Економічні основи суспільного виробництва та ринкової економіки

Внаслідок грошової реформи періоду НЕПу ("нової економічної політики") знецінені "совзнаки" були витіснені (1 золотий рубль обмінювався на 5,457 млн. "грошових знаків"), а в обігу залишилися: по-перше, червінець, що дорівнював 10 рублям і вище; по-друге, білети державної скарбниці номіналом 1, 3, 5 рублів; по-третє, дрібна розмінна срібна та мідна монета.

Низька ефективність економіки і хворобливий стан союзного рубля протягом усіх років його існування привели до того, що рубль так і не став повноцінною валютою. Не маючи належної купівельної сили (а це найголовніше для дієздатності будь-якої грошової одиниці), він ніколи не був навіть грошима, тому що за нормальні гроші завжди можна було придбати засоби виробництва, землю, а за нього -- ні. Тож навіть український карбованець стояв ближче до статусу справжніх грошей, ніж радянський рубль. Ніколи радянський рубль не зміг набути також властивості вільного обертання на вільному ринку. У обігу він знаходився лише на території Союзу. Найхарактернішою ознакою його було постійне знецінення, хоч і приховуване офіційною пропагандою.

Ігнорування економічних законів, волюнтаристська економічна політика, нестерпний тягар гонки озброєнь, затратний механізм господарювання та інші дії адміністративно-командної системи вкрай підірвали і рубль, що фактично втратив понад 99% своєї купівельної спроможності та функцій. Ось чому за умов всеохоп-люючої кризи й розвалу фінансово-грошової системи перед усіма країнами СНД, постала проблема вилучення з обігу збанкрутілого рубля й заміни його національними грошовими одиницями.

д) Українські кулони

Розвал унітарної держави СРСР створив таку ситуацію, що його грошова одиниця ні національно, ні територіально не стала ідентифікованою. Намагання зберегти її означало одне -- зберегти певні переваги для тих, хто прагне володіти механізмом перерозподілу доходів і надалі.

Оскільки процес впровадження національної валюти довготривалий, вимагає глибоких структурних змін і радикальних економічних реформ, то наша держава змушена була вдатися до впровадження купоно-карбованця як паралельної, тимчасової валюти.

В класичному розумінні купони -- частина аркуша цінного паперу (наприклад, акції), яка відрізується від нього і передається замість розписки при отриманні відсотків або дивідендів. Українські ж купони безпосередньо наближалися до національної валюти. Вони спочатку мали відповідний курс по відношенню до рубля, вільно продавалися за конвертовану валюту, успішно виконували такі грошові функції, як засіб обігу й засіб платежу. Лише після введення в обіг купонів багаторазового користування уряд України одержав можливість реально контролювати територію, товарний та грошовий обіг. Дуже важливо, що в процесі емісії й підтримання обігу купонів відпрацьовувався механізм інкасації, формувалася вся інфраструктура для успішного функціонування українських грошей.

Спочатку купон передбачався як засіб захисту від інфляції тих грошей, що були на руках у населення, а також для захисту споживчого ринку України від зовнішніх негативних факторів. Купони охоплювали лише частину грошового обігу, а його ефективність можна було б забезпечити тоді, коли вони охопили б усю його систему. Лише після аналізу наслідків такого грошового обігу було впроваджено купоно-карбованець. Звичайно, купон ще не був національною валютою, але за його допомогою вдалося дещо ослабити контроль з боку колишнього Центру. Наприкінці 1992 р. він уже став обертатися в готівковому й безготівковому обороті і фактично витіснив з каналів обігу України російський рубль.

Український купон, тимчасово виконуючи роль національної валюти, об'єднав усе господарство країни. Забезпечивши його стабільний обіг, уряд міг збільшити виробництво товарів народного споживання і розпочати процес структурних змін, але цього не зробив. Більше того, він всіляко зволікав з радикальними реформами, і купон знецінився.

Швидке знецінення купона було викликане, насамперед, помилковими діями уряду, спрямованими на уповільнення, а то й блокування виходу з "рублевого простору". Не вжито було необхідних заходів для скорочення дефіциту державного бюджету і переходу у взаємостосунках з партнерами із СНД на світові ціни. Пасивне наслідування дій уряду Росії і вживання лише вимушених заходів зумовили небачене підвищення цін і бурхливий сплеск інфляції. При цьому сумарна інфляція в Україні обумовлювалася двома факторами -- імпортованої інфляції та помилкової політики уряду. Тому вона стала ще більш руйнівною, ніж у країнах, що експортували її.

Крім того, купон охоплював лише готівковий обіг, а весь цикл формування цін на продукцію України здійснювався в рублевому просторі, і лише в завершальній стадії -- на споживчому ринку -- з'являвся купон.

Інфляційний вплив мала також діяльність самої державної системи, яка перетворила рубль в Україні на дефіцитний товар, придбати який законним шляхом стало надто складно. Чорний ринок зреагував на це негайно: російські гроші стали пропонуватися за спекулятивним ринковим курсом. На черзі невідкладних заходів постала проблема запровадження національної валюти, проведення грошової реформи й формування української грошової системи.

Основу сучасної української національної валюти складає гривня. Створюючи власну грошову систему, українська держава забезпечила можливість формування механізму функціонування грошового обороту та грошового ринку, стабільності грошей та вирішення інших стратегічних цілей країни. Сам простір поширення фактичності влади та її інститутів співпадає з сферою обігу національної грошової одиниці та грошово-кредитною політикою.

3. Закон вартості, його дія та реалізація

а) Суть і роль закону вартості

Найважливішим законом товарного виробництва є закон вартості. Відповідно до нього виробництво й обмін товарів здійснюються на основі їх вартості, величина якої вимірюється суспільно-необхідними затратами праці. Дія закону вартості виявляється в тому, що всі різноманітні за обсягом затрати праці зводяться до середніх, суспільно-необхідних. Зведення це відбувається на ринку, через суспільні контакти всієї маси товаровиробників і покупців, через механізм попиту та пропонування.

Необхідними умовами дії закону вартості або встановлення цін на товари на рівні їх вартості є такі:

¦ обмін товарів перестає бути випадковим чи тільки поодиноким явищем;

¦ товари виробляються в кількості, що відповідає взаємній потребі в них.

Така потреба встановлюється досвідом у результаті тривалого обміну; відсутня будь-яка природна або штучна монополія, яка не давала б можливості сторонам, що укладають угоду, продавати товари вище від вартості або нижче від неї.

Іншими словами, необхідно, щоб попит і пропонування вільно взаємодіяли, впливаючи на обмін і виробництво товарів, зумовлюючи конкуренцію між виробниками.

Закон вартості відіграє надзвичайно важливу роль у товарному виробництві:

а) виступає стихійним регулятором пропорцій суспільного виробництва (розподілу праці між галузями). У товарному виробництві, заснованому на приватній власності на засоби виробництва, цей розподіл відбувається стихійно в результаті постійних коливань цін навколо вартості. Якщо реальна частка праці в даній галузі менша за потрібну, то пропонування на товари перестає покривати попит, і ціни зростають. Виробництво продукту такої галузі стає надзвичайно вигідним, до неї переходить значна частина товаровиробників. Відбувається перерозподіл праці між галузями. Та ж галузь, що характеризується надвиробництвом, тобто перевищенням пропонування над попитом, під впливом низьких цін звужуватиметься. Отже, силою, яка регулює товарне виробництво, приводить його в систему, є вартість, закон вартості;

основа диференціації товаровиробників. Він зумовлює зведення всіх індивідуальних витрат праці до суспільно необхідних. За таких умов одна група товаровиробників, в яких індивідуальна вартість вища за суспільну, не реалізує частину праці, а інша, в котрої індивідуальна вартість нижча за суспільну, навпаки, реалізує надлишок праці над індивідуальними витратами. Отже, перша група товаровиробників неминуче бідніє і банкрутує, тоді як друга -- збагачується. Суперечність між індивідуальною і суспільно необхідною працею призводить до диференціації товаровиробників;

сприяє зародженню капіталістичних відносин. Частина товаровиробників, яка в результаті ринкових відносин збагатилася, розширює виробництво, що вимагає додаткової робочої сили. Товаровиробники, які розорилися, не мають ніяких засобів існування, крім робочої сили -- здатності до праці. Вони змушені йти до багатих товаровиробників і продавати їм свою робочу силу. Одні стають поступово капіталістами-підприємцями, інші -- найманими робітниками;

стимулює розвиток продуктивних сил. Суперечності між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства. Технічний прогрес у виробництві сприяє: зростанню продуктивності праці; забезпечує зниження індивідуальної вартості й отримання надлишку продукту над витратами -- підвищений доход товаровиробника. Доход завжди є запорукою успішної конкурентної боротьби між товаровиробниками, оскільки дає можливість деякого зниження цін і витіснення конкурента. Впровадження технічних новинок у виробництво також неминуче приводить до зниження середніх суспільно-необхідних витрат на виробництво даного продукту. Це змушує всіх товаровиробників зменшувати індивідуальні витрати, а отже, підвищувати технічний рівень виробництва і його організацію. За такої системи господарювання прогрес у розвитку продуктивних сил досягається значно швидше, ніж у натуральному господарстві.

Розглянута регулююча роль закону вартості була характерною для простого товарного виробництва. Основні її елементи функціонують і нині. Проте в цивілізованій ринковій економіці посилюється економічна роль держави, яка через систему фінансово-кредитних важелів активно втручається у відтворювальний процес. Ринок і держава -- це, за сучасних умов, ті дві головні сили, які регулюють суспільне виробництво, доповнюючи одна одну і формуючи, таким чином, найбільш оптимальний господарський механізм.

4. Грошовий оборот, його закони та методи регулювання

а) Суть грошового обороту

Грошовий оборот -- це непереривний рух грошей для забезпечення безперервності відтворення й реалізації суспільного продукту та перерозподілу національного доходу.

Категорія "грошовий оборот" належить до найбільш широких макроекономічних абстракцій, що безпосередньо пов'язані з процесами суспільного відтворення на всіх його стадіях. Вона узагальнює сукупність переміщень грошових коштів між суб'єктами економічних відносин, формує необхідне забезпечення для погашення грошових зобов'язань всіма юридичними та фізичними особами суспільства, які беруть участь у створенні, розподілі і обмінні і споживанні ВНП.

Переміщення грошей у функції засобу обігу і платежу (Т-Г-Т) означає не тільки зміну форм вартості, а й постійну взаємодію фізичних осіб, господарських суб'єктів і органів державної влади у обміні та доведенні товарів до споживачів, а їх сукупність відображає загальну вартість суспільного багатства.

Економічну основу грошового обороту творить процес суспільного відтворення на всіх його стадіях: Виробн. -- Розп. -- Обмін -- Спожив. Він обслуговує кругооборот усього сукупного суспільного капіталу. Гроші авансуються на придбання факторів виробництв, спрямовуються у сферу виробництва продукту, обслуговують його реалізацію і розподіл між власниками факторів виробництва і державою; сформований як грошові доходи капітал спрямовується у сфери виробничого й особистого споживання та забезпечує новий цикл суспільного відтворення. Як макроекономічна категорія гроші вступають в обмін для доведення товарів до споживачів, а самі продовжують безкінечний рух як грошовий обіг:

Г - Т - Г ' - Т - Г '' - Т - Г ''' - Т - Г ''''...

Вилучення грошей зі сфери обігу можливе лише в разі зменшення у ній маси товарів або значного збільшення швидкості обігу грошової одиниці. За умов золотомонетного стандарту зайві гроші автоматично залишають сферу обігу, перетворюючись у скарби. За наявності паперових грошових знаків кожен суб'єкт економічних відносин для отримання реальних товарів чи послуг прагне знову спрямувати гроші в обіг, щоб не зазнати збитків від можливого їхнього знецінення. Оскільки вилучення грошей з обігу вимагає значних витрат, то держава, вдаючись до регулювання їхньої кількості, такі витрати перекладає на інших суб'єктів ринку і насамперед на широкі верстви населення.

Стабільність грошового обігу залежить від стану економіки. В суспільстві, де збалансовані процеси відтворення в народному господарстві, підтримується й стабільний грошовий обіг. Більше того, він активно впливає на стан і розвиток економіки. Там же, де виникли диспропорції у відтворювальному процесі, де спостерігається падіння виробництва валового національного продукту, а держава не може збалансувати надходження та видатки, грошовий обіг підривається інфляційними процесами.

Водночас грошовий оборот має мікроекономічний рівень, де гроші рухаються в межах індивідуального кругообороту капіталу, а кожний суб'єкт діє двояко: а) як одержувач певних грошових доходів; б) як особа, що витрачає отримані доходи.

Рух грошей на мікроекономічному рівні здійснюється як функціональна форма кругообороту окремого індивідуального капіталу. Гроші в цьому випадку виступають елементом багатства і потребують відповідної норми прибутку (доходу).

Руху грошей у вигляді замкнутого кола Г-Т-Г' властиві нееквівалентний обмін та істотні відмінності, внаслідок чого створюється особливий сектор грошового обороту -- фінансово-кредитний. В свою чергу фінансово-кредитний сектор охоплює дві групи економічних відносин:

ь сферу перерозподільних відносин, в якій власність суб'єктів не відчужується, а лише передається у тимчасове користування іншими особами як товар, за що власник отримує належний доход у формі проценту -- кредитний оборот:

ЗВ

Г - Г - Т ... В ... Т' - Г'

РС

ь специфіка відносин купівлі-продажу акцій, в яких продавець акцій не зобов'язаний повернути їх попередньому власнику, утворює особливий сегмент грошового обороту, який носить назву фінансового обороту;

ь частину грошового обороту, що обслуговує відносини перерозподілу національного доходу шляхом відчуження певної частини доходів економічних суб'єктів у вигляді податків й інших обов'язкових платежів на користь держави -- фіскальмо-бюджетннй оборот.

В цій частині фінансово-кредитного обороту діють не тільки нееквівалентні відносини, а й безповоротний рух грошей, в якому одні суб'єкти втрачають гроші, а інші -- їх отримують також на безповоротній основі і без сплати будь-якої ціни.

В сукупності грошовий обіг, кредитний, фінансовий і фіскально-бюджетний обороти тісно взаємодіють, внутрішньо доповнюють один одного і взаємоперемішуються між собою. Тому організація і функціонування грошового обороту безпосередньо вливає на ефективність прийняття рішень на всіх стадіях суспільного відтворення, утворюючи три сектори грошового обороту: фінанси, кредит і грошовий обіг.

Зокрема, рух фінансів з усіма його механізмами й інститутами набув поняття фінансової сфери і фінансового обороту; кредит, виникнувши із нерівномірності відтворювального процесу, надходжень і видатків, утворює особливий механізм перерозподілу грошових і матеріальних ресурсів на принципах строковості, зворотності і платності сформував кредитний сектор грошового обороту.

Грошовий обіг здійснюється в межах певної грошової системи, яка в ринковій економіці є провідною ланкою і відіграє домінуючу роль у саморозвитку господарських процесів. Грошова система включає такі складові частини: товар, що відіграє роль загального еквівалента; грошову одиницю -- масштаб цін; узаконений засіб обігу та платежу (банкноти, казначейські, чи скарбницькі, білети, монети), порядок випуску банкнот і казначейських білетів (паперових грошей) в обіг.

Грошовою одиницею України стала гривня. Порядок її виготовлення і введення в обіг та підтримання стабільності розроблено Національним банком. Всі гривні с банківськими білетами, тобто банкнотами, що теж дуже важливо.

На перший погляд може здатися, що особливої різниці між банкнотами і казначейськими білетами нібито немає: обидва види грошей забезпечені товаром. Проте, якщо банкноти випускаються в обіг від імені Національного банку, то казначейські білети -- від імені уряду держави. Коли перші забезпечені всіма активами банку (золотом, коштовностями, іноземною валютою) й обмежено випускаються під реальні товарно-грошові угоди, то казначейські білети забезпечені державним майном, випускаються примусовим курсом для задоволення поточних потреб держави, тому часто не зв'язані з товарною масою. Отже, банкнотний обіг значною мірою є незалежним від органів держави, більше захищений від знецінення і краще гарантує стабільність грошового обігу.

б) Державне регулювання грошового обороту

Державне регулювання грошового обороту означає здатність держави активно впливати на формування, розподіл і використання грошової форми національного доходу на основі (а) законодавчого забезпечення прав і свобод економічних суб'єктів, (б) часткового перерозподілу доходів і (в) регулятивного впливу на ринкову кон'юнктуру. Провідні інструменти регулювання економічних процесів можна поділити на дві групи:

інструменти опосередкованого впливу: ¦операції національного банку на відкритому ринку; ¦регулювання норми обов'язкових резервів, ¦процентна політика, ¦рефінансування комерційних банків, ¦регулювання курсу національної валюти та інші економічні методи управління;

інструменти прямого впливу: ¦встановлення прямих обмежень емісійно -- касових операцій, ¦впровадження прямих обмежень на кредитування комерційних банків Національним банком, кредитування центральним банком потреб бюджету, ¦прямий розподіл кредитних ресурсів, що надсилаються комерційним банкам як рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами та регіонами.

В Україні поступово розширюється застосування інструментів опосередкованої дії і водночас скорочується використання інструментів прямої дії, впровадження яких зумовлене потребами негайного втручання в критичних ситуаціях трансформаційних процесів перехідної економіки.

Кінцевою метою взаємодії грошово-кредитних інструментів стає доведення маси грошей в обороті до рівня, що є достатнім для успішної реалізації всього обсягу вироблених товарів і послуг та погашення боргових зобов'язань.

Україна розбудовує новий паперово-грошовий обіг. Підтримувати товарно-грошову рівновагу в нас зобов'язаний Національний банк. Його органи, спираючись на класичну закономірність, яку відкрили економісти ще у XVIII ст., повинні забезпечувати таку рівновагу:

де Г -- середня маса грошей, яка перебуває в обігу; П -- кількість оборотів середньої грошової маси; Т -- обсяг товарів, які перебувають в обігу; Ц -- ціни товарів на ринку. Це означає, що маса грошей, помножена на швидкість їх обертання, має дорівнювати обсягу випущених товарів, помноженому на рівень цін. Якщо рівновага порушується, то за допомогою відповідних інтервенцій, тобто фінансово-економічних заходів, необхідно один з показників (а можливо й усі водночас) відкоригувати: збільшити виробництво чи імпорт товарів, відрегулювати (прискорити) швидкість обертання грошей, скоротити грошову масу і, нарешті, підвищити ціни.

Звичайно, найкращий спосіб підтримування збалансованості -- швидке розширення якісної товарної маси в Україні. Цінова політика має орієнтуватися на вільні ціни світового ринку. Нормальну кількість грошей для підтримки даної товарної маси забезпечить внутрішня, а потім зовнішня конвертованість національної грошової одиниці.

Більш ефективною є політика прискорення швидкості обертання грошової маси, якої можна досягти, скажімо, переходом до щотижневих виплат заробітної плати, широким упровадженням кредитних грошей та розширенням безготівкових розрахунків, введенням електронних карток споживача та іншими заходами. Все це дало б змогу проводити гнучку політику грошового обігу, своєчасно вилучати надлишкову масу грошей з обігу й підтримувати фінансову стабільність.

в) Сучасні засоби платежу

Залежно від форми грошей їх обіг поділяється на безготівковий готівковий. У ринковій економіці будь-якої країни переважна частина грошового обігу зосереджена в безготівковому обігу, який здійснюється шляхом оплати покупок і боргів перерахуванням грошових сум з рахунку на рахунок без використання грошей у готівковій формі. Рівень розвитку безготівкового обороту в тій чи іншій країні залежить від рівня розвитку товарно-грошових відносин, досконалості банківської справи, цілей і методів регулювання грошового обороту.

Готівка -- це форма руху грошей як банкнот, розмінних монет і паперових квитків) у функції засобу обігу і, в ряді випадків, у функції платежу. Головним призначенням готівкових грошових коштів є забезпечення розрахунків у реалізації товарів і послуг, виплата заробітної плати, пенсій, стипендій, допомоги, покриття страхових відшкодувань, оплата цінних паперів і доходів за ними, платежі за комунальні послуги тощо.

Тенденції до обмеження готівкового обігу зростають під тиском таких причин: (1) готівкові розрахунки потребують значних затрат на виготовлення грошових знаків і їх зберігання, транспортування й інкасацію; (2) готівкові розрахунки уповільнюють платіжний оборот, ускладнюють контроль суспільства за їх виконанням, здатні породжувати тіньовий бізнес і відплив капіталу за кордон; (3) збільшення готівкової маси в обігу викликає зростання чисельності касирів, контролерів, інкасаторів та інших працівників, які його обслуговують; (4) скорочення готівкового обігу сприяє впровадження електронних розрахунків і систем кореспондентських рахунків у банківській системі.

Грошові кошти у безготівкових розрахунках не мають речового виразу, існують лише у вигляді депозитів на рахунках у банках і виконують грошові функції за умов зняття з депозиту шляхом виписування платіжних доручень, платіжних вимог-доручень, чеків, акредитивів, платіжних вимог тощо.

Безготівкові розрахунки забезпечують рух вартості без участі наявних готівкових грошей двома способами: 1) переказуванням грошових коштів з рахунку платника на рахунок їх отримувача у кредитних закладах; 2) проведенням взаємозаліків зустрічних вимог без використання готівки.

Основними принципами чинної організації безготівкових розрахунків в Україні стали: ¦ обов'язковість зберігання грошових коштів на розрахункових, поточних та інших рахунках банків; ¦ підприємства свої грошові платежі й розрахунки здійснюють шляхом самостійного вибору форми розрахунків, що закріплюються у договорах і угодах з банками; ¦ платежі покупців за товарно-матеріальні цінності й послуги реалізуються через банки лише за наявності достатніх коштів на рахунках платників; ¦ кошти з рахунків підприємства списуються за розпорядженням власника (безакцептна форма списання коштів застосовується лише у виключних випадках, що встановлені законами України); ¦момент виконання платежу має бути максимально наближеним до терміну відвантаження товарів, виконання робіт, надання послуг, зарахування коштів на рахунки отримувача, як правило, здійснюється після списання відповідних сум з рахунку платника; ¦ підприємствам надано право вибору банків для відкриття своїх рахунків.

Готівковий оборот здійснюється в основному у сфері особистого споживання, оскільки розмір платежів тут у середньому менший, а потреба в негайному їх здійсненні значно вища. Тому платежі готівкою в сфері особистого споживання вигідніші й зручніші, ніж через банки. Але з розвитком товарно-грошових відносин, удосконаленням кредиту та комп'ютеризацією банківської справи сфера готівкового обороту поступово звужуватиметься.

Виникнення депозитних, а далі й електронних грошей, за допомогою яких здійснюється автоматичне переведення грошових сум, органічно поєднало в собі переваги депозитної та готівкових форм грошей. Тут немає потреби переносити великі маси готівки, досягається значна економія витрат, кожен платник може миттєво виконати платіж.

Проте будь-які гроші (готівкові чи безготівкові) потребують відповідної маси товарів і послуг. Якщо ж товарів нема, то це означає одне -- переповнення грошима каналів обігу й інфляційне знецінення грошової одиниці.

5. Сучасна інфляція: суть, причини та особливості

а) Сучасна інфляція

Інфляція -- багатогранний, складний процес, який чітко відображає всі основні проблеми й суперечності економіки. Найбільш очевидно вона проявляє себе в систематичному переповненні каналів грошового обігу масою надлишкових грошей, що веде до їх знецінення та додаткового перерозподілу національного доходу й національного багатства на шкоду більшості населення. Загальні передумови виникнення інфляційного процесу можна з'ясувати на прикладі аналізу показників трансакційного рівняння:

М V = Р Q,

де М -- кількість грошей в обігу; V -- швидкість обертання грошової одиниці; Р -- середній рівень цін; Q -- фізичний обсяг виробництва.

Звідси Р = М V / Q,

тобто зростання цін може викликатися трьома факторами: 1) зростанням кількості грошей в обігу в надлишковому розмірі, 2) прискоренням швидкості обігу грошей і 3) скороченням фізичного обсягу виробництва.

Особливостями інфляційного зростання цін у 90-ті роки XX століття в Україні стали не наслідки війни і циклічні коливання виробничого циклу, а взаємопереплетення низки зовнішніх (зростання цін на світових ринках, скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі, від'ємне сальдо платіжного балансу) та внутрішніх (деформація економіки, монополія держави на грошову емісію, монопольне становище великих виробників та їх диктат цін; непомірні високі податки і кредитні ставки за кредити) причин. Негативний вплив мала також нездатність учасників перебудови замінити вичерпані адміністративні регулятори механізмами ринкового регулювання виробництва, обміну і споживання.

Залежно від сили згубної дії на економіку розрізняють інфляцію: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію.

Повзуча інфляція -- така інфляція, що досягає щорічно не більше одноцифрового числа (наприклад, 5%) і проявляється у постійному зростанні цін. Деякі економісти у нас і за кордоном вважають, що повзуча інфляція до 5% на рік не є серйозною загрозою, бо має такі позитивні наслідки, які абсолютно переважають негативні. До того ж вона піддається контролю, може бути регульована, за умов ринкової економіки непомітне зростання цін є формою збалансування попиту та пропонування. З цим умовно можна погодитися, бо повзуча інфляція і справді не спричинює швидкоплинних і виразних негативних явищ в економічному житті. Водночас вона здатна виступати дійовим фактором збалансування грошово-фінансових і матеріально-речових ресурсів, прискорення технічного переозброєння виробництва, стимулює товаровиробників постійно дбати про зниження матеріалоємності і затрат живої праці. Проте вказані переваги повзучої інфляції можна досягти лише за умов вільного ринку, конкуренції й підтримання рівноваги попиту -- пропонування.

Галопуюча інфляція -- це така інфляція, яка набуває розміру двозначного числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя й викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване і набуває хронічного характеру, здатне швидко деформувати структуру виробництва і реалізації товарів.

Гіперінфляція --- надвисока і вкрай небезпечна інфляція, що, як правило, веде до економічного паралічу, провокування гострих соціальних конфліктів та непередбачених катаклізмів. На передній план діяльності уряду висувається емісійна діяльність, потужність друкарського верстата. За умов гіперінфляції гроші починають втрачати свої функції, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків на основі бартерного обміну, порушується механізм дії фінансів і кредиту, розвиваються інші стихійні процеси в економіці. Якщо інфляційне зростання цін перевищує темп у 50% щомісячно, а знецінення грошей набуває характеру самовідтворення процесу невпинної емісії у зв'язку із зростанням цін, то класифікують супергіперінфляцію.

Залежно від особливостей зростання цін на різні групи товарів прийнято виділяти збалансовану інфляцію, що виникає внаслідок пропорційної зміни цін на різні товари; незбалансовану інфляцію, в якій зростання цін різних товарів відбувається непропорційно. У випадках передбачувальності процесу наростання інфляційних ознак розрізняють очікувану інфляцію. У інших випадках діє неочікувана інфляція. Врахування просторових меж інфляції дозволяє класифікувати локальну інфляцію, що діє в межах окремої країни, і світову інфляцію, якщо вона охоплює групу країн або цілі регіони.

Стан економіки країни, що характеризується загальним застоєм виробництва, високим рівнем безробіття й одночасним підвищенням цін та інших ознак інфляційного процесу, називають стагфляцією.

Потужність інфляційного процесу, як правило, оцінюється за допомогою індексу цін за певний період -- рік, квартал, місяць. Найчастіше застосовують індекс цін споживчих товарів (ІСЦ).

де -- ринкова вартість фіксованого "кошика" товарів у поточному році; -- ринкова вартість фіксованого "кошика" товарів у базовому році.

За допомогою індексу цін споживчих товарів досліджують тенденції змін у часі загального рівня цін на товари, які купує населення для особистого споживання.

Зміни загального рівня цін на засоби виробництва, що купуються юридичними особами для виробничого споживання, характеризуються показником індексу цін на засоби виробництва, який визначається за формулою агрегатного індексу Ласпейреса:

.

Для характеристики інфляції затрат, особливо коли оптові ціни зростають першими, тобто до зростання роздрібних цін, розраховується індекс цін виробника. Загальний індекс інфляції визначається на підставі формули:

Іінф. = ,

де , -- індекс зростання цін у досліджуваному році; -- індекс цін базового року.

Для прогнозного визначення кількості років, що здатні подвоїти ціни за даного щорічного індексу інфляції, застосовують "правило числа 70". Переважно воно використовується для визначення кількості років, щоб реальний ВНП або особисті заощадження подвоїлися. Але й у розрахунках потужності інфляційного процесу число 70 ділять на щорічний індекс інфляції і отримують число років, які за даної інфляції потрібні, щоб ціни подвоїлися. Наприклад, за умов інфляції у 12% показник цін товарів подвоїться через 6 років (70/12 = 6). Якщо ж щорічний індекс інфляції опуститься до 9% на рік, то ціни товарів подвояться через близько восьми років (70/9 н 8).

Оскільки у комплексі інфляційного процесу в різні часи й періоди окремі фактори цього складного процесу проявляють себе неоднаково, то в багатьох країнах визначення типу інфляції робиться на основі визначення провідного з них. Залежно від цього розрізняють такі типи інфляції, інфляція грошової маси, інфляція зростання доходів, інфляція зростання матеріальних затрат виробництва, структурна інфляція, інфляція прибутків, інфляція податків, бюджетна інфляція, кредитна інфляція.

Багатоманітність форм і чинників інфляційного процесу не тільки знижують купівельну силу грошей, а й формують низку економічних та соціальних наслідків, провідними з яких стають:

ь зниження життєвого рівня населення шляхом падіння реальної вартості особистих заощаджень, скорочення реальних поточних доходів, перерозподілу доходів найманих працівників на користь роботодавців. При цьому, поточні реальні доходи більшості населення знижуються навіть за умов застосування індексації, оскільки індексації, як правило, відстають від темпів зростання цін і не покривають скорочення реальних доходів;

ь діє ефект додаткового інфляційного оподаткування доходів. Так, в Україні в 1993-1994 pp. під тиском інфляційного процесу зниження реальної вартості щомісячних доходів сягало 30%;

ь падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці. Зокрема, інфляція посилює диспропорції й незбалансованість виробництва, торгівлі, кредитної та грошової систем, державних фінансів, валютної системи і платіжного балансу країни. Як наслідок, в умовах скорочення особистого споживання на ринках може спостерігатися видимість затоварювання й абсолютне падіння виробництва;

ь некерованість інфляційного процесу порушує управління економікою й підриває самі устої держави. Під тиском інфляції реальна вартість державних доходів постійно зменшується, тому, незважаючи на нетоварну емісію, держава зменшує свої видатки передусім на задоволення соціальних потреб, що загострює соціально-політичну напруженість суспільства.

б) Економічна думка про інфляцію

Значні традиції в аналізі закономірностей інфляційного процесу нагромадили західні економісти. Основні положення їхніх теорій інфляції такі:

(1) Інфляція виникає внаслідок загального підвищення цін на товари, спричиненого будь-якими факторами. "Будь-який період, протягом якого рівень цін підвищився... є період інфляції",-- писав американський економіст Л. Клейн. Аналогічних підходів дотримувалися Б. Хансен, Е. Там, Е. Дене та ін.

Проте ототожнювати інфляцію з будь-яким підвищенням цін не можна, тому що це означає відрив інфляції від паперогрошового обігу. Підвищення цін можливе і при золотовалютному обігу, але це не допускає можливості інфляції, більше того, суперечить законам грошового обігу. Зростання цін можливе також без інфляції при зниженні вартості коштовних металів, підвищенні цін монополіями, переважанні попиту над пропонуванням в силу зміни кон'юнктури ринку і при циклічних коливаннях виробництва.

(2) Провідним у визначенні факторів інфляції став надмірний попит. Інфляція, згідно з концепцією Дж. Кейнса, є ланцюгом обставин, процесом, де існує надмірний попит (інфляційний розрив). Проте надмірний попит не обов'язково пов'язаний з паперогрошовим обігом. Він здатний виникнути незалежно від грошей, скажімо, від входження циклу в фазу промислового піднесення. Водночас інфляція не є обов'язковим атрибутом цієї фази циклу, але вона властива саме паперогрошовому обігу.

(3). Існували також визначення інфляції як процесу надмірного зростання будь-чого: цін, зарплати, доходів, податків, позик, інвестицій та ін. Щодо розширення виробництва взагалі пропонувалося здійснити ряд фінансово-економічних заходів, які привели б до новітніх структурних зрушень і зниження темпів економічного зростання. Розвиток інфляційного процесу, як правило, проходить два етапи. На першому з них темпи знецінення паперових грошей відстають від темпів зростання паперової маси, дезорганізуючий вплив інфляції на виробництво, торгівлю, кредит і грошовий обіг ще не вповні виявляється. Тимчасово може створюватися специфічно висока кон'юнктура, основою якої насправді є інфляція. На першому етапі згубна дія інфляційного процесу проявляється неповною мірою. Реалізація тут комплексу протиінфляційних заходів потребує найменших затрат, а їх дієвість -- найвища. Економіка та фінансова система ще мають ряд резервів, ефективних засобів регулювання, тому є можливість не тільки обмежувати негативні наслідки інфляції, а й приховувати її.

На другому (вищому) етапі свого розвитку інфляційний процес різко прискорюється, темпи зростання суспільного виробництва починають відставати від знецінення паперових грошей, а інфляційне переповнення каналів грошового обігу стає вже очевидним. Це спричинюється, по-перше, занепадом виробництва, зростаючим відставанням у науково-технічному прогресі, уповільненням підвищення, а потім і зниженням суспільної продуктивності праці; по-друге, зменшенням товарообігу, зумовленого зниженням якості та скороченням асортименту товарів, які тепер виробники почали поділяти на "вигідні" й "невигідні", скороченням закупок імпортних товарів; по-третє, зростанням дефіцитності товарів; по-четверте, від'ємним платіжним балансом країни, коли збитки від зовнішньоекономічної діяльності вже не покривалися потоком доходів.

Розробка механізму подолання інфляційного процесу значно ускладнюється, витрати суспільства гігантськи зростають, а прогнозованість перебігу інфляційного процесу стає непередбачуваною. Зволікання у розгортанні комплексу боротьби з інфляцією посилює диспропорції в економіці, дезорганізує господарські зв"язки, призводить до кризи державних фінансів, значно активізує спекуляцію та тіньову економіку, посилює злочинність і корупцію, знижує життєвий рівень і знецінює трудові заощадження населення.

Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способи регулювання інфляційного процесу: кейнсіанський і монетаристський. Кейнсіанський метод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення її регулюючої ролі в кредитно-відсотковій політиці, а монетаристський (проти якого виступають усі прихильники унітарної держави) -- впровадження таких дій, як самоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби. Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають істотного значення, монетаристські дії дають значний позитивний ефект.

Важливе значення мають такі елементи: встановлення економічно обгрунтованої ставки відсотків за кредит, регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу, необхідно негайно використати.

Кредитна політика держави має бути обов'язково вигідною як для боржника, так і для кредитора, щоб забезпечити останньому кошти на покриття витрат і дотацій, прибуток для вдосконалення матеріально-технічної бази кредитного закладу. Економічно обгрунтована ставка кредиту негайно дала б позитивні результати, тому що підвищення плати за кредит на кожен відсоток, як свідчить світовий досвід, веде до зменшення кількості грошей в обігу відповідно на 4%, а грошей -- готівки на руках громадян -- на 2%. Ще сильніший ефект впливу на інфляцію -- встановлення норми відсотка вищого за інфляційний індекс на 2-4%.

Змінюючи нормативи резервів та ставки операцій рефінансування, Національний банк зможе збільшувати (зменшувати) величину ліквідності комерційних банків і тим активно впливати на обмеження інфляційного процесу. Держава шляхом регулювання маси грошей, рівня проценту і швидкості обігу грошей здатна стимулювати рівень інвестицій і розширення виробництва. Світова практика свідчить, що для цього потрібно зняти всі необгрунтовані обмеження з безготівкових платежів та розрахунків і паралельно ввести граничні межі загального зростання грошової маси в обігу.

Виходячи з нинішнього стану грошового обігу в Україні, Національному банку варто терміново розробити надзвичайну програму розвитку безготівкових платежів і водночас можливого обмеження питомої ваги готівки, яка найбільше піддається інфляційному знеціненню. Напевно, доречним було б також широке запровадження "електронних грошей", карток споживача, обмеження максимальних готівкових платежів, формування такої відсоткової політики, коли зберігання готівки поза банком стає невигідним. Чіткішим має бути розмежування сфер діяльності Національного банку та державного бюджету: без цього грошова система будь-якої країни ніколи не стане безінфляційною. Необхідно законодавчо заборонити пряме фінансування державного бюджету з коштів Національного банку, а також купівлю за його кошти державних облігацій Міністерства фінансів, тому що це рівнозначно емісії і порушує нормальне регулювання грошового обігу.

Запитання та завдання для обговорення:

1. У чому полягає зміст вислову: "Золото -- не гроші, гроші -- не капітал, вони стають такими за певних умов"?

2. Як застосовується механізм реалізації законів грошового обігу на практиці?

3. Як впливають ціни на зміну обсягів виробництва? Яким чином закон вартості регулює пропорції виробництва?

4. Чому дія закону вартості за сучасних умов розвинутих товарно-грошових відносин обмежена?

7. РИНОК ЯК ЕКОНОМІЧНА ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

1. Ринок як форма організації суспільного виробництва

Ринок - синтетична категорія, за допомогою якої визначаються різноманітні за змістом і параметрами явища. Історично слово "ринок" характеризувало певне місце, де продавалися та купувалися товари. Як правило, це була торгова площа в центрі міста або спеціально обладнане приміщення, де зустрічалися продавці (власники товару) і покупці (власники грошей). Тут у результаті досягнутої домовленості встановлювалися ціни на товар, який в обмін на гроші переходив у руки покупця.

Внаслідок розвитку засобів зв'язку необхідність певного фізичного місця зустрічей для взаємодії продавців та покупців стає несуттєвою. Учасники товарно-грошових відносин одержують можливість контактувати й вирішувати свої проблеми іншим чином. Саме тому сьогодні економісти під терміном "ринок" розуміють будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців. Ринок - це інститут або механізм, що зводить докупи покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг.

Це - вузьке тлумачення категорії "ринок".

У широкому розумінні ринок означає певний спосіб організації економічного життя, характерними ознаками якого є:

самостійність учасників економічного процесу;

комерційний характер їхньої взаємодії;

суперництво (конкуренція) господарюючих суб'єктів;

* формування економічних пропорцій під впливом динаміки цін та конкурентної боротьби; ціни, що складаються на основі попиту та пропозиції.

Суспільне господарство, яке функціонує на цих засадах, називають ринковою економікою, її антиподом є командна економіка, в якій діяльність господарюючих суб'єктів централізовано регулюється державою, народногосподарські пропорції формуються на базі директивних планів, а ціни встановлюються адміністративним шляхом.

Ринок є організаційною формою існування товарного виробництва. Історія останнього налічує близько VI тис. років. Приблизно стільки ж років існує і ринок.

Види ринку залежно від умов, у яких діють суб'єкти господарського життя:

вільний,

монополізований,

регульований.

Вільний ринок - це ринок з великою кількістю виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного. У ньому немає обмежень в інформації про попит, пропозицію, ціни, якість продукції тощо. Тут вільне ціноутворення, відсутні штучні бар'єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу із нього.

Монополізований ринок - це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників даного товару, існує дефіцит необхідної інформації, ускладнений доступ до ресурсів, погоджуються дії учасників ринкових відносин.

Регульований ринок - це ринок, який контролюється і регулюється державою за допомогою спеціальних заходів економічного та адміністративного характеру.

За ознакою простору дії вирізняють:

місцевий (у межах міста чи села),

регіональний (певна територія будь-якої країни),

національний ,

світовий ринок.

З точки зору відповідності чинному законодавству:

легальний (офіційний),

тіньовий.

Залежно від об'єктів купівлі-продажу розрізняють такі види ринків:

* товарів широкого вжитку,

товарів промислового призначення,

праці,

цінних паперів,

науково-технічних знань та ін.

Особливу класифікацію видів ринку застосовують фахівці з маркетингу. Вони розрізняють ринок продавця і ринок покупця. На першому більше влади мають продавці, а найактивнішими "діячами" вимушені бути покупці. На другому, навпаки, більше влади мають покупці й найактивнішими "діячами" вимушені бути продавці.

Залежно від того, хто є покупцем товару, що продається, і з якою метою він купується, розрізняють:

споживчий ринок,

ринки виробників,

проміжних продавців,

державних установ,

міжнародний ринок.

Споживчий ринок - окремі особи і господарства, які купують товари для особистого споживання.

Ринок виробників - організації, що купують товари для використання їх у процесі виробництва.

Ринок проміжних продавців - організації, що купують товари для наступного перепродажу їх з прибутком для себе.

Ринок державних установ - державні організації, що купують товари або для наступного їх використання у сфері комунальних послуг, або для передачі цих товарів тим, кому вони потрібні.

Міжнародний ринок - покупці за межами країни, включаючи закордонних споживачів, виробників, проміжних продавців, держави і установи.

Кожен вид ринку має свою інфраструктуру, набір інструментів, які забезпечують його життєдіяльність. Окремі види ринку не існують самі по собі. Всі вони пов'язані між собою, утворюючи розгалужену ринкову систему. Вона діє не тільки в межах тієї чи іншої країни, а й глобально, охоплюючи своїм впливом значну частину світового господарства.

2. Ринковий механізм, його функції та межі дії

Досвід країн, в яких функціонує ринкова економіка, свідчить про те, що вона є ефективно працюючим механізмом, який включає чотири елементи: попит, пропозицію, ринкову ціну і конкуренцію.

У загальному вигляді попит - це потреба в певному товарі, що забезпечена грошима. Розмір попиту визначається кількістю товарів, яка може бути реалізована на ринку за існуючими цінами.

Пропозиція - це сукупність товарів, які представлені на ринку. Його розмір визначається кількістю товарів; що пропонуються для продажу в певний період часу за існуючими цінами.

Ринкова ціна - це ціна, що встановлюється на ринку. Розрізняють:

ціни попиту,

пропозиції,

рівноваги.

Під ціною попиту розуміють граничну максимальну ціну, за яку покупці ще згодні брати товар, а під ціною пропозиції - граничну мінімальну ціну, за яку продавці ще готові пропонувати свій товар. Ціна рівноваги - це ціна, за якої розмір попиту дорівнює розміру пропозиції.

Конкуренція - це процес суперництва між окремими суб'єктами, постачальниками і покупцями товарів за найвигідніші умови їх виробництва та реалізації.

Конкурентна боротьба має місце, коли на ринку певного товару; кількість його продавців така, що жоден з них не в змозі самостійно або в об'єднанні з іншими впливати на ціну. За цих умов найважливіші питання економічного життя - що і скільки виробляти, яким чином і для кого - розв'язуються в результаті взаємодії попиту, пропозиції і ринкових цін.

Щоб краще зрозуміти механізм цієї взаємодії, розглянемо ситуації на ринку певного товару, наприклад автомобілів. Поведінку продавців і покупців добре характеризують криві попиту й пропозиції, що відображені на рис. 1 і 2.

Рис.1. Крива попиту Рис.2. Крива пропозиції

Спочатку проаналізуємо дії покупців автомобілів, їх інтерес полягає в тому, щоб задовольнити свою потребу, на яку вони виділяють певну суму грошей. Тому ринкова ціна ні в якому разі не може бути вищою за ціну попиту (Ц_п). В умовах високої ціни покупців не дуже багато. Відповідно й автомобілів придбається мало. Якщо ж ціна знижується, товар стає доступнішим, кількість покупців збільшується разом з кількістю придбаних автомобілів. Цю залежність демонструє крива попиту.

Тепер звернемося до дій продавців. Вони бажають відшкодувати свої витрати й одержати будь-який прибуток. Тому ринкова ціна не може бути нижчою, ніж ціна пропозиції (Ц_пр). Чим нижча ціна пропозиції, тим менша кількість автомобілів надійде для продажу. Останнє зумовлене тим, що у багатьох виробників витрати будуть більшими, ніж ціна, а це зробить неможливим виробництво. Навпаки, за підвищення ціни пропозиції зростатиме кількість виробників і обсяги поставок автомобілів. Цю залежність демонструє крива пропозиції.

Якщо накласти один графік на другий, то в певному місці вони перетнуться (рис. 3).

Рис.З. Взаємодія попиту і пропозиції

Точка, в якій дві криві перехрещуються, відображає збіг інтересів продавців і покупців, відповідність попиту і пропозиції, рівновагу ринку. У кожен момент на ринку досягається рівновага, хоча і нестійка. Справді, цілком можливо, що попит на автомобілі зросте. Додатковий попит почне тиснути на ринок. Це призведе до порушення рівноваги, тимчасового підвищення цін аж до встановлення нової ціни попиту. Поведінку покупців у ситуації, що змінилася, характеризує нова крива попиту, яка проходить вище і правіше за стару криву.

Нова вища ціна виступає сильним стимулом зростання виробництва і збільшення продажу автомобілів. Одночасно нова ціна сигналізує підприємцям з інших галузей, що виробництво автомобілів стає вигідним для вкладення капіталів. Після цього сюди направляються додаткові грошові ресурси, змінюються умови виробництва. Успіху в конкурентній боротьбі досягають ті, хто зуміє швидше збільшити випуск при одночасному зменшенні витрат і цін за рахунок впровадження нових технологій, ефективних методів організації праці.

У результаті збільшення виробництва зростає пропозиція, яка поступово зрівнюється з попитом, і встановлюється нова ринкова рівновага.

Таким чином, ринковий механізм, реагуючи на попит через зміну цін, забезпечує відповідну реакцію виробництва й пропозиції.

Попит і пропозиція - дві протилежні сили, які викликають зростання і падіння ціни. Вони однаковою мірою діють на ціну, якщо не береться до уваги фактор часу. Коли під час аналізу він враховується, то ця умова порушується. У межах короткострокового періоду пріоритет отримує попит (тому що пропозиція більш інерційна). Коли ж розглядається довгостроковий період, роль головної ціноутворюючої сили переходить до пропозиції. Чим триваліший період часу, що аналізується, тим сильніший вплив пропозиції на ціни порівняно з попитом. Причина полягає в тому, що саме виробництво визначає в кінцевому підсумку динаміку потреб, які вже потім виступають у вигляді попиту. Водночас попит і пропозиція залежать від динаміки ціни. У випадку з пропозицією ця залежність є прямою, а у випадку з попитом - оберненою.

Ступінь зміни попиту на певну продукцію під впливом зміни ціни на неї характеризує еластичність попиту (Е).

Еластичним є попит, зміна обсягу якого, виражена у відсотках, перевищує відсотковий вираз зниження цін, тобто коли Е > 1.

Якщо показники зменшення ціни і збільшення попиту дорівнюють один одному (тобто зростання попиту тільки компенсує зниження цін), то еластичність попиту називають одиничною.

У випадку, коли обсяг зменшення ціни перевищує показник приросту попиту, то останній є нееластичним (Е < І).