Політична економія

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Класична школа політичної економіки та її вплив на теорію грошових відносин

В основі будь-якої макроекономічної теорії лежить питання про те, за допомогою яких механізмів в економіці забезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів. Це може забезпечувати ринковий механізм самостійно або поряд з ним відповідну регулюючу роль має виконувати держава. Це питання є центральним і для класичної теорії.

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими відносинами. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо, які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити в економіці такий рівень виробництва, який відповідає умовам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку представників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.

Згідно з класичною теорією механізм ринкового саморегулювання економіки складається з декількох елементів. Перший -- ситуація, коли величина сукупних витрат буде недостатньою для виробництва потенційного ВВП, є малоймовірна. Якщо навіть сукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційною величиною, то досить швидко такі важелі ринкового регулювання як ціна і зарплата примусять економічних суб'єктів збільшити сукупні витрати до потенційної величини.

Прихильники класичної теорії визнають дестабілізуючий вплив заощаджень на рівновагу між доходами і витратами. Проте, на їхню думку, дана обставина не вимагає державного втручання в економіку. Ринковий механізм здатний самостійно й досить швидко ліквідувати цей дисбаланс через взаємодію між товарним та грошовим ринками. У цьому полягає суть другого елементу класичної теорії про ринкове саморегулювання. Та частка доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається на товарний ринок у вигляді інвестицій. Інвестиційні витрати підприємців компенсують ті вилучення із потоку "доходи -- витрати", які відбуваються в формі заощаджень. Отже, якщо підприємці будуть інвестувати в економіку стільки ж, скільки домогосподарства мають намір заощаджувати, то закон Сея буде діяти і відповідність між доходами і витратами не буде порушена.

Необхідною умовою для досягнення відповідності між доходами і витратами в економіці є баланс між заощадженнями та інвестиціями. Згідно з класичною теорією ця умова забезпечується грошовим ринком через коливання відсоткової ставки під впливом попиту і пропозиції на цьому ринку. Суб'єктами грошового ринку є, з одного боку, домогосподарства як власники заощаджених грошей, з іншого -- підприємці, які пред'являють попит на ці гроші з метою інвестування економіки. Рівновага між величиною запропонованих грошей і попитом на них досягається відсотковою ставкою.

Якщо запропонований обсяг заощаджених грошей перевищує попит на них з боку інвесторів або зменшується порівняно з ним, то відсоткова ставка знижується або піднімається і завдяки цьому урівноважує їх між собою. Це означає, що рівноважна відсоткова ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично. За цих умов необхідність державного втручання в економіку не виникає.

Класики допускають тимчасове перевищення заощаджень порівняно з інвестиціями, що може викликати тимчасове відхилення сукупних витрат від потенційної величини. Але таке відхилення, на їхню думку, необов'язково викличе падіння виробництва порівняно з потенційним рівнем, оскільки крім грошового ринку, велику регулюючу роль виконують ціни і зарплата.

Регулюючий потенціал цін і зарплати складає суть третього елементу класичної теорії про ринкове саморегулювання. Його суть полягає в тому, що обсяг сукупної продукції, яку можуть реалізувати її виробники, залежить не лише від величини сукупних витрат, а й від рівня товарних цін. Це означає, що навіть тоді, коли відсоткова ставка за будь-якої причини нездатна привести у відповідність заощадження домогосподарств та інвестиції підприємств, падіння сукупних витрат буде компенсоване пропорційним зниженням цін. Отже, якщо домогосподарства тимчасово заощадили більше, ніж підприємці мають намір інвестувати, то викликане цим зменшення сукупних витрат не приведе до тривалого скорочення реальних обсягів виробництва, оскільки ціни знизилися пропорційно зменшенню цих витрат.

Згідно з класичною теорією здатність економіки до цінового саморегулювання забезпечується конкуренцією між продавцями, яка породжує високу еластичність цін стосовно попиту. Оскільки падіння попиту на продукцію стає загальним, виробники під впливом конкуренції змушені знижувати ціни, щоб уникнути затоварювання. Отже, поява надмірних заощаджень викликає зниження цін, які збільшують реальну величину сукупних витрат і відновлюють сукупний попит на рівні повної зайнятості. Тому заощадження викликають зниження цін, а не зменшення обсягів виробництва і зайнятості.

Зниження товарних цін за інших незмінних умов може зменшити прибутковість виробництва товарів, що може стримати виробників від бажання збільшувати пропозицію до потенційного рівня. Але згідно з класичною теорією цього не відбудеться, оскільки падіння сукупного попиту викличе скорочення попиту на ресурси, і насамперед на робочу силу. Це викличе зниження цін на ресурси, в тому числі падіння заробітної плати. Конкуренція на ринку праці між робітниками примусить їх найматися на роботу за нижчими ставками заробітної плати, що знизить середні витрати і відновить нормальний рівень прибутку.

Отже, зниження товарних цін, доповнене зниженням ресурсових цін, відновить виробництво товарів на потенційному рівні і забезпечить повну зайнятість. Єдиним наслідком цього відновлення будуть нижчі товарні та ресурсові ціни.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що згідно з класичною теорією механізм відсоткової ставки, гнучких товарних і ресурсових цін надає ринку здатність автоматично підтримувати повну зайнятість в економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку, тобто найраціональнішою має бути політика державного невтручання.

2. Кейнсіанська теорія грошей

Дж.Кейнс перебудував теорію грошей, ввівши в неї норму процента. Він перетворив гроші в один із важливих факторів формування інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв'язок грошей і цін.

Теорія грошей Дж.Кейнса глибоко вплинула на всю систему економічних уявлень Заходу. Однак післякенсіанський розвиток призвів до різкого падіння інтересу до грошової проблематики взагалі і до кейнсіанських пропозицій зокрема.

Це можна пояснити тим, що кейнсіанська доктрина народилась у розпалі великої економічної депресії, коли грошово-кредитна політика була паралізована і не могла забезпечити виходу капіталістичної економіки із хронічної кризи.

“Рецепти” Дж.Кейнса давали можливість впливати передусім на зайнятість і обсяги виробництва як найбільш “вузькі” місця в розвитку економіки. Разом з тим кейнсіанські “рецепти”, що базувалися на політиці “дешевих грошей”, неминуче включали інфляційний елемент: надходження в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало процеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.

І коли період великої економічної депресії минув, певною мірою і завдяки політиці “дешевих грошей”, погляди економістів і політиків були звернені до іншого інструменту впливу на кон'юнктуру ѕ до системи бюджетних заходів, що сприяло поширенню недооцінки грошових факторів.

Падінню авторитету вчення Дж.Кейнса сприяла непристосованість його моделі для аналізу господарський ситуацій, що характеризуються стійким піжвищенням загального рівня цін. Це привело до критики кейнсіанства в кінці 60-х ѕ на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація “проінфляційної доктрини”, що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного росту.

3. Науковий внесок К. Маркса в теорію грошових відносин

гроші процент інфляція

Розкриваючи суть грошей, К. Маркс показав, що розвиток грошових відносин пов'язаний з вирішенням суперечностей між особливою властивістю товару - споживчою вартістю і його загальною властивістю - вартістю. У Маркса мінова вартість - це єдиний можливий спосіб вираження вартості, її необхідна форма прояву. Це зумовлено тим, що вартість товару - результат абстрактної праці, праці взагалі, яка не може бути ні виявлена, ні виміряна безпосередньо в споживчій вартості товару - свого носія. Тільки в обміні даного товару на інший в споживчій вартості останнього може бути виражена і виміряна вартість, яка проявить себе вже як мінова вартість. Якщо багато товарів виявлять свою мінову вартість в якомусь одному товарі, то споживча вартість останнього стає уособленням мінової вартості взагалі, її абсолютним носієм, тобто грошима.

Таким чином, вклад Маркса в теорію грошей полягає в тому, що він виводить сутність грошей з аналізу суперечності товару. В товарі-еквіваленті (грошах) реалізуються суперечності якісної і кількісної сторін вартості: внаслідок того, що всі товари вимірюють свою мінову вартість в одному особливому товарі, цей виділений товар стає адекватним буттям мінової вартості, її буттям в якості загального еквівалента. К. Маркс визначав три особливості загального еквівалента:

1) його споживча вартість стає формою виявлення протилежності - вартості;

2) конкретна праця, затрачена на його виробництво, стає вираженням абстрактної людської праці

3) своєю протилежністю стає і приватна праця, що реалізується як праця в її безпосередній суспільній формі.

Враховуючи ці властивості, К. Маркс розкрив специфічну роль і місце грошей як абсолютного товару і як форми виразу, уречевленого носія суспільних відносин у товарному виробництві. Він довів, що гроші не просто технічний інструмент системи господарювання, а внутрішньо властивий елемент суспільних відносин, що базується на товарному виробництві. Тому гроші - не тільки “вуаль”, що накинута на процес суспільного відтворення, а його реальний активний елемент. Тим самим Маркс відкрив шлях для успішного вирішення таких глобальних проблем теорії грошей, як грошовий і товарний фетишизм, грошовий механізм макроекономічного регулювання, ринок позикового капіталу та грошовий ринок. Особливої уваги заслуговує марксове положення про гроші як форму виразу суспільних відносин. На його підставі був визначений історичний характер грошей.

Свій аналіз категорії грошей Маркс розпочав з однієї конкретної історичної форми грошей - золота, яке було єдиним носієм грошової суті в той час. Проте він визнавав об'єктивність існування інших історичних форм грошей до золотого монометалізму (срібло, інші метали, просто споживчі товари), а також можливість існування принципово нових форм грошей у майбутньому (нерозмінних знаків, кредитних грошей). Тому з позицій теорії Маркса вилучення золота з грошового обігу не означає, що гроші внаслідок цього втрачають свою товарну природу, або зникає загальний еквівалент - цей вихід означає лише, те що не стало однієї з форм грошового товару. Важливе місце в марксовій теорії грошей займає аналіз кількісного фактора. Він вперше сформулював закони грошового обігу для всіх відомих засобів обігу - дійсних, паперових і кредитних грошей. Марксові розробки теорії грошей не є чимось випадковим, штучно вклиненим у загальний потік розвитку наукової думки в цій сфері. Вони спиралися на всі попередньо нагромаджені знання людей про гроші і послужили важливою основою для їх подальшого поглиблення.

4. Кількісна теорія грошей

Кількісна теорія грошей -- один із напрямів у західній економічній думці, який виник в ХVІ--ХVІІ ст. Теорія виникла з метою пояснення впливу грошей на економічні процеси суспільства виключно кількісною величиною, зокрема зміною маси грошей в обігу. Першим, хто висловив припущення про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Жан Боден. Характерною ознакою Кількісної теорії є положення про зв'язок стану грошового обігу з динамікою цін. Чим більше грошей в обігу, тим нижча їх вартість і вищі ринкові ціни і, навпаки, чим менша кількість грошей в обігу, тим вища їх вартість і нижчий рівень ринкових цін. Тому шляхом впливу на ринкові ціни товарів і послуг зміною кількості грошей в обігу можна впливати на всі економічні процеси . Теорія набула найбільшо розповсюдження у XVIII-XIX ст. Представники: І.Фішер, Д.Юм, Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні, Д. Локк .

Швидкість обігу грошей і рівняння обміну

формула Фішера



Р -- рівень цін

V-сукупний обсяг національного виробництва

М-середня маса грошей

5. Поняття валютного ринку

Валютний ринок - це сукупність економічних та організаційних форм, що пов'язані з купівлею або продажем валют різних країн. До валютного ринку як системи входить підсистема валютного механізму і валютних відносин. Під першою маються на увазі правові норми й інститути, що репрезентують Ці норми на національному та міжнародному рівнях. До другої входять щоденні зв'язки, в які вступають фізичні та юридичні особи з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та інших грошових операцій, що спрямовані на придбання або продаж іноземної валюти.

У системі валютного ринку можна виділити:

- міжнародний валютний ринок;

- національний валютний ринок.

Перший складається з системи тісно пов'язаних швидкодіючими канальними чи супутниковими комунікаціями регіональних ринків. Сьогодні існують такі регіональні ринки: Європейський -- із центрами в Лондоні, Цюріху, Франкфурті; Азіатський - із центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі; Американський - із центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі. На регіональних валютних ринках здійснюється торгівля вільно конвертованими валютами та валютами місцевих національних ринків. Регіональні валютні ринки за характером операцій не відрізняються один від одного, національні - відрізняються за ступенем конвертованості національної валюти, за обсягом зовнішньоторговельних та валютно-обмінних операцій, за ступенем інтегрованості в світове співтовариство, рівнем стійкості й відкритості економіки, рівнем розвитку комунікацій та ступенем регулювання державою валютних операцій.

Таким чином, валютний ринок - один із найважливіших сегментів фінансового ринку. Ступінь його розвитку безпосередньо впливає на стан та розвиток економіки. Операції, які проводяться на валютному ринку, тісно пов'язані з комплексом операцій і станом грошового ринку в країні, з ринком капіталів.

6. Канали прямого та непрямого фінансування

У секторі прямого фінансування зв'язки між продавцями і покупцями грошей здійснюються безпосередньо і всі питання купівлі-продажу вони вирішують один з одним. Брокери та дилери, які тут функціонують, виконують лише технічну роль звичайних посередників, допомагаючи їм швидше знайти один одного. У цьому секторі виділяють два канали руху грошей:

1) канал капітального фінансування, завдяки якому покупці назавжди залучають кошти до свого обігу. Кошти передаються позичальнику (фірмі) для здійснення інвестицій в обмін на право участі у власності цієї фірми. Прикладом такого фінансування є продаж фірмами акцій;

2) канал запозичень, яким покупці тимчасово залучають кошти до свого обігу. Кошти передаються фірмі для здійснення інвестицій в обмін на зобов'язання повернути ці кошти в майбутньому з процентами. Прикладом такого фінансування є продаж облігацій.

У секторі опосередкованого, непрямого фінансування зв'язки між продавцями і покупцями грошей реалізуються через фінансових посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на ринку, а потім продають їх кінцевим покупцям від свого імені. Вони створюють власні зобов'язання і вимоги, які можуть бути самостійними інструментами грошового ринку, зумовлювати появу нових грошових потоків. Тому фінансові посередники цього сектору істотно відрізняються від технічних посередників першого сектору як за своєю роллю в економіці, так і за технологічними процесами функціонування.

До фінансових посередників належать різноманітні кредитно-фінансові установи (банки, інвестиційні, страхові компанії, пенсійні фонди та інші).

7. Поняття валютного курсу

Валютний курс представляє собою ціну грошової одиниці даної країни, яка виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс, так само, як і ціна будь-якого звичайного товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій:

- подолання національних обмежень грошової одиниці;

- локальна цінність грошової одиниці перетворюється в міжнародну;

- виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин;

- сприяє утворенню цілісної світової системи грошей.

На валютний курс впливають такі фактори, як зміна обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, відсоткові ставки, перспективи політичного розвитку, державне регулювання валютного курсу.

У реальній практиці міжнародних відносин в умовах паперово-грошового обігу застосовуються наступні два види валютних курсів: фіксовані та плаваючі або гнучкі.

Фіксовані курси - система, що припускає наявність зареєстрованих паритетів, які знаходяться в основі валютних курсів, що підтримуються державними валютними органами.

Фіксований валютний курс офіційно встановлюється центральним банком з врахуванням співвідношення цін у даній країні з цінами країн головних партнерів, рівня валютних резервів, стану торговельного балансу. Фіксований валютний курс найбільш доцільний за умов внутрішніх кризових ситуацій в нестабільній економіці, тому що забезпечує нижчі темпи інфляції, стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

Одним з головних питань встановлення валютного курсу є пошук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість національної грошової одиниці. Як правило курси національних валют, у тому числі і української гривні, перебувають у жорсткій відповідності з курсом долару США. Вперше режим фіксованих валютних курсів був введений після Другої світової війни. Після краху Бретон-Вудської системи в середині 70-х років XX ст. більшість країн перейшли до плаваючих валютних курсів.

Гнучкі (плаваючі) курси - це система, при якій у валют відсутні офіційні паритети.

Розрізняють плаваючі курси, які змінюються в залежності від попиту та пропозиції на ринку та курси, які змінюються в залежності від попиту і пропозиції на ринку, але корегуються валютними інтервенціями центральних банків.

Визначення курсу валют називають котируванням, яким займаються офіційні державні органи.

При котируванні валют вказується курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким банки купують цю валюту. Котирування може бути обов'язковим для суб'єктів валютних операцій або суто номінальним, орієнтовним. Тоді валютний курс, визначений котируванням може не збігатися з курсом конкретної угоди.

Базою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різних національних валют. Купівельна спроможність валюти виражається як сума товарів і послуг, що можна придбати за дану грошову одиницю. Співвідношення купівельної сили валют стосовно певної групи товарів і послуг у двох країнах визначає паритет купівельної спроможності. Він характеризує товарне наповнення окремих грошових одиниць та є одним із основних факторів визначення валютних курсів. На динаміку валютних курсів впливають норма відсотка і рівень відсоткових ставок, які регулюють міграцію капіталу.

Вплив держави на валютний курс проводиться через операції центральних емісійних банків за допомогою дисконтної політики та валютної інтервенції.

8. Процент як ціна грошей та його види

Сучасна економічна теорія трактує процент як ціну грошового капіталу наданого в позику, ціну, яка виплачується за те, щоб одержати ресурси зараз, а не чекати поки нагромадяться гроші. На грошовому ринку існує декілька способів купівлі-продажу грошей, отже розрізняють і декілька видів процентів: облігаційний, позичковий, депозитний, обліковий, міжбанківський тощо. Облігаційний процент повинен мати вищу ставку ніж процент по банківських депозитах, щоб забезпечити зацікавленість інвесторів, в тому числі й банків, вкласти гроші в цінні папери. Ставки депозитного проценту повинні бути нижчими ставок позичкового процента, оскільки за рахунок цієї різниці в ставках, що називається маржею, банки одержують доход і формують прибуток. Ставку позичкового процента називають базовою ставкою (base rate) - це ставка, яку банки використовують для встановлення процентних ставок по позиках. Орієнтиром може бути облікова ставка Центрального банку аьо процентна ставка ЛІБОР (the London Interbank Offered Rate). Особливе місце серед процентних ставок займає ставка облікового процентапід який Центральний банк надає позички комерційним банкам. Надання позичок на самому початку надходження грошей в обіг, перетворює облікову ставку в офіційний норматив для визначення процентних ставок по всіх інших операціях на грошовому ринку, на який орієнтуються всі суб'єкти грошового ринку. Обліковий процент встановлюється центральним банком на основі ретельного вивчення стану грошового ринку і виступає своєрідним барометром цього ринку. Рівнем, на який орієнтируються всі банки, є облікова ставка Центрального банку та базова ставка. Банківський процент - узагальнена назва процентів по операціях банків.Кожний з видів процента обслуговує окремий сектор грошового ринку, але їх зміна завжди відбувається в однаковому напрямку, що свідчить про їх внутрішню єдність та правомірність трактування процента як єдиного поняття, що є ціною грошей.

Особливу увагу заслуговують облігаційний та депозитний проценти. Вони визначають первинну ціну, яку мають гроші на початковому етапі надходження на грошовий ринок. Їх рівень визначає доходність фінансових активів - облігацій та депозитів і безпосередньо впливає на альтернативну вартість зберігання грошей, що є стимулятором попиту на гроші на грошовому ринку.

9. Еволюція Світової валютної системи

Світова та міжнародна валютні системи -- це форма організації міжнародних

валютних (грошових) відносин, що історично склалася та закріплена

міждержавною домовленістю, тобто це сукупність способів, інструментів,

міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний

платіжно-розрахунковий оборот у межах світового господарства.

Світова валютна система являє собою закріплену міждержавними угодами форму організації відносин, що складаються при функціонуванні валюти у світовому господарстві. Хоча окремі елементи валютних відносин виникли ще в античні часи, світова валютна система сформувалася та вперше була офіційно визнана в другій половині XIX ст.

У своєму історичному розвитку світова валютна система пройшла три основні етапи:

- перший - це золотий стандарт (з 1867 р. до Першої світової війни);

- другий - Бреттон-Вудська система (1944-1973 pp.);

- третій - Ямайська валютна система (з 1976 р. до сьогодення).

Початок золотого стандарту був покладений Банком Англії в 1821 p., але офіційне визнання даної системи відбулося в 1867 р. на Паризькій конференції. В основі цієї системи було золото, яке на той час виконувало усі функції грошей і втілювало головну форму міжнародних грошей. Курси національної валюти жорстко прив'язувалися до ціни золота. Саме за золотим вмістом курси валюти співвідносилися між собою за твердо встановленим валютним курсом. Відхилення від фіксованого валютного курсу були досить незначні - ±1 %, вони перебували в межах “золотих крапок” (“золоті крапки” - це максимальні межі відхилень курсів валют від установленого золотого паритету, які визначалися витратами на транспортування золота за кордон).

Золотий стандарт мав три різновиди:

1. Золотомонетний, який існував з 1867 р. до початку XX ст. У цей період дозволялася вільна чеканка золотих монет.

2. Золотозливковий, існував з початку XX ст. до початку Першої світової війни. Золото використовувалося лише в міжнародних розрахунках, переважно у формі золотих зливків за встановленим еталоном.

3. Золотовалютний, або золотодевізний, або Генуезька валютна система (1922 р. - початок Другої світової війни). За часів цього стандарту з'явилися девізи - платіжні засоби в іноземній валюті, що використовувалися нарівні із золотом у міжнародних розрахунках.

Золотий стандарт набув поширення завдяки своїм перевагам. Серед них назвемо такі:

- забезпечення стабільності у внутрішній та зовнішній політиці; транснаціональні потоки золота стабілізували обмінні валютні курси та створили сприятливі умови для розвитку міжнародної торгівлі;

- стабільність курсів валют.

Поряд із перевагами система золотого стандарту мала й певні недоліки:

- залежність грошової маси від видобутку та виробництва золота та як наслідок - можливість виникнення транснаціональної інфляції;

- неможливість здійснення незалежної грошово-кредитної політики, яка була б спрямована на вирішення внутрішніх проблем країни.

Перелічені та інші недоліки спричинили початок розпаду системи золотого стандарту. Першими у 1929-1930 pp. вийшли з цієї системи аграрні та колоніальні держави, потім Німеччина, Австрія та Велика Британія в 1931 р., а США у 1933 р. У 1936 р. золотий стандарт майже повністю був зруйнований, оскільки його відмінили також у Франції.

За період розпаду золотого стандарту сформувалися три валютні блоки: стерлінговий, доларовий та золотий. Вони були сформовані з метою зміцнення конкурентних позицій окремих країн-лідерів на міжнародній арені. У стерлінговий валютний блок входили країни Британської співдружності націй (за винятком Канади та Ньюфаундленда), Гонконг, Єгипет, Ірак, Португалія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія, Греція, Іран. Доларовий блок об'єднував США, Канаду та країни Центральної і Південної Америки. До золотого валютного блоку входили країни, які прагли зберегти золотий стандарт. Це Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Італія, Чехословаччина, Польща. Але під час Другої світової війни всі три валютні блоки розпалися.

Друга світова війна призвела до остаточної кризи та розпаду системи золотого стандарту.

10. Сталість грошей та механізм їх забезпечення

Сталість грошей -- постійність купівельної спроможності (сили) грошей, тобто здатність за грошову одиницю купити певну однакову кількість товарів і послуг упродовж тривалого періоду та забезпечити стабільні економічні зв'язки.

Сталість грошей залежить від певної сукупності умов, діючих з боку виробництва (включаючи розподіл), і факторів, діючих з боку грошей. Основними умовами з боку виробництва є:

1) стабільний характер виробництва товарів і послуг;

2) якість товарів і послуг;

3) сталість затрат виробництва;

4) структурна збалансованість народного господарства, передусім між і і П підрозділами за умови переважаючого виробництва предметів споживання у пропорції приблизно 1/3:2/3:5/5;

5) підвищення ефективності суспільного виробництва, у тому числі капітальних вкладень;

6) оптимальний розподіл національного доходу на фонди споживання і нагромадження (в тому числі останнього на фонд виробничого нагромадження);

7) ефективна зовнішньоекономічна діяльність держави, зокрема збалансованість платіжного балансу;

8) відсутність цінових перекосів (особливо між цінами на промислову і сільськогосподарську продукцію);

9) ефективна політика демонополізації економіки;

10) невисокий рівень воєнного виробництва;

11) відсутність дефіциту державного бюджету або його допустима норма. У більшості розвинутих країн дефіцит державного бюджету становить у середньому 3--4 % ВНП. Дотації у народне господарство та на компенсаційні виплати, пов'язані із зростанням цін, не повинні перевищувати 10 % загальних бюджетних витрат.

Недотримання цих умов може бути причиною інфляції, для подолання якої проводять грошові реформи.

Грошові реформи -- сутнісні та якісні перетворення у грошовій системі з метою її впорядкування і зміцнення.

Розрізняють такі види грошових реформ:

1) перехід від однієї грошової системи до іншої;

2) заміна знеціненої і неповноцінної монети на повноцінну, або нерозмінних грошових знаків -- на розмінні;

3) зміни порядку емісії і забезпечення банкнот;

4) стабілізація валюти або окремі заходи по впорядкуванню грошового обігу.

Основними методами стабілізації валют є нуліфікація, девальвація і ревальвація. Нуліфікація (лат. nullus -- ніякий) -- рішення держави про недійсність обезцінених паперових грошей і їх заміна новими. Так, у Німеччині внаслідок обезцінення марки в 1,6 трильйона разів у 1924 р. 1 нова марка обмінювалася на 1 трлн старих. Девальвація (лат. сіє... -- префікс, що означає віддалення, виділення, і valvo -- маю вартість) -- це офіційне зниження вмісту металу у грошовій одиниці або зниження курсу паперових грошей по відношенню до металевих грошей або іноземної валюти. Так, до відміни золотих паритетів курс національної валюти до іноземної знижувався одночасно із зниженням золотого вмісту валюти. Ревальвація (лат. re... -- префікс, що означає зворотну або повторну дію і valvo -- маю вартість) -- це зворотний щодо девальвації процес, який означає підвищення офіційного курсу національної валюти по відношенню до іноземної. До відміни золотих паритетів ревальвація здійснювалась одночасно з підвищенням золотого вмісту валюти. Протягом 1946 р. -- середини 70-х років XX ст. було здійснено більше 500 девальвація і до 10 ревальвацій валют.

11. Функції грошей

Громші -- особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку, деякі національні гроші виконують функції світових.

Гроші виконують ряд важливих функцій:

Міра вартості -- це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни. Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, та встановлює певну грошову одиницю розрахунків -- національну валюту.

Засіб обігу -- це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг.

Засіб нагромадження -- це функція, що пов'язана із здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства. Сутність цієї функції полягає в тому, що гроші виходять зі сфери обігу і перетворюються на скарб.

Засіб платежу -- це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення.

Світові гроші -- це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

12. Міжнародні та регіональні фінансово-кредитні організації

Міжнародні та регіональні фінансові установи Міжнародні та регіональні фінансові установи - це інститути, створені на основі міждержавних угод з метою регулювання міжнародних економічних відносин, в тому числі валютно-кредитних і фінансових.

Основними з міжнародних фінансових установ є: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ) та група установ, що входять до його складу, Банк міжнародних розрахунків (БМР).

Міжнародний валютний фонд є міжурядовою організацією (спеціалізованою установою ООН), що призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами та для фінансової допомоги їм через надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті.

МВФ створений після ратифікації домовленості, досягнутої на Конференції ООН з валютно-фінансових питань в Бреттон-Вудсі (США 1944 р.) і набравшої чинної дії 27 грудня 1945 року. Практичну діяльність Міжнародний валютний фонд розпочав у 1947 р. Однією із основних задач МВФ з упорядкування валютних курсів у відповідності з Бреттон-Вудською угодою було урегулювання та підтримка стійкості паритетів валют виражених в золоті чи доларах. Країни не мали права змінювати паритети своїх валют більше як на 10% без санкції МВФ, а також допускати відхилення від паритетів більше ніж на 1%.

Кредитна діяльність Фонду здійснюється у двох напрямах. Це надання валютних коштів країнам із ресурсів Фонду та надання посередницьких фінансових і технічних послуг за рахунок позикових коштів. МВФ здійснює кредитні операції лише з офіційними органами країн - центральними банками, казначействами.

Світовий банк (СБ) включає кілька пов'язаних між собою міжнародних фінансових інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК) та Багатостороннє агентство по гарантіям інвестицій (БАГІ), а також Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних суперечок та Спеціальний фонд допомоги для Африки південніше від Сахари. Ці установи не тільки надають фінансову допомогу країнам-учасницям, а й стимулюють інвестиції з інших джерел.

На сьогодні Світовий банк надає технічну та фінансову допомогу більше ніж 100 країнам світу. Більшість кредитів СБ спрямовані на структурну перебудову економіки, розвиток енергетичної, гірничодобувної, нафтогазової галузей, сільського господарства тощо. Позики, як правило, надаються урядам або під гарантію урядів чи інших фінансових організацій терміном на 15 - 20 років і мають пільговий період 5 років.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) - перший міждержавний банк, який було організовано в Базелі в 1930 р. для сприяння співробітництву між центральними банками та забезпечення сприятливих умов для проведення міжнародних фінансових операцій. Банк діє як довірена особа та агент у проведенні міжнародних розрахунків її членів. Членами БМР є 33 країни Європи, Азії та США. Банк є найстарішою з міжнародних фінансових організацій і центром співробітництва центральних банків. БМР приймає у вигляді депозитів частину ліквідних коштів центральних банків країн-учасниць, у разі потреби надає їм кредити, розміщує на ринку кошти, що є в його розпорядженні. Зобов'язання БМР переважно складаються з короткострокових (до трьох місяців) вкладів центральних банків, які вкладаються на ринкових умовах у центральних банках різних країн, міжнародних організаціях або у банках-кореспондентах.

Крім банківської діяльності БМР відіграє роль координаційного центру. На регулярних зустрічах управляючих центральних банків розглядаються проблеми функціонування та стабільності міжнародного фінансового ринку, координування валютної політики, нагляду за діяльністю міжнародних банків. Банк також є потужним інформаційно-дослідним центром, звіти, аналітичні довідки та рекомендації якого мають велике значення для учасників міжнародного ринку.

До регіональних фінансових інститутів переважно відносять регіональні інвестиційні банки, банки розвитку, регіональні інвестиційні корпорації. До регіональних банків розвитку належать Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжамериканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Ісламський банк розвитку тощо. Регіональні банки розвитку створюються з метою сприяння переходу країн відповідного регіону до відкритої економіки, орієнтованої на ринок, сприяння структурній перебудові в економіках країн-учасниць, розвитку в них підприємницької ініціативи. Серед інвестиційних інститутів - Європейський інвестиційний банк, Міжамериканська інвестиційна корпорація та Багатосторонній інвестиційний фонд, Азіатська фінансово-інвестиційна корпорація.

13. Походження та необхідність грошей в житті суспільства

Громші -- особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу.

Гроші відіграють важливу роль в економічному і соціальному житті суспільства. Для того, щоб дослідити суть грошей необхідно з'ясувати питання про їх походження, про причини їх виникнення тощо.

Раціоналістична концепція виходить з того, що гроші виникли як результат певної раціоналістичної домовленості між людьми через необхідність виділення спеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу. Така теорія виникла починаючи з Аристотеля і проіснувала до XVII ст.. Тобто, мова йде про те, що люди усвідомили необхідність грошей і організовано впровадили їх в обіг.

Сміт, Рікардо, Маркс заперечили цю теорію. Вони довели безпідставність раціоналістичної теорії. Адже гроші в найпростішій формі виникли на ранніх стадіях розвитку суспільства, коли взаємо домовленість і державна влада не являлись вагомими аргументами в економічних відносинах у суспільстві. Таким чином з'явилася

Еволюційна концепція -виходить з того, що гроші з'явилися в результаті еволюційного процесу, який не залежить від волі людей. Цей процес привів до того, що деякі товари відокремились із загальної маси, зайняли особливе місце.

Тобто, наприклад, власник шкур овець хотів виміняти їх на зерно, а власник зерна хотів сокиру. Якщо останньому потрібні були шкури овець, то обмін міг відбутися, якщо - ні, то і обміну не було.

Потім примітили, що деякі товари користуються найвищим попитом і це стало еквівалентом обміну. Такі товари: сіль, худоба, хутро, зерно, метали тощо.

З появою грошей завершився процес розвитку форм вартості. Гроші надали можливість вимірювати вартість усіх інших товарів, а продукти приватної праці виробників через них дістали суспільне визначення. Товарний світ поділився на товари, що перебувають у відносній формі вартості, і гроші як загальний еквівалент. При цьому золото як грошовий матеріал завжди перебувало у еквівалентній формі вартості, затрачена на його видобування конкретна праця була безпосереднім втіленням абстрактної загальнолюдської праці, а затрачена на його виробництво приватна праця - безпосереднім втіленням суспільної праці.

Переломним моментом у розвитку форм грошей стала демонетизація золота, внаслідок якої закінчилася епоха повноцінних грошей і розпочалася епоха неповноцінних грошей. На сьогодні неповноцінні гроші повністю взяли на себе й успішно виконують такі функції: засіб платежу; засіб обігу; міри вартості.

Отже, гроші, що виникли в результаті розвўязання суперечностей товару, є не технічним засобом обігу, а відображенням глибоких суспільних відносин.

14. Основні функції центрального банку

Націонамльний банк Україмни (НБУ) -- центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України «Про Національний банк України» та іншими законами України. Він є емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці України -- гривні

Основна функція

Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності гривні. На її виконання Національний банк має виходити з пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.

Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі цінової стабільності.

Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цінової стабільності та стабільності банківської системи.

Інші функції

Національний банк виконує такі функції:

відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

регулює діяльність платіжних систем та систем розрахунків в Україні, визначає порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює та забезпечує безперервне, надійне та ефективне функціонування, розвиток створених ним платіжних та облікових систем,контролює створення платіжних інструментів, систем автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі;

здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків;

веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

забезпечує накопичення та зберігання золото-валютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;

здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю;

визначає порядок здійснення в Україні маршрутизації, клірингу та взаєморозрахунків між учасниками платіжної системи за операціями, які здійснені в межах України із застосуванням платіжних карток, емітованих банками-резидентами;

створює Засвідчувальний центр для забезпечення реєстрації, засвідчення чинності відкритих ключів та акредитації центрів сертифікації ключів, визначає порядок застосування електронного підпису, у тому числі електронного цифрового підпису в банківській системі України та суб'єктами переказу коштів;

видає ліцензії небанківським фінансовим установам, які мають намір стати учасниками платіжних систем, на переказ коштів без відкриття рахунків та відкликає їх відповідно до законодавства;

веде реєстр платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури;

здійснює нагляд (оверсайт) платіжних систем та систем розрахунків;

здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

15. РЦП - як складова фінансового ринку

Фінамнсовий римнок -- це сукупність обмінно-перерозподільних відносин, пов'язаних з процесами купівлі-продажу фінансових ресурсів, необхідних для здійснення виробничої та фінансової діяльності. Відносини обміну пов'язані з переданням одним суб'єктом іншому за відповідну плату (проценти, дивіденди, дисконтні скидки тощо) права на тимчасове чи постійне використання фінансових ресурсів.

Ринок цінних паперів (фондовий ринок)

Фондовий ринок є важливою складовою фінансового ринку, який охоплює частину кредитного ринку і повністю ринок інструментів власності. Фондовий ринок виступає засобом забезпечення нормального функціонування всіх галузей економіки. інструментами забезпечення обороту фінансових ресурсів на фондовому ринку є цінні папери. Цінні папери -- це грошові документи, які засвідчують право володіння і довготермінові зобов'язання елементів щодо виплати їхнім власникам доходів у вигляді девідендів або відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав, що випливають з цих документів іншим особам.

Фондовий ринок -- це частина ринку капіталів, де здійснюється емісія, купівля і продаж цінних паперів. На фондовому ринку України діють акції, державні і муніципальні облігації, внутрішні позики, облігації підприємницьких структур, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, державні ікомпенсаційні сертифікати, житлові чеки, інвестиційні сертифікати.

16. Суть і вартість грошей

Громші -- особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку, деякі національні гроші виконують функції світових.

Функціональна сутність грошей мало змінилась у сучасних умовах, але форма вираження її зазнала суттєвих змін. Це, передусім, знайшло своє виявлення в трансформації товарної природи грошей у нетоварну, що зробило гроші більш еластичними у виконанні ними своїх функції і водночас значно ускладнило й посилило роль грошей як самостійного за своїм впливом на економіку елемента.

Сутність грошей як загального еквівалента виявляється в тому, що гроші:

- це економічна категорія, яка виражає певні притаманні товарному виробництву виробничі відносини між людьми;

- це загальноприйнятий засіб стихійного врахування кількості і якості уречевленої в товарі суспільно-необхідної праці;

- споживна вартість грошей (на тому етапові розвитку, коли вони були представлені товаром) подвоюється за рахунок задоволення потреби в загальному еквіваленті;

- поява грошей (у їх розвиненій формі) розколює увесь світ товарів на товар еквівалент як носій вартості та на всі інші товари як носії споживної вартості.

У процесі реалізації своєї сутності як загального еквівалента гроші виконують певні функції. У сучасній західній економічній літературі виділяють три функції грошей. Це дещо спрощений варіант. К. Маркс у своєму дослідженні походження і суті грошей виділяв п'ять функцій: міри вартості, засобу обігу, засобу нагромадження, засобу платежу і світові гроші.

Вамртість громшей або Купівемльна спромомжність-- кількість товарів і послуг, що можуть бути придбані за одиницю грошей, величина, обернена до рівня цін.

Падіння купівельної спроможності валюти називається інфляцією, зростання купівельної спроможності -- дефляцією. Купівельна спроможність однієї і тієї ж валюти може істотно варіювати в різних країнах. Концептом для міжнародного порівняння економічних показників є перерахунок напаритет купівельної спроможності.

Поняття купівельної спроможності може застосовуватися не тільки до валют, а й платоспроможності населення. Купівельна спроможність населення корелює з доходами і може стимулювати рівень споживання.

Вартість грошей у часі

Грошова одиниця, яка є в наявності сьогодні (кеш), і грошова одиниця, яка очікується до одержання через деякий час, не є рівноцінними. Є принцип, який діє незалежно від зміни загального рівня цін: мати певну суму грошей сьогодні завжди краще, ніж мати її завтра. Це пояснюється дією трьох основних факторів:

Інфляція;

Ризик;

Оборотність

17. Типи грошових систем та їх еволюція

Тип грошової системи визначається змістом її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи.

Типи грошових систем класифікуються:

1. Як елемент господарського механізму:

-- грошова система ринкового зразка (при цьому регулювання грошового обігу відбувається через використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і структуру грошової маси);

-- грошова система неринкового зразка (характерна наявністю обмежень функціонування грошей; талони, картки). Регулювання грошового обігу здійснюється адміністративними методами (розмежування сфер готівкового та безготівкового грошового обігу, заборона певних грошових операцій, проведення контролю за грошовими операціями суб'єктами економічних відносин, лімітування кредитів та ін.).

2. Відповідно до механізму регулювання валютних відносин:

-- грошова система відкритого типу (відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Національна економіка органічно введена у світову);

-- грошова система закритого типу (передбачає використання валютних обмежень. Національна грошова система ізольована від світової).

3. Відповідно до загальних законів функціонування грошей:

-- саморегулююча грошова система (характерна дія механізму стихійного регулювання грошового обігу. Саморегульованими були системи металевого обігу);

-- регульована грошова система (порядок регулювання грошового обігу є окремим елементом грошової системи).