Інституціональна економіка

2. Інвестиції в людський капітал.

Поняття «людський капітал» означає не лише усвідомлення вирішальної ролі людини в економічній системі суспільства, а й визнання необхідності інвестування в людину, оскільки капітал набувається і збільшується шляхом інвестування і приносить тривалий економічний ефект.

Інвестиції в людський капітал являють собою будь-які дії, що підвищують професійну кваліфікацію та продуктивні здібності людини і тим самим продуктивність її праці. Витрати, що сприяють підвищенню людської продуктивності, можна розглядати як інвестиції, оскільки поточні витрати здійснюються з тим розрахунком, що їх буде багаторазово компенсовано дедалі значнішим потоком доходів у майбутньому.

Отже, всі види витрат, які можна оцінити в грошовій або іншій формі і які сприяють зростанню в майбутньому продуктивності та заробітків працівника, розглядаються як інвестиції в людський капітал.

Інвестиції в людський капітал мають особливості, що відрізняють їх від інших видів інвестицій:

1. Віддача від інвестицій у людський капітал залежить безпосередньо від терміну його використання, тобто визначається часом, що залишився до закінчення працездатного періоду життя людини. Чим раніше зроблено інвестиції в людину, тим довше, за інших рівних умов, вони даватимуть віддачу. Але слід враховувати, що якісніші та триваліші інвестиції приносять, як правило, більший і триваліший ефект.

2. Порівняно з інвестиціями в інші форми капіталу, інвестиції в людський капітал, за оцінками багатьох економістів, є найвигіднішими як для окремої людини, так і для суспільства в цілому.

3. Характер, масштаби і види інвестицій у людину зумовлені історичними, національними, культурними особливостями та традиціями суспільства, менталітетом народу. Наприклад, рівень освіти і вибір професії дітьми значною мірою залежать від сімейних традицій, професії та рівня освіти їхніх батьків.

4. Є особливості також у фізичному та моральному зношуванні людського капіталу. Воно визначається, по-перше, мірою природного старіння людського організму та притаманних йому психофізіологічних функцій, а по-друге, мірою економічного старіння внаслідок старіння знань чи відносного зменшення цінності здобутої колись освіти. Особливістю людського капіталу є також те, що у процесі використання він не лише зношується, а й збагачується за рахунок надбання людиною професійного досвіду навіть без спеціальних інвестицій. Тому зношування людського капіталу відбувається значно повільніше порівняно з фізичним капіталом. Якщо ж у процесі використання людського капіталу постійно робляться додаткові інвестиції у безперервну освіту, здоров'я тощо, то його якісні й кількісні характеристики можуть поліпшуватися протягом майже всього життя людини.

5. Інвестиційний період фізичного капіталу значно коротший порівняно з людським капіталом. Наприклад, інвестиційний період такої форми вкладень у людину, як освіта, тобто тривалість навчання, може сягати 12-20 років.

6. Функціонування людського капіталу, віддача від його застосування зумовлені волею людини - власника цього капіталу, її індивідуальними інтересами та перевагами, її зацікавленістю, відповідальністю, світоглядом і загальним рівнем культури. Тому капіталовкладенням у людину притаманний вищий, ніж для звичайних капіталовкладень ступінь ризику та невизначеності, а зміни в обсязі людського капіталу залежно від витрат принципово неможливо оцінити з тією самою точністю, що й відносно фізичного капіталу.

7. Вкладення в людський капітал дають значний за обсягом, тривалий за часом та інтегральний за характером економічний і соціальний ефекти.

Інвестиції в людський капітал можна класифікувати за такими групами витрат:

- первинна освіта ;

- охорона здоров'я в широкому розумінні, включно з усіма витратами, які сприяють продовженню тривалості життя, зміцненню імунітету, фізичної та психічної сили, витривалості людей;

- освіта дорослих, що включає навчання та підвищення кваліфікації на виробництві, самовдосконалення, додаткову освіту тощо;

- виховання гуманітарних складових людського капіталу, що включає вміння підтримувати нормальні стосунки, налагоджувати ділові контакти, відповідальність людини, моральність, ціннісні орієнтації;

- посилення мотивацій працівників до підвищення якості своєї праці;

- міграція працівників та їхніх сімей з метою поліпшення умов працевлаштування;

- пошук економічно важливої інформації.

Інвестування в людський капітал можуть держава , недержавні суспільні фонди й організації, міжнародні фонди й організації, регіони, освітні заклади, підприємства, сім'ї та окремі громадяни. 4 с.27-55

Аналіз вигод і витрат при інвестиціях в освіту.

Виникнення поняття «людський капітал» та інвестування у людський капітал викликало створення численних методів оцінки його обсягу, економічної ефективності тощо. Трактування витрат на освіту, охорону здоров'я та інші аналогічні цілі як витрат інвестиційного типу відкрило перед економічним аналізом нові перспективи. Капітальні блага можуть продуктивно використовуватися протягом тривалого часу. Отже, виникає необхідність вимірювання не лише обсягу поточних вкладень, а й обсягу акумульованого людського капіталу.

Слід одразу ж зауважити: більшість методів економіко-статистичного та техніко-економічного аналізу вкладень у людський капітал стосується вимірювання ефективності освіти та підготовки кадрів. Основна маса досліджень припадає на сферу економіки освіти, що народилася у ході розвитку концепції людського капіталу.

З погляду економіки додаткові капіталовкладення обґрунтовані лише у тому разі, коли вони характеризуються достатньо високим рівнем окупності. А коли ні, то кошти доцільніше спрямувати на здійснення інших, прибутковіших інвестиційних проектів або ж витратити на цілі поточного споживання. З вищезазначеного випливає необхідність використання моделей економічного аналізу, що дали б змогу оцінювати ступінь ефективності інвестицій у людський капітал.

Аналіз ефективності інвестицій починається з оцінки витрат на освіту та очікуваних вигод від її отримання.

Витрати, пов'язані з одержанням освіти, можна розділити на три групи:

1. Прямі матеріальні витрати :

1.1. Плата за навчання;

1.2. Витрати на підручники, послуги бібліотеки, копіювання, канцприладдя тощо;

1.3. Витрати, пов'язані зі зміною місця проживання .

2. Втрачені заробітки. Людина, яка навчається, не може працювати в такому самому режимі, в якому вона могла б працювати, якби не навчалася. Отож, заради одержання освіти вона свідомо на певний час відмовляється від певних заробітків. Тому на Заході для людей працездатного віку «втрачені заробітки» вважаються витратами на освіту. Кількісно втрачені заробітки можна визначити як заробітки на роботі, яку могла б мати людина, якби вона не навчалася, мінус доходи студента .

3. Моральні втрати:

3.1. Втрата вільного часу - одного з найважливіших благ для людини, оскільки навчання, як правило, забирає більше часу, ніж нормальний робочий день;

3.2. Навчання нерідко буває важким і виснажливим заняттям, супроводжується перенапруженістю і стресовими ситуаціями під час іспитів;

3.3. Зміна місця проживання заради отримання освіти призводить до зміни звичного соціального оточення людини, розлуки з рідними та друзями.

Перші дві групи витрат на навчання можна підрахувати з достатньою точністю, моральні втрати оцінити дуже важко хоча б тому, що вони різні для різних людей. Однак слід сказати, що часом вони відіграють вирішальну роль у прийнятті рішення щодо отримання освіти.

Очікувана віддача від інвестицій в освіту також складається з трьох груп доходів:

1. Прямі матеріальні зиски;

1.1. Вищий рівень заробітків протягом життя;

1.2. Більша можливість брати участь у прибутках компанії;

1.3. Більша можливість отримувати персоніфіковані умови оплати праці, різноманітні пільги, премії, надбавки тощо;

1.4. Більша можливість отримати пенсійне, медичне страхування за рахунок підприємства.

2. Непрямі матеріальні зиски:

2.1. Більша можливість отримати подальші інвестиції у власний людський капітал з боку роботодавця , оскільки освіта збільшує інвестиційну привабливість найманого працівника;

2.2. Оздоровлення за рахунок підприємства більш вірогідне для висококваліфікованого працівника, оскільки він є дорожчим людським капіталом порівняно з низькокваліфікованими працівниками і, відповідно, про його здоров'я роботодавець піклується дужче;

2.3. Висококваліфіковані працівники, як правило, мають кращі умови праці та відпочинку;

2.4. Цінні працівники частіше отримують пільгові кредити та іншу допомогу від роботодавця для створення гідних умов життя ;

2.5. Інші непрямі матеріальні вигоди.

3. Моральні вигоди:

3.1. Задоволення від обраної професії протягом життя ;

3.2. Доступ до цікавих видів діяльності, професійна творчість;

3.3. Висока конкурентоспроможність на ринку праці, відчуття стабільності та впевненості в майбутньому;

3.4. Задоволення від способу життя студентів, від самого процесу навчання та від успіхів у ньому;

3.5. Співробітництво з розумними та перспективними людьми та ін.

Щодо очікуваної віддачі від інвестицій в освіту, то кількісно виміряти можна лише першу групу - прямі матеріальні зиски, та й то приблизно, на рівні прогнозів. Ми, наприклад, знаємо, скільки заробляє висококваліфікований бухгалтер, але ми не можемо точно знати, скільки зароблятиме конкретний студент після закінчення університету за спеціальністю «облік і аудит». Моральні і непрямі матеріальні зиски ще важче оцінити кількісно, проте їх роль у прийнятті рішень щодо інвестування в освіту вельми значна.

Оцінюючи ефективність інвестування, зіставляють інвестиційні витрати всіх видів з результатами у майбутньому. Отже, інвестиції в людський капітал є доцільними, якщо поточна вартість майбутніх вигод більша або хоча б дорівнює витратам. Дане співвідношення складає формалізовану модель економічної доцільності капіталовкладень в освіту. 12 с.145-168

Сутність мотивації.

Мотивація - це процес спонукання, стимулювання себе чи інших до виконання певних дій, спрямованих на досягнення власної мети або мети організації.

Спонукання - це усвідомлене відчуття, потреби у чомусь, яке має визначений напрям чи шлях до вирішення. Воно є виявом потреби через поведінку і сконцентроване на досягненні мети. Під метою в цьому значенні, розуміють все, що сприймається як засіб задоволення потреб.

Для розуміння теорій мотивації необхідно усвідомити зміст головних понять - «потреби» й «винагороди».

Потреби - це фізіологічне чи психічне відчуття нестачі у чомусь або у комусь, переконання у тому, що чогось чи когось бракує.

Потреби працівників деякою мірою розрізняються залежно від декількох причин: віку працівників, виду трудової діяльності, професійної підготовки, національних особливостей, традицій, звичаїв, звичок, рис характеру, родинного стану тощо.

Виділяють первинні і вторинні потреби. Первинні - це фізіологічні, вони закладені генетично . Вторинні потреби носять психологічний характер, вони виникають під час пізнання і набуття життєвого досвіду. Їх ще називають соціальними потребами - потреба в успіху, повазі владі та ін. Це потреби вищого рівня стосовно фізіологічних.

Коли потреба відчувається людиною, вона будить в ній бажання задовольнити її . Завдання керівника - створити такі умови, щоб підлеглі були впевнені, що можуть задовольнити свої потреби завдяки діяльності, яка спрямована на досягнення цілей організації.

Модель функціонує так: визначаються людські потреби та стимули, що викликають внутрішню напругу, на ці потреби впливають також зовнішні обставини, сприятливі можливості і встановлена мета. Витрачаються зусилля для задоволення потреби, які призводять до певних рівнів показників. Показники залежать від здібностей, і за їх досягнення передбачаються винагороди, що якоюсь мірою задовольняють початкові потреби і стимули. Модель - замкнуте коло, бо в міру задоволення одних потреб виникають інші, що вимагають витрат нових зусиль.

Рис. 8.1. Модель мотивації поведінки через потреби

Під час аналізу процесу мотивації для спонукання людей до ефективних дій застосовують винагороди. Винагороди - це все те, що людина вважає цінним для себе, чого вона прагне досягти і чим би хотіла володіти. Поняття цінності дуже різноманітні та специфічні залежно від людини, окремої особистості її потреб, запитів, сприйняття характеру тощо. Тому й оцінка винагород та їх відносної цінності різна. 4 с.27-55Існують внутрішні та зовнішні винагороди. Внутрішні винагороди дає сам процес виконання роботи: відчуття досягнення результату, успіху, самоповаги, зміст і значущість виконаної роботи, компетенція, кваліфікованість та ін. Зовнішні винагороди - це все те, що пропанує працівникові за виконання службових обов'язків. Сюди належить заробітна плата додаткові пільги, премії та різні виплати просування по службі тощо.

До форм мотивації праці належать:

1. Матеріальне стимулювання праці - це процес формування і використання системи матеріальних стимулів праці та розподіл заробітної плати відповідно кількості і якості праці.

2. Непряма економічна мотивація . - це мотивація вільним часом: скорочений робочий чи збільшена відпустка, змінний чи гнучкий графік роботи.

3. Організаційні способи мотивації - мотивація цілями, збагаченням змісту праці і мотивація участю у справах фірми. Великі, складні, цікаві цілі захоплюють людей, пробуджують у них дух боротьби, змагання, прагнення до досягнення високих результатів.

До моральних способів мотивації належать визнання що може бути особистим чи публічним поведінки індивідів, що регламентують їх взаємодію. Вони визначають мотивацію поведінки людей у всіх сферах функціонування суспільства, яка є похідною від системі цінностей, що склалася.

Інституціональне будівництво складний і тривалий процес. Його мета визначається стратегічними цілями розвитку конкретного суспільства.

Формування інституціональної системи в країнах з перехідною економікою відбувається двома паралельними шляхами. З одного боку, органи влади проводять реформи в основі яких лежать розробка та впровадження формальних правил. З іншого, традиції і звичаї служать інституціональною основою консервації традиційних відносин, що базуються на звичні системі цінностей і мотивації діяльності індивідів. У період різкої ломки існуючих формальних правил і норм і створення нових утворюються «ножниці» невідповідності між існуючими традиціями і новими формальними інститутами. У зв'язку з цим виникає проблема подолання існуючого протиріччя, що може бути вирішено тільки через створення ефективної інституціональної системи трансформаційного суспільства.

Інституціональна система повинна базуватися на певних принципах, що забезпечують формування цивілізованих соціальних відносин в суспільстві, дає імпульс економічного зростання і підвищення добробуту населення.

До таких принципів можна віднести:

забезпечення невід'ємних прав і свобод особистості;

створення стимулів для зростання ефективності суспільного
виробництва;

забезпечити зростання життєвого рівня усіх соціальних груп
населення;

наявність ефективного контролю за дотриманням діючих і
нових формальних правил, що регламентують взаємини особистості і суспільства з застосуванням санкцій передбачених законом до усіх порушників. 15 с.182-209.

Власність як базисний інститут трансформаційної економіки.

У Законі України «Про власність» дається досить звужена характеристика прав власності: «Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном».

Результати первинної приватизації в країнах, де переважає державна власність, засвідчили певну структуру розподілу власності. Очевидно, що первинна приватизація не змогла досягти оптимальної структури власності, тобто такого становища, при якому кожна із правомірностей знаходиться в руках власника, зацікавленого в найбільш ефективному її використанні. Зміна форм власності відбувалася без ґрунтовного дослідження наслідків, а головне, без прогнозування того, який вплив матиме зміна правомірності на діяльність потенційних власників, чи зможуть вони ефективно скористатися своїми правами. І тільки після того, як почалась економічна криза, з'явилися пропозиції, а пізніше й рішення про необхідність проведення приватизації в напрямі пошуку «ефективного власника». Тепер стає очевидним, що проведення приватизації без глибокого наукового опрацювання її підґрунтя значно загальмувало процес реформ і наслідки відчуватимуться ще довго.

Процес роздержавлення й приватизації в Україні, пройшовши певний шлях, ще далекий до завершення. Після його завершення всі норми та правила приватизації припинять свою дію і регулювання прав власності буде здійснюватися на основі зовсім інших законодавчих актів. Тому дуже важливо дослідити механізми впливу змін прав власності на інфраструктуру в перехідній економіці, шляхів створення стабільних правил гри на приватизаційному ринку, що має закласти основи їх розробки для регулювання прав власності в майбутньому, в умовах стабільної ринкової інфраструктури.

Інституціональні зміни в суспільстві не обмежуються приватизацією. Вона має сенс лише тоді, коли в результаті її проведення економіка починає працювати більш ефективно й життя громадян поліпшується. Ю. Пахомов уважає, що приватна власність визріває природним шляхом, що в наших умовах означає її підтримку державою. У будь-якому разі успіх у реформуванні власності передбачає наявність ринку капіталу, сприятливого інвестиційного клімату, створення такої податкової системи, що стимулювала б виробника до підвищення ефективності виробництва.

Специфікація прав власності знижує невизначеність у відносинах і створює передумови вирішення основного економічного завдання - оптимального використання обмежених ресурсів.

Реформа відносин власності на першому етапі не дає оптимальної структури власності. Аналізуючи становище в економіці, не можна стверджувати, що кожна з правомірностей перебуває у власника, зацікавленого в максимально ефективному її використанні.

Проведення приватизації стало по суті першим полігоном для випробування шляхів і методів специфікації прав власності в реаліях переходу від державної до приватної власності.

Відсутність своєчасного й повного дослідження сутності та механізмів зміни прав власності, на жаль, призвело до значних прорахунків і помилок у процесі приватизації, безпрецедентного економічного спаду, зубожіння й соціального розшарування значної частини населення. Одним із недоліків приватизації в Україні є її нелегальна форма: через процедуру відсудження, за допомогою податкових застав тощо. 12 с.156-198

Зміна форм і специфікація прав власності у процесі приватизації.

Специфікація прав державної власності потребує значних зусиль науки й практики управління в умовах переходу від суто державної до змішаної форми власності. Аналіз свідчить, що на деяких підприємствах, де частка держави є значною, економічний стан катастрофічно погіршується. Перша причина пов'язана з нездатністю деяких органів влади ефективно управляти державною власністю. Друга причина полягає в намаганні довести підприємства до банкрутства, зниження його ціни до приватизації для того, щоб придбати його за ціною, нижчою за ринкову.

Змішана форма власності не дає змоги розраховувати тільки на ринкові механізми регулювання правил взаємодії держави й колективного чи приватного власника, вона вимагає розробки й упровадження організованих правил поведінки суб'єктів господарювання, включаючи і владні структури, відповідальні за корпоративні права держави. Формування названих правил має базуватися на специфікації прав власності, що визначають напрями становлення й регулювання ринкової інфраструктури. Нечітко визначені права власності на підприємствах зі змішаною формою власності є головною причиною їх банкрутства. Така ситуація добре відома стосовно суспільної власності, нераціонального, а іноді й просто варварського використання ресурсів, що перебувають у спільному використанні.

В наслідок ігнорування при проведенні реформ інституціональних обмежень виникли «інституціональні ловушки» до яких відносять розповсюдження бартера, неплатежі, ухилення від сплати податків і корупцію. Але в процесі приватизації виникли нові «ловушки», зумовленої її специфікою. Мова йде про те, що структура власності яка склалася не тільки не відповідає критеріям економічної ефективності, але й створює передумови для соціально-економічних проблем.

Особливістю приватизації в Україні - є доведення об'єктів до банкрутства після їх приватизації тими, хто зацікавлений встановити контроль над підприємством, коли вже ФДМУ чи інші державні органи неспроможні впливати на цей процес. Реприватизація відбувається шляхом специфікації прав власності тих, хто в період прозорої приватизації не хотів чи не міг «засвітитися» як власник, тобто відбувається фактичний перерозподіл прав власності тіньовими засобами. У цьому випадку трансакційні витрати перекладаються на суспільство або на рядових власників акцій у вигляді втрат реальної або можливої ринкової ціни останніх. Приватизація, якій передує доведення об'єктів до банкрутства, перерозподіл прав власності шляхом навмисного банкрутства приватизованих підприємств із наступною купівлею здешевлених акцій навіть за вищою, ніж ринкова, ціною, ми називаємо «трансакційними витратами приватизації».

Крім цього, необхідно зазначити, що з початком ринкових перетворень реальна господарська практика доповнилася значною кількістю нових деструктивних моделей поведінки й рутини. Ставлення до приватизованих підприємств як до об'єктів наживи, їх грабіж і переведення ліквідних активів за кордон, побудова приватних і державних фінансових пірамід, вивіз капіталу в різних формах, ухилення від сплати податків - це далеко не повний перелік нової рутини, що закріпила традиції «подвійних стандартів» і помітно понизила ефективність економіки перехідних країн.

Одна з важливих причин її виникнення полягає в слабкій легітимності приватизаційних процесів у суспільній свідомості, що частково пов'язано з корупцією і численними зловживаннями, що супроводжують ці процеси, частково - стереотипами громадської думки, що засуджує привласнення благ, не зароблених власною працею, а отже, негативно сприймає збагачення окремих приватних осіб у результаті приватизації державної власності.

Завершальний етап приватизації охоплюватиме підприємства-гіганти, діяльність яких дуже важлива для подальшого розвитку економіки держави, тому характер їх приватизації буде завершувати формування інституціональної архітектури економічної системи українського суспільства. На сьогодні показники приватизаційних процесів свідчать про їх невисоку ефективність.

Специфікація прав власності в Україні продовжується, і вона повинна допомогти забезпечити сприятливі умови для поступального розвитку суспільства й держави. За даними Державного комітету статистики, з 1992 р. форму власності змінили майже 90,5 тис. підприємств. Недержавний сектор переважає в усіх сферах економічної діяльності, його частка становить у середньому 60%.

Підсумки процесу приватизації оцінюються досить неоднозначно. Розбіжності стосуються самого оцінювання цілей, а тим більше результатів приватизації. Головним завданням масової приватизації було:

зробити більшість громадян реальними власниками з метою змінити свідомість у напрямі ефективного використання ресурсів і підвищення продуктивної праці «на себе»;

сформувати значний прошарок малого й середнього підприємництва, який у розвинених країнах є підґрунтям формування культури приватної власності, громадянського суспільства.

І перша, і друга цілі приватизації були досягнуті, умовно кажучи, тільки наполовину. Звідси випливає завдання подальших кроків держави у приватизаційних процесах. З одного боку, вона має продовжувати курс на приватизацію, и з іншого - має вжити заходів щодо виправлення, наскільки це можливо, допущених у процесі приватизації недоліків, та щодо запобігання їх негативному впливу на подальшу трансформацію економіки. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що держава, що допустила безліч помилок і порушень у процесі приватизації, сама має їх виправляти. І тут слід зважити на можливість двох принципово різних процесів перерозподілу:

перерозподіл власності через ринкову інфраструктуру;

перерозподіл власності через державні механізми.

Перший можливий лише за умови вільного переливання капіталу за допомогою фондового ринку, який дотепер в Україні не став повноцінним інструментом перерозподілу власності ринковими методами. Це, у свою чергу, підвищує і без того безмежну роль державного перерозподілу власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути:

- націоналізація ;

- реприватизація зобов'язань, або анулювання на законних підставах попередньої угоди про продаж у приватну власність).

Будь-яка діяльність, що стосується зміни форм приватної власності, досить болюча для іміджу України і, безумовно, негативно впливатиме на зменшення і без того невисокої інвестиційної привабливості її економіки.

Вважаємо, що будь-яка із методик реприватизації за допомогою неринкових механізмів буде відтягувати реформування політико-економічних відносин на віддалену перспективу. Найбільш допустимо вирішувати цю проблему через специфікацію прав власності за допомогою фондового ринку. 6 с.144-184

Інституціоналізація ринкової інфраструктури транзитивної економіки.

Система ринкової інфраструктури об'єднує багато елементів і визначає форми й характер взаємодії учасників економічного обороту, через певну систему ринків: ринок товарів, ринок ресурсів, фінансовий ринок тощо. Найбільш важливим, стосовно створення ринкової інфраструктури, можна вважати процес формування інституціональної інфраструктури товарного та фінансового ринків.

Інституціоналізація - це перетворення соціальних намірів на норму шляхом їх упровадження за допомогою інституцій влади й на основі засобів правового, економічного, політичного регулювання. Інституціонуванням можна назвати процес оформлення соціальних намірів у конкретні правові акти, за виконання яких відповідають органи влади й управління. Які б не були наміри, що інституціонуються, їх об'єднує уявлення про благо.

Інституціоналізація ринкової інфраструктури означає трансформацію намірів господарських суб'єктів створити сприятливе середовище для обміну у вигляді норм права за допомогою економіко-правової регулювальної діяльності реальних суб'єктів влади. Інституціонуванням ринкової інфраструктури можна назвати процес прийняття конкретних правових актів, що регламентують діяльність суб'єктів ринку.

Суб'єктами інституціоналізації ринкової інфраструктури можуть виступати держава, фірма, домогосподарство . Імпліцитний суб'єкт - це індивід, від особи якого відбувається інституціонування, тобто експліцитно не виражений, не реалізований, такий, що потребує діяльності реального суб'єкта. Останній наділений повноваженнями й волею для інституціону-вання намірів імпліцитних суб'єктів. Реальний і імпліцитний суб'єкти можуть не збігатися, а це призводить до того, що від особи імпліцитного суб'єкта приймаються рішення, що суперечать інтересам останнього, або затягується їх прийняття. Практика реформ в Україні багата такими прикладами в процесі приватизації. Головною причиною названих суперечностей є значне відставання інститущональних змін від потреб реформування економіки.

Об'єктом інституціоналізації ринкової інфраструктури виступають умови, необхідні суб'єктам для здійснення своїх намірів. До них можна віднести реальні та когнітивні . Тобто те, що в сучасних дослідженнях називають соціальним капіталом. 9 с.189-201

Наступний аспект інституціоналізації - це процесуальність, яка має вербальний характер. Якщо влада має високу легітим-ність і діє в незначних за розміром соціумах, то визначальним є словесне інституціонування. Втілення усного інституціонування - звичайне право, що діє на основі персональної домовленості всередині окремих спільнот. Із розвитком та ускладненням політичної та економічної систем основним засобом комунікації стає письмовий текст, спроможний докладно фіксувати сутність вимог і угод та зберігати їх протягом тривалого часу. Зміст набуває ознак стабільності, оскільки фіксується як даний. Текст містить правові норми, інструкції, розпорядження, виконання яких є обов'язковим.

Отже, виходячи із сказаного, інституціоналізація ринкової інфраструктури є процесом виникнення неформальних і створення формальних умов , що врегульовують економічні відносини ринкового обміну і взаємодії та інституціонуються шляхом прийняття конкретних правових актів. Таким чином формується інституціональна ринкова інфраструктура.

Донедавна вважалося, що для формування життєздатної ринкової економіки цілком достатньо ліквідувати механізми контролю, властиві адміністративно-плановій системі, здійснити приватизацію державного майна, надавши тим самим простір ринковим силам, а також провести стандартні заходи стабілізації й лібералізації економіки. Реально ж після демонтажу старих інститутів реформи не змогли так само швидко сформувати кістяк ринкової економіки, щоб гарантувати стійкість транзитивної системи економіки. Найскладнішим виявилося завдання створення ринкових інститутів, яких не існувало в соціалістичній системі.

Серед таких інститутів найважливішими є права власності, економіко-правові регулювальні інститути, що забезпечують чітке й гарантоване розмежування майнової відповідальності , визначають відповідальність за власність інших осіб ; інститути, що структурують і роблять передбачуваною поведінку партнерів у ринкових відносинах та ін. Більшість цих інститутів регулюють ринкову інфраструктуру.

Досвід реформування економік постсоціалістичних країн підтверджує першорядну вагу інституціонального аспекту трансформації, його визначальну роль навіть порівняно з економічною політикою.

Реальні процеси формування інститутів ринку в значній частині країн із перехідною економікою істотно відстають від проведення організаційних заходів зі створення елементів ринкової інфраструктури, відомих із досвіду розвинених країн. Створення комерційних банків, бірж, інвестиційних посередників, номінального ринку цінних паперів зовсім не гарантує здорових державних і корпоративних фінансів, ефективного ринку капіталів, зростання інвестицій у реальний сектор економіки. Головними причинами є: недостатність законодавчих ринкових норм і відповідних інституцій; неефективність, а в ряді випадків і неможливість безумовного дотримання цих норм; активна суспільна байдужість, масове порушення нового правопорядку. Таким чином, інституціонування - це перетворення намірів на соціальний імператив, а конституювання - здійснення соціальних імперативів. Інституціонування намірів і конституювання реальності не завжди збігаються. Тому потрібно розрізняти актуалізацію і псевдоактуалізацію намірів. Неузгодженість із формальними правилами поведінки організацій і громадян є наслідком двох обставин: перша - це відсутність навичок їх дотримання у свідомості населення, кілька якого поколінь наслідувало інші стандарти поведінки; друга - коли допущені порушення реально й невідворотно спричиняють каральні санкції влади. В іншому - підприємницька діяльність спирається на неформальні інститути, дотримуючись формальних вимог тією мірою, якою вони не суперечать власним, звичним інтересам.

Ще однією причиною недотримання прийнятих норм є особливості змісту та взаємодії формальних і неформальних інститутів. Формальні правила після прийняття юридичних рішень можуть змінюватися одномоментно, «за одну ніч» . Ці правила утворюють у системі інститутів своєрідний зовнішній, поверхневий шар, що піддається швидким змінам і коригуванню. Інша справа - неформальні інститути, укорінені в індивідуальній і суспільній свідомості, що являють собою найбільш стійке ядро системи інститутів і зазнають мало змін. Неформальні норми і правила при всіх змінах навколишнього середовища змінюються лише поступово, у міру формування в організацій та індивідів альтернативних моделей поведінки, пов'язаних із новим сприйняттям ними вигод і витрат. 15 с.182-209

Трансформаційні процеси в економічній системі передбачають, поміж усього іншого, інституціоналізацію її інфраструктурної складової в певний проміжок часу. Процес інституціоналізації ринкової інфраструктури стосовно термінів має включати в себе два періоди.

1. У короткотерміновому періоді:

законодавче встановлення правил і норм, які обмежують вибір можливої взаємодії економічних суб'єктів та їх поведінки відповідно до вимог ринкової економічної системи;

створення інституцій ринкової інфраструктури, що забезпечують функціонування інститутів і ринків.

2. У довготерміновому періоді:

легітимізація, суспільне визнання встановлених правил і норм;

закріплення цього визнання в неформальних правилах, традиціях поведінки та взаємодії всіх суб'єктів ринкової економіки.

Отже, ринкова трансформація постсоціалістичної економіки, пов'язана з радикальною перебудовою формальних інституційних основ, зміни глибинних неформальних інститутів, рутини у відповідності зі змінами соціально-економічного й політичного середовища, відбуваються нерівномірно, а зміни формальних інститутів відстають від більш швидкого прийняття законів. Проте для прискорення інституційних перетворень необхідна достатня кількість первинних інституційних змін, які повинні й здатні стати генераторами подальших ринкових перетворень і забезпечити їх необоротність. До таких норм можна зарахувати специфікацію прав усіх форм власності, врахування трансакційних витрат, формування інфраструктури товарного й фондового ринків, контрактацію економічних відносин, антимонопольне й корпоративне законодавство тощо.

Завершення переходу постсоціалістичних країн до ринкової економіки з ринковими інститутами, які ще не набули достатнього розвитку, має відбуватися за умови розвитку ефективної інституціональної інфраструктури.

Державна влада та управління, з одного боку, та домогосподарства, фірми, праця, з іншого - взаємодіють за допомогою і шляхом відносин власності. Характер і форми цієї взаємодії визначаються не тільки специфікацією прав власності, а й відповідною інфраструктурою.

Аналіз існуючого досвіду реформування та розвитку ринкової інфраструктури з погляду змін у формах власності, а також специфікації прав власності у процесі приватизації, дає змогу запропонувати можливі шляхи й напрями розвитку ринкової інфраструктури:

приватизація об'єктів інфраструктури;

створення нових об'єктів на пайових засадах між держав
ними, муніципальними і приватними інвесторами;

створення концесій.

Наслідки:

підвищення ефективності об'єктів РІС;

зменшення дотаційних витрат держави;

доход від продажу об'єктів відносно неефективних підприємств;

доход від володіння часткою в об'єктах інфраструктури;

Очевидно, що існуючий рівень законодавства у країнах перехідної економіки дає можливість мати більш ефективну структуру власників, порівняно з тією, що склалася. Одна з головних причин такого становища - проблема трансакційних витрат. Р. Коуз зазначав, що спосіб використання права залежить від того, хто ним володіє, і від умов контракту, укладеного власником. Якщо ці умови є результатом ринкових трансакцій, то вони сприятимуть найбільш цінному використанню прав, але тільки в разі відрахування витрат на здійснення цих трансакцій. Таким чином, трансакційні витрати відіграють ключову роль у визначенні того, як саме будуть використані права.

Напрями розвитку ринкової інфраструктури, як наслідок зміни відносин і специфікації прав власності, можуть помітно вплинути на зниження трансакційних витрат у процесі розвитку як об'єктів інфраструктури, так і всього процесу відтворення. Ефективність різних форм організації ринків визначається обсягом трансакційних витрат. Тому можна стверджувати, що склад елементів інфраструктури передбачає певний розмір трансакційних витрат і, у свою чергу, зумовлений їх рівнем.

Порівняльний аналіз основних концепцій розвитку ринкової інфраструктури, що сформувалися в західній економічній науці XX ст., дав змогу виділити конструктивні ідеї, що містяться в них і які можна використати в процесі розробки основ концепції ринкової інфраструктури транзитивної економіки:

створення необхідних економічних умов функціонування товарного обігу і сприятливого економічного клімату з метою розвитку всіх форм підприємницької діяльності, стимулювання ділової активності;

формування правових і загальноекономічних умов, що забезпечують ефективну взаємодію суб'єктів господарювання у сфері ринкових відносин;

вибір оптимальних організаційно-правових форм організацій і підприємств, суб'єктів ринкової інфраструктури й інших агентів в економічній сфері;

вибір ефективних каналів руху товару, що забезпечують оптимальний, з погляду ринкової економіки, розподіл товарної маси;

* раціоналізація транспортно-складських процесів, матеріальних, фінансових та інформаційних потоків і розвитку матеріально-технічної бази торговельно-посередницької, фінансово-кредитної, інформаційної й зовнішньоекономічної інфраструктури. 11 с.115-145

Контрольні питання:

1. В чому полягає взаємозв'язок інституціональних змін в суспільстві і приватизацією.

2. Які особливості приватизації в Україні.

3. Які ви знаєте основні концепції розвитку ринкової інфраструктури.

4. В яких випадках відхилення від норми не приводить до її зміни.

5. Чи завжди інституціональні зміни сприяють ефективності використання ресурсів.

Література: 12 с.156-198; 6 с.144-184; 9 с.189-201; 11 с.115-145; 15 с.182-209.

Список літератури:

1. Бьюкенен Дж.М. Сочинения / Фонд экономической инициативы; гл. ред. Нуреев Р.М. и др. - М.: «Таурус Альфа», 1997.

2. Введение в институциональный анализ: Учеб. пособие / Под. ред. В.Л. Тамбовцева. - М.: Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 1996.

3. Институциональная экономика: Учеб. пособие / Под рук. Д.С. Львова. - М.: ИНФРА_М, 2001.

4. История экономических учений: : Учебник / Под. общ. ред. А.Г. Худокормова. - М.: ИНФРА_М, 1999. - Глава 5, 11, 13.

5. Капелюшников Р.И. Экономическая теория прав собственности. - М.: ИМЭМО, 1990.

6. Коуз Р. Фирма, рынок и право / Пер. с англ. - М.: Дело ЛТД, 1993.

7. Кузьминов Я.И., Юдкевич М.М. Институциональная экономика: Учебно-методическое пособие. Часть 1-3. - М.: ГУ ВШЭ, 2000.

8. Литвинцева Г.П. Введение в институциональную экономическую теорию. - Новосибирск: НГТУ, 1999.

9. Литвинцева Г.П. Институциональная экономическая теория: Учебник. - Новосибирск: Изд-во: НГТУ, 2003.

10. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. - М.: Фонд эконом. книги «Начала», 1997.

11. Олейник А.Н. Институциональная экономика: Учебное пособие. - М.: ИНФРА - М, 2000.

12. Природа фирмы: Пер. с англ. /Под. ред. О.И. Уильямсона, С.Дж. Уинтера. - М.: Дело, 2001.

13. Тамбовцев В.Л. Государство и экономика. - М.: Магистр, 1997.

14. Ткач А.А. Інституціональна економіка. Нова інституціональна економічна теорія. Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 304с.

15. Уильямсон О.И. Экономические институты капитализма: Фирмы, рынки, «отношенческая» контрактация. - СПб.: Лениздат; CEV Press, 1996.

16. Шаститко А.Е. Новая институциональная экономическая теория. - 3_е изд., перераб. и доп. - М.: Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 2002.

17. Шаститко А.Е. Новая институциональная экономическая теория: особенности предмета и метода. - М.: ТЕИС, 2003.