Інституціональна економіка

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Навчально-науковий інститут економіки та бізнесу

Факультет економіки та бізнесу

Кафедра економічної теорії

«Інституціональна економіка»

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

для студентів ОКР «Бакалавр» економічних спеціальностей

Мелітополь, 2008

УДК 330.101+330.341.2

Інституціональна економіка. Конспект лекцій для студентів економічних спеціальностей / Таврійський державний агротехнологічний університет, 2008 - с. 100 Укр. мов.

Розробник: ст. викладач кафедри економічної теорії Бакіна Т.В. Рецензент: к.е.н., старший науковий співробітник Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України Драган І.О., к.е.н., доц. кафедри бухгалтерського обліку та аудиту Таврійського державного агротехнологічного університету Трачова Д.Н. Розглянуто та рекомендовано до друку на засіданні кафедри економічної теорії «28 жовтня» 2008 р., протокол № 2. Затверджено методичною комісією факультету економіки та бізнесу «_____» _____200_____ р., протокол № _____

Зміст

Вступ

Тема 1. Предмет і метод інституціональної економіки, етапи розвитку інституціоналізму.

Тема 2. Інституціональна структура ринкової економіки.

Тема 3. Права власності.

Тема 4. Трансакції та трансакційні витрати.

Тема 5. Економічні організації.

Тема 6. Домогосподарство.

Тема 7. Держава як економічна організація.

Тема 8. Контракти.

Тема 9. Людський капітал і мотивація.

Тема 10. Інституціональна трансформація економіки України.

Список літератури.

Вступ

Нагальність завдань комплексного опрацювання методологічних засад ринкової трансформації національної економіки незаперечно підтверджує актуальність нового, інституціонального підходу в економічній теорії. Особливої ваги цей підхід набуває для визначення стратегії переходу економіки до ринкової системи і надалі до індустріального суспільства - інтелектуальної економіки . Адже саме інститути виступають провідниками та глибинною субстанцією ринкових відносин в економіці. Такі визначальні елементи інституціональної системи, як інститути власності, трансакційні витрати, контрактні відносини, теорія фірми, звичаї та традиції відіграють головну роль у процесі структуризації ринкового середовища. Вони зумовлюють пріоритетність інституціональних засад формування перехідних економік, сприяють інтеграції економічної системи у цілісність.

Мета курсу: розкрити умови і закономірності взаємодії економічних суб'єктів у ринковій економіці, вплив інституціональної структури на економічні процеси.

Предмет курсу: взаємодія економічних суб'єктів ринкової економічної системи.

Завдання курсу: формування у студентів фундаментальних знань про сучасну ринкову економічну систему, оволодіння поняттями і категоріями, що забезпечують безпосередній перехід від глибоких узагальнень до понять практики; набуття вмінь використовувати теоретичні знання для розуміння конкретних теоретичних явищ; вироблення навичок створення відповідних моделей і проведення аналітичних досліджень проблем макро- і мікрорівня.

Навчальний курс «Інституціональна економіка» відноситься до нормативних дисциплін загальноекономічної підготовки за освітньо-кваліфікаційним рівнем «Бакалавр» галузь знань 0305 «Економіка та підприємництво». Конспект лекцій підготовлено згідно з робочими програмами курсу «Інституціональна економіка», розроблених для студентів економічних спеціальностей.

Матеріал конспекту лекцій включає 10 тем курсу. Для кожної теми наводиться перелік питань лекції, розкриваються основні категорії та взаємозв'язки між ними, використовуються схеми та графічний матеріал. Підготовлений конспект призначений для самостійної роботи студентів над курсом, роботи на практичних заняттях, підготовки до заліків.

Тема 1. Предмет і метод інституціональної економіки, етапи розвитку інституціоналізму.

Мета: Розглянути специфічні властивості предмету інституціональної економіки, особливості його історичного генезису та сучасного стану розвитку. Вивчити функції та методи економічного дослідження.

1. Теоретичні особливості інституціональної економіки.

2. Неокласична економічна теорія.

3. Нова інституціональна економічна теорія.

4. Класичний інституціоналізм.

Теоретичні особливості інституціональної економіки.

Терміном інституціональна економіка позначають, в основному, сукупність тих напрямів сучасної економічної теорії, які об'єднує дві загальні властивості, а саме:

1. розширення предметної області економічної теорії; і, відповідно

2. модифікація базових допущень, що створюють метод дослідження.

Розширення предметної області пов'язане з двома додатковими і тісно зв'язаними сферами аналізу:

А) з сторонами суспільного життя і людської поведінки, які безпосередньо не пов'язані з дією ринкового механізму. Так виникли спроби на підставі методів неокласичної теорії вивчати людську поведінку в області політики, сім'ї, злочинів і покарань, права, контрактної взаємодії, організацій і т. ін., а відповідний підхід отримав назву економічного імперіалізму.

Б) інститутами, які не прийнято вивчати в рамках неокласичної теорії.

Як найбільш загальне визначення інституту можна запропонувати наступне: інститут - це будь-який механізм, що забезпечує координацію і/або ефективну мотивацію економічної поведінки. Таким чином, сенс існування інститутів полягає в координації планів і/або координації стимулів . Що таке механізм координації економічної поведінки і навіщо він потрібний? Механізм координації - це те, що направляє економічну поведінку, тобто допомагає ухвалити рішення відносно фундаментальних економічних питань, таких як що, як і для кого виробляти. Необхідність такого механізму виникає в будь-якій економіці, заснованій на суспільному розподілі праці. Останнє припускає, що кожний окремо взятий індивід спеціалізується в якій-небудь вузькій сфері діяльності, наприклад, професії слюсаря чи або викладача, яка сама по собі, тобто у відриві від взаємодії з рештою учасників економічного життя, не могла б задовольнити його потреби. У такій системі кожен орієнтується на виконання вузького набору трудових операцій з метою подальшого обміну результатів своєї праці на результати праці інших господарюючих суб'єктів. Таким чином, необхідність будь-якої економічної діяльності залежить від можливості обміну її результатів, тобто того, чи потрібні вони іншим людям і, якщо потрібні, то в якому ступені. Останнє питання пов'язане з тим, чи погодяться інші господарюючі суб'єкти надати в обмін на якісь результати економічної діяльності таку кількість необхідних благ, яка б робила цю діяльність доцільної. У мікроекономіці реалізація рішень пов'язаних з відповідями на ці фундаментальні питання, називається розміщенням ресурсів. Цей термін містить в собі думку про рідкість ресурсів, необхідних для задоволення необмежених потреб, і про те, що сенс економічної діяльності полягає в отриманні людьми максимально можливого задоволення від використання цих ресурсів. Відповідно, інститути - це те, що допомагає відповісти на фундаментальні економічні питання або визначає розміщення ресурсів. Якщо необхідність механізму координації пов'язана з тим, що люди можуть не знати, яким повинен бути їх правильний вибір відносно розміщення ресурсів, то механізм забезпечення правильної мотивації потрібний, оскільки люди можуть не хотіти зробити цей правильний вибір. Відповідно, функція інститутів полягає також і в забезпеченні вигідності правильного вибору для економічних агентів. Виникає питання: які інститути прийнято вивчати в рамках неокласичної теорії? Перш за все, ринок. З погляду неокласичної теорії, ринок - це єдиний інститут, який має серйозне значення, а тому від дії решти інститутів в економічній аналізі можна абстрагуватися. Для інституціональної економіки, навпаки, характерне переконання в тому, що інші інститути також мають велике значення і зневага до них перешкоджає правильному розумінню економічної поведінки і функціонування господарства. Таким чином, основна відмінність між неокласичною і інституціональною теоріями полягає в обхваті інститутів, що вивчаються: неокласична теорія обмежується вивченням єдиного інституту - ринку, тоді як інституціональна економіка, крім ринку вивчає також і інші інститути.

Дві вказані додаткові сфери аналізу, що характеризують предметну область інституціональної економіки, тісно зв'язані між собою в двох моментах. По-перше, вивчення раціональної поведінки індивідів поза ринковим механізмом припускає вивчення інших механізмів координації і стимулювання. По-друге, вивчення дії позаринкових інститутів робить необхідним вихід за межі чистої ринкової діяльності, як наприклад, при аналізі внутрішнього функціонування фірми. Тому невипадково, що представників економічного імперіалізму нерідко відносять до інституціональної парадигми, а представники останньою часто розглядаються як ті, що зробили внесок в розширення предметної області економічної теорії, наприклад, за рахунок аналізу контрактів, організацій і т. ін.

Як вже було вказано, розширення в рамках інституціональної економіки предметної області робить необхідною також і модифікацію методології неокласичної теорії. Відповідно, щоб зрозуміти методологічні особливості інституціональної економіки, необхідно мати уявлення про методологію неокласичної теорії.

Основні допущення неокласичної теорії

Згідно концепції відомого філософа і історика науки І. Лакатоша, теоретичні допущення будь-якої наукової школи складаються з незмінного жорсткого ядра і змінного захисного поясу. Допущення жорсткого ядра утворюють основну суть наукової школи, і відмова від них означає перехід до іншої школи. Захисний пояс складається з допущень, які використовуються в економічному аналізі залежно від розвитку наукової дискусії і ходу економічної історії. Відповідно до цієї класифікації можна представити допущення неокласичної теорії.

Допущення жорсткого ядра неокласичної теорії

1. Принцип методологічного індивідуалізму. Даний принцип відноситься до співвідношення цілого і частини. Зокрема, ціле виводиться з його частин, тобто ціле всіма своїми властивостями і закономірностями поведінки зобов'язане своїм частинам, і ніяких самостійних властивостей воно не має. Стосовно суспільства це означає, що всі характеристики суспільства, наприклад, інститути, можуть бути виведені з поведінки індивідів.

2. Оптимізація як основний спосіб характеристики економічної поведінки, тобто економічна поведінка завжди зводиться до максимізації вигоди або мінімізації витрат.

3. Транзитивність і стійкість переваг. Транзитивність переваг означає, що якщо є три альтернативи A, B і С, так що А>В і В>С, то А>С. Транзитивність переваг є необхідною умовою існування найкращої альтернативи, без якої неможлива оптимізація. Стійкість переваг означає відсутність у індивідів схильності часто змінювати свої переваги, внаслідок чого їх поведінка стала б не передбачуваною. По суті, транзитивність і стійкість переваг - це допущення, що більш детально розкривають сенс оптимізації.

4. Рівновага як основний спосіб характеристики економічної динаміки. Відповідно до цього принципу функціонування економічної системи завжди зводиться або до нерухомого стану в умовах рівноваги, наприклад, рівності попиту і пропозиції, або до руху у бік рівноваги. Простим прикладом застосування цього принципу є модель рівноваги на ринку окремого товару. У ній міститься два основні види економічної динаміки, які присутні і в більш складних моделях. Разом з тим, слід підкреслити, що принцип рівноваги, по суті, включає два попередні допущення, оскільки поведінка індивіда також може трактуватися або як стан рівноваги , або як рух до рівноваги , а третє допущення, як вже було зазначено, є не більше ніж розкриття другого. 6 с.7-31

Допущення захисного поясу неокласичної теорії

1. Принцип повної раціональності. Спочатку необхідно дати визначення раціональності як такій. Під останньою мається на увазі відповідність між поставленими цілями і засобами, що використовуються. Якщо дії людини йдуть врозріз з поставленими цілями, то така поведінка виходить за рамки економічної теорії. Відповідно, в будь-якій школі економічної теорії допускається раціональність, а основна відмінність між ними зв'язана з розумінням обмеженої раціональності. В даному випадку такі обмеження не передбачаються і, зокрема, передбачається відсутність витрат на отримання і обробку інформації. Це означає, що спосіб розміщення ресурсів, який існує при даних цілях і обмеженнях, буде неодмінно використаний індивідом без жодних витрат на знаходження цього способу.

2. Допущення про відсутність опортунізму. Це допущення витікає з першого. Оскільки необхідною умовою прояву опортунізму є асиметричність інформації, яка припускає неповноту інформації, то перше допущення обов'язково приводить до відсутності опортунізму.

3. Допущення про ринковий механізм як про єдиний значущий інститут економічної системи. Дане допущення вже згадувалося у зв'язку з характеристикою інституціональної економіки як результату розширення предметної області економічної теорії.

4. Допущення про безкоштовне функціонування ринкового механізму. Дане допущення аналогічно передумові, що приймається в рамках ньютонівської механіки, про відсутність тертя в механічних системах. Взаємодія частин системи, в якості якого тут виступає ринковий обмін, здійснюється за відсутності тертя тобто без трансакційних витрат.

5. Допущення про повну специфікацію прав власності. Згідно даному допущенню, всі права власності на рідкісні ресурси завжди чітко визначені і захищені, що є необхідною умовою обміну. Оскільки при ринковому обміні відбувається переміщення прав власності, ці останні повинні бути визначені, щоб обмін відбувся. Не можна мінятися тим, що нікому не належить. Відзначимо, що також як друге допущення є роз'ясненням першого, так і четверте і п'яте є розкриттям третього. Ринковий механізм може бути єдиним значущим інститутом, якщо його використання не породжує додаткових витрат і якщо права власності чітко специфіковані.

Класифікація шкіл інституційної теорії

Як вже було вказано, інституційна економіка є сукупністю шкіл, що розрізняються між собою по своїм предметним і методологічним особливостям. Одним з критеріїв їх класифікації може служити їх співвідношення з допущеннями неокласичної теорії. Відповідно, одні школи обмежуються тільки зміною допущень захисного поясу неокласичної теорії і, таким чином, просто модифікують її стосовно сучасного стану наукової дискусії. Ці школи ми позначатимемо як нео - або нова інституціональна теорія. Інші дозволяють собі відмову також і від допущень її жорсткого ядра, а значить, намагаються запропонувати принципово нову економічну теорію.

Нео - або нова інституціональна економічна теорія

Спочатку потрібно внести ясність щодо термінів неоінституціональна і нова інституціональна теорії, оскільки в різних публікаціях вони трактуються по-різному. Так, в «Інституціональній економіці» А.Н. Олейника термін нова інституціональна економіка практично співпадає з терміном економіка угод . Т. Эггертссон в книзі «Інститути і економічна поведінка» пропонує проводити розмежування між концепцією обмеженої раціональності Р. Саймона, що знайшла, на його думку, закінчене втілення в теорії трансакційних витрат О. Уїльямсона, і теоріями Р. Коуза і Д. Норта. Відповідно, перший випадок він позначає як нова інституціональна економіка, а другий - як неоінституціональна теорія. Пропонується приймати ці терміни як рівнозначні, оскільки вони не розрізняються у самих корифеїв нео - або нової інституціональної теорії, таких як Р. Коуз, Д. Норт, О. Уильямсон і т.ін. Що ж до економіки угод, то тут вона розглядається як напрям, відмінний від нової інституціональної економіки. 9 с.5-29

Допущення, загальні для неоінституціональної теорії

1. Принцип обмеженої раціональності. Згідно даному принципу, отримання і обробка інформації пов'язані з витратами. Це означає, що оптимізація для індивіда полягатиме в знаходженні не якнайкращою з тих, що існують, а якнайкращою з можливих при даних інформаційних обмеженнях, альтернатив. Даний принцип, що припускає неповноту інформації у індивідів, розкриває можливість асиметричності інформації, під якою мається на увазі приватний характер інформації. Останній означає постійне відтворення ситуації, коли про істотні сторони контрактної взаємодії одні його учасники знають, а інші не знають.

2. Опортунізм як характеристика економічної поведінки. Асиметричність інформації створює можливість для прояву опортунізму. Останній означає, що в цілях досягнення особистої вигоди індивіди будуть готові порушити існуючі правила і, відповідно завдати збитку своїм контрагентам.

3. Допущення про неповноту специфікації і захисту прав власності. В даному випадку підкреслюється той факт, що в реальному світі права власності завжди визначені тільки частково. Відносно деяких рідкісних ресурсів, таких як повітря, вода, тиша і т. ін., вони взагалі не визначені. Відносно інших ресурсів вони визначені тільки у тому або іншому ступені.

4. Підкреслення значення трансакційних витрат. Трансакційні витрати - це витрати, пов'язані з переміщенням або захистом прав власності. В даному випадку підкреслюється, що ці витрати достатньо високі, щоб впливати на результати функціонування економічної системи.

5. Виведення ролі неринкових інститутів з неповноти специфікації і захисту прав власності і з існування позитивних трансакційних витрат. Оскільки функціонування ринкового механізму може бути ускладнене із-за розмитості прав власності, а також не є безкоштовним, що витікає з позитивних трансакційних витрат, це ставить питання про альтернативні механізми координації і стимулювання, використання яких в певних умовах могло б обійтися дешевше, ніж ринок.

Значення терміну «інститут» в неоінституціональної теорії

В інституціональній теорії можна виділити декілька значень терміну інститут, що розрізняються як по широті обхвату економічних явищ, так і по сенсу.

1. Будь-який механізм координації і стимулювання. Дане значення вже згадувалося у зв'язку з характеристикою інституціональної економіки в її зіставленні з неокласичною теорією. Це є найширшим значенням даного терміну, так що поняття інститут включає також і ринок як систему відносних цін.

2. Будь-який неринковий механізм координації і стимулювання. Це більш вузьке значення нерідко зустрічається, коли представники інституціональної теорії підкреслюють роль інститутів , маючи на увазі будь-які механізми координації і стимулювання окрім ринку.

3. правила або інституційне середовище. Ще вужче значення терміну інститут, що включає тільки правила, що забезпечують порядок у взаємодіях між людьми.

4. контракти або угоди. Під контрактом в широкому інституціональному сенсі мається на увазі явний або неявний договір, організуючий здійснення трансакцій. Слід зазначити, що згідно класифікації Д. Норта, контракти також є різновидом правил, знаходячись на нижчому ступені їх ієрархії. Разом з тим, в неоінституціональній теорії правила і контракти виступають як дві автономні області дослідження, на підставі чого у більшості випадків контракти розглядаються окремо.

5. Організації. Організацію, наприклад фірму, прийнято трактувати як мережу контрактів.

6. Інституціональний устрій. Даний термін, запропонований О. Уїльямсоном, має ширший сенс і позначає всякий спосіб свідомої організації трансакцій, будь то контракти, організації або ринковий механізм. 14 с. 8-25

Основні предметні області і напрями в рамках неоінституціональної теорії

Неоінституціональна економіка, як і інституціоналізм в цілому, не є однорідною течією. У ньому можна виділити цілу сукупність шкіл, що розрізняються за предметними х областями і інструментами аналізу, що використовуються. Залежно від останніх, різні неоінституціональні школи розрізняються також по ступеню близькості до неокласичної теорії. Першим і найбільш загальним критерієм класифікації неоіституціональних шкіл є акцент на типі інститутів, що вивчаються, а саме, правилах або контрактах. На правилах робиться основний акцент в таких напрямах неоінституціоналізму як нова економічна історія, теорія суспільного вибору, конституційна економіка і теорія прав власності. Вивченням контрактів в основному зайняті представники таких напрямів як теорія контрактів, або теорія агентських відносин, і теорія організацій, основний кістяк якої утворює теорія трансакционных витрат, що підрозділяється, у свою чергу, на теорію структур управління трансакціями і теорію вимірювання рентабельності трансакцій.

Нова економічна історія також явище неоднорідне і розпадається на такі течії як клиометрика, тобто кількісний аналіз даних економічної історії , і власне неоінституціональна економічна історія. Саме остання школа, очолювана Д. Нортом, головним чином, подразумевается під новою економічною історією, коли мова йде про цю течію неоінституціональної економіки. Предметом дослідження даної школи є вплив інститутів-правил, як суспільних, так і приватних, на економічне зростання в різних країнах. Велика увага тут приділяється порівнянням економічного зростання між країнами, пояснення яких шукається у відмінностях в інституціональній структурі, т. е., перш за все, в інститутах-правилах.

Далі, інституціональні теорії правил розпадаються на ті, що вивчають суспільні правила, і на ті, які досліджують приватні правила. До первих відноситься теорія суспільного вибору і конституційна економіка. Предметом вивчення теорії суспільного вибору є раціональна поведінка у сфері політичного і державного життя політиків, чиновників, виборців і т. д., а також вплив цієї поведінки на економічні результати функціонування державного апарату. Принцип методологічного індивідуалізму доведений в цій теорії до логічного кінця, оскільки властивості цілого повністю виводяться з поведінки окремих людей. Основна відмінність конституційної економіки - іншому різновиді неоінституціоналізму, що вивчає правила, - є пом'якшення крайнощів методологічного індивідуалізму за рахунок ідей, узятих з теорії порядку.

Неоінституціональна теорія, що вивчає приватні правила, зазвичай позначається як теорія прав власності. Основна увага тут приділяється проблемі специфікації/розмиванню прав власності і її впливу на розміщення ресурсів. При більш широкому розумінні прав власності, коли вони підрозділяються на ряд правомочностей, тобто різних свобод і обмежень, відбувається їх злиття із загальним поняттям приватних правил, а теорія прав власності може розглядатися, в більш загальному плані, як економічний аналіз прав. Неоінституціональні теорії , що приділяють основну увагу контрактам прийнято позначати як теорія контрактів або теорія організацій з тією різницею, що в першій акцент робиться на аналізі стадії підготовки і укладення контракту, а в другій теорії, перш за все, вивчається процес реалізації вже укладеного контракту.

Відповідно, ці дві теорії можна розглядати як дві складові частини загальної теорії контрактів, де першу можна позначити як теорія ex ante контрактного процесу, а другу - як теорія ex post контрактного процесу.

Основне допущення першої з цих теорій полягає в тому, що контракт після його висновку повністю реалізується і, таким чином, ex post контрактний процес не пов'язаний ні з якими додатковими труднощами. Предметна область даної теорії розпадається на дві головні проблеми, а саме, на проблему предконтрактного і постконтрактного опортунізму. Перша з проблем нерідко пов'язується з несприятливим відбором унаслідок асиметричності інформації між продавцем і покупцем. Другу проблему прийнято пов'язувати з моральним ризиком, тобто вірогідністю несприятливого впливу укладеного контракту на систему стимулів контрагентів. Обидві проблеми в даній теорії вирішуються на стадії укладення контракту, тобто основне питання тут полягає в тому, яким в тій або іншій конкретній ситуації повинен бути контракт, щоб виключити пред - або пост контрактний опортунізм.

Головна передумова другої теорії полягає в тому, що контракти завжди містять неточності і взагалі недосконалі, тому їх реалізація може бути тільки частковою. Звідси витікає необхідність в управлінні контрактними відносинами після укладення контракту.

Основний висновок даної теорії полягає в тому, що головною функцією контрактів, або організацій, є економія на сумі трансакційних і виробничих витрат. При цьому в рамках даної теорії існує два погляди на причину даної економії. У теорії структур управління трансакціями передбачається, що дана економія досягається за рахунок диференційованого закріплення трансакцій за різними структурами управління ними, тобто для кожної трансакції підбирається найбільш відповідна для неї організація, будь то ринок, фірма або яка-небудь проміжна форма. Специфіка теорії вимірювання рентабельності трансакцій полягає в тому, що основний акцент в ній робиться на витратах, пов'язаних з невизначеністю економічних результатів і характеристик обмінюваних благ. Основне значення контрактів, або організацій, вбачається в зниженні цього роду невизначеності.

Традиційний інституціоналізм

Даний напрям є старим в інституціональній теорії і в тому або іншому ступені він вплинув на всі інституційні школи які виникли згодом. Найбільш відомими представниками даного напряму є Т. Веблен, У. Митчелл і Дж. Коммонс. Окрім них до даної течії відносять Дж.М. Кларка і Дж. До. Гелбрейта, а у наш час - Дж.С. Ходжсона і У.Дж. Семуелса. З них найбільший вплив на неоінституціональну теорію мав Дж. Коммонс. До основних методологічних особливостей традиційного институционализма можна віднести наступне:

1. Принцип методологічного колективізму. Даний принцип позначається також і як інституційний детермінізм. Людина тут розглядається як продукт того суспільства, в якому він живе. Найважливішими характеристиками суспільства є прийняті в ньому стереотипу мислення і правила поведінки, які мають над індивідуальний характер і формують індивідів, що створюють це суспільство. Термін інституційний детермінізм містить в собі думку про повну залежність поведінки індивідів від існуючих інститутів.

2. Допущення про стереотипи мислення і звички як основний двигун економічної поведінки. На відміну від неокласичної економіки і похідних від неї теорій, в яких індивідуальна поведінка трактується на основі принципів оптимізації, в традиційному інституціоналізмі замість оптимізації основну роль грають звички економічної поведінки. Наприклад, певний споживчий набір вибирається просто за звичкою, а не в результаті розрахунку з метою знаходження максимальної корисності.

3. Принцип кумулятивної причинності. Даний принцип відноситься до економічної динаміки і, відповідно, витісняє рівноважний підхід неокласичної школи. Терміном кумулятивна причинність позначається такий тип залежності яких-небудь змінних, при якому їх зміни в певному напрямі взаємно підсилюють один одного. У такій ситуації в економіці не тільки буде відсутня тенденція до повернення в рівноважний стан, але всяка зміна створюватиме передумови для свого продовження і посилення. 12 с.5-26 Контрольні питання:

1. Охарактеризуйте основні етапи розвитку предмету економічної теорії.

2. Пригадайте теорії І. Лакатоса про конкуруючі програми наукових досліджень. Що означає жорстке ядро і захисний пояс теорії.

3. У чому полягають межи застосування неокласичного підходу.

4. У чому полягають основні відмінності старого інституціоналізму від неокласики.

5. Дайте характеристику нової інституціональної економічної теорії.

6. У чому відмінності нового французького інституціоналізму. Приведить приклади різних угод.

7. Які на ваш погляд, перспективи розвитку нової інституціональної економічної теорії.

Література: 12 с.5-26; 6 с.7-31; 9 с.5-29; 14 с. 8-25; 15 с.6-26.

Тема 2. Інституціональна структура ринкової економіки.

Мета: Розглянути сутність інститутів їх роль в економічному та суспільному житті. Вивчити інституційну структуру суспільства та взаємозв'язок між її елементами. Дослідити такі категорії як звички, рутини, норми та угоди та їх взаємозв'язок с інститутами.

1. Правила та їх види.

2. Поняття та класифікація інститутів.

3. Функції та роль інститутів.

4. Інституціональна структура суспільства.

Суть правил і їх класифікація. Термін «правила» не має однозначного тлумачення. Він широко використовується у відношенні до інститутів, організації виробництва, фірм, конституції, устрою сім'ї, політичних партій, держави, звичок, звичаїв і т. ін. Тому необхідно прояснити плутанину в термінології.

В новій інституціональній економіці як робоче пропонується використовувати визначення правил як загальновизнаних і захищених розпоряджень, які забороняють або дозволяють певні види дій одного індивіда або групи людей при взаємодії їх з іншими індивідами або групами.

Правила, що формують інститут, мають сенс тільки тоді, коли вони застосовуються більш ніж до однієї людини. Існують правила які визначають обмін людини з собою, коли одне його становище міняється на інше. Тому будь-який інститут визначається через правила, але не всякі правила можуть розглядатися як інститути. Цим обґрунтований поділ досліджень цих категорій.

Правила, що забезпечують структуризацію відносин між людьми, приймають форму прав, якщо розглядати їх з позиції окремої людини, а точніше - можливостей реалізації ним свободи волі. Права визначаються як набір дозволених або незаборонених дій. От чому права розглядаються як продукт правил. Таким чином, особливості правил визначають специфіку прав, якими володіють ті або інші люди . Наприклад, розширення або закріплення прав одного індивіда, зазвичай означає обмеження прав іншого, зокрема на дохід в тій або іншій формі.

Існує декілька загальноприйнятих класифікацій правив.

Виділяються формальні і неформальні правила. Формальними називаються такі правила, які створюються навмисно, легко можуть бути зафіксовані у вербальній і/або письмовій формі, виступають в явному вигляді як обмеження набору альтернатив поведінки для індивідів і забезпечені захистом з боку держави, наприклад закони кримінального або цивільного кодексу. Відповідно неформальними називаються такі правила, які також обмежують поведінку індивідів, але не зафіксовані у письмовій формі і захищені іншими механізмами, відмінними від держави, наприклад самозахист і ін., це неписані звичаї, традиції, стереотипи поведінки і мислення, наприклад принципи ділової або професійної етики, релігійні заповіді і звичаї або ідеологічні установки.

Необхідно відзначити, що основна відмінність формальних правил від неформальних в ступені прояву. Цей ступінь прояву у разі формальних правил полягає в їх писаному характері і в наявності фахівців, що займаються контролем над їх виконанням.

Походження неформальних правил прийнято пов'язувати з вдалим досвідом вирішення яких-небудь проблем у минулому, через що з часом цей досвід стає відправним пунктом для вирішення тих же проблем, тобто набуває характеру правила. Збереження неформальних правил пов'язано з культурою, яку можна визначити як набір цінностей і установок, що визначають світогляд і поведінку людей. 12 с. 36-45

Неформальні правила обмежують поведінку людей, перш за все в тих областях життя, де відсутнє пряме державне регулювання, тобто дія формальних правил. Це маже бути пов'язано з декількома причинами, розглянемо ці причини докладніше:

1. Відсутність формальних правил.

2. Загальний характер формальних правил. Загальний характер формальних правил нерідко вимагає роз'яснень щодо їх застосування в конкретних ситуаціях.

3. Економічна недоцільність формальних правил. Формальні правила через їх застарівання або з інших причин можуть бути невигідними більшості економічних агентів. В цьому випадку нерідко більш ефективні неформальні правила можуть фактично витісняти формальні правила.

Значення формальних правил зростає у міру поглиблення розподілу праці і, відповідно, ускладнення суспільства.

Найбільш поширена класифікація правил, введена Д. Нортом, згідно якої правила вищого порядку визначають зміст правил нижчого порядку:

1) суспільні або політичні правила . Даний вид правил визначає ієрархічну структуру суспільства, порядок ухвалення фундаментальних для життя суспільства рішень і способи контролю за політичним життям;

2) приватні або економічні правила. Даний вид правил в сучасній інституціональній теорії прийнято ототожнювати з правами власності;

3) локальні правила , що визначають способи, порядок і умови укладання і реалізації контрактів.

У суспільстві існує ієрархія правил іправ. Виділяються глобальні і локальні правила. Глобальні правила створюють умови для формування правил нижчого порядку, піддаються зміні з великими витратами, визначають інституціональне середовище суспільства. Глобальні правила включають конституційні і економічні правила. Локальні правила забезпечують створення інституційних пристроїв, обслуговуючих операції між економічними агентами. До локальних правил відносяться переважно контракти. Вони більш рухомі, змінюються при незмінних правилах вищого порядку і з меншими витратами. Кожен тип правил визначає відповідні права, які також мають ієрархічну структуру.6 с.27-51

Також в літературі виділяють наступні два типи правил:

1) зовнішні, або основні, які встановлюють в економічній системі загальні обмеження, що визначають у результаті її характер і що розповсюджуються на всіх суб'єктів ;

2) внутрішні, такі, що формуються і встановлюються у середині відповідних інституціональних областей і організацій і сприяють взаємодії між окремими суб'єктами .

Взаємозв'язок формальних і неформальних правил виявляється в наступному:

1. Неформальні правила як розкриття суті формальних правил. Формальні правила зазвичай має дуже загальний характер, звідки витікає необхідність в їх уточненні і доповненні стосовно конкретної ситуації, що і забезпечується за допомогою неформальних правил.

2. Неформальні правила як джерело походження формальних правил. Формальні правила можуть виникнути в результаті фіксації неформальних правил, що давно склалися, як найбільш життєздатних.

3. Неформальні правила як змістовні рамки формальних правил. Неформальні правила можуть визначати світогляд і поведінку більшості людей і устрій суспільного життя, що буде обмежувати набір доступних альтернатив при створенні формальних правил.

4. Неформальні правила як замінник формальних правил. Якщо формальні правила є невигідними для переважної більшості людей, як їх замінник використовуватимуться неформальний правила. В даному випадку формальні правила існуватимуть тільки на папері, не впливаючи на поведінку людей.

5. Неформальні правила як альтернатива формальним правилам. Набори працюючих неформальних і формальних правил можуть знаходитися в суперечності один з одним. Причиною такого положення може бути різний характер їх виникнення. Перші виникають і змінюються безперервно, а останні можуть виникнути миттєво і надалі довго не змінюватися.9 с.17-34

Правила і їх дотримання. Правила виконують функцію обмежень тільки в тих випадках, якщо існує механізм санкціонування тобто для порушників правил повинна бути передбачена система покарань. Згідно виводам Дж. Бьюкенена, для забезпечення такого суспільного блага, як законопослушание, повинно існувати таке суспільне «антиблаго», як покарання. Витрати покарання включають два елементи - витрати виявлення порушників і витрати їх покарання. Саме останні і розглядаються Дж. Бьюкененом як «антиблаго». На думку Дж. Бьюкенена, ніяке покарання не відшкодовує повністю збитки. Але покарання повинні застосовуватися і для того, щоб запобігати порушенням, які можуть здійснюватися в майбутньому. Тому створення ефективного політичного режиму вимагає дієвої правоохоронної системи - ефективною не стільки із-за важкості покарань, скільки їх невідворотності.

Санкції можуть включати:

1. Остракізм, який припускає виключення людини з суспільства або її ігнорування.

2. Офіційне засудження у формі усного або письмового зауваження, таке засудження може містити загрозу застосування серйозніших санкцій у разі повторного порушення правил.

3. Матеріальне відшкодування яке стягується з порушника.

4. Силове припинення початої дії.

5. Силове примушення діяти за правилами.

6. Обмеження порушника в деяких його правах.

7. Позбавлення волі .

Суб'єктом санкцій виступає гарант правил - індивід який виявляє порушення і застосовує санкції до порушника або третя .

Таким чином, у складі правил виділяють: ситуацію , індивід , дія , санкція за невиконання правила, а також суб'єкт, який застосовує ці санкції до порушника, або гарант правил.

Суть, типи і функції інститутів

Суть інститутів. Існує безліч визначень інституту, Д. Норт доє наступне: «Інститути - це правила грив суспільстві, або, якщо казати більш формально, створені людиною обмежувальні рамки, які організовують взаємини між людьми».

Поняття «інститут» включає:

1. Вчинки людей або стереотипи поведінки, які можна кваліфікувати як звички. Звички не контролюються іншими людьми, а їх порушення не викликає відчуття провини або неспокою. Це відрізняє їх від норм і правил.

2. Правила . Вони визначають взаємини між людьми, встановлюючи, що кожен з них може або не може, повинен або не повинен робити, а також опосередкують відношення людини до самого себе.

3. Народні погляди . Вони виправдовують дії або пояснюють, як дії виконуються, чому здійснюються і як пов'язані між собою.

Характеристика інституту обов'язково доповнюється поняттям санкцій, які застосовуються до порушників правив, що припускає наявність механізму контролю. Тому як операціональне в новій інституційній економіці прийнято наступне визначення: «інститути - це сукупність, що складається з правил і зовнішнього механізму примушення індивідів до виконання установлених правил».

Типи інститутів. З погляду походження соціально-економічні інститути можна розділити на два класи - природний і штучний. Інститут є природним, якщо його виникненню і формуванню не передував в часі той або інший план або модель. До штучних відносять інститути, сформовані людськими діями, що здійснюються відповідно до певної моделі.

По рівню формальності інститути діляться на формальні і неформальні. Вони спираються на формальні і неформальні правила. Формальні інститути обов'язкові для виконання всіма або певними громадянами, за їх невиконання влада застосовує відповідні санкції. За невиконання неформальних інститутів також можуть послідувати санкції у вигляді зміни відношення з боку інших людей, остракізму і ін.

Виділяються внутрішні і зовнішні інститути. Підстава для цього розмежування полягає в необхідності проведення відмінностей між інститутом і організацією. Наприклад, правила функціонування структурних підрозділів організації є внутрішніми інститутами, тоді як правила, в рамках яких здійснюється взаємодія з іншими організаціями, можуть бути визначені як зовнішні інститути.

По сферах функціонування виділяються інститути ринку, фірми, домашніх господарств, держави, економіки, політики, ідеології, етики і т. ін.

По поширеності можна виділити: 1) загальні інститути ; 2) групові інститути ; 3) одиничні інститути .

По ступеню визначеності учасників інститути можна розділити, по-перше, на орієнтовані на конкретних, визначених учасників; по-друге, орієнтовані на невизначених учасників - всіх, хто може виконувати дії, організовувані даним інститутом.12 с.12-29

Функції і роль інститутів.

Можна виділити наступні функції інститутів:

координація дій різних індивідів ;

обмеження безлічі можливих дій шляхом виключення небажаних, вибір яких може спричинити санкції, збиток від яких перевищить вигоду від здійснення дії;

перерозподіл ресурсів, витрат і вигод або безпосередньо за своїм змістом , або побічно - через обмеження можливих дій і координацію.

Інститути зменшують невизначеність вибору в економіці в умовах явного дефіциту інформації. Дефіцит інформації веде до невизначеності вибору, до дуже великих витрат трудових і інших ресурсів, щоб такий вибір зробити. А інститути допомагають людині економити ресурси в ситуації вибору, показуючи якийсь шлях, вже пройдений до нього іншими. Яка роль інститутів?

1. Інститути виконують головне завдання економічної теорії - забезпечують передбачуваність результатів певної сукупності дій і таким чином привносять в економічну діяльність стабільність.

2. Інститути успадковуються, завдяки властивому їм процесу навчання. Навчанням може займатися спеціалізована організація . Але навчання може також йти коли люди в процесі роботи стежать за діями їх більш досвідчених колег.

3. Інститутам властива система стимулів, без якої вони існувати не можуть. Інституту просто немає, якщо немає системи стимулів позитивних і негативних .

4. Інститути забезпечують свободу і безпеку дій індивіда в певних рамках, що виключно високо цінується економічними агентами.

Інститути скорочують трансакційні витрати .

Рис. 2.1. Трирівнева схема дослідження

На першому рівні - індивіди, або економічні агенти, на другому - різні інституційні угоди у вигляді ринків, фірм, гібридних форм, на третьому - інституціональне середовище, включаючи системоутворюючі правила гри.

Інституціональні угоди - це домовленість між індивідами і їх групами, що визначають способи кооперації і конкуренції. Прикладами інституціональних угод виступають перш за все контракти - добровільно встановлені економічними агентами правила обміну, правила функціонування економічних і політичних ринків, правила взаємодії у середині організацій.

Інституціональне середовище - сукупність основоположних, політичних, юридичних і економічних правил, що визначають рамки економічної поведінки. Складовими інституціонального середовища виступають правила соціального життя суспільства, функціонування його політичної сфери, базових правових норм - конституція та інші закони.

Усі дії в економіці здійснюються згідно принципу методологічного індивідуалізму. Це означає, що, коли мі говоримо, наприклад, про вплив інституціональних угод однією на іншу, то маємо на увазі взаємний вплив індивідів, що уклали інституціональну угоду.

Стисло розглянемо кожну з семи залежностей, але ключовими є перші три типи.

1. Вплів індивідів на інституціональні угоди. Оскільки інституціональні угоди, за визначенням є добровільними домовленостями, переваги і інтереси індивідів грають вирішальну роль у виникненні тих або інших інституційних угод .

2. Вплів інституціональних угод одна на одну. Зміст даного типу взаємодій достатньо різноманітний, наприклад поведінка окремих організацій впливає на характер ринку .

3. Вплів інституціонального середовища на інституціональні угоди. Зміст даного зв'язку безпосередньо витікає з визначення інституціонального середовища і інституціональних угод: правила, що входять до інституціонального середовища визначають характер та склад інституціональних угод.

4. Вплів інституціональних угод на індивідуальну поведінки. Економічні агенти, що уклали контракт, пов'язані певними зобов'язаннями, що визначає їх індивідуальну поведінку.

5. Вплів інституційних угод на інституціональне середовище. Наприклад інституціональна угода, що забезпечує відчуття вигоди своїм учасникам, може сформувати так звану групу особливих інтересів - сукупність індивідів, зацікавлених в збереженні одержуваних вигод. З цією метою при певних обставинах така група здатна вплинути на законодавчий процес з тим, щоб закріпити одержувані переваги.

6. Вплів інституціонального середовища на індивідуальну поведінку. Така дія проявляється як основоположні правила як безпосередньо, так і через інституційні угоди, що також формуються під впливом інституціонального середовища.

7. Вплів індивіда на інституціональне середовище. Індивіди впливають на інституціональне середовище двома способами: по-перше через участь у виборах законодавчих органів держави, а по-друге, через укладання інституціональних угод, зміст яких також здатний впливати на інституціональне середовище. 12 с. 36-45

Контрольні питання:

1. Чи є інформаційні обмеження при ухваленні економічних рішень.

2. Як пов'язані обмеженість інформації та виникнення звичок.

3. Чи всяке правило є інститутом.

4. Чим формальні правила відрізняються від неформальних.

5. Яка логіка дій механізму примушення до виконання правил.

6. Що входить до складу інституціонального середовища.

7. Що відносять до інституційних угод.

8. Чи завжди зразки поведінки сприяють максимізації корисності.

9. Чи завжди порушення правил небажано з економічної точки зору.

Література: 12 с. 36-45; 6 с.27-51; 9 с.17-34; 12 с.12-29; 15 с.14-32.

Тема 3. Права власності.

Мета: Дослідити зміст категорії власність та сутність прав власності, розглянути види режимів власності. Ознайомитись з теоремою Коуза та визначити її значення.

1. Сутність та роль власності в економічній системі.

2. Режими власності.

3. Розподіл прав власності. Теорема Коуза.

Сутність прав власності.

Право власності - одне з фундаментальних понять економічної теорії. З одного боку, воно може розглядатися як режим власності, як важливий інститут, а з іншої - як окремі права, що є елементами цілісної системи прав.

У першому випадку права власності є певними «правилами гри», регулюючими взаємини між людьми з приводу обмежених ресурсів. Другий підхід вивчає пучки правомочностей, що є у того або іншого агента. С. Пейович і Э. Фуруботн дали наступне визначення: «Права власності розуміються як санкціоновані поведінкові відносини, що виникають між людьми у зв'язку з існуванням благ і використання, що стосуються їх. Ці відносини визначають такі норми поведінки з приводу благ, які будь-яка особа повинна або дотримувати, в своїх взаємодіях з іншими людьми, або ж нести витрати із-за їх недотримання. Пануюча в суспільстві система прав власності є у такому разі сума економічних і соціальних відносин з приводу рідкісних ресурсів, в рамках якої окремі члени суспільства протистоять один одному». 16 с.23-42

Важливі моменти, що витікають з цього визначення, полягають в наступному. Власність або права власності потрібно відрізняти від об'єктів власності, тобто матеріальних або нематеріальних об'єктів, на які розповсюджується право власності. Відносини власності - це відносини між людьми, а не відносини між людьми і речами. Встановлення прав власності має сенс в умовах обмежених ресурсів, коли можуть виникати конфлікти з приводу їх використання, а права власності дозволяють обмежити і вирішити ці конфлікти. Іншими словами, права власності визначають можливі способи використання обмежених ресурсів як виняткову прерогативу окремих індивідів або груп. Права власності носять багатосуб'єктний , а також відрізняються режимами свого застосування.

Права власності закріплюються не тільки державною владою , але і традиціями, звичаями, нормами, а тому дійсно є «правилами гри», прийнятими в суспільстві. Поведінковий сенс прав власності полягає в тому, що вони стимулюють діяльність, змінюючи витрати різних способів поведінки. Наприклад, несанкціонована поведінка, продиктована негативними стимулами, збільшує витрати свого здійснення за рахунок можливого покарання. У результаті дотримання або порушення правил зводиться до актів добровільного економічного вибору, і самі права мають економічну цінність.

Права власності визначаються і гарантуються деякою управляючою структурою, або порядком, тобто системою норм, а також інструментами, що захищають цей порядок. Забезпечення порядку може бути винятково внутрішнім або ж встановлюватися очікуваннями зовнішніх наслідків. Інституційна економіка має справу з іншими випадком, тобто з гарантіями, заснованими на санкціях, встановлених або законом, або звичаєм.

Отже, власність - це інститут, який надає людям свободу розпоряджатися обмеженими ресурсами. Ця свобода означає закріплення певних прав за власником і заборону іншим втручатися в реалізацію цих прав.

Виділяється два підходи до розуміння права власності - континентальний і англосакський. Контінентальній підхід означає концентрацію всіх прав власності на об'єкт в руках одного власника, тобто приватна власність проголошується недоторканною, необмеженою і неподільною. Англосакський підхід допускав можливість дроблення власності на який-небудь об'єкт на правомочність декількох осіб. В даний час переважає англосакська традиція як реальніша, гнучкіша і така, що відповідає складним процесам сучасного суспільства. У цьому підході право власності визначається як «пучок часткової правомочності», хоча класифікація може проводитися за різними ознаками.

Відповідно до відомого переліку, що дав англійський юрист А. Оноре, виділяється одинадцять правомочностей.

1. Право володіння, суть якого полягає в здійсненні фізичного контролю над річчю. Ця правомочність є основною у визначенні поняття власності і лежить в основі винятковості права власності.

2. Право користування, що полягає в отриманні особистої вигоди.

3. Право управління включає можливість визначення напряму, в якому може бути використана дана річ, а також коло і порядку доступу осіб до ресурсу.

4. Право на дохід, який може виникати з безпосереднього користування річчю або користування річчю іншими індивідами.

5. Право на капітал , яке припускає можливість дарування, продажу, зміни форми або знищення блага.

6. Право на безпеку, яке припускає захист від шкідливої дії на потік доходів у вигляді експропріації навіть за умови наявності компенсаційної системи.

7. Право на передачу речі у спадок. Існування даного права обумовлене тим, що після смерті володаря дана річ перестає бути цінною для нього, проте інтерес до неї як активу зберігається для інших.

8. Безстроковість, яка полягає у відсутності яких-небудь часових меж в здійсненні правомочності, тобто чим більше часовий горизонт, тим вище цінність даного активу для його володаря.