Міжнародна економіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Глобальні кризи. Передумови виникнення і характер протікання

глобальний міжнародний інноваційний конкурентоспроможність

Глобалізація економіки і швидкість, із якою нині світом пересуваються люди, товари та інформація, із переваг можуть перетворитися на причини майбутніх глоб криз, які лише посилюватимуть негативні наслідки економічної кризи чи поширення епідемії у якійсь окремій країні на весь світ. Деякі вчені глибинною причиною глобальних криз вважають системні ефекти. Тому локальні зусилля їх подолання є безперспективними.

Глобальні кризи можна поділити на:

А) глобальні фінансово-економічні кризи;

Б) глобальні політичні кризи.

В) глобальна криза суспільства, показником якої є еколог. катастрофа, що наближається, вичерпування прир ресурсів, наркоманія та інші соц недуги +можливість генетичної катастрофи через недостатньо обгрунтовані маніпуляції з генним матеріалом, поширення СНІДу.

До передумов виникнення глобальних криз відносять:

1)зміни в балансі сил,

2) скорочення витрат на оборону,

3) внутрішня нестабільність та соціально-політичний неспокій.

Найважливішою причиною, що привела людство до глобальних протиріч, є нагромадження величезної виробничої потужності. Воно вплинуло на природу, сприяло виснаженню її ресурсів. З початку століття населення Землі зросло в 3 рази, а обсяг господарської діяльності - в 20. Перехід до постіндустріалізму змінив цільові настанови суспільного виробництва. Гонка за максимальною вигодою, перехід до інтенсивного розвитку виробництва супроводжувалися структурними кризами, нерівномірністю розвитку, ростом конфліктності. Цьому сприяв і стрибок у військовій справі, що поставив під погрозу самої людини як біологічної істоти.

Особливе місце в загостренні глобальних проблем займає науково-технічний прогрес. Масштаби його впливу на навколишнє середовище не мають подоби в історії розвитку людства. Природне середовище насичується не тільки відходами виробництва, але й зовсім новими речовинами виробничої діяльності, які не розкладаються під впливом природних процесів. Проблема забруднення навколишнього середовища й утилізації відходів (особливо радіоактивних) придбала планетарний характер. НТП сприяв виникненню й ряду інших проблем, що зачіпають інтереси всієї цивілізації: приборкання перегони озброєння, освоєння космосу й Світового океану.

Людська цивілізація та загалом уся Земна куля була свідком чотирьох глобальних криз розвитку, які протікали протягом значного періоду та мали неабиякий вплив на історичний розвиток людства. Так, першою кризою була соціо-біосферна (верхнепалеолітична), яка мала місце протягом 25 тис.-10 тис. рр. до Р. Х. Спричинена кліматичними умовами на той час та результатом глобальних перетворень у стані світового клімату, наслідком чого стала зміна траєкторії життя на планеті та кардинальні перетворення у кліматичних умовах планети.

Другою глобальною кризою у розвитку суспільства можна назвати цивілізаційну кризу або кризу античності, яка протікала протягом 4-6 ст. Причиною виникнення цієї кризи стала неспроможність нового світу забезпечити в подальшому аналогічний розвиток на засадах античності. Рабовласницький стрій ставав все менш актуальним та отримував все більший супротив із певних кіл населення, розвивались філософські вчення, які поступово розповсюджувались серед людей, почала займати впевнені позиції релігія християнства. Всі ці фактори викликали падіння Римської імперії, яка мала цивілізаційні масштаби впливу у світі. Після зміни цивілізаційного стану у світі почали з'являтись нові формації та нові території почали займати передові позиції, зникла правляча антична еліта.

Іншою кризою у світі була формаційна криза (криза феодалізму), яка протікала протягом 1453-1648 років. Загалом, причиню кризи була потреба зміни тогочасного суспільного устрою, як результат незадоволення своїм станом робітничого класу, який становив більшу частину населення того часу. В результаті чуми в Європі була у значній кількості скорочена кількість населення, незадоволені своїм становищем люди почали повставати проти феодалів. Правлячі кола, до яких входили феодали, зрозуміли, що проблеми не можуть бути вирішені без тотальних змін будови держави та суспільного строю. Так, заради збереження власної влади в певних межах, її частина передавалась одній людині в особі князів чи королів, тобто почали формуватися сучасні держави (Англія, Французька монархія) із певними обов'язками правлячих осіб. Тобто в результаті цієї кризи цивілізація не зникла, трансформувалась в іншу. А 90% феодальних сімей зберегли свої позиції та статки, перейшовши у капіталістичну систему.

Остання криза, яка має місце - це сучасна криза, перший етап якої проходив з 1873-1933 роки, а другий має місце із 2008 року і по сьогоднішній день. Передбачити розвиток цієї кризи зараз є досить складно. Результатом першого етапу сучасної кризи стала поява нових економічних течій та засадних понять сучасного економічного та державного устрою: інституційна система; система державних міжурядових органів; соціалістичні рухи; розвідка; міжкраїнові відносини; ТНК; монополії; валютні стандарти; економічні принципи регулювання. Другий етап сучасної кризи має такі результати на сьогоднішній день: більшість білого населення втрачає свого кількісну перевагу у світі із поширенням представників кольорового населення; держава деградує, втрачає власні кордони; зникає громадянське суспільство; зникає університет як здобуток епохи модерну у класичному його виразі (поява нових форм навчання, розповсюдження болонського процесу), правлячі еліти демонтують інститути, які їм заважають. У сучасній кризі появляються ознаки цивілізаційної кризи, тиск одних цивілізацій на інші. Зникає протестантська мораль, з'являється культ споживання, який приглушає протестантство. Також є певні ознаки соціо-біосферної та формаційної кризи у сучасній кризі, що є базою для розробки декількох ключових радикально відмінних сценаріїв розвитку сучасного суспільного устрою.

2. Міжнародні організації та їх роль в становленні глобального світового порядку

МО є основною інституціональною формою співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування. На початку ХХІ ст. світ постає єдиним соціально-економічним організмом, функціонування якого вимагає узгоджених дій урядів, представників громадськості, бізнесових кіл різних країн. Для коорд діяльності світового спів-ва, вирішення суперечок, боротьби з глобальними і регіональними проблемами створено низку міжнародних організацій. МО - це об'єднання трьох або більше урядів, міжурядових або громадських співтовариств, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи реалізації проектів. За предметом діяльності розрізняють загальнополітичні та спеціальні (економічні, науково-технічні,кредитно-фінансові, військові, з питань розвитку та ін.) міжнародні організації. Провідну роль в сучасному світі відіграють три міжнародні організації: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк (Міжнародний банк реконструкції і розвитку) і Світова організація торгівлі. Ще є неймовірно велика кількість інших організацій - ряд регіональних банків, інституції ООН (Програма розвитку ООН, Конференція ООН з торгівлі і розвитку), але всі вони володіють меншими організаційними і фінансовими ресурсами, щоб впливати на економіку в глобальних масштабах.

Власне перші дві інституції (МВФ і Світовий банк) були створені як частина проекту з відновлення зруйнованої війною Європи. Тож ці організації були покликані відновити зруйновані після війни економіки і не допустити повторення нової глобальної депресії. Передбачалось, що це буде здійснюватись шляхом міжнародного тиску на ті країни, які не вносять відповідного внеску в підтримання глобального сукупного попиту. Для цього МВФ і Світовий банк повинні були надавати рекомендації і, при необхідності, кредити тим країнам, які не могли самостійно справитися з поставленим завданням.

Проте, з часом політика МВФ зазнала значних змін. Якщо з самого початку МВФ був заснований на презумпції, що ринковий механізм часто функціонує неадекватно, то тепер ця організація взялася з жаром відстоювати ідеологію верховенства ринку. На сьогодні МВФ і Світовий банк надають свої фонди тільки тоді, коли країни проводять політику скорочення бюджетного дефіциту, підвищення податків і тарифів, що прямо суперечить кейнсіанській теорії.

ООН - універсальна організація, яка виконує і загальнополітичні, і спеціалізовані функції, оскільки включає більш ніж 30 взаємопов'язаних об'єднань. Заснована ще в 1945 р., нині вона охоплює 192 країни світу і є центром розв'язування проблем, з якими зіштовхується людство. Щоденно ця організація проводить роботу зі сприяння дотримання прав людини, охорони довкілля, боротьбі з хворобами і скорочення масштабів бідності. Вона є ініціатором міжнародних кампаній у боротьбі з обігом наркотиків і тероризмом. Діючи в усіх регіонах світу, ця організація надає допомогу біженцям, допомагає збільшити обсяги виробництва продовольства, відіграє провідну роль у боротьбі зі СНІДом. Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Міжнародний Суд, Секретаріат та ін. На особливу увагу заслуговують галузеві організації, створені ООН для вирішення певних завдань міжнародного розвитку. Серед них однією з найбільш авторитетних стала ЮНЕСКО - спеціалізований підрозділ ООН із питань освіти, науки і культури. Метою цієї міжурядової організації є сприяння миру і зміцнення міжнародної безпеки шляхом розвитку співробітництва між державами в гуманітарній сфері.. Одним із напрямів її діяльності є охорона культурної і природної світової спадщини та її використання для потреб міжнародного туризму. Прод-ча і с/г організація (ФАО) при ООН створена з метою підвищення якості харчування і продуктивності в аграрному секторі, покращання умов життя сільського населення, сприяння світовому економічному зростанню.

СОТ - міжнародне об'єднання, що опікується правилами торгівлі між країнами, дбає, щоб торговельні обміни відбувалися легко, передбачувано і вільно, а також врегульовує торговельні суперечки. Ця організація об'єднує понад 150 членів, які здійснюють 97 % світового торговельного обігу. Україна - член СОТ із 2008 р.

Всесвітня організація охорони здоров'я - спеціалізоване об'єднання ООН, головною метою якого є сприяння охороні здоров'я населення всіх країн світу. Ця організація координує міжнародне співробітництво для розвитку й удосконалення систем охорони здоров'я, викорінення інфекційних захворювань, впровадження загальної імунізації, боротьби з поширенням СНІДу, епідемій і пандемій, координації фармацевтичної діяльності.

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) - міжнародна організація з науково-технічної співпраці в галузі мирного використання ядерної технології. МАГАТЕ встановлює стандарти ядерної безпеки і захисту довкілля, надає країнам технічну допомогу, а також заохочує обмін науково-технічною інформацією щодо мирного використання енергії атому.

Загальнополітичні організації

Рада Європи, яка функціонує з 1949 р., є міжурядовою організацією, завдання якої - захист прав людини та верховенство права. Організація пропагує європейську культурну самобутність та розмаїття європейських культур, розв'язує проблеми, які існують в суспільстві (щодо національних меншин, расової і міжетнічної нетерпимості, захисту навколишнього середовища, СНІДу, наркотиків, організованої злочинності тощо). Рада Європи допомагає утвердженню демократії в регіоні, підтримуючи політичні, законотворчі та конституційні реформи.

СНД утворена в 1991 р. як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України.

Спеціалізовані організації

ЄС - політико-економічне інтеграційне об'єднання 27 країн Європи, утворене в 1993 р. Він відіграє величезну роль у міжнародних відносинах. Країни ЄС зобов'язалися проводити спільний зовнішньополітичний курс, узгоджувати основні напрямки економічної, екологічної і соціальної політики.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО, або Північноатлантичний Альянс). НАТО - міжнародна військово-політична організація, створена в 1949 р. Основним принципом діяльності організації є система колективної оборони - спільні організовані дії усіх її членів, якщо виникне загроза ззовні. Нині НАТО - один із провідних компонентів безпеки в усьому світі.

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) - об'єднання основних нафтовидобувних країн, що розвиваються (Алжир, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія, ОАЕ, Саудівська Аравія). Заснована ще в 1960 р., нині ОПЕК контролює більше третини світового видобутку нафти. Організація координує нафтову політику (регулювання видобутку, експорту, цін тощо), підвищення прибутків, сприяння освоєнню національних запасів нафти в інтересах її членів).

3. Глобальні виміри екологічної проблеми

Екологічна проблема - глобальна проблема, що має подвійний соціоприродний характер, вона одночасно і природна, і соціальна. При цьому останнє відіграє вирішальну роль, оскільки соціальні умови розвитку екологічного буття підтверджують серйозність екологічної проблеми, її небезпеки для подальшого розвитку людства.

Можна виділити два аспекти екологічної проблеми:

- екологічні кризи, що виникають внаслідок природніх процесів;

- і кризи, що визвані антропогенною дією і нераціональним природокористуванням.

З початку 70-х років розпочалася екологічна криза, яка означає різне загострення протиріч між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин.

Важливими ознаками цієї кризи є глобальні зміни клімату і виникнення парникового ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище, виходу людської діяльності за межі планети у космічний простір, втягування у виробничий процес всіх складових біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озоновий шар над планетою різко зменшується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодовиків Арктики, затоплення більшої частини населених пунктів Землі, посилення ураганів інше. Впродовж останніх 100 років середньодобова температура на Землі підвищилась на 0,5-0,6 градуса, а до середини ХХ1 ст. може зрости на 1,5-2,5 градуси, що призведе до відомого "парникового ефекту" - до підвищення температури поверхні Землі внаслідок затримки вуглекислим газом тепла розігрітої Сонцем земної поверхні.

Ще однією ознакою екологічної кризи є проблема відходів внаслідок виробничої діяльності людини. Значні відходи накопичуються у Світовому океані. Океанський планктон щорічно поглинає близько 50 млрд. т вуглекислого газу, значна частина якого осідає на дно. Цей процес суттєво впливає на зростання вмісту вуглекислого газу в атмосфері планети. Експорт отруйних речовин складає на сьогодні більше 3 млн. т. в рік.

Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на сьогодні зростає значними темпами. На кожного жителя планети виробляється 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт. Такий показник досягнутий лише у розвинених країнах світу. У зв'язку з цим нераціональне використання енергії у поєднанні зі зростанням народонаселення та нерівномірним розподілом паливно-енергетичних ресурсів різних країн та регіонів призводить до необхідності нарощення їх виробництва.

Проте енергетичні ресурси планети обмежені. При запланованих темпах розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані в перші десятиліття XXI століття. Проте, якщо витрати енергії будуть на рівні енергетики теплового бар'єру, то всі запаси невідновлюваних джерел енергії згорять у перші десятиліття. Тому з точки зору матеріально-речового змісту основними причинами загострення паливно-енергетичної та сировинної проблем є зростання масштабів залучення у виробничий процес природних ресурсів та їх обмежена кількість на планеті.

Зростання потреб сучасного господарства призводить до великих втрат у природі. Щорічно на земній кулі перетворюються на пустелю 6 млн гектарів родючих земель; 11 млн гектарів лісу вирубується, гине від пожеж абозабруднення довкілля; внаслідок проживання в місцях інтенсивного забруднення хворіють десятки тисяч людей. Катастрофічних розмірів набуло забруднення морів і океанів. Стічні води промислових підприємств і міст, змиті з полів добрива і отрутохімікати потрапляють у річки. Окремі акваторії Світового океану є місцем зберігання радіоактивних та високотоксичаих відходів. Видобуток корисних копалин на шельфі морів j океанів посилює небезпеку аварій. Великим джерелом забруднень став морський транспорт, особливо нафтонативний. Через забруднення води гине рослинність тваринний світ морів, порушуються процеси глобального газо- та теплообміну між океаном та атмосферою.

Окреслились зміни глобального характеру, які можуть призвести до незворотних порушень у біосфері. Особливо значної гостроти екологічні проблеми досягають в густонаселених та індустріальних районах

Осн шляхи виріш еколог проблеми: необхідність ств глоб інституц структури, що могла б регулювати питання глоб еколог проблем; розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних стандартів; комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі про відходи; нарощування екологічних інвестицій; формування у людей екологічного світогляду, що дозволило б розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як в рамках окремих країн, так і на міжнац рівнях.

В глобальному масштабі важливу координаційну роль відіграє Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Сьогодні обговорюється можливість створення добровільного міжнародного фонду екологічної безпеки, відрахування в який мали б іти за рахунок конверсії та скорочення асигнувань по військовій потребі держав. Так, з ініціативи ЮНЕП висунута пропозиція направляти засоби, які виділяються країнами, що розвиваються, для сплати своїх боргів по цілі екологічної безпеки. Ряд регіональних договорів спрямовані на захист міжнародних прісноводних басейнів, в області захисту морського середовища від забруднення та використання ресурсів Світового, на захист атмосфери від забруднення.

Конкретний зв`язок екологічних проблем, як показує практика, найбільш успішно досягається на регіональному рівні.

4. Інноваційна складова конкурентоспроможності національних економік на сучасному етапі глобального розвитку

В 1970-ті рр. посилювалась тенденція до поглиблення міжнародного співробітництва у сфері науки та технологій, використання можливостей науково-технологічної спеціалізації та кооперації, посилення інтернаціоналізації науково-технологічної сфери, яка є безпосереднім наслідком поширенням НТР на всі країни та галузі. При становленні технологій п'ятого і формуванні ядра нового шостого технологічного укладу, першочергове значення мають масштаби використання високих технологій. Тобто, основою сучасного технологічного розвитку є збільшення частки реалізації високих технологій на світових ринках та стрімке зростання обсягів наукоємного сектору виробництва національної економіки.

Стадії конкурентного розвитку країни від факторного до інвестиційного, а вже потім до інноваційної економіки. Вимоги інноваційного розвитку:

- гнучкість бізнесу;

- інноваційність

Важливим фактором впливу на інноваційні процеси є політика оподаткування прибутків, яку проводить держава. У багатьох країнах світу підприємства отримують додаткові пільги щодо оподаткування прибутку, який використовується на технічне оновлення.

Інноваційна спроможність та технологічна готовність є невід'ємними складовими конкурентоспроможності національної економіки, яка визначається як набір інституцій, політик і факторів, що визначають рівень продуктивності економіки.

Міжнародні науково-технологічні зв'язки мають інтернаціональний характер. Їх метою є, з одного боку, використання закордонного найпередовішого науково-технологічного досвіду і знань; прискорення і здешевлення запровадження в економіку країни результатів зарубіжних наукових досліджень та розробок і спільного здійснення великих науково-дослідних проектів; з іншого боку - використання своїх науково-технічних досягнень для підвищення конкурентоспроможності та проникнення в економіку інших країн.

Ефективне впровадження результатів науково-технологічної діяльності значною мірою стає можливим за умови тісної взаємодії національних потенціалів, ресурсів різних країн, спільного розв'язання завдань економічного розвитку на глобальному рівні. Це втілюється у процесах науково-технологічної інтернаціоналізації, яка на сучасному етапі характеризується тенденціями, серед яких основною є функціонування світового ринку технологій, якому властиві найбільша інтенсивність розвитку і високий ступінь монополізації. Використання досягнень «інформаційної економіки» відкриває нові можливості у сфері проведення спільних досліджень на всіх рівнях. Наукові співтовариства промислово-розвинених держав і країн, що розвиваються, дедалі більше орієнтуються на проведення спільних НДДКР. В сучасних умовах у світі зберігається технологічний розрив між розвинутими країнами, в яких панують четвертий і п'ятий технологічні уклади, та менш розвинутими державами, в яких більш поширені третій і четвертий технологічні уклади. Внаслідок цього, промислово розвинуті країни переважно здійснюють науково-технологічну взаємодію з рівними за технологічним розвитком державами, використовуючи при цьому дешеву інтелектуальну працю менш розвинутих країн для покращення конкурентоспроможності власного високотехнологічного потенціалу.

Для рівноправного залучення тієї чи іншої держави до глобальної науково-технологічної сфери важливого значення набувають рівень розвитку національної інноваційної системи, політика уряду в цьому напрямі, участь країни в глобальних та регіональних економічних угрупованнях.

Науково-технічний прогрес не тільки «поглиблюється» -- веде до подальшого збільшення інтелектуальної місткості продукції традиційно «підпорядкованих» йому галузей, а й «поширюється» -- охоплює ті сфери економіки, які раніше були малочутливими до нього.

Важливе значення в теорії конкурентоспроможності відводиться кластерам, сконцентрованим за географічними ознаками групам взаємопов'язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов'язаним з їх діяльністю організаціям у певних сферах, які конкурують, а разом з тим і ведуть спільну роботу. Концепція кластера являє, власне, наполягає в новітньому баченні національної економіки, вказує на нові ролі компаній, урядів, що намагаються підвищити конкурентоспроможність.

Високу конкурентоспроможність і економічне зростання визначають чинники, які стимулюють поширення нових технологій, особливого значення набувають характер і структура взаємодії науки, освіти, фінансування, державної політики та промисловості. Саме інноваційні кластери мають у своїй основі стійку систему поширення нових знань, технологій, продукції, котру називають технологічною мережею. Підприємства кластера мають можливість отримати додаткові конкурентні переваги, здійснюючи внутрішню спеціалізацію, стандартизацію, мінімізуючи витрати на впровадження інновацій.

Компанії кластера виявляють сприятливі можливості для координації дій і поліпшень у сфері загальних інтересів без загрози конкуренції або обмеження інтенсивності суперництва. Державні чи приватні інвестиції приносять одночасну користь багатьом фірмам. Особливістю кластерів є наявність у їхньому складі гнучких підприємницьких структур малого бізнесу, особливо венчурного, що дає змогу формувати інноваційні «точки зростання».

Більшість учених, які розглядають переваги кластерів, передусім виділяють інновації. Учасники кластера мають доступ до нових технологій, методів роботи тощо. Найголовніша особливість -- це наявність у кластерах венчурного капіталу, за допомогою якого і фінансуються нововведення.

5. Створення українських фінансово - промислових груп та конгломератів як альтернатива експансії ТНК

Однією із основних форм експансії ТНК у країни з перехідною економікою є ПІІ та створення СП, а для Укр - переважно - у вигляді ЗАТ. експансійний характер проявляється у вивозі капіталу. Спостерігається також негативний вплив на ряд областей укр економіки (наприклад, автомобілебудування, тютюнову і харчову промисловість), домінування експортних стратегій завоювання ринку (у тому числі - псевдоінвестиційних), і переважаюча орієнтація ліцензійних і інвестиційних стратегій, що застосовується в Україні, на отримання короткострокових прибутків і відтік коштів.

Наявність в Укр тнк капіталу, з одного боку відтісняє національну державу на другорядне місце, а з іншого - це явище є об'єктивною закономірністю. Як показує досвід Китаю й інших країн, одна з альтернатив протистояти міжнар експансії могутніх ТНК з метою розвитку вітчизняної економіки - це створення на базі ФПГ і держ підтримка нац ТНК, які спроможні на основі інноваційних технологій, у тому числі розроблених за рахунок бюджетних коштів, а також використання податкових та митних пільг, скласти конкуренцію в рамках світогосподарських відносин.

ФПГ -- це диверсифіковані багатофункціональні структури, створені на основі об'єднання капіталів підприємств, кредитно-фін установ та інших організацій з метою максимізації прибутку, підвищення ефективності виробн і фін операцій, посилення конкурентоздатності на внутр і зовн ринках. ФПГ є основною формою організації системи виробництва, базою технологічного комплексу національних господарств більшості розвинених країн, чинником прогресу суспільного виробництва.

Особливий інтерес має для Укр досвід Японії у розбудові економіки за допомогою ФПГ. При цьому слід зазначити наявність значної підтримки галузей, що належали до пріоритетних. Для стимулювання їх розвитку приймались відповідні закони щодо видобутку газу і нафти, атомної енергетики, вугледобувної, авіаційної, машинобудівної, металургійної, текстильної промисловості та інших галузей. У випадку участі підприємств приватного капіталу у державних програмах вони користувались значною дотаційною підтримкою, до них застосовувалось особливе (пільгове) оподаткування.

Найбільшими ПФГ в УКР є:

1. Інтерпайп, з 2008р. - East one- трубна галузь, металургія, електроенергетика, машинобудування;

2. Приват - банківська справа, гірничодобувна галузь, нафтова, хімічна, харчова промисловість;

3. Фінанси і кредит - машбуд, субнобуд, гірничорудна, хім. промисловості;

4. Укрсиб - банківська справа, хім. промисловість, будівельна галузь;

5. Систем кепітал менеджмент - металургія, машбуд, енергетика, телекомунікації,

Проте, вітчизняні ПФГ скоріше працюють як холдингові компанії у розвинутих країнах. До того ж існую значні проблеми з правовою базою стосовно ФПГ - з 2010 року просто скасовано таке поняття і відповідний закон. Отже, УКР. скочується до абсолютно неофіційних ФПГ, які керуватимуться за іноземними законами офшорних зон. Це вигідно в першу чергу олігархам.

Недосконалість укр законодавства в сфері регулювання процесів створення і діяльності ПФГ гальмує поширення промислово-фінансової інтеграції. Відсутність державної підтримки, державних гарантій діяльності, податкових пільг, тимчасовий характер функціонування, громіздкий і складний порядок утворення, невизначеність організаційної структури, схеми внутрішніх зв'язків та форм управління групою - всі ці недоліки негативно впливають на формування інтересу до створення ПФГ.

Фінансовий конгломерат є особливою організаційно-ек формою поєднання банківського і небанківського бізнесу. Концепція фін конгломерату базується на ефективній координації фін потоків та більш ефективному використанні фін ресурсів. Наприклад, на банківському ринку Укр працюють "Sosiete Generale", "Credit Agricole", "SEB", "Citigroup" i "BNP Paribas". Під контролем цих фін груп перебувають 10 вітчизняних банківських установ: Серед них - два найбільших вітчизняних банки - Райффайзен банк "Аваль" та Укрсиббанк. Присутність і активність міжнар фін конгломератів на фін ринку Укр призвели до формування певної залежності банківського сегмента від їх діяльності. Тому дуже актуальним є створення вітчизняних фін конгломератів.

Прихід в У потужного міжн фін кап, в першу чергу в банк і страх сектори, призвів до активізації та інтенсифікації процесів фін інтеграції та фін конвергенції на укр фін ринку. Серед іноз фін і банк груп на фін ринку У представлені міжн фін конгломерати. Аналіз статусу і ролі на св фін ринку присутніх в У міжн фін конгломератів дозволяє зробити висновок, що на вітчизняному фін ринку функц фін конгломерати всіх груп.

Формування ФПГ чи ТНК шляхом об'єднання фінансового, матеріального, трудового, інтелектуального та інформаційного потенціалу підприємств-учасників об'єднання забезпечує активізацію інвестиційної діяльності підприємств внаслідок виникнення ефекту масштабу та синергійного ефекту достатньо гостро стоїть Проблема утворення вітчизняних ФПГ, щоб попередити виникнення можливих загроз економічної безпеки країни з боку іноземного бізнесу. Вплив зарубіжних компаній на національну економіку оцінюється неоднозначно. Занадто велика присутність зарубіжних компаній на вітчизняному ринку, а також їх присутність у капіталі стратегічно важливих підприємств може загрожувати економічній безпеці країни.

Проведене дослідження відносно короткострокового ефекту експансії ТНК у країни Центральної та Східної Європи вказує на процес постійного заміщення національних компаній іноземними (з повною або частковою іноземною власністю). Саме за переорієнтацією бізнесу відбувається переорієнтація всієї економічної і технологічної систем цих країн, їх інтелектуального капіталу, науково-дослідного сектору та виникає залежність від технологічної системи створеної ТНК, що веде до загрози втрати своєї економічної, технологічної і як наслідок, політичної незалежності. Таким чином, спостерігається не експансія окремої компанії а системне заміщення, що передбачає встановлення контролю над повним циклом розробки нової технології, її впровадженням у виробництво, за виробничим циклом та каналами збуту. Тому без орієнтації на створення вітчизняних ФПГ, здатних ефективно працювати в умовах загострення міжнародної технологічної конкуренції, виникає загроза повного перетворення вітчизняних підприємств у перефірійні виробничі потужності для обслуговування ТНК. Тому, для забезпечення захисту національних інтересів, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників - створення великих національних інтегрованих структур є необхідним.

6. Загальні підходи до виокремлення стадій глобального розвитку

Ключовою проблемою у визначенні історичних меж і часових відтинків глобалізації є проблема дефінітивно-методологічного плану. Сьогодні існує чотири базових концепції, що віддзеркалюють історичні кордони цього феномену:

Концепція архаїчної глобалізації являє собою концепцію відповідно до якої цей процес розглядається як історичне явище, що супроводжує історію людства постійно і на різних етапах розвитку техніки і соціуму приймає різні форми. Прихильниками цієї концепції є Маслоу, Робетсон, Пахомов, Уотерс, Терборн. На думку представників даної концепції на всіх етапах історичного розвитку суспільства відбувалися соціально-економічне наближення, універсилізація культур, формування наднаціональних форм регулювання і спостерігалася країнова залежність від загальносвітового стану економічного розвитку. Системноутворюючими одиницями виступали великі держави або цивілізації, які прагнули об'єднати світ в єдине ціле. Такі геополітичні утворення характеризуються централілізацією влади, єдиним економічним простором, єдиною грошово валютою, відстутністю митних та інших бар'єрів, уніфікацією торгівлі та фінансів, розповсюдження єдиних економічних принипів, загальної культури і взаємозалежності території. Томас Фрідман:

1492-1800 - обмін між старим та новим світом, епоха сильних держав, ключовим фактором розвитку якої були військова могутність та засоби примусу;

1800-2000 - промислова революція;

2000- до тепер - рушійною силою стає інформація як потенціал для глобального співробітництва та конкуренції, яка доступна кожній людині.

Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену. Представники: Омає, Левітт, Лук'яненко, Білорус. Вони вважають, що системноутворюючи одиниці імперії мали тимчасовий характер з часом розпадалися і зникали з світової арени, а міжнародні економічні відносини відігравали допоміжну роль так як основні економічні відносини відбувалися в межах національної економіки і ці національні економіки були локально замкнутими, на їх думку глобалізація виступає контрасним явищем в порівнянні з іншими процесами, такі тенденції як хвилеподібна динаміка економічного розвитку, дематеріалізація (віртуалізація) основних товарних, капітальних потоків відрізняють сучасний етап глобального розвитку економіки від архаїчних етапів розвитку.

Концепція протоглобалістів. Вони пропонуються виділяти 2 етапи глобалізації - це протоглобальний і сучасна ліберальна глобалізація. Протоглобальний етап представлений процесами інтернаціоналізації та транснаціоналізації і сучасний етап ліберальної глобалізації не суперечить цьому підходу і класифікація Організації об'єднаних націй, за якою інтернаціоналізація починається з середини ХІХ століття, транснаціоналізація починається після ІІ світової війни і ліберальна глобалізація починаючи з 80 років. Ототожнюючи глобалізацію з розвитком міжнародних торговелних зв'зків представники даної концепції, що з 70 років ХІХ століття до 1913 ступінь економічної залежності індустріальних країн за багатьма фінансовими параметрами не був нижчий аніж зараз, на протоглобальному етапі вважають, що світ вступим до активної фази взаємозближення на основі активації розвитку торговельних та інвестиційних відносин на глобальному масштабі на основі сучасних досягнень. Відодження глобалізація наприкінці 70-80 років ХХ століття відбулися на основі технологічно-інформаційної революції, а представники Міжнародний валютний фонд, Світовий банк дійшли висновку, що перешкодами глобалізації є всі існуючі митні бар'єри і обмеження. Принципи Вашингтонського консенсусу: фінансова лібералізація; створення умов для приватизації та регулювання всіх сфер господарського життя країни; усунення бар'єрів для прямих іноземних інвестицій; забезпечення прав власності; уніфіковані та конкурентні курси обміну валют; скорочення державних витрат країни; перенаправлення державних витрат на першочергові потреби; податкова реформа, яка передбачала розширення податкової бази, усунення граничних ставок оподаткування; гнучкість ринку праці, що передбачає децентралізацію трудових відносин і забезпечення захисту інтересів найманого працівника.

Відповідно до концепції Азроянца історичний процес представляється як розвиток соціальної системи, що спрямований на досягнення її межевої цілісності, саму таку функцію історичного процесу він називає глобалізацією, тобто прямування соціальної системи до певної цілісності. При чому така цілісність може досягатися за рахунок 2 груп тенденцій як інтеграційну так і дезінтеграційну. До інтеграційних тенденцій він відносить: транснаціоналізацію; регіоналізацію.

Регіоналізація - це процес перерозподілу владних компетенцій, передача функцій на регіональний рівень, поява та розвиток нових інтеграційних форм. Етносоціалізація - розвиток націй та її індивидів у взаємодії з навколишнім середовищем в процесі засвоєння та відтворення соціальних та культурних цінностей, а також соморозвитку та самореалізації. Імперіалізація - створення імперій. Націоналізація - це процес соціаліної організацї, що знаходить свій вираз в поділі праці, розробці правових систем і домінуванню бюрократичних інститутів. До дезінтеграційних тенденцій автор відносить:

реставрацію - це відновлення та відтворення раніше втрачених духовних та національних культурних цінностей та традицій;

етносуверенізація - це посилення інтересу до історичних коренів етносу, що визначають самобутність, характерні риси етносу;

асоціалізація - передбачає появу автономії особистості, її звільнення від дотримання суспільних норм та традицій;

дисоціації - це культурний та інтелектуальний скептицизм, що призводить до деформації суспільних зв'єзків як на міжнародному, так і національному рівні; міграція.

Отже, відповідно до концепції глобалізація є метою історичного процесу, а інтеграція, дезінтеграція є тенденціями, які визначають його динаміку, в той час як інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації. Головна функція інтернаціоналізації забезпечення стійких міжнародних зв'язків в реально існуюючій світовій економіці, характеризується поступовим проникненням технологічних стандартів, однак при цьому, не порушуючи національного суверенітету держав, в той час глобалізація принципово відрізняється від інтернаціоналізації тим, що приз водить до нівелювання національних кордонів, підриває підґрунтя національного суверенітету і закладає фундамент нової світової цілісності.

7. Проблема прогнозування і управління глобальними кризами на міждержавному рівні

Головною причиною глоб криз э нерозв'язувана суперечність між виробничо-господарською діяльністю і обмеженими природними ресурсами.

Серед основ прогнозування глоб криз варто виділити феномен циклічності. Всі дослідження циклічних коливань господ системи, а отже і всі наукові висновки були зроблені низкою вчених в період з ХІХ по ХХ сторіччя. Саме цей період характеризується одним цивілізаційним укладом розвитку, а саме як “Індустріальна цивілізація”. Проте проблему управління кризами створює той факт, що на передній план все більше виступає так зване “інформаційне виробництво” або “постіндустріальне виробництво”, де темпи оновлення основних фондів, а саме інформаційних ресурсів, людського інтелекту, засобів обробки інформації надзвичайно швидкі. Це неминуче накладає свій відбиток на теорію економічних циклів. Очевидним стає припущення щодо утворення нової циклічної архітектури під впливом сучасних тенденцій світового розвитку.

Криза знищує більшість найбільш слабких і найменш ефективних організацій. Всюди криза викликає тенденцію відкинути застарілі способи виробництва, застарілі форми організації підприємств на користь більш сучасних способів і форм господарювання. Однак і окремі економіки, що суттєво страждають від кризи, далеко не всі бувають із числа технічно і економічно більш слабких або гірше організованих: загальне падіння зачіпає немало і передових підприємств. В цьому і вбачається відносний характер будь-якої кризи, або процесу динамічної нерівноваги.

Розглядаючи фактори, що сприяють та протидіють виникненню кризових процесів в міжнародній економіці з точки зору прогнозування криз, необхідно відзначити, що більшість з них носить цивілізаційний, соціальний, політичний, природний характер, а отже не піддається статистичному обрахунку. Тому, в процесі прогнозування найбільш доцільно використовувати гнучкі інтегровані моделі, здатні враховувати дію глобальних загроз, що постають перед людством на сучасному етапі розвитку світової господарської системи;\ Інтенсивне зростання взаємозалежності національних економік породжує потенційні проблеми регіональної чи глобальної нестабільності у зв'язку із можливістю швидкого розповсюдження кризових явищ в умовах глибоко інтегрованої світової економічної системи;

Особливістю глоб упр-я кризами: по-перше, даний період розвитку світового господарства характеризується більшою синхронізацією криз. Це означає перетворення локальних криз на глобальні. Як наслідок, сучасні кризи не мають штучних кордонів і дуже швидко розповсюджуються по всьому світу. Іншою особливістю є чітке проявлення у майбутньому півстолітніх Кондратьєвських циклів, кризові фази почнуть бути довшими, ніж звичайно. Ще однією характерною особливістю є бажання лідерів світового господарства перенести тяжкість криз на слабші країни. Отже, особливістю управління кризами полягає у тому, що вони є некерованими і швидко з локальних перетворюються на глобальні.

На керованість міжнародної системи, а отже, ефективність глобального регулювання впливають, по-перше, внутрішній контекст системи, тобто її складність, чисельність елементів (і недержавних також); по-друге, процеси та явища, які регулюють поведінку акторів (стійкість системної ієрархії, ефективність багатосторонніх інститутів ухвалення рішень; всезагальність норм та правил; роль міжнародного права; вплив політичних режимів; вплив недержавних акторів; механізми узгодження конфліктів); по-третє, ефективність внутрішньодержавного управління через взаємозалежність внутрішньої та зовнішньої політики держав у глобалізованому світі. Зрозуміло, що всі ці чинники перебувають у стадії становлення та інституціоналізації, оскільки функціонують в контексті трансформації самої міжнародної системи.

Питання побудови нового світового економічного порядку активно обговорюється на міжнародних зустрічах вищого рівня. Зокрема, найгостріші питання забезпечення глобальної економічної безпеки та встановлення нових «правил гри» порушувалися на останніх самітах країн «Великої двадцятки» (G20), АТЕС, ОБСЄ, а також на Давоському форумі. Основним висновком зазначених зустрічей стало те, що система міжнародних економічних відносин, побудована на традиційних правилах та постулатах ринкової економіки (вільний рух товарів і капіталів, Ямайська валютна система тощо), виявила свою недосконалість у нових реаліях. Так, на тлі «валютних війн», що тривали у 2010 р. між Китаєм та США, відбулося значне посилення протекціоністських настроїв у світовому співтоваристві; зросла конкуренція за ринки збуту; постало питання про необхідність світової резервної валюти як альтернативи долару США, а також доцільність створення глобальної системи резервних ресурсів (енергетичних, продовольчих та ін.).

На даний час гостро постало питання реформування глобальних інститутів, які виявилися неспроможними у сучасних умовах ефективно впливати на процеси забезпечення міжнародної безпеки у різних її проявах. Потенціал цих організацій не можна ігнорувати, враховуючи їх напрацьований досвід, правову базу, наявні кадрові та фінансові ресурси тощо. Проте таке реформування повинне враховувати зміну балансу сил в системі міжнародних відносин, що має відповідним чином відкоригувати формат представництва держав-учасниць та їх участь в управлінні діяльністю цих організацій.

Переважна більшість існуючих міжнародних організацій була створена після другої світової війни. Вони були засновані країнами, які мали на той час найбільший вплив на систему міжнародних відносин, і їх основним завданням було задоволення власних національних інтересів. На сьогодні діяльність цих організацій об'єктивно не зорієнтована на подолання новітніх викликів і загроз, а структура їх управління вже не відповідає новому багатополярному формату міжнародних відносин.

З огляду на зростаючу актуальність питань забезпечення економічної безпеки у світі, все більш характерною стає тенденція економізації діяльності основних міжнародних інститутів.

Крім того, продовжується формування інститутів ЄС, орієнтованих на забезпечення фінансової стабільності, зокрема, Європейської ради аналізу системних ризиків (European System Risk Board) та Європейської системи фінансових контролерів (European System of Financial Supervisors).

8. Інституційне оформлення унітарного сценарію глобального розвитку

Найбільш вагомим аргументом на користь утворення уніполярної системи є суперечності, що все підсилюються, і неузгодженість підходів до вирішення одних і тих самих проблем. Відсутність єдиного центру може призвести до поглиблення існуючих і виникнення нових глобальних катаклізмів. На думку прибічників уніполярної системи, однополюсний світопорядок у вигляді піраміди влади є вирішенням існуючої дилеми. Базисом піраміди може слугувати сукупність суб'єктів міжнародних відносин, а єдину верхівку складає колектив спеціалістів, у віданні якого залишається функція генерального керівництва щодо країн світу. На щабель нижче розташовуються міжнародні організації, національні уряди, ТНК і некомерційні фонди, які будуть продовжувати діяльність кожна у своїй галузі (у сфері торгівлі -- СОТ, у сфері міжнародних фінансів -- МВФ тощо) Головним завданням колективу спеціалістів, що стоять на верхівці піраміди, буде координація керівних настанов вищеназваних міжнародних організацій з метою вироблення єдиної світової політики.

У цьому разі глобальне управління буде гомогенним, ймовірно, більш ефективним, але при цьому навряд чи стабільним у довготривалій перспективі, оскільки кристалізація уніполярності закладе підґрунтя для потенційного конфлікту між «полюсом» і периферією.

Можливим інституційним оформленням уніполярної системи може бути:

- Нова ООН, в яку в якості індивідуальних учасників ввійдуть не усі країни, а лише ті, які мають певний розмір населення, обсяг ВВП, певний розмір національного доходу на душу населення. Така кількість не може перевищувати 30-50 учасників, решта країн буде брати участь в організації через посередництво колективних організацій. Раду управління може скласти велика 20ка.

- Світовий парламент з 2ма палатами (1ша обирається прямим голосуванням усіма жителями планети; 2га - формується за мажоритарною ознакою).

-Світовий уряд.

До можливих сценаріїв уніполярного світу можна віднести такі варіанти інституційної архітектури майбутнього:

-- концепція країни-гегемона;

-- концепція глобального уряду;

-- концепція антитерористичного уряду.

Ключовою ідеєю концепції країни-гегемона є поняття «держави-стабілізатора», що відповідає за реалізацію правил ліберального світогосподарського режиму шляхом використання серед традиційних і нових інструментів війн «нового покоління».

Головними дієвими особами в даному разі виступають гегемоністська держава США та інші наддержави, які будуть реалізовувати вирішення глобальних проблем на власних умовах.

Проте серед прибічників даної теорії існує розкол. Сама ідея про проголошення однієї країни гегемоном є не єдиним спільним моментом у різноманітних варіантах. Проте погляди стосовно того, хто саме має посісти це місце, кардинально відрізняються. Значна більшість вчених сучасності, які схиляються до такого варіанта інституційного оформлення глобалізації, відводять роль гегемона США як політичного та економічного лідеру сучасності. Вони відстоюють ідею обраності США, які на даний момент, на їх думку, є єдиним утворенням, що може претендувати на такі повноваження. Але в майбутньому серед ймовірних альтернатив вітчизняні і зарубіжні вчені називають Великобританію, Францію, Китай.

Концепція глобального і антитерористичного уряду передбачає піднесення інституту держави до статусу світового уряду, тобто збільшену модель національної держави, керівництво якої вирішує поточні внутрішньополітичні питання, однак уже не на національному, а на глобальному рівні.

Глобальна реінституціоналізація передбачає нові форми організації світового простору. Отже, передбачається або утворення нових інститутів, покликаних найбільш адекватно відповідати новим глобальним процесам, або еволюцію і трансформацію функцій вже існуючих міжнародних організацій.

Інституціоналізація нових міжнародних структур надасть країнам «Центру» реальну можливість формулювати власні вимоги (що зумовлюються не довільною зацікавленістю, а завданнями боротьби з тими чи іншими загрозливими тенденціями) до решти держав. Головним інструментом тиску на «периферію» можуть стати умови економічного, технологічного й інформаційного партнерства із «центром», які можуть бути більше чи менше сприятливими. Основним завданням союзу є не підкорення, а цивілізування «периферійних» територій.

Окрім традиційних воєнних конфліктів, реально діючими інструментами глобальної реінституціоналізації виступають війни “нових поколінь”, які демонструють досконалі тактики і стратегії дій на базі "високих" геоекономічних технологій (технологічне виснажування, геоекономічний бумеранг, глобальні фінансові атаки тощо). Головними дієвими особами в даному разі виступають гегемоністська держава США та інші наддержави, які будуть реалізовувати вирішення глобальних проблем на власних умовах.

а) геоекономічний бумеранг -- стратегічна гра на різниці і рівні розвитку національних інфраструктур і одержання на цій основі ефекту від вживлення ультрасучасних товарів (виробів, об'єктів) і технологій до безпосередньої інфраструктури, що автоматично призводить до відсічі товарів, які закуповуються;

б) технологічне виснажування -- культ новацій, технологічних революцій, у результаті здійснення яких «зрізаються» життєспроможні виробничі структури на користь новітніх.

Серед методик «фінансових війн» найчастіше виділяють різноманітні спроби дестабілізації національних валютних систем, «авізові» агресії, фінансові атаки на регіональні економічні блоки.

Аргументом за утворення уніполярної системи є те, що однополюсний світопорядок у вигляді піраміди влади зможе вирішити суперечності та неузгодженість підходів до вирішення одних проблем. Аргументом проти є те, що державам буде важко змиритись з втратою свого суверенітету й прийняти зовнішнє управління (хоча вже зараз багато країн делегують частину своїх функцій міжнародним організаціям та регіональним угрупуванням).

9. Трансформація функцій держави в умовах глобалізації

Глобалізація економіки вносить істотні поправки в процес пошуку оптимального механізму державного регулювання, оскільки держава як управлінська підсистема зіткнулося з принципово новою парадигмою.

По-перше, держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар'єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. В умовах уже досить високої і все більш зростаючої взаємозалежності національних господарств уряди змушені користуватися традиційними важелями регулювання з врахуванням інтересів інших торговельних партнерів, а також інтересів впливових ТНК, які власними відповідними діями здатні анулювати ефект використання тих чи інших засобів регулювання.

По-друге, деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). Але ефективність наддержавного втручання буде тим більшою, чим більшу частку власного суверенітету країни-члени будуть делегувати таким глобальним інститутам, чим більш повним буде процес дотримання державами спільно розроблених правил регулювання не тільки власної зовнішньоекономічної діяльності, а і внутрішньої економічної політики.