Економічні основи суспільного виробництва та ринкової економіки

Висновок. Поширення акціонерної форми власності, організація профспілок призводить до того, що відбувається обмеження дії основного економічного закону капіталістичного способу виробництва (виробництва і привласнення додаткової власності) й основної суперечності даного способу виробництва - між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичною формою привласнення.

3. Типи, види й форми власності

У процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основних типи власності - суспільний і приватний, кожен з яких має свої види і форми.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника із засобами виробництва.

Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб і механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ і методами виробництва.

4. Відносини власності в Україні. Закон України "Про власність"

Термін "приватизація" дуже місткий. Він включає як приватну, так і особисту, трудову і нетрудову приватну власність. Останні не тільки відрізняються, але й мають багато спільного, можуть в умовах ринкової економіки перетворюватися одна в одну.

У процесі формування і розвитку ринкових відносин обов'язково відбуватиметься формування різних форм власності, зокрема приватної, отже, відтворюватиметься особиста трудова і нетрудова приватна власність за рахунок зменшення інших її видів.

Перетворення слід розуміти як перетворення державної (а також колективної) власності на приватну.

Іноді приватизацію трактують як денаціоналізацію. Частково це так. Ці поняття нетотожні, хоча між ними є спільне. Денаціоналізація не завжди означає перетворення державної власності на приватну. Вона може перетворити державну власність на різні форми власності.

Шляхи роздержавлення власності:

1. Передача підприємств у власність трудових колективів;

2. Поділ державної власності між громадянами країни;

3. Продаж об'єктів державної власності громадянам і юридичним особам.

Способи приватизації:

1. Викуп об'єктів малої приватизації - власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців;

2. Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації;

3. Викуп державного майна, зданого в оренду;

4. Продаж на аукціоні та за конкурсом;

5. Продаж акцій відкритих акціонерних товариств.

Два етапи приватизації:

Ш сертифіката;

Ш грошова.

Висновки

1. Власність визначає характер функціонування всієї системи виробничих відносин.

2. Власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

3. Будь-які зміни в економічних відносинах повинні починатися з відповідних перетворень у відносинах власності.

4. Власність - ядро системи виробничих відносин, основа суспільного способу виробництва.

5. Все більшу роль у суспільному виробництві починай відігравати не індивідуально-приватна, а колективна усуспільнена власність на засоби виробництва.

Контрольні питання

1. У чому полягає економічний та юридичний зміст відносин власності?

2. Назвіть об'єкти та суб'єкти власності.

3. Яка роль власності в системі економічних відносин?

4. Охарактеризуйте відносини власності в історичному аспекті.

5. Як відбувався розвиток відносин власності в Україні?

6. У чому суть процесів роздержавлення та приватизації власності?

5. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

1. Натуральне господарство і товарне виробництво

а) просте й розвинуте товарне виробництво

Історично суспільне виробництво розвивалось в певних економічних формах, окремі риси яких є характерними для всіх форм господарювання, окремі зберігаються на досить тривалому проміжку часу. Сутність кожної із форм визначається потребами, які є спонукальним мотивом виробництва, організацією виробництва, де відбувається формування відносин власності, розподілу, обміну і споживання виробленого продукту. Форми економічних зв'язків розвивалися з розвитком поділу праці, формуванням відносин власності.

Найпростішою формою господарювання с натуральне виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання. Для нього властивим є низький рівень розвитку суспільного поділу праці: наявність -- між окремими робітниками, або групами людей, і відсутність -- між господарськими одиницями.

Натуральному господарству притаманні замкненість, відсутність регулярних зовнішніх зв'язків, примітивна техніка і технологія, які зумовлюють обмежену мету виробництва. Воно малоефективне, консервативне. Йому відповідає застій, повільність розвитку самого виробництва і суспільного розвитку в цілому. Робоча сила закріплена за локальними виробничими одиницями, позбавлена мобільності.

Саме така форма господарювання є типовою для всіх докапіталістичних стадій розвитку суспільного виробництва. Вона довела свою життєдіяльність протягом тисячоліть. Остаточний розпад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя, епоху зародження й прогресу капіталізму.

На зміну натуральному господарству прийшло товарне виробництво і товарна форма господарювання, яка тривалий час існує поряд з натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її.

Загальною умовою обміну незалежно від форми виробництва виступає поділ праці. Але якщо в натуральному господарстві обмін здійснюється у вигляді продуктообміну, без умови еквівалентності, то товарне господарство об'єктивно вимагає зовсім іншої форми обміну. Продукт праці в товарному господарстві призначається не для власного споживання, а для продажу, для обміну через ринок. Це передбачає встановлення економічного зв'язку між виробниками, починаючи з придбання засобів виробництва й закінчується реалізацією готової продукції, обміном досвідом.

Товарне виробництво -- це така форма організації суспільного господарства, за якою продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.

Отже, основою виникнення товарного виробництва й обміну є суспільний поділ праці. Саме він приводить необхідності обміну продуктів праці певних виробників на необхідні для них інші продукти. Перший суспільний поділ праці (відокремлення скотарства від землеробства) зробив можливим регулярний обмін між общинами, другий (відокремлення ремесла від землеробства й скотарства) -- зумовив зародження товарного виробництва, а третій (відокремлення торгівлі) сприяв завершенню формування товарного господарства.

Поділ праці в суспільстві лише тоді стає основою формування товарного виробництва й обміну продуктів через ринок, коли відбувається відокремлення виробників як самостійних власників засобів виробництва. Якщо суспільний поділ праці потребує обміну взагалі, то економічна відокремленість виробників -- еквівалентного, товарного обміну

а) Просте й розвинуте товарне виробництво

Товарне виробництво виникає як просте товарне виробництво, яке засноване на особистій праці власника засобів виробництва, дрібне за розмірами, характеризується прямим поєднанням виробника із засобами виробництва та відсутністю експлуатації. У формі товару виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт.

Орієнтація на ринок стає основою прискорення розшарування виробників різних особистих якостей, вміння використати кон'юнктуру ринку тощо, що призводить до збагачення меншості й зубожіння більшості.

Водночас відбувається модифікація товарних відносин: з одного боку, з'являються власники грошей і засобів виробництва, з іншого -- люди, позбавлені їх і вимушені продавати свій єдиний товар -- робочу силу. Перші з них стають підприємцями, які можуть наймати робочу силу, інші -- найманими робітниками, які не мають засобів виробництва, а тому й засобів для існування.

Таким чином, просте товарне виробництво стало основою для виникнення капіталістичного господарства, капіталістичних відносин. Цьому сприяло й так зване первісне нагромадження капіталу -- насильницьке відокремлення виробників від засобів виробництва, і розвиток купецького та лихварського капіталів. Поряд з ринком засобів праці й предметів споживання виникає новий -- ринок праці. Форма господарства, коли товаром стає не лише продукт людської праці, а й сама робоча сила людини, називається капіталістичним товарним виробництвом.

За капіталізму всі (або майже всі) продукти праці виготовляються як товари, товарне виробництво набуває загального характеру і стає всеохоплюючою формою прояву економічних зв'язків між людьми.

Між простою і розвинутою (яка застосовує найману працю) формами товарного виробництва є спільні риси й відмінності.

Спільні риси

Приватна власність на засоби виробництва

Ринкова форма зв'язку між виробниками

Конкуренція між товаровиробниками

Стихійний розвиток

Відмінності

Риси	Просте товарне виробництво	Розвинуте товарне виробництво
Виробник продукту та власник засобів виробництва	одна особа	Виробник продукту - найманий робітник, власник товару - капіталіст
Експлуатація	як правило, відсутня	Існус
Ціль процесу виробництва	задоволення потреб виробника	одержання прибутку
Основа виробництва	індивідуальна, відособлена праця	спільна, об'єднана праця найманих робітників
Співвідношення натурального і товарного виробництва	виробництво товарів має підпорядковане значення стосовно натурального господарства	товарне виробництво набуває загального характеру

В процесі історичного розвитку товарного виробництва можна виділити два важливі моменти: 1) перетворення натурального господарства в просте товарне; 2) перетворення простого товарного господарства в розвинуте. Перше є результатом суспільного поділу праці й економічної відокремленості виробників, друге -- пов'язане з розшаруванням товаровиробників, які виготовляють товар для ринку і реалізують його в конкурентній боротьбі. Розвиток поділу праці від загального до часткового і одиничного прискорило і поглибило товарно-грошові зв'язки між окремими сферами діяльності.

Так, у XX ст. відбувся четвертий великий поділ праці. Окремо виділилася сфера нематеріального виробництва. Науково-технічна революція сприяє п'ятому великому поділу праці, внаслідок чого відбувається відокремлення інформаційної сфери діяльності від інших структур.

2. Товар і його властивості. праця яка створює товар

а) Товар та його властивості

Згідно трудової теорії вартості товар -- це продукт праці, який виготовляється для обміну і реалізується шляхом купівлі-продажу.

Не кожне благо є товар хоча і набуває товарної форми, тобто може бути реалізоване шляхом купівлі-продажу (вода, повітря, необроблені ділянки землі і т. п.). Але і продукти людської праці не завжди є товаром. Коли вироблене благо задовольняє власні потреби -- воно не товар. Продукт праці тоді стає товаром, коли він вироблений для обміну. Товаровиробники, обмінюючись продуктами своєї праці вступають в певні економічні відносини. Тому товар -- це суспільна форма продукту праці, яка уречевлює, матеріалізує певні економічні відносини.

Суть товару розкривається під час розгляду його властивостей і з боку його якості, що відображає корисні властивості товару, або кількості, що характеризує його суспільну міру. Корисність речі-товару, завдяки якій вона може задовольняти ту чи іншу потребу людей, робить її споживною вартістю, причому тут йдеться про задоволення потреб не самого товаровиробника, а інших осіб, тобто ця властивість виявляється як суспільна споживна вартість. Але не всяка корисна річ, яка має суспільну споживну вартість, є товаром (наприклад, продукція кріпаків, яку вони виробляли для феодала). Споживна вартість є об'єктом дослідження економічної теорії тоді, коли вона створюється як суспільна споживна вартість для обміну. Вона стає речовим носієм мінової вартості.

Мінова вартість -- видиме кількісне співвідношення, в якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого. Кожний окремий товар можна обмінювати на безліч інших у різних кількісних пропорціях; отже, він має безліч мінових вартостей.

В основі цих пропорцій (мінових вартостей) лежить те, що вони -- продукт праці. Як згустки певної кількості людської праці вони є вартості. Мінові ж вартості виражають співвідношення між затратами праці на виробництво продуктів, що обмінюються. Отже, вартість -- це внутрішня властивість товару, зовнішньою формою прояву якої є мінова вартість. Саме вартість, як уречевлена в товарах праця, робить всі товари порівняльними, спільномірними. Як споживні вартості товари якісно різні, як вартості -- якісно однорідні.

Вартість, як економічна категорія, виражає відносини між:: товаровиробниками з приводу затрат їхньої праці на виробництво продуктів, якими вони обмінюються як товарами.

Споживна вартість і вартість -- два полюси товару, що постійно перебувають у суперечності. В умовах простого товарного виробництва, де ринкові зв'язки виникають стихійно, товаровиробник часто не знаходить покупця на свої товари. Вони залишаються не проданими, а споживні вартості не виявляють себе як вартості.

б) Праця, яка створює товар

Двоїста природа товару є наслідком двоїстого характеру праці, втіленої в ньому. Вона виступає одночасно як конкретна й абстрактна праця. Положення про двоїстий характер праці -- наукова основа трудової теорії вартості.

Конкретна праця разом з природою є умовою існування людського суспільства, умовою створення конкретної споживної вартості. Вона якісно різнорідна, а тому велика кількість різних товарів товарних тіл (споживних вартостей) -- це результат великої кількості конкретних видів праці. Конкретна праця -- це джерело речового і духовного багатства, однак вона не може надати товарам ту спільну власність, на основі якої здійснюється їх обмін. Вона створює сама те, що їх різнить, -- споживну вартість.

Але якщо абстрагуватися від конкретного характеру виробничої діяльності, то залишиться тільки те, що вона є затратою людської робочої сили, тобто абстрактною працею. Саме це і є тим загальним, спільним, що міститься у всіх конкретних видах товарів різних виробників.

Для з'ясування змісту абстрактної праці важливо враховувати те, що вона, будучи субстанцією вартості, по-перше, виражає відносини між людьми і, по-друге, властива лише товарному виробництву. Усяка абстрактна праця є суспільною, але не всяка суспільна праця є абстрактною.

Отже, корисна праця, як затрати робочої сили в конкретній формі є конкретною працею, що створює споживну вартість, а як витрати робочої сили взагалі, безвідносно до її конкретної форми, є абстрактною, що створює вартість товару. Конкретна й абстрактна праця -- це дві сторони однієї і тієї ж праці в товарному виробництві. Вони невіддільні одна від одної ні в часі, ні в просторі.

За умов приватної власності на засоби виробництва і роз'єднаності товаровиробників виготовлені ними товари виступають як результат приватного виробництва, а конкретна праця -- як безпосередньо приватна. Спеціалізація на виготовленні одного якого-небудь товару означає, що виробники працюють один для одного, утворюючи, таким чином, суспільне виробництво: праця кожного з них функціонує як частка сукупної праці суспільства, що надає їхній праці суспільного характеру.

Через відокремленість товаровиробників суспільна природа праці у сфері виробництва залишається прихованою, а виявляється на ринку, під час обміну, коли конкретні види праці прирівнюються до абстрактної.

Таким чином, праця відокремлених товаровиробників безпосередньо виступає як приватна, водночас має суспільний характер. У цій протилежності сторін праці міститься основна суперечність товарного виробництва. Вона с джерелом усіх інших суперечностей.

Кожний товаровиробник виробляє товари, виходячи із своїх інтересів і на невідомий ринок, потреби якого постійно змінюються. За таких умов деяка частина продукції не буде реалізовано на ринку. А це означає, що приватна праця, втілена в нереалізованій продукції, не знайшла суспільного визнання, тобто затрачена даремно. Оскільки таке становище може повторюватись, не всі товаровиробники зможуть продовжити своє виробництво, оскільки одні -- збанкрутують, інші -- збагатяться.

Суперечність між споживною вартістю і вартістю виявляється як суперечність між приватною і суспільною працею.

в) Величина вартості товару

Для кількісного визначення величини вартості товару розглянемо такий приклад.

Товаровиробники здійснюють виробництво в різних індивідуальних і природних умовах, тому на виготовлення однакових товарів витрачається різна кількість праці і різні затрати робочого часу. Тобто в товарах матеріалізується різна індивідуальна вартість. Але на ринку товари однакової споживчої вартості оцінюються однаково, бо враховується лише їхня суспільна вартість, величина якої визначається не індивідуальними, а суспільно-необхідними затратами праці, а саме: кількістю суспільно необхідного часу, який визначається суспільно нормальними умовами виробництва за середнього в даному суспільстві рівня продуктивності праці та її інтенсивності.

Сама ж величина суспільно-необхідного робочого часу наближається до індивідуальних затрат праці тих товаровиробників, які виробляють на ринок основну масу товарів одного роду, і встановлюється стихійно в ході конкурентної боротьби.

Суспільно-необхідний робочий час і зумовлена ним суспільна величина вартості не є постійними і залежать від продуктивної сили праці, яка визначається, в свою чергу, рівнем розвитку науки та її технологічним використанням, здібностями виробника, його досвідом і кваліфікацією, традиціями, суспільною комбінацією виробничого процесу, природними умовами. Величина вартості товару змінюється, таким чином, прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно продуктивності суспільної праці. Під продуктивністю праці розуміють кількість продукту, який виробляється за одиницю робочого часу.

Інтенсивність праці виявляється у насиченості, наповненості робочого часу працею. За високо інтенсивної праці кожна одиниця часу містить більшу масу праці, ніж за низько інтенсивної. Це свідчить про те, що робочий час не може повно характеризувати затрати праці, а отже, за різної інтенсивності він не може виступати й мірилом вартості. При зростанні інтенсивності праці величина вартості одиниці товару не змінюється, але пропорційно зростає сукупна вартість, що створюється протягом робочого часу. Тому суспільно-необхідні витрати праці вимірюються робочим часом за середньої інтенсивності праці.

Величина вартості товару вимірюється витратами простої праці, тобто праці середньої умілості, посильної кожному членові суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця вимагає підготовки робітника до виконання операцій, а сама підготовка -- значних затрат праці. За одиницю складної праці створюється більша вартість, ніж за одиницю простої. Складна праця зводиться до простої (редукція праці) через ринкові відносини.

Отже, суспільна величина вартості товару визначається суспільно-необхідними витратами праці на його виробництво. Але є ще і ринкова вартість, яка визначається не тільки умовами виробництва, а й умовами реалізації товару, ринком збуту, суб'єктивною оцінкою корисності товару покупцем за конкретних умов, конкуренцією і т. п. Тому ринкова вартість доповнюється новими витратами, що визначають нову характеристику, а саме, суспільно-необхідну корисність витрат. І коли витрати праці відповідають суспільним потребам, то результати праці, які мають своє втілення в товарі, мають суспільно-необхідну корисність.

Ринкова вартість виконує двоїсту функцію: по-перше, відображає суспільно-необхідні витрати праці на блага, які пропонуються на ринку як товарна пропозиція, а, по-друге, виявляє відповідність витрат праці суспільній потребі, яка на ринку виступає як попит.

Запитання та завдання для обговорення:

1. Чому товарне виробництво й товарно-грошові відносини є найпрогресивнішою з відомих людству форм господарювання?

2. За яких умов продукт праці стає товаром?

3. Чому для існування товарного виробництва необхідні дві умови -- суспільний поділ праці та економічна відособленість виробників?

4. У чому полягає суть споживної вартості? Чому необхідно чітко відрізняти споживну вартість як матеріальне багатство суспільства від споживної вартості як носія вартості?

5. Покажіть відмінність між економічними категоріями "вартість" і "величина вартості".

6. Чому продуктивність праці -- властивість конкретної праці, а інтенсивність -- абстрактної?

6. ГРОШІ. ТОВАРНО-ГРОШОВІ ВІДНОСИНИ

1. Походження, суть і функції грошей

а) Форми мінової вартості

На відміну від споживної вартості, яка являє собою по суті товарне тіло, вартість матеріально виявити неможливо. Для того щоб дати наукове пояснення сучасних форм вартості, необхідно повернутися до аналізу обміну, форм вартості або до мінової вартості. Виявити вартість можна лише через відношення одного товару до іншого.

У розвинутому товарному виробництві всі товари прирівнюються до грошей, які відображають вартість усіх інших товарів. Але перед тим, як вартість того чи іншого товару знайшла свій вираз у грошовій формі, вона пройшла тривалий і складний шлях розвитку.

Питання про походження і природу грошей давно привертало увагу економістів.

Вперше таке наукове дослідження було зроблено А.Смітом. Пізніше велику увагу аналізу цього питання приділив К. Маркс. Він встановив, що вартість у своєму історичному розвитку набула таких форм: проста, поодинока, або випадкова; повна, або розгорнута; загальна і грошова. Кожна наступна форма характеризує вищий ступінь розвитку товарного виробництва й обміну.

Перша з названих форм вартості виникла разом із обміном й містить у собі таємницю всіх інших форм вартості. Просте мінове співвідношення, в якому х товару А обмінюється на у товару В, має такий вигляд: х товару А=у товару В. У такій послідовності товар А виражає свою вартість у товарі В, перебуває в активній відносній формі вартості, а товар В, який виражає вартість товару А, фігурує в пасивній еквівалентній формі вартості. На цій стадії розвитку обміну роль еквівалента не закріплюється за якимось одним товаром.

Як бачимо, відносна форма вартості та еквівалентна взаємно обумовлюють й одночасно виключають одна одну, тобто є полюсами одного й того ж виразу вартості, причому відносна форма вартості характеризує як якісну сторону обмінюваних товарів (внутрішню однорідність згустків абстрактної праці), так і кількісну (відповідну кількість предметів, які містять у собі рівні кількості абстрактної праці). В процесі обміну власника товару А цікавить споживна вартість товару В. Але споживна вартість товару А є результатом конкретної, приватної праці. Тому еквівалентна форма вартості характеризується трьома особливостями, суть яких полягає в тому що:

а) споживна вартість товару-еквівалента В стає матеріалом для виразу вартості товару А, іншої споживної вартості;

б) конкретна праця, як творець еквівалента товару В виступає формою прояву абстрактної праці товару А;

в) приватна праця, яка втілена в товарі-еквіваленті, стає формою виразу своєї протилежності -- суспільної праці.

Як бачимо, вартість, абстрактна й суспільна праця зовнішньо відокремлені від споживної вартості, конкретної, приватної праці. До того ж товар В не тільки задовольняє відповідну потребу, а й виконує суспільну функцію -- роль еквівалента.

Оскільки в умовах вияву простої форми вартості важливо було безпосередньо визначити однорідність багатьох товарів, а кількісні пропорції складалися випадково, остільки ця форма вартості задовольняла господарські потреби суспільства доти, доки сам обмін мав випадковий характер.

З розвитком виробництва і суспільного поділу праці відбувається швидке зростання товарних мас. Обмін набуває регулярного характеру, визначаються місця, де зустрічаються товаровиробники. Перехід до регулярного обміну зумовив перехід від простої до повної, або розгорнутої, форми вартості.

Характерним для цієї форми обміну є те, що вартість одного товару може бути виражена в багатьох інших товарах, а кількість випадкових пропорцій скорочується. Але внаслідок появи все нових видів товарів збільшується ряд еквівалентів, і відносний вираз вартості товару залишається незавершеним. Сам безпосередній обмін товарів ускладнюється. І тому товаровиробники вдаються до третіх товарів, які найчастіше зустрічаються на ринку як посередники. У цьому випадку із загальної маси товарів вирізняються головні товари (товари-посередники), до яких прирівнюються всі інші. Цим самим вартість ординарних товарів стала виражатися в споживній вартості товару-посередника. Поступово останні перетворилися в межах місцевих ринків у загальні еквіваленти, а безпосередній обмін товарів переріс у їх обіг.

Зародження цих мінових відношень означає перехід до загальної форми вартості.

Поява загального еквівалента вирішила суперечність загальної форми обміну тією мірою, що кожен продавець товару вже мав можливість обміняти свій товар на інший за допомогою товару -- загального еквівалента, що значно стимулювало обмін товарів, а через нього і виробництво.

На тій стадії, коли роль загального еквівалента закріпилася за одним якимось товаром, виникла грошова форма вартості. Тут не мала значення споживна вартість товару-еквівалента. У ролі грошей виступали різні товари. Лише на найвищій стадії розвитку товарного виробництва й обігу, з розвитком міжнародної торгівлі роль загального еквівалента закріпилася за золотом.

Золото як загальний еквівалент вирізнилося з ряду інших товарів завдяки своїм властивостям, які зробили його найбільш придатним для виконання суспільних функцій загального еквівалента, а саме -- однорідність, подільність, портативність, привабливість та ін.

Золото як гроші по відношенню до всього світу товарів завжди перебуває в еквівалентній формі вартості: затрачена на нього конкретна праця є безпосереднім утіленням абстрактної загальної людської праці, а затрачена на його виробництво приватна праця -- безпосереднім втіленням суспільної праці.

Розподіл товарного світу на товари і гроші виявив закінчену форму зовнішнього прояву внутрішніх суперечностей -- суперечностей між товарами і грошима. Лише товар, обмінений на гроші, як продукт безпосередньо приватної праці, дістає суспільне визнання.

З появою грошей стає можливим вимірювання вартостей різних товарів, а розвиток форм вартості набуває свого завершення. Подальша історія обміну пов'язана з використанням паперових, кредитних грошей, електронних та ін., що функціонують паралельно з грошовим товаром чи без нього.

Грошам властива, як і всякому товарові, споживна вартість і вартість. їхня споживна вартість в тому, що вони, по-перше, виконують суспільну функцію загального еквівалента і, по-друге, використовуються для особистого і суспільного споживання як будь-який інший товар.

б) Суть грошей та їх функції

Вартість товару, виражена в грошовій формі, виступає як ціна. Гроші, маючи властивість загальної обмінюваності, дають змогу стихійно здійснювати як кількісний, так і якісний облік затрат праці приватних товаровиробників. Цей облік відбувається на ринку за допомогою коливання цін. Але коливання ринкових цін веде до нерівності між товаровиробниками, нагромаджує в руках найбільш конкурентноспроможних з них гроші, а отже, сприяє концентрації економічної влади. Цим самим гроші прискорили процес переростання простого товарного господарства в капіталістичне. За капіталізму вони перетворилися в капітал, у знаряддя експлуатації.

Найповніше суть грошей розкривається в їхніх функціях. Гроші виконують п'ять функцій: міру вартості; засіб обігу; засіб утворення скарбів і нагромадження; засіб платежу; світові гроші.

З названих функцій найбільшу значущість мас перша -- міра вартості. Гроші виконують роль загального еквівалента; до них прирівнюються та за їх допомогою порівнюються величини вартості всіх товарів. Виконують вони цю функцію тому, що самі володіють вартістю, але виконують її уявно, тобто як ідеальні гроші.

Виконання грошима функції міри вартості передбачає визначення грошової одиниці, яка була б основою для порівняння цін різних товарів. Такою грошовою одиницею у США є долар, в Англії -- фунт стерлінгів і т. д., які прирівнюються до різної вагової кількості золота.

Для зручності грошові одиниці шляхом їх поділу на кратні частини розкладаються в масштаб цін. Отже, через міру вартості гроші виражають кількість втіленої в товарах суспільної праці, а через масштаб цін -- вагову кількість золота, яка міститься в грошовій одиниці та її складових частинах. Тому міра вартості -- суспільна функція, а масштаб цін -- розрахункова міра, яку може змінювати держава. Зменшення вагового вмісту золота в грошовій одиниці означає девальвацію, підвищення -- ревальвацію.

Світова валютна система пройшла три важливих етапи: золотий стандарт, золотовалютний (доларовий) стандарт і валютний стандарт в результаті чого золото перестало виконувати функцію грошового товару. З 1978 р. після ратифікації Ямайської угоди країнами учасницями Міжнародного валютного фонду відбулася повна демонетизація золота в сфері валютних відносин. Відмінені офіційний золотий паритет, офіційна ціна на золото, фіксація масштабу цін національних грошових одиниць, зняті всі обмеження в приватному використанні золота.

МВФ призупинив публікацію даних про золотий зміст (масштаб цін) окремих валют. Золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого визначається в паперових грошах.

Втративши статус світових грошей, золото залишилось високоліквідним стратегічним товаром, яке вільно обмінюється на паперові гроші і нагромаджується в центральних банках більшості країн світу.

Друга функція -- засіб обігу-- пов'язана з тим, що за умов розвинутого товарного обміну безпосередній обмін товарів переріс у товарно-грошовий обіг: товар - гроші - товар (Т - Г - Т). Гроші функціонують уже не уявно, а реально і обслуговують вони акт продажу-купівлі.

Кількість грошей, яка може бути в обігу, визначає закон грошового обігу повноцінних грошей. Згідно з ним маса грошей, що функціонує як засіб обігу, прямо пропорційна сумі цін усіх товарів і обернено пропорційна числу оборотів однойменних грошових одиниць, тобто вона визначається трьома факторами: цінами на товари, кількістю товарів або товарною масою, швидкістю обороту грошових одиниць.

Виконання грошима цієї функції і відокремлення змісту грошей від їх номінального значення створили умови для того, що уряди почали випускати в обіг неповноцінні монети, а потім почалась заміна металевих грошей паперовими. У XI ст. вони почали випускатися в Китаї, з 1690 р. -- у США, в 1762 р. -- в Росії. З 1914 р. майже в усіх країнах припинився обмін банкнот на золото, а під час світової кризи 1929-1933 pp. припинився обіг золота взагалі.

Паперові гроші -- це лише символи вартості, тобто грошові знаки, які замінюють повноцінні гроші в їхніх функціях, як засіб обігу і засіб платежу. Урядом вони вводяться в обіг з примусовим курсом. Оскільки паперові гроші виникли із функціонуванням металевих грошей, раніше розглянутий закон грошового обігу є базою для специфічного закону паперово-грошового обігу. Суть його полягає в тому, що випуск паперових грошей повинен бути обмежений тією їх кількістю, в якій справді оберталося б символічно представлене ними золото. Якщо випуск паперових грошей перевищить потребу товарообігу в золотих грошах, то купівельна спроможність паперових знаків знизиться, а ціни на товари й послуги зростуть.

Знецінення паперових грошей унаслідок їх надмірного випуску урядом називається інфляцією. Знецінення грошей --- це лише момент в інфляційному процесі. Інфляція проявляється в набагато більшому зростанні цін на різні товари і послуги порівняно з підвищенням заробітної плати. Це -- свого роду прихований податок, котрий знижує життєвий рівень працівників. В кінцевому підсумку інфляційний процес призводить до занепаду господарства. Держава вимушена приймати відповідні заходи для зміцнення грошової системи шляхом девальвації грошової одиниці, обміну знецінених грошових знаків на нові тощо.

Третя функція -- засіб утворення скарбів і нагромадження -- пов'язана з наявністю повноцінних грошей поза сферою обігу. Гроші затримуються в руках товаровиробників, випадають зі сфери обігу. Цим товаровиробники захищаються від різних випадковостей стихійного ринку. Але такі гроші в будь-який час можуть знову повернутися в товарообіг.

Під час золотого обігу резервуари скарбів були стихійним регулятором обігу грошової маси. Паперові ж гроші не можуть перетворюватися в скарб і регулювати грошовий обіг. За капіталізму гроші нагромаджуються, головним чином, не у вигляді скарбів, а як капітал.

Четверта функція -- засіб платежу -- виявляється у зв'язку з потребою продажу товару і послуг за відкладання платежу і реалізується за рахунок різниці між часом виробництва і реалізації ряду товарів або ж за необхідності купівлі товарів за відсутності наявних грошей. У даному разі продавець виступає як кредитор, а покупець-- як боржник.

Розширення функції грошей як платіжного засобу викликало, у свою чергу, потребу у використанні кредитних грошей. У цій ролі стали використовуватися векселі, банкноти, платіжні доручення, чеки.

Розвиток кредитних відносин і банківської справи сприяв зменшенню потреби в наявних грошових знаках. Тому закон грошового обігу зазнав істотних змін. Кількість грошей, необхідних для обігу тепер, визначається за формулою:

де КГ -- кількість грошей в обігу; ЦТ -- сума цін товарів; К -- сума цін товарів, проданих у кредит; П -- платежі, за якими настав строк оплати; ВР -- взаємні розрахунки; О -- число оборотів однойменної грошової одиниці.

З розвитком товарно-грошових відносин функція грошей як засобу платежу дедалі більше витісняє функцію засобу обігу. Остання виявляється лише у сфері роздрібного товарообігу.

За вексельного обігу несплата в строк одним боржником призводить до порушення розрахунків багатьох інших товаровиробників, що створює нові можливості для економічної кризи.

Розширення товарно-грошових відносин за межі національних ринків привело до формування п'ятої функції грошей. Це -- світові гроші. Виходячи на світовий ринок, гроші скидають з себе локальні форми (масштаб цін тощо) і виступають у своїй початковій формі, тобто у вигляді зливків благородних металів.

Обслуговуючи міждержавні ринкові відносини, світові гроші використовуються, головним чином, як засіб платежу. Торгові й фінансові операції опосередковуються не наявними грошовими знаками, а шляхом зарахування боргових зобов'язань через банки. Якщо під час цих розрахунків виникає заборгованість, вона покривається золотом чи валютою тієї держави, якій сплачується борг. Світові гроші виступають як загальний платіжний і міжнародний купівельний засіб.

Світові гроші функціонують і як загальна матеріалізація суспільного багатства. Ця їхня властивість виявляється, коли видаються зовнішні кредити, переміщуються нагромаджені багатства (золоті запаси в іноземні банки), сплачуються воєнні контрибуції.

2. Історичний досвід україни в творенні національної грошової одиниці

а) Кунна система грошей часів Київської Русі

Процес створення національної грошової одиниці України має давні традиції. Як свідчить історія нашої країни, за часів Київської Русі, козацької республіки, Української Народної Республіки діяли свої фінансові системи, карбувалися гроші, що було одним із ознак суверенності держави.

В Київській Русі існували так звані кунні гроші. Їх появу в обігу дослідники пов'язують з переходом від натурального господарства до товарного обміну, що відбувся на основі виділення товару-посередника, яким стала худоба (корови, бики, вівці). Зокрема, поняття "капітал" походить від суті рахунку голів рогатої худоби, в якому "кап" означав голову бика. Для визначення худоби як форми грошей додатково вживали термін "скотний". Звідси походить "скотниця" як княжа скарбниця і "скотник", який виконував функцію княжого скарбника. Появу найпривабливіших товарів у ролі грошей засвідчує й давньогрецький поет Гомер (11-9 ст. до н.е.), який в поемі "Іліада" обмін товарами зобразив так: "Всі купували, розраховуючись, хто залізом, хто яскравою міддю, хто і бичими шкірами, хто і самими биками чи рабами-людьми".

Пізніше товарами-еквівалентами стали хутра (соболя, лисиці, куниці, білки), з яких виготовлявся престижний одяг княжої родини й інших представників багатих верст, а одежа простого люду виготовлялась з хутра вівці й зайця. Зокрема, вироби із спинки соболиної шкіри з передніми лапками були дуже красивими й міцними, користувалися найбільшим попитом, тому ставали кунами. Відрізана решта хутра як дешевша частина набувала назву нижчого грошового номіналу -- резани, а цілий соболь з чотирма лапками становив ногату. Продовж VI-IX століть хутра (шкіри) оберталися як гроші в Польщі, у прибалтійських племен, а в Київській державі східних слов'ян використовувалися одночасно з однойменними металевими зливками або монетами.

Розвиток жвавої торгівлі з Арабським Сходом привів до появи в грошовому обігу Київської держави значної маси срібних монет -- диргемів, а пізніше -- європейських денаріїв і візантійських золотих монет -- солідів.

Після прийняття християнства за князювання Володимира Святославовича карбувалися золоті й срібні монети. На лицьовому боці золотих монет вагою 4,35г князя Володимира зображено в царському одязі з написом: "Володимир, а се його злато", на звороті -- Ісуса Христа. В наступних випусках тут поміщували тризуб -- княжий знак Рюриковичів. До наших днів дійшло 11 золотих монет і 340 срібних. Лише у Ніжинському скарбі було знайдено 200 срібних монет Володимира Святославовича, Ярослава Володимировича та Святополка.

Як правило, вони карбувалися на знак приходу до влади князя й слугували засобом відображення урочистості події. До того ж князі брали данину грошима, що свідчило про достатній рівень товарно-грошових відносин.

Кунна система включала гривні -- срібні й золоті зливки та куни, вевериці, векші--ймовірно, хутра або шкіри тварин (куниці й білки). Зокрема, історичні джерела свідчать, що номіналами цієї грошової системи були: 1 гривня = 20 ногатам або 25 кунам, або 50 різанам, або 100 рекшам -- веверицям. Не виключено, що одночасно з хутряними номіналами, в обігу перебували й металеві знаки вартості.

Відомо, що з другої половини XI ст. до початку XIV ст. всі кунні номінали були грошима-хутрами або шкірами, тому що ніяких металевих грошей, окрім важких срібних зливків (гривень), у тогочасний період в Україні в обігу не було. Тим часом для великих торговельних операцій потрібна була стабільніша, твердіша за кунні гроші валюта. Тому й виникають в обігу срібні гроші у вигляді гривні. Гривня була основною лічильною одиницею кунної системи грошей. Про це переконливо свідчать неодноразові згадки в такому важливому документі, як "Руська правда".

У ХІІ-ХІІІ ст. гривні використовувалися для ведення значних фінансових операцій. Досить часто вони мали різноманітну форму та вагу. Зокрема, гривні київського ґатунку, карбовані в ХІ-ХІІ ст., мали вигляд шестигранного зливка срібла вагою близько 160 г. Дещо іншої форми шестигранник карбування XIII ст. важив 196 г. Чернігівські гривні ромбовидної форми з розплесканими язичками теж мали вагу 196 г.

Гривні карбувалися також із золота, але зустрічаються вони рідко; тому вважається, що золоті гривні з'являлися, як правило, на знак приходу до влади князя. Срібні ж гривні вживалися при проведенні великих торговельних та фінансових операцій.

Дослідники зазначають, що на різних територіях України поряд з місцевими монетами в обігу знаходилося багато візантійських монет, які з ювелірно-естетичного боку спочатку були досконалішими. Одначе майстерність карбування монет у Київській Русі поступово зростала, що привело з часом до перевершення якості візантійських виробів. Шкода, що цей плідний процес був перерваний татарською навалою.

В процесі купівлі-продажу товарів і платежів різноманітними за походженням і номіналами монет виникла потреба визначити їх вартісне співвідношення на основі вагового змісту коштовного металу (золота чи срібла). Для дрібних розрахунків і видачі здачі грошові одиниці стали різати (рубати) на частини. Так в 9-10 ст. відповідним номіналу кунноі системи грошей стали відповідати арабський диргем під назвою ногата, а різаною стала половина або й менша частина диргема. Отримані шматки срібного зливку гривні стали обертатися як самостійні грошові одиниці під назвою рублі. Починаючи з XIII ст. назва "гривня" поступово замінюється терміном "рубль". Через 150 років карбованець цілком витіснив з ужитку гривню і став панівною грошовою одиницею аж до наших днів.

б) Гроші козацької республіки

Цікавою сторінкою нашої історії є розвиток товарно-грошових відносин у період козацької республіки. Специфіка військової організації січового козацтва до обов'язків гетьмана відносила не лише військові, а й господарські справи та фінанси. Кошовий отаман разом з курінними отаманами керували всім господарством, озброєнням, спорядженням і фінансами. Доходами й видатками відала генеральна скарбова канцелярія на чолі з генеральним підскарбієм. Інтендантськими операціями, збором податків й митних платежів та видачею платні в полках і сотнях займалися козачі комісари. При цьому видавалася платня валютою тієї країни, протекторат якої визнавала Січ. Наприклад, до 1654 р. в Січі панівною була польська валюта. Далі з'явилися російські рублі й копійки та важкі срібні монети вагою 28 г срібла -- "єфімки" (монета Чехії -- йоахімсталяр). Після зруйнування Січі з 1710 р. козаки перейшли під протекцію турецького султана, тому платню стали отримувати срібними піастрами, курушами, парами і кримськими акче. В період з 1737 по 1775 pp. оплата проводилась рублями й копійками, а з 1769 р. -- і паперовими асигнаціями. Військові досягнення козацтва, розвиток ремісництва й торгівлі, митниці активно сприяли зростанню авторитету Війська Запорізького і створенню незалежної української держави. Цьому найбільше сприяла розумна фінансова політика Богдана Хмельницького. Так, за часів його гетьманування було, по-перше, організовано "Скарб" (державну скарбницю) з відповідною структурою його поповнення та використання; по-друге, розроблено й запроваджено необтяжливу для народу податкову систему, яка давала змогу нагромаджувати ресурси у населення, а не розоряти його.

Головним джерелом прибутків і поповнення скарбу козацької держави стала митна служба та податки з іноземного купецтва, якому водночас гарантувалися доходні операції. Внаслідок такої фінансової політики щорічно до Скарбниці надходило понад 100 тис. "червоних золотих". Цих коштів цілком вистачало для функціонування державного механізму, а надалі -- й для карбування власної української монети в Чигирині. Вона мала такий вигляд: на одному боці зображено лич -- символ військової могутності Війська Запорізького, а на другому -- викарбовано ім'я гетьмана.

Проте поступова втрата державності після Переяславської угоди обернулася трагедією для українського народу, руйнуванням економіки України та фінансово-грошової системи. Як відомо, за цією угодою йшлося лише про військовий союз. І доки живим був Б. Хмельницький, Росія змушена була певною мірою дотримуватися угод, Україна мала широку самостійність у внутрішній та зовнішній політиці, щорічно лише сплачувала одноразову данину. В Україні діяла власна податкова система. Державними фінансами розпоряджався гетьман, функціонувала власна митна служба. Отже, йшлося про самокерованість кожного учасника українсько-російського союзу, а економічні стосунки будувалися на еквівалентному обміні, митних кордонах та власних валютах.

Найбільшого руйнування українська фінансово-грошова система зазнала за часів реформ Петра І, коли було остаточно ліквідовано в Україні Скарбницю, примусово вилучено з обігу наявні українські та іноземні монети, замість яких в обіг випускалися нижчої якості російські монети. Різко зріс також тягар податків на користь царської казни та витрати на утримання дедалі більшої чисельності війська, що підірвало економіку й добробут населення України. Якщо раніше фінансові нагромадження значною мірою залишалися в Україні, то після цих реформ розпочався постійний процес відпливу капіталів на територію Росії. Остаточно процес ліквідації українських фінансів завершила Катерина II в 1774 р.

В той час, коли в Правобережній Україні переважали в обігу високоякісні золоті й срібні монети країн Європи, на Лівобережжя дедалі більше надходили московські монети: срібні й мідні копійки. Мідні монети були такої низької якості й такими безвартісними, що викликали запеклу протидію у народу і були вилучені з обігу в Росії й Україні. Недовіра була і до срібних монет, хоч вони й карбувалися з високоякісного срібла західноєвропейських талерів. Пояснювалося це тим, що через свою дрібність вони були дуже незручними в користуванні, до того ж не мали кратних номіналів, що були властиві європейським валютам. Внаслідок цього навіть після реформ Петра І панівні позиції у грошовому обігу України посідали монети польського походження. Лише з часом в обігу почала зростати кількість російських монет. Одночасність обертання монет різного походження пояснювалась тим, що їх курс визначався ваговим вмістом монетарного металу. Зокрема, монети -- чехи (гроші) вагою від 1,54 до 0,72 г срібла прирівнювались до вартості 1 російської копійки, 3 гроші -- 2 копійкам, 6 грошів -- 4 копійкам. Срібний тимф (орт) дорівнював 20, а пізніше 16 копійкам, таляр -- 60 копійкам, а потім 1 рублю, а золотий дукат вагою 3,5г золота був грошима багатих і прирівнювався до 2 рублів. З початком 19 ст. було завершено витіснення усіх інших монет, позиції яких посіли російські монети.

в) Гроші УНР 1917-1920 pp.

Після ліквідації українських грошей козацької доби справжніх українських грошей на території України не випускалося. Лише утворення Української Народної Республіки (УНР), дало можливість швидко віддрукувати й оперативно доставити з Берліна українські гроші -- гривні -- і ввести їх в обіг. Ще й зараз висока якість паперу, технічного й художнього виконання, широке використання символіки Київської Русі роблять тогочасну гривню добре захищеною від фальшування. Зважаючи на труднощі 1917-1920 pp., монет не карбували, в обігу перебували лише паперові гроші, на яких були зображені емблема держави та українські написи. Стверджуючи інтернаціоналізм і демократизм, перші банкноти в УНР друкувалися з надписами українською мовою -- на лицевій стороні і російською, польською та єврейською мовами -- на звороті.

Гривня у вартісному відношенні прив'язувалася до повноцінного довоєнного рубля царської Росії (0,7742 г чистого золота). Тоді 1 руб. = 2 гривням, а 1 гривня = 100 шагам.

Нестача дрібних розмінних монет, потреба замінити російські рублі та інші обставини зумовили появу регіональних і міських грошей з різними назвами: бони, чеки, розмінні знаки, розмінні білети та ін. Власні гроші в 1917--1920 pp. випускалися в обіг на Донбасі, Слобожанщині, Сіверщині, Полтавщині, Херсонщині, Київщині, в Таврії, Галичині. На території Волині свої грошові знаки мали: Кременець *-- розмінні білети вартістю 1, 3 та 5 крб.; Дубно -- чек вартістю 10 крб.; Луцьк -- розмінний знак вартістю 20 гривень; Житомир -- розмінні білети вартістю 1, 3 і 5 крб. та ін. Оригінальним явищем тогочасного грошового обігу стали багато-чисельні види грошей, що їх випускали чисельні управи, уряди, загони, тощо. Окрім цього на ринках оберталися паперові й металеві німецькі бони для окупованих східних територій. Особливим феноменом відродження національної грошової одиниці стали "лісові" гроші Української повстанської армії (1942-1948 pp.) які відігравали роль облігацій, позичений борг за якими командування УПА зобов'язувалося повернути після досягнення незалежності України.

г) Російський рубль

Термін "рубль" виник ще в XI ст. в Новгороді, але лише в XV ст. рубль остаточно зитіснив гривню. На початку свого існування рубль як грошова одиниця являв собою зливок срібла вагою приблизно 204 г. Але з часом російська держава вагу срібла в ньому зменшувала. Наприклад, у 1654 р. його вага вже становила 28 г, в 1764 р. -- 18 г, а в 1769 р. уряд Катерини II вперше випустив в обіг паперовий рубль у вигляді паперових асигнацій. Спочатку вони були розмінними, тобто обмінювалися на срібло. Проте внаслідок покриття військових витрат паперовий рубль швидко знецінився, тому його обмін на срібло припинився. Лише проведення грошової реформи 1839-1843 pp. закріпило основною грошовою одиницею срібний рубль, а з переходом до золотого монометалізму в 1897 р. в обіг було введено золотий рубль, що містив 0,7742 г чистого золота. Його карбування було доручено тій самій фірмі "Кенедієн Бенк Нот Компані", яка 1992 р. надрукувала українські гривні.

З початку першої світової війни (1914-1918 pp.) розмін банкнот на золото припинився, в обіг стали випускатися лише паперові гроші. Внаслідок зростаючих витрат на війну знецінення російської валюти досягло такого розміру, що рубль у лютому 1917 р. коштував 18 коп., а на літо 1917 р. -- лише 6-7 коп. Цим самим тимчасовий уряд підписав собі вирок, бо втрата вартості грошей означає одночасне руйнування реальних важелів влади й контролю за економічними життям країни.

Після жовтня 1917 р. розпочалася реалізація однієї з найбільш трагічних утопій марксизму -- демонетаризація економіки. Заміна повноцінних грошей радянськими "грошовими знаками" означала скасування повноцінних конвертованих грошей, на місце яких в обіг запущено було квитки для обліку й контролю. На відміну від грошей їх можна друкувати в будь-якій кількості з власного розсуду уряду. Думалося також, що невпинною емісією можна покривати будь-який бюджетний дефіцит. Досить швидко з'ясувалося, що для підтримання відносин платежу та обміну потрібні нормальні грошові знаки.

Перші радянські гроші було введено в обіг 1919 р. у вигляді державних кредитних квитків ("денежных знаков", або "совзнаков"), що й стало одним з важливих кроків на шляху до декларованої відміни грошей і становлення прямого розподілу матеріальних благ. Одночасно з цим робилися масові спроби щодо впровадження прямого продуктообміну й безгрошових відносин. Лише загроза ліквідації радянської влади й небачена інфляція змусили більшовиків відійти від свого експерименту й започаткувати карбування срібного рубля. В 1922 р. було розпочато емісію повноцінного паперового червінця, а з 1923 р. -- і золотого червінця ваговим вмістом 8,6 г золота.