Міжнародна економіка

24. Україна на геополітичній карті світу. Проблема збереження суверенного статусу в умовах глобалізації

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийняттям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можливостям. На часі розвиток стосунків особливого чи навіть привілейованого партнерства Україна -- НАТО. Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здобутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країнами інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до нарощування політико-правових засад у міждержавних відносинах, взаємовигідних торговельних та економічних зв'язків, співпраці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість державних лідерів і дипломатів, так і чинники економічного характеру. Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишніми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробітництва, передусім економічного характеру. Україна тут виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньому Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну політико-правову основу.

25. Наслідки розширення ЄС і проблеми геоекономічного статусу України

Проблема геоекономічного вибору, оптимального розв'язання ділеми “Схід-Захід” зумовлює потребу чіткого з'ясування хар-ру та цілей інтеграційних процесів, причому природу останніх визначають саме основні діючі особи, макросуб'єкти глобального соц-еко життя, які, з точки зору прир нац інтересів певної країни виступають вже в якості об'єктів інтеграц зусиль. Після здобуття У державної незалежності поступова інтеграція в загальноєвроп структури і налагодження багатосторонньої кооперації з ЄС постали її головними геостратег пріоритетами. Згідно урядових програм р-ку економіки України, в результаті значної диверсифікації міжн торгівлі, близько 65-70% її об'єму в 2012 року буде припадати на країни «далекого зарубіжжя». І відносини з Євросоюзом в цьому контексті розглядаються як базовий вектор геостратегічної реорієнтації. Відносини з ЄС та близькими до нього країнами набувають для У дедалі більшого геополітичного значення. В більш загальному плані, можна констатувати, що взагалі сукупні обсяги торгово-ек взаємодії У з ЄС останніми роками постійно зростають. Пріоритетні інтереси, які пов'язані з перспективами багатобічного розширення коопераційних, інтеграційних контактів з країнами ЄС, для У пов'язані з наступним: 1.країни-члени ЄС уявляють собою надзвичайно великий та потужний ринок, причому прив'язка до нього та скасування взаємних обмежень в процесі торгівлі з ним здатні допомогти вирішити основні проблеми збуту продукції, яка виготовляється в Україні; 2. присутність в європейському ринковому просторі, а також міждержавне, міжурядове та міжвідомче співробітництво дозволять У приймати активну участь в програмах галузевого, технологічного, наук-технічного, освітньо-гуманітарного розвитку ЄС; 3.лібералізація та взаємне відкриття економічних режимів є гарантією капіталовкладень, що зумовить притік іноземних інвестицій до країни; 4.офіційний європейський статус автоматично означав би поширення на У всіх вигідних для її економіки особливостей режиму діяльності в торговельно-інвестиційній сфері, які поширюються і на інших членів ЄС. Особливий інтерес для України становить створення зони вільної торгівлі з ЄС.Це було передбачено ще Угодою про партнерство та співробітництво від 16 червня 1994 р., яка постала наріжним каменем та нормативною основою двостороннього співробітництва У. Хоча ЄС і займає друге після СНД місце в переліку основних торговельних партнерів У, наявні здобутки у співробітництві з СНД є все ж замалими, особливо якщо замислитися над потенц можливостями спів-ва. Серед науково-технічних пріоритетів найбільш важливими в сфері співробітництва з ЄС є наступні: розвиток мікроелектроніки та робототехніки; взаємодія в галузі біотехнологій, зокрема генної та клітинної інженерії; розвиток оптроніки та лазерної техніки; розробка нових матеріалів та прогрес технологій обробки матеріалів; створ та запров в практику нових засобів комунікації та зв'язку; спільні дії, спрямовані на покращення енергозаощадження, перехід на викор нових та поновлюваних джерел ен. Важливим напрямом співр-ва з європ стр-ми для У становить кредитно-фінансова взаємодія у банківській сфері. Основним партнером тут виступає Європейській банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), рада директорів якого ще в 1997 р. затвердила стратегію дій стосовно України. Об'єкт особливої уваги ЄБРР - модернізація та будівництво трансп інфр-ри, допомога У в справі якомога більшого самозабезп енергор-сами, впровадж енергозаощаджувальних та екол технол у вир-ві, фін-ня чорнобильських статей витрат. Втім, у відносинах У з ЄС існує й чимало проблем. Одна з найбільш болючих та таких, які вимагають діяти, і негайно-антидемпінгові розслідування проти укр товарів. Від них серйозно страждають як окремі вітчизняні виробники так і зовнішньоторг і платіжний баланси країни. Важливими передумовами розширення співробітництва між У та ЄС, можна вважати: заг покращення макроек ситуації в У та більш динамічне просування ходою справжніх та радикальних, а не симулятивних ек реформ; розв'язання тих проблем, які були породжені практикою антидемп розслідувань з боку ЄС; провед роботи щодо розв'язання проблем, які виникають в У по лінії ГАТТ/СОТі; провед подальшої організаційної та переговорної роботи щодо розширення номенклатурного та кількісного представництва вітчизняного вир-ва на західноєвроп ринках в тих випадках, коли ще існують відповідні обмеження; участь в сист субрегіонального та прикордонного соц-ек спів-ва. Отже, хоча очевидним є те, що мета широкої інтеграції в євр госп простір не є реальною на найближчі роки, а обсяги необх підготовчої роботи, і перш за все в середині самої У, потребуватимуть надзвичайно великих зусиль, інтенсифікація роботи щодо зближення з євростр-рами є надзвичайно потрібною та є дійсно стратег геоеконом напрямом для У.

26. Основні школи сучасної глобалістики

У рамках парадигми сучасної глобалістики сформувалися і відповідні наукові школи: 1)Еколого-економічна (П.Екінс, Х. Гендерсон, Х. Дейлі) , яка наголошує на реалізації системного підходу в дослідженні суспільних проблем, на відмові від зосередження на внутрішніх закономірностях економіки, вимагаючи включення до аналізу зовнішніх, неекономічних факторів, врахування численних взаємодій і взаємозв'язків між суспільством і природою. Також дана школа доводить можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. 2)Універсального еволюціонізму (М.Моісеєв) -- наголошує на тому, що глобальна природа є самоорганізованою системою, реакція якої є хоча і непрогнозованою, але неминучою в довгостроковому плані. Саме тому процеси глобального розвитку повинні враховувати зворотну реакцію біосфери. 3)Глобальної екології -- Розробляє теорію глобальних рішень і компромісів. Науково обґрунтовує модель глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї», «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу. Доводить можливість реалізації світових угод кооперативного типу задля вирішення планетарних завдань. Пропонує концепцію «Глобальних інститутів згоди», що можуть досягати стабільних і ефективних компромісів. 4)Контрольованого глобального розвитку (Д.Гвішіані) -- Передбачає реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій з вибору оптимальних стратегій управління. Глобалістиці пропонується розвиватися з позицій загально-соціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. 5)Міжнародної політичної економії (С.Стрендж, Е.Хеллайнер,Ф.Черні,Л.Вейс) -- Відслідковує формування глобального економічного, правового і політичного простору поряд зі становленням нового світогосподарського порядку. Аналіз цих процесів проводиться під кутом зору силових відносин і міждержавних конфліктів. Констатується визначна роль політичних рішень (чи відсутність таких) у розвитку найважливіших світогосподарських тенденцій і процесів. Розбираються суперечності між окремими групами інтересів, відомствами і гілками влади, їх вплив на формування економічної і зовнішньої політики країни, на наявність чи відсутність єдності під час захисту національних інтересів. 6)Економічної соціології (Ф.Бродель,М.Вебер, І. Шумпетер, К.Поланьї, Е. Дюргейм) -- Зазначає, що економіка є тісно пов'язаною з іншими сферами суспільного життя, що економічні процеси визначаються сукупністю суспільних інститутів. До таких інститутів належать не тільки правові норми і адміністративні рішення, а і системи цінностей, пріоритети, традиції, мораль, етика, що панують в суспільстві.

27. Біполярний сценарій глобального розвитку і основні напрями його реалізації

Якщо говорити про біполярний сценарій розвитку світу - то таким можна вважати виникнення біполярної системи Схід-Захід наприкінці 40-х років, що супроводжувалося подвійною революцією у військовій сфері. У результаті цього просторові характеристики втрачали значення, перетворюючи Землю в єдине поле бою. Більшість політиків та економістів все ж визнає ґлобалізацію реальним процесом, який швидко розвивається у всіх галузях суспільного життя, хоча зараз це поняття не таке, яким було 30--40 років тому. Насамперед це пов'язано з розпадом біполярної системи. Внаслідок розпаду СССР послабилася закритість колишніх соціалістичних країн, що дало можливість ширше розвинутися ґлобалізаційним процесам. Зараз переважає американоцентричність ґлобальних процесів. На сьогодні кумулятивно виділяють два потенційні варіанти удосконалення інституційної архітектури світу. У першому випадку ініціативу перехоплює один з учасників системи. У другому --створюються новий наднаціональний інститут глобального регулювання -- певний світовий центр з прийняття стратегічних рішень. Взявши за ознаку класифікації кількість полюсів влади, що координують світогосподарські процеси,інституційний устрій може набути наступного вигляду: -- уніполярна система; -- бі- чи триполярна система; -- поліполярна система. Біполярна система передбачає наявність двох управлінських полюсів, що в результаті консенсусу приймають узгоджені рішення, виконання яких є обов'язковим для решти учасників міжнародних відносин. Ця система передбачає, з одного боку, активізацію міжнародного співробітництва найбільш розвинутих країн світу, які готові йти на компроміси заради досягнення спільних інтересів. З другого боку, передбачає пріоритетність рішень, що приймаються правлячою верхівкою для інших учасників міжнародних відносин. Теорія біполярного світу включає до такі основні напрями інституційного забезпечення глобальних трансформацій: - коаліції держав; - коаліції регіональних інтеграційних утворень.

На сьогодні відсутнє чітке ядро, навколо якого міг би розпочатися процес консолідації. Найбільш вірогідними варіантами вважаються: -- «п'ятірка» постійних членів Ради Безпеки ООН (можливим є розширення складу); -- «велика вісімка» (можливим є розширення складу); -- компромісний варіант: «центр» скоріше за все складуть США, ЄС, Японія, Російська Федерація, Китай, Індія.

28. Природа і типізація глобальних економічних парадоксів

Міжкраїнові та міжрегіональні асиметрії економічної глобалізації, викликані дією ряду технологічних, інформаційних, екологічних, геополітичних факторів, в першу чергу, дискредитують ідею про справедливий розподіл світового ВВП і рівні можливості конкурентного розвитку всіх учасників глобальної системи. Дисгармонія економічного розвитку поглиблює тенденцію до загострення класичних протиріч: уніфікації і диференціації; системного стягування і локалізації; інтеграції і дезінтеграції, в результаті чого виникають парадокси глобальної економічної системи.

1).Стратифікації, (уніфікації і різноманіття).

2).Дисоціації (інтеграція і дезеінтеграція)

3).Гр.галузевих парадоксів:

І парадокс „домашнього заміщення” ґрунтується на ідеї про те, що диверсифікований фінансовий портфель позначається на значно більших очікуваних прибутках у порівнянні з недиверсифікованим (за умов однакового рівня ризику). Дослідження показали, що інвестори віддають перевагу інвестиціям у внутрішні фінансові інструменти. Тож міжнародні інвестори продовжують втрачати можливості фінансової диверсифікації. З цього випливає, що повномасштабна глобалізація фінансових ринків є теоретичною

ІІ Парадокс Філдстайна-Хоріока.

Якщо б фінансові ринки були повністю об'єднанні, у всьому світі були б об'єднані й заощадження. Теоретично можна припустити, що надлишкові внутрішні заощадження повинні спрямовуватися в країни, які забезпечують найвищі доходи, і не існує ніякої кореляції між внутрішніми заощадженнями і внутрішніми інвестиціями. Однак аналіз показав високу кореляцію між цими величинами, що заперечує твердження про фінансову глобалізацію ринків. Іншими словами, ринки тяжіють не до експорту надлишкового капіталу, а до поглинання надлишку заощаджень на внутрішньому ринку.

Парадокс Філдстайна-Хоріоки: по-перше, показники заощаджень та інвестицій можуть змінюватися паралельно; по-друге, економічна політика держави, спрямована на ліквідацію значного дисбалансу рахунку поточних операцій, запобігає відтоку капіталів з країни, наприклад, через запровадження системи валютних обмежень, через що інвестори змушені будуть шукати канали інвестування в національні активи. А це і призводить до підвищення показника кореляції національних інвестицій і національних заощаджень.

III Феномен низького рівня потоків капіталу. Міжнародні потоки капіталу є одним із найважливіших індикаторів глобалізації фінансових ринків. Але рівень чистих потоків капіталу, що спостерігається на сьогодні, суперечить теоретичним уявленням про неабиякі масштаби глобалізації на фінансових ринках. Парадокси глобалізації фінансового ринку частково пояснюються диспропорцією його розвитку на користь похідних фінансових інструментів. Враховуючи те, що операції з деривативами становлять значну частину загального обсягу міжнародних операцій, специфіка глобалізації на фінансових ринках проявляється у зростанні обсягів міжнародного трансферту ризиків, а не потоків капіталу.

Парадокс стратифікації: в системі сучасних міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикального просування країн з нижчого на вищий технологічний рівень. Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярне зонування (цивілізаційна центр--периферійна зона) ґрунтується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур.

парадокс дисоціації, який має підґрунтям сучасну динаміку інтеграційних процесів в ЄС, країнах Північної та Латинської Америки та Азійського регіону, попри їхню різновекторність і різну глибину взаємодії.

29. Роль і функції держави в умовах глобальних трансформацій

І підхід: прихильники вважають, що держава віджила своє, розвиваються інтеграційні об'єднання; глобалізація поширюється в результаті потреб нац. і транснац. суб'єктів; глобалізація як позитивне явище; застарілість держ. суверенітету.

ІІ підхід:сучасна глобалізація не послаблює державу, однак кидає виклик, змушує здійснювати адаптацію відповідно до вимог глобальних ринків, держава змушена посилювати свою конкурентоспроможність.

Функції держави в сучасних умовах: - економічна (забезпечує нормальне функціонування держави та розвитку економіки, оптимальне співвідношення ринкових потреб, право раціонального управління та організації зовнішньо-екон. зв'язків); - політична (забезпечення державної та суспільної безпеки, соціальної та національної згоди, охорони державного суверенітету в глобальних умовах); - соціальна (охорона прав та свобод населення, здійснення заходів щодо задоволення соціальних потреб, підтримки життєвого рівня населення); - ідеологічна (підтримка державної ідеології); - екологічна (охорона навк.середовища).

1) держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар'єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. традиційно «внутрішні» сфери державного регулювання, як оподаткування, соціальна політика, трудове законодавство, освіта і професійна підготовка кадрів невпинно інтернаціоналізуються. 2) деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). 3)Вперше в історії державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст. держава з історичної та етнокультурної самоцінності все більше трансформується в корпорацію з управління соціально-територіальною системою.

«Країна-система» зазвичай може бути представлена державою, яка в цілях реалізації власних геоекономічних інтересів формує самостійну систему інтернаціоналізованих відтворювальних ядер (циклів). Їх ланками виступають національні транснаціоналізовані структури, яким делегується реалізація національних інтересів у геоекономічному просторі і одночасно забезпечується їх військовий захист. Третій вектор трансформації національної державності -- феномен субсидіарності - делегування тих чи інших державних повноважень «до низу», на локальний рівень.

30. Вплив сучасної світової фінансової кризи на економіку України

Аналіз динаміки соціально-економічної ситуації в країні дозволив охарактеризувати наслідки глобальної фінансової кризи для економіки України наступними аспектами:

- погіршення макроекономічних показників;

- зниження темпів зростання ВВП;

- дефіцитний платіжний баланс, велика залежність від імпорту капіталу, високих технологій, нафти і газу;

- великий розмір зовнішнього боргу країни, що веде його до ризику невиплати;

- скорочення депозитної маси;

- зниження ліквідності, погіршення портфеля й активів банківської системи;

- зниження обсягів кредитування економіки;

- девальвація гривні;

- скорочення надходжень і видатків бюджету;

- ослаблення довіри до фінансових установ;

- серйозні труднощі українських банків пов'язані з поверненням зовнішніх запозичень, залучення нових інвестицій;

- нестабільність на валютному ринку його спекулятивний характер;

- зменшення резервів НБУ, який змушений продавати валюту для задоволення ажіотажного попиту;

- погіршення добробуту домашніх господарств, скорочення реальних доходів, затримка виплати заробітної плати, особливо у промислових регіонах;

- зниження загального рівня життя населення, погіршення забезпеченості громадян товарами першої необхідності (продукти харчування, одяг) та послугами соціально-побутової сфери (транспорт, медицина, освіта, культура).

Фахівці очікують, що у 2011-2012 році світову економіку може накрити "друга хвиля" кризи. Розглядаючи ситуацію в Україні, можна зазначити, що у 2011 році тривало відновлення економіки України, водночас темпи зростання залишалися удвічі повільнішими, ніж до кризи. Крім того, швидкість оздоровлення української економіки є значно нижчою, ніж у країнах, що розвиваються.

31. Фактори економічного розвитку країн, що розвиваються, в умовах глобалізації

1) Перенесення виробництв із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Вирцтва зорієнтовані на дешеві і численні трудові ресурси. Матеріалоємні й енергоємні галузі, такі як виплавка кольорових металів, нафтопереробка, електроенергети-ка, деревообробка, більше стали орієнтуватися на сировинні бази. Екологічно шкідливі (нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, хімія органічного синтезу) через високі витрати на природоохоронні заходи в розви-нутих країнах були витиснені з них у країни, що розвиваються. Ці країни для залучення інвестицій створювали сприятливий інвест клімат, пільгове оподаткування.

2) Стабілізація політ ситуації в багатьох країнах, що розвив. Націоналізація економіки після одержання країнами незалежності, усунення диктаторських режимів, припинення військових конфліктів і громадянських війн підвищували при-вабливість країн для іноземних інвесторів; обіцяли стабільно високі прибутки, недоторканість вкладених капіталів і придбаної власності.

3) Сформована в 90-х р загальна сприятлива ек ситуація у світі, зростання сусп вирцтва як у розвинутих країнах, так і в країнах НІК і нафтоекспорт-них. Це викликало підвищення попиту на сировину і паливо, що оживило споживчий попит всередині країн, що розвив. Посилення ролі ТНК у світі і на ринках країн, що розвиваються, призвело до припливу іноземних інвестицій, оживило економіку, сприяло індустріалізації раніше традиційно аграрних країн, розширило кредитування країн, що розвив, з боку розвинутих. Капітали нафтоекспортних країн, що накопичувалися від експорту енергоносіїв, і прибутки від експорту готових виробів НІК також стали основами інвестування.

4)Переорієнтуванням виробництва зі стратегії розвитку імпортозамінної на експортоорієнтовану. Багато країн, що розвив, раніше надто залежали від кон'юнктури світ експорту, бо виробляли обмежений перелік експортних товарів, і водночас жорстко залежали від імпорту численної групи товарів. Зараз вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у полі функціональні.

5)Проведенням структурних реформ в економіці країн, що розвиваються. У країнах, що розвиваються, продовжилися розпочаті раніше реформи по індустріалізації їхніх економік: від видобувних виробництв вони більше стали переходити до переробних,трудомістких і навіть наукоємних. Високими темпами розвивалася інженерна і соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв'язок. Змінювалися форми власності: державна власність приватизувалась, приватний сектор економіки всебічно підтримувався на державному рівні інвестиціями, законодавчою і податковою базою. Проводилася жорстка фінансова політика щодо зниження рівня інфляції, боротьби з корупцією, тіньовим капіталом.

Прогресивні зміни в країнах Сходу і Півдня значною мірою визначаються інтенсифікацією міжнародного поділу праці, реіндустріалізацією, перетоком ряду трудомістких і наукомістких технологій із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Для країн, що розвиваються, характерна диспропорція їхнього господарського розвитку, очаговість передових форм виробництваУ країнах, що розвиваються, зросла роль експортоорієнтованих виробництв як запорука валютних надходжень і підйому економіки. При цьому в створенні таких виробництв головну роль відіграють філії ТНК.

32. Глобалізація в науково-технологічній сфері. Становлення “нової економіки”

Ключову роль у техн прогресі зіграло стрімке впровадж інформац технолог. Розвиток інформ-комунік техн спричин зниж вартості передачі звуку, даних у значних обсягах. Упровадж технологій цифрової обробки даних і інтеграція засобів комунікацій і обчисл техніки дозволяє транспор величезні потоки інформац в найкоротший термін по низькій вартості. Широке поширення одержав Інтернет,.З впровадженням інформац технологій торгова сфера переживає революц зміни. Розв електронна комерція, яка дозвол суб'єктам, що знаходят в різних кінцях світу, легко знаходити торгових партнерів як у сфері оптової, так і роздріб торгівлі. Розвиток телекомунік зробив величезний ефект на глобалізацію виробн сфери. Фінансова сфера, під дією комунік і обчисл технологій трансформув у світову, значно розширивши спектр галузей і окремих фінан послуг і інструментів. Нові інформац і комунікаційні технології дозволяють оперувати одночасно практично на усіх світових біржах у режимі реального часу 24 години на добу, у багато разів збільшують швидкість переміщ капіталів. Завдяки електроніці з'явилися нові фінансові послуги і продукти. Гол. центри- США, Япон, кр-ни Зах. Європи, зокрема ЄС.

Поняття „нова економіка” виступає в якості системного явища, що поступово формується в межах індустріального періоду економічного розвитку шляхом впровадження досягнень науково-технічного прогресу, інноваційних методів господарювання, інтелектуального людського капіталу, передових технологій і галузей національної економіки, пріоритету виробництва знань, послуг та становлення менталітету творчого, ефективного, раціонального бізнесу. Це поняття виникає в науковій літературі, а також у господарському житті з середини ХХ століття як наслідок кардинальних інноваційних змін в техніці, технологіях, моделях та типах економічного, соціального, екологічного, демографічного, політичного, правового, суспільного життя населення розвинутих країн і світу в цілому. Поняття «нова ек» введене в ек науку порівн недавно. Нова ек -це Інтернет-кономіка,ек знань,ек постійних змін. позит можуть бути сприйняті визнач нової ек, що представляють її як «ек знань», «знання--інтенсивну ек-ку», «засновану на знаннях ек», «невагому ек». У новій ек знання *стали не тільки самост чинник в-цтва, а й головн в усій системі чинників,що пов'язано з тим, що саме вони у вигляді інформації як систематизов даних зростаюч темпами змінюють вигляд суч світу,8 як чинник вир-тва ведуть до виникн нових форм бізнесу, що перебув у постійній взаємодії суб'єктів ринку у реальн часі *набули новий якісний стан і стали самост чинник вир-тва, таким, як земля, капітал і робоча сила.

33. Проблема державної економічної і політичної безпеки в умовах глобалізації

Економічна безпека - це сукупність умов і факторів, що забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність і стійкість, здатність до постійного відновлення і самовдосконалення. Саме національно-державні інтереси, що мають довгостроковий характер і визначальні основні цілі, стратегічні і поточні задачі внутрішньої і зовнішньої політики держави, формують об'єктний склад національної економіки, що включає наступні види безпеки: економічна, політична, військова, соціальна, міжнародна, екологічна, інформаційна, духовна, прикордонна, ядерна, продовольча, транспортна, енергетична та інші. Економічна безпека є головною складовою в системі національної безпеки і відіграє провідну роль в силу основного значення економічного потенціалу в господарській діяльності країни та світових відносинах. По-перше, вона є визначальною для розвитку виробництва і ринкових відносин, обміну товарами і послугами. По-друге, формує забезпечення превентивних заходів і захисно-охоронних заходів. економічна безпека являє собою сукупність внутрішніх і зовнішніх умов, які сприяють ефективному динамічному росту національної економіки, її здатності задовольняти потреби суспільства держави, індивіда, забезпечувати конкурентноздатність на зовнішніх і внутрішніх ринках, що гарантує від різного роду погроз і втрат. До загроз можна віднести необхідність інтеграції до уже сформованої системи міжнародних інститутів; складності з ідентифікацією стану системи, пов'язані з кризою органів відповідальних за збір статистичної інформації, і як наслідок, неможливість прийняття оптимальних управлінських рішень; суперечливе законодавство, тощо.

Держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар'єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку.

Деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). Таким чином, національна держава поступово втрачає можливість здійснювати абсолютний контроль на власному економічному просторі. Державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст. Проте вже на ранніх стадіях інтернаціоналізації економіки держави змушені були вступати одна з другою у договірні відносини і брати на себе різноманітні обов'язки, які неминуче в тій чи іншій мірі обмежували свободу дій національних урядів, тобто де-факто звужували державний суверенітет. І чим різноманітнішою й інтенсивнішою стає господарська, політична, науково-технічна і культурна взаємодії різних країн, тим більше зростає розрив між державним суверенітетом де-юре і його суверенітетом де-факто.

34. Потенціал формування транснаціонального характеру економіки України

Визначальна причина вкладення інвестиції в Україну -пошук нових ринків збуту. Більшість іноземних інвесторів приваблює передусім великий внутрішній ринок України (близько 50 млн. споживачів). Наявність дешевої робочої сили є істотним фактором лише для інвесторів-підприємців. Однак найнижчі серед країн Східної Європи витрати на оплату праці часто обертаються її низькою продуктивністю, нестачею капіталу, слабким менеджментом та регуляторними перепонами, що робить собівартість продукції вищою, ніж у сусідніх країнах. Іноземні інвестори, як правило, сподіваються на внутрішню ставку дохідності в межах від 10 до 30%. ТНК, які залучають капітал під менші відсотки, задовольняються ставкою, нижчою за 20%. Тому ТНК можна розглядати як найкращий спосіб залучення довгострокових інвестицій в Україну. Проте процес іноземного інвестування в Україні гальмується численними чинниками: - нестабільне й надмірне регулювання; - нечітка правова система; - мінливість економічного середовища; - корупція; - великий податковий тягар; - проблеми щодо встановлення чітких прав власності; - низький рівень доходів громадян; -труднощі у спілкуванні з урядовими та приватизаційними органами; - мінливість політичного середовища тощо.

Пріоритетами державної політики мають бути лібералізація руху капіталу, валютного ринку та репатріації прибутків; зняття обмежень на частку іноземної власності в українських компаніях, мінімізація бюрократичних обмежень і зниження податкових ставок та зменшення кількості податків.

Транснаціоналізація української економіки має відбуватись не лише шляхом залучення інвестицій зарубіжних корпорацій, а й через створення власних вітчизняних ТНК: Найбільш великими і чітко структурованими вітчизняними ФПГ сьогодні є такі групи, як «Систем Кепітал Менеджмент», «Приват», «Інтерпайп», «Індустріальний Союз Донбасу». Слід визнати, що існує ряд перешкод на шляху до формування українських транснаціональних структур: нестабільність економічної та політичної ситуації в державі; нерозвиненість законодавчої бази у питаннях статусу та діяльності транснаціональних корпорацій; потужна конкуренція з боку існуючих світових ТНК, які є лідерами у більшості галузей; низька конкурентоспроможність української продукції (переважно внаслідок високої енергомісткості); відсутність відповідної науково-технічної, інноваційної бази, яка б могла конкурувати з технологіями іноземних ТНК; порівняно низький рівень менеджменту; висока «тінізація» економіки; великий податковий тягар; високий рівень інфляції тощо.

Щодо створення українських ТНК, слід зазначити, що подібна макроекономічна політика спрямована на захист національних економічних інтересів, а отже сприятиме подальшому розвитку українських господарських структур, інтернаціоналізації їхнього виробництва й капіталу, інтеграції України у світову економіку, її участі в глобальних трансформаційних процесах. Українські фінансово-промислові групи, перетворюючись на ТНК, здатні скласти індустріальну і інфраструктурну основи національної економіки, і вже зараз представляють її на провідних світових ринках товарів і послуг, беруть участь в регіональному розподілі праці Європи і Азії. Але тільки через державну підтримку розвитку ТНК з національним корінням Україна буде здатна включатися в масштабні трансконтинентальні проекти, бути активним гравцем в макрорегіональних проектах промислової і інфраструктурної кооперації.

35. Варіанти позиціонування україни на пострадянському просторі і проблеми реінтеграції в глобальних умовах

За 20 років, які минули з проголошення незалежності, Україна не впоралася зі стратегічним завданням європейської, регіональної та субрегіональної інтеграції: успіхи на цих напрямах носили в основному інституційно-процедурний характер (членство в Раді Європи, Центральноєвропейській ініціативі, Організації Чорноморського економічного співробітництва, рамкова угода про партнерство та співробітництво з ЄС тощо) і практично не позначилися на конкурентних позиціях національної економіки.

Реінтеграція - об'єднання на нових принципах того, що раніше було роз'єднаним (дихотомія). Регіональні орган-ї: 1.СНД -- міждержавне об'єднання, створене для розвитку співпраці в політичній, економічній, гуманітарній, культурній і інших областях, для пом'якшення негативних наслідків розпаду СРСР. У нього входять всі колишні республіки Радянського Союзу, окрім Прибалтійських держав і Туркменістану, що вийшов з його складу. 2. ГУАМ. В організацію входять чотири держави: Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова. Первинно в організацію входив також Узбекистан, який пізніше покинув лави держав, які ратували за демократичні перетворення. ГУАМ розглядається багатьма, як організація, створена на противагу домінуванню Росії в регіоні. Варто відзначити, що держави-члени ГУАМ не входять ні в одну іншу створену на території колишнього СРСР організацію, за винятком СНД. 3. Євразійське Економічне Співтовариство (ЄвразЕС) було створене Росією, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном на основі Митного Союзу СНД. Вірменія, Молдова, Україна мають статус спостерігачів у цій організації.

36. Цивілізаційні виміри глобального економічного розвитку

Локальні цивілізації виникли близько шести тисячоліть тому в межах стародавніх держав та їх об'єднань - у Шумері, Єгипті, Індії. Потім вони змінювалися, зникали, трансформувалися у цивілізації нових поколінь. Експерти виділяють 4 фази економічного розвитку і за ними класифікують цивілізації. До архаїчної фази відносять месопотамську, єгипетську, далекосхідну, мезоамериканську, класичну, південно-азійську, афро-азійську. До доіндустріальної відносять західну, далекосхідну, євразійську. Цивілізаціями індустріального етапу економічного розвитку є західна, православно-християнська, ісламська, індуїстська, далекосхідна. Постіндустріальна епоха виділяє формувалася такими цивілізаціями: євразійська, східноєвропейська, західноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, японська, китайська, буддійська, індійська, мусульманська, океанічна.

Формування цивілізацій четвертого покоління зумовлене: по-перше, новим етапом історичного процесу, по-друге, зміною техногенної цивілізації на гуманістично-креативну, ноосферну, постіндустріальну форму; по-третє, викликом з боку процесів диференціації та дезінтеграції на нових принципах. Останній процес найбільш наочно спостерігається передусім у межах західної цивілізації, яка, маючи за своє історичне ядро Задіну Європу, опанувала індустріальне суспільство і поширилося на Північну та Латинську Америку, Австралію та Океанію, перетворила на колонії Індії, Африку, підпорядкувала своєму впливу Китай.

на початку XXI ст. у глобальному економічному просторі серед класичних цивілізаційних груп IV покоління можна виділити:

авангардні цивілізації, що реалізують постіндустріальну економічну програму, яка ґрунтується на високотехнологічній основі і узгоджує ринкові механізми з регулюючою функцією держави. Вони є лідерами глобальної економіки і забезпечують високий рівень багатства і прибутків населення як за рахунок ефективності відтворення, так і в результаті нееквівалентного обміну і привласнення значної частки світової ренти і квазіренти. Їх представляють Північна Америка, Західна Європа, Японія, а також нові індустріальні країни;

цивілізації з приблизно середньосвітовим рівнем розвитку, які мають значний потенціал зростання, але недостатньо його використовують (латиноамериканська і частково мусульманська цивілізації, а також країни Східної Європи);

цивілізації з низьким рівнем економічного розвитку, що перебувають у стадії застою, -- африканська цивілізація (на південь від Сахари, але без ПАР), частина мусульманських і буддійських країн з низьким рівнем прибутку;

китайська цивілізація, яка поки що має низький рівень економічного розвитку, але стрімко наближається до названих вище груп і робить претензійні заяви на першість у частці світового ВВП до 30-х років XXI ст.; а також індійська цивілізація, яка також набирає обертів власного розвитку;

євразійська цивілізація, що втрачає позиції в світовій економіці і стає об'єктом економічної експлуатації з боку розвинутих цивілізацій.

37. Характеристика ключових глобальних проблем економічного розвитку

За такими ознаками глобальні проблеми можна поділити на три сфери дії. До першої сфери належать проблеми, які виникають у процесі взаємодії природи та суспільства. Серед них: надійне забезпечення людства продовольством, сировиною, енергією тощо, збереження природного навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, космічного простору. Джерела таких проблем закладені в тенденціях та закономірностях розвитку світових виробничих сил, які сприяють розширенню можливостей задоволення потреб людства в засобах до існування, а також збільшенню старих виробничих потреб та виникненню нових. Особливості перетворення таких проблем у глобальні полягають в тому, що сьогодні як ніколи споживання відновлювальних та не відновлювальних ресурсів досягло величезних обсягів і характеризується подальшим зростанням. Виникла ситуація, коли з найбільшою гостротою виявилась суперечність між потребами суспільства у природних джерелах та можливостями природи задовольняти такі потреби. Відносна обмеженість природних ресурсів спричинює пошук подальших радикальних рішень проблем у світовому масштабі. До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин, а саме: відносини між державами з різним економічним устроєм, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи і т.п. На передній план серед них вийшла проблема регіональних конфліктів, у тому числі і в трансформаційних країнах. Про це свідчать події в колишньому СРСР, колишній Югославії, на Близькому Сході та інших регіонах світу. На цьому тлі важливою залишається проблема відведення загрози застосування ядерної зброї. У її вирішенні зацікавлені не лише держави, які мають ракетно-ядерний потенціал, а й народи всієї планети. Тільки спільними зусиллями можна запобігти загибелі людської цивілізації. Третя сфера - розвиток людини, забезпечення її майбутнього. Вона охоплює перш за все проблеми пристосування сучасної людини до умов, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу природного та соціального середовища, питання сучасної урбанізації, боротьби з епідеміями та важкими захворюваннями (серцево-судинними, онкологічними, СНІДом). Проблему людини та її майбутнього вчені розглядають як глобальну проблему, в якій концентруються та посилюються всі інші проблеми людського співіснування.

38. Вплив глобалізації на країни - лідери світової економіки

На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни - глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток “людського капіталу”.

Великі «глобальні» країни, такі як США, Японія, Китай, Індія, Росія, Європейський Союз несуть особливу відповідальність за розробку нових і менш жорстких правил «глобальної гри». Вони повинні відмовитись від політики глобального тиску сильних країн на менш розвинені країни та країни перехідного періоду. Цього об'єктивно вимагають і їхні власні інтереси і весь хід світового розвитку.Глобальний егоїзм країн-лідерів -- одна з найбільших сучасних загроз людству. Він призводить до глобальної нерівності країн і людей світу через нерівність технологій та умов життя розвинутих країн та менш розвинутих країн. Протягом надто великого історичного періоду, та навіть і в XX столітті «передові» країни світу, виходячи з абсурдно зрозумілих егоїстичних інтересів усі свої міжнародні і глобальні стратегії будували на тому, щоб перемогти в конкурентній боротьбі ослаблені країни. Вони не розуміли і ще не розуміють, що перемога над слабкими ослаблює «переможців» і веде їх до неминучої деградації, яка матиме незворотний характерГлобальний корпоративізм країн «великої сімки» поки що є дуже обмеженим і егоцентричним. Проблеми світу ці країни схильні вирішувати з позицій своїх національних і групових інтересів. Вони поки що не здатні піднятись на новий рівень бачення світу, не здатні розробити і реалізувати глобальну стратегію взаємодопомоги і кооперації як основи спільного сумісного виживання. Немає ознак того, що саме ці країни-лідери світу забезпечують сучасний розвиток концепцій та ідей глобального корпоративізму, виходячи з умов та імперативів подолання глобальної кризи. Вкрай низькою за рівнем і дією залишається глобальна колективна відповідальність провідних країн світу. Парадокс сучасного етапу глобалізації полягає і в тому, що на його фоні паралельно з процесами глобальної інтеграції інтенсивно ідуть процеси сучасної цивілізаційної диференціації і роз'єднання світу. Зіткнення західної і ісламської цивілізацій стало більш ніж серйозною проблемою. Цей конфлікт став загрозою для всього людства. Глоб. на країни-лідери св.. ек-ки вплинула таким чином: 1).розв. МПП призвів до поступового домін. внутрігалуз. поділу, 2).високий р-нь доходів у високо розв. кр. стим. іннов.д-ть, яка спрям. на ств.нової прод., з одного боку, а з іншого, спрямована на зрост. сук. попиту в цих країнах, 3).стр-ра попиту в країнах з майже однак. рівнем розв. однорідна, 4).зрост. в стр-рі св. торг. долі гот. прод., основним постач. якої є розв. кр, 5).для країн-лідерів притаманна однор. пол.-прав. система, що знах.своє втіл.у відпов. ЗЕ пол. цих країн.; 6).ці кр.виступають осн. ех та ім.-рами капіталу у світ. госп-ві, завдяки акт. д-сті ТНК; 7).вони виступають як осн. ім-р труд.міграц. 8).вони визначають іннов. розв. людства 9).зберіг. за собою моноп. на нові знання та техн. при одночас. відкритому доступі до прир. рес. усіх країн світу, отже їх позиції посиляться ще.

39. Проблема ефективності регіональних економічних блоків

Регіональна економічна інтеграція в своєму розвитку проходить ряд ступенів: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз і політичний союз.На кожній з цих щаблів усуваються певні економічні бар'єри (розбіжності) між країнами, які вступили в інтеграційний союз. У результаті в межах інтеграційного блоку складається єдине ринкове простір, всі країни-учасниці виграють за рахунок підвищення ефективності діяльності фірм і зниження державних витрат на митний контроль.

Поки немає жодного регіонального економічного блоку такого високого рівня розвитку, але ближче за все до нього підійшов ЄС. Успіх регіональної економічної інтеграції визначається рядом факторів, як об'єктивних, так і суб'єктивних.

По-перше, необхідна однаковість (або схожість) рівнів економічного розвитку країн, що інтегруються. Як правило, міжнародна економічна інтеграція виникає або між промислово розвиненими країнами, або між державами, що розвиваються. Поєднання в одній інтеграційному блоці країн сильно розрізняються типів зустрічається досить рідко, такі ситуації зазвичай мають суто політичне підгрунтя (наприклад, об'єднання в РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) промислово розвинених країн Східної Європи - як НДР і Чехословаччина - з аграрними країнами Азії - як Монголія і В'єтнам) і закінчуються « розлученням »різнорідних партнерів. Більш стійкою є інтеграція високорозвинених країн з новими індустріальними країнами (США і Мексика в НАФТА, Японія і Малайзія в АТЕС).

По-друге, всі країни-учасниці повинні бути не тільки близькі з економічного і соціально-політичного ладу, а й мати досить високий рівень господарського розвитку. Адже ефект економії на масштабі помітний головний чином у високотехнологічних галузях. Саме тому в першу чергу виявляються успішними інтеграційні об'єднання високорозвинених країн «ядра», в той час як «периферійні» союзи нестійкі. Слаборозвинені країни сильніше зацікавлені в економічних контактах з більш розвиненими партнерами, ніж з такими ж, як вони самі.

По-третє, у розвитку регіонального інтеграційного союзу необхідно дотримувати послідовність фаз: зона вільної торгівлі - митний союз - спільний ринок - економічний союз - політичний союз. Можливо, звичайно, забігання вперед, коли, наприклад, відбувається політичне об'єднання країн, які ще не цілком єдиних в економічному плані. Однак історичний досвід показує, що таке прагнення скоротити «родові борошна» загрожує появою «мертвонародженого» союзу, який дуже залежить від політичної кон'юнктури (саме так було з РЕВ).

По-четверте, об'єднання країн-учасниць має бути добровільним і взаємовигідним. Для дотримання рівноправності між ними бажаний деякий баланс сил. Так, в ЄС чотири сильних лідера (Німеччина, Великобританія, Франція та Італія), тому більш слабкі партнери (наприклад, Іспанія або Бельгія) можуть у спірних ситуаціях підтримувати свою політичну вагу, вибираючи, до кого із сильних лідерів їм вигідніше долучитися. Менш стійка ситуація в НАФТА і в ЄврАзЕС, де одна країна (США в першому випадку, Росія у другому) перевершує по економічній і політичній силі всіх інших партнерів.

По-п'яте, передумовою виникнення нових інтеграційних блоків є так званий демонстраційний ефект. У країнах, що беруть участь у регіональній економічній інтеграції, зазвичай відбувається прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості та інші позитивні економічні зрушення. Це стає завидною зразком для наслідування і надає певний стимулюючий вплив на інші країни. Демонстраційний ефект проявився, наприклад, у бажанні східноєвропейських країн якомога швидше стати членами Європейського Союзу, навіть не маючи для цього серйозних економічних передумов.

Головним критерієм стійкості інтеграційного угруповання є частка взаємної торгівлі країн-партнерів у їх спільної зовнішньої торгівлі. Якщо члени блоку торгують в основному один з одним і частка взаємної торгівлі зростає (як в ЄС і НАФТА), то це показує, що вони досягли високого ступеня взаємодії. Якщо ж частка взаємної торгівлі мала і, тим більше, має тенденцію знижуватися (як у ЕКО), то така інтеграція безплідна і нестійка.

Цікаво відзначити приклади «пересічної інтеграції»: одна країна може бути членом відразу кількох інтеграційних блоків. Наприклад, США полягає в НАФТА і в АТЕС, а Росія - в АТЕС і в ЄврАзЕС. Усередині великих блоків зберігаються малі (як Бенілюкс в ЄС). Все це є передумовою зближення умов регіональних об'єднань. На цю ж перспективу поступового переростання регіональної інтеграції в міжнародну інтернаціоналізацію спрямовані і переговори між регіональними блоками. Так, в 1990-х був висунутий проект угоди про трансатлантичної зони вільної торгівлі, TAFTA, яка б з'єднала НАФТА і ЄС.

40. Регіоналізація як сценарій глобальних трансформацій

Регіоналізація - процес поступового переходу до форм спільного ринку та вир-чого простору між геогр, історич, структурно спорідн народами, який супроводж зближ умов торгово-ек діяльності, зниж та взаємоскас обмежень з метою підвищення ек ефективності та розв'язання спільних проблем. Ефективність міжн регіон ек інтеграц досяг за рахунок таких чинників: * усун дискримінації та бар'єрів між країнами-учасницями інтеграц угрупувань у русі товарів та послуг, капіталу, *стандартизація та уніфікація у в-чо-комерц сфері, *динам ефекту завдяки розшир ринку та економії на масштабах вир-цтва, *забезпеч достатнього рівня конкуренції.Для зрілих інтегр угруп (спільний ринок, ек та політичні союзи) хар-ні:* синхронізація процесів відтворення; * створення господарського комплексу з тісними взаємозв'язками національних економік з пріоритетом власного розподілу праці; *особливі механізми регулювання, переважно через наднац органи; *узгоджена політика як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з іншими країнами та групами країн. Проте, незважаючи на очевидні ек переваги, процеси міжна регіональної ек інтеграції відбуваються на тлі складного переплетіння політичних і соціально-економічних проблем. Позитивні наслідки від регіональної інтеграції:

· зростання конкуренції між виробниками товарів;

· використання переваг економії на масштабах виробництва;

· збільшення припливу іноземних інвестицій.

Негативні:

ресурси з менш розвинутих економік членів союзу можуть відпливати до більш розвинутих;

може утворитися олігопольний зговір в разі встановлення тісніших зв'язків між фірмами країн-учасниць.

Особливості сучасної регіональної інтеграції:

-сучасний інтеграційний процес зумовлений не тільки дією об'єктивних факторів, але й певною ланцюговою реакцією на розвиток інших інтеграційних угруповань;

-нерівномірність розвитку і реалізацій форм міжнародних економічних інтеграцій;

-поряд з інтеграційними процесами розвиваються і дезінтеграційні процеси, які можуть мати локальний характер, а також міжнародний характер.

Основні чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем, такі: * політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць; *зростання затрат при реалізації регулівних функцій на наднац рівні; *суперечності розширення складу інтеграційних угруповань, *ідеологічні розходження. Регіоналізація показала, що *вона є більш млявою та менш ефективн, ніж система багатостор торгівлі. *не спроможна принести більш вагомі результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах) процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань країн, а також суперечності та конкуренцію між ними.