Проектне фінансування

Фінансування робіт з планування окремих земельних ділянок, на яких фізичні чи юридичні особи мають намір здійснити нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт об'єктів містобудування або впорядкування територій, здійснюється, як правило, за рахунок коштів цих осіб.

Фінансування робіт з планування територій, окремих земельних ділянок може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Закон України «Про основи містобудування» визначив правові, економічні, соціальні та організаційні засади містобудівної діяль-ності в Україні і спрямований на формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення при цьому охорони навколишнього природного середовища, раціонального природокористування та збереження культурної спадщини.

Політика ціноутворення в Україні регламентується Законом України «Про ціни та ціноутворення», є складовою загальної економічної і соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів республіки;

збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг;

об'єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільсько-господарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

розширення сфери застосування вільних цін;

підвищення якості продукції;

соціальних гарантій у першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку із зростанням цін і тарифів;

створення необхідних економічних гарантій для виробників;

орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Координація роботи щодо здійснення політики цін, проведення економічного аналізу рівня та динаміки цін і вжиття заходів щодо регулювання цін і тарифів здійснюються відповідними державними органами управління України та їх структурними підрозділами.

Формування кошторисної нормативної бази, визначення порядку її застосування в будівництві, контроль за дотриманням замовниками, проектними, будівельно-монтажними організаціями та іншими учасниками інвестиційної діяльності нормативних документів і нормативів обчислення вартості будівництва об'єктів, що споруджуються із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій, здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань містобудування і архітектури.

Статті 386, 388 Господарського кодексу України містять вимоги до компаній-позичальників, у засновницькому фонді яких є державний пакет акцій. Тепер вони в обов'язковому порядку мають отримати дозвіл на зовнішнє фінансування від Фонду державного майна України, включаючи дозвіл на відкриття рахунку за кордоном.

Цивільний кодекс України вперше обмежив можливість отримання іноземних кредитів від не фінансових установ. Згідно з положеннями Кодексу вітчизняні позичальники можуть отримати кредити лише від банків або небанківських фінансових установ. Раніше таке положення стосувалося тільки вітчизняних банків-позичальників на міжнародному ринку.

Важливою складовою системи проектного фінансування виступають фінансові плани та схеми фінансування інвестиційних проектів, які мають практичне значення.

Основна мета складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів і витрат у плановому періоді. Фінансовий план являє собою узагальнюючий плановий документ, який відображає надходження та витрачання грошових коштів підприємства на поточний (до одного року) та довгостроковий (більше одного року) періоди.

Процес фінансового планування повинен включати такі етапи:

аналіз фінансових показників за попередній період на основі бухгалтерського балансу, звіту про фінансові результати, звіту про рух грошових коштів тощо;

короткострокове фінансове планування;

довгострокове фінансове планування;

практичне запровадження планів та контроль за їх виконанням.

Важливим елементом є система бюджетування, яка складається із системи бюджетного планування структурних підрозділів, системи комплексного бюджетного планування діяльності підприємства в цілому.

Основними завданнями фінансового планування повинні бути:

забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

визначення напрямів ефективного вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання;

виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок поліпшення використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів.

В Україні фінансовий план складають у формі балансу доходів та витрат (на рік з поквартальною розбивкою), касового та кредитного планів, платіжного календаря. Сьогодні підприємства самостійно визначають, які розділи і показники фінансового плану їм необхідно розробити та в якій формі його скласти. Однак наказом Фонду державного майна України від 21 лютого 2002 р. № 343 затверджено форму річного фінансового плану господарського товариства, у статутному фонді якого більше 50 % акцій належать державі, та Методичні рекомендації щодо порядку його складання і погодження (затвердження). Затверджено також Положення про порядок складання річного фінансового плану державним підприємством, Положення про складання фінансових планів підприємств та звітності про їх виконання, затверджене Міністерством транспорту.

Складним та багатоетапним процесом виступає також підготовка ефективної схеми фінансування проекту, в якій необхідно порівняти ефективність використання тих форм та методів його реалізації, які є доступними на інвестиційному ринку.

Схеми фінансування інвестиційних проектів можуть об'єднуватися у дві групи:

здійснення проекту як єдиного цілого, використовуючи наявні у підприємства фінансові ресурси, різні види позичок чи позичкових коштів; можуть бути використані основні фонди компанії, включаючи нові об'єкти, які будуть побудовані в результаті реалізації проекту;

розподіл процесу реалізації проекту на цільові підпроекти, позичкова підтримка яких ґрунтується на прямому чи непрямому кредитуванні, та поетапна реалізація таких підпроектів.

Використання першої схеми пов'язано, як правило, з реалізацією невеликих проектів, а також проектів, які з тих чи інших причин неможливо поділити на підпроекти (або це є недоцільним).

Другий метод фінансування застосовується для складних проектів, реалізація яких розрахована на період, що перевищує типові терміни кредитування проектів учасниками інвестиційного ринку. Перевагами такого способу реалізації проекту є можливість:

залучати до фінансування та реалізації окремих підпроектів різноманітні організації, що можуть виявити інтерес до конкретних об'єктів, що є результатом виконання лише цих підпроектів;

використовувати результати реалізації окремих підпроектів як гарантійні інструменти забезпечення повернення позичкових коштів на наступних етапах проекту, а амортизаційні відрахування від цих проектів -- для фінансування наступних етапів проекту. Кредитна підтримка в такому разі надається на коротший термін та на менш жорстких умовах, ніж довгостроковий кредит на реалізацію проекту в цілому, що може у свою чергу полегшити повернення довгострокової позички чи виплату лізингових платежів;

ефективно застосовувати весь спектр позичкових інструментів, а саме корпоративних та трастових інструментів з різним ступенем участі та/чи контролю з боку кредиторів. Можуть використовуватися облігації, наприклад із зобов'язанням за певних, обумовлених заздалегідь умов купити проект чи облігації (зобов'язання) за проектом;

використовувати переваги періоду податкових пільг через зменшення ставок оподаткування чи передачі третій стороні, капіталізації коштів від зменшення амортизаційних податкових виплат;

підвищити ціну акцій самого підприємства, використовуючи об'єкти, продукцію чи послуги, що є результатом окремих підпроектів. Під їх заставу може бути отримано кредит від вітчизняних та іноземних комерційних банків.

Основними критеріями, якими слід керуватися під час розроблення схем фінансування інвестиційного проекту, виступають:

отримання фінансових ресурсів за меншою ефективною вартістю;

досягнення найбільшого ефекту від кредитів та податкових пільг у ті періоди, коли вони діють;

оптимізація отриманих доходів, що забезпечується ефективним урахуванням особливостей чинного податкового (правового) середовища;

підтримання гнучкості та мінімізації витрат на заробітну плату та інші соціальні виплати;

мінімізація негативних наслідків від взаємних зобов'язань, що містяться у формах та методах, які використовуються та пов'язані з виплатами чи передачею власності;

зменшення витрат фінансових коштів і ризику проектів за рахунок відповідної структури та джерел фінансування і певних організаційних заходів, у тому числі податкових пільг, гарантій, використання різних форм участі.

Так, у світовій практиці найпоширенішою схемою організації виступає проектне фінансування під забезпечення продукції, що випускається. Принципом такої схеми фінансування є те, що продаж заставної продукції виступає джерелом погашення боргових зобов'язань. Особливістю такого типу фінансування є повний регрес на позичальника. У такому разі формується необхідний пакет забезпечення та надаються 100  % гарантії з боку організаторів проекту. Сфера використання даної схеми обмежена підприємствами, що виникли на базі великих державних структур чи підприємств, орієнтованих на видобуток сировини з експортним потенціалом.

Організація проектного фінансування через використання лізингових схем є також поширеною. За такої форми організації підприємство як лізингоотримувач у результаті операції лізингу виступає підприємцем, власником, виробником. Він не лише використовує передане йому майно, а й володіє, розпоряджається їм певним чином, виступаючи при цьому повним власником вкладених ним (з дозволу лізингодавця) витрат у покращання засобів виробництва, а також частини нових основних засобів у розмірі їх приросту за рахунок власного прибутку за лізинговий період.

Окремою схемою фінансування великих інвестиційних проектів є використання позичкових коштів через механізм консорціумного кредитування. Такий механізм використовується для об'єднання кредитних ресурсів, диверсифікації кредитного ризику, підтримання ліквідності балансу банку, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника.

Банки можуть укладати угоди про консорціумне кредитування з метою проведення спільного фінансування. У рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик за наданий кредит пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Банківські консорціуми являють собою тимчасові об'єднання, які створюються для координації дій під час проведення різного роду банківських операцій або для кредитування однієї, але великої, угоди і засновані банками на паритетних засадах. Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для великомасштабних лізингових чи факторингових операцій на ринках позичкових капіталів. Створення консорціуму банків оформляється шляхом укладання відповідного договору, за яким кількість учасників не обмежується. Координує дії учасників консорціуму головний банк (лідер), який представляє інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, які отримує від інших учасників консорціуму. За організацію консорціуму головний банк отримує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати. Як правило, банком-координатором виступає банк, що обслуговує клієнта, якому необхідно для реалізації проекту кошти в значних обсягах.

Кожен член консорціуму автономно оцінює ефективність проекту і визначає умови участі в ньому або може пропонувати свій варіант проведення тієї чи іншої операції, для якої створюється консорціум. На підставі цих пропозицій визначаються спільні скоординовані дії, які передбачаються у консорціумному договорі.

У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, консорціумна участь кожного банку (квоти, співвідношення власності), мета, представництво та керівництво консорціуму, обов'язки, права та відповідальність учасників, форми майнової та іншої відповідальності, фінансові умови консорціумної угоди, зобов'язання членів консорціуму щодо головного банку (сума внесків або відсотків та комісійних за організацію консорціуму). У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників, які мають причетність до заходу, що кредитується. Позичальник, що бажає отримати кредит у великому розмірі, може самостійно визначити банк, який бере на себе зобов'язання з організації банківського консорціуму та виконання функцій головного банку в кредитній угоді.

Як правило, головним банком визначається один з великих банків з достатніми пасивами, який має досвід проведення великих кредитних операцій, має налагоджені зв'язки з кредитними та фінансовими установами, кваліфікованих працівників і який користується високою репутацією у банківських колах. Умовою прийняття банків у консорціум є згода на мінімальний розмір участі, який залежить від обсягів кредиту, що надається позичальнику, та ступеня ризику за цією операцією. Чим більш значний ризик за проектом, що кредитується, тим більша кількість банків може брати участь у консорціумі і тим самим зменшується ризик для кожного банку.

В умовах недостатності надійних гарантій основою для активізації інвестиційної сфери може бути організація проектного фінансування у формі тимчасового об'єднання інвесторів, замовника та виконавців інвестиційного проекту.

Реалізацію проектного фінансування на основі тимчасового об'єднання наведено на рис. 2.2:



Рис. 2.2. Організація проектного фінансування на основі об'єднання

За такої схеми організації можливо вирішити проблему формування інвестиційних ресурсів, достовірності інформаційно-аналітичної бази проекту та можливості представлення пакета забезпечення під кредити, в тому числі через виставлення консолідованих гарантій. У межах такого об'єднання є доцільним залучення іноземного капіталу для реалізації проектів.

Останньою складовою системи організації проектного фінансування виступає реалізація контролю за умовами фінансування. Належне виконання інвестиційного проекту контролюється менеджерами основних учасників проекту. Процес здійснення контролю за умовами фінансування реалізується по-різному залежно від статусу учасника (статусу кредитора, підрядника чи ініціатора).

Так, кредитор здійснює зовнішній контроль та стежить виключно за виконанням фінансових зобов'язань позичальника перед ним. Якщо фінансові зобов'язання не виконуються, то у кредитора є три варіанти подальших дій:

реструктурувати борг, тобто переглянути умови його надання;

змінити статус кредитора на статус власника, наприклад, змінюючи облігації на акції ініціатора проекту у визначеній пропорції;

вимагати виконання гарантійних зобов'язань у зв'язку з фінансовою нездатністю позичальника обслуговувати борг.

В останньому випадку якщо кредитор має жорстку позицію, то важливим для нього є стежити за поточним станом забезпечення наданого боргу (наприклад, виключити варіанти різкого зменшення якості застави чи банкрутства гаранта одночасно з позичальником).

Разом з тим, виходячи з досвіду світової практики, кредитор не має права нав'язувати позичальнику своє бачення способу реалізації проекту. Наприклад, представник кредитора не повинен складати бізнес-план проекту, брати активну участь в управлінні ним через своїх представників у раді директорів чи наполягати на певному складі такого органу управління. Міжнародна практика проектного фінансування визнає поняття «ризик відповідальності кредитора». Цей ризик полягає у невизнанні статусу кредитора особою, що нав'язує свій план дій позичальнику, який призвів останнього до банкрутства.

Якщо розглядати проект з позиції його ініціатора, то необхідно докласти всіх зусиль до того, щоб проект був реалізований належним чином. Здійснення оперативного фінансового контролю над проектом виявляється складним завданням у разі, коли проект інтегровано в діюче підприємство. Тоді керівництво підприємства може скористатися одним з трьох методів:

розробити класифікатор витрат, згідно з яким різні фактично реалізовані витрати будуть враховуватися не лише за окремими підрозділами та видами, а й за проектами;

розробити стандарти (нормативи) витрат на одиницю фізичного обсягу спожитих ресурсів та оцінювати не фактичні витрати за проектом, а витрати, обчислені за такими стандартами;

використовувати змішані форми контролю, тобто ті витрати, які легко віднести на даний проект (наприклад прямі витрати), рекомендується враховувати фактично, а інші (непрямі) -- з використанням нормативів та умов коефіцієнтів розподілу.

Ситуація спрощується, якщо проект економічно обґрунтований. У цьому разі врахування витрат за проектом не ускладнюється. Методологія, що використовується для контролю, приблизно така сама, як і для аналізу бюджету на підприємстві та в підрозділах, за видами діяльності. Основними заходами аналізу виконання бюджету є використання гнучкого бюджету, тобто скоригованого на фактичний обсяг отриманого результату, та аналіз відхилень.

2.2 Суб'єкти проектного фінансування

Відмітною рисою проектного фінансування вважається можливість залучення широкого кола учасників, які, як правило, пов'язані між собою складними та багатосторонніми договірними відносинами. При цьому організаційні форми участі можуть бути різними: корпорація, товариство, дочірнє підприємство, спільне підприємство тощо. Мотивацією до участі в проекті може бути просто очікування доходу від майбутнього продажу продукції. Проте в більшості випадків мотивацією виступає зайнятість у подальшій обробці основного продукту проекту чи гарантія джерела постачання необхідних коштів для основної діяльності. Економічною метою учасників є реалізація проекту у визначені терміни в межах узгодженого бюджету та згідно із затвердженою специфікацією; отримання прибутку (доходу).

Суб'єкти проектного фінансування представлено учасниками, які мають безпосереднє відношення до об'єкта фінансування. З позиції їх ролі в організації проектного фінансування їх доцільно розподілити на основних та потенційних учасників. До основних відносяться ініціатори, замовники, інвестори, керівник проекту, участь яких є обов'язковою для проектного фінансування. Взаємовідносини між ними, особливо між інвесторами та ініціатором, визначають характер проектного фінансування.

Потенційними учасниками проектного фінансування можуть бути держава, постачальники та покупці, страхові компанії, агентства з експортного кредиту та інші, які можуть брати участь у проекті залежно від їх зацікавленості. Учасників проектного фінансування подано на рис. 2.3.

Ініціатором проекту є автор головної ідеї бізнес-проекту, його попереднього обґрунтування та пропозиції з реалізації проекту. Ініціатором може виступити практично будь-який з майбутніх учасників проекту, але в результаті ділова ініціатива з реалізації проекту має виходити від замовника проекту. Замовник -- це основний учасник проектного фінансування, для якого здійснюється проект. Він зацікавлений у реалізації проекту та досягненні його результатів, він є майбутнім власником та користувачем результатів проекту. Він визначає основні вимоги та масштаби проекту, забезпечує фінансування проекту за рахунок своїх коштів та коштів, що залучаються від сторонніх інвесторів, укладає угоди з основними виконавцями, несе відповідальність за такими контрактами, керує процесом взаємодії між усіма учасниками проекту. Замовника представляє, як правило, фірма-засновник, що здійснюватиме експлуатацію проекту. Вона несе відповідальність за спорудження об'єкта та його нормальне функціонування, пошук підрядників та кредиторів, здійснює спільно з підрядником планування будівництва. Іноді через недостатній технічний та економічний потенціал декілька засновників об'єднуються, і проект реалізується у формі спільного підприємства. Як правило, з метою реалізації проекту створюється юридично самостійна спеціальна компанія (проектна компанія).

Рис. 2.3. Учасники проектного фінансування

Інвестор як учасник надає кошти у користування чи забезпечує їх отримання від третіх осіб. Метою інвестора є максимізація прибутку на свої інвестиції від реалізації проекту. Якщо інвестор та замовник не є однією і тією самою особою, то як інвестори зазвичай виступають банки чи інвестиційні фонди. Частка кредитора може бути найбільшою у загальній вартості проекту. Розмір позички визначається таким чином, щоб покрити витрати на будівництво, оборотний капітал, а також відсотки за позичкою. При цьому можливо залучення широкого кола кредиторів: комерційних банків, національних та міжнаціональних банків розвитку, страхових та лізингових компаній, інвестиційних фондів, постачальників та покупців, інших приватних та інституційних інвесторів. Інвестори вступають у контрактні відносини з замовником, контролюють виконання контрактів та здійснюють розрахунки з іншими сторонами у міру реалізації проекту. Інвестори виступають повноправними партнерами проекту та власниками всього майна, що купується за рахунок їхніх інвестицій, поки їм не будуть сплачені всі кошти за контрактом із замовником чи згідно з кредитною угодою.

До складу проектної компанії входять керівник проекту та команда проекту.

Керівник проекту -- це основний суб'єкт, якому замовник та інвестор делегують повноваження з керівництва роботами реалізації проекту: планування, контролю та координації робіт усіх учасників проекту, моніторингу протягом життєвого циклу проекту до досягнення визначених у проекті завдань та результатів за умови дотримання встановлених термінів, бюджету та якості. Керівником проекту виступає, як правило, ініціатор чи замовник.

У процесі проектування керівник виконує такі функції:

контроль відповідності обсягів та строків виконання робіт необхідному мінімуму, передбаченому контрактом;

підбір спеціалістів -- інженерів, координація їх діяльності;

визначення раціональних термінів початку робіт з метою їх своєчасного виконання;

контроль за внесення змін у проект;

підготовка та контроль за реалізацією плану проектних робіт, пов'язані із загальним планом проекту;

розроблення разом із замовником завдання на проектування.

Ефективність роботи керівника проекту оцінюють за тим, наскільки правильно організована робота з контролю за витратами на проект. Для управління цим процесом за кордоном використовується спеціальний план управління ресурсами. Цей план розроблюється на етапі підготовки контрактів із проведенням його актуалізації у разі необхідності. План визначає:

які витрати належить контролювати (витрати компанії, вартість обладнання, матеріалів, робочої сили, накладні витрати);

якими показниками будуть оцінюватися витрати (необхідно, щоб вони збігалися з прийнятою в проекті системою звітності);

як буде організовано контроль (учасники, витрати на контроль, процедури передачі інформації).

Керівник проекту відповідає за правильність рішень, що приймаються, та їх реалізацію. Слід пам'ятати, що втрачені можливості контролю знижують його ефективність на більш пізніх етапах реалізації проекту.

Команда проекту -- специфічна організаційна структура, яку очолює керівник проекту. Вона створюється на період реалізації проекту. Завданням команди проекту є виконання функцій управління проектом. До складу основних учасників команди проекту входять: кредитори, фінансовий консультант, технічний консультант, консультант з питань страхування та інші.

Контракт на проектування та будівництво укладається з підрядником, що має досвід та репутацію у зведенні подібних об'єктів «під ключ», який забезпечує закінчення будівництва у визначену дату. Підрядник бере на себе ризик затримки термінів та перевищення кошторису; якщо він має субпідрядників, тобто виступає генеральним підрядником, то виконання контракту обов'язково повинно гарантуватися генпідрядником.

Більшість робіт за проектом неможливо реалізувати без допомоги досвідченого фінансового консультанта, який може подати проект у такому вигляді, що ним зацікавляться інвестори. Він залучається ініціатором проекту з метою отримання допомоги у фінансових питаннях. Фінансовий консультант виконує функції фінансового аналітика, контролера, що спостерігає за здійсненням усього інвестиційного процесу. Цей спеціаліст прогнозує вплив на життєздатність проекту таких чинників, як відсоткові ставки за кредитами, валютні ризики, темпи зростання інфляції тощо.

Реалізація визначених функцій здійснюється ним через попереднє вивчення життєздатності проекту, організацію фінансування, контроль за виконанням кредитної угоди. Такий учасник може радити вибір банків та виступити посередником між заснов-никами й кредиторами. Фінансовий консультант оцінює життєздатність проекту з фінансового боку, тому він повинен брати участь у розробленні проекту від самого початку. Кандидатами на таку роль можуть виступити: комерційні банки, інвестиційні банки, інститути спільного інвестування, інші фінансово-кредитні інститути чи спеціальні консультаційні фірми, генеральний підрядник, незалежні консультанти.

Після організації фінансування проекту роль фінансового консультанта зводиться до контролю за виконанням кредитних угод, за використанням коштів.

Фінансовий консультант разом з технічним консультантом розпочинають роботу перші.

Для обґрунтування життєздатності проекту необхідно провести ґрунтовний технічний аналіз. Тому до роботи над проектом залучається технічний консультант. Функціями технічного консультанта є: розгляд технічної документації, інформації про місце будівництва, інженерні рішення, оцінка технології, що буде використана, та обладнання.

Консультант з питань страхування аналізує ступінь захищеності проекту на основі страхового відшкодування.

Умовно вирізняють три основні сфери ризиків, в яких потенційно існує ймовірність збитків: майнові ризики, або ризики втрати (загибелі) майна внаслідок пошкодження/крадіжки об'єкта; фінансові ризики, або ризики втрати/неотримання очікуваного доходу від здійснення проекту внаслідок неможливості належної експлуатації об'єкта чи в результаті недосягнення запланованих показників фінансової ефективності проекту; ризики невиконання інших зобов'язань, що передбачені угодою. Таким чином, об'єктом страхування є майнові та економічні інтереси замовника про-екту, що випливають зі змісту угоди.

Радник з юридичних питань готує документи та розглядає всі узгодження та контракти за проектом.

Консультант з питань маркетингу (може бути запропонований кредитором) оцінює надійність показників проекту.

Суттєву роль у реалізації проекту можуть відігравати потенційні споживачі продукції та постачальники. Потенційними споживачами продукції можуть бути юридичні чи фізичні особи, які виступають покупцями та користувачами кінцевої продукції. Вони визначають вимоги до продукції чи послуг, формують попит на неї. За рахунок коштів споживачів відшкодовуються витрати на проект та формується прибуток усіх учасників проекту.

Складовою проектного фінансування виступають довгострокові угоди з надійними постачальниками обладнання, сировини та матеріалів для проекту, а також з покупцями майбутньої продукції.

Державні органи країни, на території якої реалізується проект, також можуть виступати в ролі учасників. Їх участь може бути представлено у частці капіталу в проекті, наданні кредиту чи гарантії, забезпеченні необхідними дозволами та ліцензіями, створенні сприятливих умов для інвестицій, а також наданні різноманітних пільг, включаючи пільгове оподаткування.

Участь гарантів, кредиторів та інших суб'єктів залежить від конкретного інвестиційного проекту. Оптимальне співвідношення між учасниками проекту визначається рішенням організаторів, відповідністю інтересів інвесторів та кредиторів.

2.3 Правове регулювання відносин щодо проектного фінансування

Усі організаційно-економічні та правові відносини між суб'єктами проектного фінансування, що виникають у процесі реалізації інвестиційного проекту, оформляються у вигляді договорів.

Договір -- це угода між окремими особами або організаціями, в якій визначені права та обов'язки договірних сторін. Тобто він визначає відповідальність учасників угоди і юридично закріплює їх зобов'язання.

Будь-який договір можна умовно розділити на чотири частини: преамбулу (вступну частину); предмет договору; додаткові умови договору; інші умови договору (див. рис. 2.4).

Рис. 2.4. Структура типового договору

Зміст кожного договору може бути різний, однак основною умовою під час укладання будь-якого договору є необхідність чітко знати, які цілі потрібно досягти після його реалізації, і уточнити найбільш важливі моменти, пов'язані з його оформленням, підписанням і виконанням. Спочатку розглядається головний напрям наступної роботи, а потім її розбивають на окремі етапи з оцінкою ризиків.

Порядок укладання угоди полягає в тому, що одна сторона направляє іншій свою пропозицію про укладання угоди (оферту), а інша сторона, отримавши оферту, приймає пропозицію укласти угоду (акцепт). Відповідно особа, від якої вийшла пропозиція, є оферентом, а особа, що прийняла пропозицію -- акцептантом (адресатом).

Під офертою розуміють пропозицію про укладання угоди, що відповідає низці обов'язкових вимог.

По-перше, пропозиція має бути конкретною, тобто в ній мають вказуватися суттєві умови угоди.

По-друге, пропозиція повинна виходити від однієї особи чи кількох осіб.

По-третє, наміром пропозиції є укладання угоди з адресатом, яким буде прийнята пропозиція.

Договори можуть бути як короткими, тобто з мінімумом умов (предмет договору, що включає найменування і кількість товару; його ціну; вимоги до якості; строк поставки; умови платежу), так і дуже змістовні з великою кількістю додаткових умов.

Недолік укладання коротких договорів у тому, що організація повинна мати чітке уявлення про те, чим компенсуватимуться прогалини договору. На жаль, про це часто забувають, і це призводить до нанесення збитків. Інколи й аналіз змістовних (багатосторінкових) договорів не завжди дає позитивні результати.

Таким чином, договір є актом не універсальної форми, а виключно індивідуальної, спроможної надійно захистити бізнес, тож складати його потрібно для кожного випадку окремо.

Основними видами договорів, які укладаються в процесі реалізації інвестиційного проекту, є:

угода про банківський кредит -- угода, що містить умови, права та обов'язки стосовно надання банківського кредиту банком і повернення банківського кредиту позичальником, а також умови сплати винагороди за надання банківського кредиту;

договір купівлі-продажу -- договір, за яким одна сторона (продавець) зобов'язується передати товари у власність іншої сторони (покупця) за певну грошову суму (ціну);

договір поставки -- договір, за яким одна сторона (постачаль-ник-продавець) зобов'язується передати в обумовлений період та строки товари, що ним виготовляються або купуються, замовнику (покупцю) для використання у підприємницькій діяльності;

договір продажу підприємства -- договір, за яким одна сторона -- власник підприємства (продавець) -- зобов'язується передати в обумовлений період, за певною ціною у власність покупцю підприємства в цілому як майнового комплексу, включаючи права на фірмову назву, товарний знак, права на використання ліцензій патентів тощо, якщо інше не передбачено умовами договору;

договір оренди -- договір, за яким одна сторона -- орендодавець -- зобов'язується надати орендатору майно за певну плату та на певний термін;

договір фінансової оренди (лізингу) -- договір, що передбачає сплату протягом чітко встановленого строку лізингових платежів, величина яких є достатньою для повного відшкодування витрат лізингодавця, пов'язаних з придбанням майна та реалізацією прав власника, а також для забезпечення йому певного прибутку;

договір концесії (концесійний договір) -- договір, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та строковій основі суб'єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) з метою задоволення громадських потреб;

угода про розподіл продукції регулює відносини, що виникають у процесі виконання пошукових робіт, розвідки та видобування корисних копалин, розподілу виробленої продукції, а також її транспортування, обробки, зберігання, переробки, використання, реалізації чи розпорядження нею іншим чином. Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона -- Україна -- доручає іншій стороні -- інвестору -- на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції;

консорціумний договір є основою правових взаємовідносин членів консорціуму. У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, консорціумна участь кожного банку (квоти, співвідношення власності), мета, представництво та керівництво консорціуму, обов'язки, права та відповідальність учасників, форми майнової та іншої відповідальності, фінансові умови консорціумної угоди, зобов'язання членів консорціуму щодо головного банку (сума внесків або відсотків та комісійних за організацію консорціуму). У договорі обов'язково передбачається умова припинення дії консорціумної угоди;

договір підряду -- угода, в якій одна сторона (підрядник) зобов'язується виконати на замовлення іншої сторони (замовника) певну роботу та здати її результат замовнику; у свою чергу, замовник зобов'язується прийняти ці результати, попередньо оплативши їх.

Найпоширенішою формою правового регулювання договірних відносин у інвестиційній сфері є договір підряду. Він, як правило, включає загальні умови, додаткові та особливі умови виконання робіт. Загальні умови встановлюються чинним законодавством, державними стандартами, державними будівельними нормами. Додаткові умови, які не суперечать загальним, передбачають відносини конкретних замовника і підрядника. Особливі умови -- це спеціальні, конкретні вимоги до учасників контракту щодо роз-поділу інвестиційних ризиків та розв'язання конфліктних ситуацій.

Розрізняють кілька видів договорів підряду: генеральний, річний субпідрядний і прямий.

Укладаються такі договори шляхом проведення конкурсів (тендерів) або за результатом переговорів замовника з підрядником. Заздалегідь оголошений замовником конкурс дозволяє йому вибрати з багатьох запропонованих договорів найбільш вигідний. При цьому замовник керується двома критеріями: вартістю будівництва і його тривалістю (за умов забезпечення якості). Конкурс оголошується за умови фінансового забезпечення і затвердженого кошторису. Кошторисом передбачено прибуток підрядника, що спонукає його до зниження поточних витрат на будівельно-монтажні роботи.

У разі укладення договору на підставі переговорів замовника з підрядником узгоджується договірна ціна будівництва і на бажання замовника підрядник надає список субпідрядників, які будуть залучені до будівництва. Договір підряду визначає: реквізити сторін, предмет договору, місцезнаходження об'єкта, обов'язки сторін, кошторисну вартість, вартість за договірними цінами, строки введення об'єкта в експлуатацію (календарний план виробництва робіт), конкретні зобов'язання щодо підготовки вибраного майданчика для будівництва, енергопостачання, організація будівельно-монтажних робіт, умови розгортання договору, відповідальність за невиконання зобов'язань.

Договір підряду укладається двома сторонами: замовником або інвестором та підрядником. Ці сторони можуть бути як юридичними, так і фізичними особами, тобто замовником можуть бути держава в особі виконавчих або муніципальних органів, міністерство, корпорація, підприємство, установа або приватна особа, а виконавцем робіт -- підрядник або фірма-посередник, яка за його дорученням формує портфель замовлень. У разі невеликих обсягів інвестування інвестор не в змозі утримувати керуючого проектом або інших посередників, тому він одночасно є і замовником проекту. У разі реалізації великих проектів звичайно залучається посередницька фірма -- управляючий проектом, або фірма-девелопер, які діють на контрактних засадах. У цьому разі договір підряду набуває вигляду договору фінансування проекту. Керуючий проектом або фірма-девелопер у свою чергу укладає підрядний договір з підрядником або сама здійснює виробництво будівельно-монтажних робіт.

У разі придбання об'єкта на ринку нерухомості інвестор укладає договір з однією або кількома фірмами-ріелтерами на пошук об'єкта, який його цікавить. Деякі фірми при цьому одночасно виконують на придбаних об'єктах роботи з їх ремонту та облаштування. Підрядниками можуть бути фірми, які виконують всі види робіт на об'єкті -- від нульового циклу до благоустрою і здачі в експлуатацію. На жаль, така форма взаємодії суб'єктів інвестування використовується тільки під час будівництва житла, невеликих промислових та комунальних об'єктів. Великі промислові об'єкти найближчим часом будуть споруджуватись традиційним підрядним способом, учасниками якого є замовник, генеральний підрядник, проектувальник, певна кількість субпідрядних організацій та постачальників обладнання та матеріалів. Взаємовідносини всіх цих суб'єктів інвестування оформлюються підрядними договорами.

Розрізняють кілька видів договорів: генеральний, річний субпідрядний і прямий. Генеральний договір укладається між інвестором (замовником) і генеральним підрядником, можливо з генеральним проектувальником (стосовно великих об'єктів). Він укладається на виконання будівельних та інженерних робіт, постачання й монтаж устаткування, благоустрій території (іноді й пусконалагоджувальних робіт).

На рис. 2.5 наведено традиційну схему генерально-підрядних відносин.

Підрядник виконує основну масу загально-будівельних робіт (кам'яних, бетонних та столярних, монтаж залізобетонних і металевих конструкцій), здійснює значну частину поставок матеріальних ресурсів для будівництва. При цьому замовник також бере на себе зобов'язання здійснити частину поставок і робіт як самостійно, так і за окремими прямими договорами. В цих умовах підрядник зветься генеральним і бере на себе координацію робіт, передбачених у генеральному договорі, з роботами, передбаченими іншими договорами, які укладені ним особисто.

Рис. 2.5. Традиційна схема генерально-підрядних відносин

В окремих випадках у разі тривалих термінів будівництва крім генерального договору можуть укладатися річні договори, де деталізуються й уточнюються обов'язки сторін. Вони можуть укладатися в рамках генеральних, якщо строки будівництва (проектування) перевищують два роки.

Різновидом генерального договору є договір «під ключ», відповідно до якого підрядник бере на себе зобов'язання виконати комплекс робіт і поставок, несе відповідальність за спорудження об'єкта й замінює замовника щодо інших учасників інвестиційного проекту. При цьому частина робіт і поставок може залишатися за замовником, але відповідальність за здачу «під ключ» несе підрядник, який повинен здати об'єкт повністю підготовленим до експлуатації, відповідно умовам договору й гарантійним обов'язкам.

Генеральний договір «під ключ» може мати дві модифікації: «проектування -- будівництво» (рис. 2.6) і «проектування -- управління» (рис. 2.7).

Рис. 2.6. Модифікація договору «під ключ» «проектування -- будівництво»

Рис. 2.7. Модифікація договору «під ключ» «проектування -- управління»

В окремих випадках договір «під ключ» може містити умови, згідно з якими між юридичними сторонами укладається угода про створення консорціуму. Відповідно до цієї угоди підрядник зобов'язується перед інвестором не тільки здати об'єкт до експлуатації, а й забезпечити випуск та реалізацію готової продукції. У разі створення консорціуму розрахунки між юридичними сторонами здійснюються не тільки за рахунок інвестицій за кошторисом вартості робіт, а також і за рахунок грошових потоків, що надходять від реалізації готової продукції. Такі договори звичайно укладають інжинірингові фірми, які є авторами проектів.

Субпідрядні договори укладаються між генеральним підрядником (генпроектувальником) та субпідрядними фірмами на виконання окремих спеціалізованих видів робіт. Прямий договір укладається між замовником і заводом-виготовлювачем технологічного обладнання. У прямому договорі може бути передбачено шеф-монтаж обладнання, якщо воно того потребує. Такі договори звичайно укладаються замовником (інвестором) у разі, коли він є автором (власником) технології виробництва, передбаченого в інвестиційному проекті. Окремо замовник укладає договір з банком, який здійснює фінансування будівництва та виконує розрахунки між суб'єктами інвестування.

Для генерального підрядника, з точки зору правової організації взаємовідносин учасників, різниці між прямим (окремим) і субпідрядним договором немає. Взаємозв'язки суб'єктів інвестиційного процесу показано на рис. 2.8.

Рис. 2.8. Схема взаємодії суб'єктів інвестиційного процесу

Така складна структура взаємодії суб'єктів інвестування не сприяє нормальному функціонуванню інвестиційного процесу. Ситуація, коли укладаються десятки договорів і їх суб'єкти одночасно є і замовниками, і виконавцями робіт, значно ускладнює процедуру їх укладання, зумовлює залежність один від одного кошторисом, обмеженим інвестиційними ресурсами замовника, потребує багато часу на узгодження і врешті-решт значно подовжує тривалість інвестиційного циклу.

Так, скажімо, генеральний підрядник або генеральний проектувальник, які узгоджують умови виконання робіт і кошторисні ціни з замовником, водночас самі стають замовниками стосовно субпідрядних фірм, які, у свою чергу, прагнуть одержати пільгові умови виробництва і якомога суттєвіше збільшити кошторисні (договірні) ціни на свою користь.

За цих умов на замовника покладається багато обов'язків щодо організації інвестиційного процесу. Він повинен відкрити фінансування проекту, тобто знайти кошти: вивільнити власні інвестиційні ресурси, залучити кошти інших акціонерів і компаньйонів, укласти угоду про кредит з комерційним банком, забезпечити свої ліцензійні права на будівництво у контрольних організаціях та місцевих органах влади, крім того, на вимоги підрядника замовник повинен забезпечити комплектне постачання техно-логічного обладнання та деяких видів матеріалів (металевих виробів, кабельної продукції, ливарних виробів, засобів оргтехніки, меблів тощо). Крім того, замовник повинен забезпечити підрядника на будівельному майданчику підведенням інженерних комунікацій -- під'їзними шляхами, електроенергією, засобами зв'язку, водопостачанням і каналізацією, в окремих випадках -- житлом і харчуванням будівельників.

У свою чергу, вимоги, які обумовлюються в договорах для підрядника,-- це необхідність неухильно слідувати проектному завданню замовника, виконувати всі вказівки дирекції замовника, що створюються в апараті його управління і передбачені зведеним кошторисом (додаткові витрати інвестора). Згідно з договором підрядник виконує майже всі загально-будівельні роботи, забезпечує значну частку поставок матеріальних ресурсів для будівництва, крім тих, що замовник здійснює як самостійно, так і за окремими прямими договорами.

Замовник здійснює координацію робіт, передбачених у генеральному договорі, з роботами, передбаченими іншими договорами, укладеними ним особисто; він не може впливати на хід робіт, що виконують субпідрядники, які пов'язані договірними зобов'язаннями з генеральним підрядником. Згідно з цими договорами, як правило, на генпідрядника покладаються обов'язки матеріально-технічного постачання субпідрядників, а сам він, відповідно до інших угод, цілком залежить від виробників матеріалів, конструкцій і деталей або посередників, що здійснюють матеріальне забезпечення.

За умов командно-адміністративної системи у багатоланковій схемі управління (міністерство -- главк -- трест -- будівельна організація) підрядний спосіб потребував дуже великих витрат на утримання апарату управління і контролю за виконанням підрядних договорів. Передбачені в договорах економічні санкції стосовно великої кількості учасників інвестиційного процесу, як правило, не спрацьовували.

Водночас у країнах з розвинутою ринковою економікою вже десятки років запроваджені і успішно працюють дещо інші організаційно-правові форми підрядного способу виконання робіт. Як приклад можна навести принаймні три такі організаційні форми підряду.

Перша -- виконання робіт і здача підрядником замовнику об'єкта «під ключ». Підрядний договір «під ключ» передбачає зобов'язання підрядником виконати весь комплекс поставок матеріальних ресурсів та будівельно-монтажних робіт. Підрядник повністю несе відповідальність за спорудження об'єкта, бере на себе всі функції замовника стосовно інших учасників інвестиційного процесу. Згідно з умовами договору в цьому разі замовник може брати на себе деякі зобов'язання стосовно проекту (впровадження найновітнішої технології, облаштування та оздоблення об'єкта тощо), але відповідальність за введення об'єкта в дію, повністю підготовленого до експлуатації, та ще з відповідними гарантіями, безумовно, перебирає на себе підрядник. У колишньому Радянському Союзі та останнім часом в Україні були відпрацьовані деякі нормативні акти, спрямовані на впровадження способу виконання робіт «під ключ», але цей метод дав деякі позитивні результати лише під час спорудження невеликих об'єктів, переважно житла.

Інша прогресивна форма підрядного способу виконання будівельно-монтажних робіт -- це створення великих підрядних угруповань: проектно-промислово-будівельних об'єднань. Такі об'єднання (комбінати) успішно працюють у Німеччині та багатьох інших західних країнах. Особливість цієї форми в тому, що велика будівельна фірма, яка взяла підряд на реалізацію інвестиційного проекту, виготовляє і узгоджує щодо цього проекту проектно-кош-торисну документацію, виготовляє або постачає необхідні для нього матеріальні ресурси, а також виконує весь комплекс необхідних будівельно-монтажних робіт. Колись у системі Мінпромбуду СРСР спроба створення таких об'єднань виявилась марною через амбіції керівників окремих ланок виробництва, що мали увійти в ці об'єднання.

І, нарешті, третя форма -- це створення інвестиційних консорціумів упровадження проектів, де учасники інвестиційного проекту на паритетних засадах беруть участь у фінансуванні, будівництві та експлуатації об'єкта, тобто стають власниками. Найчастіше в західних країнах такими співвласниками проекту стають інвестор (замовник), будівельна фірма і фінансуючий банк.

В останні роки у зв'язку зі спадом виробництва в інвестиційній сфері інвестор для реалізації своїх проектів дедалі частіше запроваджує господарчий спосіб. У свій час цей спосіб виконання будівельно-монтажних робіт давав непогані результати, особливо під час реконструкції та технічного переозброєння діючих підприємств. Сьогодні інвестор за браком власних коштів та через високі монопольні ціни, що пропонують будівельні фірми на підрядному ринку, змушений самостійно виконувати будівельно-монтажні роботи. В умовах господарського способу інвестиційні проекти реалізуються безпосередньо інвестором без залучення підрядника, тобто функції інвестора, замовника і підрядника виконуються однією юридичною особою, що іменується забудовником. Забудовник є одночасно розпорядником коштів, оперативним керівником і виконувачем будівельно-монтажних робіт.

Звичайно у складі апарату забудовника створюються управління або відділ капітального будівництва і своя будівельна організація (дільниця), які забезпечують проект необхідною проектно-кошторисною документацією, матеріальними ресурсами та відповідними кадрами працівників. Розрахунки за виконані роботи ведуться з поточного або розрахункового рахунку забудовника.

У разі значних обсягів робіт для виконання складних, матеріаломістких видів будівельно-монтажних робіт залучається підрядна фірма, а нескладні, але трудомісткі роботи виконуються самостійно. Такий спосіб заведено називати змішаним.

Звичайно в договорах передбачаються умови припинення відносин між учасниками. Умови розірвання договору визначають обов'язки сторін щодо відшкодування збитків. Такими причинами можуть бути низька якість робіт та порушення строків будівництва з боку підрядника чи неплатоспроможність з боку замовника.

3. Оцінка майна суб'єктів проектного фінансування

3.1 Стандарти оцінки бізнесу в Україні

Перехід України до ринкової економіки вимагає поглибленого розвитку ряду нових галузей науки та техніки. Процес приватизації, розвиток фінансового ринку, перехід комерційних банків до видачі кредитів під заставу майна формує потребу у новій послузі -- оцінці вартості підприємства (бізнесу), визначення ринкової вартості його капіталу.

Характерною ознакою проектного фінансування є можливість залучення широкого кола підприємств-учасників, які, як правило, пов'язані між собою складними взаємовідносинами. Вибір того чи іншого підприємства-учасника здійснюється на основі оцінки його інвестиційних можливостей.

Професійна оцінка майна підприємств -- учасників проектного фінансування є необхідною у таких випадках, як:

прийняття інвестиційних рішень;

отримання кредиту під заставу майна;

прийняття обґрунтованого рішення про партнерство у реалізації проекту;

реорганізація або ліквідація підприємства;

прийняття рішення про санацію або банкрутство підприємства;

страхування майна;

оптимізація оподаткування;

переоцінка основних фондів та ін.

Таким чином, оцінка майна та майнових прав учасників проектного фінансування є обов'язковою, оскільки дає реальне уявлення про потенційні інвестиційні можливості підприємства і служить основою для прийняття рішення про можливість та доцільність залучення того чи іншого підприємства до реалізації інвестиційних проектів.

Відповідно до ст. 191 Цивільного кодексу України, підприємство -- це єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом [1].