін. Фіксація цих даних дає реєстратору можливість забезпечувати ідентифікацію зареєстрованих осіб, передовсім власників іменних цінних паперів [58, c. 34-40].

Реєстратор щоденно порівнює види і кількість розміщених цінних паперів з тим, що обліковано в особових рахунках. Такий порівняльний аналіз є правом і обов'язком реєстратора, котрий не може бути стороннім спостерігачем обороту цінних паперів. Так, до обов'язків реєстратора належить встановлення відповідності фактично розміщених емітентом цінних паперів вимогам законодавства щодо правил визнання емісії такою, котра відбулася (не відбулася). Про всі виявлені розбіжності загальної кількості цінних паперів, відображених на рахунках, із кількістю цінних паперів у звітах про випуск, на емісійному рахункові емітента, в обігу (тобто зафіксованих у реєстрі за власниками й номінальними утримувачами) реєстратор негайно повідомляє емітента і з'ясовує причини.

Із функцією контролю пов'язане блокування іменних цінних паперів, котре полягає у призупиненні переходу прав власності, що його реєстратор виконує з розпорядження зареєстрованої особи, з рішення суду або Антимонопольного комітету України. Підставою для цього є передача цінних паперів під заставу, вступ у спадкові права, порушення антимонопольного законодавства та інші причини. Документи блокуються на певний термін -- до виконання певних умов [66, c. 103].

Здійснюючи названі функції як суб'єкт контролю, реєстратор водночас сам є об'єктом контролю. Він щоквартально звітує Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку, повідомляючи поряд з основними показниками обігу цінних паперів також перелік послуг, що їх він надає своїм клієнтам, і кількість порушень ним терміну обробки документів.

Звітність -- не єдиний канал контрольної інформації. Названу Комісію наділено правом перевіряти діяльність Реєстраторів безпосередньо або із залученням експертів; жадати пояснень з приводу заяв і скарг, усунення виявлених порушень, накладати стягнення на винних. За повторного або одноразового грубого порушення правил і процедур реєстраторської діяльності ліцензію на ведення діяльності може бути анульовано [61, c. 119].

У роботі з контролю беруть участь також інші державні органи. Так, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку подає в Антимонопольний комітет України відомості про власників, які володіють 10 і більше відсотками акцій емітента, а також про осіб, котрі передали такі пакети акцій у довірче управління. Інший приклад: названа Комісія щомісячно подає ліцензійній палаті при Міністерстві економіки дані про видачу дозволів на реєстраційну діяльність і про реєстраторів (за затвердженою Палатою формою).

Зрозуміло, що коли ведення реєстрів служить інтересам і потребам емітентів, то ведення рахунків обслуговує інвесторів. Ці рахунки ведуться в депозитаріях для обліку і точного підтвердження прав власників цінних паперів і для фіксування переходу прав на цінні папери від одного інвестора до іншого. Отже, виникають два альянси: “емітент -- реєстроутримувач” та “інвестор -- депозитарій”. Оскільки реєстроутримувач і депозитарій обслуговують відповідно емітентів та інвесторів як суб'єктів фондового ринку з протилежними інтересами, то в їхніх відносинах може виникати певне напруження: з одного боку, реєстроутримувач, виражаючи інтереси свого емітента, може не включати до реєстру невигідних інвесторів, а з іншого -- депозитарій в інтересах свого інвестора може приховати інформацію про реальну кількість цінних паперів, котрі йому належать, наприклад, для скуповування боргів або раптового захоплення контрольного пакета акцій. Це напруження має регулювати законодавство, уводячи необхідні обмеження і зобов'язання для кожної зі сторін і, крім того, створюючи правове поле, за якого реєстроутримувач і депозитарій виявляють заінтересованість у ділових зв'язках між собою, усвідомлюючи, що вони “приречені” на співробітництво. Умови ці не хитрі: кожна зі сторін повинна діяти в межах визначених функцій і на взаємній основі передавати іншій стороні повну й вірогідну інформацію [87, c. 19-22].

Остаточне впорядкування цієї ділянки фондового ринку ще попереду. Утім, в економіці немає нічого “остаточного”: вона періодично оновлюється, удосконалюється, пристосовується до власних результатів і соціально-політичних вимог. Тому доцільніше описувати не систему, яка постійно змінюється, а окремі її елементи, котрі є досить стабільними і через це здатні стати складовими будь-якої системи. Звернімося до термінології, якою користується Закон України “Про Національну Депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”. Там ми знайдемо здебільшого вже знайомі нам поняття:

-- депозитарій цінних паперів (далі -- депозитарій) -- юридична особа, яка провадить лише депозитарну діяльність і може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів;

-- депозитарна діяльність -- надання послуг зі зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, із відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів), обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів;

-- кліринг -- отримання, звіряння та постійне оновлення інформації, підготовка бухгалтерських і облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, які передбачають взаємозалік, забезпечення й гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів;

-- зберігач цінних паперів -- комерційний банк або торговець цінними паперами, котрий має дозвіл на здійснення операцій стосовно збереження й обслуговування обігу іменних цінних паперів, переданих йому за договором про відкриття рахунка депо;

-- рахунок депо -- сукупність записів в облікових реєстрах депозитарію, необхідних для виконання договору рахунка депо з депонентом: рахунок депо включає анкету рахунка депо і сукупність операційних записів з інформацією про цінні папери, які обліковуються на рахунку;

-- виписка з рахунка депо -- це документ, що не є цінним папером і видається зберігачем цінних паперів для підтвердження права власності на вказану у виписці кількість депонованих цінних паперів;

-- депозитарна діяльність -- надання послуг зі збереження цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття і ведення рахунків у цінних паперах власників або зберігачів, обслуговування угод і операцій емітента стосовно випущених ним цінних паперів;

-- депонент -- юридична або фізична особа, котра користується послугами зберігачів цінних паперів на підставі договору про відкриття рахунка депо або іншого договору, умовами якого передбачено відкриття такого рахунка;

-- депозитарний договір (договір про рахунок у цінних паперах) -- це договір між зберігачем і вибраним ним депозитарієм, за яким депозитарій відкриває зберігачеві рахунок, на якому відповідно до правил депозитарію обслуговуються операції з цінними паперами, переданими зберігачу за договором про відкриття рахунка депо;

-- депозитарний облік -- це облік цінних паперів на рахунках депо власників цінних паперів у зберігачів цінних паперів або облік на рахунках у цінних паперах, котрий здійснює депозитарій для зберігачів цінних паперів та емітентів;

-- іммобілізація цінних паперів -- це переведення цінних паперів, випущених у документарній формі, у форму записів на рахунках через депонування сертифікатів у сховищах зберігачів цінних паперів або депозитарію для дальшого їхнього обороту у вигляді записів на цих рахунках;

-- колективний спосіб збереження цінних паперів -- це спосіб збереження, згідно з яким депозитарій або зберігач цінних паперів здійснює депозитарний облік цінних паперів депонента без зазначення їхніх номерів або інших індивідуальних ознак [94, c. 43-45].

Такі деякі поняття й терміни вітчизняної депозитарної системи. Треба визнати, що її розвиток значно відстає від потреб ринку. Без огляду на те, що було розроблено всі нормативні документи, 1996 р., наприклад, не надійшло жодної заяви на здійснення депозитарної діяльності. Кілька слів про засадні принципи майбутньої Національної депозитарної системи. Крім збереження цінних паперів, ця система має виконувати такі функції:

а) стандартизація обліку цінних паперів за міжнародними стандартами;

б) уніфікація документообороту щодо операцій з цінними паперами і нумерація цінних паперів за міжнародними стандартами;

в) постачання або переміщення з рахунка на рахунок цінних паперів одночасно з платежем;

г) акумулювання доходів з цінних паперів і їх розподіл на рахунки;

д) регламентація та обслуговування механізмів позик і застави для цінних паперів, прийнятих на обслуговування системою;

е) виконання обов'язків номінального утримувача цінних паперів;

є) опрацювання, запровадження й обслуговування комп'ютеризованих систем безготівкових розрахунків для цінних паперів [47].

Такі функції депозитарної системи пропонуються багатьма спеціалістами. Але, на нашу думку, цей перелік не вичерпує всіх завдань депозитарної системи. Формування складу функцій для якоїсь однієї структури фондового ринку можна остаточно завершити тільки за комплексного вирішення цього завдання стосовно фондового ринку в цілому.

Закон встановлює дворівневу систему Національного депозитарію. Нижнім рівнем визнано зберігачів, які ведуть рахунки власників цінних паперів, та реєстраторів власників іменних цінних паперів, а верхнім -- Національний депозитарій України і депозитаріїв, що ведуть рахунки для зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Спочатку Національний депозитарій діє як акціонерне товариство, частина пакета акцій якого має належати державі. У міру розвитку й зміцнення фондового ринку частку держави може бути відчужено іншими учасниками фондового ринку [50, c. 18].

Закон встановлює низку обмежень щодо участі працівників (прямих учасників) Національної депозитарної системи та державних органів, які здійснюють контроль за її діяльністю, на фондовому ринку.

Так, працівникам (прямим учасникам) Національної депозитарної системи та державних органів, які здійснюють контроль за її діяльністю, забороняється здійснювати професійну діяльність на ринку цінних паперів, виконувати будь-яку оплачувану, крім викладацької, роботу для юридичних осіб, що здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів. Зазначеним особам також забороняється використовувати інформацію про цінні папери, до якої вони мають доступ, для укладання угод у власних інтересах [48].

Національний депозитарій має увійти в міжнародну мережу центральних депозитарних установ, торговельних систем і міжнародних організацій зі стандартизації для забезпечення представництва суб'єктів фондового ринку України на світовому ринку.

Система Національного депозитарію може бути кліринговою і виконавчою стосовно угод з цінних паперів [72].

Кліринг цінних паперів -- це визначення взаємних зобов'язань і прав власності учасників угод та інших операцій з цінними паперами в процесі виконання згаданих угод і операцій, під час якого відбувається збирання, звіряння, виправлення інформації та підготовка бухгалтерських документів для здійснення цих угод.

У багатьох країнах існують самостійні клірингові палати, які створюють спеціальні резервні фонди для зниження ризиків операцій з цінними паперами. В Україні розрахунково-клірингові операції зосереджено (точніше, має бути зосереджено) в депозитарній системі, але це не заважає створювати резервні фонди [79].

Кліринг і грошові розрахунки за угодами з цінними паперами здійснюються депозитаріями через кореспондентські відносини з іншими депозитаріями. Розрахункові банки надають депозитарію відповідні послуги. Державний контроль цієї діяльності здійснює Національний банк України, а також уповноважені ним установи банківської системи.

Кліринг є обов'язковою складовою договірного процесу щодо цінних паперів, котрий відбувається в чотири етапи:

1) укладання угоди;

2) звіряння показників угоди;

3) кліринг;

4) виконання угоди [97, c. 56].

На фондовій біржі всі угоди перебувають під контролем, чого не можна сказати про угоди на позабіржовому ринку. Відмінності існують і в техніці угод. На фондовій біржі угода укладається усно або у вигляді обміну записками. З уведенням у практику електронної техніки факт укладання угоди фіксується в комп'ютерному центрі біржі. На позабіржовому ринку угоди укладаються по телефону (як правило, із записом на магнітну стрічку), по телексу або з допомогою електронних мереж.

Одночасне підписання двостороннього документа про угоду здійснюють здебільшого тільки на первинному ринку цінних паперів. На вторинному -- учасники ставлять свої підписи в різний час.

Факт укладання угоди ще не означає автоматичного переходу права власності.

На другому етапі відбувається звіряння: учасникам угоди надається можливість урегулювати розбіжності (коли такі є) щодо розуміння суті та предмета угоди. Сторони звичайно обмінюються додатковими письмовими перевірочними документами [59].

Кліринг (третій етап) включає кілька підетапів:

а) виявлення автентичності документа і правильності його оформлення;

б) обчислення грошових сум, які належить переказати, і кількості цінних паперів, котрі передаються;

в) оформлення розрахункових документів, що направляються на виконання в грошову розрахункову систему і систему, яка забезпечує передачу цінних паперів [63, c. 128].

Для зменшення кількості платіжних операцій і скорочення обсягу розрахункових робіт широко застосовується взаємозалік, який буває двостороннім і багатостороннім.

Під час клірингових розрахунків з'являються так звані закриті позиції, коли вимоги учасника угоди дорівнюють його зобов'язанням, або відкриті, коли такого немає. Відкрита позиція буває короткою, якщо вимоги учасника менші за його зобов'язання, і довгою, коли вимоги більші за зобов'язання. Визначення позицій сторін називається рейтингом.

Останній (четвертий) етап -- це виконання угоди, тобто грошовий платіж і передача цінних паперів. Цей етап має відбуватися швидко, тому фондові біржі встановлюють стислі терміни виконання. Інша важлива вимога -- “постачання проти платежу”, коли відбувається одночасне виконання зобов'язань обома сторонами. Завдяки цьому не тільки скорочується процедура угоди і заощаджується час, а й знижується ризик для обох сторін. В Україні здійснюються заходи, спрямовані на відмову від фізичного переміщення цінних паперів і на ширше застосування системи заліку [65].

Діяльність з випуску й обігу цінних паперів або, інакше кажучи, торгівля цінними паперами є дуже різноманітною за змістом, призначенням і формою. Відповідно до ст. 26 Закону України “Про цінні папери і фондовий ринок” діяльністю з випуску та обігу цінних паперів визнається відповідна посередницька діяльність, здійснювана банками, а також акціонерними товариствами, статутний фонд яких сформовано за рахунок лише іменних акцій, та іншими товариствами (далі -- торговці цінними паперами), діяльність яких обмежується виключно операціями з цінними паперами.

Торговці цінними паперами можуть здійснювати такі види діяльності:

а) діяльність з випуску цінних паперів;

б) комісійну діяльність з цінними паперами;

в) комерційну діяльність з цінними паперами.

Діяльністю з випуску цінних паперів визнається виконання торговцем цінними паперами з доручення, від імені і коштом емітента обов'язків з організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом. При цьому торговець цінними паперами за домовленістю з емітентом може взяти на себе зобов'язання у разі неповного розміщення цінних паперів викупити в емітента нереалізовані цінні папери.

Комісійною діяльністю визнається купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, але з доручення і коштом іншої особи.

Комерційною діяльністю визнається купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та власним коштом.

Про андеррайтерську діяльність ми вже говорили раніше. Спинімося зараз на інвестиційній діяльності.

Нагадаємо, що здійсненню фондових угод між заінтересованими сторонами сприяє брокер, котрий репрезентує інтереси однієї з них. Брокер укладає угоди з доручення клієнта і його коштом. У договорі між брокером і клієнтом обумовлюються умови продажу або купівлі цінних паперів, додаткові послуги (консультація, реклама, надання кредиту) і розмір брокерської винагороди у вигляді комісійних (звичайно в межах 5--9 % від вартості угоди) [46, c. 19].

На відміну від брокера дилер перепродує цінні папери від свого імені і власним коштом. Дохід дилера забезпечує не комісійна винагорода, а різниця цін, за якими він купує й продає цінні папери. Дилер як інвестиційний посередник виступає у двох ролях: на первинному ринку він здійснює операції з випуску цінних паперів і стає їх власником для наступного перепродажу, а на вторинному -- він принципал, що укладає угоди для стабілізації курсів і проведення котирування.

Торгівля цінними паперами потребує спеціального ліцензування. Ліцензію видає Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (раніше -- Міністерство фінансів). Комісія має право встановлювати кваліфікаційні вимоги і вимагати від торговців цінними паперами здачі відповідних іспитів.

Дозвіл на здійснення всіх або окремих (крім брокерської) видів діяльності може бути наданий заявникам, котрі мають оплачений статутний фонд не менше 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на здійснення тільки брокерської діяльності -- у п'ять разів менший [59].

Дозвіл не можуть одержати: по-перше, юридичні особи, які мають частку в статутному фонді торговця цінними паперами, коли ця частка більша за 5 % (безпосередня власність) або за 10 % (безпосередня й опосередкована власність разом); по-друге, акціонерні товариства, що не зареєстрували випуск акцій; по-третє, товариства, статут яких передбачає інші види діяльності (не зв'язані з випуском та обігом цінних паперів).

Безпосередньою власністю вважається володіння часткою в статутному фонді будь-якого товариства, а опосередкованою -- часткою в статутному фонді такого товариства, котре є учасником в іншому товаристві.

Якщо частка певної юридичної чи фізичної особи, яка не має дозволу на діяльність з випуску й обігу цінних паперів, у статутних фондах кількох торговців цінними паперами перевищує 5 % щодо кожного торговця, то вони не можуть торгувати цінними паперами один з одним [42].

Торговець цінними паперами не має права передовіряти іншим виконання доручень клієнта, а також здійснювати обмін цінних паперів, емітентом яких є він сам або його афілійована особа, якщо це не передбачено договором з клієнтом або дорученням клієнта.

Комерційну діяльність з цінними паперами можуть здійснювати як торговці, так і інші юридичні особи, за умови, що річний дохід від цієї діяльності не перевищуватиме 50 % їхнього сукупного річного доходу.

Законодавчо встановлено й певні вимоги до ліквідності торговців цінними паперами. Наприклад, вартість угоди, укладеної торговцем на купівлю-продаж цінних паперів, але не виконаних на даний момент (так звана відкрита позиція), не може перевищувати п'ятикратного розміру внесеного статутного фонду торговця. Ця вимога поширюється на випадки окремої комісійної або комерційної діяльності. Коли вони здійснюються одночасно, то цей ліміт подвоюється. Загальна ж вартість цінних паперів, котрі є власністю торговця (включаючи його резерв), не може перевищувати п'ятнадцятикратного розміру його статутного фонду. Держава може встановлювати й інші вимоги до нормативів ліквідності [51, c. 43-45].

Перелік обов'язків торговців цінними паперами дуже великий. За їх невиконання або неналежного виконання торговець зобов'язаний відшкодувати клієнтові збитки. Дуже широким є також коло питань, що про них торговець зобов'язаний інформувати свого клієнта та відповідну фондову біржу або іншого організатора торгівлі цінними паперами. Торговець повинен вести журнал обліку операцій з кожним клієнтом, облік угод і доповнень до них. Журнал зберігається не менше трьох років. Зрозуміло, що торговці зобов'язані щорічно звітувати про свою діяльність Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку і, крім інших даних, подавати підтверджений аудитором бухгалтерський баланс.

Ціла низка вимог пов'язана з антимонопольною політикою. Наприклад, будь-яка особа, котра набуває у власність не менше 10 % загальної кількості акцій відкритого акціонерного товариства, що голосують, зобов'язана протягом п'яти робочих днів повідомити про це емітента, Комісію з цінних паперів і фондового ринку та Антимонопольний комітет України. Особа, яка має намір придбати не менше 20 % акцій, що голосують, повинна зробити тендерну пропозицію. Вимоги стають значно жорсткішими за контролювання понад 75 % голосів у вищому органі управління акціонерним товариством.

Виключна діяльність з випуску та обігу цінних паперів допускає проведення окремих інших видів діяльності, також зв'язаних із обігом цінних паперів: надання консультацій та управління цінними паперами. Найбільш професійно виконує ці функції інвестиційний радник, яким може бути як юридична, так і фізична особа. Його обов'язками є:

а) консультування інвесторів на підставі фінансового аналізу діяльності емітентів;

б) надання інформації про ринкову вартість цінних паперів і доцільність інвестування в ті чи інші об'єкти;

в) опрацювання аналітичних матеріалів і оглядів ситуації на фондовому ринку [23].

При цьому потрібно мати на увазі, що поняття “інвестиційний радник” не поширюється на: а) представника засобів масової інформації, котрий повідомляє про загальні фінансові й ділові новини; б) юриста чи економіста, якщо інвестиційні поради не є основним у їхній діяльності; в) самого торговця цінними паперами. Діяльність інвестиційного радника ліцензується й перебуває під контролем Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Досить специфічними стають функції торговця цінними паперами, якщо він бере на себе управління ними, а також управління коштами для інвестування в цінні папери і коштами, отриманими в результаті управління. У цьому разі цінні папери, кошти є предметом управління, торговець цінними паперами, котрий здобуває статус інвестиційного управляючого, -- суб'єктом управління, а особа, котра уклала договір на управління цінними паперами з інвестиційним управляючим, -- об'єктом управління.

Само поняття управління цінними паперами настільки широке, що про нього варто поговорити докладніше. У процесі виконання торговцем цінними паперами обов'язків з управління ними він має право управляти активами особи, котра уклала з ним договір, консультувати її із загальних фінансових питань і з питань зовнішньоекономічної діяльності, а також здійснювати:

-- експертизу угод і договорів з цінними паперами та фінансового стану можливих об'єктів інвестування;

-- прогнозування стану ринків для визначення доцільності інвестування;

-- юридичне консультування й методичне забезпечення емісії цінних паперів;

-- організацію допуску цінних паперів до процедури котирування на біржі або в торговельно-інформаційній системі;

-- будь-які операції з цінними паперами (купівля, продаж, обмін) з обов'язковим обгрунтуванням їхньої діяльності;

-- інформаційне і програмне забезпечення інвестиційної діяльності;

-- опрацювання статутних документів господарських товариств і документів для одержання ліцензії на діяльність з випуску й обігу цінних паперів [26].

Як і будь-яка інша діяльність на фондовому ринку управління цінними паперами потребує ліцензування. Згідно з чинним законодавством України такий дозвіл може одержати торговець цінними паперами, оплачений статутний фонд якого становить не менше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Торговець, який має дозвіл, не може безпосередньо або опосередковано володіти майном іншого суб'єкта, котрий здійснює таку саму діяльність, вартістю понад 10 % його статутного фонду, у тім числі безпосередньо -- понад 5 % статутного фонду [4].

Виконуючи довірче управління, торговець цінними паперами одержує від свого клієнта винагороду. Він зобов'язаний діяти лише в інтересах об'єктів управління, уникаючи зіткнення власних інтересів та інтересів клієнта, а також забезпечувати конфіденційність інформації, яку він отримує від клієнта.

Усі названі обмеження й вимоги учасників фондового ринку мають захистити інвесторів від махінацій, підвищити ефективність обігу цінних паперів і забезпечити антимонопольний режим підприємництва.

Відносно антимонопольного режиму можна сказати, що його підтримка вимагає цілеспрямованої політики. Річ у тім, що рано говорити про вибір якоїсь стабільної моделі українського фондового ринку. Те, що ми маємо, скоріше проміжна модель, яка створюється під впливом багатьох факторів, часто навіть випадкових, і, по суті, є сполученням європейської моделі, що в ній універсальний комерційний банк володіє великими пакетами акцій нефінансових підприємств, і північноамериканської моделі, котра орієнтується на операції з цінними паперами за участю, передовсім, небанківських фінансових установ [28, c. 15-16].

Склалася певна перевага українських комерційних банків перед небанківськими фінансовими установами щодо здійснення операцій з цінними паперами. Навіть з'явилася небезпека захоплення банками всієї діяльності на українському фондовому ринку, -- а це може спричинити монополізм у фінансовій сфері. Крім того, вплив кредитних ризиків банків на інвестиційні ризики може ускладнити процес становлення ефективного фондового ринку в Україні. Не можна замовчати і той факт, що посилення діяльності комерційних банків на фондовому ринку України підкріплюється їхньою заінтересованістю у фінансуванні корпоративного сектора економіки -- довготермінові кредити банків у 1997 р. становили тільки 10 % від загальних обсягів кредитування підприємницької діяльності [76].

Запобігти цим негативним процесам можуть заходи для прискореного створення багатогранної інфраструктури фондового ринку, посилення державного управління, а також удосконалення спільного інвестування.

1.4 Зарубіжний досвід функціонування інститутів спільного інвестування

Серед професіоналів фондового ринку провідне місце належить інституціональним інвесторам (їх також називають інвестиційними інститутами). Це -- компанії й фонди. Їхнє значення визначається не тільки важливістю функцій, які вони виконують, а й їхньою кількістю.

Більш ніж вікова історія розвитку інвестиційних фондів і стрімке зростання їх популярності як на розвинутих, так і на ринках, що розвиваються, свідчить про необхідність вивчення зарубіжного досвіду діяльності цих інститутів з подальшим застосуванням отриманих результатів для вдосконалення спільного інвестування в Україні. Поява механізму спільного інвестування була обумовлена тим, що самостійні операції на фінансових ринках у більшості випадків були недоступні приватним інвесторам. Основні причини - обмеженість знань у цій галузі, необхідність присвячувати цьому виду діяльності чимало часу, високі витрати на формування ефективного диверсифікованого портфеля. Крім того, враховуючи специфіку ринку боргових зобов'язань, його учасникам досить часто є невигідним працювати з коштами дрібних інвесторів, а деякі випуски державних цінних паперів не передбачені для розміщення серед фізичних осіб. Створення інвестиційних фондів повинно було сприяти подоланню цих перешкод, а також стимулювати активність населення [43].

Історично першими інститутами спільного інвестування є інвестиційні компанії, що з'явилися в Бельгії в 1822 р., однак масштабності таке інвестування почало набувати в середині XIX ст. в Англії з виникненням інвестиційних трастових компаній. Вони випускали фіксовану кількість акцій, що підлягали вільному обігу на вторинному ринку цінних паперів і погашалися після закінчення терміну діяльності компанії. Таким чином, ці компанії мали всі ознаки сучасних закритих інститутів спільного інвестування. На сучасному етапі у Великобританії на фінансовому ринку працюють інвестиційні трасти та юніт-трасти. Інвестиційні трасти - це інститути спільного інвестування закритого типу, акції яких котируються на фондовій біржі, і вони не мають право постійно випускати чи викуповувати власні паї. На відміну від інвестиційних трастів юніт-трасти можуть випускати додаткові паї. Продаж і купівля паїв здійснюється за цінами, які відповідають частці активів трасту, що припадає на один пай. Управління капіталом юніт-трасту здійснюється керуючою компанію, винагорода якої визначається, як правило, на рівні 0,75-2 % від вартості активів трасту. Об'єктами інвестування трастів можуть бути цінні папери (у т.ч. і похідні), нерухомість, короткотермінові фінансові інструменти. Особливістю оподаткування юніт-трастів є те, що вони звільнені від сплати податків на прибутки, але доходи власників паїв оподатковуються за базовою ставкою прибуткового податку. Широкого поширення останнім часом набули у Великобританії відкриті інвестиційні компанії завдяки тому, що ними легше керувати, інвесторам зрозуміліша структура ціноутворення, і цінні папери цих компаній мають попит на міжнародних фінансових ринках [44].

Найпоширенішою формою організації спільного інвестування у Франції є корпоративні інвестиційні фонди відкритого типу, що мають назву інвестиційних компаній зі змінним капіталом. Інвестиційні фонди Франції на 1994 рік мали у своєму розпорядженні активи у розмірі близько 500 млрд. дол. США, а їх акціями володіли близько 25 % сімей [49, c. 76].

Особливістю інвестиційної сфери Німеччини є єдине для банків і інших фінансових інститутів на ринку цінних паперів законодавство. Нагромадження активів інститутів спільного інвестування відбувається за рахунок продажу інвестиційних сертифікатів, а розміщення здійснюється у цінні папери (строкові, похідні), нерухомість, частки у капіталі підприємств, а також їм дозволено надавати кредити під заставу. Законодавство Німеччини вимагає здійснення управління коштами фонду не менш як двома керуючими, діяльність яких контролюється спостережною радою фонду, незалежним аудитором та банком - депозитарієм фонду.

У Німеччині переважають інститути спільного інвестування відкритого типу, а найбільшими активами володіють фонди, які інвестують у цінні папери із сталими відсотками. Це - наслідок формування виробничого капіталу переважно за рахунок емісій облігацій, а не випуску акцій. В 1991 р. у цій країні існувало 411 публічних фондів, активи яких становили 144 млрд. марок. За 1980-1990 рр. їх активи зросли приблизно в 5 разів. Керуючі компанії в Німеччині, як правило, є дочірніми підприємствами банків, які виконують функцію депозитаріїв інвестиційних фондів.

Особливістю економіки Японії є значна роль банків у спільному інвестуванні. Основною часткою капіталів спільного інвестування тут управляють сім найбільших трастових банків - спеціалізованих структур, що виконують як функції довірчого управління коштами вкладників, так і організації спільного інвестування. Зокрема, до функцій цих інститутів належать: управління нагромадженими на трастових рахунках коштами шляхом вкладення їх у цінні папери; використання таких рахунків для організації кредитування корпорацій; управління за дорученнями коштами пенсійних фондів та інших інституційних інвесторів, сформованими портфелями цінних паперів клієнтів, нерухомістю та інші піклувальні функції [49, c. 25].

Найбільш широко інститути спільного інвестування представлені в Сполучених Штатах Америки. У цій країні існують обмеження на операції банків з цінними паперами, а оскільки саме ці фінансові інструменти є найоптимальнішими активами для розміщення коштів інститутів спільного інвестування, тому саме небанківській сектор спільного інвестування тут набув вражаючих масштабів.