Проектне фінансування

15

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади проектного фінансування

1.1 Зміст та характеристика проектного фінансування

1.2 Види проектного фінансування

1.3 Передумови розвитку проектного фінансування в Україні

Розділ 2. Організація проектного фінансування

2.1 Зміст та складові системи проектного фінансування

2.2 Суб'єкти проектного фінансування

2.3 Правове регулювання відносин щодо проектного фінансування

Розділ 3. Оцінка майна суб'єктів проектного фінансування

3.1 Стандарти оцінки бізнесу в Україні

3.2 Методи оцінки вартості майна підприємств -- учасників проектного фінансування

3.3 Аналіз фінансового стану підприємства як основа оцінки його бізнесу

Література

Вступ

Проектне фінансування -- новітній курс, що започатковувався в нашій країні з розвитком ринкових відносин. У розвинутих країнах суб'єктами проектного фінансування виступають інвестиційні банки, органи державного управління, інші фінансово-кредитні установи. У свою чергу, інші інвестори беруть участь у проектному фінансуванні. Об'єктом їх уваги є доходи на вкладені кошти, що формуються від впровадження інвестиційних проектів.

Таким чином, предметом курсу є організація процесу залучення фінансових ресурсів до інвестування проектів з метою одержання доходів.

Проектне фінансування -- це складна система договірних відносин, де обумовлюється вкладання коштів на тривалий період.

У підручнику послідовно розглядається організація процесу фінансування інвестиційних проектів у взаємодії суб'єктів господарювання України і банків, інституційних інвесторів, підприємств, угруповань, індивідуальних підприємств тощо.

Методологічною основою курсу є міжнародне та вітчизняне правове законодавство та нормативні акти, теоретичні рекомендації щодо економічного розвитку України з метою підвищення добробуту народу.

Аналіз світового та вітчизняного досвіду впровадження інвестиційних та інноваційних проектів дозволив запропонувати до використання сучасні методики техніко-економічного обґрунтування проектів, оцінки інвестиційних рішень; управління проектними ризиками; фінансового забезпечення проектів та оптимізації структури джерел фінансування. Методи проектного фінансування розглядаються в контексті взаємодії всіх його учасників, держави, інвесторів, фінансових посередників.

1. Теоретичні засади проектного фінансування

1.1 Зміст та характеристика проектного фінансування

Посилення конкуренції між фінансово-кредитними установами та виникнення принципово нових можливостей в умовах розвитку потужного фінансового ринку спонукали комерційні банки до пошуку інших способів підвищення дохідності своїх операцій. Одним із шляхів розв'язання даної проблеми виявився розвиток новітніх форм інвестиційної діяльності та зростання кількості операцій, які здійснюють банки.

У межах тенденції до універсалізації банківської діяльності швидкого розвитку набули нетипові раніше для банків послуги: фінансування інвестиційних проектів, консультаційні, інжинірингові, екаунтингові послуги тощо. У цих умовах значно розширилась участь банків у проектному фінансуванні, за якого банки самостійно займаються безпосереднім розробленням інвестиційного проекту чи забезпечують клієнтам професійне консультування, несуть витрати з реалізації проекту чи стають співвласниками акцій підприємств, що створюються. Отже, проектне фінансування виділяється в окремий вид діяльності фінансово-кредитних установ, залучених до процесу організації фінансування інвестиційних проектів реального сектору економіки.

Попри широке застосування схем проектного фінансування у світі, його сутність науковці й практики бачать по-різному. Так, під проектним фінансуванням розуміють окрему форму фінансування, що ґрунтується на життєздатності самого проекту, без урахування платоспроможності та гарантій основних його учасників. З іншої позиції, проектне фінансування вважається галуззю фінансування інвестицій, що забезпечує техніко-економічну ефективність діяльності підприємства та дає можливість генерувати достатні для цього грошові потоки. Існує також погляд, що процес фінансування -- це поєднання різних джерел та методів фінансування конкретного інвестиційного проекту з розподілом ризиків серед його учасників.

Загалом під проектним фінансуванням розуміють форму реалізації фінансово-кредитних відносин учасників з приводу організації та здійснення фінансування інвестиційного проекту з використанням різноманітних фінансових інструментів за умови, що джерелами погашення заборгованості виступають генеровані проектом грошові потоки, а забезпеченням боргу виступають активи учасників фінансування.

Рис. 1.1. Схема організації проектного фінансування

У більшості випадків об'єктом проектного фінансування є сектор соціальної та виробничої інфраструктури, що характеризується значною капіталомісткістю, низькою комерційною ефективністю, але має стратегічне значення для економіки країни. Такий сектор охоплює об'єкти транспорту, енергетики, зв'язку, водопостачання і каналізації, переробки твердих відходів тощо.

Схеми проектного фінансування застосовуються також під час спорудження або відновлення великих промислових об'єктів (наприклад нафто- чи газовидобутку), рекультивації значних ділянок під кар'єрами та териконами.

Проектному фінансуванню притаманні особливі ознаки, за якими його відрізняють від кредитування, зокрема інвестиційного.

Так, на відміну від комерційного, чи інвестиційного, кредитування, де об'єктом кредиту виступає фінансово-господарська діяльність позичальника, для проектного фінансування об'єктом дослідження є конкретний задум, тобто бізнес-ідея, проект (інвестиційний, інноваційний, лізинговий, концесійний тощо). При цьому оцінка діяльності позичальника визначається у складі загальної оцінки інвестиційного проекту. Виходячи з цього, джерелом відшкодування боргу в межах структури його фінансування є виключно доходи, що генерує сам проект, тоді як в інвестиційному кредитуванні джерелом виступають результати діяльності позичальника.

Проектне фінансування дозволяє здійснити багатосторонні проекти, в яких дотримується баланс інтересів усіх учасників та використовуються при цьому різні фінансові інструменти, як, наприклад, інвестиції в акціонерний капітал, позичкове фінансування, довгостроковий лізинг, торговельні кредити постачальників, інноваційні фінансові механізми тощо.

Складність організації фінансування таких проектів передбачає тривалий термін їх реалізації, залучення широкого спектра технічних, економічних, фінансових та юридичних послуг різних суб'єктів, що беруть участь у підготовці та реалізації проекту.

Світова практика вирізняє такі принципи проектного фінансування:

Принцип підвищеної ризикованості проектного фінансування спонукає до розподілу ризиків серед максимальної кількості учасників проекту, а ризики за проектом у свою чергу потребують ретельного відстеження та попереднього аналізу з метою укладання контрактів зі споживачами продукції та страхувальниками на період до повного погашення кредиту. Урахування кредитором цього принципу означає збільшення розміру банківської маржі на весь період обслуговування боргу.

Принцип покриття боргу. Урахування такого принципу установою, що фінансує, ґрунтується на показнику обслуговування боргу (як співвідношенні очікуваних чистих надходжень від реалізації проекту до загальної суми заборгованості та відсотків). Отримані результати порівнюються з базовим варіантом інвестиційного проекту, що підготував незалежний консультант. Коефіцієнт покриття боргу, як правило, повинен бути в межах 1,3--1,8, залежно від ступеня ризику і специфіки галузі.

Ринковий принцип вимагає від фінансово-кредитної установи детального аналізу кон'юнктури ринку майбутньої продукції, що обумовлюється під час підписання кредитної угоди. Такий аналіз ринку проводиться з метою визначення динаміки цін на період експлуатації об'єкта. Як правило, порівняльний аналіз у такому аспекті проводиться: за сценарієм інвестора (замовника); песимістичним сценарієм банку; сценарієм, підготовленим незалежними експертами.

Принцип обмеженої відповідальності клієнта випливає з визначення проектного фінансування, згідно з яким погашення заборгованості відбувається за рахунок доходів від реалізації проекту, а відповідальність клієнта -- ініціатора проекту визначається розміром власних коштів, спрямованих у проект. Причому проект вважається здійсненим, якщо згідно зі взаємними зобов'язаннями виробнича потужність об'єкта досягла проектної потужності (близько 75 %).

Принцип забезпечення джерелами фінансування проекту ґрунтується на додержанні досить високого співвідношення між власними та запозиченими коштами, що коливається залежно від галузі (20 : 80; 30 : 70; 40 : 60), проте прийнятним для сторін вважається співвідношення 30 : 70. Якщо інвестиційний проект реалізується у державному секторі економіки та має стратегічне значення, то застосовується метод прямої бюджетної підтримки інвестицій, який використовується у таких формах: бюджетні асигнування на безповоротній основі (у вигляді субсидій та грантів); бюджетні інвестиції (через участь держави у капіталі підприємства чи організації, що отримує бюджетні кошти); бюджетні кредити як універсальний інструмент державного стимулювання проектів.

Принцип гарантування інвестицій:

гарантія як безумовне зобов'язання у разі настання гарантійного випадку необхідності перерахувати установі, що фінансує, визначену суму коштів;

гарантія під час завершення фінансування пов'язана з відповідальністю інвесторів за повну реалізацію інвестиційного проекту;

додаткова гарантія щодо депозитів суб'єктів, які беруть участь у фінансуванні проекту.

Метою таких гарантій є страхування боргових зобов'язань інвестиційного проекту на весь період його життєвого циклу.

Принцип повернення та платності забезпечує послідовну ліквідацію заборгованості, графік якої відповідає життєвому циклу інвестиційного проекту таким чином, що повернення боргу починається після досягнення певного рівня виробничої потужності, а темпи погашення заборгованості прямо пропорційні темпам зростання виробництва продукції.

Принцип забезпечення повернення вкладених коштів під час проектного фінансування відіграє другорядну роль через те, що по-перше, чинником надійності виступає якість розробки, що оцінюється після реалізації проекту. По-друге, під час фінансування великих інвестиційних проектів неможливо зібрати достатній пакет забезпечення у вигляді застави, гарантій тощо. При цьому інфляційні очікування, дії конкурентів, форс-мажорні обставини завжди залишають можливий ризик зменшення доходів від реалізації проекту, що вважається об'єктивною закономірністю.

1.2 Види проектного фінансування

Залучення фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних проектів здійснюється у визначеному порядку, закріпленому чинною нормативно-законодавчою базою. Порядок отримання коштів для фінансування інвестиційних проектів залежить від джерел фінансових ресурсів, видів проектів, методів бухгалтерського обліку, форм участі фінансово-кредитних установ у фінансуванні, ступеня ризику кредитора.

Ці ознаки організації фінансування проектів визначають види проектного фінансування (рис. 1.2).

Так, за джерелами мобілізації фінансових ресурсів проектне фінансування можна розрізняти як таке, що реалізується за рахунок:

власних коштів підприємства;

запозичених коштів (як правило, інвестиційних кредитів та іпотечних позичок);

залучених коштів (акціонерів, компаньйонів, пайових внесків тощо);

коштів державного бюджету;

інших внутрішніх та зовнішніх джерел фінансування.

Рис. 1.2. Види проектного фінансування

Так, якщо інвестиційний проект реалізується за рахунок власних коштів підприємства, то основними джерелами його фінансування виступають амортизаційні відрахування та нерозподілений прибуток. Такий вид проектного фінансування має назву -- корпоративне проектне фінансування. Проте дуже рідко підприємство, що вирішило реалізувати капіталомісткий інвестиційний проект, спроможне фінансувати його лише за рахунок власних коштів. Тому з метою отримання необхідних йому ресурсів використовуються позичкові джерела фінансування, до яких відносять:

· кредити банків та інших фінансових інститутів;

· позички під заставу нерухомості;

· облігаційні позики;

· комерційні кредити (відстрочка платежу за контрактами, наданими постачальниками машин та обладнання і підрядниками);

· вексельні кредити;

· лізинг, факторинг, форфейтинг та ін.

Якщо у процесі реалізації інвестиційного проекту єдиним або переважним джерелом фінансування виступають банківські кредити, то йдеться про банківське проектне фінансування (інвестиційне кредитування), що реалізується у закріплених законодавством формах кредитів.

Кредитування суб'єктів господарювання здійснюється під заставу нерухомості, обладнання, акцій або за гарантіями чи поручництвом.

Одним з важливих джерел фінансування проектів виступають позички під заставу нерухомості (іпотека), що існують у кількох видах:

· стандартна іпотечна позичка (погашення боргу та виплата відсотків здійснюються рівними частками за весь період кредиту);

· позичка зі зростанням платежів (на початковому етапі внески збільшуються за певним постійним темпом, а далі сплачуються постійними сумами);

· іпотека зі змінною сумою виплат (у пільговому періоді сплачуються лише відсотки, а основна сума боргу залишається незмінною);

· іпотека із заставним рахунком (відкривається спеціальний рахунок, на який боржник вносить визначену суму як заставу на першому етапі здійснення проекту для забезпечення подальшого фінансування);

· позичка за зменшеною ставкою (заставу забезпечує постачальник обладнання першою поставкою, тобто гарантує подальше постачання за проектом).

Важливим кредитним механізмом, за допомогою якого кошти акумулюються та спрямовуються до інвестиційних проектів, виступають облігаційні позики. Основна мета проектного фінансування, що здійснюється за рахунок таких позик, -- організація фінансування довгострокових інвестиційних проектів, у тому числі фінансування угод, пов'язаних зі злиттям та поглинанням компаній. Облігаційна позика дає можливість оперативно регулювати залишок боргу, що звичайно обмежено у грошово-кредитних відносинах.

Окремим різновидом проектного фінансування за рахунок запозичених коштів є таке, що ґрунтується на використанні механізму лізингу. Перевагою такого виду фінансування порівняно з банківським кредитуванням є залучення інвестицій з меншим ризиком для інвестора, оскільки лізингова компанія зберігає власність на об'єкт лізингу (у разі організації фінансового лізингу), і таким чином бере на себе частину ризику. Отже, лізингові схеми у багатьох випадках є варіантом захисту кредитної операції. Для кредитора (банку) також вигідно мати фінансового посередника як додаткового гаранта цільового використання кредиту.

У табл.1.1 наведено порівняльні характеристики банківського кредиту та лізингу.

Таблиця 1.1 Порівняльні характеристики банківського кредиту та лізингу

№ з/п	Суттєві параметри порівняння	Банківський кредит	Лізинг
1	Сума	Обмежена лімітом, установленим банком на одного позичальника	Сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 % вартості наданого у лізинг майна
2	Напрям використання коштів	Інвестиції спрямовуються у будь-яку підприємницьку та інші види діяльності	Інвестиції спрямовуються на активізацію виробничої діяльності, розвиток та модернізацію виробничих потужностей
3	Необхідність застави та інших гарантій	Необхідна застава та/або гарантія повернення кредиту та відсотків за його використання	Розмір гарантій зменшується на вартість об'єкта лізингу, який виступає гарантією. Застава не обов'язкова
4	Суб'єкти позички	Банки, позичальник	Банки, позичальник, продавець об'єкта -- посередник, страхові компанії
5	Необхідність контролю за використанням позички	Необхідний контроль за цільовим використанням коштів	Гарантований контроль за цільовим використанням коштів, оскільки в лізинг передається конкретне, обумовлене угодою майно
6	Витрати, пов'язані з одержанням позички	Покриваються за рахунок отриманих підприємством доходів, на які нараховуються всі передбачені законодавством податки та збори	Лізингові платежі відносяться на собівартість продукції та зменшують базу оподаткування і стимулюють розвиток виробництва

Фінансування, що здійснюється за рахунок залучених коштів, пов'язане з емісією та розміщенням акцій, коштів компаньйонів, пайових внесків тощо. Такий механізм фінансування передбачає участь інвестора в управлінні інвестиційним проектом у разі придбання контрольного пакета акцій.

Акціонерний капітал може створюватися у вигляді грошових вкладень, майна, а також у формі економічного обґрунтування проекту чи права використання природних ресурсів, якщо таке право надане державними чи муніципальними органами.

Привабливість такого виду фінансування пояснюється тим, що значний обсяг фінансових чи інших ресурсів акумулюється на початку реалізації проекту, що дає змогу перенести виплату основних сум боргу на більш пізні терміни, коли зростає здатність проекту генерувати доходи, а прогнозовані капітальні витрати та вимоги до фінансування будуть більш зважені. Для фінансування великих проектів, що вимагають значних обсягів інвестицій, випуск акцій може суміщатися з іншими залученими або запозиченими ресурсами.

Важливу роль у проектному фінансуванні відіграє держава. Розподіл коштів із державного бюджету здійснюється, як правило, за такими напрямами: загальні функції державного управління, оборона, громадський порядок, безпека та судова влада, охорона навколишнього природного середовища, житлово-комунальне господарство, охорона здоров'я, духовний та фізичний розвиток громадян, освіта, соціальний захист та соціальне забезпечення.

На безповоротній основі кошти державного бюджету можуть надаватися підприємствам, установам та організаціям державної та комунальної форм власності для реалізації інвестиційних проектів, що мають соціальне спрямування, а також інноваційних та концесійних проектів.

За методом бухгалтерського обліку розрізняють позабалансове та балансове проектне фінансування. За умови використання позабалансового проектного фінансування вся фінансова заборгованість позичальника-інвестора відображається на балансі проектної компанії і тим самим не впливає на оцінку платоспроможності, отже, не може погіршувати фінансовий стан позичальника. Такі зобов'язання, як гарантія своєчасного завершення будівництва, мають, як правило, тимчасовий характер, виділяються окремим рядком на обумовлений період за балансом інвестора.

Позабалансове проектне фінансування визначається правилами бухгалтерського обліку та звітності і має місце лише у разі, якщо законодавством країни дозволено не включати баланс проектної фірми у консолідований баланс інвестора.

За формами участі комерційних банків у проектному фінансуванні за балансовим методом виділяють спільне проектне фінансування і послідовне проектне фінансування.

Спільне фінансування декількома кредитними установами має місце у процесі реалізації великих інвестиційних проектів переважно у галузях інфраструктури. Ініціаторами спільного фінансування, як правило, виступають міжнародні фінансові організації, які залучають до цих операцій банки, що звичайно кредитують найбільш прибуткову частину проекту.

Застосовуються дві форми спільного проектного фінансування:

паралельне фінансування, за якого проект ділиться на складові, що кредитуються різними незалежними між собою кредиторами у межах установленої для них квоти;

синдиковане фінансування, за якого всі кредитори надають позички в ході виконання проекту. Така форма фінансування реалізується через консорціумний кредит, що надається двома чи більше кредиторами, об'єднаними в консорціум, одному позичальнику. При цьому один або кілька провідних та авторитетних кредиторів організують роботу консорціуму протягом певного терміну та представляють його інтереси, виконуючи функції менеджера. Ця управлінська структура координує і контролює надання, використання та погашення позички, веде переговори з позичальником відносно умов кредитної угоди, забезпечує мобілізацію необхідних фінансових коштів.

На відміну від синдикованого фінансування під час паралельного фінансування переговори з позичальником проводяться окремо кожним банком-учасником, а після узгодження всіх умов операції укладається загальна кредитна угода.

Спільне фінансування дає певні вигоди позичальнику, відкриваючи йому доступ до пільгових кредитів. Але головні вигоди одержують кредитори, оскільки таке кредитування дає додаткову гарантію своєчасного погашення позики боржником і встановлює залежність країн, що розвиваються, від кредиторів.

Послідовне проектне фінансування має місце, коли великий банк виступає лише ініціатором кредитних операцій, переуступаючи право вимагати сплату заборгованості позичальника іншим банкам. Проте за оцінку інвестиційного проекту, розроблення кредитної угоди та видачу позички банк отримує комісійну винагороду. Основною причиною такого механізму здійснення фінансування є обмежені фінансові можливості великих банків відповідно до значної кількості інвестиційних пропозицій.

За ступенем ризику кредитора проектне фінансування поділяється на фінансування:

без регресу на позичальника;

з частковим регресом на позичальника;

з повним регресом на позичальника.

Під терміном «регрес» розуміють право кредитора висувати зворотні фінансові вимоги до позичальника.

Найбільш дорогою для позичальника є схема фінансування без регресу, тобто права на пред'явлення фінансових вимог до позичальника відсутні. За цих умов кредитор бере на себе всі комерційні та політичні ризики, що пов'язані з реалізацією проекту, але плата за надання кредиту значно вище, ніж за інших способів фінансування.

Кредитор у змозі взяти на себе незначну кількість ризиків за проектом у разі, якщо йому вдається розробити чітку систему зобов'язань сторін, які братимуть участь у реалізації проекту. Це стосується питання забезпечення ресурсами, транспортування, збуту, страхування тощо. У цьому разі істотні переваги має позичальник, оскільки він несе витрати на залучення коштів, а його кредитний рейтинг дає йому можливість залучати кошти для задоволення інших потреб. Для того щоб кредитори визначили ризик вкладання коштів, необхідно створити такі умови:

використання відпрацьованої технології, що дозволить випускати конкурентоспроможну продукцію;

можливість оцінити ризик будівництва, виводу на проектну потужність та ризики, що пов'язані з функціонуванням підприємства, яке фінансується;

кінцева продукція повинна мати досить місткий ринок збуту і можливість легкої реалізації, оскільки у цьому разі можливо визначити цінові ризики;

наявність угод з постачальниками сировини та комплектуючих виробів, якщо такі необхідні;

домовленість із постачальниками енергоносіїв з узгодженням граничних цін;

політична стабільність реалізації проекту.

Кредиторам часто доводиться надавати певні пільги своїм партнерам, брати участь у статутному капіталі, укладати довгострокові угоди, запроваджувати гнучкий графік погашення позичок тощо.

Фінансування без регресу на позичальника застосовується досить рідко через складність створення системи комерційних зобов'язань і високі витрати на залучення спеціалістів, консультаційні послуги та інше. Зазвичай так фінансуються проекти, що мають високу рентабельність і забезпечують виробництво конкурентоспроможної продукції або пов'язані з видобутком та переробкою корисних копалин. Таким чином, сферою застосування фінансування без регресу на позичальника є інвестиційні проекти, що реалізуються в енергетиці, добувній галузі та первинній переробці сировини, у металургії, нафто- та газопереробці.

Проектне фінансування з частковим регресом на позичальника ґрунтується на оцінці всіх ризиків, пов'язаних із реалізацією проекту. Вони розподіляються між усіма учасниками угоди таким чином, щоб останні могли прийняти на себе всі ризики, які залежать від них. Наприклад, позичальник бере на себе всі ризики, пов'язані з експлуатацією підприємства; підрядник несе відповідальність за завершення будівництва підприємства; постачаль-ники обладнання беруть на себе ризики, пов'язані з комплектністю та якістю поставок тощо. Вартість цього типу фінансування є невисокою, що привело до поширення його на практиці. Максимальний розподіл ризиків між усіма учасниками проекту стимулює їх зацікавленість у здійсненні проекту. Сторони беруть на себе конкретні комерційні зобов'язання замість надання гарантій. Різновидом проектного фінансування з частковим регресом на позичальника є фінансове забезпечення проекту, яке не зачіпає баланс інших учасників проекту. У даному разі позичальник має надати кредиторам певні гарантії і частково представити свої активи як забезпечення. Крім того, позичальник може отримати такі додаткові переваги:

можливість мобілізувати кошти, які неможливо залучити з інших джерел фінансування;

у разі чіткого розподілу ризиків за проектом можна отримати додаткові кредити;

можливість пролонгації боргу з боку кредитора;

можливість створення для позичальника доброї ділової репутації та кредитної історії.

Кредитні установи виявляють зацікавленість у проектному фінансуванні переважно через реалізацію схем фінансування з частковим правом регресу або без права регресу. Особливе значення для банків мають експортні проекти із забезпеченням доходів (надходження від експорту спрямовуються на офшорний рахунок, з якого спочатку вираховуються операційні та окремі капітальні витрати, а залишкова частина сплачується спонсорам проекту). Банки з обережністю ставляться до урядових контргарантій комерційних проектів. Основна причина такого ставлення в тому, що банки традиційно розглядають проектне фінансування як приватний захід, а урядові контргарантії вносять у взаємовідносини сторін елемент суверенності.

Проектне фінансування з повним регресом на позичальника являє собою тип фінансування, якому віддається перевага через швидкість і простоту отримання необхідних коштів, а також нижчу вартість їх залучення порівняно з іншими типами проектного фінансування.

Такий тип фінансування застосовується у разі:

надання коштів для реалізації малоприбуткових проектів, які мають державне значення, об'єктів інфраструктури, проектів, які дають можливість погасити кредити за рахунок інших доходів позичальника;

надання коштів у формі експортного кредиту, оскільки спеціалізовані агенції з надання експортних кредитів мають можливість приймати проектні ризики без додаткових гарантій третіх осіб;

недостатньої надійності виданих по кредиту гарантій, хоча вони й покривають усі ризики за проектом;

виділення коштів для невеликих проектів, які є чутливими навіть до незначного збільшення витрат, що може бути пов'язано, наприклад, з організацією інших форм проектного фінансування.

За умови фінансування проекту з повним регресом на позичальника кредитор не бере на себе жодних ризиків за проектом. При цьому він обмежує свою участь наданням коштів проти гарантій спонсорів проекту чи третіх осіб навіть без аналізу потоків готівки. Надані кредитору гарантії можуть мати небалансовий характер, виступаючи у формі договорів про управління, безумовних договорів постачання тощо.

Тип фінансування з повним регресом усіх ризиків на позичальника також застосовується для проектів, які мають державне значення, здійснюються під гарантію уряду та за його сприяння. Винятком є форс-мажорні та політичні ризики, які може брати на себе кредитор. Так фінансуються проекти пріоритетного розвитку галузей, регіонів, виробничої та соціальної інфраструктури тощо.

Останнім часом поширилися контракти, які містять безумовні зобов'язання покупця типу «бери і плати» («take and pay») з третіми кредитоспроможними особами. Прикладом є будівництво великих електростанцій із залученням іноземних кредитів за схемою «будуй -- володій -- експлуатуй» («build -- own -- operate»), де відбувається суміщення фінансування з частковим регресом на позичальника та фінансування під урядову гарантію. Проте неактивна участь банківських установ у проектному фінансуванні за таким принципом пояснюється, як правило, посиленим втручанням уряду у реалізацію таких проектів безпосередньо через державне замовлення або опосередковано через надання послуг, регулювання цін, прийняття нормативних актів тощо.

1.3 Передумови розвитку проектного фінансування в Україні

Проектне фінансування як різновид фінансування реальних інвестицій зарекомендувало себе як досить успішний спосіб залучення коштів для фінансування інвестиційних проектів у розвинутих країнах, проте в Україні залишається низка чинників, які унеможливлюють використання проектного фінансування повною мірою.

Причини, що стримують розвиток проектного фінансування в Україні, можна згрупувати за напрямами:

недостатній рівень розвитку вітчизняних джерел боргового фінансування порівняно з розвинутими країнами. Внутрішні ринки кредитів не мають достатніх і ліквідних коштів, необхідних для широкомасштабного фінансування капіталомістких проектів, особливо великих проектів з тривалими термінами погашення позичок. Практично відсутній досвід оцінювання приймання на себе частини або всього проектного ризику;

невідповідність між доходами і позичками всередині країни та обслуговуванням боргів у валюті. Ризик неадекватності між валютами, в яких надходить виручка, та валютою, в якій має обслуговуватися заборгованість, ускладнює процес проектного фінансування;

недостатньо розвинуті правова культура та законодавча стабільність у сфері узгодження та розподілу ризиків, а також надання гарантій та інших форм зобов'язань за кредитним фінансуванням. Комерційна та кредитна документація з проектного фінансування є складною і має бути підкріплена законодавчо-нормативною базою. Мають бути законодавчо оформлені всі види зобов'язань та гарантій, розподіл ризиків та прибутків, політичні та страхові ризики тощо;

відсутність достатньої кількості спеціалістів з проектного фінансування. Недостатній досвід розроблення системи такого типу фінансування для великих інвестиційних проектів;

обмежений досвід роботи кваліфікованих учасників проектного фінансування -- організацій та фірм, що можуть брати на себе функції керуючих великими проектами.

Розвитку проектного фінансування в Україні також перешкоджають інвестиційний клімат, який залишається несприятливим для залучення капіталу, інші чинники, що збільшують проектні ризики. За таких обставин розв'язання проблеми вимагає комплексного підходу, що враховує інтереси різних сторін. Важливими складовими цього підходу є посилення ролі держави через надання гарантій страхування проектних ризиків, включаючи надання гарантій банкам, які беруть участь у фінансуванні інвестиційних проектів і програм, охоплених системою державних пріоритетів, податкове стимулювання механізмів інвестування, розвиток міжбанківського співробітництва у сфері спільного фінансування інвестиційних проектів.

Попри існування низки проблем, що потребують вирішення для розвитку проектного фінансування, реалізація законів України «Про концесії» та «Про угоди про розподіл продукції» створили засади для практичного застосування схем проектного фінансування.

Так, відповідно до Закону України «Про концесії» у концесію можуть надаватися об'єкти права державної чи комунальної власності, які використовуються для здійснення діяльності у визначених Законом сферах господарської діяльності (крім видів підприємницької діяльності, які відповідно до законодавства можуть здійснюватися виключно державними підприємствами та об'єднаннями). Використання концесій в Україні має бути успішним, сприятиме розвитку транспортної та соціальної інфраструктури.

До форм проектного фінансування, які успішно використовують в українських умовах для реалізації великих інвестиційних проектів, можна віднести схеми залучення іноземних інвестицій у разі зіставлення фінансування з обмеженим регресом фінансування під державну гарантію компенсації і забезпечення політичних ризиків через їх страхування або привілейований статус кредиторів.

З використанням таких схем відбувається розподіл проектних ризиків між учасниками: спеціальною компанією -- підрядником, кредитором (банком) або групою і державою, що закріплюється у концесійному договорі або франчайзинг-угоді. При цьому забезпечується взаємна зацікавленість учасників проекту в його своєчасному й ефективному здійсненні. Привабливість схем залучення іноземних інвестицій для держави зумовлена такими обставинами:

держава відіграє важливу роль у реалізації проекту, причому не несе витрат, що зводить до мінімуму навантаження на її бюджет;

через обумовлений проміжок часу, визначений концесією або франчайзинг-угодою, держава стає власником об'єкта, що працює;

використання механізму конкурсного відбору, покладання обов'язків з фінансування на приватний сектор через його більш високу ефективність дає змогу домагатися позитивних результатів;

стимулювання припливу іноземних інвестицій у високі технології, що досягається шляхом використання цих схем, надає можливість розв'язання нагальних національних економічних та соціальних проблем.

Запровадження таких схем реалізації інвестиційних проектів в Україні може здійснюватися за умови реалізації угод про розподіл продукції, відповідно до яких інвесторам надаються на поворотній основі і на певний термін виключні права на пошук, розвідування, видобуток мінеральної сировини і на ведення пов'язаних з цим робіт. Інвестор проводить зазначені роботи за свій рахунок і на свій ризик, причому угода визначає умови і порядок розподілу виробленої продукції між державою та інвестором.

Істотного значення для розвитку проектного фінансування в Україні набуває вивчення можливостей адаптації досвіду світової практики до вітчизняних умов, аналіз різних схем проектного фінансування, що використовуються у розвинутих країнах, та можливостей їх застосування в Україні.

Однією з таких є схема фінансування під майбутні поставки продукції, що часто використовуються для реалізації нафтогазовидобувних та інших проектів. Таку схему можна застосувати для фінансування з обмеженим регресом на позичальника, підкріплюючи контрактами, в яких передбачено безумовні зобов'язання покупця з третіми кредитоспроможними сторонами. Схема припускає участь як мінімум трьох сторін: кредиторів (банківського консорціуму), проектної компанії, яка безпосередньо реалізує інвестиційний проект, та фірми-споживача, яка є покупцем продукції. Остання компанія може бути заснована кредиторами.

Механізм дії такої схеми полягає у тому, що банківський консорціум надає кредит посередницькій компанії (фірмі-споживачу), а та у свою чергу передає кошти проектній компанії у формі авансу за майбутні поставки певної кількості продукції за фіксованою вартістю, достатньою для погашення боргу.

Розглянуту схему можна було б використовувати в Україні. Однак через певні обставини (високі політичні й економічні ризики, відсутність гарантій з форс-мажорних обставин, недостатня практика створення тимчасових об'єднань українськими комерційними банками, неналагодженість механізмів цивілізованого вирішення боргових проблем) її застосування швидше за все можливо для підприємств і банків, що взаємодіють у складі фінансово-промислових груп і великих експортоорієнтованих підприємств.

Прикладами проектного фінансування в Україні є, по-перше, проект будівництва нової злітно-посадкової смуги в аеропорту «Бориспіль» японською експортно-імпортною агенцією, а по-друге, великий проект фінансування будівництва автомагістралі Київ -- Одеса (табл. 1.2).

Таблиця 1.2 Найбільші угоди з проектного фінансування в Україні

Проект	Автомагістраль Київ -- Одеса	Злітно-посадкова смуга в аеропорту «Бориспіль»
Позичальник	Укравтодор	Міністерство транспорту
Інвестор	Deutsch Bank AG	Японський банк реконструкції та міжнародного співробітництва, уряд Японії
Гарант	Кабмін України в особі Мінфіну	Мінфін України
Сума	480 млн дол.	Близько 200 млн дол.
Термін завершення проекту	До 2011 р.	До 2006 р.
Юридичний радник	«Магістр & Партнери»	«Baker & McKenzie» -- консультант японської сторони

Зазвичай інвестором у проектному фінансуванні виступають міжнародні фінансові інституції -- Європейський банк реконструкції та розвитку, Світовий банк, Чорноморський банк торгівлі та розвитку, експортно-імпортні банки іноземних держав, які підтримують експорт обладнання з інших країн. Виступити в ролі інвесторів можуть і потужні приватні іноземні компанії. Щодо останніх, то сьогодні в Україні реалізується приватний проект із закупівлі мережі автомобільних заправок. При цьому держава не є його учасником, а весь проект здійснюється за рахунок приватних компаній та іноземного інвестора.

Виходячи з набутого досвіду, Україна найближчим часом зможе зменшити обсяг позик у міжнародних фінансових інституцій і стане приділяти більше уваги приватним фінансовим компаніям. Як вважають експерти, міжнародні донори, які працюють з державними коштами, вже зіграли свою роль у становленні проектного фінансування в Україні. Маючи справу з приватними інвесторами, українські позичальники зможуть швидше отримувати належне фінансування проектів.

На рис. 1.3 наведено можливу схему проектного фінансування в Україні. Найбільш значна робота, пов'язана безпосередньо із залученням коштів, має припадати на фінансових консультантів. При цьому вони самі можуть виступати у ролі кредитора, а можуть бути просто брокером. Крім фінансового консультантау роботі із залучення фінансування беруть участь аудитори, юристи, рейтингове агентство (якщо в цьому є потреба і це буде умовою надання кредиту), технічні консультанти і моніторингові агенції.

Щодо держави як учасника проектного фінансування, то часто іноземні інвестори вимагають від позичальників наявності повної або часткової державної гарантії. Більш того, інфраструктурні проекти тісно пов'язані з використанням земельних ресурсів і надр, тому участь держави у реалізації подібних проектів є необхідною. Наприклад, в інших країнах завжди існує великий національний інвестор, який виступає і підрядником, і інвестором в угоді, а у подальшому отримує прибуток від проекту.

Гарантія Кабінету Міністрів України надається тільки у тому разі, якщо це передбачається законом про Державний бюджет на відповідний рік. У Закон про Бюджет на 2004 р. було внесено зміни, які дозволили видавати гарантії під проектне фінансування загальнодержавного значення.

Рис. 1.3. Практична схема проектного фінансування

підписання договору проектного фінансування;

реєстрація кредитного договору в НБУ і отримання ліцензії на відкриття рахунку за кордоном;

отримання гарантії Кабінету Міністрів України;

інвестиційний транш через іноземний банк (кошти надходять на рахунок, відкритий у країні перебування нерезидента);

а) переказ грошових коштів на розрахунковий рахунок замовника у банк, який має кореспондентські відносини з банком, на рахунок якого надійшли інвестиції;

продаж замовником частини валюти на міжбанківському ринку;

оплата обладнання, послуг тощо;

постачання обладнання;

поточне фінансування, запуск і здача об'єкта;

отримання прибутку;

перерахування частини прибутку інвестору-нерезиденту

З урахуванням важливості координації інвестиційної діяльності в Україні доцільно створити Центр проектного фінансування, який би сприяв залученню фінансових ресурсів, у тому числі зовнішнього фінансування, і забезпеченню реалізації інвестиційних проектів, які мають пріоритетний для національної економіки характер. Завданнями такого Центру мають бути:

проведення моніторингу реалізації портфеля проектів, які здійснюються за рахунок позик міжнародних фінансових організацій; підготовка оглядових та узагальнюючих матеріалів за портфелем проектів; виконання заходів, що підвищують ефективність реалізації діючих проектів;

виконання ролі представника уряду в спільних гарантійних операціях з міжнародними організаціями.

здійснення моніторингу та фінансування передпроектних досліджень, включених у програму запозичень; підготовка для уряду та ключових міністерств оглядових матеріалів міжнародних організацій, що перебувають на стадії пропозицій; розроблення техніко-економічних обґрунтувань, проектно-пошукових робіт з проектів;

сприяння підвищенню ефективності роботи структурних підрозділів міністерств, які беруть безпосередню участь у процесі формування програми зовнішніх запозичень України;

здійснення інформаційної, консультаційної та методологічної підтримки підприємств з метою забезпечення їх активної участі в національних та міжнародних конкурсах на постачання товарів, робіт та послуг; сприяння розвитку системи конкурсної закупівлі товарів, робіт та послуг на державному, регіональному та муніципальному рівнях.

2.Організація проектного фінансування

2.1 Зміст та складові системи проектного фінансування

Система проектного фінансування складається з чотирьох послідовних етапів (рис. 2.1):

обґрунтування джерел та інструментів фінансування;

визначення суб'єктів проектного фінансування;

розроблення планів (схем) фінансування інвестиційних проектів;

регулювання взаємодії учасників фінансування.

Поряд з ринковими саморегуляторами кон'юнктури та конкуренції для розвитку проектного фінансування необхідна організація регулювання проектного фінансування, що реалізується через дійові державні регулятори законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру.

Виходячи з необхідності залучення фінансових ресурсів для реалізації великих інвестиційних проектів з різних джерел та за різними умовами, масштабами й формами власності, важливим законодавчо-нормативним підґрунтям проектного фінансування в Україні є:

Рис. 2.1. Система проектного фінансування

Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. № 997-ХІV;

Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. № 1286-ХІV;

Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ;

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. № 1560-ХІІ;

Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 р. № 978-15;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Координаційну раду з питань політики фінансового сектору» від 1 листопада 2000 р. № 1620;

Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР;

Указ Президента України «Про Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні» від 11 квітня 1997 р. № 323/97;

Закон України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 р. № 687-XIV;

Закон України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 р. № 1699-ІІІ;

Закон України «Про основи містобудування» від 6 листопада 1992 р. № 2780-ХІІ;

Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-ХІV;

Закон України «Про ціни та ціноутворення» від 3 грудня 1990 р. № 507-ХІІ;

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV;

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV.

Однією з форм фінансування інвестиційних проектів є вкладення капіталу на умовах концесії відповідно до Закону України «Про концесії». Згідно із Законом концесія визначена як надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань щодо створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. Цей Закон передбачає для вітчизняних та іноземних інвесторів широкі можливості отримання та використання на умовах концесії об'єктів державної та комунальної власності. Законом визначено, що зазначені об'єкти можуть надаватися у концесію інвесторам на термін до 50 років.

Законом України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» створені умови для залучення фінансових ресурсів у сферу будівництва автомобільних доріг та об'єктів дорожньої інфраструктури на концесійних засадах. Пріоритетом державної політики у сфері дорожнього господарства визначено передачу концесій на будівництво автомобільних доріг у напрямках міжнародних транспортних коридорів та магістралей.

Відповідно до Закону України «Про банки та банківську діяльність» банки можуть брати участь у проектному фінансуванні через створення банківських об'єднань таких типів, як: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України. У Законі визначено умови створення банківських об'єднань, їх функції, учасники, особливості ліквідації або реорганізації.

Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» визначено систему фінансово-кредитних механізмів і управління майном під час будівництва житла та операцій з нерухомістю. Системою фінансово-кредитних механізмів під час будівництва житла та операцій з нерухомістю є врегульовані цим Законом та договорами дії суб'єктів системи під час організації будівництва житла, фінансування цього будівництва та здійснення операцій з нерухомістю. Фінансова установа, яка відповідає вимогам цього Закону, може за власною ініціативою створити фонд фінансування будівництва, який не є юридичною особою. Законом визначено два види фонду: вид А та вид Б.

Для фонду фінансування будівництва виду А поточну ціну одиниці вимірювання об'єкта будівництва, споживчі властивості об'єктів інвестування, коефіцієнти поверху та комфортності визначає забудовник, при цьому він бере на себе ризик щодо недостатності залучених коштів на спорудження об'єкта будівництва. Для фонду фінансування будівництва виду Б: забудовник бере на себе зобов'язання дотримуватися рекомендацій управителя щодо споживчих властивостей об'єктів інвестування, здійснювати спорудження об'єктів будівництва без порушення графіків будівництва та відповідно до проектної документації й кошторису на будівництво, погодженого з управителем; управитель визначає поточну ціну одиниці вимірювання об'єкта будівництва, коефіцієнти поверху і комфортності та бере на себе ризик щодо недостатності залучених коштів на спорудження об'єкта будівництва.

Управитель може створити фонд виду Б лише за наявності відповідного дозволу на прийняття управителем на себе комерційних ризиків.

У ст. 13 визначено систему функціонування таких фондів, а в ст. 16 подано особливості фінансування будівництва з використанням отриманих в управління коштів.

З метою ефективної реалізації повноважень Кабінету Міністрів України у фінансовому секторі, координації діяльності органів виконавчої влади у цьому секторі та сприяння залученню інвестицій при Кабінеті Міністрів України створено Координаційну раду з питань політики фінансового сектору. Основними завданнями Ради є:

визначення місця і ролі фінансового сектору та окремих його складових частин (фондовий ринок, банківський сектор, небанківські фінансові установи тощо) у розвитку національної економіки;

узгодження головних напрямів та основних прогнозних показників розвитку фінансового сектору національної економіки;

визначення структури фінансового сектору, ролі та взаємних зв'язків його суб'єктів, їх впливу на розвиток фінансового сектору національної економіки в цілому;

узгодження єдиної концепції розвитку фінансового сектору національної економіки та визначення шляхів і механізмів її реалізації;

узгодження програм розвитку, комплексів заходів і завдань окремих сегментів фінансового сектору, в тому числі фондового ринку, банківського сектору, податкової та грошово-кредитної політики, політики сприяння інвестиціям у реальний сектор економіки;

приведення мети політики щодо фінансового сектору національної економіки та його складових у відповідність з міжнародним досвідом і тенденціями розвитку фінансових ринків.

Функціями такої Ради є:

координація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов'язаної з реалізацією основних завдань Ради;

залучення міжнародної технічної допомоги, фахівців і провідних вчених до роботи Ради;

одержання в установленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади інформації, необхідної для виконання покладених на неї завдань;

подання Кабінетові Міністрів України пропозицій з питань, що належать до компетенції Ради, а також внесення в установленому порядку проектів відповідних законодавчих актів.

Для забезпечення розроблення та реалізації державної політики щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України, використання сучасного світового економічного досвіду та прискорення інтеграції України в систему міжнародних господарських зв'язків при Президентові України було створено Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні.

Основними завданнями Консультативної ради з питань іноземних інвестицій є:

сприяння визначенню основних засад державної політики щодо залучення та ефективного використання іноземних інвестицій в Україні для забезпечення розвитку її економіки;

аналіз та узагальнення проблем, що стримують іноземне інвестування в економіку України, визначення політичних, організаційних, юридичних, економічних та інформаційних шляхів їх вирішення;

розгляд ключових проблем інвестиційного процесу, регулювання іноземного інвестування на макроекономічному рівні, проектів державних програм та актів законодавства з цих питань; розроблення пропозицій щодо вдосконалення форм і методів регулювання економіки і запровадження сучасних міжнародних стандартів управління на підприємствах України;

запропонування державних заходів щодо активізації залучення українських суб'єктів підприємницької діяльності до міжнародних ринків товарів, послуг і капіталів;

сприяння формуванню привабливого іміджу України серед потенційних іноземних інвесторів;

розгляд на прохання іноземних інвесторів, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування України заяви про виникнення спорів між ними та підготовка висновків щодо можливих шляхів їх позасудового регулювання.

Закон України «Про архітектурну діяльність» визначив правові та організаційні засади здійснення архітектурної діяльності. Зокрема, у ст. 7 визначено порядок розроблення та затвердження проекту об'єкта архітектури, а ст. 8 розкриває структуру робочої документації для будівництва.

Правові та організаційні основи планування, забудови та іншого використання територій встановлює Закон України «Про планування і забудову територій». Особливого значення для проектного фінансування набуває ст. 4 -- фінансування робіт з планування територій, в якій визначено, що фінансування робіт з планування територій на загальнодержавному рівні, розроблення експериментальної містобудівної документації для населених пунктів та інших територій України, розроблення нормативних документів з питань планування і забудови територій, проведення найважливіших науково-дослідних робіт здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України.