Політична економія

Важливим способом забезпечення економічності готівки є довгостроковість її використання, яку можна вважати ще однією властивістю грошей. Цю властивість мали повноцінні гроші,

а зараз мають готівкові гроші. Говорити про цю властивість депозитних грошей немає підстав, оскільки вони не зношуються в обороті.

Однорідність грошей є властивістю, яка вимагається від усіх форм грошей. Але не всі ці форми її забезпечують. Особливо гостро питання однорідності вирішувалося, коли носієм грошей виступали звичайні товари (худоба, хутра, дорогоцінності тощо), оскільки кожний екземпляр таких грошей істотно відрізнявся від інших. Цей недолік натуральних грошей був послаблений переходом до золотих грошей. Золоті монети стали однорідними, взаємозамінюваними. Кількісно однакова сума їх в усіх випадках представляла однакову цінність. Проте однорідність і золотих грошей могла порушуватися, якщо поряд із золотою монетою в обороті була срібна, або золоті монети мали неоднакові частки домішок неблагородних металів чи мали різний ступінь зношеності.

Гроші повинні мати і таку властивість, як подільність. Для здійснення платежів швидко, без додаткових витрат, гроші повинні легко ділитися на будь-які частини. При такому діленні можна легко заплатити будь-яку суму, одержати здачу тощо. Щоб забезпечити таку властивість, виготовляються гроші різних номіналів -- від малих до великих, а грошова одиниця ще ділиться на кілька однакових частин, як правило на 100. На цій підставі випускаються розмінні монети різних номіналів, що дає можливість при розрахунках розділити грошову одиницю на будь-які частини.

Ще однією властивістю грошей є їх портативність. Вони мають бути такими, щоб їх легко було носити, зручно ними користуватися в повсякденному житті. З кожною новою формою, яку набували гроші в процесі історичного розвитку, їх портативність зростала. Високу портативність мають сучасні готівкові гроші -- банкноти та розмінна монета. Проте на цьому не закінчився процес удосконалення портативності грошей. Чекова книжка, що забезпечує рух депозитних грошей, значно портативніша, ніж готівка. А пластикові картки, які використовуються для переведення грошей по каналах електронного зв'язку, ще портативніші, ніж чекові книжки.

39. Основні функції банків

Основними функціями банків є:

-перетворення тимчасово вільних фінансових коштів в капітал;

-посередництво в кредиті;

-посередництво в платежах;

-створення кредитних засобів обігу.

1.Перетворення тимчасово вільних фінансових коштів в капітал - одна із найдавніших функцій банків, яка в ринковому господарстві отримала широкий розвиток. Акумульовані в банках вільні грошові кошти юридичних і фізичних осіб, з однієї сторони, приносять їх власникам доходи у вигляді процентів, з другої сторони, створює базу для подальших позичкових операцій.

2.Посередництво в кредиті. Безпосередньому здійсненню кредитних зв'язків між підприємствами перешкоджає невідповідність величини пропонованого в позику капітала з попитом на нього, а також невідповідність строку вивільнення грошового капіталу із строком на який він потрібний позичальнику. Крім цього пряме кредитування одним підприємством іншого пов'язано з небезпекою неплатоспроможності позичальника. Посередництво банків в кредиті усуває вказані труднощі. Акумулюючи вклади різної величини і на різні періоди часу банки мобілізують грошові капітали в розмірах, які дозволяють здійснити кредитування позичальників в необхідних обсягах і на необхідний строк. Крім цього банки мають більш широкі можливості по визначенню стану платоспроможності позичальника.

3.Посередництво в платежах спочатку виконувалось грошово-торговими мінялами, потім ця функція перейшла до банків. Банки здійснюють грошові платежі по дорученню клієнтів, приймаючи гроші на рахунки, і ведуть облік усіх грошових надходжень та видач. Централізація платежів в банках сприяє зменшенню витрат обігу.

4.Створення кредитних засобів обігу. Джерелом банківських кредитів є не тільки тимчасово вільні кошти і капітали, але і так звана депозитно-чекова емісія. Остання відбувається шляхом видачі позик у обсягах, які перевищують суми на вкладах. Отже, банки виконують важливу роль в заміщенні повноцінних грошей різними кредитними інструментами, створюючи депозити і випускаючи кредитні гроші.

40. Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція - це тяжка хвороба економіки з глибокими соціально-економічними наслідками. У світі немає країни, яка б тією чи іншою мірою не зазнала втрат від інфляції.

Економічні наслідки інфляції

По-перше, інфляція руйнує нормальні господарські зв'язки, посилює хаос і диспропорції в економіці, дезорганізує інвестиційний процес, оскільки при нестримному зростанні цін мета виробництва (прибуток) може бути досягнута і без зростання виробництва.

По-друге, капітали переливаються зі а}>ери виробництва у сферу обігу, насамперед у спекулятивні комерційні структури, де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також переміщаються за кордон у пошуках прибутковішого застосування й гарантованого прибутку. Зростають спекуляція, тіньова економіка, корупція.

По-третє, порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до нагромадження їх, породжуючи таке явище як "втеча від грошей", коли підприємці й населення надають перевагу вкладанню грошових заощаджень у товари, нерухомість та інші матеріальні цінності. Розриваються кредитні угоди, бо при інфляції невигідно надавати довгострокові кредити під невеликі проценти, оскільки кредиторові доведеться отримувати борги у знецінених грошах.

По-четверте, поступово згортаються товарно-грошові відносини й розширюється прямий продуктообмін на основі бартерних угод. Це призводить до втрати грошима своїх економічних функцій, і відносини обміну повертаються назад - до простої, або випадкової, форми вартості.

По-п'яте, інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне та валютно-кредитне становище країни. Вона підриває конкурентоспроможність і експорт вітчизняних товарів, водночас стимулює імпорт товарів з-за кордону, оскільки на внутрішньому ринку вони продаються за вищими цінами. Інфляція стримує надходження іноземного капіталу, знижує офіційний і ринковий курси національної валюти через її знецінення.

Економічна наука вважає, що інфляція е своєрідним податком, яким держава шляхом емісії нічим не забезпечених грошей додатково обкладає доходи населення, що веде до негативних соціальних наслідків. Ще Дж.М. Кейнс писав, що "тривалим процесом інфляції уряди можуть конфіскувати таємно і непомітно значну частину багатства своїх громадян".

По-перше, інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий дохід, оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги.

По-друге, інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю.

По-третє, інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної трудової діяльності, посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві.

41. Грошово-кредитна політика ЦБ

Центральний банк - це орган державного грошово-кредитного регулювання економіки, що наділений монопільним правом емісії банкнот та здійснює керівництво грошово-кредитною системою країни.

Об'єктивна необхідність в організації діяльності центральних банків як окремих інститутів кредитної системи виникає у той період розвитку товарно-грошових відносин, коли емісія банкнот багатьма банками країни фактично руйнує підвалини грошового обігу та дезорганізує всю систему господарських зв'язків. Це пов'язано з нодовірою різних суб'єктів ринку до багатьх грошових знаків в обігу, причому випущених не лише “чужими”, але і “своїми”банками. Окремі з них нерідко зловживали своїм емісійним правом, що викликало крахи фінансових ринків. До того ж банкноти, емітовані банком, який зазнав банкрутства, ставали недійсними, що зумовлювало значні збитки їх власників.

Основою розвитку й стабільного функціонування економіки є наявність гнучкого механізму грошово-кредитного регулювання макроекономічних процесів, яке здійснюється центральним банком з метою ефективного впливу на господарську активність, темпи економічного росту, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої сили.

Основним об'єктом грошово-кредитного регулювання зі сторони центрального банку виступає сукупна грошова маса, від величини якої залежить динаміка основних показників розвитку економіки. У зв'язку з цим залежно від стану господарскої кон'юнктури центральним банком можуть реалізовуватись два основні типи грошово-кредитної політики, що взаємно протилежний вплив на динаміку грошової маси.

Перший тип являє собою рестрикційну грошово-кредитну політику (політику “дорогих грошей”), спрямовану на обмеження обсягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування тампів росту грошової маси в обігу. Така політика застосовується як з метою зглажування різких коливань фаз економічного циклу, так і з метою боротьби з інфляцією та стабілізації грошової системи.

Другим типом регулювання є експансіоністська грошово-кредитна політика (політика “дешевих грошей”), яка супроводжується розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і загальним зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.

Найважливішим джерелом ресурсів центрального банку є емісія банкнот, що утворює одну із основних статей пасиву його балансу. Важлива роль також належить залишкам коштів на резервних і кореспондентських рахунках комерційних банків та на рахунку уряду. Власному капіталу належить порівняно незначна частка пасивів.

Серед активів центрального банку провідне місце належить інвестиціям у державні цінні папери, що є головною формою кредитування уряду. Суттєве значення мають також вкладення у золотовалютні цінності, а також касова готівка й позичкові операції, хоча останні можуть займати і незначну частку.

Конкретна структура активно-пасивних операцій центральних банків відрізняється у різних країнах залежно від національних особливостей функціонування кредитної системи та пріоритетних методів грошово-кредитного регулювання.

Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки в рамках своїх повноважень здійснює комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, єдині у переважній більшості країн: 1) забезпечення високого рівня зайнятості робочої сили; 2) стабілзація цін і, відповідно, вартості грошей; 3) постійний економічний ріст; 4) врівноважений платіжний баланс та підтримання стабільності валютного курсу. Оскільки центральний банк не обслуговує безпосередньо господарюючих суб'єктів, можливості його впливу на економічні процеси та грошовий обіг значною мірою зумовлюються взаємодією з комерційними банками, депозитно-позичкові операції яких є головним джерелом емісії та визначають обсяг і структуру грошової маси. Тому механізм реалізації грошово-кредитної політики центрального банку передбачає насамперед вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Усі методи такого впливу поділяються на загальні та селективні (вибіркові). Загальні методи забезпечують вплив центрального банку на кредитний ринок в цілому, а селективні дозволяють регулювати окремі види кредитної діяльності комерційних банків.

До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать: політика облікової ставки; операції на відкритому ринку; зміна норм обов'язкових резервів.

Політика облікової ставки являє собою проценту за позиками, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їх здатність розширювати кредитні операції.

Комерційні банки при необхідності можуть отримувати кредити центрального банку в процесі рефінансування шляхом переобліку векселів або під заставу цінних паперів. Центральний банк змінює облікову ставку залежно від типу грошово-кредитної політики, яку необхідно реалізувати в даний період.

При проведенні політики “дорогих грошей” центральний банк має на меті подорожчання процесу рефінансування кредитних установ, а тому піднімає облікову ставку. Це ускладнює для комерційних банків можливість отримати позику в центральному банку і одночасно підвищує ціну кредитів, що надаються комерційними банками. В результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку і, відповідно, гальмується зростання виробництва.

При політиці “дешевих грошей” метою центрального банку є полегшення доступу комерційних банків до рефінансування шляхом переобліку векселів, у звўязку з чим облікова ставка знижується. Це у свою чергу стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного росту.

Зміна офіційної облікової ставки є свого роду орієнтиром для комерційних банків, що означає перехід центрального банку до нової грошово-кредитної політики і стимулбє банки вносити корективи у процентні ставки за власними кредитами. У той же час даний метод грошово-кредитної політики є недостатньо ефективним, оскільки охоплює лише ті комерційні банки, які мають потребу в кредитах центрального банку. Тому зміна облікової ставки частіше застосовується центральним банком у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання.

Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами цінних паперів, з якими проводяться операції на відкритому ринку, є: казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов'язання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найбільш часто центральні банки використовують державні боргові зобов'язання.

Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відображається на величині грошової маси. Експансіоністська грошово-кредитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ресурсів та стимулює розширення кредитних операцій.

42. Поняття про Фондову біржу

Діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку - діяльність професійного учасника фондового ринку (організатора торгівлі) із створення організаційних, технологічних, інформаційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно попиту і пропозицій, проведення регулярних торгів фінансовими інструментами за встановленими правилами, централізованого укладення і виконання договорів щодо фінансових інструментів, у тому числі здійснення клірингу та розрахунків за ними, та розв'язання спорів між членами організатора торгівлі.

Організаторами торгівлі є фондові біржі. Для здійснення своєї діяльності фондові біржі повинні підтримувати власний капітал в розмірі, не меншому ніж 3 мільйони гривень, а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, - не меншому ніж 6 мільйонів гривень.

Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами, та провадить свою діяльність відповідно до Цивільного кодексу України, законів, що регулюють питання утворення, діяльності та припинення юридичних осіб, з особливостями, визначеними цим Законом.

Прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками). Фондова біржа утворюється не менше ніж двадцятьма засновниками - торговцями цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, або їх об'єднанням, що налічує не менше ніж двадцять торговців цінними паперами. Частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою ніж 5 відсотків статутного капіталу фондової біржі.

Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація фондової біржі здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Фондова біржа має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Термін "фондова біржа" та похідні від нього дозволяється використовувати лише юридичним особам. Діяльність фондової біржі як організатора торгівлі тимчасово зупиняється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в разі, коли кількість її членів стала меншою ніж 20, а якщо фондову біржу утворено у формі дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами - коли кількість членів такого об'єднання стала меншою ніж 20. Якщо протягом шести місяців прийняття нових членів не відбулося, діяльність фондової біржі припиняється.

Членами фондової біржі можуть бути виключно торговці цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку та взяли на себе зобов'язання виконувати всі правила, положення і стандарти фондової біржі. У разі анулювання отриманої торговцем цінними паперами ліцензії на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку його членство у фондовій біржі тимчасово зупиняється до поновлення ним ліцензії або надання на біржу листа щодо виключення його з членів біржі. Інші підстави припинення або тимчасового зупинення членства у фондовій біржі визначаються правилами фондової біржі.

Членство у фондовій біржі припиняється у разі анулювання ліцензії на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, виданої торговцю цінними паперами. Кожний член фондової біржі має рівні права щодо організації діяльності фондової біржі як організатора торгівлі.

Статут фондової біржі затверджується вищим органом фондової біржі. У статуті фондової біржі зазначаються найменування і місцезнаходження фондової біржі, порядок управління і формування її органів та їх компетенція, мета діяльності, підстави та порядок припинення діяльності фондової біржі, розподілу майна фондової біржі у разі її ліквідації.

Фондова біржа зобов'язана оприлюднювати та надавати Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку інформацію про: перелік торговців цінними паперами, допущених до укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів на фондовій біржі; перелік цінних паперів, які пройшли процедуру лістингу; обсяг торгівлі цінними паперами (кількість цінних паперів, загальну вартість укладених договорів, курс цінних паперів щодо кожного емітента окремо) за період, установлений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку встановлює порядок і форми подання інформації та здійснює контроль за розкриттям інформації фондовими біржами.

Фондова біржа створює організаційні умови для укладання договорів з цінними паперами шляхом котирування цінних паперів на основі даних попиту і пропозицій, отриманих від учасників торгів на фондовій біржі. У торгах на фондовій біржі мають право брати участь члени фондової біржі та інші особи відповідно до законодавства. Торгівля на фондовій біржі здійснюється за правилами фондової біржі, які затверджуються біржовою радою та реєструються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Правила фондової біржі складаються з порядку: організації та проведення біржових торгів; лістингу та делістингу цінних паперів; допуску членів фондової біржі та інших осіб, визначених законодавством, до біржових торгів; котирування цінних паперів та оприлюднення їх біржового курсу; розкриття інформації про діяльність фондової біржі та її оприлюднення; розв'язання спорів між членами фондової біржі та іншими особами, які мають право брати участь у біржових торгах згідно із законодавством; здійснення контролю за дотриманням членами фондової біржі та іншими особами, які мають право брати участь у біржових торгах згідно із законодавством, правил фондової біржі; накладення санкцій за порушення правил фондової біржі.

Особливі умови припинення діяльності фондової біржі зазначені у ст. 361 ГК України, де зазначено, що діяльність фондової біржі припиняється за умови, якщо кількість її членів протягом встановленого законом строку залишається меншою, ніж мінімальна кількість, визначена законом. Діяльність фондової біржі припиняється в порядку, встановленому для припинення діяльності господарських товариств, якщо інше не передбачено законом.

43. Група Світового банку

Група Світового банку складається з п'яти юридично відокремлених підрозділів:

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) -- надає позики безпосередньо країнам-учасницям або іншим позичальникам під гарантію держави-учасниці;

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) -- надає кредити для розвитку найбіднішим країнам;

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) -- сприяє розвитку і забезпеченню фінансування приватних підприємств у державах, що формують ринкову економіку на основі надання позик та випуску нових акцій;

-- Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів

(МЦУІС) -- арбітражний інститут, де слухаються справи іноземних інвесторів і країн-реципієнті в;

-- Багатостороннє інвестиційно-гарантійне агентство -- страхує іноземних інвесторів від визначених категорій некомерційних ризиків і сприяє отриманню іноземних інвестицій державами-членами.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку -- міжнародна урядова організація для довготермінового кредитування економіки країн-членів.

З 1947 р. МБРР набув статусу спеціалізованої організації ООН. Відповідно до статуту банку, його членами можуть бути лише держави-члени МВФ. МБРР -- відокремлений від МВФ інститут, що доповнює приватний інвестиційний капітал. Кожна краї-на-член МВФ зобов'язана вступити в МБРР, що надає їй право позичати кошти з фондів, отримувати допомогу з метою розвитку банку та брати участь у справах банку7 й конкурсах на одержання контрактів за всіма проектами, що фінансуються банком.

Основні цілі функціонування МБРР:

сприяння розвиткові продуктивних сил та ресурсів у менш розвинутих країнах;

доповнення приватних інвестицій на забезпечення фінансування у виробничих цілях, коли приватний капітал недосяжний;

сприяння міжнародній торгівлі та підтримці рівноваги платіжного балансу, а через сприяння інвестуванню -- підвищення продуктивності, рівня життя та умов праці в державах-членах;

надання позик під необхідні проекти;

здійснення своєї діяльності з урахуванням впливу міжнародних інвестицій на умови ділової активності на території країн-членів.

Капітал МБРР організований у формі акцій. Початкове число акцій банку було 100 000 із номінальною вартістю 100 тис. доларів США кожна. Найбільшу участь у капіталі МБРР узяли промислово розвинуті країни. За перші десять років діяльності банку Сполучені Штати Америки отримати 34,1% акцій, Велика Британія -- 14%, Франція -- 5,6% від загальної суми підписки.

МБРР використовує різні джерела фінансування. Дохід банку формується в результаті його кредитних операцій, надання послуг, здійснення технічної допомоги країнам-членам й інвестицій у фінансові активи. МБРР утворює та підтримує резервний капітал, що фінансується за рахунок:

резервів, створених безпосередньо із загального доходу (до вирахування чистого прибутку);

додаткових резервів, створених зі спеціальних щорічних відрахувань банку з чистого прибутку;

спеціальних резервів, фінансованих через спеціальні комісійні, що перебувають у високоліквідній формі.

Позики МБРР обмежені 100% його первинного підписного капіталу, резервів та прибутку.

Головним органом управління МБРР є Рада керуючих, яка складається з представників всіх країн-членів. До її компетенції входить вирішення всіх питань стосовно розвитку банку.

Рада керуючих збирається один раз на рік. Кожна держава -- член банку -- має у своєму розпорядженні 250 голосів плюс один голос за кожну акцію, якою вона володіє.

Виконавчий орган МБРР -- Директорат, до якого входять двадцять чотири директори-розпорядники: п'ятеро з них призначаються державами, що мають більшу частину акцій, а дев'ятнадцятеро обираються Радою керуючих із числа представників інших країн-членів. Директорат обирає президента банку, який здійснює оперативне керівництво діяльністю банку.

Міжнародна асоціація розвитку -- створена I960 р. Це міжнародна спеціалізована урядова організація, метою якої є підтримка економічного розвитку, збільшення продуктивності й стандартів життя у менш розвинутих країнах світу, які є членами асоціації, зокрема, -- запровадження фінансування дня задоволення важливих потреб їх розвитку. Як спеціалізована установа, належить до системи ООН.

МАР надає країнам безпроцентні кредити на 35-40 років. Погашення кредитів починається з 11-го року після початку їх використання. За використання кредитів МАР стягує 0,75% комісійних. Членами асоціації можуть бути лише члени МБРР.

Обидві організації (МАР та МБРР) здійснюють фінансування проектів розвитку, мають однаковий штат, а президент банку є одночасно керівником МАР. До складу МАР входять 159 країн, 26 із яких належать до розвинутих.

Головною відмінністю між цими двома організаціями є шлях залучення фінансових ресурсів для кредитування та умови, на яких вони надають позики державам із перехідною економікою. Якщо МБРР більшу частину своїх фінансових коштів отримує на світових фінансових ринках і надає позики під більш низький відсоток і на більші терміни погашення, то МАР надає країнам безвідсоткові кредити. Джерелом фінансування МАР є внески дер-жав-донорів.

Головним напрямом діяльності МАР є кредитування проектів у найменш кредитоспроможних країнах із метою їх економічного розвитку, підвищення продуктивності праці й рівня життя.

44. Встановлення рівноваги на грошовому ринку

Рівновага на грошовому ринку. Грошова (монетарна) політика держави

Стан рівноваги на грошовому ринку встановлюється тоді, коли пропозиція грошей відповідає попиту на них. Однак «створювати» і пропонувати додаткову кількість платіжних коштів потрібно не завжди. Слід враховувати причини змін у попиті на гроші. Виходячи з цього. держава реалізує певну монетарну політику.

Жорстка грошова політика проводиться, коли додатковий попит на гроші обумовлений змінами в номінальному ВНП, насамперед зростанням рівня цін. У цьому разі суб'єкти господарювання відчувають потребу в додаткових грошах для комерційних операцій і намагаються взяти кредити в комерційних банках або збути свої цінні папери. За таких умов збільшення кількості грошей в обігу лише сприятиме розвитку інфляційних процесів. Тому держава (центральний банк) залишає пропозицію грошей незмінною, але «відпускає на волю» номінальні процентні ставки. На графіку (рис. 18.5) показано збільшення попиту на гроші з позиції MDt до позиції MD2 за незмінної пропозиції грошей (М1 = М2), що веде до зростання ставки процента від r1 до r2. На ринку грошей знову встановлюється рівновага.

Зменшення номінального ВНП і відповідно попиту на гроші зумовлює розвиток розглянутих процесів у протилежному напрямі.

Ліберальна (гнучка) грошова політика запроваджується, коли зміни в попиті на гроші відбуваються внаслідок змін у швидкості грошового обігу. У цьому разі кількості грошей в обігу, як правило, дають змогу змінюватися в тій самій пропорції, що й швидкості обігу грошей, але в протилежному напрямі: що менша швидкість обігу грошей, то більше їх потрібно для обігу, і навпаки. Лише так можна зберегти ста

більність кредитної системи (номінальної ставки процента), фізичного обсягу виробництва і рівня цін. Для цього центральний банк скуповує на відкритому ринку цінні папери і таким чином розширює кредитні можливості комерційних банків і збільшує пропозицію грошей.

На графіку (рис. 18.6) показано, що уповільнення обігу грошей зсуває криву попиту з позиціїMD1 на позицію MD2. Кількість грошей в обігу тоді зростає від М до М а ставка процента зберігається на попередньому рівні: r1 = r2.

Змішана грошова політика використовується, коли зміни в попиті на гроші є наслідком змін у фізичному обсязі виробництва. Така політика припускає можливість збільшення кількості грошей в обігу (від М: до М2) при одночасному зростанні номінальної ставки процента (від r1 до г2), що вирівнює циклічне розширення (рис. 18.7).



Проте пропозиція грошей може відбуватися і без зміни попиту на гроші.

Припустимо, що держава збільшує пропозицію грошей від MS1 до MS2 (рис. 18.8). Якщо попит на гроші залишається попереднім, відбувається зниження процентної ставки від r до r2. Таке порушення рівноваги на грошовому ринку обов'язково позначиться на стані товарних ринків. Відчувши здешевлення кредиту, виробники збільшать інвестиційний попит та інвестиції в економіку, внаслідок чого підвищиться рівень зайнятості та збільшиться сукупний дохід (ВНП) у суспільстві. Потім процес знову повернеться на грошовий ринок, де зростання ВНП створить додатковий попит на гроші MD2, в результаті чого ставка процента підвищиться до r а рівновага встановиться в точці В.

Отже, виходить, що держава, застосовуючи інструменти грошової політики, може систематично і навмисно порушувати рівновагу грошового ринку: регулярно збільшуючи пропозицію грошей, вона знижує процентні ставки і таким чином стимулює інвестиції, виробництво і зайнятість. Така монетарна політика є кейнсіанською.

Однак за всієї своєї зовнішньої привабливості вона має досить суперечливі наслідки і може бути лише короткостроковою. Річ у тім, що кожне наступне «вливання» грошей в економіку, знижуючи ставку процента і збільшуючи попит на гроші, наближає початок інфляційних процесів в економіці. Рано чи пізно виникне ситуація, коли нова пропозиція грошей уже не зможе здешевлювати кредити: ставка процента r0 є мінімально допустимою, нижче за неї втрачається економічний сенс самого процента. За такої низької процентної ставки, а отже низької дохідності і високої ціни цінних паперів) населення і суб'єкти господарювання віддають перевагу ліквідності і намагаються зберігати гроші готівкою «при собі». Виникає ситуація, відома у світовій науці як «ліквідна пастка»: гроші продовжують надходити до економіки, а виробництво і товарне покриття грошової маси скорочуються. Вибратися з «ліквідної пастки» грошовий ринок сам, за допомогою власних механізмів не може. Для цього потрібна сприятлива господарська ситуація на товарних ринках, зокрема поліпшення інвестиційного клімату. Необхідна довгострокова грошова політика держави, спрямована на забезпечення умов неінфляційного зростання економіки.



Зазначимо, що розглянутий механізм функціонування грошового ринку успішно працює лише у стабільній ринковій економіці з розвинутим ринком цінних паперів. За інших умов центральний банк часто вирішує зовсім інші проблеми: бореться з інфляцією, тіньовим грошовим оборотом, зниженням авторитету кредитної системи тощо.

45. Антиінфляційна політика

Антиінфляційна політика -- це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання і шляхи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До таких належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін, індекси оптових цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, розмір і динаміка державних видатків тощо.

Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюється впливом багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою; особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.

У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поширені такі класичні напрями антиінфляційної політики:

· дефляційна політика (регулювання попиту);

· політика доходів (регулювання витрат);

· адаптаційна політика.

Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як на товари, так і на гроші. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, бюджетної і структурно-інвестиційної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження і стабілізацію грошового обігу. З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошову масу:

· облікова ставка;

· норма обов'язкових резервів;

· операції на відкритому ринку.

Заходи грошово-кредитної політики мають бути головними лише на початковому етапі реформування економіки. Після досягнення первинної стабілізації грошової одиниці необхідно перейти до другого етапу реалізації антиінфляційної політики шляхом використання фінансових (бюджетних) заходів. Грошово-кредитні й фінансові елементи антиінфляційної політики мають різні об'єкти впливу. Якщо перші мають справу з кредитом і грошовим обігом, то другі -- з відносинами, що складаються у сфері формування, перерозподілу і використання фінансових ресурсів Проте і грошово-кредитні, і фінансові заходи в процесі боротьби з інфляцією тісно пов'язані й взаємодіють між собою.

Фінансовий механізм антиінфляційної політики спрямований на забезпечення збалансованості державних фінансів, на скорочення бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок зростання доходів і скорочення державних видатків. Збільшення надходжень до бюджету може бути здійснено за рахунок підвищення податків, що дасть позитивний результат у короткостроковому періоді. Але в подальшому політика посилення податкового пресу приведе до приховування прибутків, підриву стимулів до праці та інвестування, викличе гальмування економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Тому вважається більш доцільним розвивати податкову систему в напрямі зниження ставок оподаткування, що може стати дійовим інструментом антиінфляційної політики.

46. Міжнародний кредит та його види

Міжнародний кредит (МК) -- це відносини між суб'єктами світового господарства з приводу надання, використання і повернення позички. Його основна мета - одержати максимальний доход у вигляді відсотка.

Принципи МК:

1. Терміновість -- кредити надаються на певний строк.

2. Зворотність -- повернення грошей власникові.

3. Платність -- плата за користування кредитом.

4. Забезпеченість -- гарантії одержувача кредиту.

Види гарантій:

матеріальні (нерухомість і матеріальні цінності);

урядові.

5. Цільовий характер. МК, як правило, надається під рішення конкретних економічно обґрунтованих задач.

Суб'єктами МК можуть бути держава; групи держав; фірми (відособлені господарські одиниці, зареєстровані в країнах місцезнаходження); банки; страхові компанії; транснаціональні компанії; міжнародні організації (економічні, валютно-фінансові); державні установи (міністерства, відомства).

Функції МК:

забезпечує перерозподіл матеріальних і фінансових ресурсів між країнами;

дозволяє більш ефективно використовувати фінансові і матеріальні ресурси;

сприяє нагромадженню матеріальних і фінансових ресурсів з метою їх більш раціонального використання в майбутньому;

прискорює процес реалізації товарів, розширює границі міжнародної торгівлі;

забезпечує володіння найважливішими методами конкурентної боротьби на світовому ринку;

сприяє рішенню програм структурної перебудови економіки окремих країн;

знижує платоспроможність країн-позичальників і підвищує рівень їхньої заборгованості кредиторам.

Основні форми МК:

I. По цільовому призначенню:

1. Зв'язаний МК-- це МК, що має строго цільовий характер, що закріплюється в кредитному договорі, контракті або угоді. Даний кредит поділяється таким чином:

комерційний кредит -- МК, що надається на закупівлю товарів або оплату послуг;

інвестиційний капітал -- МК, що виділяється для будівництва конкретних господарських об'єктів;

2. Фінансовий МК -- капітал, що не має строгого цільового призначення і, що використовується по розсуду позичальника на будь-які мети;

3. Емісія цінних паперів -- будь-який різновид МК, коли банки виступають як посередників між позичальниками і безпосередніми кредиторами -- інвесторами, що поміщають свої грошові кошти в цінні папери.

II. По формах надання:

1. Товарний МК -- кредит, що надається у виді товарів;

2. Валютний МК-- кредит, що надається у ВКВ і валютних цінностях.

III. По суб'єктах надання:

1. Приватний МК -- кредит, що надається приватними фірмами і банками;

2. Урядовий МК-- кредит, що надається урядовими кредитними установами;

3. Змішаний МК -- кредит, що складається з приватних і державних засобів;

4. Кредит міжнародних установ -- кредит, що надається міжнародними організаціями (МВФ -- Міжнародний валютний фонд, МБРР -- Міжнародний банк реконструкції і розвитку, ЕБРР -- Європейський банк реконструкції і розвитку).

IV. По характері забезпечення:

1. Забезпечений МК -- капітал, що надається в заставу під товарно-матеріальні цінності і комерційні документи;

2. Бланковий капітал -- капітал, що наданий без гарантій застави і комерційних документів.

V. По термінах кредитування:

1. Понадкороткостроковий кредит -- надається на термін до одного місяця, на кілька тижнів, на тиждень, на добу, на день, на ніч;

2. Короткострокові кредити -- надаються на термін до одного року, до 16 місяців;

3. Середньострокові кредити -- надаються на термін до 5-7 років;

4. Довгострокові кредити -- надаються на термін більш 5-7 років.

47. Сутність, фактори зміни та роль позичкового проценту

Позичковий процент -- це вартість послуги, яка надається кредитором позичальнику (клієнтові), у вигляді надання йому за плату певної суми грошей на обумовлений строк. Обчислюється він у процентах до суми кредиту, причому умовно, виходячи з розрахунку користування кредитом протягом року. Рівень процента залежить від розміру позик, строків, їх забезпечення, форми кредитування і ступеня кредитних ризиків.

Нагадаємо, що економічну природу позичкового процента розглянуто в темі 9.

Норма процента являє собою відношення річної суми процента до вартості позичкового капіталу. Норма процента в умовах досконалої ринкової конкуренції не може бути вищою від норми прибутку, яка забезпечується використанням позичкового капіталу. Процент як плата за користування позичковим капіталом є його ціною, а тому, як ціна на будь-який товар на ринку, він залежить від попиту і пропонування на позичковий капітал.

Банківська система є складовою кредитно-банківської системи і виконує основну функцію кредитування.

норма (ставка) позичкового процента виступає у формі процентної ставки - відношення отриманого доходу (процентних грошей) до суми боргу за одиницю часу. На норму (ставку) позичкового процента впливає: - норма прибутку (має бути > 0). Середня норма прибутку є максимальною межею для норми процента; - попит та пропозиція позичкового капіталу; - розміри грошових нагромаджень та заощаджень у суспільстві; - масштаби виробництва, рівень його спеціалізації та кооперування; - сезонність умов виробництва та реалізації продукції; - темпи інфляції, прискорення яких зумовлює підвищення процентних ставок, що слугує захистом від знецінення позичко- вого капіталу; - рівень кредитно-грошового регулювання економіки Центральним банком за допомогою облікових ставок; - міжнародні чинники, особливо вільне переливання капіталів із країни в країну.

Чинники впливу на розмір процентної ставки
Макроекономічні
Співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу	Чим більший попит на кредит, тим вища процентна ставка
Рівень інфляції	Прискорення темпів інфляції викликає підвищення процентної ставки, що слугує захистом від знецінення капіталу
Рівень облікової ставки центрального банку (ЦБ)	При визначенні розміру процентної ставки банки беруть за основу облікову ставку ЦВ, яка, своєю чергою, залежить від типу грошово-кредитної політики (рестрикційна чи експансійна), процентних ставок на міжнародному ринку позичкових капіталів, стану платіжного балансу країни, курсу національної валюти
Мікроекономічні
Строк позички	Рівень процентної ставки знаходиться в прямій залежності від строку кредиту: чим довший кредит, тим вища процентна ставка, оскільки підвищується ризик неповернення кредиту та знецінення запозичених коштів у зв'язку з інфляцією
Розмір позички	Зазвичай, процентна ставка з великих позичок повинна бути нижчою, ніж за дрібними
Витрати на формування позичкового капіталу	Ці витрати складаються з депозитного процента та плати за кредитні ресурси, отримані в інших банках, тому, чим вищою є ціна залучених і позичених коштів, тим вищою буде процентна ставка

48. Державний кредит та його види

Державний кредит - ц,е метод добровільної мобілізації державою додаткових грошових коштів в дохід держави. У найза-гальнішому розумінні державний кредит - це відносини позики, в яких однією із сторін завжди виступає держава. Вона може бути кредитором, позичальником або гарантом, хоча в більшості випадків переважає запозичення.

В тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або інших зобов'язань, взятих фізичними або юридичними особами, вона є гарантом. На відміну від відносин, а яких держава виступає позичальником або кредитором, що зразу впливають на величину централізованих грошових фондів, гарантування не обов'язково приводить до зміни цих фондів.

Особливості державного кредиту:

- в якості одного із суб'єктів кредитних правовідносин обов'язково виступає держава

- даний спосіб залучення грошових коштів здійснюється за загальними принципами кредитування

Державний кредит є складним явищем. Цей процес супроводжується певним ризиком як на стадії виникнення даних правовідносин (чи зацікавляться кредитори можливістю вкладати кошти в державні цінні папери), так і з точки зору доцільності використання запозичених коштів та можливості їх повернення, включаючи винагороду за використання. Наслідком і показником ефективності таких операцій є державний борг.

Економічний зміст та юридична природа державного кредиту водночас передбачають надходження до державного бюджету, оскільки суми державних позик становлять його до-ходну частину, та разом з тим ці кошти не дають нових прибутків і повинні погашатися. Кошти державних позик держава може вільно використовувати, але на відміну від інших доходів одержані суми державних позик тягнуть за собою видатки з державного бюджету на погашення державного боргу. Характерні ознаки добровільності, терміновості, платності і поворотності відрізняють кошти державного кредиту від інших доходів держави.

Отже, державний кредит - це сукупність суспільних відносин, що виникають з приводу надання і залучення грошових коштів відповідно з та в державний бюджет.

Так як обов'язковим суб'єктом правовідносин державного кредиту є держава, ці відносини носять владно-майновий характер. Тобто природа цих відносин фінансово-правова.

При отриманні державних позик забезпеченням виступає державне майно, під кредити МВФ - валютні резерви.

Цільовим призначенням державного кредиту часто є покриття дефіциту державного бюджету.

З досвіду відомо, що найкраще запозичені кошти спрямовувати до виробничої сфери. Залежно від того, які галузі народного господарства фінансуватимуться за рахунок запозичених коштів, визначаються терміни запозичень, з тим щоб сплата процентів та повернення здійснювалися за рахунок одержаних доходів від проінвестованих галузей.

Використання позик на погашення заборгованості з заробітної плати, погашення раніше випущених позик не вирішує проблему боргу, і навіть збільшує її.

Види державного кредиту:

1) в залежності від статусу позичальника:

-- централізований кредит - цінні папери випускає уряд;

-- децентралізований кредит - місцеві органи влади.

2) в залежності від сфери розміщення боргових зобов'язань:

-- внутрішні позики - розміщуються в державі;

-- зовнішні позики - розміщуються за кордоном.

3) в залежності від строків погашення державою боргових зобов'язань:

-- короткострокові позики - поточні, до одного року;

-- середньострокові - 1-5 років;

-- довгострокові - понад 5 років. З одного боку, є недоцільними, бо обтяжуються наступні покоління. Але, з іншого боку, чим коротше термін позики, тим складніше систематизувати управління і досягти економічного й соціального ефекту від позики.

4) за видами дохідності:

-- процентні - власники цінних паперів отримують дохід, як правило, з розрахунку фіксованих процентів;

-- безпроцентні (дисконтні) - цінні папери реалізуються по ціні нижчій їх номіналу, різниця між ціною придбання і номінальною відшкодовується в момент погашення, складаючи дохід;

-- виграшні - власники цінних паперів отримують дохід при умові включення даного номера цінного паперу в виграшний тираж погашення.

Найпоширенішим способом реалізації державного кредиту є державні облігації. Це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати йому номінальну вартість цінного паперу в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Розповсюджуються на добровільних засадах.

Рішення про випуск облігацій внутрішніх і місцевих позик приймають відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві ради. Емітентом облігацій зовнішніх державних позик України є держава в особі Міністерства фінансів України. Рішення про Їх випуск приймає Кабінет Міністрів України.

Іншим видом оформлення державного кредиту виступають казначейські зобов'язання. Їх ознаки аналогічні облігації. Рішення про випуск приймає Кабінет Міністрів України, про випуск короткострокових - Міністерство фінансів України. Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямовуються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Рух державних цінних паперів формує відповідний сегмент фондового ринку. Проведення операцій з державними цінними паперами на відкритому ринку здійснює Національний банк. Він виступає генеральним агентом з організації функціонування ринку державних цінних паперів. Можуть здійснювати продаж і комерційні банки, отримуючи в розпорядження високоліквідні та надійні активи.

49. Центральний банк, його місце та роль в процесі державного регулювання економіки

Центральний банк - це емісійний, розрахунковий і касовий центр, що здійснює нагляд за всією кредитною системою і використовується як найважливіший інструмент кредитно-грошової політики держави. У ринковій економіці він не націлений на комерційну діяльність і отримання прибутку, є юридично незалежним від виконавчих органів влади, у практичній діяльності керується лише державними інтересами і чинним законодавством. Центральний банк самостійно виробляє заходи щодо реалізації визначених урядом пріоритетів грошово-кредитної політики, бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, здійснює емісію готівки

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" від 20 вересня 2001 р. № 679-XIV та іншими законами України.

Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю. Розмір статутного капіталу становить 10 млн грн, але він може бути збільшений за рішенням Ради Національного банку.

Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а в разі необхідності - Державний бюджет України.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а також Державного бюджету України.

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також представництва за її межами.

Традиційно виокремлюють чотири базові функції центрального (національного) банку .

Основною функцією НБУ як центрального банку держави є забезпечення стабільності національної грошової одиниці - гривні.

Для забезпечення виконання покладених на нього функцій Національний банк здійснює такі операції:

- надає кредити комерційним банкам для підтримки їх ліквідності за ставкою, не нижчою за ставку рефінансування Національного банку, та в порядку, визначеному Національним банком;

- надає кредити Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під заставу цінних паперів за ціною, не нижчою за індекс інфляції, терміном на 5 років;

- купує та продає на вторинному ринку цінні папери у порядку, передбаченому законодавством України;

- відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів;

- купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;

- зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні мётали та камені й інші коштовності, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензування;

- приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності;

- видає гарантії та поруки відповідно до положення, затвердженого Радою Національного банку;

- веде рахунок Державного казначейства України без оплати і нарахування відсотків.

Банківське регулювання -- це система заходів, за допомогою яких центральний банк забезпечує стабільне, безпечне функціонування банків, запобігає дестабілізуючим процесам у банківському секторі.

Основною метою банківського нагляду є своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції у діяльності комерційних банків з метою їх нормалізації, укріплення фінансового стану, підтримки стабільності та надійності як кожного банку зокрема, так і банківської системи у цілому.