Економічні основи суспільного виробництва та ринкової економіки

За СНР виробнича діяльність -- це будь-яка законна діяльність, що приносить дохід.

3. Сучасні форми суспільного продукту

Головними і вихідними показниками системи національних рахунків є валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний продукт (ВНП).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) є сукупною вартістю кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за територіальним принципом.

Існує три методи обчислення валового внутрішнього продукту:

* за виробленою продукцією (виробничий метод);

* за витратами (метод кінцевого використання);

* за доходами (розподільний метод).

Під час рахунку ВВП виробничий методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки. Для цього за кожною галуззю економіки спочатку розраховується валовий випуск, який потім зменшується на величину проміжного споживання. Отриманий результат характеризує сукупну вартість кінцевої продукції, або доданої вартості , створеної в галузях економіки.

Під час розрахунку ВВП за витратами підсумовується витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарство, фірм держави та іноземців, які експортують товари даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг, спожитих суспільством.

У процесі рахунку ВВП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів ( заробітна плата, прибуток, процент, рента), а також амортизаційні відрахування.

ДВА МЕТОДИ ДО ОБЧИСЛЕННЯ ВВП

За витратами	За доходами
Споживання домашніх господарств (С)	Заробітна плата
Валові приватні внутрішні інвестиції (І)	Процент, рента та інші майнові доходи
Видатки держави (Д)	Непрямі податки
Чистий експорт (Х)	Амортизація
	Прибутки

За першим підходом

Валовий внутрішній продукт дорівнює сумі споживання домашніх господарств С, валових приватних інвестицій І, видатків держави Д і чистого експорту X, тобто, ВВП = С + 1 + Д + X.

За другим підходом

ВВП обчислюється як сума виплаченої в економіці заробітної плати, процента, ренти та інших майнових доходів, непрямих податків на бізнес, амортизації та прибутків. Кожен з підходів дає абсолютно однаковий результат. Для підприємств доходи домогосподарств є витратами виробництва.

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв'язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.

Номінальний ВВП -- це обсяг виробництва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування.

Реальний ВВП -- це обсяг виробництва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

З реальним ВВП пов'язані такі поняття, як інфлювання й дефлювання, тобто приведення показників ВВП за різні роки до єдиної цінової бази, що дає можливість визначити його реальну динаміку.

Інфлювання -- це збільшення показників ВВП для років, що передують року, прийнятому за базу.

Дсфлювання -- це зменшення показників ВВП для років, що слідують за роком, прийнятим за базовий (якщо ціни в ці роки зростали), тому що показники номінального ВВП завищують реальний обсяг продукції цих років.

Для порівняння номінального і реального ВВП використовується дефлятор ВВП, величина якого розраховується за формулою

Близьким до ВВП за змістом є показник валового національного продукту. Валовий національний продукт характеризує сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами. Валовий національний продукт підраховується за національним принципом. ВНП обчислюється як валовий внутрішній продукт і відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо розрахунків із зарубіжними країнами. У закритій економіці за відсутності зовнішніх потоків товарів і капіталів ВНП і ВВП рівні. Але в дійсності певна частина створених у країні факторних доходів (від капіталу, робочої сили і землі) може бути власністю іноземців, тому в складі ВНП такі доходи не враховуються, але вони включаються у ВВП. Доходи, отримані громадянами даної країни за кордоном, враховуються у ВНП, але не входять у обсяг ВВП.

Відмінності між ВВП і ВНП незначні. Але в країнах, що розвиваються, ВВП, як правило, більший від ВНП, оскільки цим країнам доводиться сплачувати великі проценти за зовнішні позички, а для розвинутих країн, навпаки, ВНП, як правило, більший від ВВП.

Обчислення обсягів ВВП і ВНП не лише полегшує міжнародне зіставлення темпів і рівнів економічного розвитку різних країн, але й дає змогу поглибити макроекономічний аналіз.

У системі національних рахунків існує також низка інших взаємопов'язаних макроекономічних показників, які можуть бути розраховані на основі ВВП (а також ВНП).

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) -- це ВВП. зменшений на величину амортизаційних відрахувань:

ЧВП = ВВП - Амортизаційні відрахування.

Національний дохід (НД) можна отримати, якщо ЧВП зменшити на величину непрямих податків на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.):

НД = ЧВП - Непрямі податки на бізнес або НД = ВВП -- Амортизаційні відрахування -- Непрямі податки на бізнес.

Національний дохід -- це сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів виробництва: праці, капіталу, землі, підприємницького хисту. Національний дохід -- це чистий внутрішній продукт, зменшений па величину податків на бізнес.

Кількісно ЧВП і НД дуже близькі між собою.

Національний дохід є дуже важливим показником результативності суспільного виробництва, національної економіки. Виробництво національного доходу на душу населення найбільш оптимально визначає рівень добробуту населення.

В економічній літературі зазначено, що національний дохід - це новостворена вартість, яка створюється тільки у сфері матеріального виробництва (промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у торгівлі і громадському харчуванні (частково), у сфері зв'язку (частково)). Це звужений підхід до національного доходу, який не враховує внесок працівників сфери нематеріального виробництва.

Нині вже загальновизнано, що частину національного доходу створюють працівники сфери послуг. В економічно розвинутих країнах більше половини працюючих зайнято у сфері послуг, тому в них основну частину доходів заробляють шляхом надання послуг. У нашій країні вирішальна роль у виробництві національного доходу залишається за матеріальним виробництвом. Головним напрямом розвитку останнього є перехід від екстенсивного до інтенсивного типу виробництва.

На основі національного доходу визначають особисті доходи (ОД). Якщо від суми національного доходу відняти внески (податки) на соціальне страхування, податок на доходи підприємств, а також прибуток, що використовується для розширення виробництва (нерозподілений прибуток підприємств), і додати трансфертні платежі, які включають виплати соціального страхування по старості, від нещасних випадків, допомогу і виплати по безробіттю, різноманітні виплати неімущим і непрацездатним тощо (трансфертні виплати -виплати, які не пов'язані з трудовою діяльністю, тобто не зароблені, а одержані), то отримаємо суму особистого доходу.

Особистий дохід -- це одержаний дохід, а національний дохід -- це зароблений дохід.

Нарешті, якщо від суми всього особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо дохід в особистому розпорядженні домогосподарств - кінцевий показник системи національного рахівництва. Він використовується на споживання та заощадження.

Кожна людина зацікавлена у зростанні національного доходу, тому що від його рівня залежать процеси розширеного відтворення, нагромадження (розширення суспільного виробництва), рівень добробуту населення, економічної могутності країни.

4. Національне багатство і його відтворення

Багатство -- загальна економічна система, що властива всім економічним системам. Воно є необхідною умовою підтримання та розширення суспільного виробництва і споживання на основі створення необхідних для цього запасів -- засобів і предметів праці та споживання, а також трудових навичок у розвитку особистого фактора виробництва.

Національне багатство -- це сукупність всіх благ, що знаходяться у розпорядженні суспільства, країни.

Національне багатство складається з двох частин:

* матеріальна -- створені людиною матеріальні фонди, що поділяються на основні (засоби праці) та оборотні (предмети праці): основні фонди, що функціонують у соціальній сфері; природні ресурси;

* нематеріальна -- духовні цінності, що знаходяться в розпорядженні суспільства.

Національне багатство безпосередньо пов'язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується, насамперед, за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов'язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.

Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Можливість цих зрушень визначається в значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток людини. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження, формування і розвиток нематеріальних форм багатства, пов'язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства -- це ті його елементи. що перш за все визначають якість робочої сили - науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства насамперед є:

* виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об'єкти, житлові будинки);

* резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу);

* майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання - автомобілі, меблі, побутова техніка тощо),

* запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад ліс), але можуть бути відтворені. У той самий час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається і в Україні, і в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромадженні більшого національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршанні якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.

Національне багатство включає також ті елементи, які перебувають у інших країнах, але належать уряду, організаціям та окремим особам.

Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатств великого значення набуває національне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Знищення природних багатств України призводить до втрати їх значної частини, якою вже ніколи не скористаються прийдешні покоління.

Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Статистика національного багатства потребує його спеціального аналізу - обсягу, структури, динамки національного багатства. Але, на жаль, статистичні щорічники не дають поки що належної інформації.

Контрольні питання

1. Які існують форми сукупного продукту?

2. Розкрийте відмінності між валовим внутрішнім продуктом і валовим національним продуктом.

3. Визначіть показник чистог внутрішньог продукт і національного доходу.

4.У чому суть відтворення? Охарактеризуйте його види.

5.Яке відтворення характерне нині для економіки країни: просте, розширене чи звужене? Обгрунтуйте свою позицію.

6. 3а яких умов забезпечується рівноважний обсяг національного виробництва?

12. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ І ЙОГО ЧИННИКИ ЕКОНОМІЧНІ ЦИКЛИ

1. Економічне зростання: суть, типи, фактори, значення

Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. Відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, - майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання, ясна річ, не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії, не робили спроб "обійняти неосяжне". Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання. У теоретичному і практичному аспектах поняття "економічне зростання" тісно пов'язане з терміном "розширене відтворення", але за своїм змістом - це не тотожні економічні категорії. Так, розширене відтворення охоплює процеси як на макрорівні (національна, світова економіка), так і на мікрорівні (галузь, підприємство).

Економічне зростання характеризує стратегічні цілі руху економіки в основному на макрорівні (національному чи світовому). На перший план висувається проблема кількісного та якісного розвитку національної економіки. Сам механізм економічного зростання, як правило, у західній економічній літературі розглядається незалежно від існуючих соціально-економічних відносин у тій чи іншій країні (економічній системі).

Сутність поняття "економічне зростання" можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти збільшення обсягів товарів і послуг, створених за даний період.

Головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету. "зростання" є близьким до поняття "розвиток", але останнє ширше за змістом.

Економічний розвиток -- це процес переходу країни від одного етапу економіки до іншого, більш досконалого, тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень. Комплексно це виявляється в якісному вдосконаленні всієї економічної системи. Виокремлюють два основних типи економічного зростання:

екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінним їх попередніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, зокрема в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або інтенсивний тип економічного зростання.

Нині в розвинутих країнах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. Чим раціональніше функціонує процес відтворення, тим вище ефективність суспільного виробництва.

Ефективність вимірюється динамікою таких макроекономічних вартісних показників як ВНП, ВВП, НД до загальних витрат, тобто ефективність суспільного виробництва на рівні країни - це співвідношення:

Результати виробництва

Сукупні витрати

Воно засвідчує, з якими витратами отримано той чи інший обсяг відповідного макроекономічного показника.

Рушійні сили економічного зростання (прогресу).

Суспільне виробництво перебуває в постійному русі, але він відбувається не просто по замкненому колу, а по висхідній лінії, хоча й не завжди рівномірно.

Джерелом економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного піднесення, є суперечності. Тобто економічний розвиток має діалектичний характер, тому відсутність внутрішніх суперечностей рівнозначна призупиненню розвитку явища чи процесу, припиненню самого життя.

Адже насправді існувати -- це значить перебувати в процесі руху. У такому аспекті рух становить єдність внутрішніх суперечностей. Співіснування двох взаємносуперечливих сторін, їх боротьба є сутністю діалектичного розвитку. Відтворюваність тотожності сторін діалектичних суперечностей робить будь-яку систему чи процес саморушійним організмом.

Загальною основою і рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням.

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концепцій тощо.

Таким чином, економічне зростання виступає завжди як результат дії економічних і неекономічних факторів. До останніх належать географічно-кліматичні, національно-демографічні, військово-політичні, культурні, інституціональні тощо. Вплив кожного з факторів може бути різним (як позитивним, так і негативним), але не правомірно абстрагуватись від них, а тим більше від їх сукупності.

У загальному вигляді структуру названих факторів можна проілюструвати за допомогою схеми.

Фактори економічного зростання

Загальні риси економічного зростання, які притаманні різним періодам (етапам) розвитку суспільства, завжди виступають у конкретних історичних формах, що відповідають якісним характеристикам факторів і результатам виробництва на даному конкретному історичному відрізку часу.

На сучасному етапі перед кожною країною постає необхідність розв'язання таких проблем економічного зростання:

* визначення тенденцій і ресурсів (факторів) зростання;

* забезпечення усталеності економічного зростання в довгостроковій перспективі;

* вимірювання конкретної результативності дії факторів економічного розвитку;

* визначення темпів і строків для встановлення найпрогресивнішої структури народного господарства;

* окреслення соціально-економічних наслідків для країни з вибором тієї чи іншої моделі технологічного розвитку.

Нагромадження та його норма. Визначальну ролі, в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, під час якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов'язані з науково-технічним прогресом.

Норма нагромадження (процент) характеризує відношення частки чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб'єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження - це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період. Марксистська політекономія розглядає нагромадження як перетворення частки додаткової вартості в капітал, тобто як процес капіталізації додаткової вартості. За К. Марксом, норма нагромадження -це відношення фонду нагромадження до національного доходу(процент).

Інвестиції та їх ефективність.

Процес нагромадження капіталу органічно пов'язаний з процесами заощадження та інвестування. Останні здійснюються як юридичними, так і фізичними особами з різних причин, незалежних одна від одної. Заощадження роблять окремі особи, домашні господарства (сім'ї) з різними намірами: бажання зібрати певну суму для майбутніх витрат (купити будинок, автомобіль та ін.): прагнення забезпечити певний статок для дітей: жадання влади, яка дає велике багатство; заощадження "на чорний день" тощо. Але якими б не були мотиви різних осіб, що спонукають їх здійснювати заощадження, часто вони, як зазначає П. Самуельсон, мало пов'язані з можливостями інвестування, тобто "чистим капіталоутворенням".

Інвестиції - це сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою інвестування є одержання в перспективі більшого підприємницького доходу, прибутку, процента, ренти. Чисте інвестування мас місце лише тоді, коли створюється новий реальний капітал. Це переважно характерно для промислових, будівельних і торговельних підприємств.

Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові інвестиції в основному становлять вкладення в цінні папери (акції, облігації та ін.), що випускаються приватними компаніями або державою. Ці інвестиції частково спрямовуються на збільшення реального капіталу, а значна частина залишається непродуктивним вкладенням капіталу.

Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-виробничих запасів називають реальними інвестиціями. Однак за сучасних умов зі збільшенням обсягу матеріально-речових елементів основного капіталу швидко зростають вкладення в розвиток інтелектуального потенціалу (науку, освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я тощо), який стає дедалі активнішим елементом виробництва. Тому ці витрати за своєю суттю є продуктивними. Більше того, у країнах з розвинутою економікою такі витрати випереджають за темпами зростання вкладення в основний капітал. Ефективність нагромадження характеризується коефіцієнтом приросту капіталомісткості, який розраховується як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту валового національного продукту за відповідний (той самий) період у незмінних (базових) цінах. У загальному (концентрованому) вигляді роль інвестицій виявляється в темпах і масштабах економічного зростання, яке вимірюється двома способами:

* як збільшення реального виробництва ВНП чи національного доходу;

* як приріст того й іншого на душу населення. В аналітичній практиці - це розрахунки річних темпів їх зростання в процентах.

Важливо розрізняти потенційні та фактичні темпи зростання.

Потенційні - це ті, яких суспільство може досягти на межі своїх виробничих можливостей, тобто коли воно реалізує принцип "мінімум витрат - максимум виробництва".

Фактичні темпи зростання можуть бути нижчими за можливі (потенційні) через недовикористання наявних виробничих факторів, особливо з причин прийняття помилкових управлінських рішень.

Вплив НТР на економічний розвиток.

До основних факторів економічного зростання належать:

* капітал,

* земля (зокрема природні ресурси),

* праця (функція трудових ресурсів),

* підприємницькі здібності.

В основі сучасного типу економічного зростання лежить поглиблення науково-технічної революції.

Нова якість економічного розвитку тісно пов'язана зі зміною його напряму, що знаходить своє виявлення у посиленні соціальної спрямованості економічного зростання. Особливо це виявляється в зростанні ролі людини у виробничому процесі, що є першою характерною рисою нової якості економічного розвитку.

Сучасна НТР - складне, багатопланове явище. В узагальненому вигляді можна виділити три важливих складових, які органічно пов'язані:

* глибинний процес інтеграції науки і виробництва,

для якого характерне перетворення виробництва економічних благ на специфічний "технологічний цех науки";

* принципові зміни в підготовці кадрів,

Нова техніка і новітні технології потребують нового працівника: найосвіченішого, кваліфікованого, високодисциплінованого, який гнучко, пристосовується до техніко-технологічних нововведень;

* кардинальні зміни в організації виробництва, праці та системі управління цими процесами,

виробництво переходить на нову техніко-технологічну основу - комп'ютерну технологію.

НТР охоплює всі сфери і напрями діяльності людини, що свідчить про її універсальний, загальний характер. Усе це має принципове значення для динаміки, масштабів, якості економічного розвитку суспільства, відповідно активізує пошук економістів різних шкіл і напрямів щодо подальшої наукової розробки теорій і моделей економічного зростання.

2. Теорії і моделі економічного зростання

Однофакторна модель зростання. В економічній літературі відома модель Харрода-Домара. У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал, тобто це одно факторна модель.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається рівновага попиту і пропозиції та рівні їхніх приростів, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями 5 та інвестиціями І. На практиці це далеко не так.

Модель Харрода-Домара слугує допоміжним інструментом у розв'язанні проблем економічного зростання в довгостроковому періоді, допомагає виявити характер взаємозв'язків у динаміці та проілюструвати їх.

Формула (рівняння) Харрода--Домара має такий вигляд:

С_| = S : С або C_| : С = S, де

С_| -- темп економічного зростання;

С - відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості;

S - частка заощаджень у національному доході.

У наведеному вище рівнянні автори моделі виходять з того, що S=1; С_|:С - частка чистих інвестицій у національному доході.

Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чистих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблизні темпи зростання економіки на перспективу. Проте реальні темпи можуть відрізнятись від розрахованого середнього показника, оскільки вони ще залежать від структури інвестицій, використання технічних досягнень, фази економічного циклу та інших змінних факторів, які впливають на економічну кон'юнктуру.

Модель виробничої функції. Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних вкладень у різні фактори, що робить їх більш високопродуктивними. Так, раціональне співвідношення між працею і капіталом у разі їх зміни розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої -найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів.

Це виражається такою формулою:

Q = f (L, K, N), де

Q - обсяг виготовленої продукції (національного доходу);

L - сукупні витрати праці;

К - вкладений капітал;

N - земельні ресурси.

Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зростання.

Інтенсивний тип зростання можна описати таким чином:

Q = ?Q: ?L*L+?Q _: ?K *K+?Q: ?N*N

На основі виробничої функції американський економіст П. Дуглас і математик X. Кобб побудували двофакторну модель зростання економіки, продемонстрували пряму залежність між обсягом (результатом) виробництва і величиною виробничих витрат. Модель Кобба - Дугласа виражається такою формулою:

Q=f (L.K)

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капіталу на п % обсяг продукції (національного доходу) зросте також на n %.

Багатофакторні моделі зростання. У подальшому були запропоновані інші моделі, які враховували умови, що впливають на ступінь взаємозамінюваності факторів та їх диференціацію, а також на економічне зростання прямо та опосередковано, тобто багатофакторні моделі (наприклад, розрахунки факторів економічного зростання американського економіста Е. Денісона).

Цілу низку моделей побудовано на обґрунтуванні рівняння попиту і пропозиції та на динамічному їх збалансуванні, де останнє визначається динамікою капітальних вкладень, які утворюють нові потужності та нові доходи. Сутність багатьох з цих моделей зводиться до того, що інвестиції мають передбачати динаміку споживчого попиту.

Оскільки економічна рівновага за такої концепції дуже нестійка, то є необхідність у державному втручанні через фінансово-кредитну політику. Важливо звернути увагу і на універсальну модель В.Леонтьєва, яка дістала назву "витрати-випуск", її автор проаналізував систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу. У таблиці взаємозв'язок між "витратами" (по стовпцях) і "випуском", або виготовленою продукцією (по рядках), дозволяє з'ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати для виробництва іншої. Теоретична модель "витрати--випуск" стала основою для побудови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поширення в інших країнах, зокрема в колишньому СРСР. У 1973 р. за розробку методу "витрати-випуск" та його практичне застосування В.Леонтьєву було присуджено Нобелівську премію з економіки.

Концепція нульового зростання. На початку 70-х рр. у західній літературі було висунуто концепцію нульового економічного зростання. Суть проблеми полягає в тому, що в повоєнні десятиліття істотно посилились негативні наслідки швидкого економічного зростання, оскільки воно значною мірою пов'язано із залученням і переробкою дедалі більшої кількості сировинних ресурсів. Сировина стає дефіцитнішою, а потреби в ній безперервно зростають. За існуючих тенденцій залучення природних ресурсів у виробництво людство незабаром дійде до межі, за якою йому загрожує глобальна катастрофа: виснаження природних ресурсів, екологічні катастрофи та погіршення якості життя в цілому.

У зв'язку з цим потрібно свідомо обмежувати темпи економічного розвитку. З прихильниками концепції нульового зростання важко погодитись. Адже саме динамічне економічне зростання виступає як головна передумова пом'якшення суперечностей між зростаючими погребами та обмеженими ресурсами. Як уже зазначалося, НТР веде до суттєвих змін у факторах економічного зростання. Вона дозволяє отримати більше продукції з меншими витратами, зокрема, зменшуються витрати енергетичних і традиційних мінеральних ресурсів.

Показники економічного зростання. Найбільш концентровано і комплексно характеризує економічне зростання показник продуктивності суспільної праці, що визначається як відношення (у грошовій формі) випуску продукції (в масштабах країни - національного доходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці - це трудомісткість праці. Він засвідчує, скільки необхідно суспільству затратити праці, щоб виготовити одиницю продукції. Близький до них показник інтенсивності праці, який характеризує затрати праці за одиницю часу.

3. Циклічність економічного розвитку

Функціонування ринкової економіки, як будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Циклічність - це об'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого.За змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору тривалості відокремлюють декілька типів економічних циклів: короткі (два-три роки), середні (близько 10 років) та довгі (40-60 років).

Економічний цикл та його фази. У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Особливо рельєфно в структурі функціонування і розвитку економіки проявляються середні цикли, які ще називають промисловими. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвивлення ти піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак показників економічної активності, основними з яких є:

* рівень завантаженості виробничих потужностей;

* сукупні обсяги виробництва;

* загальний рівень цін;

* зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів;

* прибутки та курси акцій найбільших корпорацій;

* динаміка попиту на товари тривалого користування;

* інвестиції та контракти на нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.

Криза - це різке порушення існуючої економічної рівновагії внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають.

Депресія - це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва.

Пожвавлення - це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття.

Піднесення (зростання) - це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами.

Фази економічного циклу

Середні цикли розрізняються за глибиною падіння економіки та за терміном, протягом якого вона повертається в передкризовий стан.

Передумови (причини) циклу. Існують різні погляди щодо появи передумов середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:

* циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу -розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);

* цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);

* цикл - результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні спричиняють піднесення виробництва (Й. Шум-петер);

* циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);

* причиною циклів є невідповідність між наявним грошовим капіталом і його пропозицією (І. Фішер).

Характерними особливостями середніх циклів після Другої світової війни є:

* скорочення їх тривалості, що об'єктивно пов'язано з посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР;

* необов'язковість послідовного проходження традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення. Бувають цикли, коли після фази пожвавлення без піднесення наступає нова криза;

* зменшення руйнівного характеру криз. Цьому сприяє і досвід державного антициклічного регулювання, нагромаджений країнами з розвинутою ринковою економікою.

Для коротких циклів на відміну від циклів середньої тривалості (які відображають спосіб функціонування основного капіталу) матеріальною основою с процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні) кризи, або відбуватись за їх відсутності.

Довгі цикли (хвилі). Довгострокові циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили ще в другій половині XIX ст. Одним з перших їх дослідників був англійський економіст У.С. Джевонс. Окремі аспекти довгих циклів, або довгих хвиль, досліджуються вже понад століття багатьма вченими.

Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить російському вченому М. Д. Кондратьєву. Він ще у 20-х рр. XX ст. опублікував низку аналітичних праць, в яких практично здійснив багатофакторний аналіз економічного розвитку Англії, Франції та СЩА за період 100-150 років. Теорія довгих хвиль Коидратьсва мала істотний вплив на подальший розвиток цього напряму наукового дослідження.

Висхідна фаза довгого циклу - це період довгочасного піднесення науково-технічною та економічного розвитку суспільства, який триває від 20 до 30 років. У даний період не виключені й циклічні економічні кризи, які розвиваються зазвичай на рівні тривалого загального піднесення ринкової кон'юнктури.

Спадна фаза довгого циклу - це період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи, який триває 20-25 років. Для нього характерні перебудовчі процеси економічної структури, що адекватні технологічному оновленню. Загальна тенденція економічного зростання може збігатися з контр тенденцією у вигляді спадів у межах середніх циклів, зокрема й на висхідному відрізку довгих хвиль. Тенденція до зниження на спадному етапі довгих циклів не виключає піднесення в період середніх циклів.

Економічна наука посилено і не без успіху шукає шляхи і методи нейтралізації негативних наслідків впливу циклічності на соціально-економічний розвиток суспільства.

Контрольні питання

1. Дайте характеристику конкретних форм прояву екстенсивного та інтенсивного типів економічного зростання. Вкажіть принципову різницю між ними.

2. Визначіть, у чому різниця між заощадженнями та інвестиціями і які наслідки вона спричинює.

3. Зробіть теоретичний аналіз: яка тенденція норми нагромадження у різних фазах економічного циклу?

4. Обгрунтуйте суперечливість кризи як фази економічного циклу: визначіть, по-перше, наслідки, які характеризують той руйнівний характер; по-друге, ті, що обумовлюють конструктивну роль в економічному розвитку.

5. Проаналізуйте темпи економічного розвитку України за 90 рр. XX ст. (на основі макроекономічних статистичних даних).

13. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Сутність і ознаки змішаної економіки

Розрізняють три основних варіанти змішаної економіки:

· консервативний;

· ліберальний;

· соціал-реформістський.

Кожен з них має певні відмінності. Так, консервативний варіант змішаної економіки виступає за обмежене втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення умов для розвитку приватного сектору і ринкових важелів саморегулювання.

Ліберальний варіант передбачає проведення важливих інституціональних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів економіки, впровадження системи національного планування, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найважливішими представниками цієї моделі є відомі американські економісти Дж. Гелбрейтта та Р. Хейлброннер.

Соціал-реформістський варіант змішаної економіки обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в систему демократичного соціалізму.

Змішана економіка - це модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціонально-соціальних реформ для побудови прогресивнішого ладу.

Процес формування капіталізму зі змішаною економікою почався в західних країнах, США з уведенням у дію реформістських положень, започаткованих "Новим курсом" американського президента Ф. Рузвельта в 1933 р. Теоретичне обґрунтування конкретного механізму функціонування капіталістичної змішаної економіки дано в праці англійського економіста Д. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 p.). Історичною передумовою виникнення змішаної економіки є посилення і розширення державного втручання в економічну діяльність, розвиток державної власності і державного сектору економіки.

Причинами виникнення змішаної економіки є:

· недосконалість і неспроможність ринкового механізму саморегулювання на основі дії природних законів і "невидимої руки" А. Сміта;

· загострення соціально-економічних суперечностей;

· порушення економічної і соціальної стабільності розвитку економіки;

· необхідність задоволення зростаючих суспільних потреб в умовах підвищення суспільного характеру продуктивних сил і економічно обумовленого одержавлення виробництва, розподілу, обміну і споживання;

· зростання ролі особистого фактора в суспільному виробництві в умовах НТР; необхідність збереження і захисту навколишнього середовища.

Виникнення і посилення державного регулювання капіталістичної економіки (від "регульованого ринку" до "регульованого капіталізму") стало історичною передумовою утворення і подальшого розвитку змішаної економіки.

Національні особливості змішаної економіки. Реалізація і ефективність змішаного механізму регулювання економіки залежить не тільки від зміни пропорцій між укладами, секторами економіки, формами власності. Вони визначаються метою і механізмом державного регулювання, його методами, засобами впливу на об'єкти регулювання і способами їх реалізації.

Об'єктами регулювання може бути все суспільне виробництво і відтворення, суспільний попит або пропозиція тощо; головними засобами -програмування, індикативне планування; знаряддям або способами реалізації -грошово-кредитний, бюджетно-податковий, адміністративно-економічний, адміністративно-командний та ін. Абсолютизація певного об'єкта, засобу та форми, знаряддя реалізації для досягнення поставленої мети і визначає специфіку національної моделі ринку або змішаної економіки. Існують різні національні моделі змішаної економіки:

· американська ліберальна модель господарювання, характерною рисою якої є залишковий принцип державного регулювання в економічній та соціальній сферах (регулюються ті аспекти соціально-економічних відносин, які не саморегулюються вільною конкуренцією);

· економічний дирижизм (переважно у Франції, Великобританії та інших країнах), коли держава виступає за глобальне систематичне регулювання економіки за масштабами і глибиною. При цьому можуть використовуватись надзвичайні заходи і методи (індикативне планування, націоналізація, утворення і зростання державного сектору, державні інвестиції, адміністративний контроль за зарплатою, цінами, кредитами);

· "шведська модель" змішаної системи. Її теоретики вважають, що власність не є визначальним елементом суспільного устрою. За панування приватної власності в руках держави є не більше 5% основних виробничих фондів, але вона перерозподіляє приблизно 60% національного доходу і близько 40% його йде на соціальні потреби. Це модель демократичного соціалізму, соціалізації капіталістичної економіки у сфері розподілу. Держава здійснює не тільки економічне, а й соціальне регулювання суспільного виробництва в інтересах усього суспільства. Це модель еволюційного переходу капіталізму в посткапіталізм (або соціалізм) шляхом демократичних реформ;

· консервативна модель змішаної економіки передбачає обмежене втручання держави в економічну діяльність з метою підтримки приватного сектору і вільної конкуренції. Представниками цього підходу є Ф. Хаєк, М. Фрідмен та ін.

· ліберальна модель змішаної економіки. Її прибічники (Дж. Гелбрейт, Р. Хемлброннер та ін.) ратують за проведення соціальних реформ, взаємодію приватного та державного секторів при зростанні державних інструментів у регулюванні економіки і підпорядкуванні приватного та корпоративного секторів інтересам суспільства, поступової соціалізації економіки.

2. Механізм функціонування сучасної капіталістичної змішаної економіки

Змішана економічна система - це насамперед ринкова економіка, яка функціонує на основі взаємодії двох механізмів господарювання: стихійного саморегулювання і свідомого регулювання. Необхідно звернути увагу на об'єктивність еволюції господарського механізму від "чистого" саморегулювання до поступового розширення свідомого регулювання, від первинної ланки планування (на рівні підприємства, фірми, національної та міжнародної корпорації) до державного регулювання на рівні національної економіки. Матеріальною основою еволюції господарського механізму є зростання суспільної форми продуктивних сил в умовах НТП і НТР на основі поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперації виробництва. Це об'єктивно потребує нових форм організації та управління виробництвом, його регулювання і планування на макрорівні.

Практикою, а відповідно й економічною теорією переконливо аргументована необхідність державного втручання в ринкові економічні відносини. Диспути між теоретиками йдуть лише про межі такого втручання, про межі взаємодії механізму стихійного ринкового саморегулювання, стихійних сил природних (економічних) законів і механізму свідомого регулювання ринкових відносин, свідомого використання об'єктивних економічних законів.

Історія свідчить, що активний прояв регулюючої економічної функції держави відбувається на етапі виникнення монополії, яка втручається в механізм саморегулювання і є його наслідком, створює та загострює нові суперечності з посиленням свого панування в економіці. Вона ігнорує інтереси більшості дрібних і середніх виробників. Монополія переслідує свій інтерес (отримання монопольного прибутку), який не збігається ні з інтересами дрібних виробників, ні з інтересами суспільства - держави. Монополізація завдає значних матеріальних збитків суспільству, тому що перерозподіляє доходи мільйонів виробників на свою користь, зменшує надходження до бюджету. Держава вимушена проводити антимонопольну політику під тиском обставин для захисту державних, національних інтересів. Виникає новий господарський механізм - змішаний ринково-державний. Ринок стає регульованим спочатку з боку монополії, а потім і держави. Капіталізм переходить до якісно нової стадії розвитку, яка отримала в марксистській політичній економії назву державно-монополістичний капіталізм, що є по суті визнанням його змішаною економікою, насамперед, за формою організації ринкових відносин. Вони стають об'єктивно-суб'єктивними, вільна конкуренція доповнюється свідомим регулюванням суспільного виробництва з боку держави. З іншого боку, сучасний капіталізм як змішана економічна система і є поєднанням сили капіталізму із силою держави в єдину економічну змішану систему капіталізму.

Визначальним фактором змішування двох форм організацій суспільного виробництва є необхідність задоволення зростаючих суспільних потреб в умовах панування капіталістичної власності (незалежно від форм) - це мета суспільного виробництва.

Сучасна змішана економіка і є регульованою соціально орієнтованою ринковою економікою, коли на перше місце виходить дійсно задоволення зростаючих соціально-економічних потреб кожної людини і суспільства. Реалізувати цю мету може тільки держава на базі високої економічної ефективності виробництва. До тих пір, поки економічним базисом суспільства лишатимуться капіталістичні економічні відносини (капіталістичний уклад), а метою безпосередніх економічно відокремлених виробників - прибуток, реалізація цієї мети можлива тільки шляхом конкурентної боротьби, яка в умовах панування великих корпорацій є недосконалою. Оскільки метою суспільного виробництва є задоволення суспільних потреб, а держава є представником суспільства, то вона змушена регулювати недосконалу конкуренцію і виробництво для задоволення зростаючих суспільних потреб.

Діалектика взаємодії і співвідношення стихійного (конкурентного) та свідомого (планованого) у механізмі господарювання визначається як об'єктивними умовами розвитку національних економік, так і суб'єктивними діями уряду кожної країни. Визначальною тенденцією такої взаємодії є розширення і посилення економічних і соціальних функцій держави.

Найактивнішим суб'єктом економічної діяльності у XX ст. стає держава як представник суспільства і захисник його інтересів. Матеріальною основою державного регулювання економіки є розвиток державного сектору, державної власності і монополія політичної влади. Незалежно від частки держсектора і власності в економіці роль держави в організації й управлінні виробництвом та суспільством зростає. Вона володіє і розпоряджається зростаючою часткою національного продукту, регулює сукупну пропозицію та попит, грошовий обіг, перерозподіляє до 50% і більше національного доходу тощо. Держава розробляє форми і метоли економічного та соціального регулювання соціально-економічних відносин, координує, програмує суспільне виробництво і споживання, здійснює політику соціалізації ринкових відносин і демократизації. Та державне регулювання не може вийти за межі системи, бо в ній панує капіталістична приватна власність і приватні інтереси, а не суспільний інтерес, загально класові інтереси не збігаються з приватними, індивідуальними та груповими (корпоративними). Отже, виникають нові суперечності в системі.

Теоретичні аспекти розвитку економіки до середини XX ст. базувались на працях англійських класиків політекономії, їх ідеї були насичені детермінізмом, абсолютною залежністю господарських процесів від дії економічних законів. Класична теорія практично не залишила розробок щодо цілеспрямованого і систематичного впливу держави на економічний розвиток суспільства.